Т. В. Оніпко торговельна діяльність споживчої кооперації україни в період непу ( історико-економічний аспект) монографія полтава рвв пуску



Сторінка17/23
Дата конвертації16.03.2018
Розмір5.33 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   23

РОЗДІЛ ІV. ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА ЩОДО ТОРГОВЕЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ СПОЖИВЧОЇ КООПЕРАЦІЇ УКРАЇНИ В 1926–1928 рр.

4.1. Фінансове забезпечення торговельної
діяльності кооперативних організацій

Проголошення у грудні 1925 р. курсу на індустріалізацію вимагало зосередження уваги на накопиченні коштів для будівництва важкої промисловості. Індустріалізація країни спричинила значну розбудову міст і збільшення чисельності робітників і службовців у народному господарстві, що супроводжувалося зростанням потреб міського насе­лення у промислових товарах і продуктах харчування. У розширенні місткості ринку велику роль відігравало поступове зміцнення матері­ального стану робітничого класу та рівня споживання селянства. Це вимагало подальшого розширення торговельної діяльності споживчої кооперації та посилення боротьби з приватним торговим капіталом, який намагався скористатися збільшенням попиту на продукти харчування і промислові товари з метою підвищення цін на них.

У вказаний період держава зосередила кошти на здійсненні ін­дустріалізації країни і вирішенні невідкладних питань у сільському господарстві. Утім подальше витіснення приватного капіталу з то­варообороту й усуспільнення сфери обігу, на думку більшовиків, було найважливішим завданням. Відтак споживча кооперація стала основ­ною товаропровідною ланкою. Відповідно до вказівок партії, розши­рення діяльності споживчої кооперації мало проходити таким чином: у першу чергу, за рахунок подальшого витіснення приватної торгівлі, у другу – шляхом заміщення державної торгівлі в окремих районах, керуючись власними фінансовими та організаційними можливостями. При цьому висувалася обов’язкова умова: звільнене державною тор­гівлею місце на ринку не мала зайняти приватна торгівля.

Згідно з рішеннями партійних з’їздів і конференцій, що відбулися протягом 1926–1928 рр., завдання споживчої кооперації полягало в на­ступному: забезпечення потреб населення завдяки активізації ко­опе­ративного товарообороту та зменшення ролі приватного капіталу. Пленум ЦК ВКП /б/, проведений у квітні 1926 р., у резолюції «Про господарську політику» підкреслив необхідність розширення товаро­обороту споживчої кооперації як за рахунок зменшення ролі приват­ного капіталу, так і рішучої боротьби щодо зниження роздрібних цін [1, с. 15–16]. Пленум ЦК КП/б/У (29 березня – 1 квітня 1926 р.) також наголосив на важливості розгортання торговельних операцій коопе­ративних організацій з метою підвищення задоволення ринкового по­питу. При цьому в резолюції зазначалося: «Боротьба за урегулювання ринку є боротьба за збереження і подальше підвищення заробітної плати трудящих і боротьба за зниження цін на предмети селянського вжитку, що надходять із міста» [2, с. 419–420].

Необхідність розширення масштабів діяльності торговельної галузі споживчої кооперації України вимагала приділити суттєву увагу стабілізації її фінансового стану. Органи влади всіляко намагалися регулювати вирішення цієї проблеми і вважали, що кооперативні ор­ганізації мали терміново віднайти власні шляхи самофінансування. Без вирішення цього завдання споживча кооперація не могла роз­раховувати на успіхи у справі безперебійного забезпечення населення продуктами та промисловими товарами. До активного залучення кош­тів безпосередньо самого населення в русло кооперативного обороту з метою розширення торговельних операцій закликало партійне ке­рів­ництво республіки [3, с. 417].

Вирішення питання стабілізації фінансового стану споживчої ко­операції проходило із великими ускладненнями, хоча з кінця 1925 р. баланс власних коштів та позики у системі споживчої кооперації по­ступово почав змінюватися на користь перших. Певні досягнення щодо відновлення самофінансування системи відзначила восьма сесія Ради Вукопспілки (лютий 1926 р.), вказавши, що «кооперація з попе­реднього періоду боротьби винесла багатий досвід господарювання, здатність досконало зважувати ситуацію, економно використовувати свої кошти, продумано будувати свою роботу» [4, с. 3]. Однак, вико­нуючи настанови більшовиків на охоплення ринку, споживча коопе­рація не могла ще тоді суттєво зміцнити свою фінансову стабільність, оскільки збільшення оборотів вимагало постійного вкладання нових коштів у будівництво торговельної мережі й отримання від держави кредитів.

Відтак протягом 1926–1928 рр. споживча кооперація продовжувала здійснювати торговельні операції, головним чином, на запозичені кошти, серед яких вагоме місце мали довготермінові позики Народ­ного комісаріату фінансів СРСР та УСРР. На початок 1926–1927 гос­подарського року сумарна заборгованість споживчої кооперації цим органам перевищувала 14,5 млн. крб. [5, арк. 44]. Погашення боргу кооперативними організаціями проводилося несвоєчасно. Значні суми Наркомфіном СРСР та УСРР просто списувалися з боргу, оскільки по­вернути їх споживча кооперація не могла, а та їх частка, що повер­талася, знову, відповідно до постанови РПО СРСР від 19 листопада 1926 р., направлялася на кредитування кооперативних організацій [6, арк. 111].

Суттєву роль у кредитуванні споживчої кооперації продовжували відігравати кредити Українбанку [7, с. 272] та Держбанку, на які при­падало 89,9 % загальної суми одержаних організаціями споживчої кооперації кредитів, з них 48,6 % належали Українбанку. Споживча ко­операція брала кредити й у приватного сектора, проте суми, одер­жані нею від приватників, поступово зменшувалися й у жовтні 1926 р. становили 5,5 %, а через рік – 1,4 % від загального обсягу кредитів [8, арк. 71]. Крім цього, залишались товарні кредити державної про­мисловості кооперативним організаціям. В умовах загострення товар­ного голоду кооперативні організації зменшували обсяг відпуску то­варів у кредит своїм членам.

З метою фінансової підтримки міських робітничих товариств спо­живачів 3 квітня 1926 р. Українська економічна рада ухвалила поста­нову «Про кредитування низової робітничої кооперації під соло-векселі» [9, с. 147–148]. Ішлося про надання можливості робітничій кооперації одержувати з кредитних установ готівку, потрібну для сплати завдатків при купівлі товарів. УЕР винесла рішення про те, що робітничі кооперативи, яким відкриті кредити, можуть звертатися до Українбанку з проханням дисконтувати його соло-векселі для розра­хунків із господарськими органами, що видали їм товари. Українбанк мав дисконтувати соло-векселі в рамках кредиту, встановленого для даного робітничого кооперативу, і вносити відповідну суму на бан­ківський поточний рахунок даного господарського органу. Також Ук­ра­їнбанк наділявся правом передисконтовувати дисконтовані від нього соло-векселі робітничих кооперативів у Державному банку в рамках кредитів, установлених для робітничих кооперативів.

Щоб підтримати фінансове забезпечення робітничої кооперації, десята сесія ради ВУКС (жовтень 1926 р.) надала право Президії Уце­робкоопу кредитуватися в усіх установах, організаціях, приватних осіб у межах до 10 млн. банківського кредиту і 40 млн. крб. товарного кредиту. Сесія також ухвалила дозволити правлінню Вукопспілки збіль­шувати розміри кредитів із наступним їх затвердженням загаль­ними зборами уповноважених ВУКС. Разом з тим, сесія накреслила завдання щодо самофінансування системи, затвердивши кошторис прибутків від торговельних операцій у сумі 4 млн. 530 тис. крб. та організаційних витрат у сумі 2 млн. 481 тис. 519 крб. Крім цього, було заплановано протягом року довести зростання пайових капіталів та власних коштів на 55 %. Як бачимо, згідно з ухваленими сесією рі­шен­нями, сукупність державних кредитів та власних коштів мала за­безпечити для споживчої кооперації тверду фінансову базу [10, с. 17].

За статистичними даними, 1925–1926 господарський рік був най­більш сприятливим у розвитку кооперативного кредитування робіт­ників, але й тоді сума наданих кредитів становила лише 8,2 % за­гального торговельного обороту робітничих кооперативів [11, с. 78]. Постанова секції торгівлі та кооперації Укрдержплану від 20 жовтня 1926 р. обмежила в кредитуванні права робітників, зарплата яких пе­ревищувала 100 крб. на місяць. У 1926–1927 рр. питома вага кредитів у обігах робітничих кооперативів зменшилася до 7,8 %, а в 1928–1929 рр. вона становила лише 5,4 % обороту [12, арк. 32]. Тобто держава у зв’язку з початком індустріалізації і виділенням для цього великих коштів обмежила видачу кредитів робітникам. При цьому бралося до уваги, що на той час дещо покращився матеріальний стан робітничого класу і зросли пайові внески членів кооперативів. Тим самим посту­пово відбувалося відновлення одного з кооперативних принципів, який не рекомендував видавати товари у кредит, а радив продавати за готівку.

Оскільки державі бракувало коштів на індустріалізацію, було ви­рішено прискорити повернення боргів кооперативними організаціями. Так, на засіданні Ради праці та оборони СРСР 19 листопада 1926 р. розгорілася дискусія стосовно доповідей Народного комісаріату фі­нансів СРСР та Держбанку щодо вилучення довготермінових кредитів із кооперації. НКФ та Держбанк наполягали на тому, щоб видавати кредити споживчій кооперації не більше як на 3 роки. Воднораз від споживчої кооперації вимагали терміново погасити наявні борги за отримані кредити. Після тривалого обговорення ухвалили рішення щодо надання кооперативним організаціям кредитів на термін не більше 5 років. НКФ та Наркомторгу СРСР було доручено розглянути питання про можливість використання коштів, які повертала спо­жив­ча кооперація, для подальшого кредитування кооперації [13, арк. 6–6 зв].

Зменшення термінів довготермінових кредитів кооперації не влаш­товувало не тільки кооперативні організації, але й керівництво Ук­раїни. РНК УСРР у лютому 1927 р. опротестував перед РНК СРСР постанову РПО СРСР від 19 листопада 1926 р. про заходи щодо вилу­чення довготермінових позик споживчій кооперації. У червні 1927 р. позицію Раднаркому УСРР підтримала ВУЦВК. 3 липня того ж року у ЦВК СРСР відбулося обговорення спільного клопотання ВУЦВК та РНК УСРР про скасування вище названої постанови [14, арк. 8]. Однак вирішення справи уповільнювалося. 28 листопада 1927 р. РНК УСРР інформував ВУЦВК, що питання про вилучення довготер­міно­вих позик зі споживчої кооперації слід вважати не вичерпаним до кінця [15, арк. 13].

Не маючи гарантії щодо отримання довготермінових кредитів від держави, кооперативні організації були змушені невідкладно від­на­ходити необхідні кошти для розширення торговельної діяльності в самій системі. На необхідність активізації пошуку власних шляхів самофінансування звернула увагу восьма сесія Ради Вукопспілки, яка проходила у лютому 1926 р. При цьому у рішеннях сесії зазначалося, що це вкрай потрібно для того, щоб споживча кооперація змогла «впливати всім змістом своєї роботи на гранично можливий підйом життєвого рівня кооперованого населення» [4, с. 2].

Як засвідчують статистичні дані, поповнення власних коштів спо­живчої кооперації України відбувалося як за рахунок доходів від її господарської діяльності, так і завдяки пайовим кампаніям. Основні доходи давала безпосередньо сама торговельна діяльність організацій споживчої кооперації (див. додаток А). Ці надходження забезпечував здебільшого продаж товарів. Так, дохід робітничо-міських коопера­тивів від продажу товарів у 1925–1926 рр. пересічно становив 90,3 % загальної суми всіх доходів, а сільських споживчих товариств – 94,7 %. Трохи нижчим був відсоток від продажу товарів у сумі загаль­ного доходу райспоживспілок – 89,8 % [16, с. 21].

Завдання щодо покращення фінансового стану торговельної галузі споживчої кооперації спонукало кооператорів більшу частину ре­сурсів використовувати для нарощування товарообороту. Зокрема, робітничо-міські кооперативи мали в обігу протягом 1925–1926 рр. 89,1 % усіх коштів, з яких власні складали 16,7 %. Відповідно сільські споживчі товариства використовували 80 % фінансових ресурсів, із них 48,9 % – власних. 93, 7% коштів райспоживспілок перебувало в обігу, з них 20,1 % – власні [16, с. 20]. Як бачимо, більшу частину ко­ш­тів у товарообіг направляли райспоживспілки, що потребували ста­білізації складного фінансового стану. Розгортання торговельних опе­рацій споживчої кооперації давало грошові надходження, які йшли на погашення кредитних боргів, розширення торговельної мережі та тор­говельних операцій.

У період боротьби за індустріалізацію країни збільшення фінан­сових ресурсів для розвитку торговельних операцій відбувалося також і за рахунок збору пайових авансів, вкладів. споживча кооперація змушена була приділяти велику увагу мобілізації коштів населення у формі пайових внесків, авансів і вкладів. Мобілізуючи таким чином кошти населення на організацію торгівлі, споживча кооперація давала можливість державі збільшувати капіталовкладення на розвиток про­мисловості.

3-я сесія ВУЦВК (травень 1926 р.) підкреслила значне поліпшення фінансового стану системи як через урядові заходи (кредитні асиг­нування на оздоровлення кооперативних організацій), так і через за­лучення коштів населення, що дало збільшення пайового фонду по сільських споживчих товариствах з 333 тис. крб. на 1 січня 1924 р.


до 2 174 тис. крб. на 1 січня 1926 р., по робітничій кооперації – з 1 245 тис. крб. до 2349 тис. крб. [17, с. 600]. За даними В.В. Лантуха, пайовий фонд сільської споживчої кооперації збільшився з 1 825 тис. крб. у жовтні 1924 р. до 5 532 тис. крб. у липні 1927 р. За цей же час у ро­бітничій кооперації зростання відбулося з 820 тис. крб. до 5 112 тис. крб. [18, с. 88].

Протягом 1926 р. суттєво активізувалася робота кооператорів щодо збільшення числа пайовиків та пайового фонду кооперативних орга­нізацій. Як указував С. Зарудний, протягом 1926 р. помітно зросло число пайовиків. На 1 січня 1927 р. зростання у сільській споживчій кооперації становило 52,5 %, відповідно у робітничо-міській коопе­рації – 37,5 %. Без сумніву, це сприяло збільшенню пайового фонду споживчої кооперації республіки [19, с. 35].

Проте місце пайового капіталу кооперативних організацій у струк­турі власних коштів було тоді ще незначним, зокрема у робітничо-міських кооперативах – 15,4 %, сільських споживчих кооперативах – 15,0 % райспоживспілках – 12,3 % [16, с. 18]. Отже, переважною скла­довою частиною власних коштів кооперативних організацій на той час був не пайовий капітал, а кошти, що надходили від госпо­дарської діяльності кооперативів.

Х Всеукраїнський з’їзд Рад (квітень 1927 р.), розглянувши питання про організацію торгівлі та кооперацію, з яким виступив нарком торгівлі М.О. Чернов, констатував, що фінансовий стан споживчої кооперації покращився. У 1924–1925 рр. неплатоспроможних рай­спо­живспілок налічувалося 22, а в 1925–1926 рр. таких зовсім не було. Водночас з’їзд наголошував на суттєвих недоліках споживчої коопе­рації, які заважали активізації її торговельної діяльності, а відтак – витісненню приватного торговця з ринку. Зокрема, було вказано на недостатнє зростання пайового капіталу, велику заборгованість дер­жа­ві, яка на 1 жовтня 1926 р. становила 29,3 % до суми загальної дов­готермінової заборгованості споживчої кооперації, наявність окремих слабких у торговому та фінансовому відношенні кооперативних ор­ганізацій [20, с. 317].

На необхідності термінового вирішення проблеми зміцнення фі­нан­сового стану споживчої кооперації шляхом збільшення пайового фонду наголосила 2-а сесія ВУЦВК Х скликання, що проходила 12 жовтня 1927 р. [21, с. 1033]. Через півроку, 22 березня 1928 р., 3-я сесія ВУЦВК також підкреслила важливість оздоровлення споживчої кооперації на місцях. Як шлях до цього кооператорам пропонувалося суттєво поповнити пайовий фонд споживчих кооперативів та їх спілок за рахунок надходжень від вступних і пайових внесків [22, с. 207].

Більшовики контролювали процес поповнення пайових фондів споживчої кооперації з метою розширення торговельних операцій. Підтвердженням цього є постанова ЦВК і РНК СРСР від 31 грудня 1927 р. «Про зміни постанови ЦВК і РНК від 20 травня 1924 р. «Про споживчу кооперацію», згідно з якою для розгортання мережі коопе­ративної торгівлі було вирішено збільшити розмір внесків у спо­живчій кооперації: вступний – 50 коп., пайовий у робітничих коопе­ра­тивах – 15 крб., у сільських споживчих товариствах – 10 крб. [23, с. 93–94].

3 січня 1928 р. ВЦВК СРСР направив телеграму ВУЦВК, зо­бов’я­зуючи його взяти під контроль проведення роботи щодо збільшення паїв у споживчій кооперації [24, арк. 4]. Виконуючи директиву Моск­ви, 5 січня 1928 р. Раднарком УСРР ухвалив постанову про збіль­шення максимального розміру кооперативного паю у вищевказаних розмірах. Наркомторгу УСРР та організаціям споживчої кооперації було доручено терміново впровадити в життя ухвали названих доку­ментів [25, арк. 8].

Постанова ВУЦВК і Раднаркому УСРР від 14 грудня 1928 р. на­давала широкі можливості у справі збору на місцях коштів на ка­пі­тальне будівництво кооперативних організацій, включаючи торго­вель­ні заклади, склади, холодильники тощо. Передбачалися такі джерела, як спеціальні одноразові внески від кооперованого населення, цільові внески від усіх споживачів району, відрахування від доходів самої кооперативної системи. Розмір внесків і принцип їх збору був уста­новлений у таких розмірах: для осіб із заробітком до 20 крб. на мі­сяць – 50 коп., до 100 крб. – 2 крб. 50 коп., понад 225 крб. – 5 крб. [26, с. 50].

Без сумніву, виконання кооперативними організаціями дирек­тив­них рішень влади щодо збільшення паїв дало суттєві результати. Якщо на 1 жовтня 1926 р. пайовий фонд споживчої кооперації Ук­раїни складав 855 тис. крб., то відповідно на 1 жовтня 1927 р. – 1 373,9 тис. крб., а на 1 жовтня 1928 р. 3 292,5 тис. крб., тобто про­тя­гом двох років зріс у 3,9 раза [27, с. 46]. Отже, поповнення пайового фонду споживчої кооперації певною мірою стабілізувало її фінан­совий стан і дозволило активізувати торговельну галузь. Разом з тим зауважимо, що втручання держави у визначення розмірів паїв було грубим порушенням кооперативної демократії, що свідчило про пе­ре­творення кооперації у структуру, яка залежала від вказівок партійно-радянського керівництва. Не зважаючи на проведені пайові кампанії та директивне підвищення паїв і збільшення розмірів пайового ка­піталу, організації споживчої кооперації не змогли цілком позбутися кредитної залежності від банківських та інших кредитуючих установ.

Джерела містять різні дані щодо частки пайових внесків у обсязі власних коштів кооперативних організацій. Окремі з них засвідчують: 1 жовтня 1926 р. пайовий капітал у робітничо-міських споживчих кооперативах складав 27 % власних коштів, а в сільських споживчих товариствах – усього шосту частину (15 %). Водночас наголошується, що станом на 1 липня 1927 р., порівняно з 1924 р., пересічний пайовий капітал робітничих і міських товариств зріс більше ніж утричі, а сільських споживчих товариств – у понад 3,5 рази. Та навіть за таких темпів зростання пайового капіталу споживча кооперація України продовжувала проводити свої торговельні операції переважно за кредити, взяті в борг у держави [28, с. 25].

За іншими джерелами, у 1926–1927 рр. пайові кошти Вукопспілки становили 11,7 % до власних коштів; відповідно по райспоживспіл­ках – 14,8 %; міських товариствах – 18,4 %; сільських споживчих то­вариствах – 20,4 % [29, с. 27–28]. Як бачимо, найбільш залежною від кредитів була Вукопспілка, якій держава передусім надавала кредитну підтримку. За І. Витановичем, на кінець 1928 р. пайовий фонд спо­живчої кооперації суттєво зріс. Так, власний капітал Вукопспілки у 1928 р. становив 8,4 млн. крб., у тому числі пайовий – 3,6 млн. крб., тобто 42,9 % [30, с. 281].

Проаналізуємо динаміку змін у структурі власних і запозичених коштів споживчої кооперації України протягом 1926–1928 рр., яка значною мірою впливала на її фінансове забезпечення, а відтак свід­чила про можливість появи додаткових ресурсів для розширення торговельної мережі та товарообороту.

На думку В.М. Целларіуса, успішна торговельна діяльність спо­жив­чої кооперації була можлива, коли торговельне підприємство мало в обороті не менше 20–25 % власних коштів. Автор вважав, що дещо кращим було становище сільської споживчої кооперації, яка змогла на початок 1926 р. довести власні кошти в балансі майже до 45 %. Збільшення фінансових ресурсів відбувалося переважно за рахунок надходжень від торгівлі. Зовсім інший стан був характерний для робітничо-міської споживчої кооперації. Власні кошти становили приблизно 12–13 % у товарообороті, тобто товарооборот здійснювався за рахунок кредитів. У розпорядженні ВУКС на початок 1926 р. власні кошти складали приблизно 9 %. Відповідно торговельні операції вона здійснювала за кредити, зокрема, довготермінова позика НКФ ста­новила 3 656 тис. крб. Власні кошти Уцеробкоопу тоді складали 30 %, проте він оперував 500-ма тис. довготермінової позики [31, с. 19–20].

Посилаючись на дані Є. Дешко, зазначимо, що власні кошти сіль­ських споживчих товариств становили трохи більше половини їх товарообороту; власні кошти робітничо-міських товариств та райспо­живспілок складали лише чверть з усієї суми товарообороту [18, с. 23]. За дослідженнями М. Попова, власні кошти сільських споживчих товариств на 1 жовтня 1926 р. зосереджувалися у торговельному обо­роті лише на 49,9 %, робітничих кооперативів – 15,8 %, рай­спо­жив­спілок – 18,2 %, Вукопспілки – 2,5 %. При цьому автор зазначав, що на 1 жовтня 1924 р. робітничі споживчі товариства, райспоживспілки та ВУКС зовсім не мали власних коштів у торговельному обороті. Таким чином, за два роки цей прорив був цілком ліквідований і сума власних фінансових ресурсів споживчої кооперації зросла більше як утроє. Це дещо зміцнило фінансовий стан усіх ланок споживчої ко­операції [32, с. 32].

На 1 жовтня 1927 р. співвідношення власних та запозичених капі­талів у системі споживчої кооперації було таким: Вукопспілка мала 13,8 % власних до всіх наявних у неї коштів, відповідно райспо­живспілки – 19,2 %, міські споживчі товариства – 25,1 %, сільські товариства – 52,6 % [29, с. 27]. Отже, лише сільські споживчі това­риства вкладали трохи більше власних грошей, ніж запозичених. Це пояснювалося тим, що саме вони в попередні роки практично були позбавленні кредитної підтримки держави, а тому шукали власні шляхи стабілізації свого фінансового стану. Загалом же, за даними В.В. Лантуха, торговельний капітал споживчої кооперації у жовтні 1928 р. включав у себе ¼ власних коштів [18, с. 105].

Фінансовий стан Вукопспілки поступово змінювався на краще. На 1 жовтня 1927 р. в обороті було задіяно 2 163 тис. крб. власних кош­тів, а довготермінові позики складали 3 128 тис. крб. На 1 жовтня 1928 р. власні кошти ВУКС становили 5 045,3 тис. крб., а довготермінові позики – 2 727,6 тис. крб. [33, арк. 31]. Усього ж на 1 жовтня 1927 р. Вукопспілка мала власних коштів 7015 тис. крб., а на 1 жовтня 1928 р. – 12 432 тис. крб., тобто протягом року відбулося зростання в 1,8 раза.

Тенденція до стабілізації фінансового стану системи споживчої кооперації тривала. На 1 липня 1929 р., порівняно з 1 жовтня 1928 р., зростання її грошових ресурсів, за даними балансу, відбулося пе­реважно внаслідок зростання власних доходів. За цей період у робіт­ничих кооперативах абсолютна сума власних коштів збільшилася на 29 %, сільських споживчих товариствах – на 32 %, райспоживспіл­ках – на 37,3 % [34, с. 51].

Показники щодо розміру доходів споживчої кооперації включили до народногосподарського плану на 1928–1929 рр. Розмір доходів спо­живчої кооперації був узгоджений з урядовими директивами. При цьому зазначимо, що перед кооператорами стояло непросте завдання – забезпечити певну стабільність фінансового стану, дотримуючись державної політики систематичного зниження кооперативних цін. Згід­но з урядовими розпорядженнями, у споживчих товариствах пла­нувалося збільшити доходи до товарообороту в межах 1,5–1,75 %, відповідно по райспоживспілках – 1 % і по Вукопспілці – 0,25 % [35, с. 32].

Отже, влада прагнула контролювала та регулювала надходження коштів до кооперативних організацій з тим, щоб потім викорис­товувати їх для розвитку економіки країни. Справді, із зміцненням фінансового стану, споживча кооперація брала активну участь у підтримці індустріалізації країни. Уже 1928 р. Вукопспілка стала кре­дитором, виділивши Українбанку довготермінову позику на будів­ниц­тво – 520 тис. крб. і позику на імпортне устаткування – 466 тис. крб. [36, арк. 59]. За даними Я.А. Кістанова, у державні позики, пов’язані із здійсненням індустріалізації, споживча кооперація СРСР за період 1926–1929 рр. вклала близько 300 млн. крб. [37, с. 271]. У ній є і част­ка коштів споживчої кооперації України.

Певним чином на стабілізацію фінансового стану споживчої коопе­рації протягом 1926–1928 рр. впливала податкова політики держави. Більшовики, розгортаючи індустріалізацію, шукати нові шляхи над­ход­ження коштів, відтак намагалися посилити податкове наван­та­ження на всі господарські структури. Споживча кооперація, яка в попередні роки мала суттєві податкові пільги, всіляко намагалася зберегти їх за собою, хоча з кожним новим розпорядженням Народ­ного комісаріату фінансів та податкових органів робити це було все складніше.

Керівництво споживчої кооперації з метою отримання податкових пільг не раз ставило перед органами влади питання щодо вдос­коналення системи оподаткування кооперативних організацій. Так, ХІ надзвичайна сесія Ради Вукопспілки, що проходила 19–22 лютого 1927 р., розглянула питання про заміну існуючої форми оподаткуван­ня споживчої кооперації у вигляді зрівняльного збору введенням прогресивно-прибуткового податку. Також пропонувалося запрова­ди­ти суттєве скорочення існуючих ставок орендної плати за примі­щен­ня, які займала споживча кооперація. Зазначені пропозиції правління Вукопспілки внесло на розгляд уряду України [38, с. 1–2]. Така пози­ція свідчила про те, що керівництво споживчої кооперації всіляко намагалось зберегти монопольне становище на ринку.

Про податковий тиск фіскальних органів на споживчі товариства свідчило розпорядження Народного комісаріату фінансів УСРР від 16 липня 1926 р., в основі якого лежала директива НКФ СРСР від 24 червня 1926 р. про запровадження оподаткування прибутковим по­датком споживчих об’єднань робітників і службовців [39, арк. 15]. Зау­важимо, що оподаткування прибутковим податком було запро­ваджене з огляду на те, що міські кустарі та ремісники, які входили до складу споживчих товариств, вважалися такими, що працюють і підлягають додатковому оподаткуванню. Розпорядження НКФ УСРР викликало цілу низку клопотань із боку робітничих кооперативів до органів влади про звільнення їх від цього податку. Наголошувалося на тому, що кількість кустарів і ремісників, які входять до складу ро­бітничих споживчих товариств, складає незначну кількість пайовиків, а оподаткування прибутковим податком вимагає виплати значних сум.

Прокуратора УСРР, у компетенцію якої входило вирішення супе­реч­ливих питань оподаткування, 31 березня 1927 р. надіслала до ВУЦВК подання «Про припинення чинності обіжника НКФ «Про опо­даткування споживчих об’єднань робітників та службовців прибут­ковим податком». Президія ВУЦВК на засіданні 15 квітня 1927 р. роз­глянула подання Прокуратори УСРР і скасувала вищевказане роз­порядження НКФ УСРР від 16 липня 1926 р. У результаті Наркомфіну УСРР довелося внести доповнення до Постанови ЦВК та РНК СРСР про податкові пільги для споживчих кооперативних організацій з при­міткою такого змісту: «Входження в указані споживчі об’єднання ро­бітників і службовців, кустарів і ремісників, які мають виборчі права, не позбавляє ці об’єднання пільг оподаткування» [40, арк. 4]. Як бачи­мо, робітничі кооперативи зберегли за собою певні податкові пільги, а саме, звільнялися від оподаткування прибутковим податком.

Спробою посилення оподаткування організацій споживчої коопе­рації України та поповнення союзної казни було «Положення про при­бутковий податок з державних підприємств, кооперативних органі­зацій і акціонерних товариств за участю державного і кооперативного капіталу», яке було ухвалене ЦВК СРСР восени 1926 р. [41]. Згідно з цим положенням, державні підприємства, кооперативні організації й акціонерні товариства (пайові товариства) оподатковувалися прибут­ко­вим податком за місцем знаходження їх правлінь. При такому цент­ралізованому порядку оподаткування прибутковий податок надходив до однієї союзної республіки, а саме тієї, на території якої містилося правління. Оскільки споживча кооперація України була складовою час­тиною Центроспілки, прибуток від контор та представництв спо­живчої кооперації УСРР, що перебували за межами України (зокрема в Москві, Ленінграді, Ростові, Астрахані), мав надходити до подат­ко­вих органів СРСР. Таким чином, зі споживчої кооперації України ви­лучалися кошти, які належали республіканській казні.

Ураховуючи пропозиції кооператорів, 15 квітня 1927 р. ВУЦВК на­правив до ЦВК СРСР проект постанови в редакції українського уряду, за яким сума прибуткового податку кооперативних організацій роз­поділялася між усіма союзними республіками, на території яких реа­лізувалася діяльність цих організацій. На думку уряду УСРР, най­більш доцільним методом розподілу сум прибуткового податку між союзними республіками був розподіл пропорційної вартості вибраних на кожне окреме підприємство патентів. Вважалося, що при розподілі загального окладу податку на кожне підприємство буде нарахована певна частина податку [42, арк. 4]. Однак остаточно вирішити цю проблему не вдалося, тож у практиці сплати прибуткового податку організаціями споживчої кооперації і надалі продовжувала існувати велика плутанина, яка шкодила стабілізації її фінансового стану.

Водночас зазначимо, що, порівняно з іншими господарськими струк­турами, споживчій кооперації протягом 1926–1928 рр. вдалося зберегти певні податкові пільги. Податкова політика держави щодо споживчої кооперації впливала на її частку в загальній сумі по­дат­кових надходжень до бюджету республіки. У 1924–1925 р. на спожив­чу кооперацію припадало 13,6 % (7,6 млн. крб.) усіх податкових пла­тежів, що надходили до державної казни, у 1925–1926 рр. її частка збільшилася до 15,2 % (11,7 млн. крб.), а в 1926–1927 рр. – знову змен­шилася до 13,5 % (15 млн. крб.). Зростання абсолютного обсягу по­даткових надходжень пояснюється збільшенням розмірів торго­вель­них оборотів. Тоді ж приватний сектор сплачував податків у серед­ньо­му в 4 рази більше, ніж споживча кооперація, хоча в 1925–1926 рр. обороти у нього були меншими у 1,5 рази від кооперативних, а в 1926–1927 р. – у 2,4 рази [43, арк. 40–41].

Отже, здійснення індустріалізації країни вимагало прискорення товарообороту, зниження витрат обертання і впровадження жорсткого режиму економії, відтак торговельна діяльність споживчої кооперації розглядалася керівництвом країни як частина народногосподарського плану. У зв’язку з розгортанням індустріалізації держава не мала змо­ги підтримувати споживчу кооперацію довготерміновими кредитами, тому важливим завданням, яке довелося вирішувати кооператорам про­тягом 1926–1928 рр., було накопичення власних капіталів, мобі­лі­зація внутрішніх ресурсів, відновлення самофінансування системи споживчої кооперації.

Через брак власних коштів організації споживчої кооперації у дру­гій половині 1920-х рр. здійснювали торговельні операції переважно на кошти, запозичені у держави. Однак поступово поруч з кредитами почали відігравати значну роль і власні капітали. Це стало можливим завдяки скороченню торговельних витрат, отриманню доходів від товарообороту та збільшенню пайового фонду. Без сумніву, нагро­мад­ження власних капіталів сприяло зміцненню фінансового стану спо­живчої кооперації та розвитку її торговельної галузі. У міру при­ско­рення темпів індустріалізації держава почала звертатися до споживчої кооперації по кредити та іншу матеріальну підтримку, тим самим обмежуючи її торговельну та інші види діяльності.

На фінансове забезпечення торговельної діяльності споживчої ко­операції України певним чином впливали заходи держави щодо опо­даткування. Влада, з одного боку, в умовах розгортання індустріа­лізації прагнула посилити податкове навантаження на споживчу кооперацію, а з другого, зберегти за нею податкові пільги, оскільки залишалося невирішеним завдання – витіснити з ринку приватну торгівлю.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   23

Схожі:

Т. В. Оніпко торговельна діяльність споживчої кооперації україни в період непу ( історико-економічний аспект) монографія полтава рвв пуску iconРекламна діяльність рівненської державної обласної бібліотеки: історичний аспект
У статті вперше досліджено рекламну діяльність Рівненської державної обласної бібліотеки за період з 1940–2010 рр. Здійснено аналіз...
Т. В. Оніпко торговельна діяльність споживчої кооперації україни в період непу ( історико-економічний аспект) монографія полтава рвв пуску iconТеоретичні обгрунтування етапів трансформації споживчої кооперації в економіку ринкового типу теоретические обоснования этапов трансформации потребительской
Теоретические обоснования этапов трансформации потребительской кооперации в экономику рыночного типа
Т. В. Оніпко торговельна діяльність споживчої кооперації україни в період непу ( історико-економічний аспект) монографія полтава рвв пуску iconА. О. Ткаченко, І. В. Ткаченко створення І діяльність банківських установ на території україни: економіко–правовий аспект

Т. В. Оніпко торговельна діяльність споживчої кооперації україни в період непу ( історико-економічний аспект) монографія полтава рвв пуску iconОсвіта. Виховання. Навчання авраменко, Олег Борисович
Система "Техносвіт технологічна освіта": науково-методичний аспект : монографія / О. Б. Авраменко; Уман держ пед ун-т ім. Павла Тичини....
Т. В. Оніпко торговельна діяльність споживчої кооперації україни в період непу ( історико-економічний аспект) монографія полтава рвв пуску iconЦентр пам’яткознавства
Розвиток І діяльність історико-культурних заповідників середньої наддніпрянщини
Т. В. Оніпко торговельна діяльність споживчої кооперації україни в період непу ( історико-економічний аспект) монографія полтава рвв пуску icon1. Діагностичний супровід професійної діяльності вчителя початкової школи
Діагностична діяльність майбутнього вчителя початкових класів: теорія І практика: монографія / С. М. Мартиненко
Т. В. Оніпко торговельна діяльність споживчої кооперації україни в період непу ( історико-економічний аспект) монографія полтава рвв пуску iconКультура України ХХ ст. Суспільно-політичні умови розвитку української культури
Непу, українізації аж до так званого "розстріляного відродження"
Т. В. Оніпко торговельна діяльність споживчої кооперації україни в період непу ( історико-економічний аспект) монографія полтава рвв пуску iconТ. В. Кушнірова // Наукові праці Кам’янець-Подільського національного університету імені І. Огієнка: Філологічні науки. Кам’янець-Подільський : Аксіома, 2009. Вип. 20. С. 330-335
Кушнірова Т. В. Романні обрії російської літератури першої третини ХХ століття: [монографія] / Т. В. Кушнірова. – Полтава : Видавець...
Т. В. Оніпко торговельна діяльність споживчої кооперації україни в період непу ( історико-економічний аспект) монографія полтава рвв пуску iconЛівобережної україни
Особлива увага звертається на стан наукової розробки проблеми та її джерельну базу, тенденції в розвитку теорії І практики української...
Т. В. Оніпко торговельна діяльність споживчої кооперації україни в період непу ( історико-економічний аспект) монографія полтава рвв пуску iconЗвіт ректора Пилатюка І. М. за період з червня 2015 року по червень 2016 року
За звітний період з червня 2015 року по червень 2016 року в Академії проводилась така діяльність


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка