Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан



Сторінка8/22
Дата конвертації14.04.2017
Розмір4.92 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   22
…Цареві московському

Коня напоїла —

В Батурині, як він їхав

В Москву із Полтави.

Я була ще недолітком,

Як Батурин славний

Москва вночі запалила...


Ще одну важливу згадку про Москву зустрічаємо в «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм...» (грудень 1845 року) в контексті гнівного засудження поетом тих перевертнів з українців, які на догоду московським панам, говорячи словами Вячеслава Чорновола, «відкидалися від рідного народу, від його мови, культури, від його інтересів...»:
Раби, поднóжки, грязь Москви...
Нещадно писав поет і про тих українців, які «кров свою лили» за Мóскву й передали нащадкам «свої кайдани, свою славу».

Та, безперечно, що Шевченкове ставлення до Москви не вичерпувалося цими жорсткими поетичними максимами. Був ще «престольний град Москва», місто «білокаменне», красиве, привабливе й цікаве, яке Шевченко любив і знав, у якому жило чимало друзів і знайомих. У 1844 р. писав Якову Кухаренку: «Чом ми не зострілися в Москві ту зиму?» В 1850 р. згадував у листі до Осипа Бодянського, «як ми з тобою в Москві бачились…» З щоденника дізнаємося: «Видел сегодня во сне Москву…» (7 липня 1857 року). Того ж року Шевченко радів надією: «Я в Москві побачуся з старим Щепкіним...» В березні 1858 року в місті поет познайомився з багатьма цікавими людьми, в тому числі з «московской учено-литературной знаменитостью», й захоплювався: «И что это за очаровательная знаменитость!» Від’їжджаючи з Москви, Шевченко записав однозначно, що вона була «гостинною». Про цю Москву йтиметься в енциклопедії.

Після Шевченкової смерті московські сюжети його біографії вперше замайоріли на сторінках українського щомісячника «Основа» (виходив у Петербурзі в 1861-1862 рр.), де друкувалися твори, листи поета й уривки з його «Щоденника» та статті й спогади про Кобзаря. До того ж, у статті Михайла Максимовича в «Основі», що називалася «Значение Шевченка для Украины. Проводы тела его в Украину из Петербурга», були закладені перші підвалини в методологію написання наукової біографії поета. Ще за життя Шевченка з’явилися дослідники, які повністю віддали себе вивченню його життя й творчості. Скажімо, в листі до поета 10 вересня 1859 року київський гімназист Василь Маслов писав Шевченкові: «Давно вже я присвятив своє життя вивченню ваших творів, зітканих з горя та суму і підбитих гнівом — праця, на яку мало людського життя: над нею повинні працювати віки і нащадки... Хай світ взнає, що й пригноблена Малоросія може виражати світові істини...» У 1874 р. Маслов опублікував у Москві першу біографію поета «Тарас Григорьевич Шевченко. Биографический очерк», в якій, за його словами, «вперше, хоч коротко, але з відповідною послідовністю і правдивістю, розказано все страдницьке життя поета до останніх його хвилин». Щоправда, Москви Маслов не торкався. Стосовно березня 1858 року він обмежився згадкою про те, що поет «після короткочасного перебування в Москві, зміг обняти в С.-Петербурзі своїх благодійників».

Такий самовідданий і мудрий підхід мало вплинув на плідне й докладне висвітлення московського періоду поетової біографії, але врешті-решт таки склалася невеличка та цікава історіографія теми «Шевченко і Москва», і ми віддамо їй шану. Всередині 70 рр. минулого століття дослідник, філолог Михайло Зозуля звернув увагу на те, що «тему “Шевченко і Москва” в дореволюційній науковій літературі вперше порушили не біографи великого поета, а найвидатніший його дослідник Іван Франко, котрого наштовхували на неї роздуми про передумови Шевченкової політичної поезії» (Михайло Зозуля. Тарас Шевченко у Москві. В кн. «Наука і культура України, 1974».— К., 1974. С.520). Йшлося про те, що Франко пов’язував Шевченкову творчість 40 рр. ХІХ століття «зі зростом реалізму в штуці (мистецтві. — В.М.) та науці» і «демократизму, республіканізму та соціалізму в питаннях політичних і суспільних». Згадавши кращі твори Пушкіна, Лермонтова, Гоголя, Грибоєдова, діяльність Бєлінського і Герцена, Франко писав у статті «Темне царство» (1881): «Неможлива річ, аби Шевченко, живучи під той час у Петербурзі, не мав також захопитися тою великою хвилею поступового руху... Від початку сорокових років Шевченко чимраз виразніше та сміліше вступає на нову дорогу. Майже кожний новий його твір, се крок наперед по тій дорозі».

Поглиблюючи інтерес до цієї проблеми, Франко запитував у листі до російського історика літератури Олександра Пипіна (23 січня 1888 року): «В і д к и в з я л а с я п о л і т и ч н а п о е з і я Ш е в ч е н к а? Які товчки пхнули Шевченка на сю дорогу, які впливи допомогли виробитися його думці?.. Що таке був по своїм політичним поглядам Гребінка... яке становище займали там Бодянський, Н.Маркевич... Шевченко знакомий і навіть у великій приязні з Щепкіним ще до 1847 р. Відки се? Що таке був Щепкін з політичного боку?» Вражаюче, що Франко відразу зацікавився найближчими московськими друзями Шевченка — Бодянським і Щепкіним, які, поряд з поетом, є героями цієї енциклопедії.

Серед авторів, які висвітлювали життя і творчість Шевченка з хоча б коротким виокремленням московського перебування поета, найперше хочу назвати Михайла Чалого, з яким Шевченко познайомився в 1859 р. й називав приятелем. Викладач київської гімназії дізнався від свого колеги, друга Шевченка Івана Сошенка чимало біографічних подробиць про поета, сам зібрав багато спогадів, листів, 46 з яких опублікував уперше. У 1882 р. Чалий видав у Києві книгу «Жизнь и произведения Тараса Шевченка (Свод материалов для его биографии)». Спираючись на поетів щоденник, він описав коротко перебування Шевченка в Москві в березні 1858 року. З цього часу такий підхід став історіографічною традицією і за наступних сто років принципово нічого не змінилося, автори добросовісно переписували в своїх публікаціях поетів щоденник або популярно викладали його текст, доносячи до читача найпотрібніші відомості. Коли Чалий не цитував Шевченка дослівно, то робив переказ його слів на кшталт: «19 березня обійшли з Щепкіним мало не чверть Москви, а 20-го Шевченко сам, бо Михайло Семенович занедужав, вимазавши дьогтем чоботи, пішов блукати по грязьких вулицях». Якраз у такому жвавому ключі написав чотири сторінки про московський період Олександр Кониський у праці «Тарас Шевченко-Грушівський, хроніка його життя», два томи якої вийшли в світ у 1898 і 1901 рр.

Цікаво, що наповнення Шевченкових рядків із його щоденника багатшою, докладнішою інформацією справедливо покладалося Михайлом Чалим на майбутніх істориків і біографів поета: «Прогалини ці ми, прихильники його великого таланту, зобов’язані заповнити...» Діловод Петербурзької Академії мистецтв Олександр Благовєщенський, який наприкінці ХІХ століття писав спогади про Шевченка з використанням документів із архіву Академії та поетового щоденника, один із перших зробив вкрай лапідарне узагальнення: «8 марта Шевченко оставил Нижний Новгород, шестнадцать дней прогостил в Москве у М.С. Щепкина, навестил там княжну Репнину, С.Т. Аксакова, Мокрицкого, Бодянского, Забелина, Якушкина и др., а 27 марта приехал в Петербург...»

Богдан Лепкий у розвідці, завершеній у 1919 р. (Богдан Лепкий. Про життя і твори Тараса Шевченка. — Тернопіль: Джура, 2004) також користувався щоденником поета. Це дозволило йому зробити кілька штрихів до відвідин Шевченком Москви навесні 1858 року, які були тоді новими для широкого читацького загалу. Крім того, Лепкий уперше спорядив текст фотографією Московського університету, в якому працювали поетові друзі Осип Бодянський та Михайло Максимович, а також — портретом Сергія Аксакова, з яким Шевченко познайомився в Москві. Ще Лепкий вмістив репродукцію Шевченкового портрету Марії Максимович, тепле знайомство з якою так само відбулося в Москві. Відомий шевченкознавець Павло Зайцев у монографії «Життя Тараса Шевченка», завершеній наприкінці 30 рр. і виданій у 1955 р. (Нью—Йорк—Париж—Мюнхен), так само коротко, але цікаво, невимушено й легко виклав основні факти поетових візитів у Москву.

Не буде перебільшенням сказати, що наприкінці 20 - на початку 30 рр. минулого століття московська сторінка Шевченкової біографії поповнилася науковими розвідками, значення котрих зберігається й досі. Йдеться про коментарі до двох академічних видань Шевченкового щоденника, здійснених в Україні та Росії. В 1927 р. Українська Академія наук розпочала видання Повного зібрання творів Тараса Шевченка під загальною редакцією академіка Сергія Єфремова. Найперше вийшов четвертий том «Щоденні записки (Журнал)», тобто поетовий щоденник 1857—1858 рр. з цікавою передмовою «Літературний автопортрет Шевченка» Сергія Єфремова (Повне зібрання творів Тараса Шевченка. Том четвертий. — К.: Державне видавництво України, 1927. С. XІІІ—XL). Вчений ніяк не виокремив московський сегмент Шевченкового щоденника в березні 1858 року, зате місткі коментарі до нього втричі перевищували сам текст. Так само розмаїтими й багатими були коментарі до окремого академічного видання «Щоденника» поета в Росії (Т.Г. Шевченко. Дневник. — М.-Л.: Academia, 1931). На жаль, цінний матеріал про московських Шевченкових знайомих так і не був повністю використаний впродовж ХХ століття.

В радянські часи тему «Шевченко в Москві» вперше виокремив український історик Микола Ткаченко, який прочитав спеціальну доповідь на ювілейній Шевченківській сесії Академії наук України в березні 1943 р., опубліковану наступного року (М.Ткаченко. Шевченко в Москві // Пам’яті Т.Г. Шевченка. Збірник доповідей, читаних на ювілейній Шевченковській сесії Академії наук УРСР 3 і 10 березня 1943 р. Видавництво Академії наук УРСР, 1944. С. 82-92). Що вдалося Ткаченку? Він коротко розповів про знайомство Шевченка з Бодянським у Москві та, користуючись поетовим щоденником, іншими документами, виклав інформацію про відвідини поетом міста в березні 1858 року. Значно важливішим є формулювання Ткаченком перспективи дальшої дослідницької роботи: «Той багатий матеріал, що подав у своєму “Щоденнику” поет, потребує доповнень, пояснень, які стануть можливими лише тоді, коли буде освітлено ширше й докладніше життя самої Москви в кінці 1850-х рр. ...Також заслуговує уваги дуже цікаве питання з творчості поета, чому поет у Москві працює над переробкою своїх віршів, написаних на засланні». Дослідник доречно зауважив, що «самé перебування поета в Москві не висвітлено докладно у біографічній літературі». В слові «самé» ставлю наголос на другому складі, бо досі залишається найменш дослідженим якраз перебування Шевченка в Москві, так би мовити, картина його знайомства з містом.

Ткаченко слушно наголосив, що навіть у новітніх на той час книгах про Шевченка письменника Костянтина Паустовського, літературознавця Григорія Владимирського та мистецтвознавця Олександра Скворцова про перебування поета в Москві «лише маємо короткі згадки»: «В книжці Паустовського сказано небагато рядків... Описові перебування Шевченка у Москві присвячено півсторінки в роботі Владимирського. Майже стільки ж сказано у книжці Скворцова». Справді, Паустовський в книзі «Тарас Шевченко» (Москва, 1939) присвятив Москві п’ять сухих рядків, а з доволі бідного критико-біографічного нарису Владимирського «Т.Г. Шевченко» (Ленінград, 1939) ще й помилково випливало, що після Петербурга домовину з прахом Шевченка ніби-то відправлено зовсім не в Москву: «Перша зупинка була в Орлі» (?) Задовольнився кількома банальними реченнями і Скворцов у книзі «Художник Тарас Шевченко» (Москва-Ленінград, 1941).

В цьому контексті дивує, що Ткаченко не залучив до свого дослідження книгу російської письменниці й літературознавця Марієтти Шагінян «Шевченко» (перша назва), видану в 1941 р., яка має значно більший інтерес, ніж названі ним праці, тим більше, що в інших доповідях на тій Шевченківській сесії згадувалася «яскрава книга про Шевченка Марієтти Шагінян». В останній час прийнято закидати Шагінян, що в її книзі чимало політичних і ідеологічних інсталяцій, обвинувачень в українському буржуазному націоналізмі поетових друзів, зокрема, Пантелеймона Куліша і т.д. і т.п. Так то воно так, але сьогодні ліпше всього зосередитися на точних спостереженнях і глибоких роздумах російської письменниці, що досі не втратили інтерес, на фактах і сюжетах, які в радянську добу мали новаторський характер. Між іншим, Іван Дзюба справедливо вважає російську письменницю «тонким інтерпретатором творчості й життя нашого поета» і зазначає, що Шагінян написала «чудову книжку “Тарас Шевченко”». Юрій Барабаш, багато разів справедливо поправляючи Шагінян, особливо наголошує, що вона була дослідниця «розумна й освічена».

Пильна увага до Шагінян зумовлюється ще й тим, що вона була москвичкою, арбаткою. Феномен написання капітальної праці про Шевченка московським автором не повторено ніким. Отож, уважно придивимося до монографії «Тарас Шевченко», яку в лютому 1944 року Шагінян захистила як докторську дисертацію. Ця книга перевидавалася в Москві в 1946 та 1964 рр. і в Києві у 1970 р. Вона була популярна серед інтелігенції. Богдан Ступка розповідав мені, як вразила його книга Шагінян про Шевченка наприкінці 50 рр., коли він був юнаком. Тема перебування Кобзаря в Москві виникала в книзі зрідка і освітлювалася побіжно, але й ці штрихи, зроблені Шагінян, і сьогодні викликають значний інтерес. Скажімо, дослідниця досить емоційно підтримала негативну оцінку Шевченком будівництва храму Христа Спасителя (архітектор Костянтин Тон): «По достоинству оценил он и бездарную казенщину К.Тона, построившего так называемый “храм Христа Спасителя”... Увидя храм, Шевченко резко отрицательно высказался о нём в дневнике...» Власне, важливий не цей конкретний факт, а те, що Шагінян зробила обгрунтований висновок про глибоке знання Шевченком законів архітектури. Так само вона показала, що поет був прекрасним портретистом, вдумливо працював у історичному малярстві, пробував себе в скульптурі. Шагінян блискуче відповіла на головне питання про творчість Кобзаря: «Что же именно хотел и должен был выразить в своём творчестве сам Шевченко? «Господствующей чертой» личности Шевченко было сознание себя сыном своего народа. Этот народ был бесправен, был сдавлен, измучен, уничтожен крепостным правом. И Шевченко не мог забыть этого никогда и ни на одно мгновение не мог стать ренегатом, отделить собственную свою судьбу от страшной судьбы своего несчастного народа».

Павло Зайцев у свій час зазначав, що в бібліографії до книги Шагінян «Тарас Шевченко» (1946) «названі заборонені і не поширювані... на Україні праці про Шевченка, зокрема, біографічні». Справді, дослідниця використала дореволюційні біографічні праці О.Кониського («Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя». Том 1-2, Львів, 1838-1901); М.Чалого («Жизнь и произведения Тараса Шевченко». В 3-х томах, К., 1882); В.Щурата («З життя і творчості Тараса Шевченка», Львів, 1914) та ін. Крім того, Шагінян дослідила рукописні й архівні документи, родословні книги й хроніки та поетичну й художню спадщину Шевченка. Цікаво, що в бібліографії до праці взагалі була відсутня звична рубрика, в якій перераховувалися твори класиків марксизму-ленінізму, а Ленін і Сталін згадувалися лише один раз серед... критичних статей, спогадів і допоміжної літератури, в одному ряду з М.Драгомановим, М.Костомаровим, П.Кулішем, О.Афанасьєвим-Чужбинським та ін. На той час це була таки потрясаюча бібліографія!

Павло Зайцев наголошував, що в монографії Марієти Шагінян «попри сов. тенденції є ряд цінних фактичних даних». Вслід за ним на початку 60 рр. ХХ століття Іван Огієнко (Митрополит Іларіон) писав, що «до шевченкознавців увійшов новий і сильний науковець — вірменка Марієтта Шагінян (народилася 1888 року), яка знайшла багато архівних матеріалів про Т.Шевченка...», наголошуючи, що Шагінян «добре знає українську мову, сильно любить Шевченка...» (Іван Огієнко (Митрополит Іларіон). Тарас Шевченко. К.: Наша культура і наука, 2002. С. 363.)

На мій погляд, книга Шагінян, якщо абстрагуватися від радянських ідеологем, заслуговує й ширшої позитивної оцінки. Передусім, це було справді грунтовне шевченкознавче дослідження. Шагінян всерйоз узялася за книгу, коли їй перевалило за 50 років, зокрема в 1939 р. здійснила поїздку по шевченківських місцях в Україні. В «Шевченківському словнику» справедливо відзначалося, що монографію письменниці й вченої «характеризують проблемність, багатство фактів і спостережень, емоційність стилю, полемічна загостреність». До речі, сучасному шевченкознавцеві не завадило б переглянути розділи книги про поетику Кобзаря, драматургію й малярство, прозу, познайомитися з аналізом його естетики та стосунків з Чернишевським... Особливий інтерес викликає п’ятий розділ книги — «Любовь», у якому розкрито стосунки поета з жінками, показано його «любовне небо».

Впродовж наступних десятиліть деякі автори лише побіжно торкалися окремих сторін московської теми в житті Тараса Шевченка, передусім, у контексті його дружби з Михайлом Щепкіним і Осипом Бодянським, про цю літературу сказано в другому розділі енциклопедії. Втім, зауважу відразу, що в ній глибоко не досліджувалися стосунки приятелів через призму саме поетової біографії й творчості. Лакуною залишалася вкрай важлива проблема духовного доторкування Шевченка до Гоголя через його і поетових друзів Щепкіна і Бодянського. Тоді як, на мою думку, поява Шевченкового вірша «Гоголю» саме в 1844 р. пов’язана і з тим, що в цьому році поет познайомився з Бодянським і Щепкіним. Як і раніше, ніхто з дослідників практично не виходив за межі добросовісного повтору фактів, описаних Шевченком у своєму щоденнику про відвідини міста в березні 1858 року.

Це стосується загалом і розвідок Ю.Бойка «Шевченко і Москва» (1952), здійснених в Українському вільному університеті в Мюнхені, і капітальної біографічної книги Євгена Кирилюка «Т.Г. Шевченко. Життя і творчість» (1959) та систематизованої біографії Тараса Шевченка, підготовленої колективом співробітників кафедри української літератури Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова (Тарас Григорович Шевченко. Біографія. — К.: Видавництво Київського університету, 1960). Втім, три сторінки про московський березень 1858 року у Кирилюка та п’ять сторінок у колективній праці одеситів (автор — А.В. Недзвідський) свідчать про прагнення до наукових узагальнень щодо цього короткого відрізку Шевченкової біографії. В 1964 р. у видавництві «Наукова думка» вийшла в світ колективна монографія Є.П. Кирилюка, Є.С. Шабліовського, В.Є. Шубравського «Т.Г. Шевченко. Біографія», в якій було виділено окремий розділ «У Москві», написаний Є.С. Шабліовським. Для того часу це було вельми серйозне висвітлення перебування Шевченка в Москві в березні 1858 року. Так само досить повна розповідь про Шевченкові приїзди в Москву, в тому числі в 1844-1845 рр., містилася в книзі Леоніда Хінкулова, що двічі виходила в радянській столиці в серії «Жизнь замечательных людей». Але автор попереджував читача, що в ній «не дає детальної наукової аргументації».

Особливе місце зайняла спеціальна стаття вже згаданого Михайла Зозулі «Тарас Шевченко у Москві», що вийшла в світ до 160-річчя з дня народження поета. Наукова цінність цієї публікації полягає, по-перше, в абсолютно відвертому визнанні того, що зв’язки Шевченка з Москвою «в науковій літературі ще й досі... ілюструються лише кількома цитатами про гостинну Москву, про ставлення освічених москвичів до поета і його поезії», по-друге, в чіткому формулюванні «великого наукового значення названої проблеми для вивчення історії життя і творчості Шевченка»; на думку Зозулі, вона «така ж складна, як і приваблива, а це вже неабиякий стимул для її щонайглибшого дослідження». В 1977 р. побачила світ книга Леоніда Большакова «Їхав поет із заслання...», в якій автор виокремив розділ «Сторінки московського зошита». Вперше деякі поетові зустрічі й знайомства в Москві в березні 1858 року, зокрема з Миколою Кетчером, знайшли докладніше висвітлення. Саме Большаков, як ніхто, розумів важливість московської сторінки Шевченкової біографії та необхідність хронологічного розкриття її.

Велике значення для всього шевченкознавства й, зокрема, для розробки нашої теми мав вихід у 1976-1977 рр. двотомного «Шевченківського словника», підготовленого Інститутом літератури ім. Т.Г. Шевченка АН УРСР. У ньому містилося чимало важливих енциклопедичних статей про людей, з якими Тарас Григорович зустрічався в Москві, та про події, пов’язані з відвідинами поетом міста. В другому томі словника вперше була опублікована стаття Михайла Зозулі «Москва» з розповіддю про Шевченкове перебування в місті.

Наступною серйозною працею була наукова «Біографія» Тараса Шевченка, також підготовлена колективом авторів Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка, що вийшла в світ в середині 80 рр. минулого століття. В ній було систематизовано небагаті знання про перебування Шевченка в Москві в 1844 і 1845 рр. (автор — Є.П. Кирилюк), а головне — з’явився спеціальний десятисторінковий розділ «У Москві (1858)» (автор — Є.С. Шабліовський), який був серйозним проривом у висвітленні теми (Т.Г. Шевченко. Біографія. — К.: Наукова думка, 1984. С.386-396). З часів Михайла Чалого переказ поетового щоденника був уперше замінений стислим, але системним осмисленням московської сторінки його біографії.

1989 р. побачила світ науково-популярна біографічна книга Павла Федченка «Тарас Григорович Шевченко», в якій дорога поета із заслання в Петербург висвітлювалася в двох окремих розділах, і один із них присвячувався перебуванню в Нижньому Новгороді. Проте «непередбачена й спочатку небажана тривала затримка в Москві» знайшла відображення лише в десяткові хрестоматійних абзаців.

Того ж 1989 р. в Москві з’явилася спеціальна стаття Ю.Лабинцева про приїзд Шевченка в місто в 1858 р., яка на той час була цікавим популяризаторським матеріалом, але не додавала нічого нового до попередніх публікацій (Юрий Лабынцев. Тарас Шевченко у московских друзей//Куранты. Историко-краеведческий альманах. — Вып. З.—М.: Московский рабочий, 1989. С. 138—145).

Здавалося, що грунтовна розробка московської теми забарилася надовго й всерйоз. Але наприкінці 80 рр. нарешті з’явилася перша мо-нографія, спеціально присвячена цій темі (И.Карабутенко, А.Марусич, М.Новохатский. Шевченко в Москве. Историко-литературный очерк. — К.: Радянський письменник, 1989). Автори переконливо показали необгрунтованість тверджень про те, що московські сторінки життя мало що значили для нього, й підтвердили висновок, що «Москва займала велике місце в житті поета». За словами самих дослідників, вони зробили спробу розповісти про зв’язки Шевченка з Москвою, про його посмертну славу серед москвичів у роки царизму і в радянські часи. Особливий інтерес викликає спеціальний розділ про публікацію творів поета і шевченкознавчих досліджень у московській пресі в 1840-1917 рр.. Ніби виконуючи настанову згаданого нами Миколи Ткаченка, науковці виокремили розділ «Москва 1840—1850 років», показавши в ньому громадське життя міста крізь призму «історії революційної Москви».

В енциклопедії-хроноскопі нас цікавитиме, передусім, інше, а саме: московський «міський пейзаж», конкретний історичний контекст і жива атмосфера, які огортали Шевченка під час його перебування в Москві. Про цей жанр історичного дослідження влучно й переконливо писав москвознавець, знайомий Тараса Шевченка Іван Забєлін: «Нам нужен характер общественный, площадной и домашний. Поэтому и над стариною нужны такие же наблюдения, какие делал Гоголь над современным нам бытом. Для историка нужен глаз Гоголя, бойкий взгляд, которым он так легко подмечал всю мелочь и тину действительности. С такой точки зрения на историческое дело понятна будет огромная важность мелочных материалов» (И.Е. Забелин. Дневники. Записные книжки. М.: Издательство им. Сабашниковых, 2001. С. 228).

На щастя, такий підхід до історичного твору зрідка зустрічається й у наш час. Сучасний московський учений Володимир Єлістратов, досліджуючи старомосковську мову й побут, пише, що ставить перед собою завдання «донести до Читача... все казкове розмаїття, все заворожуюче багатоголосся “дрібниць” нашого минулого, дати відчути справжній аромат Історії, спробувати доказати, що Історія складається не з Наполеонів і Леніних, а з скрипу мостин у рідному домі, старого бабусиного ситцевого плаття, затишної вечері в сімейному колі — всіх цих нормальних, простих і добрих “речей і слів”, які насправді так багато значать і які ми так швидко й невдячно забуваємо» (В.С.Елистратов. Язык старой Москвы. Лингвоэнциклопедический словарь. М. 2004. С. 16—17). Я не став би протиставляти історичні “дрібниці” тому, феномену, який називається «роллю особи в історії», але погодьтеся, про історичний «аромат» сказано красиво й точно. Мені дуже хотілося б передати його стосовно перебування Тараса Шевченка в Москві. Між іншим, подібна робота стосовно часів Пушкіна вже почалася в сучасній Росії. Скажімо, в 2005 р. в Санкт-Петербурзі вийшла книга Нонни Марченко «Быт и нравы пушкинского времени», а в 2007 р. в Москві побачила світ праця Вікторії Янтовської «Дворянская Москва пушкинского времени». Взагалі маю зазначити, що книг про Пушкіна в Росії виходить нині значно більше, ніж шевченкознавчих праць в Україні. Звісно, далеко не всі вони високого достоїнства, звісно, річ не в кількості виданих праць, але й кількість, як відомо, здатна переходити в якість.

В радянські часи вчені, в тому числі шевченкознавці, затиснені в прокрустове ложе класової точки зору, відвикли від аналізу буденної, побутової сторони історичних сюжетів, тоді як такий аналіз передбачає цікаві знахідки, подробиці та відкриття. Ми подивимося на московське життя Шевченка не з «висоти» ХХІ століття, а, по можливості, з середини того часу, в якому поет знаходився, виходячи з життєвих цінностей та самовідчуття його московських сучасників.

Так само важливо сьогодні з’ясувати оцінки Шевченком тих чи інших московських зустрічей, його ставлення до нових знайомих, а також сприйняття поетом відомих історичних пам’яток Москви, скажімо, Кремля чи храму Христа Спасителя.

Автори книги «Шевченко в Москве» писали: «Книга не претендує на відкриття нових сторін чи граней у житті великого поета, вона ставить скромнішу задачу — з можливою повнотою зібрати й осмислити розшукані до цього часу матеріали, що відносяться до його зв’язків з Москвою і москвичами». На мою думку, І.Карабутенко, А.Марусич і М.Новохатський впоралися з поставленим завданням. Особливо в тому ракурсі, який був у свій час визначений Іваном Франком. У книзі було заторкнуто контакти Тараса Шевченка з московськими літераторами, вченими, громадськими діячами, друзями, зокрема, з Сергієм Аксаковим, Михайлом Щепкіним, Варварою Рєпніною, професорами Московського університету, московськими слов’янофілами. Це дослідження посідає помітне місце в шевченкознавстві й заслуговує на велику повагу, але повторювати вже зроблене вважаю недоцільним.

Крім того, вважаю непереконливими й недоказаними твердження авторів книги «Шевченко в Москве» про те, що Тарас Григорович бував у Москві в 20-30 рр., а також у 1843, 1847 і 1860 рр. Як версія ці припущення можуть існувати в надії на нові фантастичні шевченкознавчі знахідки, проте в книзі розглядаю науково підтверджені, в першу чергу самим Шевченком, його приїзди в Москву в 1844, 1845, 1858 і 1859 рр.

Серед новітніх видань про великого Кобзаря треба передусім назвати фундаментальні праці Івана Дзюби (Іван Дзюба. Тарас Шевченко. — К.: Видавничий дім «Альтернативи», 2005; Його ж. Тарас Шевченко. Життя і творчість. — К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2008). В них органічно поєднано докладну розповідь про життєвий шлях поета з унікальним текстологічним аналізом його поетичних та прозових творів і коротким оглядом малярської спадщини. Книги Дзюби вражають новаторським дослідженням таких проблем як українська писемність передшевченківської доби, слов’янська ідея у Шевченка, універсальні мотиви в Шевченковій поезії, поетова творчість у контексті Європи та ін. Важливо, що вчений виокремив невеликий підрозділ «Москва», в якому виклав основні факти перебування в місті Шевченка в березні 1858 року.

Так само методологічно важливою для даного дослідження є праця Юрія Барабаша «”Коли забуду тебе, Єрусалиме” (Гоголь і Шевченко. Порівняльно-типологічні студії)» (2001). Метод порівняльного аналізу, зокрема семантично-типологічний підхід, блискуче застосовані Барабашем, дозволили йому по-новому розглянути письменницькі долі й творчі індивідуальності Гоголя й Шевченка, що віртуально перетиналися й у Москві. В книжці «Тарас Шевченко: імператив України» (2004) Юрій Барабаш осмислив ідейно-художню парадигму України в творчості Кобзаря, що багато значить для нашого дослідження.

Особливо точну, стислу й вивірену інформацію з нашої теми нині можна почерпнути, хоч і в розрізненому вигляді, в «Коментарях» до перших шести томів Шевченкового «Повного зібрання творів», виданих на початку ХХІ століття Інститутом літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (голова редакційної колегії Микола Жулинський). Без цих науково-довідкових «Коментарів» тепер неможливо уявити будь-яку шевченкознавчу працю.

Не ставлячи під сумнів модерні та постмодерні технології в шевченкознавстві з використанням міфологізму, структуралізму, екзистенціалізму та інших «ізмів», нітрохи не заперечуючи вивчення життя і особистості Шевченка крізь призму психоаналізу в контексті новітніх неопсихологічних досягнень та впровадження етнопсихологіч-ного дискурсу в дослідження творчості поета і т. ін., хочу наголосити на потребі продовження традиційних історичних досліджень у річищі підготовки Інститутом літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України чотиритомної Шевченківської енциклопедії та синтетичної наукової біографії Кобзаря. Дуже важливо створити в перспективі фундаментальну Шевченківську біохроніку, над якою вже працює відомий шевченкознавець Сергій Гальченко.

Дане дослідження московської сторінки біографії Тараса Шевченка розглядаю саме в такому контексті. Ще Михайло Чалий звернув увагу на слова поета про те, що «история моей жизни составляет часть истории моей родины». В умовах незалежної України Шевченкова максима звучить для нас абсолютним імперативом. Історія московського життя Шевченка, що залишається найменш відомою в поетовій біографії, вимагає невідкладного глибокого висвітлення у формі енциклопедичного видання.

Звернуся тут до важливого методологічного посилу вже згаданого Івана Дзюби. Він пише, що для адекватного розуміння Шевченка потрібен історизм мислення: «Треба знати його життя, його час, його оточення, стан України, Росії й світу». Додам, що все це в нашому випадку пов’язане саме з Москвою, з живим московським контекстом. «А втім, — зазначає Дзюба, — Шевченка можна зрозуміти, сказати б, із нього самого. І про свій час, своє суспільство, свій народ він може сказати чи не більше, ніж будь-які коментарі. Треба тільки читати без упереджень, уважно і вдумливо». Тож у цій енциклопедії збираюся уважно й вдумливо, без упереджень прочитати й проаналізувати все, що є у Шевченка стосовно Москви.

Основним джерелом дослідження є, безперечно, «Щоденник» 1857-1858 рр. і листи самого Шевченка, в яких Москва згадується понад 70 разів. Автори книги «Шевченко в Москве» навіть стверджували таке: «Без перебільшення можна сказати, що Москву він згадує мало не на кожній сторінці “Щоденника”». Насправді, це перебільшення, проте Москва зустрічається в ньому таки часто — понад 30 разів. Та ще пам’ятатимемо про сім сторінок книжкового тексту Шевченкового щоденника в березні 1858 року, без яких неможливе було б монографічне дослідження, бо вони повністю присвячені перебуванню Шевченка в Москві. Ці дорогоцінні московські сторінки відображають безпосереднє сприйняття поетом міста, друзів і нових знайомих.

За цими Шевченковими документами йдуть листи, спогади та інші матеріали поетових знайомих, які зустрічалися з ним у Москві, або людей, які мали певну інформацію про його відвідини міста. На жаль, немає жодного самостійного, виокремленого спогаду про московські дні Шевченка. Найбільше відчувається брак спогадів його друзів — Осипа Бодянського, Михайла Щепкіна та Михайла Максимовича. На щастя, збереглися деякі їх листи до Шевченка, в тому числі ті, що стосуються московської теми.

У документальному збірнику «Т.Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії (1814-1861)», виданому в 1975 р., відсутні документи, що стосуються перебування поета в Москві, тому серед опублікованих джерел на перше місце слід поставити «Листи до Т.Г. Шевченка» (К., 1993), «Спогади про Шевченка» (К., 1958), «Спогади про Тараса Шевченка» (К., 1982), «Воспоминания о Тарасе Шевченко» (К., 1988) та ін.

Велику вагу мають джерела, що дали змогу встановити конкретні адреси перебування Шевченка в Москві. Передусім, особливого значення набуває маловідомий «План столичного города Москвы вновь снятый в 1859 году й гравировнный в военно-типографическом депо в 1862 году». Ця карта справді була щасливою знахідкою в Державній історичній бібліотеці, бо вперше дала змогу зануриться в абсолютно реальну Москву, коли в місті побував українский геній. Саме на ній було позначено місця, що їх відвідав Шевченко в перші приїзди до Москви (1844 і 1845 роки) та в березні 1858 року, коли автор готував Карту перебування Тараса Шевченка в Москві.

Крім того, досліджено розмаїті путівники по Москві і довідники, покажчики і таблиці («Книга адресов жителей Москвы» Карла Ністрема, «Адрес-календарь жителей Москвы», «Вся Москва», інші адресні книги жителів Москви, в тому числі з відомостями про чиновників і службовців, артистів, а також «Табели домов города Москвы», «Справочные книги о лицах, получивших купеческие свидетельства»); плани і карти міста середини ХІХ століття; «Указатель Москвы», маловідомий «Алфавитный указатель» до планів усіх адміністративних дільниць Москви, що містить перелік тодішніх міських соборів, храмів, монастирів, готелів, поліцейських будок, а також «казенных, общественных и владельческих домов». Проте й ці раритетні, частіше за все, вичерпні джерела виручали не завжди. Скажімо, точне місце розташування будинку Михайла Щепкіна, у якого в березні 1858 року зупинився Тарас Шевченко, вперше вдалося встановити лише з допомогою скрупульозних пошуків у Центральному архіві науково-технічної документації м.Москви, Центральному історичному архіві Москви, Державному науково-дослідному музеї архітектури ім. О.В. Щусєва, Державному центральному музеї ім. О.О. Бахрушина.

В енциклопедії вперше використано документи: Відділу рукописів Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка Національної академії наук України; Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського; Російського державного архіву літератури і мистецтва; Інституту російської літератури (Пушкінський дім) Російської Акдемії наук.

Серед історичних документів, які розкривають перебування домовини з прахом Шевченка в храмі Тихона біля Арбатських воріт, на першому місці стоять нещодавно знайдені записи Григорія Честахівського, що збереглися серед шевченківських документів, які 2006 р. повернуто в Україну з Української Вільної Академії наук у США; маловідомі спогади Олександра Лазаревського; матеріали студента Московського університету з України Миколи Шугурова, який зустрічав у Москві труну з поетовим прахом. Автором енциклопедії також уперше залучено архівні документи Центрального історичного архіву Москви, що розповідають про храм святого Тихона та його священиків, які відслужили панахиду над прахом Тараса Шевченка.

Чимало цікавого про Москву часів її відвідин Шевченком міститься в тогочасних московських газетах, особливо в «Московских ведомостях», «Литературном отделе Московских ведомостей 1858 года», «Московской медицинской газете» та ін. Скажімо, в «Прибавлениях к № 19му Московских ведомостей» за 12 лютого 1844 року було знайдено невідому статтю Осипа Бодянського про творчість Тараса Шевченка, опубліковану мною з коментарями в газеті «Слово Просвіти» в 2007 р. Там само було вперше обнародувано публікацію «Московских ведомостей» про панахиду в Москві 6 квітня 1861 року на сороковини з дня поетової смерті («Голос Просвіти», 2007, № 15). Саме з тогочасних московських газет стало відомо чимало подробиць тодішнього міського життя та про погоду в Москві, вулицями якої в березні 1858 року прогулювався поет, на що раніше ніколи не зверталася увага.

Багато важить москвознавча література, здатна додати найменший новий штрих до висвітлення московської атмосфери та міського життя часів Шевченка, зокрема, нариси та спогади сучасників тодішньої Москви, побутописців міста І.Кокорєва, П.Вістенгофа (Москва в очерках 40-х годов ХІХ века. — М.: Издательство «Крафт+», 2004; П.Ф. Вистенгоф. Очерки московской жизни. — М.: Издательский дом ТОНЧУ, 2007), приват-доцента Московського університету М.Давидова, академіка М.Богословського, московського купця І.Слонова (И.А. Слонов. Из жизни торговой Москвы. — М.: Издательский Дом ТОНЧУ, 2006), а ще корінного москвича і плідного перекладача та видавця творів Шевченка російською мовою І.Бєлоусова (Иван Белоусов. Ушедшая Москва. — М.: Русский мир, 1998) та ін.

Нові штрихи до московських краєвидів Шевченкових часів і визначних місць, як і до портретів людей, з якими спілкувався Шевченко в місті, дають змогу зробити сучасні видання монографічних і мемуарних праць, створених у Шевченкові часи, скажімо, книга вже згаданого відомого історика, архівіста і археографа Олексія Малиновського, що розповідає про Москву першої третини ХІХ століття (А.Ф. Малиновский. Историческое обозрение Москвы. — М.: Вече, 2007) або перший повний переклад російською мовою знаменитих листів із Росії також уже відомого нам французького маркіза Астольфа де Кюстіна, який відвідав Москву в 1839 р. (Астольф де Кюстин. Россия в 1839 году. В 2-х томах. — М.: Издательство им. Сабашниковых, 1996). Варто відзначити вихід у світ щоденника та невиданих праць відомого історика, Шевченкового знайомого Івана Забєліна (И.Е. Забелин. Дневники. Записные книжки. — М.: Издательство им. Сабашниковых, 2001; Його ж. История города Москвы. Неизданные труды. — М.: Издательство им. Сабашниковых, 2004). Чимало цікавого фактичного матеріалу міститься в працях кращих москвознавців ХІХ століття Михайла Пиляєва («Старая Москва») та Івана Кондратьєва («Седая старина Москвы»).

Зауважу, що мало хто з сучасних москвознавців згадує прізвище Шевченка. Відомий і досвідчений москвознавець Лев Колодний зробив це лише для того, щоб застерегти нинішніх українців і росіян від критичного Шевченкового погляду на храм Христа Спасителя. Так само й усілякі московські путівники мовчать навіть про те, що в церкві святого Тихона на Старому Арбаті в квітні 1861 року відбулася панахида над поетовим прахом. Можливо, тому, що й сама церква не збереглася? Та ж вийшли путівники в серії «Москва, которой нет», і Шевченкові там не знайшлося місця. Москвознавець Володимир Безсонов у книзі «Московские задворки» повчально зауважує, що називати слід усіх цікавих людей, причетних до Москви, бо з пісні, мовляв, слова не викинеш, і справді він згадує десятки відомих і маловідомих прізвищ. Проте жодного слова — про Шевченка. Олексій Митрофанов видав цікаву серію «Прогулки по старой Москве», в яку входять окремі книги про Тверську, Арбат, Велику Нікітську вулиці, де бував і Шевченко, втім, українського поета автор згадує побіжно. Про Шевченка мовчать Іммануїл Левін, який написав книгу, де розповідає про мешканців мало не всіх будинків на Арбаті, чи автор путівника по Арбату Ольга Шмідт. Унікальним винятком є хіба що енциклопедичний словник Михайла Востришева, в якому міститься інформація про московську набережну Тараса Шевченка та пам’ятник його імені біля готелю «Україна» й, особливо, книга Сергія Романюка, в якій коротко згадується про поетовий приїзд в Москву в березні 1858 року, схоже на те, що відомий містознавець прислухався до наших публікацій про Шевченкову Москву. Проте це не змінює загальної картини майже повної відсутності Тараса Шевченка в сучасному москвознавстві. Важко порівнювати Кобзаря з будь-яким відомим російським діячем, але можна з певністю сказати, що стократ легше знайти інформацію про перебування в Києві, наприклад, Петра І чи Петра Столипіна.

Втім, наївно було б сподіватися, що в Росії зроблять нашу дослідницьку роботу за нас, користуючись порадами чи підказками з України. Кожна нація по-своєму бачить свою історію, і нічого дивного немає в тому, що російські автори по-своєму викладають московську історію. Це — їх право, більше того, їх обов’язок. А ми самі берімося за важливу для нас роботу, тим паче, що далі відкладати не варто.

Важливі нюанси, доповнення, уточнення до різних сюжетів теми можна почерпнути в «Чтениях в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете», керованих Осипом Бодянським, в українських і російських історико-документальних часописах «Киевская старина», «Русская старина», «Русский архив» та ін.

Окремо відзначу знахідку нових архівних документів у Центральному історичному архіві Москви (ф. 16, оп. 47, спр. 130). Йдеться про «Дело канцелярии Московского военного Генерал-Губернатора по секретной части о рядовом Оренбургского батальона Шевченко. Начато 25 сентября 1857». Понад три десятиліття назад ця справа потрапила на очі Михайла Зозулі, й він повідомив у 1974 р., що в ній «міститься ще неопубліковане секретне листування про Шевченка воєнних генерал-губернаторів Росії: оренбурзького і саратовського, московського, с.-петербурзького і нижньогородського, а також московського обер-поліцмейстера». Проте далі цієї констатації вивчення сенсаційної справи не посунулося, можливо, Зозулі не вдалося роздобути повного тексту документів і отримати дозвіл на їх публікацію. Для нас дуже важливо, що чотири документи з цієї справи стосуються перебування Шевченка в Москві в березні 1858 року. Вони вже опубліковані, а інші документи сенсаційної знахідки готуються до публікації.

З того часу, коли на початку 1840 рр. Шевченко вперше побував у місті й до останнього його приїзду сюди в 1859 р. в офіційний «Літопис міста Москви», складений напередодні Жовтневої революції, увійшли лише три крупні події: будівництво Великого Кремлівського палацу (1838-1849), відкриття першої залізниці з Петербурга в Москву (1851) і промова імператора Олександра ІІ в московському дворянському зібранні про потребу відміни кріпосного права (1856).

Якраз ці хрестоматійно відомі дати автора енциклопедії мало приваблюють, але для нас — українців — важливою подією є кожний приїзд національного генія до Москви, нас особливо цікавить його життя в ній, нам хочеться більше знати про поетових московських знайомих, про Москву, що окутувала Кобзаря. Саме Шевченківській Москві присвячується це видання .



Розділ 1. «Моє перебування в Москві»

(дати і події)

«Приїхав я у тую Москву» (лютий 1844 року).

Деякі біографи Тараса Шевченка вважають, що він уперше побував у Москві в 1843 р., але ми розглядатимемо лише документально підтверджені відвідини поетом міста. Перші з них – лютий 1844 року.

Читаємо про ці відвідини Москви в академічній «Біографії» Тараса Шевченка, виданій «Науковою думкою» в 1984 р.:

«До Москви Тарас Григорович прибув не пізніше 10 лютого і провів у ній більше тижня (Петро Жур датував це поетове перебування в Москві з 12 до 20 лютого. — В.М.). Тут він близько познайомився з професором Московського університету О.Бодянським — істориком, славістом, фольклористом, українським письменником (псевдоніми: Запорожець, Ісько Материнка, О.Бода-Варвинець, І.Мастак). Цілком можливо, що поет обрав для повернення до Петербурга значно довший за білоруський московський тракт саме для того, щоб познайомитися із Бодянським. Він багато чув про нього і в Петербурзі, і на Україні, зокрема від П.Лукашевича. Можливо знав уже, що в російському перекладі праці чеського і словацького славіста П.-Й. Шафарика “Слов’янський народопис” (1843) Бодянський назвав ім’я автора “Кобзаря”, якого не було в чеському оригіналі. Зустріч була дружньою й щирою.

Бодянський тоді повернувся з багаторічного відрядження в слов’янські країни, під час якого заприятелював із Шафариком. Свого часу він переклав перший том його капітальної праці “Слов’янські старожитності” (Славянские древности. М., 1837). Вчений був інформатором чеського філолога у питаннях української мови та літератури, коли той працював над наступною монографією — “Слов’янський народопис”, тому й дозволив собі вставити в текст російського перекладу ім’я Шевченка» (Т.Г. Шевченко. Біографія. — К.: Наукова думка, 1984. С.109—110).

Зустрічі Шевченка й Бодянського справді передувало те, що вчений, переклавши працю Шафарика «Славянское народописание», власноручно дописав до відомих українських письменників і Шевченка. Він мав на це моральне право, бо ще в жовтні 1842 року вперше повідомив Шафарика про творчість українського Кобзаря. Відомо також, що в 1844 — 1845 рр. Бодянський надіслав Шафарикові, чеському поетові В. Ганці та Празькому музеєві «Тризну», «Гамалію» та «Чигиринський Кобзар» і «Гайдамаків», а хорватському поетові С. Вразу — «Тризну» і «Гамалію». Таким чином, завдяки Бодянському, Тарас Шевченко з самого початку стає відомим у слов’янському науковому і літературному світі, на який з часом справлятиме потужний вплив. Цікаво, що на початку 40 рр. XIX століття Шевченкова поезія поширювалася в Галичині через Прагу, точніше через чеські літературні осередки. Зокрема, в 1845 р. Яків Головацький одержав через Прагу від Карла Зака нові видання Шевченкових творів — «Гамалію», «Тризну», а через деякий час (на початку 1846 р.) дістав таким чином «Чигиринський Кобзар» і «Гайдамаки». Все це фактично відбувалося також завдяки Бодянському, який відправляв названі твори в Прагу передусім Шафарикові. Крім того, Головацький одержував твори Шевченка, зокрема, «Гамалію», «Тризну», «Чигиринський кобзар» і «Гайдамаки», безпосередньо від Бодянського (див. докладніше «Шевченко і Бодянський» у розділі 2).

Поет, який уже знав про вченого, прагнув з ним познайомитися. Про це свідчить, зокрема, лист Андрія Козачковського до Бодянського в квітні 1843 року: «Может, ты читал «Кобзаря» и «Гайдамаков» Шевченко. Хорош хлопец, искренняя душа. Он очень хотел познакомиться с тобою, когда ты приезжал в Петербург, но, наверное, не удалось…» (Виділено мною. — В.М.). Зустріч з Осипом Бодянським, який не тільки добре знав поетові твори, а й популяризував їх серед інших слов’янських народів, була важливою для Шевченка. Він якраз побував у Києві та в місцях, пов’язаних із Запорізькою Січчю, Визвольною війною українського народу під проводом Богдана Хмельницького, що сприяло ще гострішому та глибшому відчуттю національного гноблення українського народу. Так розпочався новий період у творчості поета — «Три літа» — від назви альбому, в який Шевченко переписував свої поезії. Основний зміст «Трьох літ» — антицаристська, антиколонізаторська політична лірика, поєднана з багатим емоційним спектром викриття кріпацтва.

Останній вірш перед приїздом у Москву («Розрита могила») був написаний у Березані 9 жовтня 1843 року і мав яскраво виражений антимосковський характер. У ньому Шевченко вперше вказує на історичну помилку Богдана Хмельницького — підписання ним у 1654 р. Переяславського акту приєднання України до Московської держави, що обернулося для українського народу втратою здобутків на шляху до створення власної держави, неволею (кріпацтвом), руїною.

Новий етап почався і в творчості Шевченка-художника — широке звернення до натури: пейзажі, портрети, жанрові сцени. На батьківщині остаточно визрів задум «Живописной Украины», було виконано основну частину ескізів майбутніх офортів першого випуску. Враження про перебування на Україні були настільки сильні й незабутні, що Шевченко живився ними і в Москві, через яку він їхав до Петербурга поштовим трактом.

Екстраординарний професор кафедри історії і літератури слов’янських наріч Московського університету Осип Бодянський мешкав у Столовому провулку недалеко від Арбатських воріт. Пізніше в січні 1847 року в листі до Бодянського, написаному рукою Пантелеймона Куліша (з припискою Шевченка), було вказано таку адресу: «Його високоблагородію Осипу Максимовичу Бодянському против арбатского cъезжего дома (в енциклопедії Брокгауза і Ефрона читаємо: «Съезжим домом или просто съезжей называлась полицейская расправа в каждой части города, с пожарными служителями при ней». — В.М.), в доме Дзюма, Дзыма albo cos podobnego...» Такого домовласника розшукати не вдалося, але, судячи з усього, Куліш призабув прізвище, що й не приховував, і назвав його навздогад. В «Адресном календаре жителей Москвы на 1846 год» читаємо: «Бодянский Иосиф Максимов., сост. в 8 кл., Экстра-Ординарный Профессор, Арб. ч. прих. Старого Вознесения д. Дица». Тобто, Бодянський Осип Максимович, цивільний чиновник 8-го класу, екстраординарний професор Московського університету мешкав в Арбатській дільниці, в будинку Діца в приході церкви Старого (Великого) Вознесіння.

З «Алфавитного указателя к плану Арбатской части» дізнаємося, що будинок московської міщанки Діц Олени Федорівни (можливо, тоді, коли в ньому був Шевченко, будинок належав її чоловікові) знаходився в Столовому провулку, що міститься поруч з Великою Нікітською вулицею — перший від неї повздовжний провулок у бік Арбату (тепер — будинок № 10). Це підтверджується й тим, що навпроти справді була розташована колишня Арбатська поліцейська дільниця, частина якої на розі з Малим Ржевським провулком збереглася до цього часу. Очевидно, Бодянському подобався цей арбатський район біля церкви Старого Вознесіння, бо пізніше він перебрався до іншого будинку, але зовсім недалеко. В листі Куліша до Бодянського від 1 вересня 1847 року рукою Віктора Білозерського дописана нова адреса: «На Малой Никитской против Старого Вознесения в доме Кузнецова». Таку саму адресу читаємо на листі Івана Забєліна до Бодянського в січні 1848 року: «На Малой Никитской, против церкви Вознесения в доме г. Кузнецова». З 1849 р. Бодянський мешкав у будинку Н.Мещеринової на Великій Нікітській вулиці.

У згаданій адресі був ще й такий натяк на адресу Бодянського: «Узнать в лавке “Москвитянина” или на обёртке “Чтений”». На другій сторінці обкладинки “Чтений” знаходимо підтвердження встановленої адреси: «На Большой Никитской, против Арбатского Частного дома, в доме Дица». В даному разі Велику Нікітську названо як більшу й відомішу вулицю в порівнянні зі Столовим провулком.

Шевченко радів з того, що його новий московський знайомий, здається, дихав Україною й ладен був безкінечно говорити про неї. Вони вийшли з Столового провулка й повернули праворуч на Велику Нікітську. Бодянський був невеликого зросту, сутулуватий, з чималою головою на товстій і короткій шиї, праве око його косило, мало хто знав, що на нього професор осліп, а ходою своєю він нагадував, як цвенькали злі язики, «звіра-бегемота». Він ішов звично-повільно, шкутильгаючи, важко ступаючи з ноги на ногу. Навіть люди, які його любили, зізнавалися: «Бодянський був некрасивий, а ходою своєю, мабуть, нагадував згаданого звіра. Але ця некрасива оболонка вміщала в собі високий дух, який носія свого піднімав над повсякденним рівнем». Особливо наочно це почувалося зараз, коли Бодянський з величезною наснагою і, можна сказати, з особливою старанністю показував своєму дорогому гостю Москву. Він був щасливий тією винятковою радістю, яку виявив йому Тарас Шевченко, що прибув недавно в Москву і жадав усе бачити, чути і знати, особливо про земляків їхній спільних, які прославилися в Першопрестольній, та й узагалі про все українське в Москві.

Бодянський, переповнений історичною інформацією, радий був поділитися нею з українським поетом, якого вважав першим і неперевершеним, воістину народним поетом Малоросії. Шевченко був для Бодянського живим втіленням його творчих мрій і наукових сентенцій із магістерської дисертації про народну поезію слов’ян:

«Поэзия необходимо должна иметь на себе печать того народа, коему принадлежит, печать яркую, неизгладимую… Такая поэзия будет в высочайшей степени изящною, оригинальною, своенародною, поэзией жизни; ей будут сочувствовать, её поймут и оценят не отдельные любители, не одни только записные знатоки изящного, но целая нация, целый народ, все человечество».

Вітер віє – повіває

По полю гуляє.

На могилі кобзар сидить

Та на кобзі грає.

Кругом його степ, як море

Широке, синіє :

За могилою могила,

А там – тілько мріє.

Сивий ус, стару чуприну

Вітер розвіває;

То приляже та послуха,

Як кобзар співає...


Бодянський, як ніхто, дуже добре розумів, що поруч з ним ішов справжній український Кобзар, але не старий, сивий, химерний, а молодий, вродливий, сильний і безмежно талановитий. Він обожнював його вірші. У свою чергу Шевченка хвилювали й захоплювали історії, які щедро розповідав Осип Максимович. От і зараз Бодянський зупинився і показав на церкву Старого Вознесіння, що велично здіймалася перед ними. Тут якраз тринадцять років тому, в лютому, вінчався Пушкін з Наталею Гончаровою, яка між іншим, походила зі старовинного козацького роду гетьмана Петра Дорошенка. Потім молодята поїхали на Арбатську вулицю, у будинок пані Хитрово, де Пушкін винайняв квартиру, тобто неподалік звідси... Бодянський знав про це добре, в тому 1831 р. він і поступив у жовтні в університет, але допитливий студент-словесник, який сам намагався «віршувати», цікавився Пушкіним, чутки про життя якого циркулювали в Москві.

Більше того, через рік він побачив Пушкіна! Це сталося восени 1832 року в університеті на лекції його вчителя, професора Михайла Каченовського в присутності міністра освіти Сергія Уварова. Пушкін тоді сперечався з професором про автентичність «Слова о полку Ігоревім», а Каченовський вказав поетові на Бодянського, який у студентські роки якраз і заперечував оригінальність «Слова». Хвалити Бога, що його тодішні міркування щодо цього не було опубліковано...

Пройшли далі, і Бодянський, повертаючи на Нікітський бульвар, звернув увагу Шевченка на церкву Феодора Студита, у якій хрестили Олександра Суворова. Полководець сам неодноразово молився тут. Будинок його батька знаходився поруч — на Великій Нікітській. Шевченкові і це було цікаво, два роки тому він ілюстрував книгу Миколи Полєвого про генералісимуса Суворова, що мав під своїм керівництвом козацьку флотилію і кілька полків козаків-чорноморців. З ними він брав Очаків, Ізмаїл, Акерман, а ще під командуванням Суворова українські козаки воювали на території Австрії, Італії і Швейцарії.

Розмовляючи, спустилися вниз по Нікітському бульвару до Арбатських воріт, і тут Бодянський несподівано нагадав Шевченку його історичну п’єсу «Никита Гайдай», у якій герой так яскраво і сильно висловив почуття любові до України:




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   22

Схожі:

Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconНові дослідження пам’яток козацької доби в україні збірник наукових статей Присвячується світлій пам’яті Д. Я. Телегіна Випуск 25 Київ – 2016
Чверть століття зібрань однодумців – козакознавців
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconЯ маю честь присвятити статтю світлій пам'яті Віталія Іларіоновича Стріхи
Оскільки тепер англійська мова – найрозповсюдженіша в світі, англомовні переклади українського художнього слова – один із вагомих...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconСвітлій пам'яті мого батька Ігор Набитович
Книга присвячена життю й творчості Леоніда Мосендза (1897–1948) – українського письменника, вченого-хіміка, політичного діяча. Основна...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconБіограф нашого народу світлій пам’яті Івана Корсака (1946–2017)
Для Івана Корсака кожен історичний факт – на вагу золота. Окрім цього, в Івана Корсака є те, чого немає в багатьох інших, хто тремтить...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconКнига пам`яті 70-м роковинам страхітливого голодомору 1932-1933 років, пам`яті невинно
Ч-75 Чорна тінь голодомору 1932—1933 років над Тернопіллям: Книга пам`яті / Вступ ст.; упоряд.: Б. Д. Лановик, М. В. Лазарович, Р....
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconУ нашій пам’яті вони назавжди залишились Оформлення: Стіна пам’яті Небесної сотні Прапор України, надписи «Герої не вмирають»
Оформлення: Стіна пам’яті Небесної сотні (Прапор України, надписи «Герої не вмирають», «Сам не знаю, де погину…», список прізвищ...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconУрок «Кантата пам’яті»
Музично-літературний урок «Кантата пам’яті» до 175 річчя від дня народження М. Лисенка для 5-7 класів
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconРекомендаційний пізнавально-довідковий матеріал, присвячений Дню пам’яті Героїв Небесної Сотні
Указ №69/2015 «Про вшанування подвигу учасників Революції гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні»
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconРозпорядження обласної державної адміністрації Про проведення у Чернівецькій області заходів у зв’язку з Днем пам’яті жертв голодоморів
...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconНаказ №18 м. Олександрія Про вшанування пам’яті Івана Яковича Франка
Кіровоградської обласної державної адміністрації від 12. 01. 2016 року №6 «Про вшанування пам’яті Івана Франка у навчальних закладах...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка