Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан



Сторінка5/22
Дата конвертації14.04.2017
Розмір4.92 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

Володіння № 599

Відсутні безпосередні документальні свідчення про те, що Тарас Шевченко, блукаючи по кривих московських вулицях, був якраз і на Арбатській вулиці (нинішній Арбат), але вірогідність цього дуже велика. Так чи так, а ми не можемо не згадати коротко про історію одного з будинків на цій вулиці, бо він нині належить нашій державі , й у ньому знаходиться Культурний центр України в Москві — духовний наступник Шевченкової присутності в місті.

Будівництво первісної двоповерхової споруди на червоній лінії Арбатської вулиці, тобто лінії забудови, датується 1800-1812 рр. З цього часу йде відлік історії нинішнього будинку № 9, який вже перейшов двохсотрічний рубіж. Зведення нових житлових і нежитлових будівель, розширення їх у глибину земельної ділянки збігається в часі з народженням та дитинством Тараса Шевченка (1813-1824). Щепкін, який приїхав у Москву в 1823 р., мав змогу бачити це будівництво. В Центральному архіві науково-технічної документації м.Москви мені пощастило знайти унікальні документи, які дають можливість розповісти про цей давній період забудови й упорядкування земельної ділянки, що належала тоді надвірній радниці Варварі Афанасіївні Мальшиній. Цій енергійній і діяльній росіянці ми завдячуємо цивілізованим освоєнням райського куточку старовинного Арбату.

Земельна ділянка Мальшиної простягалася від Арбатської вулиці (так називалася тоді вулиця Арбат) до району нинішнього Малого Афанасьєвського провулку, де межувала з домоволодіннями надвірної радниці Попової, міщанина Івана Лазарєва і якоїсь Зімбулатової. З боку нинішнього Великого Афанасьєвського провулка до Варвари Мальшиної прилягала тоді земельна ділянка графа Шереметєва. З боку нинішньої Арбатської площі й Гоголівського бульвару розміщувалося домоволодіння купця Сабурова. Між іншим, сусіди Мальшиної ніби спеціально підібрані для того аби продемонструвати нащадкам, що вже в першій чверті ХІХ століття Арбатська вулиця була різнорідною за становою належністю домовласників — дворянин з титулом графа, надвірні радники, купець, міщанин.

Документи свідчать, що в наполеонівській пожежі 1812 р. на згаданій ділянці згоріли двоповерховий будинок на місці нинішнього будинку № 9 і будівлі в глибині двору. Незначна частина їх була відбудована чи відремонтована вже до літа 1813 р. Проте роботи не припинялися, а у вересні 1818 року розпочалася серйозна добудова й перебудова основного будинку та інших будівель. Влітку 1822 року були вже зведені, але ще не оздоблені триповерховий цегляний житлових будинок і два двоповерхових житлових будинки. Повністю були готові цегляні одноповерховий житловий і нежитловий будинки в глибині двору. Ще через пару років основний будинок на Арбатській вулиці, що був повернутий порталом до нинішнього Великого Афанасьєвського провулка, йменувався в документах чотириповерховим, а двоповерховий — триповерховим, але, судячи з усього, в них обладнали підвали, зробивши їх житловими. До того ж третій поверх був надбудованим мезоніном.

Завершивши будівництво, Варвара Мальшина у 1826 р. добилася ще й звільнення свого домашнього вогнища від постою в ньому солдатів і офіцерів. До речі, домовласники платили за це чималі гроші, зате мали право гордо написати на воротах чи навіть вирізати на камені: «Звільнений від постою».

Наступна зустріч з Варварою Мальшиною, яку дають змогу архівні документи, датується початком 1838 року. Виявляється, що ділова й, мабуть, вродлива жінка вже мала інше прізвище! В «Плане и фасаде, выданном от комиссии для строений в Москве, 1838 года, генваря 26 дня» засвідчено, що земельна ділянка № 599 (цей номер залишиться за нею й надалі) по вулиці Арбатській Пречистенської частини 5 кварталу належить «коллежской советнице Варваре Афанасьевне Крекшиной, бывшей Мальшиной». Таким чином, з новим чоловіком Варвара Афанасіївна виросла на один чин, бо в Росії колезький радник був громадянським чином 6-го класу й міг займати середні керівні посади (начальник відділення, діловод у центральних закладах).

На плані, який зберігся в архіві, бачимо той же основний будинок з мезоніном, повернутий фасадом на захід. Праворуч від входу й ліворуч в задній частині будинку були добудовані два затишних ганки. В дальному кутку двора (з боку нинішнього Малого Афанасьєвського провулка), як і раніше, розміщалася нежитлова будівля, скоріше за все, сарай. Неподалік, перпендикулярно до нього — дерев’яна одноповерхова будівля, очевидно, для прислуги.

Звертає на себе увагу те, що будинок первісно будувався цегляним, що було тоді рідкістю в Москві, але всіляко підтримувалося місцевою владою. Існували навіть «Правила для неодмінного виконання», затверджені в 30 рр. ХІХ століття, в яких зокрема зазначалося: «Крыльца в больших домах должны быть каменные и галереи не дозволяются иначе, как каменные...» В «Правилах» передбачалося осадження нового будинку: «Каменное строение... вновь оконченное в одно лето, не дозволять штукатурить ни внутри, ни снаружи тем же годом». Вони містили й протипожежні вимоги: «Деревянные этажи на каменных этажах не должны обшиваться тесом, а должны быть штукатурены...» І ще одна — естетична настанова: «Окраска крыш должна быть... красной или зеленой краской». Який же чудовий вигляд мали такі будинки з висоти пташиного польоту!

В архіві я знайшов документи про земельну ділянку № 599 й забудову на ній, датовані серпнем 1857 року:

«Описание существующих строений. Под №1, каменное 4-х этажное жилое. № 2, каменное 3-х этажное жилое. № 3, каменное 2-х этажное жилое, с подвалом. № 4, каменное 2-х этажное с антресолями жилое. № 5, каменное 2-х этажное, нижний этаж нежилой, а верхний жилой. № 6, каменный портал. № 7, каменное одноэтажное нежилое. Под № 8, каменное одноэтажное жилое. № 9, каменный вход в подвал. №10, деревянное двухэтажное нежилое. № 11, деревянное одноэтажное нежилое. № 12 деревянное одноэтажное в каменных столбах нежилое.

Кровли на сих строениях крыты железом. № 13, деревянное одноэтажное нежилое. Кровля крыта тесом.

В строении № 4 и 5, по фасаду показанные окна под литерами: а, б, в, г, д, е, и, ж, фальшивые».

Знаменний момент! На кресленні будинку, що знаходився на нинішньому місці Культурного центру України в Москві, глуха стіна на Арбатську вулицю декорована фальшивими вікнами. Цього вже настійно вимагала естетика вулиці, що давно об’єднала навколо себе будинки, повернувши їх обличчям до себе.

Згадані документи дозволяли побудувати дерев’яну одноповерхову нежитлову будівлю з покриттям даху залізом і наказували відремонтувати будівлі під № 1, 2, 3, 4 і 13. Крім того, було велено побудувати цегляні брандмауери. Взагалі вражає грунтовність і капітальність забудови ділянки № 599, що в більшості своїй містила кам’яниці з залізними дахами, до того ж вони весь час удосконалювалися.

Фактично ми зафіксували стан забудови землеволодіння № 599 на той час, коли Шевченко востаннє бував у Москві, тобто на початку другої половини ХІХ століття. Варвара Крекшина, якій перевалило далеко за 70 років, уже генерал-майорша, мала власний будинок на Тверському бульварі. Земельна ділянка № 599 належала тоді знову жінці — штабс ротмістрші Пуколовій Єлизаветі Дмитрівні. В 1872-1873 рр. в західній частині двору по червоній лінії Арбату за проектом архітектора Д.Гущина було побудовано окремий триповерховий будинок, а земельна ділянка отримала новий номер — 636-й і позначалася в документах за 636/599. Тоді на ній знаходилося п’ять житлових цегляних будинків і дві службові, також цегляні, будівлі. З цього часу домовласником був спадковий дворянин Олександр Іванович Ромейко. Після його смерті в 1916 р. земельна ділянка до Жовтневої революції знаходилася під рукою його дружини Олени Миколаївни Ромейко.



Живий Арбат часів Шевченка

Мені давно хотілося «населити» Арбатську вулицю (тепер — Арбат) живими людьми, які мешкали на ній за часів Шевченка чи трохи пізніше, тобто назвати поіменно всіх, хто мав тут власний будинок. Робота виявилася дуже непростою, але в книзі «Тарас Шевченко і Михайло Грушевський на Старому Арбаті» (2006) було вперше оприлюднено прізвища московських-арбатських сучасників українського поета. Йшлося про це й у книзі «Тарас Шевченко: “Моє перебування в Москві”» (2007). Після того ще довго вивчав списки домовласників усієї Арбатської дільниці, й тепер ми можемо уявити її соціальний склад у часи Шевченка, який відображав процеси, що проходили в арбатському ареалі.

Передусім, про сусідів Єлизавети Пуколової — домовласниці на території нинішнього будинку № 9. В Афанасьєвському провулку недалеко від неї мали власні будинки купчихи Феоктиста Травнікова і Олександра Бобильова; міщанки Євдокія Максимова та Ганна і Уляна Лазарєви. Найближчими сусідами Пуколової по Арбатській вулиці були: титулярний радник Олександр Нємчинов, купці Макар Лапін і Федір Большой та селянин графа Шереметєва Григорій Марковкін. Недалеко від Єлизавети Пуколової мали власні будинки «кандидат Санкт-Петербурзької Академії» Олександр Стрекалов і губернський секретар, князь Петро Голіцин.

На тому боці Арбатської вулиці, що відносилася до Пречистенської дільниці, мали володіння: надвірний радник Степан Лошаківський; цехова (майстри, які мали цех з пошиву одягу чи взуття, білизни або капелюхів, виробництву меблів чи карет і т.д.) Марія Аріола; чиновник 12 класу Авдій Лазарик; підпоручиця Катерина Сємичева; генерал-майор Федір Тиньков; колезькі асесори Михайло Хрущов і Михайло Лопиревський; купець Іван Селівестров; дочки надвірного радника Єлизавета й Ольга Вельяминови; штабс-капітан Микола Новиков. Чотири будинки мав на Арбаті та в Кривому провулку князь Микола Меншиков. Далі мешкали: міщани Афімія Мокеєва і Семен Дубровін; цеховий Костянтин Виноградов; купець Семен Буров; надвірний радник Никанор Хитров. Один біля одного стояли будинки церковнослужителів паламаря Івана Любимова, протоієрея Сергія Платонова, дяка Петра Голосова. Далі жив статський радник Микола Васильчиков. На цьому боці Арбатської вулиці знаходилося також приміщення Московської провіантської комісії.

На протилежному боці вулиці, що належала до Арбатської дільниці, жили штатські (цивільні) чиновники: дійсний статський радник, князь Михайло Оболенський; титулярний радник Іван Тоон; таємний радник Олександр фон-Дребуш; колезька радниця Софія Митькова; колезька асесорша Ганна Писемська.Чимало будинків належали військовим чинам: генерал-майорам Миколі Бутурліну і Сергію Самсонову (біля Арбатських воріт); полковницям Олімпіаді Насакіній, Ганні Прожевській і Катерині Давидовій; секунд-майору Петру Загряжському (мав також будинок на Молчановці); поручику Петру Кікіну; дружині генерала від інфантерії Єлизаветі Головіній. Окремо виділимо купців: Федір і Петро Староносови; Сергій Славний (біля Арбатських воріт); Микола Кубєєв (лавка на Смоленській площі); Ганна Шоріна, Олександра Корольова. Серед інших — почесні громадяни Микола Троїлін і Марія Комарова, дяк Євграф Остроумов, цеховий Гільдебрандт. На цьому боці вулиці знаходився також будинок «Комітету Імператорського Московського людинолюбного товариства» (при церкві Миколи Явленого).

Домовласниками на Арбатській вулиці були три князі — Петро Голіцин, Михайло Оболенський і Микола Меншиков. Так само було в інших куточках Арбатської дільниці. Скажімо, дійсний статський радник, князь Сергій Сергійович Гагарін, мав землю в Трубниковському провулку, колезький регістратор князь Лев Миколайович Гагарін — будинок на вулиці Новинський вал, генерал-майор, князь Павло Гаврилович Гагарін та гвардії полковник, князь Олександр Черкаський — на Великій Нікітській, а князь Олексій Кропоткін — в Дєнєжному провулку. Княгиня Дар’я Волконська мешкала біля Пречистенських воріт, а княжна Софія Голіцина — в Гагарінському провулку і т.д. Графиня Аграфена Єфімовська мала будинок на Великій Молчанівці, дійсний статський радник, граф Олексій Зубов — на Поварській, а граф Платон Зубов — у Гранатному провулку. Барон Михайло Боде мешкав на Поварській, а баронеса Анна Корф — на Малій Нікітській вулиці і т.д. Всього в Арбатській дільниці міста нараховувалося понад двадцять дворянських прізвищ з почесним титулом барона, князя та графа, в тому числі, Мещерські, Щербатови, Урусови, Ухтомські, Мансирові, Бобринські... У Шевченкові часи дворянам належала керівна роль у міському самоуправлінні.

На Арбатській вулиці 13 прізвищ належали до чиновної знаті та дрібніших рангів, а в усій Арбатській дільниці таких домовласників нараховувалося понад 180 (!). Вони представляли практично всі щаблі Табеля про ранги. Несподівано багато виявилося домовласників, які належали до військової знаті і менших чинів — 11 прізвищ на Арбатській вулиці і близько 160 (!) в Арбатській дільниці. Дивно, що така інформація в арбатознавчій літературі раніше не зустрічалася. В арбатському ареалі деякі будинки належали дрібним власникам «із дворян», зустрічалися «з дворян дівиці» і т.д.

Вісім купецьких прізвищ на Арбатській вулиці та численні купецькі домоволодіння в усіх кінцях Арбатської дільниці чітко окреслюють тенденцію, що набирала силу в Шевченкові часи. В 70 рр. і особливо у 80 рр. до купецтва переходить перевага у міських справах. Після виборів 1877 р. купцям належало вже близько 80 % гласних міської думи. Брат і сестра Селіверстови мали будинки на Поварській і на Великій Молчановці. Купець Максим Козаков жив у Єрмолаєвському провулку, а купець Олександр Деген — на Остоженці, купець Гаврило Брюшков купив землю в Палашевському провулку, а Василь Карнаухов — у Зачат’євському провулку і т.д. Всього в Арбатській дільниці числилося близько 70 купецьких домоволодінь. Серед їх власників були Бакланови, Бокови, Головастікови, Козакови, Кожухови, Ламакіни, Лодкіни, Мамрови, Понизовкіни, Смуренкови, Тулупови і т.д.

Ще більше — майже 80 домовласників — з них чотири з Арбатської вулиці — були церковнослужителями (протоієреї, священики, диякони, дяки, паламарі). Це й зрозуміло, в той час в ареалі Старого Арбату діяло понад 30 храмів і 4 домових церкви. Серед церковнослужителів зустрічаємо прізвища Архангельських, Богородських, Богословських, Воздвиженських, Лаврових, Остроумових, Преображенських, Святославських, Троїцьких, Фівейських, Цвєткових... Окремим рядком

скажемо про проскурниць, їх в Арбатській дільниці нараховувалося 13 (Казанцева, Петровська, Протопопова, Сахарова, Федорова і т.д.).

Серед інших мешканців Арбатської вулиці зустрічаємо двох почесних громадян, а в Арбатській дільниці вони володіли більш як десятьма будинками. Скажімо, почесний громадянин Микола Лузін мешкав у Великому Бронному провулку, а Семен Лєпьошкін — на Смоленському ринку. З московських міщан на Арбатській вулиці виявлено лише два прізвища, втім, у всій Арбатській дільниці вони володіли майже 60-ма будинками. Близько 10 будинків числилися за цеховими. Навіть селянин графа Шереметєва, домовласник з Арбатської вулиці, не був одиноким. В Єрмолаєвському провулку знаходився будинок Івана Соколова, а у Великому Козихинському провулку — Тимофія Головкіна, обидва — колишні «селяни графа Шереметєва». Двома будинками володіли вчителі: домашня вчителька Лідія Марконет жила на Спиридонівській вулиці, а вчитель Михайло Терновський — у Малому Бронному провулку. В однині серед домовласників була дружина аудитора Марія Подчиньонкова, яка жила біля Арбатських воріт.

Серед людей мистецького світу домовласниками на той час були артистки: Єлизавета Гартман — в Благовіщенському провулку, Акуліна Медведєва — в Дурновському провулку, Анна Федорова — в Гранатному провулку і танцмейстерша Катерина Лобанова — в Серєбряному провулку. В Старому Конюшенному провулку будинок був записаний на дружину відомого актора Василя Живокіні (працював у Малому театрі півстоліття — з 1824 по 1874 рр.) Мотрону Живокіні. Два будинки числилися за театральними службовцями — капельдинерами. Що ж до інших представників інтелігенції та художньої богеми, то вони не мали власних будинків.

Не виключено, що хтось із названих арбатців у свій час зіткнувся з Шевченком на московських вулицях чи в провулках...
«Мені подобається вуличне життя»
Вийдемо на московські вулиці разом із Шевченком, який якось написав у листі, що він «пішов собі знову блукать по закарлючистих улицях московських аж до самого вечора».

У центрі Москви, а Шевченко гуляв саме тут, немає нічого «закарлючистішого», ніж арбатські провулки, і тут абсолютно не діє сентенція з Євангелія від Луки про те, що кривизна випрямиться. Даремно новачок намагатиметься пройти «прямо». Якраз «прямо» ніяк не вийде. Скажімо, Шевченко міг направлятися на Пречистенку, а потрапити на Гоголівський бульвар. Або повернути в Кривий (тепер —Кривоарбатський) провулок і вийти через кілька хвилин на той самий Арбат, у двох сотнях кроків від відправної точки. Таки Кривий!

До речі, відомий москвознавець Володимир Гіляровський писав в одній з своїх публікацій:

«И возит извозчик седока, и оба ругают московские переулки.

Седок проезжий, и извозчик, старик, тоже недавно в Москве.

— Да тебе сказано в Кривой переулок!

— Да они все тут кривые! — оправдывается извозчик...

И действительно, сколько кривых переулков в Москве!»

Справді, Кривоарбатський провулок, який отримав таку назву в другій половині ХІХ століття, раніше називався просто Кривий, а був ще Кривий провулок на Якиманці та на Варварці недалеко від Кремля. Лабіринт московських вулиць, провулків і глухих кутів, що мали однакову назву і збивали з пантелику людей, які погано знали Москву, відобразився у вуличному фольклорі в такій жартівливо-путаній адресі: «За Яузой на Арбате, на Воронцовом поле, близи Вшивой горки на Петровке, не доходя Покровки...» і т.д., тобто ніде.

Отож, тепер знатимемо, що Тарас Шевченко написав про «закарлючисту» кривизну московських провулків ще тоді, коли Володимир Гіляровський був немовлям.

Мені вдалося знайти яскраві й правдиві картини, залишені талановитим побутописцем Москви сорокових років, сучасником Шевченка, призабутим письменником Іваном Кокорєвим (1826-1853). Ось що він писав про Москву Шевченкової присутності в ній:

«В продолжение двух-трех часов путешествия в Москве можно встретить все степени развития городской жизни, начиная от столичного шума и блеска до патриархального быта какого-нибудь уездного городка. Идешь, например, по широкой бойкой улице, с домами как на подбор, один другого лучше; по стенам из окон, из дверей манят тебя вывески всякого рода и цвета; направо и налево снуют пешеходы; мостовая горит под бегом рьяных коней; двери лавок устают затворяться и отворяться; узлы, кульки, тюки, ящики ежеминутно шмыгают то с возов, то на воза...

Только что перебежал улицу сделал несколько шагов, глядь — совершенно другая декорация: всю улицу вдоль перерезает широкий бульвар с ветвистыми липами; по обеим сторонам его тянутся степенные дома, разнообразные по наружности, но одинаковые по цели, которую имели в виду их хозяева — устроить жилище для себя, а не помещение под известное число торговых заведений; приволье, простор, иногда даже слишком, видны во всем — и в богатых покоях, в которых есть где развернуться старинному хлебосольству, и в разных службах, занимающих просторный двор, с воротами настежь, и в тенистых садах, обнесенных решетчатым забором...

Еще несколько шагов — и другая картина... Вот она — область простого, идеального быта. Нет здесь ни мостовой, которую красиво заменяет зеленый луг с торною дорогою посредине; нет никаких принадлежностей городской суетной жизни; нет ни одного торгового или увеселительного заведения, если не считать двух мелочных лавочек с товаром рублей на сотню в каждой... Домики, все без исключения, деревянные, одноэтажные, выстроены по правилам свободной архитектуры, один смотрит вправо, другой влево, и почти все имеют способность склоняться набок; на лавочках у ворот посиживают старушки, занимаясь вязаньем чулок; дети, милые дети, бойко играют в бабки или в шары; мохнатые куры безбоязненно разгуливают по улице, роясь в земле; на лугу пасется идиллическая корова; в луже, которую принято называть прудом, полощутся утки... Пройдешь этим укромным предместьем Москвы, — и пошли тянуться с обеих сторон огороды, замелькали сараи, крытые соломой, начали встречаться мужики и бабы, кто на косьбе, кто на пашне».

Спостережливий француз Астольф де Кюстін також звернув увагу на характер московського міського пейзажу: «Підніміться на гірку, навіть невисоку, відкрийте вікно, вийдіть на балкон або на терасу — і перед вашими очима предстане нове, величезне місто, що розкинулося на пагорбах, між якими пролягають ниви, ставки, навіть ліси; місто-село, оточене полями…»

Узагальнюючи, можна сказати, що московський пейзаж упродовж усього ХІХ століття зберігав камерний, а то й патріархальний характер, що утвердився в післяпожежний період. Розташування й невеликі розміри будинків робили Москву антиподом Петербурга — самого «міського» міста Росії.

Шевченко, безперечно, мав можливість познайомитися з вуличним життям Москви. Цікаво, що 6 листопада 1857 року він записав у щоденнику: «С некоторого времени мне… нравится уличная жизнь, хотя нижегородская публика ни даже в воскресный ясный [день] не показывается на улице, и Большая Покровка, здешний Невский проспект, постоянно изображает собою однообразный длинный карантин. А я всё-таки люблю побродить час-другой вдоль этого пустынного карантина».

Коли Москва ще спала, в «калашнях» уже акуратно накладали калачі й булки у великі довгі лотки. У щоденнику спостережливого Шевченка є запис про те, що Москва славиться сайками й калачами. Лунали церковні дзвони, вулиці наповнювалися людьми. Хтось прямував у храм, ішли в своїх справах кухарі, чиновники поспішали на роботу, з’являлися візники, купці в торгових рядах відчиняли лавки і розкладали товар. Двірники, ліниво потягуючись, виходили з лопатами для прибирання снігу, водовози гуркотіли по мостових, жебраки влаштовувалися біля церковних огорож, кучери вели коней у кузні, п’янички поспішали похмелитися в шинок. З дворів вибігали хлопчики з дорученнями від господарів; про них Петро Вістенгоф узагальнююче писав так: «Мальчик на посылке обыкновенно старается поместиться на запятках проезжающего экипажа… Вообще московский мальчик своеволен, лукав, задорен между товарищами и почти всегда имеет страсть к голубям…»

Вже зранку в дворах з’являлися всюдисущі московські лахмітники зі своїм незмінним викриком скрипучим голосом: «Берём!» Петро Вістенгоф спостеріг: «Московские улицы оглашаются криком людей, которые не продают, но покупают все, что вам угодно, только бы оно было старое и дешевое; часто вы встретите их на больших улицах и услышите: старые голенища продать, нет ли бутылок, штофов, всякого старья, тряпья и старого заячьего меха продать?»

Опівдні московська мостова починала двигтіти від великих екіпажів, фаетонів, прольоток, дрожок, колясок, карет (гуркіт стояв неймовірний, бо шини були тоді металевими) — багаті і заможні москвичі робили візити, молоді люди і панянки їхали в модні магазини на Кузнецький міст, а сенатори — в Сенат.

Були й такі гультяї, які прокидалися опівдні, а то й у дві години і, потративши чимало часу на туалет, виїжджали з дому: «Куда это часто они сами не знают, такие люди обыкновенно садятся в фаэтон и, подумавши несколько минут, говорят кучеру: пошел из ворот направо, потом налево, пошел прямо, перегони вон эту карету, стой, стой! … Тут господин выскакивает из фаэтона, чтобы поговорить несколько минут со своею знакомой, идущею по тротуару в хорошенькой шляпке, надетой на затылке, и в кисейном платье, под которым жестоко накрохмаленная юбка производит шум по улице; сказавши с этою знакомою несколько слов, господин опять прыгает в фаэтон…»

Цікавий аналіз соціальної і професійної ролі московських екіпажів і московських «виїздів» зустрічаємо у М.Богословського: «Крупные доктора, получавшие хорошие гонорары, ездили летом в каретах, а зимою в парных санях непременно с высокою спинкою. Между экипажем, в котором ездил доктор, и получаемым им гонораром существовала обоюдная связь. Выше был гонорар — лучше был и выезд, пара лошадей и карета, но, с другой стороны, и высота гонорара при первых или случайных визитах определялась по экипажу... Можно было встретить одиночные и парные “сани с верхом” таким же, каким покрывались пролётки и коляски; в таких санях с верхом ездили архимандриты мужских и игуменьи женских монастырей и вообще “монастырские власти”».

О четвертій годині дня наступав обід, і місто завмирало на годину. Потім оживало знову, але ділове життя доволі швидко змінювалося на дозвільне. Безліч москвичів і гостей міста заповнювали, особливо влітку, московські сади і бульвари, та в будь-яку пору — трактири і кабаки.

На той час, коли Шевченко бував у Москві, ще тривав сезон балів, і з усіх кінців міста безкінечна низка карет тягнулася до під’їзду Дворянського зібрання або на Поварську, Арбат і Пречистенку, де московські багатії давали пишні бали. Сучасник писав: «Вся Поварская в буквальном смысле запружена была экипажами, которые по обеим сторонам улицы тянулись до Арбатских ворот… Кого тут не было, начиная с главнокомандующего до нашего брата, студента, от альфы до омеги!»

Там теснота, волненье, жар,

Музыки грохот, свеч блистанье,

Мельканье, вихорь быстрых пар

Красавиц лёгкие уборы

Людьми пестреющие хоры,

Невест обширный полукруг

Все чувства поражают вдруг.
До півночі життя міста завмирало, але через дві-три години починалися роз’їзди з балів і Дворянського зібрання...

Про бали читаємо у того ж Пушкіна, як про «світ пустий»:

... всех занимает

Такой бессвязный, полный вздор,

Всё в них так бледно, равнодушно;

Они клевещут даже скучно;

В бесплодной сухости речей,

Вопросов, сплетен и вестей

Не вспыхнет мысли в целы сутки…
Втім, гуляннями та балами жила далеко не вся Москва, в Замоскворіччі, населеному в основному міщанами й купецтвом, життя проходило зовсім інакше — патріархально, спокійно, замкнено в сімейному побуті. В довгих провулках не було жвавого руху і рідко коли гриміла по мостовій карета, на яку майже завжди висовувалися з вікон...

До того ж із часом історичне захиріння дворянства суттєво зменшило безтурботне бальне життя в Москві. Той же Пушкін уже встиг зафіксувати: «Куда девалась эта шумная, праздная, беззаботная жизнь? Куда девались пиры, чудаки и проказники — все исчезло… Нынче в присмиревшей Москве огромные барские дома стоят печально между широким двором, заросшим травою, и садом, запущенным и одичалым. Под вызолоченным гербом торчит вывеска портного, который платит хозяину тридцать рублей в месяц за квартиру; великолепный бельэтаж нанят мадамой для пансиона — и то слава Богу! На всех воротах прибито объявление, что дом продается и отдается внаймы, и никто его не покупает и не нанимает. Улицы мертвы. Обеднение Москвы доказывает обеднение русского дворянства». Московські веселі й безтурботні компанії все більше перебиралися до демократичних, але впорядкованіших, ніж попередні кабаки, трактирів, які були невід’ємною ознакою московської вулиці.


Про освітлення, водопостачання міста і московських візників
Починаючи книгу «Шевченко в Москве», її автори І.Карабутенко, О.Марусич, М.Новохатський чомусь особливо наголосили, що Москва в середині ХІХ століття була «без електричного освітлення, без центрального опалення, без газопроводу й, звичайно ж, без радіо, телебачення, телефону, без метро, автобуса, тролейбуса і навіть трамваю, без кінотеатрів, без палаців культури, робітничих клубів». Зауважимо, що ніякої провини в цьому на Москві немає, нічого подібного не було і в інших великих містах Європи та світу. Наразі побіжно скажемо про те, що в Москві тоді таки було.

Щодо освітлення міста в темний час, то воно почалося за сто з лишком років до першого приїзду Шевченка в рік прибуття до Москви Михайла Ломоносова — в 1730-му. В 1840 р. в місті нараховувалося 7,7 тис. масляних ліхтарів (всередині скляних чотирикутників знаходився світильник із гнотом, занурений у конопляну олію).

Петро Вістенгоф захоплювався нічним освітленням міста: «Столиця роскошно освещается во время ночи с 1 сентября по 1 апреля, и не только по большим улицам, но даже по самым малым переулкам, и те из фельетонистов, которые пишут нам, что в Москве нет возможности ездить по ночам за темнотою, пишут совершенную несправедливость». (Мені доводилося читати в тогочасних московських газетах їдкі публікації з цієї проблеми). Проте Вістенгоф, який якраз тоді готував свою книгу до видання, мабуть, просто не хотів сваритися з властями, бо насправді світло масляних ліхтарів було дуже тьмяним, а поскільки відстань між ліхтарними стовпами, навіть на Пречистенці чи Остоженці, дорівнювала майже сотні метрів, то на вулицях все одно панувала темрява. Не випадково Пушкін в одному з віршів писав:

Когда Потёмкину в потёмках

Я на Пречистенке найду,

То пусть с Булгариным в потомках

Меня поставят наряду.
Спочатку ліхтарщики, котрих набирали з штрафних солдатів, заправляли ліхтарі конопляною олією, яку забирали собі, і ліхтарі часто-густо гасли, ледь кліпнувши. Обурений поліцмейстер наказав додавати в масло спирт. Але спирт крали ще жвавіше. До того ж, окраїни міста, заради економії, взагалі намагалися освітлювати не щодня. Навіть наприкінці ХІХ століття в Москві популярним був віршик:
Всю Тверскую осветили,

Электричество пустили,

А в других местах прохожий

Поплатиться может рожей.


Втім, Вістенгоф мав рацію в тому, що Москва здатна була яскраво ілюмінувати себе з нагоди великого свята. На це, зокрема, звернув увагу в 1839 р. маркіз Астольф де Кюстін: «Я любувався ілюмінованою Москвою. В міру того, як згущалася темрява, місто розцвічувалося вогнями. Його магазини, театри, вулиці виступали низками лампад із мороку».

Той же Вістенгоф і з тієї ж причини вихваляв московських поліцейських: «Неусыпными попечениями светлейшего градоначальника устройство полиции доведено до совершенства… Все полицейские чиновники вежливы, услужливы; при малейшей в них надобности обывателя спешат немедленно оказывать всякое со своей стороны содействие. Само собою разумеется, такие качества — причина того, что полиция пользуется от жителей тем уважением, которое свойственно этой большой отрасли внутреннего благосостояния столицы». Не без того, але в 40 рр. ХІХ століття прогулянка по московських бульварах у нічний час була доволі небезпечною. Це стосувалося навіть центра міста. Сучасник писав про район Страстного бульвару та Сінної площі 1850 рр.: «Я хорошо помню, как иногда при наступившей темноте, но даже еще не поздно вечером, с площади доносились крики: “Караул, грабят!”, и от нас более храбрые выбегали на площадь, а менее мужественные отворяли форточки и возможно внушительно и громко возглашали: “Идем!”». Так і було, бо поліцейських стражників було мало, будочники чергували біля своїх будок, а темрява...

Та заради справедливості, зауважимо, що за деякими даними в середині ХІХ століття в чотирьохсоттисячній Москві за рік відбувалося лише 5-6 убивств, декілька грабежів, близько 400 шахрайств і 700 крадіжок. Дві третини злочинів розкривалися. На гірше ситуація почала складатися з початку 60 рр. ХІХ століття. В Шевченкові часи з порушниками громадського порядку вчиняли дуже просто. Провинні лакеї, кучера, повари і т.д. із кріпосних відсилалися їх панами до поліції, де їх, у залежності від письмового прохання господарів, сікли хлостами. Так само карали і вільних людей з міщан і фабричних робітників. Цікаво, що ці екзекуції схвалювали самі провинні, бо подібна розправа звільняла їх від судової тяганини і позбавлення волі за незначні правопорушення. Нерідко такі покарання мали публічний характер і викликали неприхований інтерес у обивателів.

Що ж до темряви на московських вулицях, то нею обурювалися таки чимало москвичів, і в 1853 р. в місті з’явилися перші гасові ліхтарі. Так що Шевченко, проїжджаючи через Москву в 1858 р., вже користувався здобутками цілої «ліхтаревої революції». Якщо врахувати, що в 1844 і 1845 рр. він був у Москві в лютому-квітні, а в 1858 р. — у березні, то щоразу ввечорі поетові доводилося ходити під московськими ліхтарями, які горіли впродовж 9 місяців — з 1 серпня до 1 травня, правда щомісяця лише 24 ночі. Газові ліхтарі в Москві з’явилися вже після смерті Шевченка — в 1867 р., а перші 32 електричних ліхтарі спалахнули біля храму Христа Спасителя у 80 рр., а потім — на Тверській. Втім, це нововведення стосувалося лише центральних вулиць, і, як писав сучасник, навіть у 70 рр. «редко поставленные маслянные фонари, ночью едва мигавшие на темных улицах, рано гасли и улицы с переулками погружались в кромешную тьму и тем дополняли картину патриархальной Москвы...» Більше того, в 1913 р. із майже 21 тис. ліхтарів понад 9 тис. залишалися ще гасовими, близько 8 тис. — газовими і лише 4 тис. — електричними.

Опалювалася Москва печами, тому вози, які розвозили дрова по садибах, були найпершою ознакою ранкового міста разом з димами над димарями будинків. Улітку для безпеки від пожеж усім жителям, які мали в дворах дерев’яні будівлі, заборонялося топити, більше того, на устя печі привішували воскову печатку, наявність якої час від часу перевіряли. Дерев’яна Москва споконвіку горіла часто й страшно. З початку ХІХ століття в місті діяли професійні пожежні команди, які володіли кращими кіньми. Центральне пожежне депо знаходилося на Пречистенці, у кожній дільниці міста за безпекою стежили брандмейстери (начальники пожежних команд).

Ще раз звернемося до Петра Вістенгофа: «Во время пожара пожарная команда, находящаяся в Москве в удивительном устройстве, поражает вас быстротою своих действий и тем самоотвержением, какое показывают заслуженный начальник и простой солдат. Пожарный с удивительным, свойственным русскому бескорыстием, воспламеняемый примером своих старших, спасает ваше имущество и лезет за вас в огонь, не требуя никакой благодарности; ему одобрительный привет начальника: спасибо, братцы! вознаграждает все опасности. Несмотря на огромное пространство столицы, с первым появлением пожарного сигнала на Московском депо несколько частей, сообразно сделанным распоряжениям, уже находятся на пожаре, как будто они его предвидели. При звоне колокола, употребляемом только в случае тревоги, днем ли то или в глубокую полночь, пожарные в соверешнной тишине бегут, сохраняя перенумерованный между собою порядок, отворяют конюшни, запрягают не более как в 3 минуты тем же затверженным порядком лошадей и вихрем несутся на пожар».

В цьому випадку маємо змогу поглянути на дії пожежників (їх Вістенгоф знову таки перехвалив), з опису Бодянського, який залишив розповідь про відому пожежу у Великому театрі в березні 1853 року, що виявила чимало прорахунків в організації пожежної безпеки в Москві:

«Замечательно, что после перестройки в 1843 году доносили государю, что театр снабжен тысячами ведер воды в водоеме, проведенной из Сухаревой башни, так что стоит только открыть краны, и все было бы покрыто водою. Но теперь в водоеме с незапамятного времени не было ни капли воды, краны заржавели, а стольная занавесь, которая могла быть спущена сверху и отделить на время пожара партер от сцены, тоже никуда не годилась. Говорили также, что и профессор химии тогда доказывал невозможность сгореть театру, уверяя, что его скорее можно потопить, чем сжечь. “Что ж, — сказал я, узнав об этом, пришедши в профессорскую, от товарищей (в среду, когда горел еще театр). — Ведь вышло-то одно и то же: не удалось потопить, как привел Бог затопить”». Бодянський відзначив також, що пожежної драбини не вистачало для висоти Великого театру. Іншого разу, 19 лютого 1855 року, Бодянський розповів про швидко погашену пожежу в університеті, свідком якої був сам: «Заметили сильный дым из трубы… и, сказав о пожаре,.. побежали кругом на двор, куда уже прискакала одна часть (Тверская)… Труба пожарная уже действовала… вскоре всё потушено» (О.М. Бодянский. Дневник. 1852—1857. — М.: Жизнь и мысль, 2006. С. 81—82, 158).

На московських вулицях панували візники, які славилися своєю розгнузданою лайкою, їх можна було зустріти на кожному кроці, відомо, що на початку 40 рр. ХІХ століття взимку в місті нараховувалося майже 12 тис. візників. Сучасник писав: «Извозничья ругань славилась в Москве, и существовало даже выражение: “ругаться по-извозчичьи”». Московський лінгвіст Володимир Єлістратов зазначає: «В Москві існувала, можна сказати, ціла грандіозна візницька культура з її багатющим лексиконом...» На всіх площах і майже на кожному великому перехресті, на вокзалах і біля готелей знаходилися біржі (стоянки) візників. Стоянка на біржі була платною, тому на ній зазвичай стояли візники з добрими кіньми й пристойними екіпажами. На біржі можна було взяти кабріолети, ресорні дрожки та прольотки, запряжені одним конем. Бідні візники в пошуках клієнтів їздили по місту. Нічного, бідного візника називали «ванькою», йшлося про «поганий виїзд». Москвознавець Іван Кокорєв писав: «Назвать простого живейного извозчика-москвича ванькою — значит нанести страшную обиду его амбиции и задеть его репутацию». Найчастіше ваньки — це селяни, які підробляли візництвом у Москві взимку: «Франт садился в его сани с видимым презрением, которое ванька давно привык сносить от чужих и от своего брата извозчика. Бывало, наскочит лихач, да отломает своею здоровою оглоблею некрепкий задок его саней и еще ругается, как обыкновенно ругаются извозчики; бывало, лошаденка его, ни с того ни с другого, начнет дурить и загородит дорогу в каком-нибудь тесном месте, а тут несется карета, которая того и гляди уничтожит и бедного ивана и его родимого коня; или нападет будочник, да начнет тузить за то, что стал неловко — видишь, очень близко к тротуару, также случалось, что наймет его какой-нибудь негодяй, гоняет целый день по городу и, приехав в Ряды или в какой-нибудь казенный дом с сквозными воротами, оставлет, не заплатив денег. Словом, много горя в жизни надобно перенести ваньке-извозчику!» Перевага «ваньок» у тому, що вони за дешеву плату готові були везти сідока, куди завгодно.

Зовсім інший статус у «лихачів», яких Михайло Загоскін називав «візниками-аристократами». Вони мали прекрасних коней, зручні, багато вбрані ресорні дрожки та прольотки. Вигляд вони мали поважний: широка борода, бархатна малинова або блакитна шапка, сіряк, перетягнутий ошатним поясом. Послугами «лихачів» користувалися московські франти, офіцери, купецькі синки, чиновники й дворяни.

Середня ціна візника на день складала: прості дрожки — 5 крб., прольотки — 10 крб., фаетон з парою коней — 10 крб., коляска і карета з четвіркою коней — 15 крб. асигнаціями. У спогадах Олександра Кочубинського є місце, де він зазначав, що Бодянський приїжджав в університет не на «ваньці», а на ресорних дрожках. В щоденнику Шевченка занотовано, що в березні 1858 року вони зі Щепкіним брали прольотку для поїздок по Москві. Читаючи розповідь Григорія Данилевського про те, як Бодянський знайомив його з Гоголем, звертаєш увагу, що вони взяли дрожки, хоча від помешкання Бодянського до будинку, в якому жив Гоголь, було всього півтисячі кроків: «Мы сели на извозчичьи дрожки и поехали по соседству на Никитский бульвар, к дому Талызина, где в квартире графа А.П. Толстого в то время жил Гоголь». Астольф де Кюстін свідчив, що серед екіпажів «найчисленішими та найживописнішими є дрожки — цей справді національний візок — літні сани». Всередині 1840 рр., тобто в Шевченкові часи, в місті з’явився перший громадський транспорт — незручні й повільні диліжанси, довгі відкриті екіпажі з поздовжною перегородкою, запряжені парою коней, на півтора десятка пасажирів, які сиділи на лавках. В народі їх називали «лінійками». У того ж де Кюстіна: «Лінійки — дроги з подвійними сидіннями на вісім чоловік, які розміщуються спиною один до одного». Сучасник описував поїздку в лінійці: «Никакой жестокий инквизитор не мог выдумать более мучительной пытки, как езда в этих экипажах, но терпеливые москвичи ездили и платили еще деньги за свою муку. Такого безобразия, как эти линейки, вряд ли где можно найти. До невозможности грязные, вечно связанные ремешками, веревочками, с постоянно звенящими гайками, с расшатанными лошадьми, худыми и слабосильными до того, что они шатались на ходу». Лінійки курсували з центру до застав, їх біржа була на Новій площі.

В 50 рр. ХІХ століття в Москві нараховувалося вісім закладів, які відправляли диліжанси в Петербург, Володимир, Нижній Новгород, Тулу, Ригу, а також у Харків. У Київ з Москви відправлялися тарантаси, про які у Володимира Даля читаємо: «Дорожная повозка на долгих, зыбучих (пружних. — В.М.) дрогах». Їх часто робили з дуба. Пізніше москвичі користувалися ще й омнібусами — багатомісними екіпажами на кінній тязі з кондуктором і регулярним маршрутом.

До речі, за часів Шевченка в Москві лише центральні вулиці мали бруківку — тверде камінне покриття. Мостові були, як правило, дерев’яними, а по тротуарах прокладалися дерев’яні містки. В негоду вони доставляли москвичам чимало неприємностей, навіть і в післяшевченкові часи. А ще дерев’яні мостові під час пожеж самі спалахували й переносили вогонь на протилежний бік вулиці та вздовж неї. Московський купець Іван Слонов писав: «Но самым главным московским отпечатком были московские мостовые. Это было нечто невозможное. Вымощенные крупным булыжником, всегда грязные и пыльные, с большими ямами, а зимой глубокими ухабами, они всегда были египетской казнью москвичей. На них часто происходили аварии, калечились лошади, ломались экипажи… Часто страдали и седоки, ломая себе руки и ноги…»

Шевченковий сучасник російський письменник, князь Володимир Одоєвський залишив і таку характеристику московських тротуарів, з якими зіткнувся й український поет: «Лавочники… считают не только улицу, но и тротуар принадлежностью своих лавок… Вы найдете на тротуарах не только вёдра, мешки и прочий товар, но и корыта для корма лошадей, или решета и прочую тому подобную посуду, живописно поставленную рядком… Такого отсутствия всякого порядка не встретишь ни в одном городе в мире». Всемосковським атрибутом були калюжі й баюри, які регулярно засипали, але вони залишалися неподоланими. У свята теслі навіть споруджували над ними дерев’яні помости.

Москва не знала тоді каналізації, робота в цьому напрямку дала результати лише наприкінці ХІХ століття, коли від забруднення міста смертність досягла 33 людини на 1 тис. мешканців. Коли в 1899 р. у першопрестольній нарешті з’явилася каналізація, міський голова князь М.Голіцин записав у щоденнику: «На мою долю выпало пережить во главе городского управления одну из патетических минут его — открытие канализации. Это такая операция, перед которой всё прочее бледнеет». У Шевченкові часи ситуацію можна було схарактеризувати пізнішими словами М.Салтикова-Щедріна, який писав, що в Москві завжди погано тхнуло, «даже на главных улицах вонь стояла коромыслом». Проблема відходів великого міста тяжіла над Москвою довго. Очевидець писав: «Москва доныне (1914 г.), несмотря на водопровод и канализацию, не может добиться чистого воздуха, и к иным дворам лучше и сейчас не подходить, но в шестидесятых годах (ХІХ століття. — В.М.) зловоние разных оттенков всецело господство-вало над Москвой. Уже не говоря про многочисленные, примитивно организованные обозы нечистот, состоявшие часто из ничем не покрытых, расплескивавших при движении свое содержимое кадок... зловоние в большей или меньшей степени существовало во всех дворах, не имевших зачастую не только специально приспособленных, но никаких выгребных ям...»

Ще наприкінці ХVІІІ століття потреба чистої питтєвої води для Москви виросла настільки, що імператриця Катерина ІІ вимушена була видати указ про пошук джерел: «Москва доброй воды для употребления не имеет, москворецкая вода мутна и нечиста». Розвідувальні роботи почалися в 1778 р., а вже в 1780-му вода з Митищ поступала в місто по трьох акведуках. У 1804 р. було відкрито новий водогін, але на середину ХІХ століття в Москві всерйоз не вистачало води. Скажімо, взимку 1847-1848 рр. замість потрібних 330 тис. відер у день Москва отримувала менше 100 тис. Тому вже на час повернення Шевченка із заслання, в 1858 р. за проектом інженера Андрія Дельвіга було закінчено реконструкцію старого водогону, влаштовано водозбірні басейни (на Арбатській, Тверській, Калузькій, Серпуховській площах, біля будинку Пашкова та на Зацепі), а в Великих Митищах побудували помпову станцію. Довжина водопроводу становила 45 км., але охоплювала невелику територію. До того ж, у будинки вода, як правило, не подавалася. На трасі водогону стояли чавунні водорозбірні колонки, а пізніше воду розвозили й у бочках. Сучасник писав: «В местностях, где не было бассейна, водовозы возили воду из Москвы-реки, а иногда и из других совсем уже негигиенических источников — небольших московских речек, прудов и т.д.» За цих умов у москвичів особливо високо цінувалася митищинська джерельна вода. В їх свідомості вона часто асоціювалася з чистою водою, з чаєм (згадаємо, наприклад, картину Василя Перова «Чаювання в Митищах»).

Поет Микола Язиков написав про митищинську воду вірш:

Отобедав сытной пищей,

Град Москва, водою нищий,

Знойной жаждой был томим,

Боги сжалились над ним.

Над долиной, где Мытищи,

Смеркла неба синева;

Вдруг удар громовой тучи

Грянул в дол — и ключ кипучий

Покатился — пей, Москва!


Цей вірш, очевидно, був навіяний і тим, що один із струмків, який давав джерельну воду в районі Митищ, називався Громовим і, за переказами, був відкритий «ударом грому», тобто блискавки.

В Москві діяли також кілька колодязів. Наявність колодязя біля будинку була престижним фактором і навіть іноді зазначалася в адресах нарівні з церквами. Записуючи свою адресу в Газетному провулку всередині 1853 р., Бодянський зазначив, що будинок Ігнатьєва, в якому він жив, знаходився поруч із Нікітським монастирем в «будинку навпроти колодязя».

До речі, будинки в Москві називалися за прізвищами їх домовласників. Ураховуючи те, що в енциклопедії вияснюється чимало сучасних адрес тодішніх будинків, познайомимося з цим історичним феноменом ближче. Найкраще послухати пояснення москвича-очевидця:

«Дома так и назывались по их домовладельцам... Обозначение домов по фамилии их владельцев создавало разного рода трудности при отыскании дома. Когда приходилось, например, отыскать дом Петрова на какой-либо длинной улице, на Пятницкой или на Якиманке, иногда надо было промаршировать ее всю по одной стороне, а потом проделать то же по другой, если не было указано, к какому концу улицы дом расположен ближе. Полезно было в таких случаях для справки заходить в какую-либо, особенно в полотняную лавочку: там можно было получить указания, касавшиеся, впрочем, не только адресов, но и всего образа жизни обывателей обслуживаемого лавочкой района...

Бывали затруднения и в тех случаях, когда по одной улице домами

владели однофамильцы, и при указании адреса надо было обозначать, что адресат живет не только в доме Иванова, но “в доме Иванова, бывшем Брабец”. Вообще, впрочем, надо сказать, что не было еще общепринятого порядка в обозначении адресов и их обозначали то по полицейским частям и кварталам, например Хамовнической части 2-го квартала на углу Неопалимовского и Малого Трубного переулка дом такого-то, то по церковным приходам, например “у Мартына Исповедника”, “у Успенья на-Могильцах”, “в приходе церкви Неопалимыя Купины”. Иногда же прибегали к различным совершенно случайным обозначениям: против такой-то церкви, против вдовьего дома, против пожарного депо и т.д. Нумерация домов начала заводиться, помнится, с 90-х годов (ХІХ століття. — В.М.), но этот общеевропейский порядок, уже давно усвоенный в Петербурге, в Москве прививался очень туго».

Втім, у часи Шевченка домовласників успішно розшукували за їх прізвищами. Пам’ятаймо про це, бо номери будинків, які тепер екстраполюють на той час, коли їх насправді не вивішували, невиправдані в науковому дослідженні. Інша річ, коли вони називаються стосовно ХХ століття чи сьогодення, щоб уявити місце тодішнього розташування московських будинків.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

Схожі:

Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconНові дослідження пам’яток козацької доби в україні збірник наукових статей Присвячується світлій пам’яті Д. Я. Телегіна Випуск 25 Київ – 2016
Чверть століття зібрань однодумців – козакознавців
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconЯ маю честь присвятити статтю світлій пам'яті Віталія Іларіоновича Стріхи
Оскільки тепер англійська мова – найрозповсюдженіша в світі, англомовні переклади українського художнього слова – один із вагомих...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconСвітлій пам'яті мого батька Ігор Набитович
Книга присвячена життю й творчості Леоніда Мосендза (1897–1948) – українського письменника, вченого-хіміка, політичного діяча. Основна...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconБіограф нашого народу світлій пам’яті Івана Корсака (1946–2017)
Для Івана Корсака кожен історичний факт – на вагу золота. Окрім цього, в Івана Корсака є те, чого немає в багатьох інших, хто тремтить...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconКнига пам`яті 70-м роковинам страхітливого голодомору 1932-1933 років, пам`яті невинно
Ч-75 Чорна тінь голодомору 1932—1933 років над Тернопіллям: Книга пам`яті / Вступ ст.; упоряд.: Б. Д. Лановик, М. В. Лазарович, Р....
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconУ нашій пам’яті вони назавжди залишились Оформлення: Стіна пам’яті Небесної сотні Прапор України, надписи «Герої не вмирають»
Оформлення: Стіна пам’яті Небесної сотні (Прапор України, надписи «Герої не вмирають», «Сам не знаю, де погину…», список прізвищ...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconУрок «Кантата пам’яті»
Музично-літературний урок «Кантата пам’яті» до 175 річчя від дня народження М. Лисенка для 5-7 класів
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconРекомендаційний пізнавально-довідковий матеріал, присвячений Дню пам’яті Героїв Небесної Сотні
Указ №69/2015 «Про вшанування подвигу учасників Революції гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні»
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconРозпорядження обласної державної адміністрації Про проведення у Чернівецькій області заходів у зв’язку з Днем пам’яті жертв голодоморів
...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconНаказ №18 м. Олександрія Про вшанування пам’яті Івана Яковича Франка
Кіровоградської обласної державної адміністрації від 12. 01. 2016 року №6 «Про вшанування пам’яті Івана Франка у навчальних закладах...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка