Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан



Сторінка3/22
Дата конвертації14.04.2017
Розмір4.92 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

В арбатських особняках і квартирах

Арбатські відмінності, передусім культурні, від інших територій Москви в способі тутешнього життя почали виявлятися в процесі соціального вивищення Арбату, зокрема після перенесення Петром І столиці в Петербург, коли Москва стає, за визначенням Пушкіна, «порфіроносною вдовою». Арбатські слободи, що працювали на царя, втратили свої основні функції, і ремісники покинули ці місця. Зокрема, в середині ХVІІ століття частина українських слобідчан з Арбату переселяються на Маросєйку і Хохловку. Разом з тим якраз у цей час в районі нинішньої Пречистенської набережної розростається вже згадане нами село Київець: «В Киевце, у Москвы-реки, на берегу». Джерела свідчать, що тут, між Остоженкою і річкою, все активніше селилися українці, які виїжджали з України після Переяславської угоди 1654 р. під час російсько-польської війни.

В цей час на Арбаті дедалі більше розміщувалися дворянські садиби, як правило з городом і садом, зі службами, житлом для прислуги. Цю місцевість почала відрізняти соціальна однорідність постійних жителів, що з часом зростала. На разі, землевласниками й домовласниками залишалися й священики, купці, міщани, проте дедалі частіше тут поселялися саме дворяни — на весь рік або на частину його, передусім, на зимовий сезон московських балів. Олександр Пушкін зазначав: «Некогда Москва была сборным местом для всего русского дворянства, которое изо всех провинций съезжалось в неё на зиму».

Після московської пожежі 1736 р. будівництво нових дворянських особняків стало характерним для всієї Москви й Арбату передусім. Дворянські садиби «наступали» з боку Пречистенки й до середини ХVІІІ століття заповнили квартали поблизу Сивцевого Вражка. В другій половині XVIII століття ця місцевість, Староконюшенний провулок і сама Арбатська вулиця стали аристократичними забудовами того часу — «дворянськими гніздами». Як писав сучасник, «більша частина дворянських сімей живе на Арбаті або біля Арбату». Орієнтовані на Кремль, вулиці Нікітська, Воздвиженка, Знаменка також забудовувалися розкішними дворянськими особняками. Завдяки цьому Москва набувала риси європейського міста і одночасно зуміла зберегти неповторну самобутність російського, більше того, московського колориту. Справді, багата дворянська садиба другої половини ХVІІІ століття — явище суто московське.

В арбатському ареалі, передусім у прикремлівській частині, проживали дуже знатні, в тому числі, царські люди. Москвознавець Михайло Пиляєв, зокрема, писав:

«Где стоит теперь Арбатская часть (між іншим, у Шевченковій повісті «Капитанша» зустрічаємо згадку про «Арбатскую часть». — В.М.), там жил отец Натальи Кирилловны (друга дружина царя Олексія Михайловича Наталія Наришкіна, мати Петра І. — В.М.) и был впослед-ствии подгородный дом царицы Натальи, а по ней и сына ее Петра Великого… В дополнение сказанного о возможной и точной принадлежности арбатского частного дома царице Наталье Кирилловне, прибавим еще, что юный Пётр, не удаляясь от родного ему места, учредил тут же свой полковой Преображенский двор; он стоял в Гранатном переулке…»

Неподалік від того місця, де нині розташовано Культурний центр України в Москві, знаходився будинок, який придбав у 1702 р. дід видатного російського полководця генералісимуса Олександра Суворова дяк Ф.Мануков. У ХVІІІ столітті нинішній Серєбряний провулок навіть називався Мануковським. Судячи з усього, Суворов тут і народився. Самому полководцю належав будинок на Великій Нікітській вулиці, куплений його батьком у 1760 рр. Між іншим, із десятка пам’ятних дошок, які були встановлені в Москві до революційного 1917 р., одна з перших знаходилася на будинку Гагмана по Великій Нікітській, де провів дитинство Суворов (№ 42): «Здесь жил Суворов». В церкві Феодора Студита на Нікітському бульварі (в 1950–1992 рр. носив ім’я Суворовського) майбутнього полководця хрестили, а через сорок чотири роки Суворов вінчався тут з В.Прозоровською.

Олександр Суворов пов’язує Арбат з Україною. Він мав під своїм началом українську козацьку флотилію та кілька полків козаків-чорноморців, що допомагали йому взяти Очаків, Ізмаїл, Аккерман, інші укріплені турецькі фортеці. Під командуванням Суворова українські козаки воювали на території Австрії, Італії та Швейцарії. Свою відому книгу «Наука побеждать» Суворов написав у містечку Тульчин на Поділлі. Недалеко від нього в селі Тиманівка знаходиться музей видатного російського полководця. Є також музей в Ізмаїлі Одеської області, присвячений штурму цього міста суворовськими військами.

Нагадаю також, що Шевченко проілюстрував книгу російського історика Миколи Полєвого «Історія князя Італійського, графа Суворова Римникського, генералісимуса російського» (1842). Всього Шевченко виконав у 1841-1842 рр. 33 ілюстрації до книги, і вони викликають величезний інтерес особливою зануреністю художника в тему. Під час цієї роботи Шевченко користувався оригінальним прижиттєвим портретом Суворова (1800, пастель) роботи Йоганна - Генріха Шмідта, знайомився з меморіальними речами полководця та документами. В результаті було створено ілюстрації, що й сьогодні вражають майстерністю художника, живою правдивістю створеного ним образу. Полководець постає перед нами в розмаїтих жанрових сценах — від початку його воєнної служби («Суворов на варті») до кінця життя («Останні дні Суворова», «Суворов у труні»). Привертають увагу рисунки «Суворов відправляє Пугачова до Москви», «Обговорення майбутніх воєнних походів» та ін. Особливий інтерес викликає прекрасний «Портрет О.В. Суворова», вміщений між сторінками ще однієї книги Миколи Полєвого — «Російські полководці», який Шевченко закінчив, скоріше за все, після першого перебування в Москві на початку 1844 року.

Цікаво, що книга Полєвого «Історія Суворова» з ілюстраціями Шевченка перевидавалася в Росії шість разів, востаннє — в 1904 р. Зокрема, вона побачила світ і в 1858 р., коли Шевченко найдовше жив у Москві, тоді ж у місті фабрика П.Лук’янова надрукувала дві лубочні картинки, скопійовані з цієї книги. На одній з картинок у центрі аркуша — портрет Суворова, а навколо нього в семи рамках окремі ілюстрації з книжки. Всі вони подані за рисунками Шевченка, які, очевидно, приваблювали автора лубка демократичністю сюжетів. На другій картинці, побудованій за таким самим принципом, із семи сцен — три за рисунками Шевченка (Помарницкий А.В. Портреты А.В. Суворова: Очерки иконографии. — Л., 1963. С. 146).

Тож пам’ятаймо і про таку віртуальну Шевченкову присутність у Москві.

У 1790 рр. на Воздвиженці було побудовано в стилі зрілого класицизму розкішний палац — один із кращих у Москві — для графа, генерал-фельдмаршала Кирила Григоровича Розумовського (1728-1803) — українця, третього сина «регистрового казака Киевского Вышгорода Козельца полка» Григорія Розума. Головний будинок (нині № 8) садиби Кирила Розумовського (можливо, архітектором був Василь Баженов) зберігся й донині достойно закріпляє ріг Воздвиженки та елітного Романового провулка (в ХVІІ столітті — Розумовський провулок), в якому в минулому столітті жило чимало радянських «гетьманів». Москвознавець Іван Кондратьєв писав: «При этом доме находится одна из стариннейших церквей во имя Знамения Пресвятой Богородицы. Построение её приписывалось брату патриарха Филарета боярину Ивану Никитичу Романову (около 1625 г.)». Справді, церква була з’єднана з будинком кам’яним критим переходом. В Шевченкові часи також була домовою церквою: «Знамения Пресвятой Богородицы при доме графа Шереметьева на Воздвиженской улице». Закрита в 1920 рр. В 1991 р. повернута Російській православній церкві.

Кирило Розумовський, який народився на хуторі Лемеші Козелецького повіту Чернігівської губернії і в дитинстві пас скотину, став першим російським президентом Імператорської Академії наук (до нього були тільки німці), а в 1750–1764 рр. був гетьманом Малоросії — останнім гетьманом Лівобережної України. Втім, сам Розумовський говорив, що справді останнім гетьманом був Іван Мазепа. Деякі дослідники вважають, що діяльність Розумовського певною мірою перегукувалася з політикою Мазепи, проте у графа не було самостійницького духу, надто любив він почесті й багатство, та зрештою й часи були вже інші.

Розумовського та його оточення навіки засудив Тарас Шевченко:

Як Кирило з старшинами

Пудром осипались

І в цариці, мов собаки,

Патинки лизали.

Дійсно, Кирило Розумовський, як ніхто, розумів, що зберегти прихильність цариці можна було не стільки ревною службою, скільки хитромудрим їй догідництвом. Зокрема, відомо, що в 1754 р. гетьман подарував Єлизаветі фантастично красиву карету з дивовижним різьбленням, що виставлялася в Оружейній палаті Кремля. Хоч історики іронічно називали Розумовського «гетьманом у перуці», сам він до своєї посади ставився серйозно, принаймні просив у цариці зробити її спадкоємною в своєму роду. Це й стало значною мірою причиною немилості Катерини ІІ до гетьмана і його сина Андрія, якого Розумовський і бачив своїм спадкоємцем. Втім, утративши гетьманство, Розумовський залишився в оточенні цариці. Зі своїх численних посад Розумовський особливо цінував посаду командира лейб-гвардії Ізмаїльського полку, що забезпечувала йому конкретну владу.

Михайло Грушевський писав про цього гетьмана:

«На Україні Розумовський нудився… в справи українські не дуже мішався, і Україною правила старшина по своїй волі, зносячися безпосередньо з сенатом і російським правительством… те, що зроблене було нею за сей час, пережило потім і скасованнє гетьманства… В сім вага до сих часів останнього українського гетьмана, хоч який не цікавий був він сам своєю особою». Як відомо, Розумовський добився скасування митниці між Великоросією і Малоросією, і його епоху історики називають «золотою осінню Гетьманщини».

З 1795 р. в палаці на Воздвиженці, побудованому для батька, жив його син, граф Олексій Розумовський, який через п’ять років продав будинок графу Миколі Шереметєву й переселився в батьківську підмосковну садибу на Гороховому полі. Вона була побудована в 1799—1802 рр. у стилі дерев’яної класицистичної архітектури з великим парком. Михайло Пиляєв писав: «Дом этот занимал целый квартал, один сад этого большого дома имел в окружности более трех с половиной верст и занимал 43 десятины земли… На всем пространстве его были устроены боскеты, цветники, всевозможные прихотливые аллеи из искуственно подстриженных деревьев; широкие дорожки в нем начинались от дома, высоко насыпанные и утрамбованные, и мало-помало все делались уже и уже и наконец превращались в тропинку, которая приводила к природному озеру, или на лужайку, усеянную дикими цветами, или к холмику, покрытому непроницаемым кустарником, или вела к крутому берегу реки Яузы». Садиба Розумовського пережила пожежу 1812 р. і подальші лихоліття ХІХ і ХХ століть, але була зруйнована на початку ХХІ століття.

За царя Олександра І Олексій Розумовський повернувся на державну службу, став міністром народної освіти. За його участю було відкрито 42 приходських і 24 повітових училища, кілька гімназій та інститутів, а також знаменитий Царськосєльський ліцей. Розумовський пішов у відставку в 1816 р., а через шість років помер. Сам Кирило Розумовський закінчив своє життя в Батурині, де й похований. До речі, від фельдмаршала графа Шереметєва походила близька знайома Тараса Шевченка Варвара Рєпніна, а Кирило Розумовський був її прадідом. Останній з відомого роду — Петро Розумовський — помер у 1835 р. в Одесі.

Якщо на Арбаті дворянські садиби все частіше будувалися кам’яними, то середній дворянський будинок у Москві був, як правило, дерев’яним. Його будівництво коштувало дешевше, його простіше було протопити, до того ж справедливо вважалося, що в такому будинку легше дихається й живеться. Ось, як писав про подібне дворянське помешкання тогочасний поет Костянтин Батюшков: «Вот маленький деревянный дом, с палисадником, с чистым двором, обсаженным сиренями, акациями и цветами. У дверей нас встречает учтивый слуга. Комнаты чисты, стены расписаны искусной кистью, а под ногами богатые ковры и пол лакированный. Зеркала, светильники, кресла, диван — все прелестно и, кажется, отделано самим богом вкуса. Здесь обитает приветливость, пристойность». Втім, допожежна дворянська Москва не відзначалася впорядкованістю й чистотою. Брудно було навіть у Кремлі, де все занепадало й осипалося. Дворянський син, поет Володимир Філімонов писав:

Вот допожарная Москва:

Валы, бугры, пруды, овраги,

Домы на горках и во рвах,

Телеги, цуги, колымаги,

Тревога, суета средъ улиц и домов,

И вечный шум карет и дрожек,

И вечный звон колоколов.
Особливий інтерес викликає післяпожежна забудова Арбату, в ареалі якого жили Бодянський і Щепкін, де бував Тарас Шевченко, а нині знаходиться Культурний центр України в Москві. Під час нової забудови було випрямлено деякі арбатські провулки, що утворилися на місці проходів по церковних дворах (Серєбряний, Малий Афанасьєвський, трохи раніше — Плотников). Багаті будинки, що з’являлися в арбатських і приарбатських вулицях і провулках були, частіше за все, витонченими особняками в стилі класицизму. Їх прикрашали багатою ліпниною, з барельєфами фігур і аксесуарів на античні мотиви, з крилатими грифонами на дахах, з рельєфами лев’ячих голів на фронтонах і з гербами на чавунних гратах. На Пречистенці один із найвідоміших московських особняків — будинок Хрущова (№ 12 на розі Хрущовського провулку) має два однакових парадних фасада з портиками в центрі кожного, які проте суттєво відрізняються за композицією. Але в арбатських провулках портик з античним орденом довго сусідив з сільським побутом дворянської челяді. Очевидець згадував: «Багато хто тримав у себе в дворах корів. Я пам’ятаю весняний ранок. Всього чотири години: я прокидаюся й чую незвичний для себе звук. Що таке? Виявляється, йде пастух по Плотниковому провулку і грає на ріжку. Корови виходять з воріт, і пастух жене їх на Дівоче поле».

Старий Арбат уособив своєрідність московських архітектурних ліній; вони впродовж віків впливали на формування ментальності москвичів, робили їх внутрішньо вільнішими й розкутішими в порівнянні, передусім, з петербуржцями. Принаймні, Забєлін стверджував: «Например, постройка домов и улиц в Санкт-Петербурге и в Москве. Там — прямые, давящие на вас линии, здесь — кривые, весёлые, нетесные. Вы не чувствуете нравственного удушья, вам легко». Втім, ще раніше звернув увагу на це французький маркіз Астольф де Кюстін, який писав, що «в Москві дихається вільніше, ніж в усій іншій імперії».

Про глибші причини цього феномену розмірковував російський правник, історик, філософ і публіцист Борис Чичерін:

«Тогдашняя Москва была преимущественно дворянским городом. Тут жили зажиточные, независимые семьи, которые не искали служебной карьеры и не примыкали ко двору. Это налагало своеобразную печать на всю московскую жизнь. В ней не было того, что составляло и поныне составляет язву петербургского большого света, стремления всех и каждого ко двору, близость к которому определяет положение человека в свете. Слова и действия царственных особ и чиновные производства не занимали все умы и не были предметом постоянных толков».

Та повернемось до московської архітектури дворянських часів на прикладі Арбату. Невеликі, переважно одно і двоповерхові особняки з бельетажем і мезоніном були поставлені з розривом на червоній лінії вулиці й оточені садами й дворами. Один із таких особняків — відомий будинок Штейнгеля — зберігся на розі Гагарінського й Хрущовського провулків (Гагарінський, 15). Це той самий Володимир Іванович Штейнгель (1783-1862) — російський письменник і декабрист, засуджений до 20 років каторжних робіт, з яким Шевченко познайомився 14 травня 1858 року в Петербурзі: «...Познакомился с декабристом бароном Штенгелем, с тобольским другом М.Лазаревского». Близький друг Шевченка Михайло Лазаревський у 1841-1845 рр. служив у Тобольську, де мешкав тоді Штейнгель.

Після війни 1812 р. Штейнгель служив ад’ютантом управляючим канцелярії московського генерал-губернатор, і займався післяпожежною забудовою Москви. Вийшовши у відставку, Штейнгель познайомився з Кіндратом Рилєєвим, від якого дізнався про існування таємного товариства. 14 грудня 1825 року Штейнгель був на Сенатській площі, через тиждень повернувся в Москву, де його арештували. На той час він уже не мешкав у Гагарінському провулку, особняк було продано ще в 1819 р. В 1830 р. будинок якийсь час винаймав Микола Тургенєв, дядько відомого письменника. В 1834 р. тут мешкав онук Суворова князь Олександр Суворов. У 1872-1917 рр. особняком володіла відома в Москві сім’я Лопатіних, яка підтримувала зв’язки з багатьма діячами російської культури та науки. На «лопатінських середах» побували Лев Толстой, Олександр Писемський, Федір Достоєвський, Сергій Соловйов, Василь Ключевський, Афанасій Фет… Сюди в 1897–1898 рр. до молодої письменниці Лопатіної приходив Іван Бунін. Через багато років, уже в еміграції, Бунін згадував: «Она мне нравилась потому, что нравился дом…» Дивовижне зізнання! Воно багато в чому пояснює прив’язаність Буніна, та й не тільки його, до таємничих арбатських провулків з романтичною аурою. До цього незвичайного «арбатського світу» повною мірою можна віднести слова Бориса Пастернака: «Мне посчастливилось узнать, что можно день за днем ходить на свидания с куском застроенного пространства, как с живой личностью».

У Великому Афанасьєвському провулку також збереглися дворянські особняки. В одному з 1829 по 1833 рр. жив Шевченковий знайомий Сергій Аксаков, інший відомий, як дім Урусових (1825). Своїми очима сьогодні можна також побачити особняки, що збереглися, на Сивцевому Вражку, 27 (свого часу тут жив Олександр Герцен), на розі Сивцевого Вражка і Калошина провулка, в Дєнєжному провулку та в інших місцях Арбату.

В особняку Шереметєвих на Поварській (тепер — № 27), гостюючи у свого товариша Сергія Кисельова, Олександр Пушкін у грудні 1828 р. вперше читав «Полтаву», яку спершу хотів назвати «Мазепа». Через тридцять років поруч на Поварській в будинку Олександра Кошелєва (тепер — № 31) бував Тарас Шевченко. Згадуються поетові рядки:


Наробили колись шведи

Великої слави,

Утікали з Мазепою

В Бендери з Полтави.
У Пушкіна також про Мазепу:

Души глубокая печаль

Стремиться дерзновенно в даль

Вождю Украйны не мешает.

Твердея в умысле своем,

Он с гордым шведским королем

Свои сношенья продолжает.
Звичайно, Пушкін оцінював Полтавську битву зовсім інакше, ніж вона залишалася в історичній пам’яті українського народу. Недарма Володимир Сосюра в поемі «Мазепа» писав: «О Пушкін, я тебе люблю, та істину люблю ще дужче!»

Втім, як відомо, Пушкін особливо не занурювався в історію гетьманства Мазепи: «“Полтаву” написал я в несколько дней, долее не мог бы ею заниматься…» Михайло Максимович, дізнавшись, що поет написав «Полтаву», не читавши «Історії Русів», подарував йому цей твір.

Як би там не було, геніальний Пушкін був напрочуд точний у визначенні задуму Мазепи:

Теперь бы грянуть нам войною

На ненавистную Москву!

Якщо врахувати, що, на думку Пушкіна, «Мазепа действует в моей поэме точь-в-точь как в истории, а речи его объясняют его исторический характер», то саме в пушкінській поемі пролунало в арбатському світі пояснення глибинної причини історичного вибору Мазепи:

Но независимой державой

Украйне быть уже пора —

И знамя вольности кровавой

Я подымаю на Петра.


У Пушкіна зустрічаємо цікавий запис, пов’язаний із запорозькими козаками: «Однажды Потемкин, недовольный запорожцами, сказал одному из них: “Знаете ли вы, хохлачи, что у меня в Николаеве строится такая колокольня, что как станут на ней звонить, так в Сече будет слышно?” — “То не диво, — отвечал запорожец, — у нас в Запорозцине е такие кобзары, що як заиграють, то аже у Петербурси затанцують”». Поет усвідомлював і те, що Катерина ІІ «закрепостила вольную Малороссию».

Свідком віртуального перетинання Шевченка з Пушкіним на Поварській досі залишається великий в’яз, що зберігся на цій вулиці між Великим Ржевським і Борисоглібським провулками. Йому — понад 200 років, і в’яз пам’ятає обох великих поетів.

В Дєнєжному провулку мав особняк (№ 5) автор популярного циклу публікацій «Москва и москвичи», Щепкіновий знайомий Михайло Загоскін, який писав: «Мы, москвичи, избалованы прекрасными видами; мы встречаем их на каждом шагу и привыкли смотреть равнодушно на эти великолепные панорамы, которые пленяют всех иностранцев своей роскошной красотою и дивным разнообразием». На Арбаті мешкав український і російський історик і археограф Дмитро Миколайович Бантиш-Каменський (1788-1850; нинішні будинки № 23 на Арбаті і № 38 в Сивцевому Вражку). Він народився в Москві, навчався в Московському університеті, у 1814-1816 рр. служив у Колегії закордонних справ, а потім був управителем канцелярії Київського військового губернатора князя М.Рєпніна. Перебуваючи в Україні, Дмитро Бантиш-Каменський написав і опублікував чотиритомну «Историю Малой России» (1822). Він також зібрав і систематизував цінний історичний матеріал, опублікований вже після його смерті в книзі «Источники малороссийской истории» (1858-1859). Після знайомства з Пушкіним у 1831 р. Бантиш-Каменський став консультантом поета в його зайняттях російською історією, був автором першої друкованої біографії Пушкіна (1847). З іншого боку, Тарас Шевченко знав історичні праці Дмитра Бантиша-Каменського. Його батько — Микола Бантиш-Каменський (1737-1814), вихідець із києво-могилянських спудеїв, український і російський історик родом із Ніжина, починаючи з 1783 р. три десятиліття очолював Московський Головний архів МЗС Росії. Відомо, що поряд з ним в архіві працював українець із бідних дворян Лев Максимович. Бантиш-Каменський привів у порядок та описав величезну кількість документів. Чотири томи «Обзора внешней политики России» вважаються класичними. У 1812 р. Бантиш-Каменський організував вивезення архіву на підводах у Нижній Новгород і тим самим врятував безцінні документи.

Будинок № 16 на розі Старого Арбату й Серєбряного провулку досі зберігся в значно спрощеному вигляді. В ньому мешкав інший відомий на всю Росію архівіст і бібліограф Петро Іванович Бартенєв (1829-1912), з яким у березні 1858 року в Москві познайомився Шевченко. Бартенєв був видавцем журналу «Русский архив», і за його життя вийшло близько 600 номерів. Він заклав наріжні камені пушкінознавства, зафіксував спогади сучасників і друзів поета, написав дослідження «Род и детство Пушкина», «Пушкин в Южной России». Для нас особливо важливо, що Бартенєв публікував в «Русском архиве» біографічні матеріали про Тараса Шевченка.

Неподалік у будинку № 36 у 1870-1871 рр. мешкав Шевченковий знайомий Олексій Плещеєв, який після повернення із заслання жив у Москві, перекладав поетові твори.

Ніби підбиваючи своєрідний підсумок післяпожежній забудові Москви й, зокрема, Арбату, Віссаріон Бєлінський писав: «Многие улицы в Москве, как то: Тверская, Арбатская, Поварская, Никитская, обе линии по сторонам Тверского и Никитского бульваров — состоят преимущественно из господских (московское слово!) домов. И тут вы видите больше удобства, чем огромности или изящества. Во всём и на всём печать семейственности: и удобный дом, обширный, но тем не менее для одного семейства, широкий двор, а у ворот, в летние вечера, многочисленная дворня...»

В арбатських провулках цей московсько-дворянський побут існував, так би мовити, в класичному вигляді. Нащадок дворянської Москви Петро Кропоткін зумів яскраво змалювати його:

«В этих тихих улицах, лежащих в стороне от шума и суеты торговой Москвы, все дома были очень похожи друг на друга. Большей частью они были деревянные, с ярко-зелёными крышами; у всех фасад с колоннами, все выкрашены по штукатурке в веселые цвета (особливість, що вражала іноземців. — В.М.). Почти все дома строились в один этаж с выходящими на улицу семью или девятью большими светлыми окнами. Лавки в эти улицы не допускались, за исключением разве мелочной или овощной лавочки... Зато на углу наверняка стояла полицейская будка». Вдалося встановити, що поліцейські будки стояли біля Арбатських, Нікітських та Пречистенських воріт, на вулиці Арбат недалеко від церкви Миколи Явленого, на Поварській, біля Патріарших ставків, у Великому Ніколо-Пісковському провулку, в Сивцевому Вражку, в Дєнєжному, Нікольському, Великому Афанасьєвському, Власьєвському, Філіпповському, Староконюшенному, Великому Ніколопісковському, Трубниковському, Хлібному, Мерзляковському провулках, на Пречистенці й Остоженці та в інших місцях. Всього в арбатському ареалі налічувалося понад 40 будок.

Вже згаданий Володимир Філімонов у поемі «Москва», зображаючи грибоєдовську й пушкінську Москву й підкреслюючи богемність Арбату, писав:

Тогда в Москве, и праздной, и богатой,

Живали жизнью полосатой:

Арбат ложился спать — уж встали на Донской...


Інший сучасник Петро Вістенгоф писав те саме в прозі: «Житель Замоскворечья (разумеется, исключая некоторых домов, где живут дворяне) уже встаёт, когда на Арбате и Пречистенке только что ложатся спать, и ложится спать тогда, как по другую сторону реки только что начинается вечер». У Миколи Гоголя читаємо: «Москва — русский дворянин, и если уж веселится, то веселится до упаду и не заботится о том, что уже хватает больше того, сколько находится в кармане: она не любит средины… Москва гуляет до четырёх часов ночи и на другой день не подымется с постели раньше второго часу…»

Навіть Анатолій Марієнгоф уже в наступному столітті зачепив цю тему:

... И с ленью русских бар,

Что обретались в переулочках Арбата...


У Шевченковому дитинстві Арбат можна було порівняти з аристократичним передмістям Парижу, що й робили Олександр Писемський і Петро Кропоткін: «Жизнь текла тихо и спокойно в этом Сен-Жерменском предместье Москвы». Його вулиці й провулки були заселені Толстими, Гагаріними, Оболенськими, Трубецькими, Голіциними, Кропоткіними, Наришкіними, Ростопчиними, Лопухіними, Долгорукими, Волконськими, Шаховськими, Милославськими, Всеволожськими, Сологубами... Кажуть, що на кожних шість-сім жителів Арбату випадав один дворянин — найвищий процент по всій Москві. Очевидець свідчив, що парафія церкви Миколи Явленого на Арбаті «була осереддям родовитого дворянства».

Ось, що писав арбатець Михайло Салтиков-Щедрін: «Москва того времени была центром, к которому тяготело все неслужащее поместное русское дворянство. Игроки находили там клубы, кутилы дневали и ночевали в трактирах и у цыган, богомольские люди радовались обилию церквей; наконец, дворянские дочери сыскивали себе женихов». До речі, нещадний критик кріпосного права Салтиков-Щедрін у «Пошехонской старине» розкрив «жахливу підкладку» дворянсько-поміщицького життя — безправне становище кріпосних людей за парадними фасадами особняків. Тим самим, не заперечуючи світлих картин Тургенєва і Толстого, він доповнив їх реалістичною картиною життя дворянства «середньої руки».

Якщо Москва була центром для російського дворянства (тут проживало понад 18 тис. дворян, в тому числі більше 8 тис. — потомствених), то, в свою чергу, Арбат у широкому розумінні був таким місцем для самої Москви. У дореволюційному путівнику по місту про Арбат ішлося в розділі «По дворянской Москве».



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

Схожі:

Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconНові дослідження пам’яток козацької доби в україні збірник наукових статей Присвячується світлій пам’яті Д. Я. Телегіна Випуск 25 Київ – 2016
Чверть століття зібрань однодумців – козакознавців
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconЯ маю честь присвятити статтю світлій пам'яті Віталія Іларіоновича Стріхи
Оскільки тепер англійська мова – найрозповсюдженіша в світі, англомовні переклади українського художнього слова – один із вагомих...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconСвітлій пам'яті мого батька Ігор Набитович
Книга присвячена життю й творчості Леоніда Мосендза (1897–1948) – українського письменника, вченого-хіміка, політичного діяча. Основна...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconБіограф нашого народу світлій пам’яті Івана Корсака (1946–2017)
Для Івана Корсака кожен історичний факт – на вагу золота. Окрім цього, в Івана Корсака є те, чого немає в багатьох інших, хто тремтить...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconКнига пам`яті 70-м роковинам страхітливого голодомору 1932-1933 років, пам`яті невинно
Ч-75 Чорна тінь голодомору 1932—1933 років над Тернопіллям: Книга пам`яті / Вступ ст.; упоряд.: Б. Д. Лановик, М. В. Лазарович, Р....
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconУ нашій пам’яті вони назавжди залишились Оформлення: Стіна пам’яті Небесної сотні Прапор України, надписи «Герої не вмирають»
Оформлення: Стіна пам’яті Небесної сотні (Прапор України, надписи «Герої не вмирають», «Сам не знаю, де погину…», список прізвищ...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconУрок «Кантата пам’яті»
Музично-літературний урок «Кантата пам’яті» до 175 річчя від дня народження М. Лисенка для 5-7 класів
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconРекомендаційний пізнавально-довідковий матеріал, присвячений Дню пам’яті Героїв Небесної Сотні
Указ №69/2015 «Про вшанування подвигу учасників Революції гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні»
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconРозпорядження обласної державної адміністрації Про проведення у Чернівецькій області заходів у зв’язку з Днем пам’яті жертв голодоморів
...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconНаказ №18 м. Олександрія Про вшанування пам’яті Івана Яковича Франка
Кіровоградської обласної державної адміністрації від 12. 01. 2016 року №6 «Про вшанування пам’яті Івана Франка у навчальних закладах...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка