Т. В. Оніпко торговельна діяльність споживчої кооперації україни в період непу ( історико-економічний аспект) монографія полтава рвв пуску



Сторінка12/23
Дата конвертації16.03.2018
Розмір5.33 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   23

Державна політика регулювання торговельних взаємовідносин споживчої кооперації з промисловістю: генеральні договори

Стан справ споживчої кооперації та подальша активізація її тор­говельної діяльності значною мірою визначалися рівнем налагод­женості відносин з промисловими підприємствами – виробниками товарів. Той факт, що промислові товари надходили до кооперативних організацій від випадку до випадку, не міг задовольняти ні коопе­раторів, ні владу, а тим більше – членів кооперативів. «Ножиці» цін та криза збуту 1923 р. особливо загострили проблему торговельних взає­мовідносин кооперативних організацій із державною промисловістю, а відтак і поповнення товарних ресурсів та безперебійного забез­пе­чення її промисловими товарами. Щоб допомогти споживчій ко­опе­рації завоювати ринок, більшовики протягом 1924­­­–1925 рр. провели ряд заходів щодо розширення її договірних відносин з промисловими підприємствами у сфері збуту продукції. Одним із шляхів державного регулювання процесу просування товарів безпосередньо від вироб­ника до споживача стали генеральні договори.

Зазначимо, що генеральні договори – це договори між центрами виробників промислових товарів (державними трестами та синди­катами) і центрами споживчої кооперації про умови постачання то­варів, на базі яких укладались прямі договори між кооперативними організаціями і низовими організаціями постачальників. Тобто відді­лення трестів та синдикатів мали забезпечувати промисловими това­рами місцеві організації споживчої кооперації. Ініціюючи практику генеральних договорів з промисловістю, держава тим самим сприяла створенню споживчій кооперації привілейованого становища на ринку порівняно з іншими учасниками товарообороту. Для контролю за виконанням договорів та усуненням недоліків у роботі поставників у масштабі всієї країни на паритетних засадах був створений спеці­альний орган під керівництвом голів ВРНГ і Центроспілки СРСР Ф.Е. Дзержинського та Л.М. Хінчука [55, с. 101]. Подібні кроки на шля­ху врегулювання взаємовідносин споживчої кооперації з держав­ною промисловістю були здійснені і на Україні.

Аналіз причин кризи збуту промислових товарів, який особливо вдарив по споживчій кооперації восени 1923 р., дала ХІІІ конференція РКП/б/ у січні 1924 р. Підкреслювалося, що загострення кризи збуту товарів було викликане політикою високих цін трестів та синдикатів, недостатнім розвитком торговельних відносин, економічно не обґрун­тованими накладними витратами тощо. Після проведеного аналізу економічних проблем попереднього року конференція зробила такий висновок: «Криза стала результатом невідповідності між окремими галузями народного господарства і, в першу чергу, невміння нашої промисловості і торгівлі прокласти собі дорогу до селянського масо­вого ринку» [1, с. 162]. Тому держава прагнула якомога швидше вре­гулювати процес проходження товарів першої необхідності від промисловості до споживача.

Зважаючи на завдання витіснення приватного сектора торгівлі з ринку, конференція наголосила на тому, що саме кооперативним ор­ганізаціям належить переважна роль посередника в організації тор­гівлі, особливо роздрібної. При цьому особливо підкреслювалася не­об­хідність скорочення проміжних ланок, через які товар надходив від виробника до споживача. Відтак у рішеннях конференції була звер­нена увага на необхідність державної підтримки передусім споживчої кооперації на місцях, надання їй права безпосередніх торговельних зносин з державною промисловістю. Загальний висновок, зроблений ХІІІ конференцією РКП/б/, полягав у тому, що питання торгівлі мали стати першочерговими в діяльності правлячої партії, яка в боротьбі за усуспільнення ринку робила ставку на споживчу кооперацію [1, с. 169].

Невдовзі Пленум ЦК РКП/б/ (31 березня – 2 квітня 1924 р.) ухвалив спеціальну резолюцію «Про внутрішню торгівлю і кооперацію», у якій підкреслювалося, що боротьба з приватним капіталом у торгівлі має бути основним завданням споживчої кооперації, яка є посеред­ни­ком між державною промисловістю і селянським ринком [1, с. 200]. Споживчій кооперації належало активізувати свою торговельну діяль­ність передусім за рахунок посередницьких операцій, добившись при цьому, щоб оптові ціни кооперативних організацій були не вищими за відпускні оптові ціни трестів. Ударною роботою споживчої коопе­рації, згідно з рішеннями Пленуму, мала стати організація продажу товарів масового вжитку (сіль, гас, цукор). Щоб забезпечити вказа­ними товарами своїх членів за цінами, значно меншими від приват­них, споживча кооперація в обов’язковому порядку узгоджувала свою роботу з державною промисловістю.

