Т. В. Оніпко торговельна діяльність споживчої кооперації україни в період непу ( історико-економічний аспект) монографія полтава рвв пуску

В умовах розгортання індустріалізації і, відповідно, збільшення чи­сельності населення промислових центрів, існувала нагальна потреба у безперебійному забезпеченні їх споживчих потреб. Водночас необ­хідно було задовольняти запити селян щодо товарів широкого вжитку, адже вони були постачальниками сільськогосподарської сировини для державної промисловості та експортного зерна. Відтак торговельна діяльність споживчої кооперації розглядалася керівництвом країни як важлива частина народногосподарського плану. Саме тому влада на­магалася зробити споживчу кооперацію монополістом на ринку то­варів. За власні кошти вона мала забезпечити торговельне обслу­го­ву­вання населення тоді, коли розпочалася реалізація широкомасштабної програми індустріалізації і вкладати кошти в державну торгівлю було складно.

Протягом 1926–1928 рр., прагнучи розширити та активізувати тор­говельну діяльність кооперативних організацій з метою максималь­ного задоволення як робітників – будівників промислових об’єктів важкої індустрії, так і селянських мас – основних виробників зерна для внутрідержавних потреб та експорту, партійно-радянське керів­ниц­тво УСРР різко посилило регулювання ринку, зокрема контроль за споживчою кооперацією.

Кооператори, з огляду на суспільно-політичну ситуацію в країні, що супроводжувалася посиленням внутріпартійної боротьби та по­чатком політичних переслідувань, були змушені підкоритися дирек­тивам влади і визнати місце системи споживчої кооперації у структурі радянської економіки. Так, у рішеннях восьмої сесії ради Вукопспілки (лютий 1926 р.) відчувається зміцнення впливу з боку держави. Під­твердженням цього є слова голови правління ВУКС О.Б. Генкіна: « … від системи елементарного, примітивного господарювання кооперація не лише повинна, але й здатна перейти до більш кваліфікованого госпо­дарювання, яке відповідає природі радянської соціалістичної коопе­рації» [4, с. 3]. Без сумніву, у даному разі самостійна господарська діяльність споживчої кооперації в ринкових умовах визнавалася при­мітивною формою господарювання, а виконання директив і планових показників керівних органів держави кваліфікувалось як досягнення і переваги командно-адміністративної системи. Слова голови правління Вукопспілки свідчать про те, що споживча кооперація у другій по­ловині 1920-х рр. усе більше зазнавала одержавлення.

У цілому рішення партійних з’їздів і конференцій, що відбулися протягом 1926–1928 рр. і визначали завдання щодо розвитку торго­вельної діяльності споживчої кооперації в період нарощування темпів індустріалізації країни, зводяться до наступного: вдосконалення тор­го­вельної діяльності, розширення кооперативного обороту за рахунок зменшення ролі приватного капіталу, вдосконалення шляхів товаро­просування, організація врахування споживчого попиту, розширення старої і створення нової, більш високої технічної бази торгівлі тощо. Як бачимо, в поле зору партійно-радянського керівництва республіки потрапили практично всі складові торговельної галузі споживчої ко­операції. Така тотальна увага більшовиків до торговельної діяль­ності кооперативних організацій витікала з поставлених перед нею полі­ти­ко-господарських завдань. Зокрема, пленум ЦК ВКП/б/ у квітні 1926 р. у резолюції «Про господарську політику» наголосив на тому, що від результатів торговельної діяльності кооперативних організацій знач­ною мірою залежить успіх хлібозаготівель, виконання експорт­но­го плану та реальне збільшення заробітної плати робітників [1, с. 15–16].

Підтвердженням посилення контролю з боку держави за всіма ви­дами торгівлі, включаючи споживчу кооперацію, стала постанова РНК УССР від 28 квітня 1926 р. «Про утворення Народного комісаріату зовнішньої й внутрішньої торгівлі УСРР». Згідно з цієї директивою, Народний комісаріат внутрішньої торгівлі й Управління уповно­ва­женого Народного комісаріату зовнішньої торгівлі Союзу РСР при уря­ді УСРР об’єднувалися в один Народний комісаріат зовнішньої і внутрішньої торгівлі УСРР [98, с. 357]. Без сумніву, це рішення, з одного боку, ліквідувало певний паралелізм у роботі союзних та рес­публіканських органів торгівлі, а з другого, посилило централізацію процесу регулювання торгівлі в Україні республіканськими та місце­вими органами влади.

До розширення регулятивної ролі за торговельною діяльністю ко­оперативних організацій закликала 3-я сесія ВУЦВК, що відбулася 31 травня 1926 р. Вона дорікнула споживчій кооперації за те, що в період браку дефіцитних товарів кооперативні організації піддавалися ажіотажу на ринку і тим самим перешкоджали зусиллям держави планово організувати товарооборот. У рішеннях сесії визнали за по­трібне поширити державний вплив на всю торговельну систему Украї­ни, включаючи споживчу кооперацію. Саме таким шляхом сподіва­лися активізувати дії кооперативних організацій у їх боротьбі проти приватних позицій на ринку [99, с. 603].

Зважаючи на нестачу товарів широкого споживання та необхід­ність якнайдоцільніше використати наявні ресурси, сесія визнала за потрібне збільшити роль як державного планування, так і планування всередині споживчої кооперації щодо товаропостачання. З огляду на це Наркомторгу УСРР було доручено разом із кооперативними органі­заціями обміркувати заходи щодо посилення планування в торго­вель­ній діяльності кооператорів. Зауважимо, що проявом втручання з боку влади у господарські справи споживчої кооперації стало рішення сесії зобов’язати окружні виконавчі комітети постійно стежити за тим, щоб місцеві торговельні і кооперативні організації дотримувались відпо­від­них партійно-державних директив. Для цього пропонувалося систе­матично ставити доповіді торговельних організацій, зокрема спожив­чої кооперації, на пленумах, президіях та нарадах як центральних, так і місцевих органів управління для того, щоб мати точні дані про всі показники торгівлі [100, с. 605].

Зауважимо, що розпочата більшовиками політика індустріалізації вносила певні корективи в торговельну практику організацій спожив­чої кооперації. Ідеться про те, що влада посилила свій контроль за номенклатурою продажу торговельних закладів. Зокрема, держава намагалася обмежити продаж тих товарів чи продуктів, які могли б тим чи іншим чином нанести шкоду здоров’ю робітників та відволікти їх від «ударної праці» на промислових новобудовах. Підтвердженням цієї тези є постанова РНК УССР від 14 січня 1926 р. «Про заходи вре­гулювання торгівлі спиртними напоями» [101, с. 38–40]. Згідно з нею, торгівля вином, пивом, горілкою встановлювалася тільки з дозволу відповідного адміністративного відділу окружного виконавчого комі­те­ту. Не дозволялося торгувати спиртними напоями, крім вино­град­ного вина й пива, в буфетах, при клубах, театрах, кіно, селянських клу­бах, а також у їдальнях при установах й промислових підпри­єм­ствах. Особливо наголошувалося на тому, що заборонялося продавати спиртні напої у кредит під заставу речей або в обмін на речі чи про­дукти. Тобто більшовики прагнули не лише убезпечити від над­мірного вживання спиртних напоїв робітників на промислових об’єк­тах, але й виховувати їх як високоморальних будівничих соціаліс­тич­ної економіки.

Проте, як засвідчують матеріали архівів, споживчі потреби робіт­ників не завжди вписувалися в ідеали комуністичної моралі. Цей факт у своїй діяльності споживчій кооперації доводилося враховувати. Так, керівництво УСРР ліквідувало Харківську філію Державної союзної картомонополії, що випускала звичайні гральні карти. Однак попит робітників промислових новобудов на ці вироби залишався великий. З огляду на це Уцеробсекція при Вукопспілці 15 листопада 1927 р., усупереч існуючій урядовій забороні, звернулася до Головної контори картомонополії у Москві з проханням задовольнити потреби ЦРК, робітничих кооперативів та міських споживчих товариств України у гральних картах зі знижкою 17 % їх собівартості. Прикметно, що за 30 % вартості гральних карт робітнича кооперація могла розплатитися готівкою, а 70 % дозволялося сплачувати векселями у термін 75 днів від дня відпуску товару. Як бачимо, у ряді випадків робітнича коопе­рація УСРР, усупереч директивам центру, намагалася задовольняти попит на певні товари своїх пайовиків навіть тоді, коли їх продаж влада забороняла [102, арк. 53].

Для того, щоб розширити межі контролю за торговельною діяль­ністю споживчої кооперації на місцях, держава ініціювала створення спеціальних комісій із контролюючими функціями. Зокрема, згідно з наказом Наркомвнуторгу УСРР від 24 листопада 1925 р. «Про органі­зацію комісії з боротьби з нездоровими явищами в торгівлі», в округах були створені комісії, до складу яких входили представники ДПУ, РСІ, окрвиконкому та ряду господарських місцевих органів. Вони роз­робляли і запроваджували граничні націнки на товари, що корис­ту­валися підвищеним попитом, проводили регулярне обстеження мага­зинів та ларьків тощо [103, арк. 263].

Контролюючий вплив цих комісій на споживчу кооперацію поси­лився в першій половині 1926 р. у зв’язку із загостренням ситуації на ринку, викликаній браком дефіцитних товарів. З огляду на це 5 травня 1926 р. НКВТ УСРР видав розпорядження «До всіх окрвнуторгів, місцевих комісій із боротьби з хворобливими явищами в торгівлі». Ішлося про те, що у деяких округах посилилася спекуляція ману­фактурою, яку приватні особи скупляли по кілька метрів в державних та кооперативних організаціях і перепродавали населенню за спеку­лятивними цінами. Оскільки подібні явища мали масовий характер, наголошувалося на необхідності притягнення вищевказаними комі­сія­ми до карної відповідальності не лише спекулянтів, але й коопе­ра­торів, які продавали некооперованій частині населення дефіцитні товари [104, арк. 2].

Зокрема, дефіцитним товаром було тоді залізо. Ураховуючи цей факт, Лубенський окрвнуторг на Полтавщині у секретній записці від 27 травня 1926 р. повідомляв місцевому відділу ДПУ про заборону перепродажу заліза приватникам. Підкреслювалося, що державні та кооперативні організації, які порушували правила торгівлі ним, мають підлягати притягненню до судової відповідальності за спекуляцію [105, арк. 27–28].

Пленум ЦК ВКП/б/ (лютий 1927 р.) звернув увагу на небезпеку бюрократизації товаропровідної мережі, яка витікала з монопольного становища споживчої кооперації. Проте запропоновані Пленумом шляхи боротьби з проявами бюрократизму в роботі кооперативних організацій, власне, свідчили не про сприяння їх демократичним за­садам, а про посилення плановості у керівництві всієї товаропровідної мережі та керівної ролі вищих ланок кооперативної мережі над нижчими тощо [1, с. 147]. У засобах впливу на торговельні організації держава повністю ототожнювала споживчу кооперацію з державними органами, однаковою мірою регламентуючи їх діяльність та ігнорую­чи той факт, що кооперація є самодіяльною суспільно-господарської організацією, яка має більшою мірою самостійно визначати перспек­тиви своєї діяльності.

Про необхідність підпорядкування торговельної галузі споживчої кооперації тогочасним інтересам та перспективним планам радянської влади йшлося на ХІ надзвичайній сесії ради Вукопспілки у лютому 1927 р. Не випадково у доповіді на сесії нарком НК внутрішньої торгівлі УСРР М.О. Чернов наголошував: «Держава ніколи не відмо­виться від впливу на торговельну систему і, в тому числі, на коопе­ративну. Стосунки між кооперативними організаціями і організацією регулюючою зводяться до необхідності жорсткого натиску на всю торговельну систему до того моменту, доки вона чинить опір про­ве­денню урядової директиви» [106, арк. 43].

На виконання партійних настанов Вукопспілка склала типовий зра­зок плану господарської діяльності всіх ланок споживчої кооперації: райспоживспілки, сільського товариства і робітничого кооперативу з різних галузей їхньої роботи, у тому числі торгівлі. Це мало сприяти збільшенню плановості у торговельній роботі всіх організацій системи споживчої кооперації. З початку 1926 р. Вукопспілка почала складати і розсилати місцевим кооперативним організаціям кон’юнктурні огляди торговельної роботи за кожний місяць, дані про загальний стан ринку і фінансовий стан споживчої кооперації. Без сумніву, ці пові­домлення давали змогу всім ланкам системи значно краще орієн­ту­ватися в загальній торговельно-фінансовій обстановці, ніж це було досі. Водночас держава використовувала таку практику з метою конт­ролю за діяльністю кооперативних організацій і внесення в неї своїх коректив, що свідчило про посилення адміністрування та обме­ження їх господарської самостійності [32, с. 33].

Наступним кроком на шляху посилення контролю за торговельною діяльністю споживчої кооперації став Х Всеукраїнський з’їзд рад (кві­тень 1927 р.), який ухвалив спеціальну резолюцію «Про організацію торгівлі й кооперацію» [107, с. 310]. Підставою для розширення ре­гулювання з боку влади торговельних операцій споживчої кооперації стали недоліки в її роботі, зокрема недостатня організованість та знач­ні витрати. Зауважимо: у рішеннях з’їзду наголошувалося на відпо­ві­дальності керівництва торговельних закладів системи споживчої ко­операції за добір спеціалістів, викорінення зловживань, встановлення такої дисципліни, яка б забезпечувала потреби населення у товарах та продуктах без усякої тяганини й уважне ставлення до споживача з боку продавців [108, с. 325].

Споживча кооперація ніколи не була позбавлена уваги державних органів, проте після ухвалених союзних та республіканських пар­тій­но-державних директив вона стала особливо пильною. Звіти про ро­бо­ту кооперативних організацій з наростаючою частотою стали обов’яз­ковим питанням порядку денного засідань виконкомів місцевих рад, окружних відділів НКВТ УССР. Вивчення протоколів засідань місце­вих органів влади різних регіонів України засвідчує подібність про­блем, котрі стояли перед ними при виконанні вказівок центральних органів щодо оптимізації торговельної діяльності споживчої коопе­рації. Повсюди простежувалися великі розміри націнок на товари, високий рівень накладних витрат, повільне нагромадження власних коштів, недостатній рівень кооперування населення, незначне охоп­лення споживчою кооперацією бюджету робітників і селян та інші недоліки торговельної роботи.

Наприклад, протоколи засідань Катеринославського міськвикон­ко­му вміщують інформацію про перекачування товарів із кооперативних і державних крамниць до приватних торговців, що могло обернутися для кооператорів не лише адміністративною, але й судовою відпо­ві­даль­ністю [109, арк. 320]. В умовах загальної нестачі на ринку широ­кої групи товарів на складах Артемівського робкоопу місцеві органи вла­ди виявили товари, своєчасно не реалізовані споживачам [110, арк. 6]. На засіданні Запорізького окрвиконкому була піддана критиці робота райспоживспілки щодо постачання товарами сільських споживчих товариств з переважанням неходового товару [111, арк. 20 зв.]. Про високий рівень накладних витрат у системі робітничої кооперації Ки­їв­щини йшлося на президії Київського окрвиконкому 9 лютого 1927 р. [112, арк. 68]. Подібні недоліки партійні та державні органи виявили у багатьох кооперативних організаціях республіки.

Названі факти свідчили про втручання держави в суто технічну складову торговельної роботи споживчої кооперації та прагнення термінового їх усунення директивним шляхом.

Слід зазначити, що протягом 1927 р. у зв’язку з розширенням хлі­бозаготівель для потреб республіки та експорту партійні і державні органи використовували торговельну діяльність споживчої кооперації як один із засобів впливу на населення при виконанні планів заго­тівель сільськогосподарської продукції. З огляду на це більшовики прагнули посилити контроль за торгівлею споживчих товариств на селі. Так, 2-а сесія ВУЦВК Х скликання 12 жовтня 1927 р. ухвалила постанову «Про зниження роздрібних цін, перспективи торгу, реалі­зацію врожаю, хлібозаготівлю та постачання промисловими товара­ми», де визнала за необхідне поглибити боротьбу за плановість у то­варообороті. У рішеннях зібрання підкреслювалося, що «реальним за­собом підкорити приватний капітал регулюючому впливові держави
є максимальне підсилення передусім кооперативного сектора» [113, с. 1030]. Зрозуміло, що за кооперативним сектором торгівлі на селі влада мала зміцнити державний контроль для того, щоб промислові товари, призначені для сільського споживача, не розпорошувалися і не збувалися приватним торговцям.

На виконання рішень 2-ї сесії ВУЦВК у розпорядженнях місцевих окрвнуторгів райспоживспілкам наголошувалося на тому, що вони зобов’язані посилити роботу щодо товаропостачання села дефіцит­ни­ми товарами з метою активізації хлібозаготівель, особливо в тих райо­нах, які могли більше, ніж інші, дати хліба державі [114, арк. 37].

Зазначимо, що до числа товарів, які споживча кооперація мала в обов’язковому порядку завезти на село, потрапило і вино. Зокрема, Полтавське управління НКВТ УСРР 13 лютого 1928 р. надіслало роз­порядження райспоживспілкам щодо безперебійного забезпечення сільських пайовиків вином, запаси якого повинні були становити не менше кількості двотижневої реалізації. Зазначені заходи пропо­ну­ва­ли провести передусім у тих місцях, де державна структура «Центро­спирт» не мала своїх крамниць. Наголошувалося на тому, що під час бездоріжжя кооператори мають збільшити запас вина для того, щоб його продаж здійснювався без перебоїв [115, арк. 57]. Без сумніву, такий запобіжний захід був запроваджений державою для того, щоб унеможливити використання селянами зернохліба для приготування самогону.

Почастішали перевірки з боку Державного політуправління УСРР за відпуском товарів організаціями споживчої кооперації. У зв’язку з цим частими стали випадки притягнення до відповідальності ко­опе­раторів, бо, як правило, органи ДПУ систематично знаходили недо­лі­ки в торговельній роботі споживчих товариств. Наприклад, 13 вересня 1928 р. ДПУ Полтавського округу за результатами перевірки виявило, що Карлівське споживче товариство відпускало мануфактуру лише тим пайовикам, які своє зерно здали безпосередньо кооперації, і водно­час відмовляли у продажі мануфактури селянам, що здали зернохліб сільськогосподарським товариствам та державній структурі «Укрхліб». З огляду на це Полтавський окружний відділ ДПУ звер­нувся до уповноваженого НКВТ УСРР ужити відповідні заходи і притягти порушників до відповідальності, у даному випадку – адмі­ні­стративної [116, арк. 130].

Питанню усунення анархії ринку та розбазарювання матеріальних коштів у споживчої кооперації приділив увагу ХV з’їзд ВКП/б/, що відбувся у грудні 1927 р. Він підкреслив, що усуспільнений сектор торгівлі в особі споживчої кооперації вносить плановість у сферу то­варообороту. З огляду на максимальне скорочення невиробничих вит­рат у галузі обміну, пропонувалося посилити планові засади в торго­вельній діяльності кооперативних організацій. Без сумніву, йшлося про те, що кооперативний сектор обороту має перетворитися на апа­рат соціалістичного розподілу продуктів [1, с. 285]. З’їзд указав на необхідність термінового вирішення таких завдань: прискорення обо­ро­ту в торгівлі поряд із зниженням накладних витрат, удосконалення роботи кожної торговельної одиниці, спрощення і скорочення товаро­провідних шляхів. План мав передбачити створення таких товарних запасів кооперативних організацій, які були б достатні як для без­пе­ре­бійного забезпечення ринку, так і для вирівнювання сезонних коли­вань ринкової кон’юнктури [1, с. 286].

До контролю за торговельною мережею держава, як і в попередні роки, широко залучала громадськість, прикладом чого може бути діяльність крамничних комісій робітничо-міських кооперативів, котрі організовувалися при місцевих органах влади з представників робіт­ничих організацій і місцевих рад. Контрольні повноваження комісій поширювалися на всі види торгівлі – державну, кооперативну, при­ватну. З розширенням практики запровадження адміністративних ме­тодів регулювання торгівлі кількість крамничних комісій протягом 1926–1928 рр. суттєво збільшилася. Так, на кінець 1925 р. у республіці налічувалося 75 таких комісій, у 1926 р. – 536, а у 1929 р. – 2024. Ке­рівництво УСРР вимагало, щоб не менше половини всієї кількості членів комісії обиралися з числа незаможних верств населення, а та­кож не менше 20 % були комуністами чи комсомольцями [117, с. 21].

Діяльність крамничних комісій набула поширення безпосередньо в споживчій кооперації. Проілюструємо роль крамничних комісій у контролі за торгівлею на прикладі Чернігівський ЦРК. За архівними даними, на кінець 1926 р. ЦРК мав 6 крамничних комісій, до яких входило 30 членів, серед них – 4 комуністів, 9 комсомольців і 17 без­партійних, тобто директивних показників щодо соціального складу ко­місій дотримувалися [118, арк. 40]. Протягом 1927 р. діяло 8 крам­ничних комісій, які налічували 35 чоловік, а в 1928 р. – 18 комісій за участю 111 чоловік [119, арк. 7]. Отже, за два роки кількість крамнич­них комісій збільшилась удвоє, а кількість членів – у 3,7 рази. Як засвідчують архівні документи, основну увагу крамничні комісії Чер­нігівського ЦРК зосереджували на боротьбі з розтратами та кра­діж­ками. Так, на спільному засіданні правління ЦРК разом з членами Ради уповноважених і членами крамничних комісій від 25 червня 1927 р. слухали питання про крадіжку, яку вчинив злодій у магазині № 23, викравши товарів на 17 крб. Для того, щоб попередити подібні явища, а також з метою заохочення охоронців магазину, які піймали злодія, члени крамничних комісій ініціювали винагороду розміром 15 крб. [120, арк. 12 зв.].

Отже, аналіз взаємовідносин між споживчою кооперацією України та державою протягом 1926–1928 рр. та порівняння їх з попередніми роками засвідчує, що від широкомасштабного сприяння коопе­ратив­ним організаціям у розгортанні їх торговельних операцій у перші роки нової економічної політики влада протягом другої половини 1920-х рр. посилила адміністративний тиск та контроль за нею. Відповідно орга­нізації споживчої кооперації були змушені не лише добровільно, але й під тиском партійно-радянських директив розширити та активізувати свою торговельну діяльність з метою не лише кращого забезпечення споживчих потреб населення, але й своєчасного виконання більшо­вицьких господарських планів. Проте навіть в умовах посилення одер­жавлення система споживчої кооперації намагалася виявляти певну господарську ініціативу і самостійність, хоча робити це з кожним днем було все важче.

Без сумніву, не можна ігнорувати досягнуті організаціями спо­жив­чої кооперації України протягом 1926–1928 рр. результати у торго­вель­ній діяльності, усвідомлюючи той факт, що діяти їм доводилося в умовах посилення адміністрування, державного планування та конт­ролю з боку більшовицької партії та органів радянської влади.

Зазначимо, що, виконуючи настанови держави щодо макси­маль­но­го забезпечення потреб населення, кооператори протягом 1926–1928 рр. суттєво розширили торговельну мережу споживчої кооперації Ук­раї­ни, що свідчило, з одного боку, про масштаби охоплення кооперацією потреб населення, а з другого боку – про посилення витіснення при­ватного торговця з роздрібної торгівлі. Зазначимо, що існують великі розбіжності у підрахунках кількості торговельних підприємств спо­жив­чої кооперації. Якщо проаналізувати кількість торговельних закла­дів споживчої кооперації на 1 жовтня 1927 р. у розрізі їх місце­зна­ход­ження, то виявиться, що із загальної кількості 17 175 одиниць ро­біт­ни­чим кооперативам належало 4 658, відповідно транспортним това­рист­вам – 408, сільським споживчим товариствам – 12 109 [32, с. 57]. За іншими даними, споживча кооперація України на 1 жовтня 1928 р. ма­ла у місті 3 559 і на селі 10 409 магазинів [19, с. 35]. Динаміка росту торговельної мережі споживчої кооперації, починаючи з 1925–1926 по 1928–1929 рр. наведена в табл. 4.4.1.