Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан



Сторінка9/22
Дата конвертації14.04.2017
Розмір4.92 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   22
Украйна милая моя!

Моя Украина родная!

Её широкие поля,

Её высокие курганы,

Святая прадедов земля!

Люблю тебя, моя Украйна…
Поета вразило, насамперед, те, що Бодянський знав його п’єсу, яку публіковано, здається, один раз, і здивувався також, що історик процитував слова Мар’яни, «как Сагайдачный с козаками Москву и Польшу воевал».

А може все було по-іншому? Може, багатознаючий Бодянський згадав уголос шевченківські думи, які недавно перечитував?

Нехай душі козацькії

В Украйні витають —

Там широко, там весело

Од краю до краю...

Як та воля, що минулась,

Дніпр широкий – море,

Степ і степ, ревуть пороги,

І могили – гори.

Там родилась, гарцювала

Козацькая воля; там шляхтою, татарами

Засівали поле...

У будь-якому разі між ними відбулася, не могла не відбутися, розмова про похід гетьмана Сагайдачного на Москву і штурм її з боку Арбатських воріт в 1618 р. Якраз ця розмова у живій, реальній Москві, напевне, дала Шевченкові творчий імпульс, підштовхнула асоціативне, поетичне мислення, сколихнула його спогади про відвідання в Україні місць потоптаної гетьманської слави, що й призвело до написання в Москві 19 лютого 1844 року поезії «Чигрине, Чигрине…»

Знайомство Шевченка з Бодянським відклалося в пам’яті сучасників. Андрій Козачковський, наприклад, якраз у листі до Бодянського від 16 листопада 1844 року просив передати уклін Шевченкові та запрошував до себе в гості, якщо він «в Яготин заглянет».

Серед питань, які обговорювали під час зустрічей у Москві Шевченко та Бодянський, найперше називають поетів задум видати альбом офортів «Живописная Украина», де значне місце посідала історична тема. Шевченко писав Якову Кухаренку з цього приводу 26 листопада 1844 року: «Був я уторік на Україні — був у Межигорського Спаса. І на Хортиці, і скрізь був і все плакав, сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями. Заходився оце, вернувшися в Пітер, гравировать и издавать в картинах остатки нашої України...» (Виділено мною. — В.М.). Цю важливу роботу Шевченко збирався проводити на науковій основі, зокрема, залучивши історика Бодянського. Відомий шевченкознавець Степан Смаль-Стоцький писав: «В лютім 1844 р. був, отже, Шевченко в Москві, очевидячки на те, щоб із своїм історичним порадником Бодянським, який до історичних малюнків мав писати історичні розвідки, все докладно обговорити».

Насправді, хронологічно це було не так. Адже на початку травня 1844 року Шевченко в листі до Бодянського лише запитував, чи в Москві «я вам розказував, що я хочу рисовать нашу Украйну», а Бодянський в липні чітко відповідав: «Ні, Ви мені нічого об їх не розказували ніколи». Так що про «Живописную Украину» в Москві між ними не йшлося.

Інша річ, що Шевченко, напевне, зрозумівши в Москві чималі творчі можливості історика Бодянського, в листі від 6—8 травня 1844 року повідомляв його про задум «Живописной Украины» і запрошував до участі у коментуванні видання:

«Я її нарисую в трьох книгах, в першій будуть види, чи то по красі своїй, чи по історії прикметні, в другій теперішній людський бит, а в третій історію. Три естампи уже готові — «Печерська Київська криниця», «Судня в селі рада» і «Дари Богданові і українському народові». У тім місяці пришлю в Москву з білетами на подписку. В год буде виходити 10-ть картин. На види і на людський бит текст буду сам писать або Куліша проситиму, а на історію потурбуйтесь, будьте ласкаві, ви писать три листочки в год. Тільки по-нашому — щоби тямили безглузді кацапи». Наприкінці червня того ж року Шевченко знову звертався до Бодянського: «... Я рисую тепер Україну — і для історії прошу вашої помоги.., текст исторический будете ви компоновать, бо треба, бачте, по нашому або так, як єсть в літописях. А ви, як що-небудь начитаєте таке, що можна нарисовать, то зараз мені і розкажіть, а я й нарисую» (Виділено мною. — В.М.).

Бодянський активно підтримував Шевченка, в листі від 9 липня 1844 року професор писав: «Кращого не можна й придумати, як оце теє, що Ви робите. Помагай Вам, Боже, на щастя і на славу нашому козацтву! Та й хто ж найздольніший зробить сеє нам, як не Ви, що й пером і палітрою однаково вертите? Щасти ж Вам, Господи, на все добреє!»

Проте Бодянський не був би Бодянським, якби не висловився відверто щодо можливої своєї участі в проекті Шевченка:

«Робітників, здається, матимете досить; я теж не цураюсь зусім, тільки і не зусім віддаюсь. Бо Ви самі здорові знаєте кільки праці у мене, неборака, на в’язах. Воно б то і не багацько, три листочки на рік, але їх треба вичитати, може, з тридцяти книжок або літописей, для чого тільки подавай часу. А його-то у мене найменше всього! Дак, як бачите, не відхиляюсь, і не піддаюся зусім; але буде так, як Біг святий дасть, а час укаже. Найлучче буде воно, як почну печатати українські літописи по налозі нашого Товариства Історії, або свій запас наських пісень. Тоді, коли що вичитаю гарного, прикметного з батьківщини, зараз напишу і після того перешлю Вам. Щоб же нарочне риться де, далебі, як кажуть, часу не маю! А тоді воно само йтиме у голову і з голови. Отак то, пане козаче, буде теє робиться, коли Біг дасть!..»

Врешті-решт, задум Шевченка не був реалізований повністю. Впродовж 1844 р. художник зміг підготувати лише 6 естампів із задуманої ним серії: «У Києві», «Видубецький монастир», «Судня рада», «Старости», «Дари в Чигирині 1649 року», «Казна». Бодянський в липні 1844 року дякував Шевченку за висланий йому офорт «Судня рада» і писав із властивими йому щирістю та відвертістю: «Нестеметна вона, от як буває на святій Україні! Дивлюсь разів по п’яти, по десяти в одну годину і не надивлюся: таке ласе і солодке, бо наше, не чужеє. Що за лиця у підсудимих! Так от Вам і кривда, що совість тягне крючком у землю глядіти, але вмісті з тим і святая покора приговору старого з ціпком; а от і правда, з прямою, одкритою, ясною головою, що не жде, а сама лізе на слова судді. Гарно, козаче-земляче, дуже гарно! Одного тільки не второпаю, де оце все робиться: чи в хаті якій, чи в хліву, чи під стріхою, чи в шинку. Бог його святий знає, а я, далебі, ж не второпаю, да й тільки! Бачся що... але ятка не така, хоч там двоє і частуються собі горілочкою тихенько, але он там пара окон... далебі ж не второпаю...

Затим, бувайте живенькі-здоровенькі та не поминайте лихом щирого до Вас серцем земляка Вашого

Іська Бодянського».

Давно висловлюється припущення, що у Бодянського Шевченко зустрівся з відомим чеським поетом К.Гавлічком-Боровським, який у 1843—1844 рр. жив і працював у Москві (зокрема, служив домашнім учителем у С.Шевирьова), часто відвідував Бодянського. Пізніше Гавлічек-Боровський, який дуже цікавився Україною, побував у Києві та Львові, з великою прихильністю писав про Україну. Ще в 40 рр. ХІХ століття він висловив пророчу думку про те, що не може бути спокою й порозуміння в Європі, поки не буде залагоджена кривда, завдана українцям.

У Бодянського Шевченко міг познайомитися з Петром Григоровичем Редкіним (1808-1891), професором юридичного факультету Московського університету. Редкін — уродженець Полтавської губернії. В щоденнику Бодянського є запис розповіді його приятеля, письменника Сергія Сушкова, який учився з Гоголем у Ніжинському ліцеї: «Соучениками его (Гоголя. — В.М.), кроме меня, были Кукольник и Редкин». Редкін був гегельянцем, учився в Берліні, а в 1835 р. став професором правником у Московському університеті. В листі до Погодіна, написаному в тому році, Гоголь жартома писав: «Завтра в 3 часа к обеду нагрянет к тебе весь учёный мир, предводимый растением Редькою».

Студенти згадували, що Редкін говорив з малоросійським акцентом, читав лекції з «енциклопедії законодавства та державних законів» і «користувався в університеті великою популярністю». Російський публіцист і громадський діяч Борис Чичерін писав, що «Редкін міг дати поштовх філософському мисленню».

В березні 1850 року Сергій Левицький, який приїхав із Оренбурга, за дорученням Шевченка зустрічався з Бодянським, а також побував у Редкіна. Після цього писав Шевченку: «Той, спасибі йому, привітав добрим словом і тож розпрошував, як живете Ви, да тілько мені кажеться, що се вже не то, що Бодянський, видно, що воно, чи боїться чого, чи вже, мабуть, так набрався того кепського духу петербурзького і дивиться як би собі гарно, а не до других». Ці відвідини Левицьким Редкіна і дають підставу думати, що той був знайомий з Шевченком, але скоріше за все, мимохідь. До того ж, Редкін, який працював тоді секретарем міністра внутрішніх справ Л.О. Перовського, мабуть, остерігався виявити глибший інтерес до засланця Шевченка, думаючи, як зірко підмітив Левицький, про свою кар’єру. Пізніше Редкін переїхав до Петербурга, 5 березня 1861 року написав Василю Тарновському (старшому): «Мы похоронили Шевченка…» З 1863 р. — професор, у 1873-1876 рр. — ректор Петербурзького університету, з 1882 р. — член Державної Ради.

Біограф Шевченка Павло Зайцев, який присвятив перебуванню Шевченка в Москві в лютому 1844 року ледь одну сторінку, все-таки висловив цікаве припущення: «Під час цього перебування в Москві Шевченко, мабуть, познайомився з представниками московського слов’янофільства: і Щепкін, і Бодянський мали з ними знайомства, а горді своїм земляком, не могли (особливо Щепкін) не постаратися ввести його до кругу своїх московських знайомих. Із слов’янофілів міг тоді Шевченко пізнати Ів. Киреєвського, а з западників — їх головного вождя Станкевича й ціле ближче його оточення. На жаль, про це все є лише посередні дані».

На початку 60 рр. ХХ століття літературознавець Леонід Хінкулов також висловив подібну думку: «Якщо Шевченко бував у Станкевичів ще в 40 рр., то це дуже розширює наше уявлення про коло його тодішніх московських знайомих». Микола Станкевич закликав поєднувати філософські пошуки з вивченням реального життя, з практичним досвідом і бачив свою місію в освіті російського народу. Втім, з ним Шевченко бачитися не міг, бо Станкевич з 1837 р. жив за кордоном, а помер двадцятисемирічним у 1840 р. Та й після його ранньої смерті, за свідченням Бориса Чичеріна, «в доме Станкевича собиралось всё, что было мыслящего и порядочного в тогдашнем литературном обществе, за исключением славянофилов, которые держались особняком». Бодянський напевне прагнув познайомити Шевченка з людьми, які вийшли з гуртка Станкевича, але, скоріше за все, це міг зробити Щепкін, артист знав їх усіх близько.

Михайло Зозуля писав у 70 рр. минулого століття, що «з усіх питань, що цікавили Шевченка в галузі історії, політики і культури слов’янських народів, він знайщов прекрасного консультанта в особі Бодянського. Не дивно, що “слов’янська тема” його поезії до середини 40-х років заграла всіма поетичними барвами». Зозуля висловив аргументоване припущення, що Бодянський міг багато чого розповідати Шевченкові про Росію, передусім про політичне життя Москви першої половини 40 рр. І, звичайно, про обстановку в Московському університеті, який тоді відігравав значну роль у суспільному й культурному житті країни.

Відомо, що в лютому 1844 року Шевченко разом із Бодянським правив у Москві поему «Гамалія», хоча конкретних відомостей про зміст цих правок не залишилося. Можливо, йшлося про історичну канву поеми — морський похід запорожців до Туреччини з метою визволення бранців. Ці виправлення поет не встиг внести до видання поеми, і в травні того ж року писав Бодянському: «Гамалія» не поправлений, як ми з вами тойді поправляли, бо без мене надрюкований полукацапом». А Бодянський відповідав Шевченкові: «Бодай вже нашому москалю легенько гикнулось... Ну, та не вічно ж бути йому (поетові — В.М.) під москалем; прийде, що він вивернеться і сизим соколоньком зів’ється...»

Навесні 1844 року Тарас Григорович подарував Осипу Максимовичу примірник «Гамалії» з дарчим написом: «Іосипові Бодянському от Т.Шевченка».

Після знайомства в Москві Шевченко і Бодянський відчували пошану й приязнь один до одного. «Чи ви на мене розсердились, чи недобра вас знає, уже другий місяць як жду од вас звістки хоч якої-небудь... Бувайте здорові, пишіть швидше, бо лаятиму» — це Шевченко в листі до Бодянського 29 червня 1844 року. Той відповідав 9 липня: «Не сердився та, здається, і не сердитимусь на такого щирого козака, як пан Шевченко». Затим Бодянський докладно й з гумором пояснював причину свого мовчання: «А що я й досі мовчав на Ваше письмо, котре достав ще аж в половині мая, то, бачите, на те були деякії причини, між которими найбільша і найгірша — збори на Україну. От, думав собі, не сьогодні-завтра, можна буде полинути на свою землю. Уже і свитка у мішку і чобіт лишня пара на вірьовочці, і кобеняк (суконний довгий і широкий чоловічий верхній одяг з відлогою. — В.М.) витрушений, бриль вивітрений, а кийок з новим набалдашником. Тільки й діло стало, щоб то сісти та дмухнути; ан ба! Не можна, да не можна, хоч собі трісни, як кажуть то, а все завізні. Ну, коли не можна, то ми й не турбуємся. Зістанемся до другого літечка, а між тим, пока воно надійде (бо, бачите, ще сьогорічне не сховалось), напишемо дещо тому завзятому Петембурцю, як його дразнять, Кобзарю, чи поводарю усіх нас. От вже й година відложена після обіда у неділю щонайближчу. Аж ось вам як з неба впало, Ваше друге письмо. От тобі й на, думаю собі, і хлоста з Петембурга! Читаю — ні, нема, а тільки збираються ще дати. Швидчіше ж за каламар та одписуйсь, поки сонце не закотилось, а березова каша не зварилась...»

З цього випливає, що між Бодянським і Шевченком усталилися теплі й дружні стосунки. Про це знали їх друзі й знайомі. Цікаво, що чиновник департаменту залізниць Михайло Литвинов, який познайомився з Шевченком невдовзі після Бодянського, 8 березня 1844 року писав Осипу Максимовичу: «О Шевченке говорить нечего — ты его знаешь, кто любит своё — тот любит и его. Чище хохла быть не может». З часу знайомства Шевченко міг покластися на Бодянського у виконанні свого прохання. Характерно, що коли в 1845 р. Андрій Козачковський запитав у Шевченка про рукопис його поеми «Слепая», якого у Тараса Григоровича вже не було, то поет порадив «написати О.М. Бодянському, щоб той попросив її у Щепкіна і надіслав мені». Через сорок років автограф поеми було знайдено в паперах Миколи Костомарова, проте нам важливо заакцентувати на тому, що Шевченкові найперше згадалися найближчі московські друзі — Бодянський і Щепкін. І він абсолютно не сумнівався, що Бодянський допоможе.

Або ще приклад. Під час зустрічей у Москві Шевченко домовився з Бодянським про сприяння продажу в Москві своїх поем «Тризна» та «Гамалія», виданих у Петербурзі в 1844 р. Бодянський порадив тоді звернутися з цього приводу в контору журналу «Москвитянин», і на початку травня 1844 року Шевченко писав йому: «Третій тиждень лежать оці книжки у мене, і я всякий день думаю писать до вас, потурбуйтесь, будьте ласкаві, оддать їх у ту контору, що ви говорили, бо я її не знаю адреса, а в вас тойді не спитав. Оддайте «Тризну» по копі (одиниця лічби грошей, 50 копійок. — В.М.), а «Гамалію» по півкопи серебром, проценти такі, які він положить».

Вже на початку липня Бодянський інформував поета: «Книжки я всі, що Ви їх мені послали, дістав справно і зараз одніс першої цілу дюжину, а другої дві у контору москаля, і казав продавати їх хрещеному миру по тій ціні, що Ви написали мені. Коли випродаються, зараз дам і вдруге стільки ж, а там, коли знову дасть Біг теж, і втретє, аж до остатньої».

Проте з продажею поетових книг явно не ладилося. 25 жовтня 1844 року Бодянський писав Шевченкові: «Послав би я Вам що-небудь за Ваші книжки, але ж коли б то вони продалися. А тож сьогодні був у того книжника, котрому їх віддав на продаж, а він каже, що ніхто нічогісінько не питає по цім товару. Тільки би то і продано, що штук сім-вісім усього гуртом. Не спитав котрих: чи тих, що по копі серебром, чи що менше. А коли й по копі, то не дуже багацько того дива. Напишіть мені, чи нічого то, щоб тілько їх вислати, чи, може, підождати до вашого приїзду сюди, як Ви то кажете. Тоді вже візьмете самі їх кільки їх не буде, чи то з приплодом, чи без приплоду». Очевидно, що Шевченко обіцяв Бодянському приїхати в Москву й знову зустрітися з ним. Про це незаперечно свідчить й кінцівка цитованого вище листа Бодянського: «До бачення зо мною, як то кажете, у Москві».
«З тиждень чи й більше блукав я по Москві» (кінець березня — початок квітня 1845 року)

В листі до Якова Кухаренка в квітні 1854 року знаходимо цікаві подробиці про поетове перебування в місті навесні 1845 року: «... Приїхав я у тую Москву та й гуляю собі по улицях, звичайне, як чоловік іностранний, розглядую собі то церкви, то собори... З тиждень чи й більш блукав я... по тій Москві...». В даному разі Шевченко наголошує на своїх самостійних «блуканнях» по Москві, проте, напевне, місто йому показували, особливо на перших порах, Бодянський і Щепкін.

Щодо Бодянського, то в його щоденнику є кілька записів, які підтверджують можливість участі професора в московських прогулянках Шевченка. Скажімо, навесні 1850 року Бодянський розповідав про приїзд у Москву із Петербурга Миколи Мухіна, який був призначений генеральним консулом в Андріанополі: «Я показал ему Кремль (слазивши и на Ивана Великого) и вокруг Кремля (Китай-город и т.д.)». Для професора, хворого ногами, це був подвиг, адже висота дзвіниці — понад 80 м, і для підйому треба було подолати 409 сходинок! Але незмірно більше Бодянський міг зробити в Москві для Шевченка! Тим більше, що він тоді був значно молодшим!

Бодянський був одним із найкращих знавців Москви, він був обізнаний з відповідною літературою. Це до нього звертався на початку 1848 року Пантелеймон Куліш: «Да ще поіменуйте такії книжки, по котрим би я взнав так добре Москву, як Києв». Знайомство з Москвою в супроводі Бодянського значною мірою збагачувало поетові враження, наповнювало бачене живими подробицями минулого, розширювало знання про Першопрестольну.

Передусім, поет побував у Кремлі, який називав «старим красенем» і вважав, що «Кремль оригінально прекрасний». У цих оцінках нема нічого незвичайного — Кремлем захоплювалися майже всі гості Москви. В ті часи багато з них шукали в кремлівських соборах духовного притулку й захисту, тут відчувалася жива серцевина російської держави. Відомий церковний діяч, святитель Іларіон (Троїцький) писав: «Називають Москву серцем Росії. Але де в Москві б’ється руське серце? На біржі? В торгових рядах? На Кузнецькому мосту? Воно б’ється звичайно в Кремлі. Але де в Кремлі? В Оружейному суді? Чи в солдатських казармах? Ні, в Успенському соборі».

Проте напевне можна сказати, що Шевченко не шукав для себе духовної опори в Успенському соборі, його зацікавленість Кремлем не мала релігійного забарвлення. Він цілком буденно зауважив, що «тілько вже не лічив ворон на Івані великому». Між іншим, дуже точне спостереження Шевченка. Куліш якось писав: «Сам Пушкін заприкметив у преславній своїй поемі, що Москву відзначують, між іншими прикметами,

…львы на воротах

И стаи галок на крестах».


Впродовж віків ворони обсідали кремлівські храми. Уже в цьому столітті близько 5 тис. ворон буквально ковзали по золотих банях. Але нині ворон у Кремлі майже не зосталося: їх розігнали навченими яструбами, яких тримають там кількасот, і спеціальною відлякуючою музикою.

Естета і художника Шевченка радували вишукані й доцільні архітектурні форми; поет із цікавістю пройшовся Іванівською площею, на якій колись голосно читали царські укази. Звідси й пішов вислів: «Кричати на всю Іванівську». Шевченко уважно розглядав мовчазний Цар-дзвін, який тоді стояв упритул до дзвіниці Івана Великого, та мирну Цар-гармату. Він, очевидно, заходив у Благовіщенський, Успенський, Архангельський собори, розглядав славнозвісну дзвіницю. З 1917 р. маківка Івана Великого недоступна для відвідувачів. З 2007 р. після реставрації дзвіниці в ній працює музей. На самий верх відвідувачів так і не пускають, оглядовий майданчик відкрили на висоті 50 метрів, але звідти видно тільки Соборну площу.

В Шевченкові часи була можливість піднятися на верхівку Івана Великого й оглянути Москву з висоти пташиного польоту. Свого часу молодший сучасник Бодянського двадцятирічний Михайло Лермонтов писав: «Кто никогда не был на вершине Ивана Великого, кому никогда не случалось окинуть одним взглядом всю нашу древнюю столицу с конца в конец, кто ни разу не любовался этою величественной, почти необозримой панорамой, тот не имеет понятия о Москве...»

Може Шевченко піднімався на дзвіницю з Бодянським? Справді, на фотографії тих часів із краєвидом, що відкривається з неї, добре видно, що звідси тільки й можна «лічити ворон»...

У церковні свята саме за сигналом Івана Великого починали дзвонити в усіх московських церквах. Цей дзвін, на відміну від інших, давав могутній, але глухуватий гул. Один із поетів ХІХ століття писав про нього: «Гудит, гудит Иван Великий, как бы из глубины веков идущий звон!» Сучасник Шевченка, російський поет Олександр Полежаєв, вірші якого були у власній бібліотеці Тараса Григоровича, захоплено писав:

Опять она, опять Москва!

Редеет зыбкий пар тумана,

И засияла голова

И крест Великого Ивана!

. . . . . . . . . . . . . . . .

Итак, хвала тебе, хвала,

Живи, цвети Иван Кремлёвский,

И, утешая слух московский,

Гуди во все колокола!..


Та Шевченко не тремтів перед дзвоном Івана Великого.

Поет писав щодо тодішнього перебування в місті, що він упорався в Москві з усім, що «там треба було». З чим упорався молодий автор «Кобзаря» навесні 1845 року? В його «Біографії» (1984) про це повідомляється небагато: «На Україну Шевченко виїхав через Москву, де зустрівся зі своїми друзями М.Щепкіним та О.Бодянським. Про зустріч з актором свідчить запис у щоденнику, куди поет занотував свій сон: «...Увидел я в Москве Михайла Семёновича Щепкина, таким же свежим и бодрым, как я видел его в последний раз в 1845 году».

Мабуть, Осип Бодянський розповів поетові, що нещодавно, 6 лютого, його було обрано секретарем Товариства історії і старожитностей російських при Московському університеті, бо ж цю подію важко було обійти і їх бесідах про гірку історію України. Коли вже зайшла мова про «Чтения», що видавалися товариством, то Бодянський міг розповісти поетові про свою мрію видати знамениту «Историю Русов», що він і зробив уже наступного року.

Цілком можливо, що Бодянський познайомив Шевченка з дисертацією свого учня, сина болгарського емігранта Спиридона Палаузова «Иоанн Гус и его последователи» (у серпні вийшла окремим виданням). Особа Яна Гуса зацікавила Шевченка, й на Україні він написав поему «Єретик», що спочатку мала назву «Іоан Гус». Очевидно, саме від Бодянського ще в 1844 р., а потім і в 1845-му, поет одержав відомості про національно-визвольний рух чехів і словаків, про чеських і слов’янських будителів, про наукову діяльність П.Й. Шафарика, і ці розмови й матеріали спричинилися до задуму та створення поеми «Єретик» з наступною посвятою Шафарикові (1845). Важливе значення мало те, що Шевченко, завдяки перекладам Бодянського, був знайомий з працями Шафарика «Славянские древности» и «Славянское народописание». Крім того, Шевченко використав не лише згадану працю учня Бодянського Спиридона Палаузова, а й статтю «Гуситы, Гус» в «Энциклопедическом лексиконе» А.Плюшара. Олександр Афанасьєв-Чужбинський свідчив: «Шевченко розповідав мені, що прочитав усі джерела про гуситів та епоху, що їм передувала, які тільки можна було дістати...» Поет цікавився цією темою й через багато років опісля написання «Єретика». Зокрема, 5 квітня 1858 року повідомляв Михайлу Максимовичу: «Читаю тепер “Гуса” Аннікова, добра штука». Йшлося про працю «Гус и Лютер», неточно названого Є.П. Новікова (учня Бодянського), увагу поета до якої привернув Куліш наприкінці 1857 року. Шевченко знайомився з дослідженням, очевидно, за комплектом «Русской беседы», де воно друкувалося протягом 1857-1858 рр.

Куліш залишив цікаві спогади про те, як самокритично ставився Шевченко до вивчення ним самим джерел про Гуса: «Розмовляв Шевченко широко про свою поему “Іван Гус”, почитуючи гарною дикцією своєю деякі місця, й жалкував, що, писавши, не спромігся проштудіювати гаразд усіх обставин часу й самої особи чеського пророка німецької реформації». Той же Куліш писав Бодянському 23 травня 1846 року, що Шевченко «написав поему “Іоанн Гус” і багато віршів, які малоросіяни вже знають напам’ять». Втім, Іван Дзюба слушно зауважив, що справді грунтовні дослідження про Яна Гуса з’явилися в Чехії і Німеччині (та в російських перекладах) пізніше, вже в другій половині ХІХ століття, але глибокий критичний підхід до прочитаного й почутого та тонка інтуїція забезпечили Шевченкові такий об’єктивний підхід до теми, який витримав випробування часом навіть з погляду відповідності фактичному перебігові подій.

Про те, що Шевченко був обізнаний з «Славянским народописанием» Шафарика у перекладі Бодянського свідчить його запис останнього на аркуші зі списком осіб, яким було надіслано цю книжку: «146. Т.Шевченко (1 экземпляр)». Цей запис було зроблено 14 лютого 1844 року, коли Шевченко перебував якраз у Москві, тому, скоріше за все, Бодянський вручив книжку поетові особисто. Або ж, у крайньому разі, переслав поштою пізніше. З «Єретика» Шевченка випливає, що він знайомився з уміщеною в книзі таблицею «Обозрение народов славянского поколения», де Шафарик подав відомості про одинадцять сучасних йому слов’янських народів:

І слав’ян сім’ю велику

Во тьмі і неволі

Перелічив до одного...
Можна також з певністю твердити, що поет читав перекладені Бодянським «Славянские древности» Шафарика. В передмові до цієї праці Бодянський писав, що в ній слов’яни вперше виявилися в одній видимій сім’ї дітьми однієї матері. Можливо, Шевченко був знайомий із статтею Бодянського, написаною за Шафариком, про малоросійське наріччя у порівнянні з великоруським і білоруським.

Велика роль московських зустрічей поета з Бодянським і розповідей останнього про видатного діяча чеського й словацького відродження добре видна в посвяті «Єретика» Шафарикові та висока Шевченкова оцінка його діяльності:

Слава тобі, любомудре,

Чеху-слав’янине!

Що не дав ти потонути

В німецькій пучині

Нашій правді.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Слава тобі, Шафарику,

Вовіки і віки!

Що звів єси в одно море

Слав’янськії ріки!
В біографії Шевченка, написаній за радянських часів одеськими вченими, сказано лапідарно і рішуче: «Немає сумніву в тому, що саме московський період викликав згодом до життя як поему «Єретик», так і посвяту цього твору Шафарикові» (Тарас Григорович Шевченко. Біографія. — К.: Видавництво Київського університету, 1960. С. 107).

Шеченко приязно згадав Шафарика у передмові до нездійсненого видання «Кобзаря» (1847). Він наголосив, що П.Й. Шафарик і В.С. Караджич, на відміну від українських панів, що зреклися рідної мови, як справжні патріоти, «не постриглись у німці (їм би зручніше було), а остались слов’янами, щирими синами матерей своїх, і славу добрую стяжали». Після заслання Шевченко передав Шафарикові цю посвяту-послання з неповним текстом поеми. Василь Білозерський писав, що, за розповідями свідків, Шафарик «плакав вдячними сльозами».

Розмови з Бодянським та знайомство з деякими працями, рекомендованими ним, відлунюють у фразі зі згаданої передмови до «Кобзаря»: «Чую, а іноді й читаю: ляхи дрюкують, чехи, серби, болгаре, черногори, москалі — всі дрюкують...»

Вплив історичних праць на поему «Єретик» можна простежити, зосередивши увагу на поетичних узагальненнях:




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   22

Схожі:

Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconНові дослідження пам’яток козацької доби в україні збірник наукових статей Присвячується світлій пам’яті Д. Я. Телегіна Випуск 25 Київ – 2016
Чверть століття зібрань однодумців – козакознавців
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconЯ маю честь присвятити статтю світлій пам'яті Віталія Іларіоновича Стріхи
Оскільки тепер англійська мова – найрозповсюдженіша в світі, англомовні переклади українського художнього слова – один із вагомих...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconСвітлій пам'яті мого батька Ігор Набитович
Книга присвячена життю й творчості Леоніда Мосендза (1897–1948) – українського письменника, вченого-хіміка, політичного діяча. Основна...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconБіограф нашого народу світлій пам’яті Івана Корсака (1946–2017)
Для Івана Корсака кожен історичний факт – на вагу золота. Окрім цього, в Івана Корсака є те, чого немає в багатьох інших, хто тремтить...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconКнига пам`яті 70-м роковинам страхітливого голодомору 1932-1933 років, пам`яті невинно
Ч-75 Чорна тінь голодомору 1932—1933 років над Тернопіллям: Книга пам`яті / Вступ ст.; упоряд.: Б. Д. Лановик, М. В. Лазарович, Р....
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconУ нашій пам’яті вони назавжди залишились Оформлення: Стіна пам’яті Небесної сотні Прапор України, надписи «Герої не вмирають»
Оформлення: Стіна пам’яті Небесної сотні (Прапор України, надписи «Герої не вмирають», «Сам не знаю, де погину…», список прізвищ...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconУрок «Кантата пам’яті»
Музично-літературний урок «Кантата пам’яті» до 175 річчя від дня народження М. Лисенка для 5-7 класів
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconРекомендаційний пізнавально-довідковий матеріал, присвячений Дню пам’яті Героїв Небесної Сотні
Указ №69/2015 «Про вшанування подвигу учасників Революції гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні»
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconРозпорядження обласної державної адміністрації Про проведення у Чернівецькій області заходів у зв’язку з Днем пам’яті жертв голодоморів
...
Світлій пам’яті моєї дружини Люби Богдан iconНаказ №18 м. Олександрія Про вшанування пам’яті Івана Яковича Франка
Кіровоградської обласної державної адміністрації від 12. 01. 2016 року №6 «Про вшанування пам’яті Івана Франка у навчальних закладах...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка