Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан



Сторінка22/22
Дата конвертації14.04.2017
Розмір4.92 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22

. . . . . . . . . . .

Круг тебé чужа-чужúна...

Та не чужі люде:

Є кому тебе оплакать,

Є — і довго буде.

Покоління поколінню

Об тобі розкаже,

І твоя, Кобзарю, слава

Не вмре, не поляже!
Український літератор, Шевченків знайомий, Петро Таволга-Мокрицький читав над могилою поета:

Не в хоромах, не в розкóшах

Смерть тебе постигла:

У хатині орел сизий

Склав широкі крила;

Дві свитини красять стіни,

Да і то старенькі,

Плахоткою сестриною

Зап’яті гарненько, —

Тільки всього!..

Ой не тільки — дивись скільки

Зібралося люду

Різних батьків і язиків...
Цікаво, що Василь Білозерський у своєму слові також говорив, звертаючись до небіжчика: «Бач, скільки зібралось доброго люду коло тебе. Різних батьків і різних язиків».

Під час цих проникливих і схвильованих промов труну не закривали, й очевидці свідчили, що кожний з присутніх поспішав узяти на пам’ять листки з вінків, покладених до неї... Скажімо, Хартахай писав, що «на поета возложили лавровий вінок, із которого я увірвав три листика і каждий прикладував до його широкого лоба». На могилу поета було також покладено вінки з металевими листочками, які шанувальники Кобзаря брали на згадку й потім берегли як святиню, передаючи своїм дітям, онукам, правнукам. Три з них дійшли до нас і експонуються в Канівському музеї Тараса Шевченка... Домовину несли без віка до самої могили. В цей час пішов густий і мокрий сніг. Якась жінка сказала: «Се діти послали з України свої сльози по батькові».

Коли домовину опустили в могилу, наступила тиша: труну запаювали в свинцевий ящик. Феоктист Хартахай свідчив: «Труна була дубова, оббита срібною парчею, на узглавії кришки на срібній дощечці було написано: «Украинский поэт Тарас Григорьевич Шевченко. 1861 февраля 26 д.». Дубову труну положили у свинцеву через те, що його повезуть на Україну». У книзі «Святиня» Зінаїди Тарахан-Берези читаємо: «Поховали поета на Смоленському кладовищі в дубовій домовині, яку поставили в дощану скриню, вкриту зсередини свинцем».

Коли 26 квітня 1861 року домовину з тілом Кобзаря викопали, то свинцеву труну було покладено в основу, оббиту по кутах металом і в двох місцях стягнену металевими пасками. 4 квітня 1939 року в зв’язку з будівництвом пам’ятника Тарасу Шевченку в Каневі було розкрито склеп, у якому поховали поета: «В склепе находится цинковый гроб с прахом великого поэта-революционера. Цинковый гроб содержится в сосновом гробу... На крышке соснового гроба лежала серебряно-зелёная парча и медная табличка, окружённая веночками. На табличке написано: «Тарас Григорович Шевченко, украинский поэт. 1861 г., февраля 26, СПБ». Між іншим, навесні 2005 року так само ховали Папу римського Іоанна Павла ІІ: цинкова труна — в сосновій.

На Шевченковому похороні було виголошено ще дві промови. Хартахай, зокрема, говорив: «Сумно і страшно вимовить: «Тарас Григорович умер!», а ще страшніше сказати: «На чужій чужині!» ... Україно, Україно, де твій син вірний!? Мова українська! Де твій батько, що тебе так шанував, що через його й тебе ще більше поважати стали... Спи ж, тату, поки правда з кривдою силою мірятися будуть, поки правда запанує на світі!»

Далі, плачучи, говорив поет Микола Курочкін, який був у дружніх стосунках з Шевченком і переклав російською мовою його поезії «Доля», «Муза», «Огні горять, музика грає», «Один у другого питає»: «... Не о многих можно сказать, как о нем: он сделал в жизни свое дело! Счастье в жизни было не для него, — его ждет другое, посмертное счастье — слава...»

Після Курочкіна поліція заборонила дальші виступи. Часопис «Основа» вмістив ще три невиголошені промови:

Вільнослухач Петербурзького університету, перм’як Єгор Южаков: «Песня старой твоей Родины воскресла в тебе и не умрет! Твой Кобзарь будет гулять по ней за тебя и, как правнук твоего дела, расскажет про давню долю України!»

Український етнограф і фольклорист Павло Чубинський, який незабаром стане творцем українського гімну «Ще не вмерла Україна»: «Угас великий поэт, угас человек, у которого не було зерна неправди за собою. Но не потеряется его светило посреди теней... Далëкие потомки скажут о нëм: недаром він на світ родився, свою Україну любив!»

Поетичні рядки невідомого Псковича:

Исхить же ты из северных болот

Священный прах поэта, — и в земле родной,

В виду степей своих привольных и цветущих,

На берегу Днепра широкого, сокрой...

То было пламенной мечтой поэта

И не нарушишь ты высокого завета...


Зінаїда Тарахан-Береза знайшла неопубліковане в «Основі» надгробне слово письменниці, дружини Пантелеймона Куліша Ганни Барвінок, на весіллі якої Тарас Шевченко був старшим боярином, і вперше повністю опублікувала його. Візьмімо з нього кілька фраз:

«Великий друже наш, батьку ріднесенький!.. Скільки твоя поетична муза нас утішала, а іноді доводила до сліз. За що тобі така доля судилася? За те, що ти широкою пеленою увесь світ обняв своєю річчю вабливою, правди своїми пахощами... Пошли тобі, Господи, спокій, царство небесне, а наші вічні сльози про твою недолю і тяжку українську — не захолонуть...

Вічна тобі пам’ять і сльози, і дяка наша, що не обездолив Україну своїм словом, зоставив риси блискучі, пам’ять, дорогий наш гонор...»

Це надгробне слово мало характер жіночого «голосіння» над покійником, яке в Україні здавна було заведено жінками. Тарахан-Береза вважає, що Ганна Барвінок була творцем і «Голосіння українок», опублікованого в «Основі». Лев Жемчужников писав, що після того, як о п’ятій пополудні розійшлися люди, українки готові були голосити над могилою поета: «Здавалося, дух Шевченка втішився б цими поетичними риданнями своїх землячок». На жаль, у біографіях та працях про Кобзаря цей історичний документ практично не згадується, а в публікації документів і матеріалів «Смерть и похороны Т.Г. Шевченко» (1961) він взагалі відсутній. Зате Зінаїда Тарахан-Береза в книзі «Святиня» приділяє цьому значну увагу. Наведемо хоча б невелику частину «Голосіння українок», що вмістив часопис «Основа», який справедливо вважав: «Тут, нам здається, місце цьому плачу. Хай цей плач лунає, хай наповнить простір над могилою — і дійде до Батьківщини»:

«Чого ти так задумався-загадався, наш батьку рідний! Яка важка дума обняла твою головоньку? Кому ти вручаєш вдову — Україну і діток своїх? Хто їх догляне, хто привітає, як ти наш голубе?! Хто замовить нам таке тепле і щире слово, як твоя свята душа нам оповідала!..

Скільки ти нам одради дав, а ми тобі..! Коли б то була знала, що ти несподівано так нас покинеш, я б стояла під твоїм порогом навколішках, квилила б, молила б, слізьми б його обмила, щоб ти, мій незабутній, сподобив мене почути ще раз твоє тихе, благословенне слово...

Мій братіку, мій голубонько!.. Відкіля тебе виглядати?! Відкіля тебе визирати?! Чи з пісків, чи з долин, чи з широких україн?..

Приймайте його, пригортайте до себе!..

Прощай, мій братіку! прощай, мій сокілоньку!»

Цікаво, що в герценовському «Колоколе» поряд із некрологом російською мовою було надруковане коротке голосіння за Тарасом Шевченком українською мовою «От ієродиякона Агапія» (Андрія Гончаренка). Українець Андрій Гончаренко, виїхавши пізніше з Англії до США, став засновником першої на американському континенті слов’янської друкарні та першим перекладачем творів Шевченка англійською мовою.

Через сто років молодий, чутливий і талановитий Іван Драч у симфонії «Смерть Шевченка» написав «Голосіння матері України»:

Відкіль тебе ж викликати?

Чи то з рути? Чи то з м’яти?

Чи з глибокої могили,

Де барвінки хрест обвили?
Похорон Тараса Шевченка, організований петербурзькою українською громадою і, передусім, Михайлом Лазаревським, запам’ятався всім, хто був присутній. Російський письменник Сергій Терпигорєв, який був на час похорон студентом Петербурзького університету, згадував через 25 років після смерті Кобзаря: «Жодні похорони, які я бачив з того часу, не мали відбитку й характеру тієї щирості і простоти, безпосередності, як ці Шевченкові. Я бачив похорони Некрасова, Достоєвського, Тургенєва і Салтикова-Щедріна, але всі вони були отруєні осоружним, робленим, нещирим духом демонстрацій. Похорон Шевченка був чистий від цього ярмаркового комедіянтства: не було тут... прикрас театральних...»

Лев Жемчужников, завершуючи свою схвильовану документальну розповідь про прощання з поетом у Петербурзі, писав: «Мы дорожили каждым словом поэта при жизни; теперь — это святой долг каждого. Пусть каждый припомнит что-нибудь, — все теперь дорого. Пусть каждый послужит листком для его венка. Теперь время собирать его многозначущее описание...»

Минуло майже півтора століття з того часу. Здавалося б усе життя та післяжиттєву поетову славу докладно розкрито й описано, проте шевченкознавці продовжують невтомно працювати. Є над чим. Зокрема, перебування домовини з прахом Тараса Шевченка в Москві потребувало повнішого, докладнішого й всебічного дослідження, що й зроблено в даній енциклопедії.
«Бодянський повідомив про смерть Шевченка» (кінець лютого — початок березня 1861 року)

Вістка про Шевченкову смерть швидко досягла Москви за допомогою телеграфу. Вже 28 лютого вона з’явилася в «Московских ведомостях» на першій шпальті в жалобному обрамленні. 1 березня «Московский курьер» повідомляв:

«О.М. Бодянский сообщил нам полученное из Петербурга, 26 февраля, телеграфное известие о кончине Т.Г. Шевченка, последовавшей в воскресенье утром. Погребенье... назначено на вторник.

В лице Т.Г. Шевченка малороссийская литература лишилась одного из своих даровитейших поэтов, произведения которого известны и большинству нашей публики по переводам, появлявшимся в разных русских журналах». Очевидно, що текст цього повідомлення, передусім його другий абзац, складено самим Осипом Бодянським. Привертають увагу акцентування Шевченкової популярності серед російських читачів і висока оцінка його поетичного дару (у Володимира Даля: «дарование — способность, данная Богом»).

Між іншим, інформація про це повідомлення в «Московском курьере» відсутня в «Трудах і днях Кобзаря» Петра Жура. Тоді як вона підтверджує важливий висновок про те, що Бодянський, очевидно, першим у Москві отримав звістку про Шевченкову смерть.

2 березня, газета «Русская речь» писала:

«26 февраля, в 6 часов утра, скончался в Петербурге известный литератор Тарас Григорьевич Шевченко. И талантом своим, и характером, остававшимся неизменно благородным во всех обстоятельствах жизни, покойный снискал себе всеобщее уважение. Потеря его отзовется глубоко во всех, кто имел возможность наслаждаться его произведениями».

Справді, мисляча Москва тужила за Кобзарем. Скажімо, 4 березня приятелька Михайла Максимовича Ольга Кошелєва написала йому з Москви про скорботу, викликану в місті звісткою про Шевченкову кончину. 9 березня в «Русской речи» москвичі вже могли читати велику статтю «Последняя встреча и последняя разлука с Шевченко», автором якої був російський письменник Микола Лєсков. У ній було передано пронизливу Шевченкову віру в те, що в Україні можна було б ще пожити... За десять років до того в Москві тужив за домівкою Гоголь, який не дожив до весни 1852 року, щоб поїхати в Україну.

14—15 лютого 1861 року Шевченко записав свого останнього вірша — розмову з Музою, який дихає розумінням невідворотності життєвого кінця:

Чи не покинуть нам, небого,

Моя сусідонько убога,

Вірші нікчемні віршувать

Та заходиться риштувать

Вози в далекую дорогу,

На той світ, друже мій, до Бога,

Почимчикуєм спочивать.


А все ж була в поета слабка надія на те, що лікарі допоможуть віддалити смерть, яка заглядала в очі, й він ще здійснить свою мрію:

Поставлю хаточку, садочок

Кругом хатини насажу,

Прилинеш ти у холодочок,

Тебе, мов кралю, посажу.

Дніпро, Україну згадаєм,

Веселі селища в гаях,

Могили-гори на степах —

І веселенько заспіваєм...

Не було в усьому світі іншого великого поета, який в останньому вірші так хвилююче сказав про найдорожче в його житті, про мрії, що не збулися...


«Як везли Кобзаря, то люду приставало все більше, все більше й більше» (27 квітня 1861 року)

Ще в день смерті Тараса Шевченка його друзі зібралися у Михайла Лазаревського й вирішили перевезти поетове тіло й поховати в Україні, як і заповідав Тарас Григорович. Поки йшли довгі клопоти з цього приводу, могила Шевченка на Смоленському кладовищі, як писав часопис «Основа», постійно вся була в зелені та вінках, за ними не було видно ні землі, ні снігу, і вона скоріше нагадувала весну і життя, ніж холод і смерть.

Дозвіл на перевезення тіла Шевченка в Україну, до якого чимало зусиль доклав Михайло Лазаревський, було отримано у квітні. 26 числа домовину з прахом поета відкопали, й попереду її чекав довгий шлях, після завершення якого в Каневі Михайло Максимович написав:

Із могили домовина

На світ піднялася;

Через Москву, через Київ,

Сюди донеслася.
А покищо Шевченкову труну поставили на дорогі ресорні дроги, і жалобна громада оточила її. Часопис «Основа» в червні 1861 року розповідав про цю мить так:

«Черный гроб уже возвышался на запряженных дрогах. Какое тяжëлое впечатление! Какие печальные, серьëзные у всех лица! Все были поглощены минутой, всех пронзала мысль о вечной разлуке с дорогим поэтом и человеком... Когда все, таким образом, находились под гнетом сосредоточенной печали, вдруг заговорил П.А. Кулиш».

Отож, послухаймо Пантелеймона Куліша:

«Що ж се ти, батьку Тарасе, від’їжджаєш на Україну без червоної китайки, заслуги козацької? Чим же ти нижчий од тих козацьких лицарів, що червоною китайкою вкривалися, заслугою козацькою пишалися. Ні один вільний предок твій, Тарасе, не сходив з сього світу без сеї останньої чести. Чи вже ж ти... вмер чужим чужиницею на чужині? Що ж се про нас на Вкраїні скажуть, як ми тебе вирядимо в дорогу, не покритого червоною китайкою? Скажуть, що й ми такі перевертні, як ті дуки, що позабирали всі козацькі луги й луки та й старосвітські звичаї позанедбували. Ні, батьку Тарасе, не годиться тобі так від’їжджати на Вкраїну! Ще, дякувати Богові святому, не попереводились козацькі діти, козацькі душі, є кому тебе на дорогу китайкою червоною вкрити...Розкиньте ж, небожата, червоний цвіт славетний по чорній, сумній домовині Тарасовій. Нехай наш батько з’явиться на Вкраїні лицарем щирим, що жив і вмер, дбаючи про добро, про честь і волю нашу... Отепер їдь, батьку Тарасе... Нехай земляки бачать, що... ми тут в столиці своєї святої старосвітщини не занедбали, що ми сво-го великого поета по-своєму шануємо».

Червона китайка на труні швидко потемніла під мокрим дощовим снігом, а Пантелеймон Куліш в цей час говорив:

«В останнє вітаємо тебе на чужині, друже наш Тарасе!... Тяжко бо сумував єси, що тобі засиплять чужим піском очі, гаряче ждав єси, щоб тебе на Вкраїні поховано:

Як умру, то поховайте

Мене на могилі

Серед степу широкого

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.


Отже ми вволили твою волю, Тарасе... З’явися, батьку, серед рідного краю під своєю червоною китайкою, заслугою козацькою; згромадь навкруги себе сліпих, глухих і без’язиких: нехай побачать, як далеко від правди постали, нехай почують із мертвих уст твоїх твоє слово безсмертне, нехай, хоч помиляючись, почнуть говорити непозиченою мовою...

Твоїм шляхом, Тарасе, всі ми підемо... Наш єси, поете, а ми народ твій, ми духом твоїм дихатимемо во віки і віки...»

Жалобна процесія поволі рушила зі Смоленського кладовища до Миколаївського двірця через Васильєвський острів, Адміралтейську площу, а потім Невським проспектом. Нарешті добралися до вокзалу. Тут востаннє «тихо стовпились друзі навколо труни, тихо й бережно підняли її на плечі, поставили в вагон, — зібрали в далеку путь».

Як підсумував у своїх спогадах Олександр Афанасьєв-Чужбинський: «Друзі покійного зібрали суму, виклопотали дозвіл і повезли прах Тараса туди, де...

Могили

Чорніють, як гори,



Та про волю нишком в полі

З вітрами говорять».


Починалася Шевченкова дорога в безсмертя....

Труну з прахом Шевченка супроводжували Григорій Честахівський і Олександр Лазаревський. Останній писав: «Г.Н. Ч-ий был главным распорядителем проводов и похорон, а пишущий эти строки был лишь его, так сказать, помощником».

27 квітня труна в їх супроводі прибула залізницею в Москву на Миколаївський двірець. Все, що відбувалося далі, з часів Михайла Чалого вміщувалося в кількох фразах. У того ж Чалого: «После торжественной встречи гроба Шевченка в Москве, поезд достиг Орла» (насправді, з Москви труну з тілом поета везли вже на кінних дрогах. — В.М.). Щоправда, з часом інформація стала трохи багатшою й дорівнювала приблизно лапідарній інформації з «Шевченківського словника», виданого у 1977 р.: «Через Москву навесні 1861 домовину з тілом Шевченка везли з Петербурга на Україну. 27.IV її привезли в Москву і встановили в церкві Тихона-чудотворця біля Арбатських воріт. З поетом прощалося багато москвичів».

В наукових працях інформації містилося не набагато більше. Скажімо, в грунтовній біографії Павла Зайцева «Життя Тараса Шевченка», завершеній у Львові 1939 р., серед докладностей і подробиць останнього періоду життя й смерті та похорон Кобзаря, читаємо енциклопедично скупе повідомлення: «27 квітня тлінні останки поета прибули до Москви, де їх внесли до однієї з церков. Зустріч була урочистою. Відправлено панахиди». Євген Кирилюк у праці «Т.Г. Шевченко. Життя і творчість» (1959) взагалі не згадав про арбатський храм, зазначивши лише, що труну з тілом поета «поїздом відправлено до Москви». Щоправда, в монографії Є.П. Кирилюка, Є.С.Шабліовського, В.Є. Шубравського «Т.Г. Шевченко. Біографія» (1964) читаємо: «27 квітня останки Шевченка прибули до Москви; домовину перевезено з вокзалу на Арбат і встановлено в Тихонівській церкві». Більше того, було звернуто увагу на те, що «з Москви в Україну прах Шевченка везли кіньми». В офіційній радянській «Біографії» поета (1984) так само зазначалося: «27 квітня останки Шевченка прибули до Москви; домовину перевезено з вокзалу на Арбат і встановлено в Тихонівській церкві. З прахом небіжчика приходили прощатися численні москвичі, серед них видатні вчені — О.Бодянський та М.Тихонравов. Відбулася панахида при значній кількості народу». В біографії Павла Федченка «Тарас Григорович Шевченко» (1989) відзначено: «У Москві, в Тихонівській церкві на Арбаті, ще раз відбулася багатолюдна урочисто-траурна панахида, після якої труна знову була поставлена на кінні дроги і в супроводі Г.Честахівського та О.Лазаревського відбула на Україну». Навіть у книзі І.Карабутенка, О.Марусича, М.Новохатського «Шевченко в Москве» сказано так само коротко: «В Москву труна прибула 27 квітня. З вокзалу її перевезли на Арбат у церкву Тихона. Попрощатися з покійним прийшли багато москвичів...» У скрупульозній праці Зінаїди Тарахан-Берези «Святиня» (1998) є тепла фраза про те, що москвичі «в тихій задумі прощалися з ним назавжди в церкві Тихона-чудотворця на Арбаті». Нарешті, в енциклопедичному літопису життя й творчості поета «Труди й дні Кобзаря» Петра Жура, виданому в Києві в 2003 р., читаємо те саме: «27 квітня. Труна з тілом Шевченка прибула до Москви, її перевезли на Арбат і поставили в церкві Тихона. З тілом покійного прощалось багато москвичів, прийшли вклонитися вчені О.М. Бодянський, М.С. Тихонравов. Відбулася багатолюдна панахида».

Така дивовижна скупість інформації пояснювалася практично повним браком джерел про перебування праху Шевченка на Арбаті. Власне збереглося єдине (!), дуже коротке (!) свідчення, з якого й черпали всі шевченкознавці. Розповім про нього 1898 р. Олександр Лазаревський опублікував у «Киевской старине» листи Григорія Честахівського про похорон Тараса Шевченка, написані в 1861 р. У невеличкій передмові до цієї публікації він окремо згадав про перебування домовини з тілом поета в Москві: «Прямо со станции железной дороги гроб был перевезен и поставлен до следующего дня в церкви Тихона на Арбате.

Это обстоятельство хорошо помнит и Н.В. Шугуров, тогда студент Московского университета. В церкви телу поэта кланялись О.М. Бодянский и Н.С. Тихонравов (хорошо его помню по хромоте). Других посетителей из тогдашнего московского учёно-литературного мира что-то не помним, кажется, их и не было» (Письма Честаховского, писанные в 1861-м году о похоронах поэта Шевченка // Киевская старина, 1898. Т. LX. С. 168). З останньої фрази добре видно, що Лазаревський прямо залучає до своїх спогадів Шугурова, з яким, безперечно, радився з цього приводу. Проте це зовсім не означає, що сам Микола Шугуров залишив окремі спогади про московську панахиду, як твердили автори книги «Шевченко в Москве». (И.Ф. Карабутенко, А.Г. Марусич, М.И. Новохатский. Шевченко в Москве. С. 99, 215). Автори цієї книги переплутали прізвища Шугурова, назвавши його Шунгуровим, і Тихонравова, назвавши його Тихомировим).

Взагалі вкрай коротке і дуже цінне свідчення Олександра Лазаревського в трактуванні деяких дослідників набувало несподіваних відтінків і сумнівних штрихів. Ще 1928 р. в цікавій книзі «У могилы Т.Г. Шевченко» Всеволод Чаговець писав: «Непреложный свидетель, М.М. Лазаревский, пишет, что прямо с вокзала гроб был перевезен в церковь “Тихона” на Арбате, где он и находился до того времени, когда уже можно было двинуться в дальнейший путь. Сюда, в церковь, приходило много москвичей, среди которых у Шевченко было много друзей и поклонников его таланта. Об этом вспоминают и проф. Бодянский и проф. Тихонравов, которые оба приходили в церковь поклониться праху поэта. Они же и провожали печальную, но и торжественную процессию, при выезде из Москвы». Насамперед, «незаперечним свідком» був не Михайло, а Олександр Лазаревський. Що ж до Бодянського й Тихонравова, то вони, справді, були в церкві, але не залишили спогадів про це. Не можна стверджувати напевне, що Бодянський і Тихонравов супроводжували домовину на виїзді з Москви.

Були випадки й зовсім вільного поводження зі свідченням Лазаревського. Щоб не бути голослівним, наведу цитату з однієї публікації: «Про останнє прощання з Кобзарем згадує Честахівський: “В церкви телу поэта кланялись О.М. Бодянский з С.Н. Тихонравовым (хорошо помню его по хромоте). Других посетителей из тогдашнего московского учено-литературного мира что-то не помнится; кажется, их и не было”. Честахівський переплутав ім’я та по-батькові російського літературознавця Тихонравова. Його звали Микола Савович (Николай Саввович)». Знову ж таки, згадував не Честахівський, який на той час уже помер, а Лазаревський. Легко переконатися й у тому, що цитата з «Киевской старины» наведена з грубими неточностями. Особливо вражає повчальний тон автора щодо «переплутаних» імені та прізвища Тихонравова, які в «Киевской старине» наведено абсолютно правильно. Судячи з усього, автор її в очі не бачив.

Невдовзі після смерті Тараса Шевченка його близький друг Михайло Лазаревський рішуче виступив у пресі проти помилок, неточностей і спотворень у публікаціях про Кобзаря, «поскільки отакі статті можуть колись стати джерелом при написанні біографії Шевченка». Згадані мною випадки не загрожують науковій поетовій біографії, проте вони можуть дезорієнтувати читача, чому я й зробив уточнення.

Практично повна відсутність інформації про перебування труни з прахом Шевченка в Москві не може не дивувати, більше того, цей історіографічний феномен вражає, бо маємо справу з унікальною документальною лакуною в біографії українського генія. В розпорядженні шевченкознавців знаходяться численні документи й спогади про похорон поета в Петербурзі. Так само — про перевезення його праху з Москви в Україну. Лише московський епізод у цій посмертній дорозі зафіксовано в одній-єдиній побіжній згадці Лазаревського. Все мало бути інакше! Журнал «Основа», друкуючи в червні 1861 року докладну статтю про проводи тіла Шевченка з Петербурга до Москви, обіцяв дальшу розповідь після «отримання докладного опису проводів Шевченка від Москви до нової його могили і промов, сказаних над ним у Москві...» Втім, у московських газетах не з’явилася навіть інформація про панахиду, хоча це було загальноприйнято. Скажімо, незадовго перед цим, у січні 1861 року, газета «Московские ведомости» двічі повідомляла про привезення в Москву праху Шевченкового знайомого Костянтина Аксакова, називала церкву, в якій відбулася панахида.

Може друзі й знайомі Шевченка, які вже прочитали в «Основі» масштабну й хвилюючу розповідь про похорон поета в Петербурзі, не знайшли потрібним описувати московський епізод у перевезенні його праху? Так я писав у книзі «Тарас Шевченко: “Моє перебування в Москві”», що вийшла в світ у 2007 р. Яке щастя тепер зізнатися в неточності припущення, що нам залишилося тільки одиничне свідчення Олександра Лазаревського! Виявилося, що Григорій Честахівський також залишив дуже важливе пряме й конкретне свідчення! Його знайшов невтомний Сергій Гальченко серед шевченківських документів, що наприкінці 2006 р. повернулися в Україну з Української Вільної Академії Наук у США.

Чудо сталося так. У червні 2007 р. в кабінеті Сергія Гальченка в Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України в присутності відомих учених, професорів Михайла Наєнка та Володимира Панченка завів я розмову про московське перебування поетової домовини, і раптом, абсолютно несподівано, спокійно-врочистий Гальченко вручив мені запис Григорія Честахівського, який наводжу повністю з мінімальним стилістичним редагуванням:

«Учора у вечері в 6-ть часів підняли ми з станції нашого дужого батька Тараса і повезли: по Цвітному, Страстному, Нікітському і Тверскому бульварах і поставили його в маленькій церковці Св. Тихона на Арбатськой площаді.

Люди, які йшли, мандрували за Кобзарем, більш усього було студентів, небагацько охвицерів і чотири завзятих панночки. Вони шкварили пихтурою од самісінької станції аж до церковки Свят. Тихона. Як везли Кобзаря, то люду приставало все більше, все більше й більше».

Далі Честахівський писав, що неподалік, «саженів з 50-т», від Сухарєвої вежі (Шевченко згадував її в своєму щоденнику 13 вересня 1857 року) він побачив у лавочці портрет Пугачова і був такий вражений, що «побіг шукати проміж людом Лазаревського», щоб сказати тому: «Дивися, он Пугачов в кайданах кланяється Тарасові».



Значення цього живого свідчення Григорія Честахівського про перевезення домовини Тараса Шевченка з Миколаївського двірця до храму святого Тихона Чудотворця на Арбатській площі важко переоцінити.

Передусім, уперше чітко вказано шлях, яким везли домовину Шевченка з околиці північного сходу Москви до центру —Цвєтним, Страстним, Тверським й Нікітським бульварами. На Цвєтной бульвар, названий Честахівським першим, траурна процесія потрапила від вокзалу таким шляхом: через вулицю Домнікова (нині Маші Пориваєвої) або через Велику Спаську вулицю на Велику Сухарєву площу й повз Сухарєву вежу (Честахівський зафіксував її в спогадах) — на Малу Сухарєву площу і на Садову-Самотьочну вулицю, що є частиною Садового кільця. Звідси процесія круто повернула на південь Цвєтним бульваром, потім — на захід Петровським бульваром й перейшла на Страстной бульвар, а далі, як розповів Честахівський, тільки спочатку був Тверський, а потім Нікітський бульвари.

Акцентую, що вся дорога від вокзалу до Арбатської площі, що була пройдена людьми пішки, займала близько 6 кілометрів, тож домовина з прахом Шевченка була доставлена в храм Тихона Амафунтського, скоріше за все, після 8-ї години вечора.

У записі Честахівського згадуються «офіцери», які супроводжували труну. Цілком можливо, що це були кадети Олександрівського корпусу, розташованого поруч із храмом святого Тихона, яких привів учень Бодянського, педагог Олександр Котляревський.

Свідчення Честахівського повністю підтвердило моє припущення, висловлене в раніше виданих книгах, про те, що серед учасників зустрічі домовини з прахом поета й панахиди в арбатській церкві святого Тихона, найбільше було студентів Московського університету. (Так само про зустріч домовини з прахом Шевченка в Києві «Московский курьер» повідомляв 20 травня: «Преобладание над лицами, вышедшими навстречу поэта, принадлежит студентам Университета св. Владимира»). Акцентую, що Честахівський додав надзвичайно важливий штрих: «Як везли Кобзаря, то люду приставало все більше, все більше й більше».

Не залишається ніякого сумніву, що зустріч Шевченкової домовини в Москві була багатолюдною й гідною.

Втім, не змінюється теза про те, що там, де до траурної процесії поставилися уважніше, інформацію про неї було опубліковано, тобто стала доступною відразу, а не через півтора століття. Скажімо, російський етнограф і фольклорист, співробітник журналу «Современник» Павло Якушкін, який брав участь у зустрічі труни Шевченка в Орлі, 2 травня відправив кореспонденцію в петербурзьку «Северную пчелу», й вона була надрукована 29 травня. Якушкін, зокрема, писав: «Много было желающих поклониться праху знаменитого покойника… Тут были и чиновники, и купцы, и офицеры, и простые мужики…» Очевидець залишив чимало цікавих подробиць, які нині мають важливе значення.
«В церкві праху поета кланялись…» (27—28 квітня 1861 року)

Хто відправив панахиду над Тарасом Шевченком у Москві? Хто доглянув домовину з його тілом у храмі 27—28 квітня 1861 року? Мені дуже хотілося нарешті назвати (через майже півтора століття!) імена церковнослужителів храму святого Тихона, залишити їх у нашій пам’яті. Пошуки в Центральному історичному архіві Москви виявилися вкрай складними: архів Московської духовної консисторії після Жовтневої революції серйозно постраждав. Але все-таки збереглися справи деяких московських храмів — церковні книги, переписка шести сороков, у тому числі Пречистенського, до якого і входив храм Тихона Амафунтського. В «Списке церквей Московской епархии» церква «Тихоновская у Арбатских ворот» стоїть під № 27 у 1-му відділенні Пречистенського сорока. В архівному путівнику довідався про наявність «Метрики церкви Тихона Чудотворца возле Арбатских ворот» (Центральний історичний архів Москви, ф. 454, оп. 3, спр. 62, арк. 201—205). Зажевріла надія, адже метричні книги традиційно складалися з трьох частин: про тих, які народилися, тих, які вступили в шлюб і тих, які померли. Можливо, в останній — третій — частині метрики храму залишилася хоча б якась інформація про панахиду над тілом Шевченка? Проте в отриманих в архіві матеріалах навіть згадки про храм Тихона Амафунтського не знайшов і, здавалося, що тепер уже втоплюся в архівному морі безнадійно. Час ішов, а результатів не було. В ті дні гортав якось Шевченкові поезії, й в очі впали рядки:

На батька бісового я трачу

І дні, і пера, і папір!


Допомогли досвідчені архівісти, і врешті-решт у справі «Клировые ведомости Пречистенского сорока г. Москвы за 1861 год» таки знайшлася «Ведомость о церкве Святого и Чудотворца Тихона Амафунтского, что возле Арбатских ворот». В ній і були прізвища всіх церковнослужителів арбатського храму. То була перемога! Подумалося, що так само як не горять рукописи, не зникають безслідно й архівні документи. Тепер ми можемо назвати цих людей: священик Микола Левітський, диякон Павло Фівейський, паламар Петро Бєляєв, проскурниця Євдокія Соловйова (Центральний історичний архів Москви, ф. 203, оп. 744, спр. 2396, арк. 181—190; ф. 2125, оп. 1, спр. 1595, арк. 1—4).

Ці люди так чи інакше причетні до вшанування пам’яті про Тараса Шевченка в храмі святого Тихона на Старому Арбаті, до панахиди над ним. Вони заслуговують на нашу добру пам’ять і на те, щоб їх імена й прізвища віднині було увічнено в енциклопедії.

Про виступи на панахиді в арбатському храмі не могло бути й мови, в Москві з промовами було сутужно навіть на похороні. Скажімо, Бодянський занотував у щоденнику, як на похоронах колишнього міністра народної освіти Сергія Уварова у вересні 1855 року було заборонено виступити Грановському, Погодіну, Шевирьову та ін.: «Владыка (митрополит. — В.М.) не согласился, считая это языческим обычаем. Даже за заставой не позволено было излить своего красноречия нашим витиям…» Коли в жовтні того ж року ховали Тимофія Грановського, то відбулася панахида в університетській церкві, а потім студенти несли труну аж на П’ятницьке кладовище: «На другой день попечитель (Назимов. — В.М.), призвавши в одну из аудиторий деканов, несколько профессоров и студентов, стал выговаривать им за венки (лавровые), которыми накануне забросали Грановского при опущении в могилу гроба его. “Это обычай решительно языческий, противный нашей церкви”». Відома реакція обуреного Бодянського: «Что прикажете делать с такими головами? А туда же ещё со ссылками на историю!». Не випадково під час студентських заворушень восени 1861 року демонстрація на могилі Тимо фія Грановського з забороненими промовами була однією з найбільш протиправних.

Отже, не було ніяких промов. Але і в цьому випадку мала б обов’язково бути якась інформація — її немає, принаймні, її досі не знайдено. Відомо, що в Києві генерал-губернатор міста Іларіон Васильчиков та митрополит Арсеній дозволили поставити домовину в церкві Різдва Христового на Подолі лише за умови, щоб у ній не виголошувалися промови. Але в Києві промови таки були; про це повідомив «Московский курьер»: «Вечером 7 мая тело поэта перенесено было из церкви на пароход. Прилив народа был еще многочисленнее, чем накануне. Из многих речей, сказанных в это время, особенно произвела глубокое впечатление речь исправляющего должность директора 2-й гимназии Чалого». Така сама ситуація могла бути і в Москві з церквою Тихона Амафунтського, точніше після вивезення домовини з неї. Але чому цей момент та й узагалі поліцейське регламентування Шевченкових проводів у місті не знайшло відбиття в пам’яті й спогадах очевидців? Ніде й ніколи жодного слова про це не залишили Осип Бодянський, Григорій Честахівський і Олександр Лазаревський. Честахівський, який писав у своїх листах про перевезення праху поета, свою розповідь почав лише з 3 травня 1861 року, коли «Кобзар наш дужий став на рідну землю Українську, а я став навколішки і тричі вклонився рідній неньці Україні й тричі поцілував її святу землю од себе і од рідних дітей її, котрі свято почитають її, проживаючи на чужині далекій». В спогадах, написаних через кілька десятиліть, Честахівський навіть не згадав про московську панахиду та шлях поетової домовини з Арбату: «Я одержав від начальства дозвіл на двадцятивосьмиденну відпустку в Київську губернію і, прибувши у місто Київ, передав тіло поета в повне розпорядження його братам і сестрі, які поставили труну поета в церкві Різдва на Подолі…» Спогади Лазаревського — «Гроб Т.Г. Шевченко в Киеве, у Христорож-дественской церкви (7 мая 1861 г.)» вже самою назвою говорять про те, якому відрізкові шляху поетової домовини приділив увагу автор.

Щодо Москви жодного свідчення про панахиду в квітні 1861 року не виявлено. Не виявлено, а вони можуть бути! Та й без них уже настав час абсолютно впевнено робити наголос на тому, що всі чи майже всі московські друзі й знайомі Шевченка та московські шанувальники його поезії, які на той час були в місті, не могли не попрощатися з прахом Кобзаря! Не могли!

Йдеться, передусім, про друзів і нових знайомих поета по весні 1858 року. Найперший з них — Михайло Щепкін. Чи міг він пропустити панахиду? Знаючи про його дружбу з Шевченком, ми твердо відповімо: «Ні, ні і ні!» Як вдалося встановити, в лютому і березні Щепкін грав у спектаклях у Москві, а з 6 березня по 2 травня театри в місті було закрито на час Великого посту і Пасхи. В цей період Щепкін виїздив у Петербург, але зафіксовано лише його перебування в столиці Росії 22—26 березня. Теодор Гріц, який склав літопис життя і творчості Щепкіна, пропускає в ньому понад місяць — з 26 березня по 2 травня 1861 року, не подаючи жодного факту з цього періоду життя великого артиста (через три дні після від’їзду траурної процесії з Москви — 2 травня Щепкін уже грав у спектаклі).

Отже невідомо, де був і що робив Щепкін 27—28 квітня. Може, виїздив із міста? Може хворів у ці дні? Лише ці дві причини, на мій погляд, могли пояснити відсутність Щепкіна на панахиді. В іншому разі, артист попрощався зі своїм другом, а Олександр Лазаревський не помітив його. Взагалі втомлений і заклопотаний Лазаревський міг не зафіксувати в пам’яті багатьох учасників панахиди або ж просто не знати їх в обличчя. В цьому немає нічого дивного і незвичайного. До речі, ніхто раніше не звернув увагу на те, що Лазаревський у своїх спогадах приписав кульгавість Тихонравову, тоді як насправді хворі ноги були у Бодянського.

На користь моєї впевненості свідчить інформація, знайдена в газеті «Московские ведомости» (№ 79 від 8 квітня 1861 року). В коротенькій замітці повідомлялося таке:



«6-го апреля, в сороковый день смерти Т.Гр. Шевченко, некоторые почитатели поэта собрались в церкви Успения (что в Газетном переулке), где и выслушали с благоговением панихиду по покойном поэте».

Ця панахида, організована, звичайно, Бодянським, який довго жив у Газетному провулку й знав священиків церкви Успіння Божої Матері (у ній він навіть вінчався), з усією переконливістю показує справді благоговійне ставлення московських друзів і знайомих Шевченка до пам’яті про нього. Вона пройшла за 20 днів до того, як домовину з прахом Шевченка привезли в Москву дорогою з Петербурга в Україну і встановили в храмі Тихона Амафунтського на Арбатській площі.

Якщо москвичі зібралися на панахиду в церкві Успіння Божої Матері коли труна з тілом поета ще лежала в холодній петербурзькій землі, то вони ніяк не могли пропустити панахиду над прахом Шевченка в арбатській церкві святого Тихона.

Ще один дорогоцінний факт, який мені вдалося встановити, тепер оприлюднюю. В тих же «Московских ведомостях» за 28 лютого 1862 року знайшов я таку замітку: «Панахида по Т.Г. Шевченке. 26-го февраля исполнился год со дня смерти народного поэта Украины. В этот день небольшое число (40 чел.) поклонников и почитателей таланта Малорусского поэта собрались в церкве Тихона Чудотворца, что на Арбате, и отслужили панахиду скромно и без всяких речей, как это обыкновенно полагается. В этой самой церкви стоял гроб покойного при перевозе тела Шевченка из Петербурга на Украину».

Таким чином, ставлення до поетових панахид у Шевченковій Москві було святим, а згадка про 40 учасників панахиди в лютому 1862 року, як про «невелике число», напевне, ще раз опосередковано свідчить, що в квітні 1861 року людей було значно більше.

До речі, в лютому 1862-го Щепкін був у Москві (з 17 лютого театри були закриті на час Поста й Пасхи), і його участь у згаданій панахиді цілком вірогідна.

Повертаючись до квітня 1861 року, зазначу, що є всі підстави розглядати інформацію про присутність тоді в храмі святого Тихона Бодянського, Тихонравова і Шугурова, як одинокий, але щасливий документальний знак того, що в тій панахиді над прахом поета взяли участь, по-перше, близькі друзі Шевченка, як Осип Бодянський, по-друге, прихильники його таланту з інтелектуалів, не знайомі з ним особисто, як Микола Тихонравов, і, нарешті, молоді люди, як Микола Шугуров. Тобто, вони втрьох уособлюють значну частину москвичів, які прийшли попрощатися з великим українським поетом.

Григорій Честахівський залишив нам малюнок олівцем «Домовина Т.Г. Шевченка в дорозі». На ньому — дроги, намальовані абрисом, і детальніше прописані візник та четвірка коней. Ці дроги стояли вранці 28 квітня на Арбатській площі біля храму Тихона Амафунтського. Звідси, з центру Москви і до самого Києва Шевченків прах везли кіньми поштовим трактом, що проходив через Серпухов-Тулу-Орел-Кроми-Волобуєво-Кошельовку-Дмитровськ-Севськ-Есмань-Глухів-Кролевець-Батурин-Борз-ну-Ніжин-Носівку-Козелець-Залісся-Бровари. То була далека й печальна дорога, й Україна пам’ятає про неї. Заакцентую читачеву увагу на тому, що починалася вона зі Старого Арбату.

Отож, уявімо собі 28 квітня 1861 року. Над Арбатською площею підіймається по-весняному тепле сонце, золотить маківки храмів святих Бориса і Гліба та Тихона. Біля Тихонівського храму зібралося чимало людей, особливо багато молоді. Чується мелодійна українська мова. Осип Бодянський, Григорій Честахівський і Олександр Лазаревський тихо перемовляються з арбатським священиком років тридцяти, потім всі четверо заходять у церкву. Від розкішної садиби Голіциних, де стоять екіпажі, хтось направляється до людського натовпу. Група молодих людей наближається від Олександрівського кадетського корпусу. Біля восьмигранного водорозбірника з червоної цегли, що поряд із церквою, перемовляються візники, які приїхали з діжками по воду, і торговки — на площі ярмарок. Ось вони вкупі підходять до церкви, хрестяться й стоять мовчки. Проходив катеринщик із шарманкою-шафочкою та танцюючими ляльками в ній, зупинився. Благовидна жінка свариться на хлопчаків, які галасують біля струмка Чорторий. Від Арбатської і Знам’янської поліцейських будок підійшли будочники. Ніби розчинилися в натовпі жандарми й навіть юродиві. Щось було таке в атмосфері, що зупинило й зібрало людей біля Тихонівського храму. Над Арбатською площею повисає тиша...

Як умру, то поховайте

Мене на могилі

Серед степу широкого

На Вкраїні милій...
Хтось із студентів схвильовано читає ці Шевченкові рядки. Бо саме заради втілення поетового заповіту зібралися друзі й знайомі Кобзаря до церкви святого Тихона...

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.
Раптом загули дзвони, студенти виносять із церкви домовину з тілом Шевченка і влаштовують її на дрогах. Візник піднімається на своє місце й легенько смикає за віжки. Дроги рушають. За ними їде критий екіпаж для Честахівського і Лазаревського, тепер вони йдуть пішки, разом з усією траурною процесією, яка виходить на старовинну Знаменську вулицю. На розі Знаменки та Арбатської площі траурний кортеж минає могутню колонаду Олександрівського кадетського корпусу, що фасадом виходить на вулицю. Біля церкви Знамення Пресвятої Богородиці заклякли богомолки і ревно хрестяться. Звідси за труною пішли кілька чоловіків інтелігентної зовнішності в дорогих пальтах, мабуть, професори Московського університету, які живуть поруч. З церкви вийшли люди, спостерігають за процесією, дехто приєднується до неї. З вікон особняків виглядають господарі й прислуга.

На розі Знаменки й Волхонки процесія призупинилася біля п’ятиглавого храму Миколи Чудотворця з дзвіницею. Тут зібралося чимало москвичів...

Мені ж, мій Боже, на землі

Подай любов, сердечний рай!

І більш нічого не давай!
Скорботна процесія перетинає вулицю Волхонку і повертає до недавно побудованого Великого Кам’яного мосту, позаду — красень Кремль, який любив Кобзар, а попереду — храм Христа Спасителя. Частина людей розходиться, молодь іде далі, дехто збирається під’їхати на візниках за місто, де передбачається зупинка дрог з домовиною. Згадаємо про цю зупинку за містом ще раз: «Стечение публики было значительное».

Весь цей шлях Осип Бодянський пройшов поряд з дрогами, заглиблений у себе й, як ніколи, сильно кульгаючи. Знаючи його, можна уявити, як важко було професору в ці хвилини. В щоденнику Бодянського від 5 жовтня 1855 року є запис про те, як він прийшов додому до щойно померлого Тимофія Грановського і був надзвичайно схвильований стражданням його дружини: «Это до того поразило меня, что я не мог и 5 минут перенести: слёзы брызнули ручьем от такой безмолвной, глубоко сосредоточенной в высшей степени горести, и от всей души пожелал ей слёз, которые могли бы облегчить её, а может быть и спасти». Сльози за поетом Бодянський уже виплакав, його очі були червоними, але сухими. Час від часу він торкався Шевченкової домовини, ніби вона давала йому нові сили. Після прощання з прахом поета в арбатському храмі святого Тихона на душі у Бодянського запанувала скорботна просвітленість, він відчув у собі врочисту впевненість у тому, що його друга чекає вічність...

...Та нескверними устами

Помолимось Богу,

Та й рушимо тихесенько

В далеку дорогу —

Над Летою бездонною

Та каламутною.

Благослови мене, друже,

Славою святою.


Бодянський, як ніхто інший, розумів, що Шевченко назавжди залишив Старий Арбат, щоб залишитися тут назавжди.
Увічнення пам’яті Тараса Шевченка в Москві

Задовго до сторіччя з дня народження Великого Кобзаря Михайло Грушевський наголошував, що цей ювілей вимагає від українців «чогось більшого, чогось нового понад наші звичайні Шевченківські свята...» Закрема він закликав тоді «взятися до здвигнення йому пам’ятника, гідного його і нас, не тільки во славу поета, а і во славу нашої національної ідеї».

Ці слова мали б стати ключовими у підготовці до двохсотрічного ювілею Тараса Шевченка, який вже не за горами. Що в наш час — на початку нового століття й тисячоліття — є справді гідним пам’ятником Шевченку во славу його і нашої національної ідеї? Питання для кращих умів української нації. Зрозуміло, що, говорячи словами Грушевського, «в теперішній момент наша честь і любов до нього повинна знайти... у всій українській суспільності ще інший вираз». До речі, століття з дня народження Тараса Григоровича у 1914 р. Грушевський назвав «великими роковинами» й писав тоді з цієї нагоди: «Шевченківське століття, що ми поминаємо сього року, являється заразом ювілеєм українського відродження — святом, переглядом, обрахунком його розвою на протязі сього століття, так тісно зв’язаного з культом його національного поета».

Здається, що ця думка ще більше стосується наступного — другого століття Шевченкового безсмертя.

Торкаючись вкрай важливої теми увічнення пам’яті Тараса Шевченка в сучасній Москві треба пам’ятати, що в 1961 р. у зв’язку з 100-річчям із дня смерті великого українського поета, вулиця Дорогомиловська на правому березі Москви-ріки була перейменована в набережну Тараса Шевченка. До 150-річчя з дня народження Кобзаря на цій набережній, в сквері перед будинком готелю «Україна» було відкрито в 1964 р. величний пам’ятник Тарасу Шевченку. Що могло б стати достойним продовженням традиції відзначення Шевченкових ювілеїв у Москві?

Викладу конкретні ідеї та пропозиції щодо увічнення пам’яті Тараса Шевченка в Москві до 200-річчя з дня його народження, що виникли в процесі довгорічних шевченкознавчих студій та духовної роботи в столиці Росії на чолі Культурного центру України в Москві.

Передусім, про ті пропозиції, які можна вирішити лише на міждержавному рівні.

По-перше, прийшов час встановити в Москві пам’ятник Тарасу Шевченку й Михайлу Щепкіну. Де саме? На розі Воротниковського й Старопименовського провулків біля сучасного будинку № 12/6, який стоїть на місці колишнього володіння Щепотьєвої. Здається, сам Господь залишив перед цим будинком затишний зелений шматочок землі, що не виходить за червону лінію провулків. Якщо не тут, то в дворі за будинком місця для пам’ятника більше, ніж достатньо.

Нагадаю, що впродовж багатьох десятиліть помешканням Щепкіна вважався так званий будинок Павла Нащокіна у Воротниковському провулку: він зберігся і ототожнювався з матеріальною пам’яткою про дружбу двох геніїв — артиста і поета. Проте насправді, як нами доведено, Щепкін жив у іншому будинку, що не зберігся, і виправлення прикрої помилки лише на папері є недостатнім, доцільно довести його до логічного завершення — спорудження пам’ятника великим друзям, які, на мій погляд, обидва дорогі Москві й Києву, російському й українському народам.

Найперше доцільно провести відповідний конкурс між українськими і російськими митцями на проект пам’ятника. Можливо, вони зобразили б той момент, який увічнив 19 березня 1858 року в своєму щоденнику Тарас Григорович: «Вышли мы с Михайлом Семёновичем из дому…» Або відлили в бронзі зафіксовану Шевченком іншу мить з його останнього дня в Москві (26 березня 1858 року): «В 9-ть часов утра расстался я с Михаилом Семёновичем Щепкиным…»

Втім, це вже справа скульпторів і архітекторів.

По-друге, необхідно довести до кінця роботу з встановлення першої в російській столиці меморіальної дошки, присвяченої Тарасу Шевченку, на будинку Російської академії малярства, скульптури і архітектури по вулиці М’ясницькій, 21, в якому поет двічі бував у березні 1858 року у свого знайомого Аполлона Мокрицького. Тим паче, що Шевченко був академіком Петербурзької академії мистецтв.

По-третє, Україна могла б порушити питання про встановлення в Москві пам’ятного знака на честь знесеного храму святого Тихона Амафунтського на Арбатській площі, котрий у квітні 1861 року дав останнє пристанище праху великого українця, з умовою, що на знаку буде розміщена інформація про Тараса Шевченка.

Ще одне. Висвітлення в цій енциклопедії всіх московських маршрутів Шевченка і створення карти його перебування в місті, сформували передумови для організації постійних пішохідних і автобусних екскурсій Шевченківськими місцями Москви. Цією роботою має займатися Культурний центр України в Москві.

Нарешті, в концепцію відзначення 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка необхідно включити всенародний похід останнім шляхом Кобзаря з Петербурга в Україну, яким пройшла домовина з прахом Шевченка навесні 1861 року. Мабуть, найкраще це було б зробити в 2011 р., до 150-річчя перепоховання Тараса Шевченка. Справді, перенесення тіла Шевченка на Батьківщину вікопомної весни 1861 року стало символом віри нашого народу в те, що

Встане Україна.


І розвіє тьму неволі,

Світ правди засвітить,

І помоляться на волі

Невольничі діти!..


Це збулося! Сталося! Мабуть, і тому, що мудрі предки наші не залишили прах поета «в чужій землі в чужій домовині», а виконали його заповіт і поховали свого Кобзаря «на Вкраїні милій».

В цьому контексті Москва має зайняти ключове місце на російському відрізкові походу, а в ній головні події мають відбутися в Культурному центрі України в Москві та недалеко від нього — на тому місці, де знаходилася церква Тихона Амафунтського.

Тепер — пропозиції, що не вимагають значної державної підтримки й опіки.

Читач тримає в руках енциклопедію-хроноскоп «Шевченківська Москва», що розповідає про Першопрестольну і всі поетові пам’ятні місця в ній. Вже вийшли в світ мої книги про дружбу поета з Михайлом Щепкіним, Осипом Бодянським, але доцільно також підготувати окремі монографії про дружбу Тараса Шевченка з Михайлом Максимовичем і Варварою Рєпніною. Добре було б також зняти документальний фільм «Шевченко в Москві», який допоможе багатьом уявити поета в місті середини 40-50 рр. ХІХ століття та побачити сучасний вигляд будинків і вулиць, де він побував.

Не відкладаючи, треба визначитися, хто з українських шевченкознавців, які володіють письменницьким даром, міг би підготувати книгу «Шевченко» в серії «Жизнь замечательных людей» для московського видавництва «Молодая гвардия». Це дасть можливість розповісти багатьом новим читачам у Росії та за її межами про життя і творчість великого Кобзаря. Мною вже видані книги про дружбу поета з Михайлом Щепкіним, Осипом Бодянським, доцільно також підготувати окремі монографії про дружбу Тараса Шевченка з Михайлом Максимовичем і Варварою Рєпніною. Добре було б також зняти документальний фільм «Шевченко в Москві», який допоможе багатьом уявити поета в місті середини 40-50 рр. ХІХ століття та побачити сучасний вигляд будинків і вулиць, де він побував.

Всю цю важливу й благородну роботу необхідно завершити до 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка. У свій час його друг Осип Бодянський мудро зауважив: «В жизни народов, как и человека, бывают события, воспоминание коих всякий раз погружает мыслящие умы в невольные думы. Особенно это надо заметить о годовщине их, когда они, так сказать, сами напрашиваются. Тут, иногда, приходится раздуматься даже неповоротливой, самой рассеяной голове».

Хай би ці слова послужили всенародному відзначенню Шевченкових роковин. А безсмертна поетова душа була б нам за це вдячною.

Насамкінець, пропоную присвоїти Культурному центру України в Москві ім’я Тараса Шевченка і спорудити біля входу до Центру пам’ятник Кобзареві , що стане гідним українським наголосом не лише в арбатському ареалі, але й в усій Москві та Росії. Хай би Присносущий Тарас Григорович постав на Старому Арбаті молодим, яким він уперше приїхав у першопрестольну й написав у ній геніально-болісний «Чигрине, Чигрине…»

Не рвіть, думи, не паліте,

Може, верну знову

Мою правду безталанну,

Моє тихе слово.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22

Схожі:

Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconНові дослідження пам’яток козацької доби в україні збірник наукових статей Присвячується світлій пам’яті Д. Я. Телегіна Випуск 25 Київ – 2016
Чверть століття зібрань однодумців – козакознавців
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconЯ маю честь присвятити статтю світлій пам'яті Віталія Іларіоновича Стріхи
Оскільки тепер англійська мова – найрозповсюдженіша в світі, англомовні переклади українського художнього слова – один із вагомих...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconСвітлій пам'яті мого батька Ігор Набитович
Книга присвячена життю й творчості Леоніда Мосендза (1897–1948) – українського письменника, вченого-хіміка, політичного діяча. Основна...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconБіограф нашого народу світлій пам’яті Івана Корсака (1946–2017)
Для Івана Корсака кожен історичний факт – на вагу золота. Окрім цього, в Івана Корсака є те, чого немає в багатьох інших, хто тремтить...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconКнига пам`яті 70-м роковинам страхітливого голодомору 1932-1933 років, пам`яті невинно
Ч-75 Чорна тінь голодомору 1932—1933 років над Тернопіллям: Книга пам`яті / Вступ ст.; упоряд.: Б. Д. Лановик, М. В. Лазарович, Р....
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconУ нашій пам’яті вони назавжди залишились Оформлення: Стіна пам’яті Небесної сотні Прапор України, надписи «Герої не вмирають»
Оформлення: Стіна пам’яті Небесної сотні (Прапор України, надписи «Герої не вмирають», «Сам не знаю, де погину…», список прізвищ...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconУрок «Кантата пам’яті»
Музично-літературний урок «Кантата пам’яті» до 175 річчя від дня народження М. Лисенка для 5-7 класів
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconРекомендаційний пізнавально-довідковий матеріал, присвячений Дню пам’яті Героїв Небесної Сотні
Указ №69/2015 «Про вшанування подвигу учасників Революції гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні»
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconРозпорядження обласної державної адміністрації Про проведення у Чернівецькій області заходів у зв’язку з Днем пам’яті жертв голодоморів
...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconНаказ №18 м. Олександрія Про вшанування пам’яті Івана Яковича Франка
Кіровоградської обласної державної адміністрації від 12. 01. 2016 року №6 «Про вшанування пам’яті Івана Франка у навчальних закладах...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка