4.4. Місце та роль споживчої кооперації України в задоволенні потреб населення у 1926–1928 рр.
В умовах розгортання індустріалізації і, відповідно, збільшення чисельності населення промислових центрів, існувала нагальна потреба у безперебійному забезпеченні їх споживчих потреб. Водночас необхідно було задовольняти запити селян щодо товарів широкого вжитку, адже вони були постачальниками сільськогосподарської сировини для державної промисловості та експортного зерна. Відтак торговельна діяльність споживчої кооперації розглядалася керівництвом країни як важлива частина народногосподарського плану. Саме тому влада намагалася зробити споживчу кооперацію монополістом на ринку товарів. За власні кошти вона мала забезпечити торговельне обслуговування населення тоді, коли розпочалася реалізація широкомасштабної програми індустріалізації і вкладати кошти в державну торгівлю було складно.
Протягом 1926–1928 рр., прагнучи розширити та активізувати торговельну діяльність кооперативних організацій з метою максимального задоволення як робітників – будівників промислових об’єктів важкої індустрії, так і селянських мас – основних виробників зерна для внутрідержавних потреб та експорту, партійно-радянське керівництво УСРР різко посилило регулювання ринку, зокрема контроль за споживчою кооперацією.
Кооператори, з огляду на суспільно-політичну ситуацію в країні, що супроводжувалася посиленням внутріпартійної боротьби та початком політичних переслідувань, були змушені підкоритися директивам влади і визнати місце системи споживчої кооперації у структурі радянської економіки. Так, у рішеннях восьмої сесії ради Вукопспілки (лютий 1926 р.) відчувається зміцнення впливу з боку держави. Підтвердженням цього є слова голови правління ВУКС О.Б. Генкіна: « … від системи елементарного, примітивного господарювання кооперація не лише повинна, але й здатна перейти до більш кваліфікованого господарювання, яке відповідає природі радянської соціалістичної кооперації» [4, с. 3]. Без сумніву, у даному разі самостійна господарська діяльність споживчої кооперації в ринкових умовах визнавалася примітивною формою господарювання, а виконання директив і планових показників керівних органів держави кваліфікувалось як досягнення і переваги командно-адміністративної системи. Слова голови правління Вукопспілки свідчать про те, що споживча кооперація у другій половині 1920-х рр. усе більше зазнавала одержавлення.
У цілому рішення партійних з’їздів і конференцій, що відбулися протягом 1926–1928 рр. і визначали завдання щодо розвитку торговельної діяльності споживчої кооперації в період нарощування темпів індустріалізації країни, зводяться до наступного: вдосконалення торговельної діяльності, розширення кооперативного обороту за рахунок зменшення ролі приватного капіталу, вдосконалення шляхів товаропросування, організація врахування споживчого попиту, розширення старої і створення нової, більш високої технічної бази торгівлі тощо. Як бачимо, в поле зору партійно-радянського керівництва республіки потрапили практично всі складові торговельної галузі споживчої кооперації. Така тотальна увага більшовиків до торговельної діяльності кооперативних організацій витікала з поставлених перед нею політико-господарських завдань. Зокрема, пленум ЦК ВКП/б/ у квітні 1926 р. у резолюції «Про господарську політику» наголосив на тому, що від результатів торговельної діяльності кооперативних організацій значною мірою залежить успіх хлібозаготівель, виконання експортного плану та реальне збільшення заробітної плати робітників [1, с. 15–16].
Підтвердженням посилення контролю з боку держави за всіма видами торгівлі, включаючи споживчу кооперацію, стала постанова РНК УССР від 28 квітня 1926 р. «Про утворення Народного комісаріату зовнішньої й внутрішньої торгівлі УСРР». Згідно з цієї директивою, Народний комісаріат внутрішньої торгівлі й Управління уповноваженого Народного комісаріату зовнішньої торгівлі Союзу РСР при уряді УСРР об’єднувалися в один Народний комісаріат зовнішньої і внутрішньої торгівлі УСРР [98, с. 357]. Без сумніву, це рішення, з одного боку, ліквідувало певний паралелізм у роботі союзних та республіканських органів торгівлі, а з другого, посилило централізацію процесу регулювання торгівлі в Україні республіканськими та місцевими органами влади.
До розширення регулятивної ролі за торговельною діяльністю кооперативних організацій закликала 3-я сесія ВУЦВК, що відбулася 31 травня 1926 р. Вона дорікнула споживчій кооперації за те, що в період браку дефіцитних товарів кооперативні організації піддавалися ажіотажу на ринку і тим самим перешкоджали зусиллям держави планово організувати товарооборот. У рішеннях сесії визнали за потрібне поширити державний вплив на всю торговельну систему України, включаючи споживчу кооперацію. Саме таким шляхом сподівалися активізувати дії кооперативних організацій у їх боротьбі проти приватних позицій на ринку [99, с. 603].
Зважаючи на нестачу товарів широкого споживання та необхідність якнайдоцільніше використати наявні ресурси, сесія визнала за потрібне збільшити роль як державного планування, так і планування всередині споживчої кооперації щодо товаропостачання. З огляду на це Наркомторгу УСРР було доручено разом із кооперативними організаціями обміркувати заходи щодо посилення планування в торговельній діяльності кооператорів. Зауважимо, що проявом втручання з боку влади у господарські справи споживчої кооперації стало рішення сесії зобов’язати окружні виконавчі комітети постійно стежити за тим, щоб місцеві торговельні і кооперативні організації дотримувались відповідних партійно-державних директив. Для цього пропонувалося систематично ставити доповіді торговельних організацій, зокрема споживчої кооперації, на пленумах, президіях та нарадах як центральних, так і місцевих органів управління для того, щоб мати точні дані про всі показники торгівлі [100, с. 605].
Зауважимо, що розпочата більшовиками політика індустріалізації вносила певні корективи в торговельну практику організацій споживчої кооперації. Ідеться про те, що влада посилила свій контроль за номенклатурою продажу торговельних закладів. Зокрема, держава намагалася обмежити продаж тих товарів чи продуктів, які могли б тим чи іншим чином нанести шкоду здоров’ю робітників та відволікти їх від «ударної праці» на промислових новобудовах. Підтвердженням цієї тези є постанова РНК УССР від 14 січня 1926 р. «Про заходи врегулювання торгівлі спиртними напоями» [101, с. 38–40]. Згідно з нею, торгівля вином, пивом, горілкою встановлювалася тільки з дозволу відповідного адміністративного відділу окружного виконавчого комітету. Не дозволялося торгувати спиртними напоями, крім виноградного вина й пива, в буфетах, при клубах, театрах, кіно, селянських клубах, а також у їдальнях при установах й промислових підприємствах. Особливо наголошувалося на тому, що заборонялося продавати спиртні напої у кредит під заставу речей або в обмін на речі чи продукти. Тобто більшовики прагнули не лише убезпечити від надмірного вживання спиртних напоїв робітників на промислових об’єктах, але й виховувати їх як високоморальних будівничих соціалістичної економіки.
Проте, як засвідчують матеріали архівів, споживчі потреби робітників не завжди вписувалися в ідеали комуністичної моралі. Цей факт у своїй діяльності споживчій кооперації доводилося враховувати. Так, керівництво УСРР ліквідувало Харківську філію Державної союзної картомонополії, що випускала звичайні гральні карти. Однак попит робітників промислових новобудов на ці вироби залишався великий. З огляду на це Уцеробсекція при Вукопспілці 15 листопада 1927 р., усупереч існуючій урядовій забороні, звернулася до Головної контори картомонополії у Москві з проханням задовольнити потреби ЦРК, робітничих кооперативів та міських споживчих товариств України у гральних картах зі знижкою 17 % їх собівартості. Прикметно, що за 30 % вартості гральних карт робітнича кооперація могла розплатитися готівкою, а 70 % дозволялося сплачувати векселями у термін 75 днів від дня відпуску товару. Як бачимо, у ряді випадків робітнича кооперація УСРР, усупереч директивам центру, намагалася задовольняти попит на певні товари своїх пайовиків навіть тоді, коли їх продаж влада забороняла [102, арк. 53].
Для того, щоб розширити межі контролю за торговельною діяльністю споживчої кооперації на місцях, держава ініціювала створення спеціальних комісій із контролюючими функціями. Зокрема, згідно з наказом Наркомвнуторгу УСРР від 24 листопада 1925 р. «Про організацію комісії з боротьби з нездоровими явищами в торгівлі», в округах були створені комісії, до складу яких входили представники ДПУ, РСІ, окрвиконкому та ряду господарських місцевих органів. Вони розробляли і запроваджували граничні націнки на товари, що користувалися підвищеним попитом, проводили регулярне обстеження магазинів та ларьків тощо [103, арк. 263].
Контролюючий вплив цих комісій на споживчу кооперацію посилився в першій половині 1926 р. у зв’язку із загостренням ситуації на ринку, викликаній браком дефіцитних товарів. З огляду на це 5 травня 1926 р. НКВТ УСРР видав розпорядження «До всіх окрвнуторгів, місцевих комісій із боротьби з хворобливими явищами в торгівлі». Ішлося про те, що у деяких округах посилилася спекуляція мануфактурою, яку приватні особи скупляли по кілька метрів в державних та кооперативних організаціях і перепродавали населенню за спекулятивними цінами. Оскільки подібні явища мали масовий характер, наголошувалося на необхідності притягнення вищевказаними комісіями до карної відповідальності не лише спекулянтів, але й кооператорів, які продавали некооперованій частині населення дефіцитні товари [104, арк. 2].
Зокрема, дефіцитним товаром було тоді залізо. Ураховуючи цей факт, Лубенський окрвнуторг на Полтавщині у секретній записці від 27 травня 1926 р. повідомляв місцевому відділу ДПУ про заборону перепродажу заліза приватникам. Підкреслювалося, що державні та кооперативні організації, які порушували правила торгівлі ним, мають підлягати притягненню до судової відповідальності за спекуляцію [105, арк. 27–28].
Пленум ЦК ВКП/б/ (лютий 1927 р.) звернув увагу на небезпеку бюрократизації товаропровідної мережі, яка витікала з монопольного становища споживчої кооперації. Проте запропоновані Пленумом шляхи боротьби з проявами бюрократизму в роботі кооперативних організацій, власне, свідчили не про сприяння їх демократичним засадам, а про посилення плановості у керівництві всієї товаропровідної мережі та керівної ролі вищих ланок кооперативної мережі над нижчими тощо [1, с. 147]. У засобах впливу на торговельні організації держава повністю ототожнювала споживчу кооперацію з державними органами, однаковою мірою регламентуючи їх діяльність та ігноруючи той факт, що кооперація є самодіяльною суспільно-господарської організацією, яка має більшою мірою самостійно визначати перспективи своєї діяльності.
Про необхідність підпорядкування торговельної галузі споживчої кооперації тогочасним інтересам та перспективним планам радянської влади йшлося на ХІ надзвичайній сесії ради Вукопспілки у лютому 1927 р. Не випадково у доповіді на сесії нарком НК внутрішньої торгівлі УСРР М.О. Чернов наголошував: «Держава ніколи не відмовиться від впливу на торговельну систему і, в тому числі, на кооперативну. Стосунки між кооперативними організаціями і організацією регулюючою зводяться до необхідності жорсткого натиску на всю торговельну систему до того моменту, доки вона чинить опір проведенню урядової директиви» [106, арк. 43].
На виконання партійних настанов Вукопспілка склала типовий зразок плану господарської діяльності всіх ланок споживчої кооперації: райспоживспілки, сільського товариства і робітничого кооперативу з різних галузей їхньої роботи, у тому числі торгівлі. Це мало сприяти збільшенню плановості у торговельній роботі всіх організацій системи споживчої кооперації. З початку 1926 р. Вукопспілка почала складати і розсилати місцевим кооперативним організаціям кон’юнктурні огляди торговельної роботи за кожний місяць, дані про загальний стан ринку і фінансовий стан споживчої кооперації. Без сумніву, ці повідомлення давали змогу всім ланкам системи значно краще орієнтуватися в загальній торговельно-фінансовій обстановці, ніж це було досі. Водночас держава використовувала таку практику з метою контролю за діяльністю кооперативних організацій і внесення в неї своїх коректив, що свідчило про посилення адміністрування та обмеження їх господарської самостійності [32, с. 33].
Наступним кроком на шляху посилення контролю за торговельною діяльністю споживчої кооперації став Х Всеукраїнський з’їзд рад (квітень 1927 р.), який ухвалив спеціальну резолюцію «Про організацію торгівлі й кооперацію» [107, с. 310]. Підставою для розширення регулювання з боку влади торговельних операцій споживчої кооперації стали недоліки в її роботі, зокрема недостатня організованість та значні витрати. Зауважимо: у рішеннях з’їзду наголошувалося на відповідальності керівництва торговельних закладів системи споживчої кооперації за добір спеціалістів, викорінення зловживань, встановлення такої дисципліни, яка б забезпечувала потреби населення у товарах та продуктах без усякої тяганини й уважне ставлення до споживача з боку продавців [108, с. 325].
Споживча кооперація ніколи не була позбавлена уваги державних органів, проте після ухвалених союзних та республіканських партійно-державних директив вона стала особливо пильною. Звіти про роботу кооперативних організацій з наростаючою частотою стали обов’язковим питанням порядку денного засідань виконкомів місцевих рад, окружних відділів НКВТ УССР. Вивчення протоколів засідань місцевих органів влади різних регіонів України засвідчує подібність проблем, котрі стояли перед ними при виконанні вказівок центральних органів щодо оптимізації торговельної діяльності споживчої кооперації. Повсюди простежувалися великі розміри націнок на товари, високий рівень накладних витрат, повільне нагромадження власних коштів, недостатній рівень кооперування населення, незначне охоплення споживчою кооперацією бюджету робітників і селян та інші недоліки торговельної роботи.
Наприклад, протоколи засідань Катеринославського міськвиконкому вміщують інформацію про перекачування товарів із кооперативних і державних крамниць до приватних торговців, що могло обернутися для кооператорів не лише адміністративною, але й судовою відповідальністю [109, арк. 320]. В умовах загальної нестачі на ринку широкої групи товарів на складах Артемівського робкоопу місцеві органи влади виявили товари, своєчасно не реалізовані споживачам [110, арк. 6]. На засіданні Запорізького окрвиконкому була піддана критиці робота райспоживспілки щодо постачання товарами сільських споживчих товариств з переважанням неходового товару [111, арк. 20 зв.]. Про високий рівень накладних витрат у системі робітничої кооперації Київщини йшлося на президії Київського окрвиконкому 9 лютого 1927 р. [112, арк. 68]. Подібні недоліки партійні та державні органи виявили у багатьох кооперативних організаціях республіки.
Названі факти свідчили про втручання держави в суто технічну складову торговельної роботи споживчої кооперації та прагнення термінового їх усунення директивним шляхом.
Слід зазначити, що протягом 1927 р. у зв’язку з розширенням хлібозаготівель для потреб республіки та експорту партійні і державні органи використовували торговельну діяльність споживчої кооперації як один із засобів впливу на населення при виконанні планів заготівель сільськогосподарської продукції. З огляду на це більшовики прагнули посилити контроль за торгівлею споживчих товариств на селі. Так, 2-а сесія ВУЦВК Х скликання 12 жовтня 1927 р. ухвалила постанову «Про зниження роздрібних цін, перспективи торгу, реалізацію врожаю, хлібозаготівлю та постачання промисловими товарами», де визнала за необхідне поглибити боротьбу за плановість у товарообороті. У рішеннях зібрання підкреслювалося, що «реальним засобом підкорити приватний капітал регулюючому впливові держави
є максимальне підсилення передусім кооперативного сектора» [113, с. 1030]. Зрозуміло, що за кооперативним сектором торгівлі на селі влада мала зміцнити державний контроль для того, щоб промислові товари, призначені для сільського споживача, не розпорошувалися і не збувалися приватним торговцям.
На виконання рішень 2-ї сесії ВУЦВК у розпорядженнях місцевих окрвнуторгів райспоживспілкам наголошувалося на тому, що вони зобов’язані посилити роботу щодо товаропостачання села дефіцитними товарами з метою активізації хлібозаготівель, особливо в тих районах, які могли більше, ніж інші, дати хліба державі [114, арк. 37].
Зазначимо, що до числа товарів, які споживча кооперація мала в обов’язковому порядку завезти на село, потрапило і вино. Зокрема, Полтавське управління НКВТ УСРР 13 лютого 1928 р. надіслало розпорядження райспоживспілкам щодо безперебійного забезпечення сільських пайовиків вином, запаси якого повинні були становити не менше кількості двотижневої реалізації. Зазначені заходи пропонували провести передусім у тих місцях, де державна структура «Центроспирт» не мала своїх крамниць. Наголошувалося на тому, що під час бездоріжжя кооператори мають збільшити запас вина для того, щоб його продаж здійснювався без перебоїв [115, арк. 57]. Без сумніву, такий запобіжний захід був запроваджений державою для того, щоб унеможливити використання селянами зернохліба для приготування самогону.
Почастішали перевірки з боку Державного політуправління УСРР за відпуском товарів організаціями споживчої кооперації. У зв’язку з цим частими стали випадки притягнення до відповідальності кооператорів, бо, як правило, органи ДПУ систематично знаходили недоліки в торговельній роботі споживчих товариств. Наприклад, 13 вересня 1928 р. ДПУ Полтавського округу за результатами перевірки виявило, що Карлівське споживче товариство відпускало мануфактуру лише тим пайовикам, які своє зерно здали безпосередньо кооперації, і водночас відмовляли у продажі мануфактури селянам, що здали зернохліб сільськогосподарським товариствам та державній структурі «Укрхліб». З огляду на це Полтавський окружний відділ ДПУ звернувся до уповноваженого НКВТ УСРР ужити відповідні заходи і притягти порушників до відповідальності, у даному випадку – адміністративної [116, арк. 130].
Питанню усунення анархії ринку та розбазарювання матеріальних коштів у споживчої кооперації приділив увагу ХV з’їзд ВКП/б/, що відбувся у грудні 1927 р. Він підкреслив, що усуспільнений сектор торгівлі в особі споживчої кооперації вносить плановість у сферу товарообороту. З огляду на максимальне скорочення невиробничих витрат у галузі обміну, пропонувалося посилити планові засади в торговельній діяльності кооперативних організацій. Без сумніву, йшлося про те, що кооперативний сектор обороту має перетворитися на апарат соціалістичного розподілу продуктів [1, с. 285]. З’їзд указав на необхідність термінового вирішення таких завдань: прискорення обороту в торгівлі поряд із зниженням накладних витрат, удосконалення роботи кожної торговельної одиниці, спрощення і скорочення товаропровідних шляхів. План мав передбачити створення таких товарних запасів кооперативних організацій, які були б достатні як для безперебійного забезпечення ринку, так і для вирівнювання сезонних коливань ринкової кон’юнктури [1, с. 286].
До контролю за торговельною мережею держава, як і в попередні роки, широко залучала громадськість, прикладом чого може бути діяльність крамничних комісій робітничо-міських кооперативів, котрі організовувалися при місцевих органах влади з представників робітничих організацій і місцевих рад. Контрольні повноваження комісій поширювалися на всі види торгівлі – державну, кооперативну, приватну. З розширенням практики запровадження адміністративних методів регулювання торгівлі кількість крамничних комісій протягом 1926–1928 рр. суттєво збільшилася. Так, на кінець 1925 р. у республіці налічувалося 75 таких комісій, у 1926 р. – 536, а у 1929 р. – 2024. Керівництво УСРР вимагало, щоб не менше половини всієї кількості членів комісії обиралися з числа незаможних верств населення, а також не менше 20 % були комуністами чи комсомольцями [117, с. 21].
Діяльність крамничних комісій набула поширення безпосередньо в споживчій кооперації. Проілюструємо роль крамничних комісій у контролі за торгівлею на прикладі Чернігівський ЦРК. За архівними даними, на кінець 1926 р. ЦРК мав 6 крамничних комісій, до яких входило 30 членів, серед них – 4 комуністів, 9 комсомольців і 17 безпартійних, тобто директивних показників щодо соціального складу комісій дотримувалися [118, арк. 40]. Протягом 1927 р. діяло 8 крамничних комісій, які налічували 35 чоловік, а в 1928 р. – 18 комісій за участю 111 чоловік [119, арк. 7]. Отже, за два роки кількість крамничних комісій збільшилась удвоє, а кількість членів – у 3,7 рази. Як засвідчують архівні документи, основну увагу крамничні комісії Чернігівського ЦРК зосереджували на боротьбі з розтратами та крадіжками. Так, на спільному засіданні правління ЦРК разом з членами Ради уповноважених і членами крамничних комісій від 25 червня 1927 р. слухали питання про крадіжку, яку вчинив злодій у магазині № 23, викравши товарів на 17 крб. Для того, щоб попередити подібні явища, а також з метою заохочення охоронців магазину, які піймали злодія, члени крамничних комісій ініціювали винагороду розміром 15 крб. [120, арк. 12 зв.].
Отже, аналіз взаємовідносин між споживчою кооперацією України та державою протягом 1926–1928 рр. та порівняння їх з попередніми роками засвідчує, що від широкомасштабного сприяння кооперативним організаціям у розгортанні їх торговельних операцій у перші роки нової економічної політики влада протягом другої половини 1920-х рр. посилила адміністративний тиск та контроль за нею. Відповідно організації споживчої кооперації були змушені не лише добровільно, але й під тиском партійно-радянських директив розширити та активізувати свою торговельну діяльність з метою не лише кращого забезпечення споживчих потреб населення, але й своєчасного виконання більшовицьких господарських планів. Проте навіть в умовах посилення одержавлення система споживчої кооперації намагалася виявляти певну господарську ініціативу і самостійність, хоча робити це з кожним днем було все важче.
Без сумніву, не можна ігнорувати досягнуті організаціями споживчої кооперації України протягом 1926–1928 рр. результати у торговельній діяльності, усвідомлюючи той факт, що діяти їм доводилося в умовах посилення адміністрування, державного планування та контролю з боку більшовицької партії та органів радянської влади.
Зазначимо, що, виконуючи настанови держави щодо максимального забезпечення потреб населення, кооператори протягом 1926–1928 рр. суттєво розширили торговельну мережу споживчої кооперації України, що свідчило, з одного боку, про масштаби охоплення кооперацією потреб населення, а з другого боку – про посилення витіснення приватного торговця з роздрібної торгівлі. Зазначимо, що існують великі розбіжності у підрахунках кількості торговельних підприємств споживчої кооперації. Якщо проаналізувати кількість торговельних закладів споживчої кооперації на 1 жовтня 1927 р. у розрізі їх місцезнаходження, то виявиться, що із загальної кількості 17 175 одиниць робітничим кооперативам належало 4 658, відповідно транспортним товариствам – 408, сільським споживчим товариствам – 12 109 [32, с. 57]. За іншими даними, споживча кооперація України на 1 жовтня 1928 р. мала у місті 3 559 і на селі 10 409 магазинів [19, с. 35]. Динаміка росту торговельної мережі споживчої кооперації, починаючи з 1925–1926 по 1928–1929 рр. наведена в табл. 4.4.1.
Отже, зіставляючи наведені у таблиці дані, бачимо, що у
1928–1929 рр., порівняно з 1925–1926 рр., відбулося зростання торговельних закладів споживчої кооперації на 181 %, у тому числі на селі – на 153 % [27, с. 47]. Проте цього було ще не достатньо, бо мережа приватних крамниць почала різко зменшуватися і у зв’язку з цим відчувався брак належної кількості торговельних закладів споживчої кооперації, щоб безперебійно обслуговувати споживача як у місті, так і на селі. Зазначимо: у той час бракувало коштів для того, щоб розширити та активізувати державну торгівлю.
Таблиця 4.4.1
Поділіться з Вашими друзьями: |