На створений за ініціативи партійно-державного керівництва краї­ни Народний комісаріат внутрішньої торгівлі СРСР покладалося зав­дання сприяти встановленню таких торговельних відносин між дер­жавною промисловістю і споживчою кооперацією, коли остання мала б переваги перед приватним торговцем у забезпеченні населення про­мисловими товарами. Для цього державній промисловості належало надавати споживчій кооперації при відпуску товарів ряд привілеїв (пільговий кредит, підбір кращого асортименту товарів при умові своєчасних замовлень тощо) [1, с. 202–203]. Тим самим регулюючий вплив держави на взаємовідносини споживчої кооперації з промис­ловими підприємствами поступово посилювався, що свідчило про праг­нення влади якомога швидше витіснити приватного торговця не лише з оптової, але й роздрібної торгівлі.

Вищевказані рішення союзних органів влади та управління щодо врегулювання відносин між споживчою кооперацією і державною промисловістю знайшли своє відображення та подальший розвиток у ряді рішень керівництва УСРР, у яких наголошувалося на тому, що регулювання торгівлі з боку держави є головним завданням на наступний період. Щоб підтримати кооперацію на місцях, Пленум ЦК КП/б/У у березні 1924 р. в адміністративному порядку визначив найближчі перспективи товарообороту. При цьому підкреслювалося, що для витіснення з ринку приватного торговця дозволяється засто­сування як економічних, так і адміністративних засобів при одно­час­ному створенні режиму максимального сприяння споживчій коопе­рації. Державній промисловості належало проводити оптові операції безпосередньо зі споживчою кооперацією, обминаючи приватних оп­то­виків, знижувати оптові ціни і роздрібні націнки [3, с. 285].

2-а сесія ВУЦВК, яка проходила у квітні 1924 р., також акцентува­ла увагу на необхідності покращення взаємовідносин між державними трестами і споживчою кооперацією, а також зацікавленості трестів у продажі своїх товарів, передусім місцевим кооперативним орга­ні­за­ціям. Щоб спонукати державні промислові підприємства до реалізації своєї продукції через споживчу кооперацію, а не через приватного торговця, сесія запропонувала встановити заохочувальну систему про­мислового кредитування та фіскальних пільг. У рішеннях сесії також наголошувалося на тому, що кооперативним органам важливо при­скорити темпи товарообігу, а також усунути перешкоди, що затри­мували просування товару безпосередньо від виробника до споживача [56, с. 494].

Зазначимо, що навесні 1924 р. ряд об’єктивних факторів, спри­чине­них браком промислових товарів у великих промислових центрах України та неврегульованістю грошового ринку, підштовхував владу до запровадження більш тісної співпраці споживчої кооперації з дер­жавними підприємствами, що випускали промислові товари. Щоб за­побігти соціальному невдоволенню робітників великих промислових центрів, зокрема Донбасу, Харківської та Катеринославської губерній, було вирішено за допомогою споживчої кооперації провести так звану товарну інтервенцію, яка тривала з березня по травень 1924 р. На ви­конання розпоряджень держави з метою збільшення місцевого товар­ного фонду у зазначені райони були терміново завезені великі партії товарів першої необхідності безпосередньо з державних підприємств. Серед завезених товарів мануфактура складала 70 %, бакалія – 12 %, галантерея – 8 %, взуття – 6 %, господарські товари – 4 % [57, с. 9]. При відпуску товарів споживчій кооперації, які вона мали реалізувати робітникам, трести, виконуючи партійно-радянські директиви, були змушені знизити ціни на гас, сіль, цукор, мануфактуру, шкіру та інші товари першої необхідності. Без сумніву, така практика налагодження торговельних взаємовідносин споживчої кооперації з промисловістю була проявом адміністративного втручання держави з метою безпе­ре­бійного забезпечення робітників товарами, доказом класового підходу у вирішенні господарських завдань.

Помітним етапом для шляху врегулювання торговельних взає­мо­відносин споживчої кооперації з державною промисловістю став ХІІІ з’їзд РКП/б/ (травень 1924 р.), що розробив теоретичні засади так званої «нової торговельної політики». У матеріалах партійного фо­руму зазначалося, що вкрай необхідно усунути протиріччя, коли про­мисловість перебуває в руках держави, а посередником між нею і селянином виступає приватна торгівля. «Ось чому завдання розвитку кооперації є перш за все завдання витіснення з торгівлі приватного капіталу…», – наголошувалося на з’їзді [1, с. 233]. У резолюції з’їзду «Про кооперацію» особлива увага була зосереджена на положенні «Виробництво і організація збуту», у якому підкреслювалося, що «не­відповідність між виробництвом та збутом може повторитися, якщо ми не зможемо досягти швидких успіхів у справі оволодіння і ор­га­нізації ринку, головним чином через кооперацію. Подальше розши­рення виробництва державної промисловості буде досягатися значною мірою умінням знайти через розвиток кооперації споживача, у вигляді величезного селянського господарства, і постійного з ним зв’язку» [1, с. 224]. Як бачимо, держава намагалася максимально спростити практику проходження товарів від промислових підприємств до спо­живача через кооперативну мережу, всіляко усуваючи з цього процесу приватного торговця.

З’їзд накреслив ряд заходів щодо оздоровлення і зміцнення тор­говельної галузі споживчої кооперації. Кооператори мали відмовитися від забезпечення всього населення, а зосередити увагу на першо­чер­говому задоволенні потреб пайовиків на місцях. Тому з’їзд виніс рі­шення заборонити споживчій кооперації торгувати предметами роз­коші. Тим самим споживча кооперація мала зосередити увагу лише на закупівлі та реалізації товарів широкого вжитку, які виробляла дер­жавна промисловість. Разом з тим наголошувалося на необхідності максимального сприяння споживчій кооперації з боку державної про­мисловості (надання кращого асортименту товарів, узгодження тер­мінів і форм товарного кредитування тощо). Слід зазначити, що з’їзд суттєво посилив планові засади у взаємовідносинах кооперативних організацій із державними підприємствами. Так, за посередництва Держплану СРСР мали досягти повної узгодженості щодо випуску промисловістю справді необхідних і ходових видів товарів масового споживання. При цьому з’їзд наголосив на тому, що примусового асортименту товарів для споживчої кооперації з боку промисловості не повинно бути [1, с. 238–239].

Тобто ухвалені союзним партійним форумом рішення мали за­без­печити проведення основної маси продукції державної промисловості через споживчу кооперацію. Вони в директивному порядку забез­пе­чували стійкість торговельних взаємовідносин промисловості і ко­оперативних організацій за сприятливих для останньої умов. Без сум­ніву, подібні взаємовідносини сприяли широкому забезпеченню споживчої кооперації товарами та її кредитуванню з боку промис­ло­вості, що у свою чергу, посилювало значення кооперації в народному господарстві.

Основні положення ХІІІ з’їзду РКП/б/ щодо взаємовідносин спо­живчої кооперації з промисловістю були продубльовані восьмою конференцією КП/б/У у травні 1924 р. Так, у резолюції «Про товаро­оборот та кооперацію» зверталася увага на те, що для витіснення з торгівлі приватного оптовика передусім потрібно приділили увагу впорядкуванню роботи державної промисловості, зокрема тривалим комісійним угодам зі споживчою кооперацією на збут промислової продукції. «Основне питання торгівлі і кооперації впирається в про­блему організації збуту продукції нашої державної промис­ловості», – підкреслювалося у матеріалах конференції [58, с. 146]. Як бачимо, свідомо усуваючи з ринку приватного торговця, влада робила все мо­жливе для того, щоб тільки споживча кооперація була основним закупівельником і продавцем продукції державної промисловості. Таким чином, «нова торговельна політика», запропонована ХІІІ з’їз­дом РКП/б/ і підтримана керівництвом УСРР, поклала кінець безген­договірному періоду у взаємовідносинах промислових підприємств і споживчої кооперації. Це було проявом адміністративного втручання держави у торговельні взаємовідносини двох партнерів та ігнорування економічних законів ринку, хоча і здійснювалося з метою підтримки споживчої кооперації та покращення забезпечення пайовиків.

Виконуючи рішення вищих органів влади, споживча кооперація УСРР стала на шлях більш тісного зв’язку з державною промис­ло­вістю. Не випадково Пленум ЦК КП/б/У у липні 1924 р. констатував, що споживча кооперація є одним із основних джерел забезпечення населення предметами першої необхідності [3, с. 318].

8 липня 1924 р. відкрилася Всеукраїнська торговельна нарада спо­живчої кооперації представників райспоживспілок, скликана Вукоп­спіл­кою. Ішлося про те, що стан споживчої кооперації дещо покра­щився завдяки допомозі з боку держави й більшій налагодженості взаємовідносин з трестами. На той час із багатьма трестами та син­дикатами за сприяння влади кооперативні організації змогли укласти договори, зокрема Сільсиндикатом, Нафтосиндикатом, Цукротрестом, Сірниктрестом, Махортрестом, Шкірсиндикатом, Олійтрестом, трес­том «Хімвугілля» [17]. Протягом липня 1924 р. Вукопспілка змогла укласти генеральні договори з Уралметом та Металосиндикатом на закупівлю металевих виробів, на які існував великий попит, особливо на селі [59, арк. 292]. Згідно з генеральними договорами, державні тре­с­ти РСФРР постачали споживчу кооперацію України мануфак­ту­рою, взуттям, покрівельним залізом, металевим посудом [60, арк. 102]. Державні підприємства Білорусії на підставі договорів забезпечува­ли потреби української кооперації у лісоматеріалах [61, с. 22]. Понад 100 млн. пудів гасу реалізував на Україні протягом 1924–1925 р. все­союзний Нафтосиндикат [62, с. 280].

Згідно з даними В.П. Дмитренка, частка споживчої кооперації СРСР у збуті товарів 12 основних державних синдикатів піднялася з 17 % у жовтні 1923 р. до 42,5 % у жовтні 1924 р., охопивши на ⅔ про­даж солі, на 48,2 % – текстилю, на 38 % – шкіряних товарів, на 35 % – металічних виробів, на 55 % – тютюнових виробів, на 72 % – сільсько­господарських знарядь тощо. Просування цих товарів на село через мережу кооперації різко зросло. При цьому питома вага приватних осіб, як контрагентів, скоротилася за період із жовтня 1923 р. по вересень 1924 р. з 16,1 % до 5,2 %, тоді як частка споживчої коопера­ції збільшилася з 6,9 % до 16,3 % [63, с. 188].

Розширення практики налагодження тісних та вигідних для спо­живчої кооперації контактів із виробничими об’єднаннями відзначила газета «Вісті ВУЦВК», яка восени 1924 р. писала, що «взаємо­від­но­сини між кооперацією і держпромисловістю стають більш певними, простими» [64].

Проте проблем у торговельних взаємовідносинах державної про­мисловості і споживчої кооперації існувало немало. Наприклад, від­чувався великий попит населення на мануфактуру, спостерігалися значні перебої в забезпеченні членів споживчої кооперації цукром. Крім цього, частими були випадки, коли підприємства державної про­мисловості генеральні договори зі споживчою кооперацією не вико­нували. Так, протягом 1924–1925 рр. Продосилікат виконав договори лише на 40 %, відповідно Держчавунплав – на 45 %, Укрмаслотрест – на 57 %, Уралмет – на 59 %, Цукротрест – на 60 %. У зв’язку з неви­конанням державною промисловістю ряду договорів населення було змушене шукати товари на приватному ринку, що викликало велике занепокоєння влади [65, с. 90].

Давалася взнаки й інша проблема взаємозв’язків державної про­мис­ловості і споживчої кооперації. Промисловість, яка реалізувала спо­живчій кооперації свою продукцію переважно шляхом довго­тер­мі­нового кредиту, з метою покращення свого фінансового стану в листо­паді 1924 р. змінила умови розрахунків. Вона вимагала від торго­вель­ної мережі споживчої кооперації більшої частки оплати генеральних договорів готівкою, а також на умовах більш короткотермінового то­варного кредиту.

Щодо пояснень такої позиції державних підприємств у взаємо­від­носинах із споживчою кооперацією та наслідків подібної практики існують дві точки зору. З одного боку, вважали, що споживча ко­операція була поставлена такими рішеннями державної промисловості в надзвичайно скрутне фінансове становище і саме тому була змушена різко скоротити закупівлю, зосередившись переважно на найбільш ходових товарах. Наприклад, Уцеробкооп у січні 1925 р. закупив у текстильних трестів Москви 24 вагони мануфактури, тоді як у грудні 1924 р. закупівля складала 50 вагонів [66, с. 8].

Крім того, значна частина фінансових ресурсів кооперативних ор­ганізацій була вкладена в неходові товари, які доводилося закупляти у державних підприємств з «примусового» асортименту [67, с.303-304].

Інша точка зору полягала в тому, що споживча кооперація пра­гнула вирішити власні проблеми «чужим коштом», вимагаючи від державної промисловості пільгових умов розрахунку, а саме: відпуску товарів не за готівку, а в кредит, термін погашення якого ув’язувала з періодом обороту товарів на ринку, що в кооперативній системі був значно тривалішим, ніж у приватній торгівлі. Відтак промислові трес­ти, які найбільше працювали на споживчий ринок, зокрема, Махор­трест, Південсталь, Укрсилікаттрест, Фарфор-Фаянс-Скло, повністю припинили відпуск товару в кредит приватній мережі, максимально лібералізувавши правила роботи зі споживчою кооперацією. А Дон­ву­гілля і Сільмаштрест максимально скоротили терміни кредитів і збіль­шили готівкову частку в розрахунках. Зазначимо: наслідки такої полі­тики досить реалістично оцінювали кооперативні працівники. Голова Вукопспілки М.К. Вєтошкін у своєму заключному слові на нараді представників райспоживспілок, ЦРК і міських ЄСТ (10–12 жовтня 1924 р.) заявив: «Наші стосунки з держорганами необхідно будувати не на договорах, а тільки на практичній господарській роботі. Ми всі розбещені привілеями, привілеї розбещують організації, ми з ними скоріше загинемо, ніж вони нас врятують» [68, арк. 60].

Проте це була лише заява. Як показали подальші події, споживча кооперація продовжувала свою торговельну діяльність завдяки фі­нан­совій та товарній підтримці держави. Усі перелічені трести, вико­ную­чи вказівки влади, надали споживчій кооперації товарний кредит на вигідних для неї умовах – зі знижкою до 20 % при готівкових роз­ра­хунках, що було суттєвою підтримкою її торговельної галузі [69]. До того ж, у клопотанні до ряду керівних органів СРСР та УСРР від 29 листопада 1924 р. М.К. Вєтошкін наполягав на встановленні для споживчої кооперації товарного кредиту на термін не менше 4,5 міся­ців, тобто ув’язуючи його з терміном обороту товарів [70, арк.710].

У свою чергу, зважаючи на прохання ВУКС, колегія Наркомторгу УСРР у грудні 1924 р. визнала за необхідне збільшити терміни кре­дит­них розрахунків споживчої кооперації з державними підприємствами. З цього приводу голова Раднаркому УСРР В.Я. Чубар у травні 1925 р. на Третьому з’їзді рад СРСР зазначав: «Товаропровідний апарат (дер­жавний і кооперативний) вийшов ослабленим з періоду так званої нової торговельної політики, коли терміни кредиту були стиснуті до неможливості. Останні заходи у сфері оздоровлення і зміцнення ко­опе­рації створюють більш міцну базу для подальшого розвитку то­ва­рообороту» [71]. Отже, за сприяння держави споживча кооперація зберегла право на довготермінові товарні кредити у взаємо­розра­хун­ках із державною промисловістю.

Ураховуючи ситуацію на споживчому ринку, де значну роль ще відігравала приватна торгівля, та існуючі проблеми взаєморозрахунків кооперації з державною промисловістю, керівництво УСРР у кінці 1924 р. вирішило посилити свій контроль за практикою просування товарів від виробника до споживача. Хід розрахунків державної про­мисловості зі споживчою кооперацією згідно з партійним дорученням спеціально відстежував секретар ЦК КП/б/У Е.І. Квірінг [72, арк. 24]. Питання про взаємовідносини споживчої кооперації з державною про­мисловістю систематично розглядалися на кооперативних нарадах при ЦК КП/б/У та Наркомвнуторзі УСРР. Зокрема, 24 грудня 1924 р. в Наркомвнуторзі була заслухана доповідь представника ВУКС про розширення і розвиток комісійних операцій між держпромисловістю і споживчою кооперацією. Згідно з ухваленими рішеннями, Вукоп­спілка зобов’язувалася систематично вдосконалювати генеральні до­говори з промисловістю, доповідаючи про це керівництву респуб­ліки [73, арк. 240].

Поглиблення контролю за торговельними взаємовідносинами спо­живчої кооперації з промисловістю проявилося і в посиленні пла­но­вості у практиці просування товару від виробника на первинних кооперативів. З осені 1924 р. у зв’язку з недостатністю промислових товарів та ускладненням ситуації на споживчому ринку союзні та ук­раїнські державні органи влади вдалися до централізованого плано­вого розподілу товарних мас [66, с. 169]. У головних районах хлібо­за­готівель УСРР була здійснена спроба планового завезення товарів. Спочатку така практика була орієнтовною, а з 1925 р. вона стала обов’язковою для трестів. Сутність її зводилася до централізованого розподілу через систему споживчої кооперації промислової продукції підвищеного попиту в окремих районах з урахуванням ряду еконо­міч­них показників, зокрема, ролі того чи іншого району в хлібозаготівлях та чисельності населення. Завдяки складанню планів завозу перед­ба­чалося передусім покращити постачання товарами сільських жителів, оскільки в умовах товарного голоду значна частина промислової про­дукції реалізовувалася в містах і не потрапляла на периферію.

У результаті ініційованих державою заходів уже на початок 1925 р. через споживчу кооперацію у централізованому порядку в найбільші хлібозаготівельні райони республіки надходили промислові товари першої необхідності (мануфактура, нафтопродукти, сіль, цукор, залі­зо, цвяхи) від цілого ряду союзних та українських державних трестів та синдикатів, включаючи Нафтосиндикат, Сільсиндикат, Цукротрест, Південсталь, Уралмет, Металосиндикат, Продсилікат, Текстиль­син­ди­кат, Хімвугілля, Поліський сірниковий трест, Камвольний трест, Тю­тюнтрест, Махортрест та ін. [74, арк. 52–53].

Таким чином, практика подальшого розширення генеральних до­говорів разом з планами порайонного завезення товарів поступово стала вирішальною у взаємовідносинах споживчої кооперації з дер­жав­ною промисловістю. Саме тому у березні 1925 р. збори уповно­ва­же­них Центроспілки СРСР визнали генеральні договори коопера­тивних організацій з державною промисловістю, що здійснювались централізованим порядком на плановій основі, «найбільш здоровою формою безперебійного постачання кооперації продукцією промис­ловості» [75, с. 34]. Безпосередньо сама держава розцінювала їх як важливий крок на шляху розвитку плановості в регулюванні товаро­обороту і приборканні «ринкової стихії», як дієвий засіб боротьби з нестачею товарів. Ціла низка проблем, яка виникла при цьому, не бралася до уваги.

Зауважимо, що поширення практики планових завозів товарів по­клало кінець комерційній ініціативі промислових підприємств. Тепер держава не лише регламентувала відпускні ціни на продукцію трестів, але й указувала, де саме і кому її потрібно реалізувати. Замість ство­рення економічної зацікавленості у просуванні товарів на периферію держава вдалася до безпосереднього адміністративного тиску. У цент­ралізованому порядку розподілялися не лише дефіцитні товари, а й цілком достатні, норми завезення товарів встановлювалися союзними органами без урахування питомої ваги УСРР в загальносоюзному фонді і були явно заниженими. До того ж нав’язана державою прак­тика порайонного завозу не враховувала економічні закони ринку, зокрема регіональні сезонні коливання споживчого попиту. Слід під­креслити, що генеральні договори і планові рознарядки товарів по­збавляли кооперативні організації на місцях комерційної ініціативи, не спонукали до покращення роботи споживспілок, що було вкрай важливо в умовах конкуренції з приватним торговцем.

Подібна практика взаємозв’язків споживчої кооперації з промисло­вими підприємствами ще більше посилила неврегульованість попиту та пропозиції, неминуче вела до розширення «примусового асорти­менту» товарів. На необхідність термінового вирішення цих проблем звернув увагу Пленум ЦК КП/б/У, що проходив у січні 1925 р., ре­зюмуючи, що «прояв цих недоліків отримує особливо гострі форми в торгівлі з селом, викликаючи цим незадоволення селянських мас» [3, с. 333].

Однак вирішення проблеми розширення асортименту товарів, які споживча кооперація отримувала від промисловості і реалізувала на селі, виявилося досить складною справою. В офіційному зверненні Нар­комторгу України до Раднаркому і ЦК КП(б)У від 28 лютого 1925 р. практика примусового асортименту називалася досить поширеною в Україні. Указувалося, зокрема, що торговельні організації на місцях абсолютно позбавлені будь-якого вибору асортименту товарів, оскіль­ки договори укладалися центральними органами кооперації, часто без консультацій із торговельною мережею і без урахування її інтересів [76, арк. 12]. Особливі нарікання висловлювалися на адресу Метало­син­дикату, Продасилікату, Укртекстильторгу, Мосторгу, які поста­ча­ли споживчій кооперації продукцію, що не задовольняла вимоги спо­живчого попиту на ринку товарів.

ХІV конференція РКП/б/ (квітень 1925 р.) у резолюції «Про коопе­рацію» приділила суттєву увагу питанню добору промислових товарів для споживачів. Рішення конференції вимагали від державної про­мисловості найближчим часом ліквідувати систему примусового асор­тименту товарів. Крім цього державні підприємства мали надавати споживчій кооперації першочерговість у доборі товарів. У центрі і на місцях, згідно з ухваленими на конференції рішеннями, були створені спеціальні паритетні комісії з представників промисловості і спо­жив­чої кооперації для спільного вирішення питань добору та реалізації промислових товарів [1, с. 378–379].

Невирішеною залишалася проблема забезпечення населення ману­фактурою через кооперативні організації. Загострення проблеми по­лягало в тому, що в товарообороті української кооперації провідну роль відігравали хліб і ситець. По тому, скільки ситцю може отримати селянин за проданий хліб, визначалася рентабельність його гос­по­дар­ства. Справа в тому, що на Україні майже повністю було відсутнє фабричне виробництво бавовняних тканин, їх завозили переважно з Російської Федерації. У зв’язку з цим товари текстильної промис­ло­вості у багатьох випадках доходили до селянина обхідними шляхами – через спекулянта, який вимагав подвійну, а то й потрійну ціну. На­приклад, у жовтні 1925 р. на Україні кооперативна націнка на ситець складала 61 %, приватна – 107 % [66, с. 8]. Така ситуація викликала велике занепокоєння союзного та українського керівництва.

Відтак питання забезпечення населення мануфактурою через спо­живчу кооперацію й усунення з цього процесу приватного посеред­ника протягом 1925 р. було взято під посилений контроль держави. Голова ВРНГ СРСР Ф.Е. Дзержинський в одній із директив трестам, синдикатам і торгам підкреслював, що тільки за один квартал у Москві було перепродано спекулянтам 550 вагонів мануфактури, і вироби, замість того, щоб якнайшвидше діставатися до споживача, хо­дили з рук у руки, затримувались у спекулянтів, посилюючи товарний голод. Від імені Політбюро ЦК РКП/б/ і РНК СРСР у своїх виступах Ф.Е. Дзержинський пояснював, що господарники не повинні бути представниками лише вузьких трестовських інтересів, а думати про загальні інтереси країни, у тому числі і селянства, яке можна задо­вольнити виключно доведенням до нього дешевого і якісного товару. Він вимагав «покласти кінець вакханалії цін і вжити заходи з тим, щоб вироби промисловості через кооперацію діставались робітникам і селянам, а не спекулянтам» [77, с. 247–249].

Щоб розширити генеральні договори промисловості і споживчої кооперації на товари першої необхідності, зокрема мануфактуру, Ук­раїнська економічна рада (УЕР) (листопад 1925 р.) ініціювала ряд заходів щодо оперативного просування промислових товарів до сіль­ського споживача, а саме: державні підприємства і споживча коопе­рація мали обходитися без перекупників, слід організувати роботу так, щоб товар з фабрики навпростець потрапляв до споживчого коопе­ративу. На Наркомвнуторг УСРР покладалося завдання контролювати, щоб як мануфактура, залізо, махорка, шкіра, які мали попит у сіль­ського пайовика, продавалися трестами безпосередньо споживчій кооперації [78].

Ужиті адміністративним шляхом заходи з боку союзного та рес­публіканського керівництва дещо виправили становище з поста­чан­ням мануфактури державними підприємствами споживчій кооперації. Лише в останньому кварталі 1924–1925 рр. споживча кооперація УСРР отримала 791 вагон мануфактури (в одному вагоні 70 тис. м або 100 тис. аршинів). Планом на перший квартал 1925–1926 рр. перед­ба­чалося завести вже 1 тис. вагонів бавовняної мануфактури [79, арк. 13, 16]. Це було значно більше, ніж у попередні роки [66, с. 42]. Але якщо раніше більшість мануфактури потрапляла в руки приватника, то в кінці 1925 р. тут настав рішучий перелом. У першому кварталі 1925–1926 рр. з 462 вагонів мануфактури, які постачив Всесоюзний текс­тильний синдикат на Україну, споживча кооперація отримала 227 ва­го­нів (тобто більше половини). При цьому зауважимо, що Наркомторг УСРР дав вказівку іншим отримувачам мануфактури 75 % цієї про­дукції реалізувати населенню безпосередньо через споживчу коопе­рацію [80, с. 96].

Як бачимо, генеральні договори споживчої кооперації з промис­ло­вими підприємствами на закупівлю та реалізацію товарів протягом 1924–1925 рр., на відміну від укладених у перші роки непу, перетво­рилися на цілу систему, сприяючи активізації торговельної роботи кооператорів. Цей факт підтверджує ряд укладених договорів на реа­лізацію кооперативними організаціями великих партій промислових товарів. Так, протягом першої половини 1925 р. Вукопспілка підпи­сала договори із Всесоюзним текстильним синдикатом на відпуск українській кооперації щомісяця 60 вагонів мануфактури; з Півден­стал­лю на закупівлю металевих товарів (на суму 3,5 млн. крб.); з Уралметом – на різні металеві товари (на суму 1,6 млн. крб.); з Пів­денною конторою Сільсиндикату на постачання 2 млн. пудів солі; з правлінням Мальцевських заводів – на закупівлю 50 тис. пудів різного литва і 150 вагонів скла; з Махортрестом на доставку 180 вагонів махорки; з Цукротрестом і Укрсільцукром на закупівлю 2 млн. пудів цукру; з Укролійсиндикатом – на постачання населенню 300 цистерн олії [81, с. 61].

За архівними даними, восени 1925 р. ВУКС уклала договори на ряд таких товарів: із Нафтосиндикатом на 1 млн. 500 тис. пудів гасу;


з Південсіллю – на 1 млн. 600 тис. пудів солі; з Махортрестом – на 200 ва­гонів махорки; з Сірниковим трестом – на 200 вагонів сірників. Також були підписані генеральні договори на закупівлю конди­тер­ських і тютюнових виробів, рису, рибних товарів, фруктів, шкір­сиро­вини, мануфактури [82, арк. 7]. Отже, генеральні договори споживчої кооперації з державною промисловістю охоплювали як найбільш ходові промислові, так і продовольчі товари.

У свою чергу, Уцеробкооп протягом 1925 р. уклав генеральний до­говір із Всесоюзним текстильним синдикатом на постачання міському населенню щомісяця 65–80 вагонів бавовняної мануфактури. Крім цього, ним були укладені договори на мануфактурні вироби з Там­бовським суконним трестом, Ленінградтекстилем, Орєхово-Зуєвським трестом; комісійні угоди з Камвольним трестом, Харківським Текст­швейпромом та Гумовим трестом. Також Уцеробкооп домовився на реалізацію своїм пайовикам товарів широкого вжитку – з Москва­три­котажем (панчохи і галантерея), Ленінградтекстилем (нитки), Техно­тканиною (клепки); Всеросійським шкірсиндикатом (шкіра та взуття) [83, с. 35–37].

Без сумніву, генеральні договори споживчої кооперації з під­при­ємствами державної промисловості хоча й контролювалися владою, але водночас сприяли зростанню товарообороту кооперативних орга­нізацій. Ці договори значною мірою вплинули на те, що торговельні обороти Вукопспілки в 1924–1925 рр. порівняно з попереднім роком зросли на 54,8 % [84, с. 5].

Дані щодо питомої ваги споживчої кооперації у закупівлях і реа­лізації продукції державної промисловості дещо різняться між собою. Так, ІІІ-й з’їзд уповноважених Вукопспілки (січень 1925 р.) наголо­шував на тому, що закупівлі споживчої кооперації у державних під­приємств складали 48 % [85, арк. 16]. Згідно з даними сьомої сесії Ради Вукопспілки, яка проходила в червні 1925 р., через споживчу ко­операцію за генеральними договорами реалізувалося у той час 40 % продукції державної промисловості [86].

За видами окремих товарів питома вага споживчої кооперації УСРР у реалізації товарів державної промисловості на той період була така: цукор – 61 %, текстиль – 59,8 %, гас – 40,2 %, силікат – 40 %, шкіра – 35 %, метал – 28,2 %, лляні і вовняні вироби – 21 %, бавовняні виро­би – 19,3 %. Відповідно до генеральних договорів на 1925–1926 р. різ­ні галузі промисловості мали передати споживчій кооперації України для реалізації від 20 до 80 % товарної продукції [87]. Як бачимо, ге­неральними договорами були охоплені основні галузі промисловості, що значною мірою сприяло реалізації товарів першої необхідності через споживчу кооперацію і витісненню приватного торговця як по­середника між виробником і споживачем.

Отже, підсумовуючи вищесказане, можна констатувати, що спо­живча кооперація в умовах конкурентної боротьби за ринок нама­галася трималася за рятівну для неї нитку – генеральні договори з державною промисловістю, що давало їй можливість потіснити при­ватний капітал у торгівлі. При цьому вона постійно прагнула заручи­тися підтримкою держави. Зокрема, у вересні 1925 р. керівництво Ву­копспілки звернулося до генерального секретаря ЦК КП /б/У Л.М. Ка­гановича з питанням про ставлення до неї трестів і банків, яке ха­рактеризувалося як «стримане» [88, арк. 105]. Відповідь на таке звер­нення була дана на ІХ з’їзді КП/б/У в грудні 1925 р. У його рішеннях ішлося про подальшу підтримку споживчої кооперації і про сприяння їй з боку державної промисловості. У рішеннях з’їзду підкреслю­ва­лося: «Сприяння з боку державної промисловості кооперації як ос­новного провідника промислової продукції до споживача дало значні результати. Подальша підтримка кооперації і розвиток здорового росту її повинні полегшити державним регулюючим органам мож­ли­вість вирішення завдань, які стоять перед нами в сфері організації торгівлі» [3, с. 378].

Тобто і надалі споживча кооперація могла розраховувати на під­тримку влади стосовно поглиблення її торговельних взаємозв’язків із державною промисловістю. Не випадково, ІV з’їзд уповноважених Ву­копспілки, що відбувся у квітні 1926 р., при розгляді перспектив торговельної роботи споживчої кооперації звернув особливу увагу на розширення взаємовідносин з державними підприємствами [89, с. 4].



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   23

Схожі:

Т. В. Оніпко торговельна діяльність споживчої кооперації україни в період непу ( історико-економічний аспект) монографія полтава рвв пуску iconРекламна діяльність рівненської державної обласної бібліотеки: історичний аспект
У статті вперше досліджено рекламну діяльність Рівненської державної обласної бібліотеки за період з 1940–2010 рр. Здійснено аналіз...
Т. В. Оніпко торговельна діяльність споживчої кооперації україни в період непу ( історико-економічний аспект) монографія полтава рвв пуску iconТеоретичні обгрунтування етапів трансформації споживчої кооперації в економіку ринкового типу теоретические обоснования этапов трансформации потребительской
Теоретические обоснования этапов трансформации потребительской кооперации в экономику рыночного типа
Т. В. Оніпко торговельна діяльність споживчої кооперації україни в період непу ( історико-економічний аспект) монографія полтава рвв пуску iconА. О. Ткаченко, І. В. Ткаченко створення І діяльність банківських установ на території україни: економіко–правовий аспект

Т. В. Оніпко торговельна діяльність споживчої кооперації україни в період непу ( історико-економічний аспект) монографія полтава рвв пуску iconОсвіта. Виховання. Навчання авраменко, Олег Борисович
Система "Техносвіт технологічна освіта": науково-методичний аспект : монографія / О. Б. Авраменко; Уман держ пед ун-т ім. Павла Тичини....
Т. В. Оніпко торговельна діяльність споживчої кооперації україни в період непу ( історико-економічний аспект) монографія полтава рвв пуску iconЦентр пам’яткознавства
Розвиток І діяльність історико-культурних заповідників середньої наддніпрянщини
Т. В. Оніпко торговельна діяльність споживчої кооперації україни в період непу ( історико-економічний аспект) монографія полтава рвв пуску icon1. Діагностичний супровід професійної діяльності вчителя початкової школи
Діагностична діяльність майбутнього вчителя початкових класів: теорія І практика: монографія / С. М. Мартиненко
Т. В. Оніпко торговельна діяльність споживчої кооперації україни в період непу ( історико-економічний аспект) монографія полтава рвв пуску iconКультура України ХХ ст. Суспільно-політичні умови розвитку української культури
Непу, українізації аж до так званого "розстріляного відродження"
Т. В. Оніпко торговельна діяльність споживчої кооперації україни в період непу ( історико-економічний аспект) монографія полтава рвв пуску iconТ. В. Кушнірова // Наукові праці Кам’янець-Подільського національного університету імені І. Огієнка: Філологічні науки. Кам’янець-Подільський : Аксіома, 2009. Вип. 20. С. 330-335
Кушнірова Т. В. Романні обрії російської літератури першої третини ХХ століття: [монографія] / Т. В. Кушнірова. – Полтава : Видавець...
Т. В. Оніпко торговельна діяльність споживчої кооперації україни в період непу ( історико-економічний аспект) монографія полтава рвв пуску iconЛівобережної україни
Особлива увага звертається на стан наукової розробки проблеми та її джерельну базу, тенденції в розвитку теорії І практики української...
Т. В. Оніпко торговельна діяльність споживчої кооперації україни в період непу ( історико-економічний аспект) монографія полтава рвв пуску iconЗвіт ректора Пилатюка І. М. за період з червня 2015 року по червень 2016 року
За звітний період з червня 2015 року по червень 2016 року в Академії проводилась така діяльність


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка