Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан



Сторінка6/22
Дата конвертації14.04.2017
Розмір4.92 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

Про харчування, лікування та міських рознощиків

Харчування великого міста забезпечувалося завдяки власним городам і господарствам москвичів і через базари, магазини та лавки. Харчові лавки — м’ясні, овочеві, молочні — з’явилися ще в старовину, а магазини — в ХVІІІ столітті, після петровських реформ. Вже в перші приїзди Шевченка в Москву газети рясніли оголошеннями про продаж всього і вся: від різних сортів рослинного масла — макового, соняшникового, гірчичного — «на Тверской близ Охотного ряду в доме г-на Васильчикова, в овощной лавке Григория Семёнова» — до «хальвы (Константинопольское варенье для дессерта) и маслин»; від сушених фруктів у магазині на Нікольській вулиці і грибів в Охотному ряду до фортепіано та коней…

Наприкінці 40 рр. у Москві налічувалося близько 280 магазинів, але незрівнянно більшу роль відігравали лавки. Майже 40 відсотків з них були продуктовими: овочевих — 907, борошняних — 400, м’ясних — 233, рибних — 60, з продажу масла — 46, чайних — 45, бакалійних — 33, кондитерських — 28, фруктових погребів — 46.

Серед відомих московських ринків — Смоленський, Хитровка, Сухарєвка. Москвичам і гостям міста були лавки й магазини в Гостиному ряду, на Тверській, Кузнецькому мосту, Мясницькій і Нікольській вулицях. Існувало багато невеликих базарів, які жили яскравим і цікавим життям. Чимало вулиць також перетворювалися в базари. Сучасник писав: «Улица московская не в улицу, если на ней нет продажи овощных товаров — иногда с прибавкою рома, виноградных вин и водок… продажи пива и меду с пивным фонтаном из бутылки в стакан на вывеске».

На московських вулицях, особливо центральних, можна було зустріти чимало рознощиків, які відрізнялися кольором одягу. Петро Вістенгоф писав: «Бесчисленное множество разнощиков всякого рода наполняют московские улицы; одни из них, разодетые в синих халатах, продают дорогой товар; другие — в серых халатах, торгуют товаром средней сцены; наконец, мальчики и бабы — разносят самые дешёвые лакомства». Якраз ці останні користувалися популярністю, у них можна було придбати ласощі, морозиво, всілякі ягоди, в тому числі в чашечках з медом, пряники, медяники, патоку з імбирем, а ще — спаржу, огірки, редьку, горох, яблука та груші, в тому числі сушені на паличках, а ще — курей і курчат — живих і смажених, а ще — малосольну осетрину, свіжу ікру і т.д. і т.п. Продаж, як правило, супроводжувався голосним криком, адже рекламну вивіску рознощик не мав де повісити, не на лобі ж. Цей професійний «крик» став особливим жанром словесного мистецтва й без нього неможливо уявити тодішню Москву, так само, як і без церковного дзвону. Кажуть, що свого часу викрики рознощиків були зафіксовані й видані в нотному записі.

«Яблука квашені і сливи солоні!» — кричав один рознощик. «Кавуни моздокські, виноград астраханський!» — волав інший. «Апельсини, апельсини!» — лементував третій. «Лимони!» — надривався його конкурент. Цікавий штрих. 20 травня 1858 року Шевченко записав у щоденник пародійний вірш, який почув у сім’ї своїх друзів Уварових:

Напрасно, разносчик, в окно ты глядишь

Под бременем тягостной ноши.

Напрасно ты голосом звонким кричишь:

«Лемоны, пельцины хороши!»


Такий інтерес до побутових подробиць лише підтверджує, що поет звертав увагу на вуличних рознощиків, особливо тих, які виконували свою роботу весело, мало не з піснею: «По ягоду, по клюкву, Володимирская клюква, приходила клюква издалека, просить меди пятака, а вы, детушки, поплакивайте, у матушки грошиков испрашивайте...» Або: «Яблочки ранет, у кого своих нет!»; «Кислых щей — в утробу влей!»; «Устал кричать, покупайте так!» і т.д. і т.п.

З пирогами і млинцями продавці частіше за все вишиковувалися в одну шеренгу, торгівля також ішла з приспівками: «Кому пирожки, горячие пирожки? С пылу, с жару — пятачок за пару!»; «Вот блины-блиночки! Кушайте, сыночки и мои любимые дочки!»; «Пышки, пышки, подходите, ребятишки, подтяните штанишки!» Московські старожили розповідали, що пироги були смачними й недорогими, проте нерідко самі рознощики відштовхували своєю неохайністю. Для історії залишилося чимало цікавих сценок. Скажімо, хлопчик їсть пиріг із варенням, у якому йому попався шматок брудної ганчірки. Він звертається до пирожника: «Дяденька, у тебя пироги-то с тряпкой…» Той у відповідь: «А тебе, каналья, что же за две копейки с бархатом что ли давать?»

Цікаві й точні рядки про рознощиків залишив московський купець Іван Слонов:

«Среди публики по рядам ходили многочисленные разносчики, носившие на головах в длинных лотках, покрытых тёплыми одеялами, жареную телятину, ветчину, сосиски, пироги, сайки и проч., при этом все разносчики на разные голоса громко выкрикивали названия своих товаров… Затем ещё были интересные типы «рядских поваров». Они носили в одной руке большой глиняный горшок со щами, завернутый в тёплое одеяло, в другой руке корзину с мисками, деревянными ложками и чёрным хлебом. Миска горячих вкусных щей с мясом стоила 10 коп. После еды миски с остатками щей и хлеба торговцы ставили на пол в рядах, около своих лавок, где их доедали бегавшие по рядам бродячие собаки. Потом приходил повар, собирал миски, тут же вытирал их грязным и сальным полотенцем и снова наливал в них желающим горячих щей».

На базарі частенько траплялися крадіжки. Ось хтось ніби ненароком випустив на волю кілька різнобарвних кульок, і публіка, задерши голови, витріщилася на них, та ще й жаліє незграбного покупця… Раптом у натовпі лунає крик: «Батюшки, обікрали!» За ним волає другий, третій… Це ватага карманників витратилася на привабливі кульки, щоб примусити всіх зазіватися…

Про живий Шевченків інтерес до міського базару свідчить його запис у щоденнику 9 серпня 1857 року, зроблений в Астрахані: «Публика рыночная, как и везде, перекупки, повара и кухарки, изредка попадается заплывшая жиром купчиха-гастрономка, да такого же содержания особа духовного чина, сугубо рачащая о плоти греховной».

Всі дари сільських та й місцевих городів моквичі могли просто купити, чимало з них мали власне домашнє господарство, в часи Шевченка по Москві ще розгулювали корови, які щодня давали москвичам тепле молоко. Та влітку більшість поміщиків із сім’ями відправлялися в свої села, заможні москвичі також мали підмосковні садиби. У 1858 р. Сергій Аксаков запрошував Тараса Шевченка до себе «в деревню на лето».

Москвознавець Дмитро Никифоров у книзі «Старая Москва. Описание жизни в Москве со времён царей до ХХ века» (1903) писав: «В пятидесятых годах прошедшего (ХІХ. — В.М.) столетия Москва счита-лась да и была столицей русского дворянства. Помещичьи семьи поздней осенью, и никак не далее Рождественских праздников, наполняли Москву. В течение шести-семи зимних месяцев проживалось в Москве всё, что было выручено доходов с имений. Летние месяцы жизнь в деревне почти ничего не стоила. Усадьбы были полны всем, что требовалось для жизни: мясо, живность, молоко, мука, крупа — все было своё. Из Москвы привозили чай, сахар и некоторые бакалейные продукты».

Вже згаданий Іван Слонов цікаво розповідав про переваги московського життя в другій половині ХІХ століття (пам’ятаймо, що він заглядав туди з початку ХХ століття): «В прежнее время менее было опасности для жизни обывателя. Он не мог сгореть беспомощно в десятом этаже небоскрёба, куда не достает ни одна пожарная лестница; обывателя на улицах не давили трамваи и автомобили; лавочники не отравляли его фальсификацией различных жизненных продуктов, которые в прежнее время были баснословно дешевы и без фальсификации. Так, например: 1 фунт черного хлеба стоил 1 копейку, пара больших вкусных калачей 5 коп., фунт лучшего мяса 5 коп., десяток яиц 8 коп., фунт масла коровьего 15 коп., фунт лучшей паюсной икры 1 руб. 20 коп., фунт осетрины 15 коп., сажень крупных березовых дров 2 руб. 50 коп. и т.д. В центре города, хорошая квартира в 4—5 комнат стоила 25—30 руб. в месяц. В то время не знали ни дровяных, ни квартирных кризисов, все было дешево и всего было вдоволь».

Міську пошту в Москві було відкрито якраз у рік відвідин її Шевченком — у 1845-му. Раніше листи своїх панів розносили по місту лакеї та прислуга, які в святкові дні збивалися з ніг. З цією метою використовував свого слугу Андрія й Осип Бодянський, коли відправляв записки й листи Михайлу Погодіну, Степану Шевирьову та ін. Москвичі відразу оцінили нововведення. В перший рік роботи московської пошти до неї поступило понад 160 тис. листів, а наступного року — понад 200 тисяч. Листи приймалися в усіх куточках міста в 120 невеликих лавках. Восени 1848 року вперше з’явилися скриньки, збиті з тонких дошок, оббиті жерстю й пофарбовані в яскраво-зелений колір, вони були встановлені в десяти кондитерських магазинах. У кінці 50 рр. з’явилися перші почтові марки, а в 60 рр. Москву було розділено на 23 поштових округи. Перше відділення міської пошти розташовувалося на поштамті, друге — на Арбаті. Імператорський Московський поштамт, що наприкінці п’ятдесятих років знаходився на Театральній площі, складався з цілого ряду експедицій: прийому кореспонденції і посилок та відправлення пошти; прийому грошей; іноземної кореспонденції; розбору і видачі грошей; газетної експедиції та ін. Існувало також відділення поштових карет. Рознесенням листів по місту й у дачні місцевості займалися понад 80 листонош. Лист, відправлений о 9-й ранку, опівдні доставлявся в найвіддаленіший куточок міста. Відомо, що московською поштою Шевченко користувався в березні 1858 року, принаймні, 12 березня повідомляв Михайла Лазаревського: «З завтрашньою почтою посилаю тобі два рисунка». З Москви в Петербург поет відправив тоді два листи Лазаревському.

У 1858 р. в Москві діяли близько півсотні лікарень «цивільного відомства», в яких одночасно лікувалися понад 3,5 тис. чоловік, а також лікарні «воєнного відомства» на більш як 800 осіб стаціонару. Крім того, в місті працювали 10 приватних лікарень при фабриках і заводах, у яких розміщувалося понад 1 тис. чоловік. Діяли також приватні лікарні: гомеопатична, костоправна, водолікувальна, «гальванічний кабінет» та ін. В передмістях нараховувалося 13 повітових лікарень на більш як 200 осіб. Серед великих лікувальних закладів слід відзначити Московську громадську лікарню, Катерининську Преображенську, Маріїнську та Голіцинську лікарні, Імператорську Павловську лікарню, Московський військовий госпіталь, Дитячу та Очну лікарні, Лікарню для чорноробочого класу.

З «Очерков московской жизни» Петра Вістенгофа дізнаємося:

«Главные, господствующие болезни в Москве: горячка, лихорадка, апоплексия, или паралич, подагра, водяная, сухотка, чахотка, цинготная, зубная, насморк, глазная, кашель, обыкновенные простудные припадки, ревматизм, коклюш, золотуха, геморрой, скарлатина, корь, оспа, лишай, ломота и сифилитическая. Болезни развиваются преимущественно в низшем классе между ремесленниками и фабричными; распространению их способствуют безнравственность, неопрятность и часто невозможность лечиться за недостатком средств; к тому же невежды, скрывая первоначальное появление недуга от нерадения, дают ему развиться в высшей степени, предаваясь обычной неумеренности: в питье и пище. Когда же они достигают до совершенного изнеможения, то, по невежеству, не прибегают к докторам, а лечатся у каких-то баб, мужиков и отставных фельдшеров, которые, так сказать, замазывают наружные признаки болезни, давая ей полный разгул в больном теле…»

Якщо взяти березень 1858 року, коли Шевченко хворів у Москві, то за даними «Московской медицинской газеты», спостерігалося певне збільшення кількості захворювань і навіть смертності в місті. Газета невпевнено пояснювала це так: «Несмотря на то, что колебания термометра и барометра были незначительны, внешние атмосферные условия в этом месяце были видимо неблагоприятны. Несколько раннее и неравномерное наступление весны, вскрытие реки, позднее прохождение льда, долго лежавшего под водою, и т.п. обстоятельства, по всему вероятию, содействовали этому».

В березні 1858 року в лікарні Москви поступило 3,9 тис. хворих, а виписалося з них — понад 4,2 тис. чоловік. У воєнних шпиталях знаходилося понад 1 тис. хворих, а до приватних лікарень поступило понад 280 чоловік і виписалося з них більше 300. У березні в Москві померло 1156 чоловік, вражає те, що 775 з них були немовлята й діти. Серед померлих: селян — 463, міщан — 337, дворян — 104, воєнних — 83, купців — 75, дворових людей — 38, людей духовного сану — 28, службовців — 18, іноземців — 10. Статистика зафіксувала, що раптово померли 14 чоловік, вбито було — 3, самовбивств — 4, мертвонароджених — 26.

У віданні Московської ради дитячих притулків знаходилися Олександринський, Миколаївський, Ольгинський, Олександро-Маріїнський, Преснєнський, Яузький, Серпуховський та інші дитячі притулки. Жіноча опіка над бідними здійснювалася через спеціальні відділення практично у всіх дільницях Москви. В місті діяли Московський дім вдів, кілька богоділень і притулків для бідняків. У Москві нараховувалося близько 30 «вільних аптек» і працювала Московська запасна аптека в М’ясницькій дільниці міста на Чистопрудному бульварі.

Периметр території Москви дорівнював тоді 40 верстам. Довжина її від південного заходу (з Воробйових гір) на північний схід (до Преображенської застави) складала 13 верст, а ширина від сходу до заходу — 8 ½ версти. Клімат у Москві помірний. Середня річна температура за шкалою Реомюра + 3,58°, найхолодніша пора року випадала на січень — -8°, найтепліша в червні — + 15, 4°. У Петра Вістенгофа знаходимо інші цифри (за шкалою Цельсія): «Климат в Москве умеренный. Зимние морозы достигают до 30°, но продолжаются не долго; редкие жары редко превышают 28°, осень преимущественно бывает сухая и здоровая, весна — почти всегда непостоянная, но редко сопряжена с какими-нибудь поветриями и болезнями. Грозы в течение лета не свирепствуют, среднее число их в году 11. Почти всегда благорастворенный воздух, исключая нескольких удушливых дней во время лета, причиною весьма малой смертности в Москве… »

Панівні вітри — південно-західний і південний, часом дули північно-західний (як у холеру 1848 р.) і північно-східний. Бурі в Москві бували дуже рідко, землетрус — один раз, 1 жовтня 1446 року.

Довжина річки Москви від витоків до гирла — 420 верст, із яких 400 приходилося на Московську губернію; ширина від 7 до 60 сажень; глибина від піваршина до 6 сажень. Москва-ріка замерзала близько 1 листопада і розкривалася близько 1 квітня, таким чином для судноплавства була відкрита майже 200 днів на рік. У місті нараховувалося до 200 ставків, найбільші з них — Патріарший, Чисті пруди, Самотьока.

Москва поділялася в історичному плані на Кремль, Китай-місто, Біле місто, Земляне місто і передмістя (околиці); в адміністративному плані вона була розділена на 17 дільниць, які в свою чергу складалися з 90 кварталів і близько 600 поліцейських дільниць. В місті стояло понад 1200 поліцейських будок.


Про московських губернаторів
Приїзди Шевченка до Москви у 1844 і 1845, 1858 і 1859 рр. випали на час правління в місті трьох губернаторів. Олексій Григорович Щербатов (1777-1848) офіційно став воєнним генерал-губернатором у квітні 1844 року, невдовзі після першого приїзду Шевченка до міста. Проте ці обов’язки він виконував з червня 1843 року, коли тодішній губернатор Дмитро Голіцин, який правив Москвою понад 20 років, поїхав на лікування за кордон. Щербатов залишився в історії як голова комісії, що опікувалася зведенням храма Христа Спасителя та ініціатором святкування в 1847 р. 700-річчя Москви (з того часу це робилося кожні півстоліття). Він також ініціював царський указ про заборону фабрикантам призначати в нічну зміну малолітніх робітників (менше 12 років). За пропозицією Щербатова в 1846 р. була створена комісія по огляду берегових земель і будівництва на них фабрик.

З травня 1848 року і до квітня 1859 року московським воєнним генерал-губернатором був граф Арсеній Андрійович Закревський (1783-1865), колишній фінляндський генерал-губернатор, а затим – міністр внутрішніх справ Росії. Його прізвище зустрічається у Шевченка. 30 червня 1857 року поет записав у щоденнику, що один із його знайомих у засланні «заврался однажды до того, что назвал себя племянником графа Закревского, московского генерал-губернатора...» Закревський здобув недобру пам’ять в ліберальних колах своїм деспотизмом і непримиренністю до нових віянь, отримавши навіть прізвисько «Чурбан-паша». Особливо підозріло Закревський ставився до слов’янофілів, вважаючи їх «таємним політичним товариством». За часів Закревського був складений поліцейський «Список підозрілих осіб у Москві», в ньому рахувалися чимало людей, з якими Шевченко познайомився в місті в березні 1858 року. На думку пильного губернатора, друг Шевченка Михайло Щепкін був готовий на все аж до перевороту. Закревський виступив проти будівництва фабрик, заводів і мануфактур, обмежував притік у Москву робітних людей і вимагав вислати з міста вихідців із села, мотивуючи все це необхідністю запобігання безпорядків. Москвичі говорили, що «при Закревському свята Москва стала великомученицею». Борис Чичерін згадував, що Закревський «явился в Москву настоящим типом николаевского генерала, олицетворением всей наглости грубой, невежественной и ничем не сдержанной власти. Он хотел, чтобы вся перед ним трепетало... В Москве водворились необузданный произвол, взяточничество и грязь». Про реакцію московської громадськості на відставку непопулярного Закревського свідчить курйозне повідомлення в одній із газет: «Нам пишут из Москвы, что в нынешнем году наступила весна очень рано, так что прежде Юрьева дня выгнали скотину в поле».

Осип Бодянський знав Закревського, навіть був у нього на прийомі, неодноразово згадував його в щоденнику, проте ніколи — в критичному контексті. Лише один раз, у 1856 р., Бодянський занотував історію про якогось чиновника, що поступив «чиновником особых поручений к Московскому генерал-губернатору Закревскому, но и у него везёт ему, как говорит, по излишней прямоте характера. Так или нет, только много наговорил он мне случаев, в коих прямота и правота его выказались, по без всяких для него хороших последствий, т.е. наград и т.п.».

Після Закревського новим воєнним губернатором Москви став відомий меценат і колекціонер, покровитель Бодянського граф Сергій Григорович Строганов (1794-1882), який управляв містом у квітні-вересні 1859 року, саме в цей період – у травні та вересні – Шевченко востаннє двічі ненадовго приїздив у Москву. Строганов особливо цікавий тим, що довгі роки був незмінним головою Імператорського товариства історії і старожитностей російських при Московському університеті, де секретарем працював Осип Бодянський. З активною допомогою Строганова постійно субсидувалися видання Товариства, в тому числі щорічні «Чтения», в яких Бодянський опублікував багато безцінних документів з історії України. Через день після останнього від’їзду Шевченка з Москви (6 вересня 1859 року) Строганова відкликали в Петербург на посаду головного вихователя спадкоємця престолу.

В той час, коли наприкінці квітня 1861 року в Москві знаходилася труна з прахом Шевченка, воєнним губернатором міста був Павло Олексійович Тучков (1802—1864), за якого в 1862 р. було затверджено «Положення про громадське управління Москвою», що проголосило створення виборних управлінських структур – загальної і розпорядної думи.

В післяшевченковій Москві нараховувалося близько 16 тис. будинків, понад 200 вулиць, 650 провулків, 60 проїздів, 80 площ, а також 14 бульварів і 19 кладовищ.


«Найкультурніша частина Москви»
Важливо вияснити, в який культурний простір потрапляв Шевченко, приїжджаючи в Москву 40 – 50 рр. XIX століття. Правильно буде зосередитися на староарбатському ареалі, який у дореволюційному путівнику по Москві справедливо був названий «найкультурнішою частиною Москви». Тим паче, що саме тут частенько бував і Шевченко, а Бодянський усе життя прожив у ньому.

З другої половини XVIII століття Арбат з прилеглою територією «одворянюється», стає одним з аристократичних районів Москви. Тут «осідали» не лише природжені дворяни, а й ті, хто нещодавно, згідно з Табелем про ранги, здобув дворянство, тобто й люди інтелігентських професій — лікарі, професори Московського університету, відкритого в другій половині XVIII століття, юристи та ін. Віссаріон Бєлінський вказав на ще одне джерело поповнення міста освіченими людьми за рахунок вищої знаті: «По смерти Петра Великого Москва сделалась убежищем опальных дворян высшего разряда и местом отдохновения удалившихся от дел вельмож. Вследствие этого она получила какой-то аристократический характер...» Всі ці люди облагороджували Арбат, робили його освіченішим, що мало велике значення для всієї Москви, бо, тоді, як визнавав Михайло Пиляєв, «цілком освічених молодих людей в Москві було небагато, більша частина їх жила в Петербурзі або робила кар’єру в армії». Звичайно, за таких умов всяка концентрація людей з освітою та духовними запитами, тим паче на невеликій території, перетворювала її в окремий острівець культури, який займав велике місце в духовному житті всього міста.

В той же час в арбатському ареалі дедалі більше селилися прозаїки, поети, малярі, композитори, артисти, науковці, викладачі вузів, професори... Серед них був і Бодянський, який завжди намагався мешкати недалеко від університету. Всіх інтелектуалів притягувала культурна аура Арбату й можливість постійного спілкування з собі подібними. Таким чином, Арбат не тільки не втратив особливу духовну наповненість і привабливість дворянських часів, а навіть посилив її, ставши спадкоємцем кращих культурних дворянських традицій і залишившись справжньою оазою російської культури. Петербург дедалі більше сприймався як столиця чиновної і придворної Росії, а Москва — столицею російської культури. Пушкін зазначав: «...Просвещение любит город, где Шувалов основал университет по предначертанию Ломоносова. Московская словесность выше петербургской... Учёность, любовь к искусству и таланты неоспоримо на стороне Москвы...»

Особливо вирізнився район Арбату після розподілу міста на квартали, коли стали помітні їх характерні особливості, в тому числі культурні. Саме тут дедалі помітніше переважала або панувала особлива атмосфера культурних прагнень і вільної думки. В Москві говорили, що за чинами треба направлятися в Петербург, за грошима — в Замоскворіччя, за знаннями й спогадами — на Арбат.

Відвідини Шевченком Москви збігаються в часі з інтенсивним формуванням російської інтелігенції в місті, передусім в арбатському ареалі. В цьому процесі особливу роль відіграло дворянство, яке, за словами Пушкіна, є «необходимым и естественным сословием великого образованного народа». З цього приводу, здається, найкоротше й найточніше написав якось арбатець Іван Бунін: «Ни одна страна в мире не дала такого дворянства». Сучасні дослідники також наголошують, що в ХІХ та й на початку ХХ століть «більша частина московської творчої (артистичної, художньої, наукової) інтелігенції жили в одному секторі міста... Йде мова про місця, що звалися в Москві “дворянським царством” або “гніздом”». (Г.С. Кнабе. Арбатская цивилизация и арбатский миф. В кн. Москва и московский текст русской культуры. Сборник статей. М.: РГГУ, 1998. С. 141, 142, 143 та ін.).

В одному з солідних дореволюційних путівників по Москві читаємо: «Селянська реформа порушила безтурботне життя гаснучого панства, і дворянський район Москви піддався поступовій зміні: його стали захоплювати дедалі нові культурні верстви московського населення, що народжувалися. Адже вся сучасна російська культура в початковій своїй стадії — дворянська... Тому інтелігенція наша, пов’язана з панством культури, стала селитися в тій же відносно культурній частині Москви. Панство, яке частково походженням, а ще більше спадкоємністю сходило зі сцени, поступалося насидженими місцями на Арбаті професорам і вчителям, судовій магістратурі та адвокатам, журналістам і лікарям. В їх руки переходили тепер старі панські особняки».

У цих рядках заторкнуто ключові обставини, за яких Арбат став культурним символом Москви та всієї Росії. Арбатознавець Айдер Куркчі на початку 80 рр. минулого століття писав: «Спокойно и просто перетекала Россия в Арбат и обратно... С Арбатом видятся внутренняя непогрешимость чувства, такт, умение вести разговор, желание помнить выражение лица —всё то арбатское, без чего культура российских пространств ХІХ — ХХ веков была бы неполна. Неполна без арбатских особняков, без зелёного и снежного окружения садов, земли».

Особливості життєвого укладу, культурних і розумових можливостей людей інтелектуальних професій, які поселилися й жили на Арбаті, поступово створювали його унікальну атмосферу і неповторний духовний абрис. Сама аура цієї місцевості ніби вимагала залучення нових творчих ідей і сил. Історія російської культури, передусім останніх двох століть, виразно втілилася, відбилася саме в Арбаті. Вдивляючись в історичну тканину російської культури, ми бачимо безліч ниток, що пов’язують її з Арбатом. Справді, в Москві не знайти іншої місцевості, з якою було б поєднано стільки славетних імен літературної, художньої, театральної, музичної Росії. На Шевченковому віку в арбатському ареалі жили, творили чи бували Державін, Денис Давидов, Рилєєв, Вяземський, Пушкін, Лермонтов, Грибоєдов, Загоскін, Салтиков-Щедрін, Гоголь, Герцен, Огарьов, Аксаков, Олександр Островський, Лев Толстой, Тургенєв, Писемський, Плещеєв, Полонський, Фет...

Для формування духовного феномену Арбату велике значення мало те, що він стверджувався суто російською вулицею, на якій не було, на відміну, скажімо, від Кузнєцького мосту, магазинів зарубіжних фірм і значного впливу іноземців. Це суттєво сприяло тому, що Арбат став справжнім розсадником російської мови й культури. Поет і перекладач Олександр Паліцин писав:
Московский никогда не умолкал Парнас,

Повсюду муз был слышен глас –

Живущим внутрь иль вкруг сея градов царицы,

Языка чистого российского столицы,

И должно в нем служить всем прочим образцом.
А Микола Язиков (1803—1846), про якого Пушкін сказав: «Сей поэт удивляет нас огнем и силою языка», закликав:

Поэты наши! Для стихов!..

В Москве ищите русских слов!..
Арбатський район став у другій половині ХІХ століття вогнищем музичного життя Москви. Для цього були давні передумови. Ще в 1660 р. у Москві на Поварській вулиці було відкрито «Государев съезжий двор трубного учения», тобто перша російська державна музична школа, якою керував відомий тоді «майстер трубного навчання» С. Бураков. Учні вчилися грати на трубі, флейті, гобої, а також на валторні — «духовом музыкальном орудии, свитой кольцом в обороты медной трубой, с устником и рáструбом по концам». В пам’яті Москви ця школа залишалася в назві Трубниковського провулку.

В 1866 р. було відкрито Московську консерваторію на чолі з Миколою Рубінштейном (молодшим братом Антона Рубінштейна, який оснував консерваторію в Петербурзі). Перший будинок консерваторії знаходився майже на розі Арбатської площі й Воздвиженки, зараз тут чахлий скверик перед виходом із станції метро «Арбатська» Арбатсько-Покровської лінії. В 1871 р. консерваторія переїхала в особняк на Великій Нікітській вулиці, що колись належав княгині Катерині Дашковій, з якою Шевченко віртуально перетнувся в березні 1858 року в Щепкіновій оселі, коли «прочитав статтю про записки Дашкової» (автор — Олександр Герцен). В цьому переїзді консерваторії було щось символічне, адже сама Дашкова писала про себе: «Несмотря на то, что у меня не было учителя, вокального или инструментального, я так блистательно понимала музыку, что могла судить о ее красотах в качестве истинного виртуоза».

В арбатському ареалі на Нікітському бульварі, 6 знаходився відомий усій Москві «Солов’їний дім», який належав директору московської казенної сцени, театральному прекладачеві, режисеру Федору Кокошкіну. Володіння виходило на Арбатську площу до церкви Бориса і Гліба, і візнику досить було сказати: «На Арбат, до Кокошкіна, що біля Бориса і Гліба». У будинку Кокошкіна, який театрали називали ще «кокошкінською академією», проходили літературні вечори, читання п’єс, репетиції, в ньому жили артисти, яких господар підтримував і вчив. Скажімо, тут мешкав відомий музикант Олександр Варламов, якого в Петербурзі виокремив український композитор і диригент Дмитро Бортнянський, а в Москву забрав Михайло Загоскін. Не забудьмо, між іншим, що в 1790 рр. Бортнянський написав гімн на слова Михайла Хераскова «Коль славен наш Господь в Сионе», що став національним російським гімном. Знаючи про українське походження Бортнянського, Шевченко в повісті «Близнецы» помилково згадував його як вихованця Київської духовної академії. В «Солов’їному домі» Варламов написав 75 романсів, у тому числі «Гори, гори, моя звезда», «Я встретил вас и всё былое», «Белеет парус одинокий». Кокошкін навчав у своєму будинку і за свій кошт Миколу Чиркіна, який потім став відомим артистом і співаком під благозвучним прізвищем Лавров. Він був партнером Михайла Щепкіна, Надії Рєпніної, Павла Мочалова... Ще за Петра І в 1702 р. на Красній площі було побудовано перший в Росії публічний (на 400-500 місць) дерев’яний театр («Комедійну храмину»), що функціонував до 1707 р. Як цей театр виглядав ніхто не знає, але відомі його розміри — довжина 39 метрів, ширина 21,5 метра. Першу в Москві драматичну трупу було створено в 1756 р. при Московському університеті. Через два десятиліття на основі студентської трупи виник Московський драматичний театр, названий Петровським, який у 1806-му став Імператорським театром. В 1807 р. біля Арбатських воріт, приблизно там, де тепер пам’ятник Миколі Гоголю, побудували перший казенний театр, який згорів у пожежі 1812 р. Це був дебют у Росії архітектора Карла Россі. Незвичайною красою цієї дерев’яної будівлі з колонами навколо захоплювалися сучасники. В театрі грала Катерина Семенова, мистецтво якої високо цінував Олександр Пушкін. У зв’язку з будівництвом театру Арбатську площу було вирівняно й замощено.

Біля Арбатських воріт, на розі Знаменки й Великого Знаменського провулку ще й тепер можна побачити обриси палацу-театру, побудованого італійським архітектором Кампорезі на замовлення смоленського воєнного губернатора Степана Апраксіна, який, вийшовши у відставку, поселився в Москві. Цей театр славився на всю Москву. На його сцені виступали всі знаменитості, які приїжджали в Першопрестольну. Тут співали солісти італійської опери, а з 1814 по 1818 рр. виступав Імператорський театр. «На театрі Апраксіна багато років грали імператорські актори, і оперу італійську виписано й поставлено було теж за сприяння Апраксіна» (Пиляєв). У 1812 р. тут слухав оперу Россіні «Сорока-злодійка» Пушкін. Цей театр відвідував Герцен. У Апраксіна нараховувалося 17 музикантів, і стільки ж акторів і актрис. Театр існував до 1813 р., коли будинок перейшов у казну й був перебудований для сирітського інституту.


«Серед освічених москвичів»
Приїзд у Москву до Михайла Щепкіна й Осипа Бодянського найперше передбачав Шевченкове занурення в коло, говорячи його словами, «освічених москвичів», які цікавилися широким спектром тодішніх культурно-мистецьких явищ і подій. Кинемо на них хоча б побіжний погляд.

Олександр Герцен вважав, що Москва, яка перестала бути столицею Росії і залишилася без царя та його оточення, мала значно більше від Петербурга можливостей для розвитку громадського життя й суспільної думки. Віссаріон Бєлінський також пояснював духовні переваги Москви тим, що її нестоличний статус значною мірою дозволив місту позбутися адміністративного, бюрократичного й офіційного характеру. Він наголошував, що Москва зберегла свою національну фізіономію, історичну пам’ять, печать священної старовини. На думку Бєлінського, нові ідеї і напрямки належали Москві.

Автор цікавої статті про Москву кінця 50 - початку 60 рр. ХІХ століття Митрофан Щепкін писав: «В Москве общественные и всякие интересы гораздо живее и крупнее, чем где-либо, и самая жизнь в ней бьёт живым и свежим ключом, а не просачивается по колеям сквозь щели и дыры, пробитые рукой предусмотрительного времени. Нечего, правда, греха таить: в Москве и в ее обществе еще слишком много грубого, необузданно-дикого, невежественного… Москва не темный угол, а столица, да еще столица древняя, в которой хорошее и дурное, новое и старое, образованное и невежественное перемешано в самом картинном беспорядке, как прилично истинно русской столице» («Век», журнал общественный, политический и литературный. — С.-Петербург, 5 апреля 1861 года. С. 478). В місті вже давно звикли до газет, і згаданий автор їдко зазначав про москвичів: «Привыкшие безусловно верить всякому печатному слову — в “в газетах напечатано”, магическое слово, прекращающее все споры и сомнения…» Втім, це вже було повторення, бо Пушкін задовго до того писав і про петербуржців, і про москвичів: «Нам всё ещё печатный лист кажется святым. Мы всё думаем: как может это быть глупо или несправедливо? Ведь это напечатано!»
В 20-30 рр. у Москві видавалися журнали «Московский вестник», «Московский телеграф», «Молва», «Европеец», «Телескоп», «Московский наблюдатель». Поет Петро Вяземський писав: «Россия училась говорить, читать и писать по-русски по книгам и журналам, издаваемым в Москве». Серйозною подією літературного життя 30 рр. був вихід «Библиотеки для чтения». Скажімо, в першому томі містилися вірші В.Жуковського, О.Пушкіна, стаття М.Полєвого «Погляд на історію Росії» і навіть дослідження М.Максимовича «Про складові частини грунтів». Проте на початок 40 рр. за умов миколаївського режиму Москва фактично залишилося без журнальних видань. У 1842 р. Герцен іронічно зауважив: «В Москве издаётся один журнал, да и тот “Москвитянин”». Малося на увазі, що видання мало суворо процаристський характер. З 1850 р. в журналі працювала нова редакція — А.Григор’єв, О.Островський, П.Мельников-Печерський, О.Писемський. З 1856 р. в Москві виходили журнали «Русский вестник» та «Русская беседа», вони засвідчили деяке пожвавлення в московській журналістиці.

У редагуванні слов’янофільської «Русской беседы» (видавець Олександр Кошелєв) брали участь Михайло Максимович, Іван Аксаков, співпрацювали в ній українські письменники Данило Мордовець, Пантелеймон Куліш, Марко Вовчок та ін. В номері сьомому журналу за 1857 р. було надруковано статтю Пантелеймона Куліша «Об отношении малороссийской словесности к общерусской», в якій, не згадуючи імені Шевченка, автор говорив про «величайший талант южнорусской литературы». В наступному номері «Русской беседе» (1857, № 8) було надруковано рецензію на «Записки о Южной Руси», в якій високо оцінювалась поема Шевченка «Наймичка». Шевченко вперше ознайомився з «Русской беседой» в Нижньому Новгороді, коли переписав із неї в щоденник вірш Ф.Тютчева «Эти бедные селенья». Поет читав журнал і в наступні роки (мав від редакції квиток на одержання журналу). У першому номері журналу за 1858 р. Шевченко відзначив особливо вірш Івана Аксакова «На 1858 год». 18 березня 1858 року поет зафіксував у щоденнику про приїзд із Щепкіним до Максимовича: «Застали его в хлопотах около “Русской беседы”». 25 березня 1858 року Шевченко познайомився в Москві з видавцем журналу Олександром Кошелєвим і ввечорі того самого дня був у нього в гостях.

На прохання Максимовича Шевченко передав «Русской беседе» для публікації вірші «Садок вишневий коло хати...» і «Сон» («На панщині пшеницю жала...»), що побачили світ у третьому номері за 1859 р. Деякий час Шевченко зацікавлено ставився до журналу, але незабаром змінив свою думку про нього. Іронічна згадка про «Русскую беседу» є в поезії «Умре муж велій в власяниці...» (1860).

Журнал «Русский вестник» (перший редактор-видавець Михайло Катков) виходив у 1856-1906 рр. в Москві й Петербурзі. З Шевченкового щоденника відомо, що поет читав журнал. Скажімо, його увагу привернула найперша книжка «Русского вестника», в якій містилися серед інших публікацій неопублікований уривок з першого тому «Мертвих душ» М.Гоголя, знайдений в його рукописах, працю С.Соловйова «Древняя Россия», розділ зі спогадів С.Аксакова «Гимназия — период второй»; друкувались також праці Т.Грановського, М.Каткова та ін. Поет особливо відзначив публікації Гоголя, Соловйова й Аксакова. В «Русском вестнике» друкувалися тоді твори М.Салтикова-Щедріна, О.Островського, Л.Толстого, І.Тургенєва, Марко Вовчок та ін. «Русский вестник» (1858, № 21-22) опублікував колективний протест громадськості проти антисемітського виступу журналу «Иллюстрация». Протест разом з іншими передовими письменниками і вченими (М.Чернишевським, І.Тургенєвим, С.Аксаковим) підписав і Шевченко. Разом з «Додатковим списком осіб, що протестують…» у «Русском вестнике» (1858, № 22) надруковано й колективний лист М.Костомарова, Марка Вовчка, М.Номиса і Т.Шевченка, в якому пояснено мотиви приєднання їх до протесту.

За Шевченкових часів у Москві було два професійні театри – Великий театр (театр опери та балету), відкритий у 1825 р., і Малий театр(1824) – драматичний. «Книга адресов жителей Москвы» К. Ністрема за 1858 р. дає можливість встановити, що в дирекції Імператорських театрів на той час числилося п’ять режисерів – два балетних і по одному – драматичний, оперний і водевільний, а також чотири декоратори. Тодішні керівники імператорських театрів багато зробили для їх становлення та зростання. Володимир Нелідов, який керував трупою Малого театру наприкінці ХІХ — початку ХХ століття, писав про них: «Шаховський, Кокошкін і Львов створили епоху Мочалова, Щепкіна та інших». Єдину в той час драматичну та музичну трупу в 1848-1860 рр. очолював композитор Олексій Верстовський, який жив на Арбаті в Староконюшенному провулку. На обліку знаходилося 30 акторів «1-го і 2-го розрядів» і 31 актриса «1-го і 2-го амплуа», серед них Сергій Васильєв, Василь Живокіні, Любов Косицька, Катерина Лаврова-Васильєва, Надія Медведєва, Пров Садовський, Іван Самарін, Сергій Шумський, Михайло Щепкін. Шевченко був другом Щепкіна, в 1858 р. поет познайомився в Москві з Шумським і Самаріним. Гру актриси Малого театру Катерини Лаврової-Васильєвої, яка разом із своїм чоловіком, актором цього театру Сергієм Васильєвим на початку 1858 року гастролювала в Нижньому Новгороді, Шевченко відзначив у своєму щоденнику 6 жовтня 1857 року та в театральній рецензії, опублікованій у лютому 1858 року. Прова Садовського поет бачив на гастролях у Петербурзі в ролі Розплюєва в комедії О.В. Сухово-Кобиліна «Весілля Кречинського», про що записав у щоденнику 19 травня 1858 року.

То був час, коли Малий театр увійшов в історію великими акторами. Через півстоліття Марії Єрмоловій працівники сцени піднесли подарунок, від якого у геніальної актриси виступили на очах сльози — шматок дерев'яної підлоги Малого театру, на якому було написано: «На этих подмостках играли Мочалов, Щепкин и Ермолова».

Малий театр нарівні з Московським університетом сприяв тому, що з другої чверті XIX століття центр культурного життя дедалі переміщувався з Петербурга в Москву. В Малому театрі було поставлено «Лихо з розуму» Олександра Грибоєдова, «Ревізор», «Одруження», «Гравці», сцени з «Мертвих душ» Миколи Гоголя, в яких розкрився вражаючий талант Михайла Щепкіна. В постановках за творами Шекспіра та Шіллера виявилося трагедійне обдарування Павла Мочалова. Ще за життя Шевченка, з 1853 р., основним драматургом театру став Олександр Островський, творчість якого поет високо цінував, вважаючи її зразком розумної благородної сатири, що сприяє духовному й громадянському становленню суспільства.

У Великому театрі почали формуватися традиції російського національного балету, що було пов’язано з діяльністю балетмейстера Адама Глушковського. Музична драматургія Великого театру була представлена творами композиторів Олександра Аляб’єва, Олексія Верстовського та ін. Після пожежі 1853 р. спектаклі йшли на сцені Малого театру, а в новому приміщенні, відомому нині в усьому світі, театр відкрився в 1856 р. Ще в 40 рр. у Великому театрі були поставлені перші російські класичні опери «Життя за царя» (1842) та «Руслан і Людмила» (1846) Михайла Глинки. Перший з цих творів Шевченко слухав у Петербурзі невдовзі після приїзду з Москви 17 квітня 1858 року, коли назвав у щоденнику Глинку безсмертним композитором, а оперу — геніальною.

В часи шевченківських приїздів у Москву, передусім в 40 рр., тут уже згасали деякі літературні гуртки і салони, особливо характерні для російської культури початку ХІХ століття. Відомий дослідник їх діяльності М.Аронсон ще в 20 рр. минулого століття писав, що «не можна заперечувати їх великого еволюційного значення в певні літературні періоди, як не можна заперечувати і їх значної участі в творчості деяких російських письменників. Найважливіше в них, мабуть, — це їхнє центральне місце в історико-літературному процесі певних літературних епох» (М.Аронсон, С. Рейсер, Литературные кружки и салоны. — М.: «Аграф», 2001. С. 103). Більше того, в гуртках і салонах було започатковано й розгорнуто вияснення стосунків між слов’янофілами і західниками. Олександр Кошелєв, з яким Шевченко познайомився у Москві в березні 1858 року, згадував:

«В Москве мы мало ездили в так называемый grand monde, — на балы и вечера, а преимущественно проводили время с добрыми приятелями Киреевскими, Елагиными, Хомяковыми, Свербеевыми, Шевыревым, Погодиным, Баратынским и пр. По вечерам постоянно три раза в неделю мы собирались у Елагиных, Свербеевых, у нас; и сверх того довольно часто съезжались у других наших приятелей. Беседы наши были самые оживленные: тут выказались первые начатки борьбы между нарождавшимся русским направлением и господствовавшим тогда западничеством».

З більшою половиною названих осіб — Олексієм Хомяковим, Степаном Шевирьовим, Михайлом Погодіним, Євдокією Єлагіною — Шевченко зустрівся в Москві. Всі вони зберігали в собі відзвук салонних сутичок із західниками, з якими поет також познайомився в місті. Тобто, Шевченко мав можливість відчути московську духовну атмосферу, бо слов’янофільство й західництво були не лише філософськими системами миколаївської Росії, але й літературними партіями, що грунтувалися не стільки на філософській, скільки на публіцистично-емоційній ідеології.

З кінця 20 рр. ХІХ століття в Москві були популярними суботи у Сергія Аксакова, який разом зі своїми синами в 30 рр. опинився в центрі філософськи й публіцистично обгрунтованого слов’янофільства. В 50 рр. ці аксаковські вечори набули виразного малоросійського характеру з участю Миколи Гоголя, Михайла Максимовича, Осипа Бодянського. Побував у сім’ї письменника й Тарас Шевченко.

Поет знав атмосферу літературних вечорів, на яких бував у Петербурзі в 30-40 рр. у Миколи Маркевича і Нестора Кукольника. Ці вечори називалися «своїм словечком», а саме: «біржа». Про це читаємо, зокрема, у Шевченковій повісті «Художник»: «А после спектакля к Нестору на биржу (так в шутку назывались литературные вечера Н.Кукольника)».

Практично всі московські знайомі Шевченка в свій час так чи інакше брали участь у діяльності тих чи інших гуртків і салонів. Навіть у 50 рр. Осип Бодянський був частим відвідувачем деяких московських салонів. Але в другій половині ХІХ століття, тобто за Шевченка, такі домашні об’єднання припинилися. Письменник Володимир Соллогуб писав: «Теперь подобные средоточия, может быть, более не нужны. Представители движения в науке и в искусстве размножились; они уже образуют не кружки, а стихию». Таким чином, український поет потрапив у Москву, в якій уже завершився процес літературної професіоналізації, а функції гуртків і салонів взяли на себе літературні журнали.


Шевченко, звичайно, ще під час перших приїздів у Москву, відчував биття літературної й гуманітарної думки в місті, звертав увагу на публікацію цікавих видань. Наприклад, в лютому 1844 року газети активно повідомляли про вихід у світ нового видання творів Г.Державіна, завершенні Повного зібрання творів О.Пушкіна в 11 томах і т.ін. В 40 рр. видавалися «Полное собрание русских летописей», виходили в світ книги серії «Русская историческая библиотека» та ін.

Проте в середині 40 рр. літературна діяльність в Москві була доволі слабкою. Віссаріон Бєлінський зазначав: «Страсть рассуждать и спорить есть живая сторона москвичей, но дела из этих рассуждений и споров у них не выходит. Нигде столько не говорят о литературе, как в Москве, и, между тем, именно в Москве-то и нет никакой литературной деятельности, по крайней мере теперь…» Значно впало, говорячи словами Пушкіна, «могущество общего мнения, на котором в просвещённом народе основана чистота его нравов». Крім того, як сказав у свій час Гоголь Бодянському, в Росії «якось розучуються читати». Цю тенденцію спостерігали мислячі люди й у 50 рр., особливо стосовно занепаду інтересу до серйозних книг. Скажімо, Борис Чичерін залишив такі рядки: «Писать ученые книги в России в настоящее время — труд весьма неблагодарный, требующий значительной доли самоотвержения. Если даже в Западной Европе жалуются на то, что чтение газет вытеснило чтение книг, то у нас и подавно привычка довольствоваться легкой журнальной болтовней делает несносным всякое напряжение мыслей, даже всякое умственное внимание. Число серьезных чтецов все более и более уменшается».

Про культурні запити середнього кола «освічених москвичів» розповідав Петро Вістенгоф: «В каждой гостиной среднего круга вы найдете рояль или фортепиано, разное женское рукоделье и книги. Девушки играют и поют, смотря по тому, к какому отростку принадлежит их гостиная. В одной разыгрывают вариации Моцарта и Россини, в другой повторяют мотивы из опер: “Роберта”, “Цампы”, “Фенеллы”, “Капулетти и Монтеки” (тогочасні опери. — В.М.) и т.п., в иных гостиных музыка ограничивается наигрыванием разного рода вальсов и качучи (іспанський танець. — В.М.), или весьма невинно поется… а в иных дошли еще только до романсов: “Талисмана”, “Голосистого соловья” и “Удалой тройки”. Дамы и девушки среднего общества также занимаются чтением французских романов, но они предпочитают русские книги. Они очень любят повести, печатаемые в Библиотеке для чтения, стихи Пушкина, сочинения Марлинского и Лермонтова, некоторые московские романы: “Ледяной дом”, “Последний новик”, “Клятва при гробе”, “Юрий Милославский”, “Никлас — Медвежья лапа” и другие» (йшлося про романи Івана Лажечникова, Миколи Полєвого, Михайла Загоскіна, Рафаїла Зотова).

В ті часи в Москві ще не було загальнодоступних художніх галерей. Щоправда, в 1850 р. у Москві на Садовій вулиці було відкрито для огляду колекцію графа Андрія Ростопчина, в якій налічувалося понад 280 мистецьких творів, у тому числі полотна Дюрера, Рембрандта, Рубенса та ін., але в 1852 р. Ростопчин змушений був припинити показ з причини фінансових труднощів. Москвичі могли долучитися до мистецьких творів можна було долучитися хіба-що в приватних колекціях і магазинах антикварних художніх витворів із бронзи, фарфору, мармуру, а також скульптур і картин, або на виставках. Про це залишилося не так багато відомостей, і нам важливо, що одну з таких виставок в Училищі малярства і скульптури Московського художнього товариства на М’ясницькій, 21 відвідав у квітні 1852 року Бодянський: «Здесь в особенности замечательны были картины офицера Федотова, отличавшиеся своей характерностью, предмет коих взят из жизни русской». Йдеться про відомого художника, родом із Москви, академіка петербурзької Академії мистецтв Павла Андрійовича Федотова (1815—1852), який увів у російський побутовий жанр драматичну сюжетну колізію («Свіжий кавалер» (1846), «Сватання майора» (1848), «Анкор, і ще анкор!» (1851—1852).

Відомо, що Шевченко зустрічався з Федотовим у 40 рр. на заняттях в рисувальному класі та на іспитах в Академії мистецтв. Вони могли також бачитися у Карла Брюллова, Федора Толстого, Аполлона Мокрицького, Олександра Атіна, Олександра Козлова. Тарас Григорович високо цінував творчість Федотова, про що, зокрема, свідчить його позитивна згадка про картину «Сватання майора» в щоденнику 26 червня 1857 року. Трагічна смерть Федотова в лікарні для душевно-хворих відтворена в Шевченковій повісті «Художник». В «Шевченківському словнику» відзначається, що творчість Шевченка і Федотова характеризується певною спільністю соціальної тематики, естетичних уподобань, а також формальних ознак малярства.

Виокремлення полотен Федотова свідчить про тонкий художній і, коли хочете, соціальний смак Бодянського. Та ще більше вражає те, що професор описав у щоденнику картину художника Башилова, що привернула його увагу малоросійським сюжетом: «Представляющая малороссийского бандуриста, кобзаря-слепца, играющего на бандуре под плетнем, по коем вьется тыква, сверху него смотрит вниз мальчик на игру, а по стороне стоит пастух в рубашке, с шапкой теплой на голове, одну ногу (левую, кажется) выдавши вперед, а руки закинувши назад, не выпуская кия из неё; от него видно на лужайке стало волов, почивающее в полдень; далее сельская церковь; перед бандуристом род хаты, в сенях коих виден простой малороссиянин, внимательно слушающий игру и пение, в серой свитке с голубой опушкой, в сапогах, белыз штанах, в кармане коих опущена уже рука, чтобы вынуть оттуда шаг (дві копійки. — В.М.) бандуристу; на голове шапка; а за ним дочь его, в цветах на голове, рубашке желтой, плахте и запаске, монистах на шее, склонившись вперед и высматривая из-за плеча отцовского, на котором одна рука её. Очерк весьма верен и выразителен в этой картине».

Михайло Сергійович Башилов (1821-1870) — російський художник та ілюстратор. Разом з Яковом де Бальменом він ілюстрував рукописний «Кобзар» Шевченка (1844): кожний із них виконав приблизно однакову кількість ілюстрацій, Башилов — 39 ілюстрацій — заставок, кінцівок і заголовних літер. Башилов, зокрема, ілюстрував «Думи мої, думи мої…», «Перебендю», «Катерину», «Тополю», «До Основ’яненка», «Івана Підкову», «Тарасову ніч». На першій сторінці книги Башилов намалював тушшю та пером портрет Шевченка. 21 квітня 1847 року, відповідаючи на запитання слідчого на допиті в ІІІ відділі, Шевченко написав: «Иллюстрировал мои сочинения граф Яков де-Бальмен… и некто Башилов. С первым я виделся один раз (що не відповідає дійсності. — В.М.), а второго совсем не знаю». Сучасна російська дослідниця творчості Башилова Любов Кольцова пише: «Негативна поетова відповідь пояснюється тим, що він хотів убезпечити Башилова від неприємностей» (Л.А. Кольцова. Художественная иллюстрация в России середины ХІХ века. М.С. Башилов и его современники. — М.: Галарт, 2008. С. 66). В книзі Башилової є цікавий розділ «Ілюстрації до “Віршів” Т.Г. Шевченка. 1844. Історія створення і робота над рукописом». Авторка наголошує, що «дуже важливими для ілюстраторів, які звернулися до поезії Шевченка, була близькість естетичних поглядів, демократизм переконань, що поріднювали поета і художників».

Насправді, поет познайомився з Башиловим у 1843 р., ймовірно, в маєтку де Бальмена в с. Линовиця на Полтавщині. В 1857 р. Башилов написав олією картину «Наймичка», а 1858-го створив полотно «Три покоління» за Шевченковою поемою «Наймичка». Твори художника експонуються в Національному музеї Тараса Шевченка. Михайло Башилов створив також ілюстрації до творів М.Салтикова-Щедріна, а свої малюнки до «Війни і миру» він виконував під наглядом Льва Толстого.

У щоденнику Бодянського зустрічаємо також згадку про рідкісну виставку в Москві (запис від 11 червня 1853 року): «Осматривал выставку в доме Благородного собрания… Малахитовые вещи Демидовых, бывшие на Всемирной Лондонской выставке, всех восхищают собой». Йшлося про заводчиків і меценатів Павла і Анатолія Демидових, які володіли цінним зібранням творів декоративно-вжиткового мистецтва, малярства та скульптури. На Всесвітній Лондонській виставці 1851 р. справді виставлялися прекрасні вироби з малахіту, виготовлені на фабриці Демидових у Петербурзі.

Відомо, що з 1856 р. починає відлік історії перша в Росії національна галерея — Третьяковка, проте мається на увазі лише придбання Павлом Третьяковим першої картини й початок системного збирання полотен російських художників, а лише на початку 60 рр. Третьяков уже поставив перед собою за мету створити музей національної російської школи малярства. До речі, в 1871 р. в зібранні Третьякова з’явився замовлений ним і придбаний портрет Тараса Шевченка пензля Івана Крамського, який і нині експонується в Третьяковській галереї. Третьяков також купував деякі роботи Шевченка, які в 1929 р. були передані в Україну і тепер знаходяться в Національному музеї Т.Г. Шевченка. За життя поета про Третьякова мало хто знав. Якраз у березні 1858 року «Литературный отдел Московских новостей» зазначав: «Любовь к искусству ещё не проникла во все слои общества, его высокое значение понятно ещё для весьма немногих, а истинная оценка художественных произведений едва только начинается, и пока в Москве нет ни Музея художественных произведений, ни мастерских, по крайней мере, десяти, пятнадцати живописцев и скульпторов, посещаемых публикою, пока нет ни одного художественного журнала и, наконец, художественных вечеров…»

Втім, незадовго до Шевченкової смерті в Москві було створено Товариство аматорів мистецтв: «Это прекрасное общество не успело еще укрепиться на нашей, неблагодарной для искусства, почве, как уже учредило постоянную картинную выставку в университете, который, как истинный представитель нашего образования, обязательно предложил для неё помещение». Серед картин, які виставлялися в університеті, були, зокрема, твори Василя Перова і Олександра Саврасова. Цікаво, що в університеті було представлено й «прекрасну колекцію фотографій і гравюр».

На той же час завдяки зусиллям Михайла Максимовича, Костянтина Аксакова, Михайла Погодіна та ін. було започатковано роботу й Товариства аматорів російської словесності, перше засідання якого відбулося в день смерті Шевченка. На ньому виступив поет Олександр Жемчужников, який разом зі своїми братами Олексієм і Володимиром та Олексієм Толстим друкував гумористичні твори під псевдонімом Козьма Прутков. Шевченко познайомився з братами в Петербурзі невдовзі після повернення з Москви. 17 квітня 1858 року записав у щоденнику: «…Белозерский познакомил меня с тремя братьями Жемчужниковыми. Очаровательные братья!» До речі, талант актора домашнього театру Олександра Жемчужникова високо цінував Михайло Щепкін. Товариство фактично стало російським центром літераторів, в його роботі брали участь Лев Толстой, Іван Тургенєв, Олександр Островський, Яків Полонський та ін.

Помітними подіями в духовному житті Москви були публічні лекції професорів і викладачів Московського університету Дмитра Іловайського (історія), Юрія Арнольда (теорія музики), Юрія Фелькеля (історія німецької літератури), П.Любимова (фізика), Миколи Лясковського (хімія), Августа Давидова (математика) і навіть астронома Федора Бредіхіна. (До речі, обсерваторію при Московському університеті побудовано ще в 1832 р.). Кращі з цих лекцій збирали в університетських аудиторіях близько 400 осіб. Російський літературний і громадський діяч Лонгин Пантелєєв, який залишив спогади про Шевченка, вважав, що подібні виступи мали широке суспільне значення: «На них публіка… виховувала смак і схильність до витонченіших насолод» (духовних. — В.М.). Ще з 30 рр. при Московському університеті читалися лекції для фабрикантів, у першу чергу, з технічної хімії, в рік першого приїзду Шевченка число слухачів становило кілька сот осіб.

Московський університет займав ключове місце в духовному житті Москви з часу свого заснування в 1755 р. Характерно, що вже з наступного року Московський університет видавав упродовж півтора століття газету «Московские ведомости». В Шевченкові часи вона була найпопулярнішою в Росії. Точно й красиво сказав про значення університету його випускник Борис Чичерін: «Московский университет стал центром всего умственного движения в России. Это был яркий свет, распространявший лучи свои повсюду, на который обращены были все взоры». Сучасний москвознавець Рустам Рахматуллін називає Московський університет «наслідувачем могилянства». В 1844 р., коли Шевченко вперше приїхав у Москву, в університеті діяли філософський, юридичний і медичний факультети, в ньому навчалося понад 800 студентів. Той же Чичерін, який на той час якраз поступив в університет, згадував: «Он находился в самой цветущей поре своего существования… Это действительно была alma mater, о которой нельзя вспомнить без тёплой сердечной признательности». Інший студент університету П.Д. Шестаков, який добрим словом згадував і професора Бодянського, писав: «Вообще мы, студенты 1840-х годов, обязаны нашей alma mater многим: мы выходили из университета со взглядом просветленным; нам был указан путь для самостоятельных научных занятий; мы питали в себе уважение к долгу; мы привыкли к труду; мы вынесли честные нравственные стремления, которые и были путеводною нитью нашей последующей жизни».

Значною мірою все це завдячувалося попечителеві Московського учбового округу та університету графу Сергію Строганову, який в 1835-1847 рр. немало зробив для розвитку університету. Той же Чичерін свідчив: «При нём университет весь обновился свежими силами. Всё старое запоздалое, рутинное устранялось. Главное внимание просвещённого попечителя было устремлено на то, чтобы кафедры были замещены людьми со знанием и талантом». Навіть у сучасних виданнях підкреслюється, що час управління Строганова «залишився в літописах університету золотою порою».

Зокрема, в 40 рр. з великим успіхом в університеті читали публічні лекції Тимофій Грановський, Степан Шевирьов, Карл Рульє (зоологія), Ярослав Ліновський (сільське господарство), Родіон Гейман (технічна хімія). На рубежі 40-50 рр. власті припинили читання цих лекцій.

Майже непомітно пройшло попечительство Дмитра Павловича Голохвастова в 1847-1949 рр. Борис Чичерін свідчив: «Он был чопорный, важный и нарядный и любил, чтобы все вокруг него было чинно, важно и нарядно. Мы с насмешливым любопытством глядели на торжественный его приезд в университет в карете цугом, с лакеем в ливрее на запятках по старому обычаю. Вся инспекция почтительно выбегала встречать начальника на крыльце… Студенты чинно становились по сторонам, и между ними шествовал сам Дмитрий Павлович во всем своем накрахмаленном величии, с лентой и орденами, важно раскланиваясь во все стороны… Однажды после одного из торжественных явлений Голохвастова Алябьев (згодом відомий композитор. — В.М.) сказал мне: “Недурно бы про него сложить песню в русском духе со следующим началом:

Ой ты гой еси, Дмитрий Павлович,

И ума у тебя нет синь-пороха

И душенька в тебе распреподлая!”»


Цікаво, що Михайло Максимович ще на початку 30 рр. дав Голохвастову характеристику, як людині, яка перешкоджала розвиткові університету й заслужила в Москві зневагу.

З 1849 по 1855 рр. попечителем навчального округу та університету був генерал-ад’ютант Володимир Іванович Назимов (1802-1874), далекий від навчального процесу та науки, про якого Бодянський відзивався критично: «Что прикажете делать с такими головами? Жди толку и проку от них для университета!» Чичерін писав про нього: «Был назначен Назимов, единственная задача которого состояла в том, чтобы ввести в университете военную дисциплину. Комплект студентов, кроме медицинского факультета, был ограничен тремястами человек; философия, как опасная наука, была совершенно изгнана из преподавания, и попу Терновскому поручено было читать логику и психологию». Бодянський коротко зафіксував ці зміни у щоденнику в березні 1850 року: «Марта 1-го. Переименование философского факультета в историко-филологический и физико-математический».

Незадовго до повернення Шевченка із заслання, в 1855 р. університет відзначив ювілей, і пишався своїми здобутками. За час царювання Миколи І, тобто приблизно за три десятиліття він випустив 1670 студентів, підготував 114 докторів наук і 881 кандидатів наук, 58 магістрів, 1442 лікарів. Серед вчених, які захистили в університеті докторські дисертації, були Степан Шевирьов (1838), Сергій Соловйов (1848), Тимофій Грановський (1850), Іван Бабст (1853), Осип Бодянський (1855), а ступінь магістра здобули Дмитро Щепкін (1843), Михайло Катков (1846), Костянтин Аксаков (1847), Костянтин Леонтьєв (1850) та ін. (С.П. Шевырёв. История Императорского Московского университета, написанная к столетию его юбилея. 1755-1855. М.: Изд. Московского университета, 1998. С. 574-575).

На той час в університеті навчалося вдвічі більше студентів, ніж у перший приїзд Шевченка в Москву, а в 1858 р. —1760 чоловік, і третину з них складали вихідці з різночинських і демократичних прошарків суспільства. Найчисленнішим був медичний факультет, скажімо, в 1854 р., на ньому навчалося понад 700 студентів, а на історико-філологічному — 50, на фізико-математичному — 111, на юридичному — 193. За настроями серед студентів уважно стежили, в університеті існувало «морально-політичне відділення», де широко вивчалося богослов’я і «тлумачення св. Писання та церковної історії». Втім, саме студенти були біля витоків популярності багатьох талантів, зокрема, Миколи Гоголя. Сергій Аксаков писав: «Московские студенты все пришли от него в восхищение и первые распространили в Москве громкую молву о новом великом таланте». Серед цих студентів були Герцен, Гончаров, Белінський, Бодянський, Лермонтов, Огарьов, Станкевич, Тургенєв. Особливо глибоко сприйняли Гоголя в гуртку Миколи Станкевича: «В те года только что появлялись творения Гоголя, дышащие новою, небывалою художественностью, как действовали они тогда на всё юношество, и в особенности на кружок Станкевича!» (Костянтин Аксаков). Володимир Стасов, який у той час навчався в училищі, згадував: «Мы были все точно опьянелые от восторга и изумления. Сотни и тысячи гоголевских фраз и выражений тотчас уже были всем известны и пошли в общее употребление». В Україні так само молодь відразу потягнулася до Гоголя. Згадуючи про свої гімназичні роки, Куліш писав: «…Попались їм у руки перві повісті Гоголя, й велика радість була із того читання. Усяке слово пам’ятали вони — де яке сказав Гоголь». Який дивовижний збіг спогадів різних талановитих людей!

Ювілейні урочистості в Московському університеті були сприйняті неоднозначно. Скажімо, Борис Чичерін писав: «Торжество было громадное, но печальное для истинных друзей просвещения. Нельзя было не скорбеть душой, видя, как низко пало учреждение, еще недавно, стоявшее так высоко. Им управлял военный генерал (Назимов. — В.М.); в нем властвовало все пошлое и раболепное. В самое это время в нем вводилось военное обучение. Студентов ставили во фронт и заставляли маршировать на университетском дворе».

З квітня 1856 року попечителем університету став Євграф Петрович Ковалевський (1792-1867), про знайомство з яким 25 травня того року в щоденнику Бодянського читаємо: «Он подошел ко мне и, узнав о моей фамилии, протянул руку и сказал, что меня знает уже давно заочно и тут же назвал земляком. Я спросил его о губернии и получил ответ, что он собственно харьковский, но имеет поместье и в Полтавской». В 1858—1861 рр. Ковалевський був міністром народної освіти. В цей час університетські диспути знову відкрилися для сторонньої публіки, були пом’якшені державні лабета, в яких билися університети в період політичної реакції кінця 40 — початку 50 рр. Дещо послабшав нагляд адміністрації за викладачами й студентами.

Невдовзі після від’їзду Шевченка з Москви, в квітні 1858 року попечительство над Московським університетом перейшло до О.Бахметьєва. Бодянський занотував у щоденнику: «Говорят, это человек образованный, благородный, независимый по состоянию (что не безделица для Университета, разорявшегося Назимовым)». В свою чергу Бахметьєв «мав дуже хорошу думку» про Бодянського.

В часи Шевченкових відвідин міста ректором університету був Аркадій Олексійович Альфонський (1796-1869), якого добре знав Осип Бодянський. Його ім’я зустрічається в щоденнику Бодянського. Скажімо, 29 листопада 1852 року записано: «А.А.А. (Аркадий Алексеевич Альфонский. — В.М.) рассказывает, что последовало высочайшее повеление о том, чтобы отныне всякое столкновение власти с другими лицами было объясняемо в пользу первой».

Якщо врахувати, що протягом другої половини XIX століття в університеті змінилося понад десять ректорів, то Альфонський працював найдовше — в 1842-1848 і в 1850-1863 рр., тобто майже два десяти-ліття. Жив він у так званому «ректорському домі» біля університету на Моховій вулиці, крім того, він мав власний будинок на Тверській. За сумлінну роботу ректор нагороджувався орденами св. Анни, св. Станіслава і св. Володимира, з 1848 р. — почесний член Московського університету, з 1858 р. — таємний радник. Аркадій Альфонський – випускник університету (1817) за фахом — хірург, з 1823 р. — екстраординарний професор, працював деканом відділення лікарняних і медичних наук (1833-1834), деканом медичного факультету (1836 — 1842), проректором. Одночасно в 1830-1850 рр. Альфонський займав посаду головного лікаря Московського виховного дому. У перший період його ректорства відбулося злиття Московської медико-хірургічної академії з медичним факультетом університету, що стимулювало викладання й вивчення медичних наук в університеті. Як хірург-практик, Альфонський був відомий у Москві своїми успішними операціями.

В 1858 р., коли Шевченко найдовше жив у Москві, в імператорському університеті працювали його друг Осип Бодянський, знайомий Іван Бабст, а також декан історико-філологічного факультету, Сергій Соловйов і молодий ад’юнкт – Микола Тихонравов, який разом із Бодянським у 1861 р. був на панахиді над прахом Шевченка в арбатському храмі Тихона Амафунтського.

При Московському університеті з часу заснування і до 1812 р. діяла одна з перших гімназій в Росії, в якій навчалося близько 1 тис. дітей, і Благородний пансіон із ширшою програмою для дітей 9—14 років. У ньому в різний час навчалися В.Жуковський, О.Грибоєдов, Ф.Тютчев, М.Лермонтов та ін. В 1804 р. в місті відкрилася московська губернська гімназія біля Пречистенських воріт, в якій наприкінці 40 рр. навчалося близько 500 дітей. В 1835 р. почала працювати 2-га гімназія (на Розгуляї), в якій учителював Осип Бодянський, в 1839 р. — 3-я гімназія (на Луб’янці), а затим і 4-а гімназія (в Пашковому домі на Моховій вулиці). В середині ХІХ століття чисельність учнів у московських гімназіях перевищила 1200 осіб.

Серед інших освітніх закладів і товариств, які входили до складу Московського навчального округу наприкінці 50 рр., слід назвати: Імператорське московське товариство дослідників природи; Імператорське товариство історії і старожитностей російських; Фізико-медичне товариство; Імператорське московське товариство сільського господарства; Імператорське московське товариство сільського господарства — практична школа шовківництва; Московська духовна семінарія (на Садовій біля Каретного ряду); Хліборобська школа (на Зубовському бульварі); Костянтинівський межовий інститут (на Старій Басманній вулиці); Практична комерційна академія (на Покровському бульварі); Ремісницький навчальний заклад (у Лефортовській дільниці); Поштамтське училище (на Луб’янці) та ін. Крім того, в Москві тоді діяли: Московське училище малярства і скульптури Московського художнього товариства на вул. М’ясницькій, в яке двічі приходив Шевченко до Аполлона Мокрицького; Дворцове архітектурне училище в Кремлі; Московські малювальні школи на М’ясницькій і Малій Дмитрівці; Московська театральна школа на Великій Дмитрівці. Готували кадри також військові навчальні заклади: 1-й Московський кадетський корпус; 2-й Московський кадетський корпус; Олександрівський сирітський кадетський корпус; Олександрівський Брестський кадетський корпус та ін. Серед жіночих навчальних закладів назвемо: Училище ордена св. Катерини; Олександрівське училище; Московське Єлизаветинське училище; Миколаївський сирітський інститут виховного дому; Повивальний інститут і родильний госпіталь; Фельдшерська школа та ін.

Всі ці заклади працювали на освіту, науку й культуру Росії.

Перший публічний музей у Москві, поєднаний з бібліотекою, — Рум’янцевський музей в Пашковому домі – було започатковано в рік смерті Шевченка. В дореволюційному путівнику по Москві читаємо: «Музей этот создан был государственным канцлером графом Н.П. Румянцевым, сыном екатерининского героя, умершим в 1826 г. и оставившим свой музей без средств для дальнейшего развития. В 1861 г. решено было перевезти этот музей в Москву (з Петербурга — В.М.) и слить его с вновь образуемым здесь музеем». Про Рум’янцевський музей у Петербурзі, заснований у 1831 р., Шевченко згадував у повісті «Художник»: «Нева спокойна и, как гигантское зеркало, отражает в себе со всеми подробностями величественный портик Румянцовского музея…» В 1862 р. при музеї було створено Московську публічну бібліотеку. В її основу покладено близько 30 тис. книг графа Рум’янцева. Вона швидко розросталася, зокрема за рахунок пожертвувань, іноді цілими домашніми бібліотеками. Цар Микола І подарував Рум’янцевці 9 тис. примірників різних видань, сюди потрапили домашні бібліотеки філософа Петра Чаадаєва, історика Михайла Погодіна та ін. Особливо важливо було те, що в Рум’янцевку поступав обов’язковий примірник усіх видань, що друкувалися в Росії. Невдовзі в бібліотеці нараховувалося понад 1 мільйон томів. Іноземний відділ бібліотеки був особливо багатий книгами, починаючи з 1460 р. до ХVІІІ століття включно. Непогано була представлена перша половина ХІХ століття, гірше — друга його половина. Російський відділ бібліотеки навпаки мав значні прогалини до 60 рр. ХІХ століття, зате з того часу в ньому були майже всі книги, видані в Росії.

Шевченковий друг Бодянський був прихильником створення в Москві спеціалізованих, профільних бібліотек. У щоденнику на початку червня 1850 року занотував про розмову з істориком О.Поповим (Шевченко виявляв інтерес до його праць): «Я повторил давнишнюю свою мысль при сем, чтобы в такой библиотеке поместить, отдельно каждую, и библиотеки рукописей духовных ведомств в Москве, напр., синодальную (прежде патриаршую), типографскую, Чудова монастыря, Успенского собора, Архангельского собора и т.п., что, конечно, было бы превосходно и очень возможно. Одно только тут неловко: со временем эти библиотеки не пощадят и сольют в одно целое. У нас пока еще не понимают важности значения отдельных библиотек, в одном здании и т.п.».

За участю Бодянського в Москві склалася бібліотека Товариства історії і старожитностей російських, у місті працювали також бібліотеки Товариства любителів російської словесності, товариств антропології, російських лікарів, педагогічного та ін., бібліотеки гімназій, вищих навчальних закладів, особливо в Московському університеті. Вже наступного після відкриття університету року, тобто в 1756 р., газета «Московские ведомости» повідомляла, що «Московского Императорского университета библиотека, состоящая из знатного числа книг на всех почти европейских языках, в удовольствие любителей наук и охотников для чтения книг, отворена была сего июля 3 числа…» Бібліотека університету постійно й невпинно збагачувалася.


Шевченко в Москві: постановка та історіографія проблеми
На пізнавальному шляху нації до Тараса Шевченка ще тільки чекає нас усвідомлення того, що в його житті та творчості Москва займала значно більше й важливіше місце, ніж ми досі знали й думали. Наприкінці другого Шевченкового століття, що співпадає з початком нового тисячоліття, мусимо визнати, що історія Тарасових зустрічей з Москвою нас майже нічому не навчила. Бо ж інакше в українських стосунках із нею в історично нових умовах було б набагато більше Шевченкового здорового глузду і втіленої в поетові народної мудрості.

У хронології поетової творчості його національна опозиція «чужині» набуває завершеного характеру наприкінці 30 рр. ХІХ століття. В поезії «До Основ’яненка» (1839) милій поетовому серцю Україні, яка «Обідрана, сиротою Понад Дніпром плаче» протиставлено конкретну Російську імперію, «Московщину»:




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

Схожі:

Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconНові дослідження пам’яток козацької доби в україні збірник наукових статей Присвячується світлій пам’яті Д. Я. Телегіна Випуск 25 Київ – 2016
Чверть століття зібрань однодумців – козакознавців
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconЯ маю честь присвятити статтю світлій пам'яті Віталія Іларіоновича Стріхи
Оскільки тепер англійська мова – найрозповсюдженіша в світі, англомовні переклади українського художнього слова – один із вагомих...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconСвітлій пам'яті мого батька Ігор Набитович
Книга присвячена життю й творчості Леоніда Мосендза (1897–1948) – українського письменника, вченого-хіміка, політичного діяча. Основна...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconБіограф нашого народу світлій пам’яті Івана Корсака (1946–2017)
Для Івана Корсака кожен історичний факт – на вагу золота. Окрім цього, в Івана Корсака є те, чого немає в багатьох інших, хто тремтить...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconКнига пам`яті 70-м роковинам страхітливого голодомору 1932-1933 років, пам`яті невинно
Ч-75 Чорна тінь голодомору 1932—1933 років над Тернопіллям: Книга пам`яті / Вступ ст.; упоряд.: Б. Д. Лановик, М. В. Лазарович, Р....
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconУ нашій пам’яті вони назавжди залишились Оформлення: Стіна пам’яті Небесної сотні Прапор України, надписи «Герої не вмирають»
Оформлення: Стіна пам’яті Небесної сотні (Прапор України, надписи «Герої не вмирають», «Сам не знаю, де погину…», список прізвищ...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconУрок «Кантата пам’яті»
Музично-літературний урок «Кантата пам’яті» до 175 річчя від дня народження М. Лисенка для 5-7 класів
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconРекомендаційний пізнавально-довідковий матеріал, присвячений Дню пам’яті Героїв Небесної Сотні
Указ №69/2015 «Про вшанування подвигу учасників Революції гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні»
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconРозпорядження обласної державної адміністрації Про проведення у Чернівецькій області заходів у зв’язку з Днем пам’яті жертв голодоморів
...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconНаказ №18 м. Олександрія Про вшанування пам’яті Івана Яковича Франка
Кіровоградської обласної державної адміністрації від 12. 01. 2016 року №6 «Про вшанування пам’яті Івана Франка у навчальних закладах...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка