Т. В. Оніпко торговельна діяльність споживчої кооперації україни в період непу ( історико-економічний аспект) монографія полтава рвв пуску



Сторінка6/23
Дата конвертації16.03.2018
Розмір5.33 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23

РОЗДІЛ ІІ. НАЛАГОДЖЕННЯ ТОРГОВЕЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ СПОЖИВЧОЇ КООПЕРАЦІЇ УКРАЇНИ
У ПЕРШІ РОКИ НЕПУ 1921–1923 рр.


2.1. Залучення споживчої кооперації до
державного товарообміну

У 1920-ті рр. Україна ввійшла із зруйнованим народним гос­по­дарством. У країні не вистачало продуктів харчування та інших то­варів, не було змоги налагодити торгівлю на належному рівні. Роз­поділ основних продуктів харчування серед населення здійснювався за картками. Разом з тим відновленню торгівлі перешкоджав не тільки розлад народного господарства, а й комуністична доктрина безгро­шового суспільства. Партія більшовиків вважала, що побудувати новий лад можна без торгівлі. Відтак у 1920 р. майже повністю була ліквідована легальна мережа приватних підприємств торгівлі, а в містах – і ринкова торгівля.

Продрозкладка та обмеження товарообороту сковували ініціативу сільських виробників, викликали невдоволення міського населення. Як зазначає С.В. Кульчицький, заборона торгівлі була своєрідною «мотузкою», якою зв’язувався дрібний товаровиробник. Вимагалося, щоб його виробнича діяльність не визначалася ринком, а спря­мову­валася державною партією [1, с. 204]. У результаті такого підходу ра­дянської влади торгівля між містом і селом виявилася в корені підір­ваною. Відчувався гострий дефіцит найбільш необхідних продуктів – хліба, солі, цукру, сірників, текстилю. Інфляція набула небувалих роз­мірів. На селі і навіть у містах переважав натуральний обмін, функцію грошей виконували сіль, борошно, картопля. До весни 1921 р. складна соціально-економічна ситуація в країні, яку почали супроводжувати повстання , загрожувала перерости у вибух невдоволення.

Радянська влада знищила приватну торгівлю, а всю справу по­ста­чання необхідних споживачам продуктів, передала самим споживчим товариствам. Надання промислових товарів сільському населенню за­лежало від виконання продовольчої розкладки. Контроль за розпо­ділом товарів здійснював Народний комісаріат продовольства (Нар­компрод). Проте й споживча кооперація зазнала великих втрат, прак­тично припинивши свою торговельну діяльність. На початок 1921 р. від кооперативного апарату розподілу, що склався історично, зберігся лише кістяк – система технічних, складських і перевалочних пунктів у руках губернських спілок, їх районних відділень і єдиних споживчих товариств. Торгувати було нічим, більшість споживчих товариств фак­тично не діяли. Чимало фахівців загинули під час громадянської вій­ни, емігрували або переховувалися від каральних органів радянської влади. Споживча кооперація зазнала великих матеріальних збитків. Власними оборотними коштами (сировина, матеріали, гроші) апарат споживчої кооперації майже не володів. У порожніх пограбованих складах і магазинах споживчої кооперації зберігалися мізерні запаси мануфактури, солі, гасу, цвяхів, сільськогосподарських знарядь.

Виникла нагальна потреба налагодження міцних економічних взає­мовідносин між робітничим класом і багатомільйонним селянством. Найбільш ефективний шлях початку реформування, вважає відомий англійський історик Роберт Сервіс, дослідник біографії лідера біль­шовиків В.І. Леніна, полягав у тому, щоб зайнятися постачанням про­дуктів харчування, бо цього вимагала складна продовольча ситуація, яка могла перерости в катастрофу. «Повстання були найбільш силь­ним аргументом для реформи», яку розпочали більшовики [2, с. 425], – зазначає вчений. Саме в товарообороті був ключ до зміцнення змички між містом і селом, оскільки він стимулював розширення селянських посівів і вдосконалення землеробства, що, у свою чергу, мало бла­готворно позначитися відродженні промисловості і становищі робіт­ничого класу.

Належало виробити нові підходи щодо управління відбудовою і розвитком економіки. Такі підходи містила в собі нова економічна політика. Основна мета непу – відновити за допомогою кооперації сільське господарство, головним чином, силами самих селян, збіль­шити товарність селянських господарств, нагодувати міське насе­лення, забезпечити сировиною промисловість і на базі збільшення виробництва й експорту сільськогосподарської продукції відновити промисловість. Потім, за умови збалансованості росту сільського гос­подарства і промисловості, здійснити індустріалізацію країни, одно­часно підвищуючи життєвий рівень народу. У загальному вигляді нова економічна політика включала в себе перехід від адміні­стра­тивно-командних методів управління до переважно економічних, через ринок, конкуренцію між державними, кооперативними і при­ватними підприємствами.

Рішення про впровадження непу проголосив Х з’їзд РКП /б/, який відбувся у березні 1921 р. Важливою умовою непу мав стати перехід від продрозкладки до продподатку з метою зміцнення союзу ро­бітничого класу і селян. З’їзд РКП/б/ доручив ЦК партії виробити і провести в партійному порядку рішення, які покращували б і роз­вивали діяльність кооперації згідно з програмою РКП/б/ і відповідно до заміни розкладки натуральним податком [3, с. 372]. Тобто від початку запровадження непу кооперація, як посередник між містом і селом, перебувала в полі зору більшовиків. На виконання рішень партійного з’їзду 21 березня 1921 р. ВЦВК РФСРР видав декрет “Про заміну продовольчої і сировинної розкладки натуральним податком», згідно з яким більшовики вдалися до обережного кроку – обміну на місцях, який мав здійснюватися через кооперативні організації [4, с. 212–214]. Як вважає С.В. Кульчицький, це була нова ленінська концепція про «місцевий господарський оборот» [1, с. 202].

Отже, відверто не бажаючи залишати утопічні ідеали натурального продуктообміну і загальної зрівнялівки, В.І. Ленін та його прибічники планували перейти від примусового «продуктообміну» (по суті, гра­бежу селян, коли у них відбирали продовольство і сировину, а на­томість практично ніяких промислових товарів не давали) до до­бро­вільного, але організованого і регульованого товарообміну між містом і селом через споживчу кооперацію. Передбачалось, що більша час­тина залишків сільськогосподарської продукції після сплати селянами продподатку буде обмінюватися через споживчі кооперативи на фабрикати або закуплятися при їх сприянні за гроші. Таким чином, за рахунок регульованого натурального товарообміну у державному масштабі більшовицьке керівництво з перших кроків непу планувало звести ринкові відносини до мінімуму. Як підкреслює О.А. Пиріг, у той час ідея організації безгрошового товарообміну ще залишалась домінуючою в середині правлячої партії [5, с. 204]. Це була чергова авантюра, бо ні товарних ресурсів у достатній кількості й асортименті, ні грошей у радянської держави тоді не було і не могло з’явитися в найближчі місяці через руйнування промисловості.

Перехід до нової економічної політики підтримало і керівництво України. В ухваленій 27 березня 1921 р. надзвичайною сесією ВУЦВК постанові «Про заміну продрозкладки податком» указувалося, що після виконання податку селяни мають право обмінювати харчові запаси, сировину і фураж на продукти фабрично-заводської і кус­тар­ної промисловості в межах місцевого господарського обороту, як через кооперативні організації, так і на ринках і базарах [6, арк. 31]. Згідно з постановою РНК УСРР «Про користування селян своїми лиш­ками» від 2 квітня [7] та постановою РНК УСРР «Про зменшення розкладки на сільськогосподарські продукти» від 19 квітня 1921 р. [8, с. 198] скасовувалася розкладка на овочі (крім картоплі), птицю, мед та робочих волів.

Водночас постанова РНК УСРР «Про дозвіл вільного обміну, ку­півлі і продажу сільськогосподарських продуктів і фабрично-завод­ських та кустарних виробів» [8, с. 198–199] від 19 квітня 1921 р. пев­ним чином обмежувала вільний обмін продуктів сільського вироб­ництва, дозволяючи його лише в тих регіонах, де селяни впоралися із завданням щодо здачі натурального податку. На кінець березня 1921 р. це були 4 губернії (з 12), які виконали найбільший відсоток розкладки: Волинська, Катеринославська, Харківська і Чернігівська гу­бернії. У квітні 1921 р. після виходу вказаної постанови сільська тор­гівля була дозволена в тих повітах і селах інших восьми губерній, які виконали розкладку. Як зазначає С.В. Кульчицький, таких сіл і повітів було не так багато [1, с. 193]. Разом з тим, Раднарком УСРР залишав за собою право видавати списки тих матеріалів і виробів, обмін і торгівля якими заборонялася. Крім цього, підкреслювалось, що обмін, купівлю і продаж держава дозволила лише кооперативним об’єднанням, зокрема споживчим товариствам [9, арк. 18].

Питання забезпечення робітників було центральним у постанові РНК УСРР «Про покращення продовольчого становища робітників» від 2 квітня 1921 р. [10, арк. 13]. Губернські комісії продовольчих ор­ганів були зобов’язані сприяти закупкам продовольства для робіт­ничих організацій на селі, залучаючи до цього місцеві кооперативи. Прикметно, що обмін продуктів робітничими організаціями у селян через кооперацію міг здійснюватися як готівкою, так і натуральним шляхом. Це свідчить про те, що чітка партійна лінія щодо про­дук­тообміну на той час була відсутня: з одного боку – натуральний то­варообмін, з другого – намагання сполучити товарообмін з елемен­тами вільної торгівлі.

Проте вже через декілька днів, ураховуючи труднощі товаро­об­міну, пов’язані з прагненням селян отримувати на свою продукцію передусім промислові товари, було вирішено розширити права ро­бітничих організацій, які мали здійснювати обмін на селі. Декретом РНК РСФРР від 7 квітня 1921 р. «Про натуральне преміювання робіт­ників» дозволявся обмін продукції підприємств, що отримували ро­бітники, на сільськогосподарські продукти [4, с. 219–220]. Вище на­зва­ний декрет уряду РСФРР був продубльований постановою РНК УСРР від 12 квітня 1921 р. «Про натурпреміювання робітників» [11, арк. 102]. Зупинимося на двох її моментах. По-перше, підкрес­лимо, що натуральний обмін, як указувалось у постанові, запро­вад­жувався у вигляді певного «досвіду» (точніше, більшовицького експе­рименту) для робітників не всіх, а лише деяких галузей важкої про­мисловості. По-друге, питання щодо посередника обміну товарів на продукти харчування все ж залишалось до кінця не вирішеним, бо, очевидно, давалася взнаки конкуренція всередині кооперації. Відпо­відно до постанови, питання про те, кому має бути переданий товарообмінний фонд даного підприємства – заводському, районному чи загальноміському споживчому кооперативу – мали право вирі­шувати самостійно робітничі організації. У свою чергу, на ухвалення рішень робітничих організацій щодо вибору того чи іншого коопе­ративу як посередника товарообміну впливали такі фактори: місцеві умови товарообміну, зростання цін, конкуренція з боку інших по­середників тощо.

Таким чином, основним важелем нової економічної політики мав стати систематичний еквівалентний товарообмін або продуктообмін між промисловістю і землеробством, містом і селом. Передбачалося, що із запровадженням продподатку натуральний товарообмін (про­дуктообмін) мав задовольнити нагальні інтереси робітників і селян, дати продовольство і сировину для відродження промисловості, за­безпечити перемогу в ході економічного змагання над приватним капіталом. Отже, натуральний обмін товарів був заходом вимушеним, викликаний і об’єктивними факторами (розвал господарства в цілому і грошового зосібна, широке розповсюдження натуральних відносин, особливо на селі), і суб’єктивними факторами (спроба більшовиків реалізувати марксистську ідею безгрошового обміну при переході до соціалізму).

Зазначимо, що з переходом до непу питання про роль кооперації у здійсненні товарообміну певний час залишалося не визначеним. Керівництво Народного комісаріату продовольства УСРР намагалося залишити за державним апаратом усі функції організатора обміну і підпорядкувати йому практичне його здійснення, зокрема й споживчу кооперацію.

Вважаємо, що перший досвід товарообміну робітничих організацій із селом, де в ролі посередника виступали кооперативи, дав підставу лідеру більшовиків оцінити їх господарський потенціал. Ставлячи на перше місце товарообмін як основний двигун нової економічної політики, В.І. Ленін наполягав на тому, щоб головним посередником була саме споживча кооперація. Він говорив: «Успіх практичної ро­боти, яка передбачається, буде більшою мірою залежати від пра­вильного визначення в товарообороті між міською промисловістю і сільським господарством, від уміння кооперації шляхом послідовної і неухильної боротьби ліквідувати всі перепони для розвитку това­рообміну і зайняти провідне місце у цій галузі…» [12, с. 70]. Таким чином, на думку лідера правлячої партії, на рейках натурального товарообміну планувалося здійснити за посередництва споживчої ко­операції «певний безпосередній перехід без торгівлі, крок до соціаліс­тичного продуктообміну» [13, с. 471].

У зв’язку з такою постановкою питання, С.В. Кульчицький заува­жує, що більшовики й після запровадження продподатку прагнули «власноручно» налагодити функціонування націоналізованого госпо­дарства та його взаємодію з селянською економікою, ігноруючи ри­нок» [1, с. 205].

Виконуючи рішення Х з’їзду РКП/б/, керівництво УСРР узяло курс на залучення споживчої кооперації до виконання безгрошових опе­рацій між містом і селом шляхом введення натуральних еквівалентів. Проте виконання цього завдання ускладнювалось відсутністю досвіду такого роду (саме цією обставиною пояснюється велика кількість вище названих партійних і державних документів), несформованістю необхідного товарообмінного фонду, у тому числі предметів першої необхідності (сіль, мило, гас, залізо, мануфактура), загрозливих роз­мірів набув приватний ринок і спекуляція.

Ураховуючи цю обставину, ЦК КП/б/У в середині квітня 1921 р. звернувся до місцевих партійних, кооперативних і продовольчих ор­ганів із закликом всебічно сприяти налагодженню товарообміну через централізовану мережу єдиних споживчих товариств з тим, щоб лік­відувати небезпеку «мішечництва» (приватної торгівлі) [14, арк. 105]. Отже, з перших кроків запровадження непу керівництво республіки намагалося взяти товарообмін під контроль і тим самим послабити приватну торгівлю та спекуляцію.

Радянська влада проголошувала товарообмін через споживчу ко­операцію таким самим ударним фронтом, як і збирання податку. З його успішним проведенням більшовики пов’язували надію на вирішення проблеми заготівлі хліба та інших сільськогосподарських культур з одночасною ліквідацією вільної торгівлі, яка поширювалася всупереч партійним і державним директивам. Зважаючи на це, нарком продовольства УСРР М.К. Владимиров у квітні 1921 р. у виступі на пленумі Харківської міськради наголошував: «Наше завдання – з допомогою організованого колективного товарообміну з селом вбити індивідуальний обмін та торговельну спекуляцію» [15]. Тож саме спо­живча кооперація як господарсько-громадська структура, тісно пов’я­зана з селом, мала використати свій великий досвід господарювання, ставши контрагентом державних промислових підприємств і забез­печивши реалізацію їхніх товарів серед селян у ході планомірного і централізованого товарообміну. За рахунок прямого натурального то­варообміну через споживчу кооперацію більшовики планували звести до мінімуму ринкові відносини. Тобто, товарообмін, на переконання керівників республіки, мав стати не лише соціально-економічною, але й політико-класовою справою.

18 квітня 1921 р. під головуванням І.А. Саммера (голова правління ВУКС з червня 1920 по червень 1921 рр., професійний революціонер, посланець В.І. Леніна для роботи в УСРР) відбулося засідання прав­ління Вукопспілки, на якому були визначені першочергові завдання споживчої кооперації щодо здійснення рішень вищих органів влади. Ухвалили терміново створити управління з товарообміну і вже 25 квітня таке управління при Вукопспілці було сформоване. На нього покладалося завдання організованого керівництва товарообмінною кампанією в масштабі республіки. Надалі правління ВУКС кожні два тижні аналізувало роботу цього управління, вносячи відповідні ко­рективи в його діяльність [16, арк. 49]. Як показала практика, робота управління в перші місяці непу певною мірою сприяла налагодженню і координації товарообміну в республіці.

Проте сам факт створення управління з товарообміну при Ву­копспілці ще не означав повної підготовки споживкооперації України до виконання накресленої мети. Проведення товарообмінних операцій потребувало відповідного товарообмінного фонду, якого у споживчої кооперації на той час не було. Організацію товарообмінних операцій доводилось починати буквально з нуля: кооперація для цього не мала ні товарних, ні фінансових ресурсів. Тому вихідною позицією для то­варообмінних операцій споживчої кооперації стало створення това­рообмінних фондів.

Відзначимо, що формування товарообмінного фонду споживчої кооперації здійснювалося кількома шляхами. По-перше, за рахунок товарних ресурсів Наркомпроду УСРР. Як засвідчують архівні доку­менти, управління товарозабезпечення при Наркомпроді було ство­рено ще 11 квітня 1921 р. [17, арк. 108]. З огляду на його товарні запа­си, РНК УСРР мав намір залучити Наркомпрод до авансування спо­живчої кооперації товарами широкого вжитку. З цієї причини 17 трав­ня 1921 р. на своєму засіданні уряд доручив голові правління ВУКС І.А. Саммеру терміново повідомити, який товарний фонд необхідний для успішного ведення товарообмінних операцій. Уже за тиждень РНК УСРР зобов’язав Наркомпрод повідомити уряд про наявність товарів і можливість їх часткового виділення споживчій кооперації [18, арк. 157].

Фактично за сприяння уряду 26 травня 1921 р. правління ВУКС звернулося до Наркомпроду з проханням виділити для обміну як аванс 10 % товарів. За отримані товари Вукопспілка погоджувалася здій­снювати заготівлі продовольства і сировини згідно з завданнями Нар­компроду. У результаті проведених переговорів Вукопспілці вдалося отримати від Наркомпроду 10 % його товарних запасів товарів, хоча, без сумніву, це не відповідало потребам товарообмінного фонду ВУКС [19, арк. 129]. Крім цього, 2 червня 1921 р. правління Вукоп­спілки домовилося з Наркомпродом про те, що його місцеві органи – опродкомгуби мають виділити губспоживспілкам товари для обміну у вигляді авансу в рахунок довготермінового кредиту [20, арк. 3].

По-друге, певну кількість товарів для товарообміну на комісійних засадах споживчій кооперації виділили такі державні структури, як Укрраднаргосп і Південне бюро ВЦСПС та інші [21, арк. 67].

По-третє, товарообмінний фонд споживчої кооперації попов­ню­вався за рахунок товарного внеску робітників. Вище вже зазначалося, що підприємствам важкої промисловості дозволяли організувати в позаурочний час виробництво товарів широкого вжитку для обміну. Наприклад, робітники Миколаєва та Конотопських залізничних май­стерень поряд з основною продукцією виробляли предмети селян­ського вжитку, зокрема залізоскоб’яні товари [22]. Іноді допускали подвійний обмін: шахтарі Донбасу за зароблене як натуральне пре­мію­вання вугілля отримували від інших підприємств товари народ­ного споживання й обмінювали їх через споживчу кооперацію на хліб. Наприклад, у травні 1921 р. текстильники Москви надіслали шахтарям за надане вугілля 2 млн. аршинів мануфактури (аршин – старовинні міра довжини, що дорівнювала 0,71 м), яку передали в товаро­об­мін­ний фонд місцевій губернській спілці для обміну в селі на продукти харчування [23].

Отримавши мізерний товарний фонд, Вукопспілка була зобов’я­за­на, виконуючи розпорядження влади, терміново відкривати товаро­обмінні пункти з тим, щоб перехопити ініціативу у приватного тор­говця. Так, наприклад, у середині квітня 1921 р. при Київському єди­ному споживчому товаристві було організовано управління заготівель і товарообміну, яке за короткий час зуміло відкрили три товарооб­мінних пункти: на Галицькому ринку, Подолі та Деміївці [24]. До кінця квітня на Чернігівщині організували 28 товарообмінних пунктів, проте вони мали для обміну лише 301 вагон картоплі. І хоча на цей час у губернії встигли встановити еквіваленти на 11 видів сільсько­господарської продукції, перша практика відкриття товарообмінних пунктів показала, що необхідної кількості фабрикатів (промислових товарів) украй бракувало [25, арк. 57].

Товарообмін за своєю суттю був формою торговельно-заготі­вель­ної роботи, який здійснювався шляхом добування продуктів харчу­вання, переважно продовольчого зерна, від виробника селянина в обмін на фабричні товари селянського вжитку за певним еквіва­лентом. Не лише на Чернігівщині, але і в інших губерніях з перших кроків товарообміну серйозною проблемою було вироблення твердих еквівалентів. Держава зобов’язувала кооперативні організації дотри­муватися обмінного еквіваленту між сільськогосподарською і про­мис­ловою продукцією у співвідношенні 3:1 на користь виробів промис­ловості, що, зрозуміло, не могло сприяти активізації товарообмінної практики [26, с. 91].

На Україні задача організації товарообміну ускладнювалась ще й тим, що необхідно було не допустити вивіз залишків продукції із губерній і повітів, які не виконали продрозкладку. Приватним особам заборонялося перевезення товарів залізничними і водними шляхами. Не можна було продавати продукцію за межі даної волості чи повіту. На їх кордонах виставляли посилені патрулі з метою боротьби з напливом мішечників і спекулянтів. У Полтавській губернії, наприк­лад, лише в Пирятинському повіті, який виконав продрозкладку, був дозволений товарообмін. Повіт оточили загони, які не допускали ввозу та вивозу товарів і продуктів приватними особами. З цього при­воду газета «Вісті ВУЦВК» на початку квітня 1921 р. писала: «Пункти для товарообміну визначені так, щоб харчові продукти надходили в порядку обміну і були по можливості ближче до місць споживання. Для боротьби з можливою спекуляцією при товарообміні вживаються заходи політекономічного характеру» [27].

Усвідомлюючи політичне значення товарообмінної кампанії і необхідність блокування приватної ініціативи, Перша Всеукраїнська нарада КП/б/У на початку травня 1921 р. наголосила, що «потрібно приділити максимум впливу і сил» для керівництва товарообміном і направити його виключно через кооперацію [28, с. 151–152]. Відтак лише споживча кооперація мала право виступати у ролі самостійного контрагента, який проводить різні господарські операції місцевого значення. Разом з тим, нарада підкреслила, що система споживчої кооперації, яка є основним засобом товарообміну, також потребує пар­тійного впливу. Відповідно споживчій кооперації було рекомен­довано провести роботу щодо збереження товарообмінного фонду, доцільного його використання, підбору асортименту товарів, оскільки від цього значною мірою залежала ефективність товарообмінної кам­панії. Так як досвіду товарообміну явно бракувало, нарада визнала за необхідне залучити до розробки цієї справи як фахівців кооперації, так і представників радянських, господарських і профспілкових ор­ганів [28, с. 152].

З перших кроків товарообміну не до кінця були визначені повно­важення споживчої кооперації та органів Наркомпроду. У постанові РНК УСРР від 24 травня 1921 р. «Про узгодженість роботи Нарком­проду, Вукопспілки та Південбюро ВЦСПС в галузі закупівельних та товарообмінних операцій» зроблено спробу розробити нові принципи взаємовідносин цих органів [29, с. 299]. З метою строгої узгодженості роботи різних відомств ухвалили створити при Наркомпроді Центральну комісію з регулювання товарообмінних операцій у складі представників від Наркомпроду, Південбюро ВЦСПС та Вукопспілки. Однак, до кінця вирішити протиріччя не вдалося, бо право проводити товарообмінні операції залишили як за місцевими органи Нарком­проду (опродкомгубами), так і за споживчою кооперацією. Крім на­магання зайняти монопольні позиції в товарообмінних операціях, серйоз­ним розходженням, яке ускладнювало взаємовідносини обох структур, були неузгоджені між ними товарообмінні еквіваленти.

Методика обмінних еквівалентів залишалася на той час не вирі­шеною. Так, 100 вагових одиниць пшениці дорівнювали 135 ваговим одиницям вівса, або 200 – кукурудзи, або 125 – картоплі, або 135 – проса, або 50 – яловичини або 40 – свинини; одна корова дорівнювала 80–90 пудам солі [30, с. 94]. Користуватися такою системою екві­ва­лентів було незручно. Держава вживала заходи щодо впорядкування одиниць розрахунків у процесі товарообмінних операцій. Рішення Першої Всеукраїнської наради КП/б/У надати місцевим економічним, зокрема кооперативним, органам, свободу місцевих еквівалентів мо­гло викликати появу численних регіональних обмінних еквівалентів, призвести до плутанини у товарообмінних операціях. Зважаючи на цю обставину, Наркомпрод України і Вукопспілка вирішили встановити єдиний еквівалент для товарообміну – 1 пуд. пшениці. Вартість його тоді прирівнювалася до 100 карбованців. Грошове вираження вартості пшениці на місцях змінювати заборонялося [31, с. 18].

До ЦК КП/б/У регулярно надходили дані про кількість товаро­обмінних пунктів, кількість та якість товарів, які були призначені для обміну, встановлені еквіваленти, ставлення селян до товарообміну тощо. Систематично голова правління Вукопспілки І.А. Саммер мав інформувати партійні та державні органи про хід товарообміну і роль споживкооперації в його проведенні. Відповідно дані від кооперативів середньої та первинної ланки надходили до місцевих органів влади. На рівні повітових органів влади такі звіти заслуховувались не рідше одного разу на тиждень. Місцеві органи влади підбивали підсумки роботи товарообмінних пунктів, аналізували допущені помилки, узагальнювали позитивний досвід [32, арк. 5].

Одночасно з партійним посилилося регулюванням товарообмінної практики кооперативних організацій з боку Раднаркому УСРР. Так, 4 червня 1921 р. вийшов урядовий декрет «Про контроль над спо­живчою кооперацією», згідно з яким органи НК РСІ УСРР (Народного комісаріату робітничо-селянської інспекції) звільнялись від контролю за її грошовими і матеріальними цінностями. Разом з тим вони от­римали право контролю і спостереження за виконанням кооперацією державних товарообмінних завдань. Право ж контролювати матері­альні цінності споживчої кооперації отримали ті державні органи, зокрема, органи Наркомпроду, які передавали їй товари для обміну [33, с. 330–331].

Однак такої форми контролю за діяльністю кооперацією виявилося замало. Постанова РНК УСРР «Положення про Кооперативний ко­мітет УСРР», яка вийшла 6 червня 1921 р., безпосередньо посилювала контроль з боку уряду. Пояснення полягало в наступному: з метою загального керівництва товарообмінною практикою Раднарком Украї­ни вирішив створити всередині своєї урядової структури Головний кооперативний комітет, тим самим вилучити кооперативні організації з-під контролю окремих відомств. Відповідно в губерніях були ство­рені губернські кооперативні комітети, на які покладалося завдання контролю за діяльністю і виконанням споживчою кооперацією «всіх необхідних адміністративно-розпорядчих дій, пов’язаних із життям кооперації» [34, арк. 193].

З метою активізації товарообмінних операцій розгорнулася ши­рокомасштабна пропагандистська робота. Підкреслюючи важливість агітації і пропаганди практики товарообміну, В.І. Ленін говорив: «Ці­лий ряд декретів і постанов, велика кількість статей, вся пропаганда, все законодавство з весни 1921 р. було прилаштоване до підняття товарообміну» [35, с. 207]. Досвід продуктообміну систематично по­пу­ляризувався на сторінках партійних і кооперативних видань, вклю­чаючи як республіканські, так і місцеві. Так, газета «Вісті ВУЦВК» повідомляла: «У Кисляківській волості Миколаївської губернії була влаштована бесіда з селянами в справі натурального податку та това­рообміну. Селяни були дуже задоволені, дякували за цінні пояснення й почали здавати до кооперативів свої лишки в обмін на потрібні то­вари» [36]. Пропонуємо ще одну інформацію цієї ж газети за 21 травня 1921 р.: «У Житомирській губернії розпочався товарообмін з селом. По губернії вже організовано 23 товарообмінні пункти і 15 волосних допоміжних філій. Перші справи товарообміну дуже гарні» [37].

Проте на практиці все було набагато складніше. Проведення то­варообмінних операцій організаціями споживчої кооперації від самого початку ускладнювалося цілим рядом обставин. Товарообмінний фонд, який виділявся для обміну, був надто малий. Асортимент про­понованих товарів не відповідав запитам селян, а встановлені Нар­компродом товарообмінні еквіваленти, були не вигідними як здавачам продукції, так і кооперативним організаціям. Здана селянами про­дук­ція лише на 40 % забезпечувалася товарами, а решта 60 % випла­чу­валася готівкою, якої до того ж не вистачало [38, с. 7]. А тому за наявності вибору – реалізувати лишки продукції через споживчу кооперацію чи на вільному ринку – селяни віддавали перевагу вільній торгівлі. Вони часто відмовлялись обмінювати свої продукти на про­поновані товари і вимагали сплати готівкою. Зауважимо: під державні товарообмінні операції споживча кооперація, як правило, грошей не отримувала. Власних коштів на той час у неї практично не було. Приватна торгівля, міські жителі, тобто кінцеві споживачі, платили селянину значно більше, і це ставило споживчу кооперацію в без­на­дійно складну ситуацію. Виконувати ж державні товарообмінні зав­дання при всій недосконалості цієї системи диктувала необхідність: споживча кооперація не мала достатніх засобів для самостійного існування, тож мусила якось виживати і прилаштовуватися до соці­ально-економічної ситуації.

Як бачимо, спроба, за висловом В.І. Леніна, «більш менш соціа­ліс­тично обміняти в цілій державі продукти промисловості на продукти землеробства» являла собою продовження насильницької реквізиції продовольства. А споживча кооперація цього періоду, на думку су­часників, переважно нагадувала собою замасковані компроди (продо­вольчі комітети часів «воєнного комунізму»), ніж справді споживчу кооперацію. Вона планувалася й створювалася не як результат сві­домих кооперативних зусиль об’єднаного нею населення, а як під­собний орган державної влади в її продовольчій економічній і соці­альній політиці [39, с. 13].

Для того, щоб блокувати приватного торговця й активізувати об­мінні операції, радянська влада була вимушена певною мірою під­тримати споживчу кооперацію. Зокрема, РНК УСРР 17 червня 1921 р. видав постанову «Про авансовий кредит кооперації» [40, с. 361], за якою відпуск коштів споживчій кооперації з боку Наркомпроду у ви­гляді кредиту сумою 10 млрд. крб. був продовжений до 15 серпня того ж року. Та навіть отримавши матеріальну підтримку держави, ко­оперативні організації не могли розгорнути товарообмінну практику так, як того бажало керівництво республіки. Проблема полягала в тому, що свобода товарообмінних операцій дозволялися лише в тих губерніях, які були звільнені від продрозкладки або виконали її. У ряді губерній республіки продрозкладка зберігалась до 1 серпня 1921 р. Від­так споживчі кооперативи могли здійснювати обмінні операції з селянами тільки після сплати тими продподатку, тоді як для інших конкурентів такого обмеження не існувало. Цей прорахунок більшо­виків суттєво впливав на господарську ініціативу кооператорів.

Недоліки в організації державного товарообміну ще навесні 1921 р. спровокували посилення мішечництва, тобто активізації приватної торгівлі. Улітку масштаби нелегального товарообміну почали різко зростати. Держава широко практикувала методи адміністративного впливу щодо недопущення мішечництва. Були введені суворі санкції за «спекуляцію хлібом», аж до ув’язнення до концтабору терміном на п’ять років [41, арк. 88]. Створили спеціальні органи для боротьби з незаконним використанням залізничного і водного транспорту. При Всеросійській надзвичайній комісії (ВНК, рос. ВЧК) організували Цент­ральну комісію боротьби з мішечництвом. Відповідні надзви­чай­ні комісії з’явилися і на місцях. 27 травня 1921 р. В.І. Ленін направив телеграму Ф.Е. Дзержинському, який перебував тоді в Україні, і вима­гав повідомити про заходи щодо боротьби із скуповуванням і неза­конним перевезенням продуктів. А в червні того ж року Раднарком Російської Федерації заборонив місцевим виконкомам видавати будь-які дозволи на поїздки в Україну та в деякі інші регіони з тим, що посилити централізм та чіткість у практиці товарообміну.

Проте на Україну систематично прибували так звані неорганізовані заготівельники. Вони перешкоджали проведенню регульованого товарообміну. Підтвердженням цього є ситуація з товарообміном, яка склалася на Полтавщині. Часопис «Полтавський кооператор» повідом­ляв, що на Полтавський повіт, який був продовольчою базою для Полтави, накинулось робітництво з міста і, крім цього, із сусідньої Харківщини «налетіла сила торбарів (мішечників), які обходили усі хати, міняючи свій скарб на хліб по досить догідному для селянства еквівалентові» [42, с. 10.].

Щоб протистояти мішечництву і спекуляції, влада висунула ідею про створення контрольованих товарообмінних пунктів у селищах і селах, на залізничних станціях, які створювались на базі єдиних спо­живчих товариств. При цьому варто зауважити, що проводили лінію на створення товарообмінних пунктів там, де були хороші під’їздні шляхи. Зокрема, в Пирятинському повіті, що на Полтавщині, який було звільнено від продрозкладки першим у губернії (з 15 травня 1921 р.), товарообмінні пункти відкрили в Пирятині, Яготині, Ліно­виці, тобто там, куди можна було легше добратися. Проте споживча кооперація не могла скористатися тоді правом вільного товарообміну через відсутність необхідних товарних фондів. До Полтавської губ­спо­живспілки надходило багато пропозицій щодо обміну товарів, але товарообмінні операції можна було здійснювати тільки з тими ор­ганізаціями, які мали відповідний дозвіл від губернської комісії з питань регулювання товарообміну.

28 травня 1921 р. було звільнено від продрозкладки на хліб Полтав­ський повіт. Згодом тут організували два товарообмінних пункти на залізничних станціях – у Божкові і Решетилівці. Вони виконували функції районних баз з постачання товарами найближчих споживчих товариств і функції накопичування виміняних продуктів. Разом з цим споживча кооперація не могла захопити ініціативу товарообміну у всьому повіті. Усі товари, які знаходились на складах губспо­жив­спілки, належали державі, тож треба було узгодити умови, на яких товар міг бути переданий споживчій кооперації для товарообміну. Зважаючи на те, що місцеві кооперативні органи чекали вказівок із центру, вирішення даного питання затягувалося. Натомість «торбарі, збували за безцінь свій мотлох, обходячи кожну хату по селах, а банди, які снували в повіті, грабували селянство і склади з товаром» (43, арк. 71].

Засобом активізації товарообмінної діяльності споживчої коопе­рації з метою усунення мішечництва партійно-державне керівництво на місцях вважало інструкції, які зобов’язували посилити плановість у роботу кооператорів. Так, наприклад, у Балтському повіті на Одещині споживча кооперація почала товарообмінні операції з 1 червня, бо ця дата була визначена в спеціально розробленому губкомом правлячої партії циркулярі. Крім цього, з метою привернення уваги селян до споживчих товариств документ зобов’язував кооператорів при вста­новленні товарообмінних еквівалентів обов’язково робити знижку на товари промисловості у розмірі 5 % порівняно з приватними цінами [44, арк. 192].

Намагаючись всіляко зберегти державний рівень товарообміну і тим самим зупинити зміцнення приватної торгівлі, було вирішено посилити партійний вплив у споживчій кооперації. Не випадково 2 червня 1921 р. у газеті «Правда» з’явилася передовиця з красно­мовною назвою «Комуністи і кооперація», яка закликала більшовиків «оволодіти кооперацією будь за що» і довести: «якщо потрібно в ін­тересах революції торгувати, то вони зможуть зробити це» [45]. Тобто, подібним адміністративним втручанням у налагодження товарообміну між містом і селом більшовицькі експериментатори і надалі прагнули відсунути ринкові відносини. Заручницею такого «державного» підхо­ду продовжувала залишатись споживча кооперація.

Більшовизація апарату споживчої кооперації та ряд інших адміні­стративних заходів певною мірою дозволили активізувати товаро­обмінні операції на місцях. Протягом червня 1921 р. у різних губер­ніях України масово відкривалися товарообмінні пункти. Суттєвих результатів досягли на Харківщині. Це стало можливим завдяки кіль­ком факторам. По-перше, на периферію виїхала частина спеціалістів губспоживспілки, переважно комуністи, яка провела агітаційну та організаторську роботу серед селян. По-друге, кооператорам вдалося налагодити зв’язок із комітетами незаможних селян, які стали їх опорою у відкритті пунктів. У результаті протягом червня 1921 р. у Харківській губернії було відкрито товарообмінних пунктів: у Богодухівському повіті – 4, у Волчанському – 5, в Ізюмському – 3, у Лебединському – 5, у Куп’янському – 5, у Зміївському – 4 [46]. Якщо в червні 1921 р. функціонувало 26 пунктів товарообміну, то у жовтні їх було вже 244, у тому числі 228 у селах, а інші в селищах міського типу [47, арк. 54].

Кількість відкритих протягом червня товарообмінних пунктів у розрізі губерній була неоднаковою. У промислових губерніях Украї­ни, де існувала більша потреба у продуктах харчування для робітників і де зберігалися значні запаси промислових товарообмінних фондів, число пунктів переважало над аграрними губерніями. Так, наприклад, Київська губспоживспілка відкрила 23 товарообмінні пункти і залу­чила до обміну 147 багатокрамничних кооперативів, відповідно Кате­ринославська губспоживспілка – 22 пункти із розрахунку один-два на повіт, Миколаївська – 19, тоді коли Волинська губспоживспілка від­крила всього 8 пунктів [48].

З метою посилення впливу на селян державою та кооперативними органами була вжита низка фінансових та пропагандистських заходів, які мали активізувати товарообмін. Щоб зацікавити сільські коопе­ративи, державні та кооперативні органи надавали їм підтримку това­рами. Наприклад, губернська кооперативна нарада на Миколаївщині винесла рішення на договірних началах відпускати більш міцним сільським кооперативам товари в кредит, зокрема мануфактуру, гас, сіль, посуд, скло, колісну мазь, галантерею, залізоскоб’яні вироби. Це сприяло тому, що в червні 1921 р. вдалося відкрити товарообмінні пункти в Миколаївському, Херсонському та Дніпровському повітах, на яких виміняли 4 млн. пуд. зерна [49]. Цікавою виявилася практика одеських кооператорів, які організували постійно діючу виставку про­мислових товарів, що призначались для обміну на сільськогоспо­дарські продукти [50]. Це давало можливість робітничим і сільським кооперативам ознайомлюватися з наявністю товарообмінного фонду, існуючими еквівалентами, вносило оперативність у товарообмінну кампанію.

Питання безперебійного забезпечення робітників продуктами хар­чування залишалось у числі пріоритетних. Право на товарообмін виробів було поширено на робітників не лише важкої, але й легкої та переробної промисловості. Згідно з постановою РНК УСРР від 4 лип­ня 1921 р. «Про порядок відрахувань продуктів у фонд натурпре­мію­вання» [51, с. 395–396] виділення готової продукції мали здійснювати щомісячно з метою її реалізації на селі. Дія постанови стосувалася тих підприємств, які виробляли або переробляли сірники, посуд, крох­маль, сіль, борошно, кондитерські вироби, цукор, мило, парфумерію, одяг, взуття, вугілля, залізоскоб’яні товари, тобто йшлося про най­більш ходові на селі товари. У постанові РНК УСРР «Про покращення побуту робітників» від 8 липня 1921 р. наголошувалося на тому, що споживча кооперація мала звернути серйозну увагу на «необхідність правильного товарообміну робітничих організацій» з метою безпере­бійного задоволення потреб робітників [52, с. 429].

Продукція ряду заводів надзвичайно цікавила селян, відповідно і товарообмін мав місце. Так, наприклад, робітники Харківського заво­ду машинного устаткування (колишнього власника Гольферіх-Саде) запропонували для обміну на сільгосппродукти 10 сіялок, 5 борон, 50 соломорізок, 29 молотилок, 40 маховиків, 15 передач, 10 корене­рі­зок, 20 дробилок. Крім цього Вукопспілка, у свою чергу, надала ро­бітникам заводу як аванс 400 пудів цукру. Робітники Кременчуцької тютюнової фабрики через губспоживспілку протягом червня 1921 р. обміняли на селі 1 вагон махорки і мільйон цигарок [53].

Проте не завжди робітникам навіть з великих промислових центрів удавалося обміняти свою продукцію на продукти харчування. Зокре­ма, в доповідній записці уповноваженого Вукопспілки по Катери­но­славській губернії до ВУКС повідомлялось: «Товарообмінні операції проходять слабо. Становище з організацією робітничого фонду в Ка­теринославі плачевне. Справа робітничого забезпечення дуже куль­гає» [54, арк. 4]. Причин невдалої товарообмінної практики було кіль­ка: неходові товари, невизначені еквіваленти, недостатня органі­за­ційна робота тощо.

Робітничі кооперативи були змушені проводити обмін товарами не лише з селянами, а також між собою, оскільки бракувало багатьох товарів широкого вжитку. Практикувались товарообмінні операції з робітничими кооперативами інших республік. Вукопспілка за угодою з Наркомпродом УСРР організувала товарообмінні пункти по обидва кордони з РСФРР (на хуторі Михайловському, у Білгороді, Харкові та Конотопі).

Про характер і масштаби цього обміну частково можна судити за такими даними. У Харкові за сім днів червня 1921 р. було прийнято для обміну від робітників Москви 7 867 аршинів мануфактури, 189 штук білизни і 219 котушок ниток, натомість відпущено 2 773 пу­дів пшениці і 1 466 пудів ячменю; відповідно у Білгороді з 8 по 14 червня від московської робітничої делегації було прийнято 54 211 аршинів мануфактури, 3 370 штук білизни, 175 пар взуття, 556 скоб’я­них виробів (у тому числі 400 сокир), близько 1 тисяч котушок ниток, а навзамін відпущено 30 вагонів (30 тисяч пудів) зерна. На Україну приїздили так звані робітничі експедиції з товарообміну з інших рес­публік. Наприклад, у червні 1921 р. експедиція бакинських робітників обміняла на Україні нафтопродукти і 11 тисяч пудів риби на 31,2 ти­сяч пудів цукру. Іншого разу бакинці привезли до Харкова 3 тисів пудів риби. Петроградська губспоживспілка направила своїх пред­ставників на Україну для обміну мануфактури на хліб та інші про­дукти [55, арк. 66 зв.]. Наведені дані переконують у тому, що за ра­хунок підтримки внутрішнього та міжреспубліканського натурального обміну влада продовжувала тримати лінію на ігнорування еконо­міч­них законів ринку.

Та навіть за умови підтримки споживчої кооперації та запро­вад­ження ряду адміністративних заходів більшовикам у масштабі рес­публіки не вдалося призупинити зростання мішечництва та спекуляції продуктами харчування. Це пояснюється рядом причин. Влада забо­роняла споживчій кооперації коригувати товарообмінні еквіваленти, а це обмежувало її господарську ініціативу. Потрібних для селян то­варів постійно не вистачало, тому кооперативним організаціям систе­матично доводилося звертатись по товарну підтримку до місцевих органів влади [56, арк. 14]. Водночас практика забезпечення губспо­живспілок, головним чином, товарами місцевого виробництва вела до швидкого їх затоварення, бо в більшості випадків продукція не від­повідала селянському попиту. Не влаштовував товарообмін і держав­ну промисловість, бо він обмежував свободу реалізації виробленої продукції. У ряді випадків державні підприємства та організації з метою пошуку продуктів харчування, проігнорувавши встановлені еквіваленти, стихійно здійснювали обмінні операції. У липні 1921 р., як зазначає С.В. Кульчицький, усі бажаючі дістали можливість узяти ліцензію на торгівлю будь-якими товарами або предметами [1, с. 207].

Селяни ж, маючи вільний вибір товарів, що їх пропонували мі­шеч­ники, а також можливість вигідно продати за гроші свою продукцію, відверто віддавали перевагу вільній торгівлі, а не натуральному то­варообміну зі споживчою кооперацією та державними органами. Га­зета «Правда» 16 липня 1921 р. щодо цього писала: «Державні органи втрачають роль монополіста на ринку, навіть роль регулятора... Організованого мішечника б’є індивідуальний мішечник…» [57].

Проблеми, які виникали при організації товарообміну на місцях, яскраво ілюструє інформаційне зведення управління по товарообміну Вукопспілки від 23 червня 1921 р.: «У Полтавському районі був силь­ний наплив мішечників, які зривали роботу губспілки. Нині повіт заповнений мішечниками, що приїхали з Великоросії і які за 1 пуд. хліба дають 10 аршин ситцю першого сорту або 4 аршини напівсукна або платять, не торгуючись, грошима. Кількість мішечників настільки велика, що за словами залізничників, щоденно вивозиться з Полтави до 30 вагонів різних продуктів та хліба. У зв’язку з цим ринкові ціни з кожним днем неймовірно зростають» [58, арк.4]. Зрозуміло, що це вкрай негативно впливало на товарообмінні операції, які здійснювали кооперативні організації України.

Пленум ЦК КП/б/, що проходив 20–21 липня 1921 р., не випадково акцентував увагу на обговоренні результатів товарообміну і визна­ченні нових кроків щодо його вдосконалення. Результатом обгово­рення була постанова «Про товарообмінні операції Вукопспілки» [28, с. 160–164]. Пленум доручив Наркомпроду і Вукопспілці поси­лити контроль за витрачанням товарообмінного фонду, координацією діяльності губернських спілок, підпорядковуючи її єдиному плану, що пояснювалося необхідністю потіснити приватну торгівлю. Пленум підтримав клопотання правління ВУКС про виділення Наркомпродом авансового хлібного фонду в розмірі 100 тисяч пудів для полегшення укладання угод з робітничими організаціями щодо товарообміну. Єдині споживчі товариства промислових центрів, як-то Харків, Київ, Одеса, Катеринослав, отримали ширші права на проведення товаро­обміну, що мало сприяти розширенню товарообмінних операцій із сільськими ЄСТ, кооперативами інших губерній і республік. Тоді ж споживчій кооперації було вказано на недоліки в її роботі, зокрема, на «недостатню організованість та політичну витримку» [28, с. 160.]. У цілому ця постанова свідчила про чергову відчайдушну спробу пар­тійного керівництва республіки направити товарообмін в організоване русло з тим, щоб, маючи над ним постійний контроль, мінімізувати приватну торгівлю.

На виконання завдань, накреслених липневим Пленумом ЦК КП/б/У, організації споживчої кооперації намагались усіляко урізно­ма­нітнити шляхи активізації товарообміну. Протягом липня коопе­ратори України, підхопивши ініціативу Полтавської губспоживспілки, оголосили місячник ударної товарообмінної роботи [59, арк. 43]. Була розширена практика взаємодії споживчої кооперації з місцевими державними продовольчими та профспілковими органами щодо скла­дання планів і схем проведення товарообміну фабрикатів робітничими кооперативами на селі [60, арк. 113].

Полтавська губспоживспілка розширила угоди щодо товарообміну й укладала нові угоди з організаціями, які звертались до неї з про­позиціями. Зокрема, з 1 червня 1921 р. по 1 січня 1922 р. було укла­дено 19 угод з робітничими організаціями, 11 угод з кооперативними організаціями, 7 угод з державними та іншими організаціями для обміну фабрикатів на жито. Губспоживспілка та її районні філії мали зобов’язання здійснити закупку 328,8 пудів жита, проте фактичне виконання угод складало 206, 9 тис. пудів або 63 % від зобов’язання [61, с. 22]. Недовиконання пояснювалися численними недоліками в організації товарообмінних операцій.

У той час поповнення товарообмінного фонду вирішувалося кіль­кома шляхами. У пошуках необхідних для обміну товарів усе частіше кооператори були змушені звертатися до владних структур. Так, наприклад, у липні товарообмінний пункт споживчої кооперації у Полтаві отримав від губвиконкому 104 вагони солі для обміну. Разом з тим Вукопспілка активізувала контакти з різними організаціями та структурами щодо придбання нових товарів. У липні 1921 р. акти­ві­зу­вала товарообмінні операції і сама Вукопспілка. Тоді вона отримала з Сімферополя від Кримцентросоюзу в обмін на цукор 200 пудів манільського шпагату, 1 500 кіс, 6 200 серпів, 120 пудів (375 штук) залізних ломів та інших товарів на суму 372 млн. крб. [62]. Для під­тримки товарообмінного фонду робітничої кооперації Донбасу Ву­копспілка 18 липня 1921 р. відправила туди 3 вагони мануфактури і 1 вагон галантереї [63, арк. 162]. А 28 липня, Вукопспілка уклала уго­ду з Донецько-Юріївським металургійним заводом (ДЮМО) щодо проведення на комісійних умовах товарообміну фабрикатів на зерно-хліб і фураж [64, арк. 15].

З метою поповнення товарообмінного фонду споживча кооперація почала відроджувати власні промислові підприємства. Частково повернуті державою промислові підприємства споживчої кооперації і в центрі, і на місцях поступово стали налагоджувати випуск предметів широкого вжитку. Разом з тим споживчим товариствам надавалося право на оренду промислових підприємств, які перебували у власності держави. ВУКС стала контрагентом державних структур і підпри­ємств, укладаючи з ними спеціальні угоди на виготовлення пром­товарів і реалізуючи їх на селі. Тобто натуральному товарообміну значною мірою підлягали плани промислового виробництва.

Другий період товарообміну тривав під час хлібної кампанії – від серпня до кінця 1921 р. Зазначимо, що 1 серпня почалася продпо­дат­кова кампанія щодо нового врожаю. Продрозкладка була замінена податком, але, зважаючи на збереження розкладкового методу заго­тівель, селяни не помічали якісь відмінності. Зокрема, на губернській продовольчій нараді в Полтаві відзначалось: у податковій роботі по­даткова інспектура часто збивається на старі принципи розкладки; продагент ще 31 липня брав розкладку, а 1 серпня говорив уже про податок [65, с. 5].

Щоб спрямувати селян на споживчі товариства з метою обміну сільгосппродукції на товари промисловості й одночасно обмежити приватну торгівлю, РНК УСРР 6 серпня 1921 р. ухвалив постанову «Про вилучення деяких товарів із обороту на вільному ринку» [66, арк. 290]. З обороту на вільному ринку були вилучені предмети широкого вжитку, а саме: сіль, гас, нафтопродукти, цукор, залізо (сор­тове та покрівельне), шкіра для підошов, мануфактура, папір, меди­каменти і навіть стрічки для друкарських машинок. Ці товари селяни могли придбати шляхом обміну лише через споживчі товариства та місцеві органи Наркомпроду.

Перший досвід товарообміну та ухвалення рішень щодо його активізації був підданий глибокому аналізу на І з’їзді уповноважених Вукопспілки, що проходив у середині серпня 1921 р. Для керівництва УСРР це була ще одна можливість оптимізувати товарообмінну діяль­ність кооперативних організацій. Від імені керівництва республіки на з’їзді виступив М.В. Фрунзе (заступник голови Раднаркому), який наголосив на ролі споживчої кооперації у боротьбі проти приватного торговця. Тоді вперше офіційно він повідомив про позицію уряду УСРР: соціально-економічна ситуація вимагає переходу від нату­рального обміну до грошового, тобто до торгівлі [67, арк. 4–6]. Слова М.В. Фрунзе викликали активне обговорення на з’їзді. У виступах ко­операторів наголошувалось на тому, що до цього часу точно не ви­значено, як проводити товарообмінні операції – методом товар-товар чи методом товар-гроші-товар. З’їзд констатував, що «доводилось діяти наосліп, на свій страх і ризик», у різних випадках вирішувати по-різному, а це створювало хаос і безсистемність у товарообмінній роботі. Відтак було вирішено товарообмінні еквіваленти визначати за середньо-ринковими цінами [68, арк. 34].

Надалі, як показала практика, натуральний товарообмін не витри­мав перевірку часом, у міру підйому господарства верх брала тен­денція до посилення товарно-грошових відносин. Товари все частіше відчужувались і куплялися за гроші. Недостатній асортимент зму­шував селянина брати будь-який товар, щоб потім зробити подвійний, а то й потрійний обмін і отримати нарешті те, що йому було потріб­но. У зв’язку з цим, підкреслює дослідник кооперативної торгівлі Г.А. Гетьман, споживчій кооперації надали право поряд з натуральним обміном практикувати як змішаний (комбінований) обмін, так і про­даж та закупівлю товарів за гроші [69, с. 48–49]. У серпні 1921 р. ке­рівництво республіки направило кооперативним організаціям дирек­тиву такого змісту: «Необхідно посилення державного і коопе­ра­тив­ного товарообороту з селом як натурального, так і натурально-грошо­вого» [70, с. 342]. Таким чином керівництво республіки відчайдушно намагалося врятувати державний товарообмін, знайшовши нові форми його проведення. Тобто, під тиском реалій відродження ринку більшо­викам довелося проявити певну гнучкість і дозволити споживчій кооперації здійснювати комбіновані товарообмінні операції.

Безпосередній безгрошовий натуральний обмін за формулою то­вар-товар виявився нежиттєздатним і був відкинутий практикою. У свою чергу, голодуючі робітники намагались швидше реалізувати фонди натурпреміювання, вдавалися до обміну в обхід споживчої ко­операції, нерідко конкуруючи між собою, що призводило до продажу за безцінок. У ряді випадків кооперативи за браком потрібних товарів не могли відкрити заплановані товарообмінні пункти. Так, наприклад, у серпні 1921 р. із 41 запланованого пункту в Зміївському повіті Хар­ківської губернії працювало лише 11 [71, арк. 41]. Поки Нарком­прод і споживча кооперація сперечалися між собою, виробляли еквіваленти обміну, розробляли плани дій, приватний торговець розгорнув ак­тивну діяльність, враховуючи ситуацію, що склалась. Йому можна було за гроші продати і купити у нього будь-який товар. У результаті замість державного товарообміну, на який так сподівалась радянська влада, отримали відродження торгівлі, яка стала виходити далеко за межі місцевого обороту.

Частина кооперативів закупляла товари у приватних торгівців, зо­крема цвяхи, мануфактуру, мило, сірники, тютюн тощо. Підтверд­жен­ням цього є телеграма голови Наркомзовнішторгу РСФРР Л.Б. Красіна на адресу Раднаркому УСРР, яка надійшла у вересні 1921 р. У ній повідомлялося, що на кордоні України з Польщею спостерігається розгул спекулятивної торгівлі, у якій задіяні не лише місцеві органи Зовнішторгу, але і місцева кооперація. Від РНК УСРР вимагали тер­міново виправити ситуацію і навести лад «у боротьбі з цим злом» [72, арк. 73].

Протягом серпня – жовтня 1921 р. керівництвом УСРР та Вукоп­спілки було вжито ще ряд заходів щодо збереження товарообмінних операцій. Щоб підтримати зацікавленість селян у товарообміні, ухва­лили постанову ВУЦВК від 26 серпня 1921 р. «Про недоторканість продуктів промисловості, придбаних сільським населенням шляхом товарообміну» [73, арк. 172]. Згідно з цією постановою правом вироб­ництва, обміну і продажу залишків сільськогосподарської продукції у необмежених розмірах могло користуватися все сільське населення після виконання продподатку. Отримані в результаті товарообміну продукти промисловості, незалежно від їх кількості, мали надходити в повне розпорядження їх власників і не підлягали ні реквізиції, ні конфіскації.

Стимулом до товарообміну покликана була стати постанова ВУЦВК від 19 жовтня «Про нагородження Миргородського і Гадяць­кого повітів Полтавської губернії за блискуче виконання прод­по­датку». Відповідно до неї Наркомпрод, Укрзовнішторг та Вукопспілка зобов’язувалися вжити термінові заходи з тим, щоб відправити туди «якнайбільшу кількість товарів, які необхідні селянству для віднов­лення його господарства» [74, с. 726].

Для регулювання товарообмінних еквівалентів статистичний відділ Вукопспілки з 3 вересня почав вимагати від місцевих організацій двічі на місяць надсилати дані про вільні ціни на продукти сільського господарства. Це давало можливість коригувати ціни споживчої ко­операції для того, щоб залишити їх на рівні середньоринкових, але дещо нижчими за приватні [75, арк. 83]. Місцеві спілки споживчих товариств також намагалися за рахунок ціноутворення впливати на товарообмін. Так, наприклад, на початку жовтня 1921 р. Полтавська губспоживспілка перейшла на короткотермінові тверді угоди з рух­ливим (змінним) еквівалентом [61, с. 22].

Керівники споживчої кооперації місцевого рівня почали відкрито заявляти, що підсумок практики товарообміну в Україні був не таким, як його планували. Зокрема, в бюлетні Валківського райвідділення Харківської губспоживспілки на 1 листопада 1921 р. підкреслювалося: «Після п’ятимісячного досвіду товарообміну в нашому повіті можна сказати, що досвід виявився не зовсім вдалим». Проте під тиском влади кооператорам доводилося вкотре робити спроби реанімувати товарообмін. Так, з 22 жовтня по 22 грудня 1921 р. у Валківському повіті за угодою Української економічної ради та Вукопспілки ого­лосили товарообмін гасу (на який був надзвичайно великий попит населення) на продукти сільського виробництва, а саме: сало, щетину, волос, роги, копита, пташиний пух, перо, коноплі, льон, а також на бите скло, брухт металів, старі шкіри, папір тощо [76, арк. 4].

Зберегти товарообмін мала також практика розширення контактів Вукопспілки та її місцевих організацій з губспоживспілками РСФРР та інших республік на поставки продовольства в обмін на промислові вироби. Володимирська губспоживспілка пропонувала мануфактуру, хустки, рушники, простирадла, полотно, лампове скло, посуд, само­вари; Самарська відповідно – посуд, залізо, дьоготь, гудрон, колісну мазь, мануфактуру; Гомельська – папір для куріння, сірники, шкіру, колеса, лісоматеріали; Наркомпрод Білорусії – 20 тис. пудів смоли і дьогтю, лісоматеріали тощо [77, арк. 8–9]. У порядку реалізації угод протягом вересня – жовтня 1921 р. Вукопспілка отримала від Цари­цин­ської губспоживспілки 50 вагонів заліза, солі, гасу; від Тульської – 600 самоварів, 1 750 пудів чавуну, скоб’яні товари; від Симбірської – 75 вагонів лісоматеріалів; від Московського заводу « Динамо» – 10 ва­гонів заліза тощо [78, арк. 49]. З липня 1921 р. по лютий 1922 р. Цент­роспілка РСФРР відправила на Україну для товарообміну 11,5 млн. аршин різних тканин, близько 11 млн. грос ниток (грос – міра, яка дорівнювала двадцяти фунтам; фунт – колишня міра ваги в Росії, що становила 409,5 г; відповідно 1 грос ниток дорівнював приблизно 50 кг), 142 вагони залізоскоб’яних товарів, понад 2 млн. штук сокир, лопат, відер, пилок 40 вагонів фарфорових виробів і скла, 2 704 пуди фарби, на сотні млн. крб. шкіряних виробів, галантереї тощо [79, арк. 67].

Вищевказані дані, з одного боку, свідчили про те, що в республіці бракувало необхідних фабрикатів, проте, з другого, що відбувався відтік продуктів харчування за межі України. Газета «Вісті ВУЦВК» указувала на «деяку стихійність у змаганнях робітничих організацій щодо крамоміни», зокрема, у жовтні 1921 р. одночасно у різні губернії України було направлено 95 робітничих товарообмінних експедицій, крім цього, проводила товарообмінні операції 31 робітнича органі­за­ція з РСФРР [80]. Разом з тим, подібна практика товарообміну не змогла зупинити відродження товарно-грошових відносин у розра­хун­ках робітничих організацій, вона лише створювала паралелізм у ро­боті Вукопспілки та Центроспілки РСФРР.

Керівництву УСРР доводилося враховувати факт ускладнення продовольчої ситуації, а відтак і проблеми товарообміну у зв’язку з неврожаєм у південних губерніях республіки. Зважаючи на цю об­ста­вину, 29 серпня 1921 р. ВУЦВК видав постанову «Про порядок заго­тівель продуктів кооперативними об’єднаннями робітників і служ­бовців», у якій підкреслювалось, що з метою отримання продо­воль­ства в села вирушило багато товарообмінних делегацій, що ніде не зареєстровані. Вони «викачують залишки продовольства, необхідного місцевому населенню», «вступають один з одним у конкуренцію і та­ким чином одночасно викликають надмірне падіння ринкових цін на товари і спекулятивне вздуття цін на продовольство» [81, с. 554]. Щоб запобігти цим недолікам, постанова зобов’язала всі кооперативні організації проводити товарообмінні операції на селі тільки через міс­цеві споживчі товариства та губернські кооперативні об’єднання. Для обмеження вивозу продовольства з губерній проведення товарооб­мінних операцій на відстані, зокрема в РСФРР, допускалося лише за наявності санкції Вукопспілки або Центрального робітничого коопе­ративу (Уцеробкоопу).

Серйозною перешкодою у проведенні товарообмінних операцій була відсутність транспортних засобів. Не випадково Чернігівська губ­споживспілка 12 вересня 1921 р. звернулась до губвиконкому з проханням допомогти їй придбати 40 вагонів і 1 потяг для реалізації лісоматеріалів і кустарних виробив на півдні Росії [82, арк. 60]. Ки­ївські кооператори теж зіткнулися з проблемою відсутності транс­порту при проведенні товарообміну. Щодо цього «Кооперативный бю­летень Вукопспилки» зазначав: «Аналізуючи становище Київського ринку, слід констатувати, що ринок далеко не насичений фабри­ка­тами. Транспортні перешкоди значно гальмують роботу по товаро­об­міну, так як фабрикати не вдається своєчасно перекинути в райони». З метою встановлення постійного і регулярного зв’язку з місцями було ухвалено рішення щодо створення при оргвідділі Вукопспілки Бюро зв’язку [83].

Не зважаючи на привілейоване становище споживчої кооперації і гарантовані переваги в реалізації продукції державних промислових підприємств, її здобутки в перший рік непу були незначними. У 1921 р. оборот одного споживчого товариства становив 1 796 довоєнних крб., тоді як в 1918 р. він дорівнював 7 009 крб. [38, с. 7]. Восени 1921 р. більшовики були змушені визнати, що з товарообміном нічого не вийшло. 29 жовтня 1921 р., В.І. Ленін, виступаючи на VІІ Московській губпартконференції, вперше констатував: задуманий товарообмін не вдався («зірвався», як він висловився), приватний ринок виявився сильнішим [35, с. 218]. Широко розрекламована кампанія, на яку ви­тра­тили величезні матеріальні ресурси, законодавчі ініціативи, про­пагандистські та організаційні зусилля, на практиці обернулася зви­чайною торгівлею. «Ми, – відзначав лідер більшовиків, – зробили ту помилку, що вирішили провести безпосередній перехід до комуніс­тичного виробництва і розподілу…Досвід привів до пере­конання в помилковості цього…» [35, с. 157].

Перед розробниками непу постала проблема обґрунтування необ­хідності повернення до торгівлі та переконання в цьому партійних мас. З приводу повернення до торгівлі один з провідних теоретиків комуністичної партії М.І. Бухарін зазначав: «Ми думали, що можемо одним помахом її знищити. Виявилося, що до соціалізму прийдемо саме через ринкові відносини» [84, с. 199]. Виходячи зі становища, що склалося, більшовики зробили висновок, що лише вільний товаро­оборот відповідає економічним умовам існування дрібного виробника. Питання про торгівлю стало практичним питанням економічного бу­дівництва. Було вирішено зняти її заборону. Таким чином, в умовах перехідного періоду від капіталізму до соціалізму, на думку В.І. Ле­ніна, визначальною, провідною формою економічного союзу міста


та села залишаються товарно-грошові відносини, торгівля. «Навчи­тися ро­зу­міти комерційні відносини і торгівлю, – це наш обов’язок, і ми по­чнемо успішно вчитися і навчимося», – підкреслював він [35, с. 218].

У більшовицькому лексиконі з’явилося якісно нове поняття – «державна торгівля». Організація її стала одним із головних положень нової економічної політики. Держава почала надавати пильну увагу організації синдикатів, товарних бірж, ярмарків. Проте загроза поси­лення приватної торгівлі змушувала радянську владу шукати під­трим­ки передусім у перевіреного посередника товарозв’язку між містом і селом. Відтак великі надії на налагодження торгівлі в країні, як у випадку з товарообмінним експериментом, більшовики покладали на споживчу кооперацію. Проаналізувавши ситуацію, вони прийшли до висновку, що необхідно звільнити споживчу кооперацію від операцій за твердими еквівалентами і дати простір для розвитку товарно-гро­шових відносин. Зважаючи на цю обставину, ХІ Всеросійська конфе­ренція РКП/б/ у грудні 1921 р. констатувала, що характерними рисами тодішньої господарської ситуації стало утворення внутрішнього ринку і розвиток грошового обміну. Відтак перед більшовиками постало завдання оволодіти кооперативною торгівлею [3, с. 467–472].

Невдовзі з переходом до торгівлі офіційно визначилося і партійно-державне керівництво УСРР. У грудні 1921 р. VІ конференція КП/б/У в резолюції «Про кооперацію» зазначала: «При наявності зростаючого товарного і особливо дрібновласницького господарства, з одного бо­ку, і пролетарської диктатури – з другого, кооперація є основним засо­бом оволодіння товарооборотом. Тим самим, ішлося про відродження в Україні товарно-грошових відносин. В умовах відновлення торгівлі споживча кооперація, як підкреслила конференція, мала слугувати встановленню державно-вигідного товарообороту між промисловістю і багаточисленними сільськими виробниками [28, с. 198].

Як засвідчують урядові директиви, держава не збиралася надавати повну свободу торгівлі. З моменту проголошення дозволу торгівлі, за задумом більшовиків, споживча кооперація мала стати основним кон­курентом приватного торговця. Низка постанов та декретів органів влади та управління УСРР, які були ухвалені до кінця 1921 р. і сто­сувалися торгівлі та споживчої кооперації переконують у цьому.

Оскільки сіль була одним із найбільш необхідних товарів, брак якого гостро відчувався, РНК УСРР 15 жовтня 1921 р. видав спеці­альну постанову «Про порядок державного обороту солі на території УСРР». Щоб попередити спекуляцію, безпосередньо із соляних про­мислів сіль мала надходити у розпорядження Наркомпроду або Ву­коп­спілки. Її відпуск населенню передбачали проводити винятково в обмін на сільськогосподарські продукти або за гроші [85, с. 706–707]. 18 жовтня на продовження попереднього рішення з’явився декрет Раднаркому УСРР «Про відповідальність за продаж, розтрати і нео­хай­ну охорону солі» [86, с. 710]. Контрольні функції за торгівлею сіл­лю покладались на Наркомат внутрішніх справ, Всеукраїнську надзви­чайну комісію, Українську раду народного господарства (УРНГ), Пів­денне бюро ВЦСПС. Винні у розтратах та незаконному продажі солі, у тому числі і кооператори, підлягали суворій відповідальності, включно до вищої міри покарання. Такі адміністративні заходи мали обмежити приватну торговельну ініціативу й одночасно посилити регулювання торговельних операцій споживчої кооперації.

З переходом до торгівлі споживча кооперація була позбавлена державної підтримки у поповненні товарного фонду. Їй потрібно було терміново вирішити проблему коштів, які б можна було спрямувати на пошук товарів. Ситуація ускладнювалась тим, що декретом РНК УСРР від 31 жовтня 1921 р. «Тимчасове Положення про Центральний і місцевий комітети з фінансування кооперації» розмір державних кредитів кооперативним організаціям був чітко обмежений. До того визначеним державою кредитором споживчих спілок і товариств міг бути лише Наркомат фінансів та його відділення на місцях [87, с. 750–751]. Тобто пошук джерел фінансування для посилення господарської самостійності кооперативних організацій також контролювався дер­жавою.

Згідно з постановою РНК УСРР від 6 грудня 1921 р. «Про порядок залучення споживчої кооперації органами держави до виконання товарообмінних і заготівельних операцій» товарні фонди, які були ра­ніше передані державою кооперативним організаціям для товаро­обміну на селі, віднині призначались для організації заготівельних дер­жавних завдань. Тільки комісійна торгівля певною мірою могла сприя­ти поповненню товарних фондів споживчої кооперації. У разі укладання торговельного договору з державними структурами на реа­лізацію товарів організації споживчої кооперації були зобов’язані по­давати зведення за кожний квартал про здійсненні торговельні опе­рації (включаючи продаж за готівку, безпосередній або комбінований товарообмін) [88, с. 860–862]. Вище названі дії уряду більше шкодили, ніж сприяли відродженню торговельної ініціативи кооперативних організацій і пошуку ними нових джерел фінансування.

Позаяк держава вимагала від споживчої кооперації повернення раніше виділених їй товарних фондів, навколо цього питання почали виникати конфліктні ситуації. У зв’язку з цим 19 грудня 1921 р. вий­шла постанова Української економічної ради «Про порядок передачі державним органам сировини і товарів, заготовлених кооперацією» [89, с. 904–905], яка зобов’язувала організації споживчої кооперації у місячний термін надіслати відповідним державним органам точні дані про товари і сировину, що підлягала передачі. Для вирішення спорів між кооперативними і державними органами створювались особливі комісії у складі голів НК РСІ, Народного комісаріату юстиції та еко­номічних відділів Всеукраїнської надзвичайної комісії під голову­ван­ням голови Наркомату РСІ.

І хоча перехід до торгівлі суттєво ускладнив торговельну діяль­ність споживчої кооперації, перші кроки на шляху завоювання спо­живчого ринку кооператорами все ж таки були зроблені. Так, 30 грудня 1921 р. Українська економічна рада затвердила «Положення про Центральну товарну кооперативну біржу при Вукопспілці» [90, с. 928–937]. Метою цієї біржі (що виконувала у даному випадку роль ринку оптової торгівлі товарами) було виявлення попиту і про­позиції, регулювання торгових операцій, які здійснювали коопе­ра­тив­ні і державні організації, полегшення членам біржі необхідних тех­нічних умов для укладання угод, збір і опублікування даних про стан ринків в Україні та за її межами, розв’язання спорів. При цьому за­значимо, що членство в кооперативній товарній біржі Положенням було чітко визначено. Ішлося передусім про всеукраїнські центри інших видів кооперації України. Проте членами біржі могли бути і кооперативні центри інших республік. Факт створення Кооперативної товарної біржі свідчив про те, що організації споживчої кооперації поступово розпочинали самостійну торговельну діяльність в умовах ринкової економіки непу.

У чому криються причини невдачі практики натурального то­ва­рообміну? По-перше, державна промисловість не могла дати в цент­ралізований товарний фонд достатню кількість необхідних селу то­варів. Нерідко на місця товари надсилали несвоєчасно, до того ж часто вони були неходовими і не користувались попитом. По-друге, прак­тика натурального товарообміну багато в чому не відповідала інте­ре­сам селян. Різнобій у еквівалентних цінах змушував селян утриму­ва­тися від прямого обміну товар на товар. По-третє, подальшому роз­витку товарообміну дуже заважав голод, що розпочався в Поволжі і на півдні України.

Основна ж причина невдачі товарообміну полягала в ігноруванні еко­номічних законів ринкової економіки. Ринок ясно і твердо про­де­монстрував ініціаторам запровадження непу, що він не може і не буде діяти, як «соціалістичний ринок» в обмежених формах. Ринок або, є або його немає. Сучасний дослідник кооперативного руху В.І. Ма­рочко зазначає, що перехідний період від капіталізму до соціалізму – це «історична реальність, а не просто теорія, яка випадково потрапила до праць більшовиків» [91, с. 146]. Визнавши поразку невдалого това­рообміну, правляча партія вирішила взяти курс на відродження сво­боди торгівлі, орієнтуючись на споживчу кооперацію, бо цього, на думку її лідерів, вимагала боротьба з приватним торговцем щодо оволодіння ринком.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23

Схожі:

Т. В. Оніпко торговельна діяльність споживчої кооперації україни в період непу ( історико-економічний аспект) монографія полтава рвв пуску iconРекламна діяльність рівненської державної обласної бібліотеки: історичний аспект
У статті вперше досліджено рекламну діяльність Рівненської державної обласної бібліотеки за період з 1940–2010 рр. Здійснено аналіз...
Т. В. Оніпко торговельна діяльність споживчої кооперації україни в період непу ( історико-економічний аспект) монографія полтава рвв пуску iconТеоретичні обгрунтування етапів трансформації споживчої кооперації в економіку ринкового типу теоретические обоснования этапов трансформации потребительской
Теоретические обоснования этапов трансформации потребительской кооперации в экономику рыночного типа
Т. В. Оніпко торговельна діяльність споживчої кооперації україни в період непу ( історико-економічний аспект) монографія полтава рвв пуску iconА. О. Ткаченко, І. В. Ткаченко створення І діяльність банківських установ на території україни: економіко–правовий аспект

Т. В. Оніпко торговельна діяльність споживчої кооперації україни в період непу ( історико-економічний аспект) монографія полтава рвв пуску iconОсвіта. Виховання. Навчання авраменко, Олег Борисович
Система "Техносвіт технологічна освіта": науково-методичний аспект : монографія / О. Б. Авраменко; Уман держ пед ун-т ім. Павла Тичини....
Т. В. Оніпко торговельна діяльність споживчої кооперації україни в період непу ( історико-економічний аспект) монографія полтава рвв пуску iconЦентр пам’яткознавства
Розвиток І діяльність історико-культурних заповідників середньої наддніпрянщини
Т. В. Оніпко торговельна діяльність споживчої кооперації україни в період непу ( історико-економічний аспект) монографія полтава рвв пуску icon1. Діагностичний супровід професійної діяльності вчителя початкової школи
Діагностична діяльність майбутнього вчителя початкових класів: теорія І практика: монографія / С. М. Мартиненко
Т. В. Оніпко торговельна діяльність споживчої кооперації україни в період непу ( історико-економічний аспект) монографія полтава рвв пуску iconКультура України ХХ ст. Суспільно-політичні умови розвитку української культури
Непу, українізації аж до так званого "розстріляного відродження"
Т. В. Оніпко торговельна діяльність споживчої кооперації україни в період непу ( історико-економічний аспект) монографія полтава рвв пуску iconТ. В. Кушнірова // Наукові праці Кам’янець-Подільського національного університету імені І. Огієнка: Філологічні науки. Кам’янець-Подільський : Аксіома, 2009. Вип. 20. С. 330-335
Кушнірова Т. В. Романні обрії російської літератури першої третини ХХ століття: [монографія] / Т. В. Кушнірова. – Полтава : Видавець...
Т. В. Оніпко торговельна діяльність споживчої кооперації україни в період непу ( історико-економічний аспект) монографія полтава рвв пуску iconЛівобережної україни
Особлива увага звертається на стан наукової розробки проблеми та її джерельну базу, тенденції в розвитку теорії І практики української...
Т. В. Оніпко торговельна діяльність споживчої кооперації україни в період непу ( історико-економічний аспект) монографія полтава рвв пуску iconЗвіт ректора Пилатюка І. М. за період з червня 2015 року по червень 2016 року
За звітний період з червня 2015 року по червень 2016 року в Академії проводилась така діяльність


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка