Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi



Сторінка1/6
Дата конвертації16.03.2018
Розмір1.24 Mb.
  1   2   3   4   5   6


Тамара Костецька

ЦIЛИТЕЛЬКА

або
дай, Боже,


здоров’я

нашiй медицинi
Езотеричний роман

та новели

Київ

Вадим Карпенко



2012

Філософія та психологія цілительства – ось основне вістря, навколо якого обертаються долі, характери, прорахунки і здобутки героїв твору.

Світ ортодоксальної медицини, його неймовірні досягнення і перманентні проблеми хвилюють авторку не менше, ніж розмаїття методів і концепцій народної та нетрадиційної медицини.

З великою любов’ю і поклонінням пише авторка про тих, хто чесно служить справі здоров’я, а отже, і торжества самого життя людського.

Тамара Костецька. Цілителька, або дай, Боже, здоров’я нашій медицині. Роман та новели. К.: Видавець Карпенко В.М., 2012. – 104с.
ISBN: 978-966-1516-88-4 © Костецька Т. С., 2012 р.
За редакцією автора.

Випуск у світ:

Оксана ГЕРАСИМЧУК

Олексій КАРПЕНКО

***


Синя троянда Космосу

ронить пелюстки мені,

з волі твоєї і голосу,

Господи, дні осяйні.


Свіжі світанки вродяться

поміж всесвітніх обнов,

в нас тут любов ще водиться,

водиться навіть любов!


Правда, її все меншає, –

як же таке осягти?

Там, за межею, мешкає

святості дух золотий...


В світі жорстокому й грубому

поміж самотніх душ

ласку й тепло пригубимо

синіх космічних руж.


В ніжному світі і теплому

всього удосталь є!

Добре, що Хтось невидимий

щедро усе роздає.


Мужньо в промінні косому

тиха розрада цвіте,

синя троянда Космосу –

зцілення золоте.


7. Х. 2003.

Розділ І



Сірих днів не буває!

«Уява людини може впливати на уяву іншої людини…»
Парацельс із Гогенгейма

(1493 – 1541 рр.)

Ясновидицею Вікторію зробила любов. Він працював у сусідній редакції і так дивився довкруж неймовірно сірими очима, що ставало світліше. А коли Юрко зупиняв погляд на ній, Вікторії, дівчина починала розуміти, що сірих днів у її житті більше не буде! Трохи буде темненьких, багато буде райдужних, многоцвітних, але тільки не сірих!

Бо тепер кожен похмурий день літа чи осені, зими чи весни весело дивився на неї його сірими очима! Кучеряве темне волосся лише увиразнювало два сірі пучки енергії…

А її прозріння чи яснобачення, чи божевілля полягало в тому, що кожного вихідного дня блукала містом, як загублена, і точно виходила на нього. Пізніше, зрозумівши, що метод спрацьовує, назвала це автопілотом… Натискуєш якусь невидиму кнопку власної інтуїції – і вперед!

А може, це він, Юрій, відшукував її у гамірній круговерті міста?.. Хто зна!

Сонячна вервечка днів закрутила їх так, що дівчина ні краплі не сумнівалася, що це вже на все життя, що ніколи не вибратись їм із цього кохання… Та й не треба. Її сили потроїлися. Довкола все цвіло якимись казковими барвами. І – музика! Вона звучала завжди і скрізь, Віка постійно щось тихесенько наспівувала – в метро і в трамваї, вдома і на роботі…

В ті часи вона багато сміялася, а йому подобалося її смішити.

– Вікторіє, заплющ очі, – закохано шепотів Юрко, забігши вранці до редакційного кабінету, де вона працювала.

– Тепер можеш дивитися!

До кімнати урочисто запливала, при цьому довго борсаючись у відчиненій половинці дверей (аж скидалося на те, що вона з кимось там борюкається) дуже тлуста завгоспиха тьотя Катя з цілим відром польових квітів! А потім протягом всього робочого дня дівчина мусила пояснювати колегам, що це не другий у році день народження, а просто невеличкий знак уваги. Після чого обидві редакції натхненно готувалися до їхнього з Юрком весілля…

Ті волошки й ромашки ще довго не осипалися в її пам’яті…

А потім він поїхав. Поїхав і все. Так буває в житті… Банальна історія. А їй на пам’ять залишив тверде, як криця, переконання: сірих днів більше не буде, бо сірий колір, мабуть, теж розкладається на кольори, відтінки, світло-тіні і т.д. – за законами фізики чи за якимись малярськими законами.

Та якби їй тоді хто сказав, що через багато років одного чудового червневого дня на порозі її цілительського офісу з’явиться Юрко – сиво-кучерявий, зморений життям, згорблений, нездоровий – Віка подумала б, що людина марить, або що це їй сниться… По-перше, він був старшим від неї всього на три роки… А по-друге – який вона має стосунок до медицини? Ніякогісінького, слава Богу! Щоправда, майже всі родичі медики – батьки, тітки-дядьки, двоюрідні-троюрідні брати і сестри, також хрещені, також бабця добряче зналася на травах (чому, до речі, навчала і її), а от дід ветеринарствував – лікував тваринок… Але щоб вона – ніколи!

Вітусі ще з раннього дитинства буквально в’їлися у свідомість і пам’ять материні слова: «На якого дідька ця медицина кому здалася! За такі жалюгідні копійки така відповідальність! Сільського лікаря (мався на увазі батько Вікторії) можуть розбудити глупої ночі, в будь-яку погоду, і поганяй на возі чи санях – залежно від пори року – у найдальше село району – там комусь погано… А нічні чергування, а безкінечні прийоми-обходи-виклики. І щоразу на карті людське здоров’я і навіть саме життя! І при цьому «медична» сім’я ледве зводить кінці з кінцями. А взяти міських медиків, – невгавала мама, – їм ще гірше – стрибай по безкінечних поверхах житлових будинків впроголодь».

Все це мовилося впівголосу, суто поміж своїми. Бо радянська влада, вимотуючи з медиків душу, тобто вимагаючи певного ілюзорного порядку кругом і скрізь, таких розмов не прощала… Ти – слуга народу! Отож, служи, хоч лусни! Рахуй свої копієчки і дякуй, що маєш якусь змогу виживати.

Отже, з самого дитинства медицина їй аж ніяк не світила, вона вже знала, що більш нездорової і невдячної професії у світі немає…

***

А тим часом у Києві процвітало шахрайство. Його квіточки проглядали всюди: на шпальтах преси, на радіо-теле, на стовпах і парканах. І ягідки не забарилися…



Усе тобі пропонувало зцілитися – не важливо від чого – головне – зцілитися. Тобі погано? Хочеш благодаті? Приходь! Нелади з бізнесом – приходь! Утікає любов від тебе – приходь! Безвихідних ситуацій не буває!

«Зніму порчу!

Приворожу судженого.

Поставлю захист.

Зроблю так, що ти ніколи не хворітимеш!

Зніму вінець безшлюбності»…

Чого ж тобі ще треба? Багатства, любові і здоров’я у нас хоч відбавляй, приходь, наділимо і тебе, тільки не поскупися і все буде о‘кей! Найкращий спосіб розстатися з грошенятами!.. Маєш гроші – приходь, не пожалкуєш!

…Усе матеріалістичне тлумачення дійсності в умах вчорашніх комсомольців і комуністів летіло при цьому шкереберть.

***

– Вітко! Досить тобі страждати за твоїм Юрком, – радила сусідка-продавщиця Маша. – Значить, він тебе любив не так як ти його… А значно менше…



У Вікторії від цих слів хололо в грудях.

– Як це – не так? Багато ти, Машко, розумієш! Не чіпай мене краще! У тебе що – є шкала, якою вимірюють силу кохання?.. Хто кого любить менше, а хто кого більше?..

А в мислях своїх вона хотіла відпарирувати цій простенькій продавщиці Маші, що не кожному випадає в житті щастя – закохатися… Просто закохатися. Хоча б один єдиний раз. І якщо їй це не загрожує, то хай не дратує інших. Торгуй собі своїм начинням і не переймайся чужими проблемами. Забула вже, як допитувалася у вічнозакоханої страдалиці Вікторії, що саме відчуває людина при цьому…

А взагалі-то Віка любила закоханих! Любила з ними спілкуватися, любила про них писати. Вони, одержимі коханням, зовсім не схожі на інших – буденних, приземлених, звичайних. З такою чи з таким говорити – це море радості. Вони такого тобі наплетуть – в жодній книжці не вичитаєш. Це все одно, що спілкуватися з віруючим чи з невіруючим. Невіруючий – холодний, йому все ясно і нічим не здивуєш. А віруючий чи закоханий знає, що чудеса бувають!..

Вічнозакоханий – це як вічнозелене дерево – дивуйся – не надивуєшся!

Тільки через багато років до Вікторії дійшов таємний сенс дискусії, що якось виникла у них на роботі поміж старшими жінками-журналістками: що краще, коли людину кохають, чи коли вона сама любить? Постановили тоді одноголосно: звичайно ж, краще самому дивитися на світ закоханими очима, ніж знати, що десь там ти комусь раптом сподобалася…

Віка тоді якраз міркувала навпаки. (Хай би той Юрко вкляк біля її порога, ніж так їй побиватися…)

Здоровий егоїзм робив своє.

***

…Доля ніби навмисне підсовувала тоді сюжети, що западали дівчині в душу і там потихеньку проростали. Початок літа. На сонячній околиці Києва вона, як бджола, збирає по краплині нектар майбутнього матеріалу – газетної статті. Цього разу об’єктом уваги був величезний новий блискучий кінотеатр. Там проводилися якісь урочисті заходи для школярів. Крик, ґвалт, галас неймовірний. І «диригувала» цим всім немолода, явно стомлена життям, жінка – директорка кінотеатру.



По всьому, коли все стихло і вони опинилися в її маленькому кабінеті, розговорилися, Ксенія Тихонівна, на хвилину замислившись, несподівано мовила:

– Ви знаєте, вчора я врятувала людині життя!

Віка стрепенулася: як це може бути? Та що це все значить? А вголос запитала:

– У вас що тут, пожежа була чи потоп?

– Ні, – відповідає, – Бог милував, – просто порадила одній знайомій засіб від її жіночої проблеми! Уявіть собі: тридцятип’ятилітня красуня, чоловік обожнює, дитина підростає, чудова сім’я, дім – повна чаша, аж раптом збій – тижнями сидить на лікарняному, місця собі не знаходить в прямому і переносному смислі, на стінки дереться. Медики не допомогли, відчай та й годі! І тоді мені спав на думку малюсінький старовинний рецепт – десь колись чула… Сьогодні ввечері все сімейство прийде мені дякувати. З подарунками. Я відмовлялася – не хочуть чути.

…Малюсінький трав’яний рецепт укупі з медовим компонентом закарбувався у Вікиній добре тренованій журналістській пам’яті. Враз вишикувалися в ряд подібні історії, які доводилося чути раніше.

І опісля довго мучило запитання: що ж це виходить? Як же це так? Одна людина страждає, місця собі не знаходить, конає, можна сказати, а інша тим часом знає маціпусінький рецепт і… мовчить!? Але ж таке мовчання схоже на злочин… А якщо вони ніколи не зустрінуться? Хтось же повинен діяти так, щоб вони зустрілися. Якісь посередники… Дивина та й годі.

***


…Вікторія не розуміла, що з нею коїться. Як це так може бути, щоб звичайна людина та передбачала певні події? От візьми та й розкажи це в молодіжній редакції – засміють! А ще додай, що час від часу бачиш віщі сни – скажуть, оце вже ясно: треба лікуватися!

…Незвідане манило, хвилювало, бентежило і… не заважало жити! Урівноважувала думка про те, що й інші люди інколи розказують про власні пророчі сновидіння, і нічого тут дивного. Та й без всіляких снів-підказок передбачати певні події дано людям високоосвіченим, мудрим, прозірливим, з добряче розвиненою інтуїцією та тренованим аналітичним розумом… А наукові, політичні, економічні прогнози, а види на врожай, а прогноз погоди чи зміни клімату, зрештою – хіба не передбачення?

Тільки й всього, що науково обгрунтовані, а що досі не обґрунтоване наукою – те, звісно, зразу відноситься до розряду якоїсь містики, чогось темного і непевного.

Проте, якби людина повсякчас не длубалася у власних відчуттях, міркуваннях, спостереженнях,зрештою здогадах, якби не витала у солодких мріях, то нічого путящого зроду не відкрила б. А фантазії Жюля Верна чи, приміром, Станіслава Лема?.. Фантазії чи передбачення? А карколомні сюжети американців Говарда, Гамільтона, Бредбері?...


Розділ ІІ

«Я порадила їй… закохатися»

«Лікування пристрасної любові можливе або з поєднанням з коханою, або із заміною її іншою коханою, якщо така заміна дасть позитивний результат. Якщо закоханий належить до числа розумних людей, то йому можуть допомогти поради друзів, описування любові як наслання і різновиду божевілля…»
Авіценна
(980 – 1037 р.р.)

До лікарні Вікторія втелющилася цілком несподівано. Звичайна осіння застуда обернулася пневмонією. Цього ще бракувало! У неї відраза до таблеток – матуся навіяла. Уколи – ніколи! А вже якщо братимуть кров із вени – вона помре. Від страху. Ці київські кровопивці нікого не жаліють…

Колись, ще в дитинстві, вона постійно заходила до мами на роботу після уроків. Величезна, як їй тоді здавалося, сільська лікарня дихала здоров’ям! Тут її мама – висока, статечна, дуже кругла, дуже рум’яна жінка з добрим лицем, фортеця і опора всього галасливого сімейства. У білому халаті із вічним шприцом у руках вона велично виступала на ґанок відділення, ледь загледівши Віку чи когось із її братів-сестер у вікно. Ледь привітавшись, кидалася в палату доробляти свою роботу, а тоді вже виходила до дитини. Вікторії вона здавалася богинею здоров’я. Якби не хворі ноги, колись приморожені через кляту медицину… Отака насмішка долі: на фронті побувала, в госпіталях працювала – географію можна вивчати – в Ашхабаді, потім в 45-ому році в Берліні, далі в Кіровограді, Києві, тоді в селах Черкащини, а лиха година наздогнала її аж у їхньому селі на Київщині – якби ж хоч життя чиєсь рятувала та постраждала при цьому – не так би було образливо, а то ж якась дурепа-начальниця серед зими до пізньої ночі проводила з середнім медперсоналом нараду в районі. Тільки подумати! З шостої вечора і до другої ночі тяглася та погибельна нарада! Вони фронт пройшли, а ти їх повчаєш, як допомогти людині?! Ідіотка медична! Як же вони, ці безсловесні юні жінки будуть допомагати іншим, коли самі втратять здоров’я?

Серед дикої завірюхи по глибокому снігу до навколишніх сіл розповзалися бідолашні фельдшериці та медсестри. Мама йшла в легеньких хромових чобітках обіч воза – вдома її чекало грудне немовля – Вікина молодша сестричка. З другого боку шкутильгав колгоспний їздовий – Пилипович. Поки тривала дурна рада, він забрав «аптеку» – медикаменти для їхнього сільського медпункту, і нестерпно довго чекав на маму. А коли та нарешті з’явилася далеко за північ, то худюща колгоспна кляча вже не здужала їх везти, ледь воза тягла. Отож і брели снігами до села пішки усі сімнадцять кілометрів… Колишній фронтовик Пилипович час від часу люто лаяв владу, проте настрашена мама мовчала.

…Десь о шостій ранку мама Софія постукала зашкарублою рукою у віконце хати, де вони з батьком знімали кімнатку. Її чекали. Двері миттю розчахнулися. Біла мара в білому, тепер уже в сніговому, халаті тяжко ввалилася в сіни, тоді в кімнату і впала на лаву. Господиня хати зразу ж піднесла їй склянку самогону, поставила біля лавки горщик з окропом, а батько, ледь стягнувши з ноги потерпілої одного чобота, заходився відпарювати і зрізати смужками з ноги другого…

А далі – на все життя страшна хвороба – тромбофлебіт, неймовірне прагнення – жити! – і вічна тривога: а раптом?.. Що буде з дітьми?..

***

Пульмонологічний корпус лікарні потопав у розкішному парку. Старовинна споруда, вочевидь, ще дореволюційна, весело дивилася на світ крізь легку позолоту ранньої осені. О, вона могла б чимало повідати, ця статечна древня пані! Проте, хто те все буде слухати? Люди спішать, люди страшенно спішать. Їм усе ніколи. Зупинитися, подумати. А вона, цей теперішній прихисток для болящих, ще пам’ятає розкішні карети з ліврейними лакеями на облучках, прекрасних дам і струнких кавалерів, які трепетно й обнадійливо піднімалися біломармуровими сходами до білосніжних медичних покоїв. І, звичайно ж, пам’ятає всю медичну братію – всіх до одного за останні майже сто років. Минали часи, проходили покоління, і лише цілителі в білій одежі залишалися такими самими…



…На випадок ось такої зустрічі з лікарями у хитрої Вікторії був пароль. Якимось дивом вона збагнула, що він спрацьовує, коли народжувала своїх дітей – сина, а пізніше дочку. Також, коли, бувало, плуганилася до поліклініки за лікарняним листком на три дні – все та ж застуда, пароль діяв безвідмовно! Всього-навсього слід було сказати чарівні слова: «Я – дитя багатьох поколінь медиків! Моя матуся і нині в селі дотягує в медицині свій півстолітній стаж»…

І – двері відчинялися. Сам Бог медицини Ескулап – справедливий і непідкупний- заходив до їхньої палати…

…Цього разу Ескулап був у спідниці і звався Ларисою Федорівною.

…Страх. Дикий напівбожевільний страх воловодив довкруж Вікторії, коли вона вперше переступала поріг цього похмурого склепу – пульмонологічного відділення.

Навіть матуся, котрій вона подзвонила напередодні в село, прямо в лікарню, на службу, злякано запитала: «Ти ж розумієш, що діагноз дуже серйозний?»

– Розумію.

– Значить, лягай в лікарню і слухайся лікарів! Усе виконуй як вони скажуть!

І, чуючи розпачливі нотки в голосі дочки, навіть накричала на неї:

– І не панікуй! Чуєш, не панікуй! Таке буває. Нічого страшного… Я теж колись пару разів цим хворіла…

Такий материн випад дуже здивував Вікторію. І це заволала людина, яка завжди так її розуміла! Так носилася з кожною доччиною проблемкою… А вже якщо якась, на доведи Господи, болячка в когось із дітей, – матуся втрачала спокій і сон. Що це з нею трапилося? Вкрай збентежена Вікторія вирішила, що у матусі знову загострилася хвороба ніг. Причому так загострилася, так її вимучує, що та вже неадекватно реагує на проблеми власної дитини!..

…Мине не одне десятиліття, доки Віка зрозуміє тодішній материн хід: інколи на хворобу треба накричати (або на хворого) аби вона відчепилася… Простенький психологічний трюк. Але, не дай Боже, застосувати його невмілому та ще невчасно, та ще байдужою рукою чи головою… Не зашкодь! – гласить перша заповідь лічителя, – тобто, того, хто лікує.

***


…Лариса Федорівна поводилася дуже стримано. Здавалося, навіть прохолодно. Молода, підтягнута, педантична русявка вже з перших слів давала зрозуміти, що їй не до емоцій, що ні з ким не буде панькатися. Хто б ти там не був – поглянь, он за дверима сидить черга таких же як ти переляканих та розгублених бідолах. І всі ви тут, в цю мить, рівні перед наукою медициною як і перед Всевишнім. Це потім, пізніше, тривале або коротке прозябання в палаті – як кому повезе – проявить ваші обличчя, образи, характери, долі. А поки-що – це щоденна безпросвітна хвора навала: з температурою, кашлями, слізьми відчаю і т.д. І тому треба тримати дистанцію, не розслаблятися. Не плакати ж мені разом з вами!

Попервах, оглушена високою температурою, Вікторія намагалася пробелькотіти, що вдома двоє дітей, шести і чотирьох років. Що чоловік з ними дуже кепсько справляється, що матуся не може до них приїхати, бо в селі похворіли медсестри і вона змушена чергувати й за них…

Одне зрозуміла Лариса Федорівна: ця пацієнтка виконуватиме всі приписи з великою пунктуальністю.

***


Палата являла собою невеличку продовгувату кімнату на чотири ліжка. Біля величезного вікна два місця були зайняті, то Віка зайняла вільне ліжко біля дверей, навпроти молоденької худюсінької дівчинки років сімнадцяти. Та вже сиділа на своїх речах одягнена – чекала виписки. Змарніла, виснажена затяжним лікуванням, дівчинка розгублено усміхалася майбутній свободі, якимось внутрішнім видінням жаданої волі та домашнього затишку. Побіля неї тупцювала невгамовна матуся, раз по раз бігаючи кудись за якимись документами і на ходу пояснюючи новоприбулій Вікторії, що запалення легень – це дуже серйозно, і що «вас тут, звичайно, вилікують, але найголовніший етап настане після лікарні»…

– А що після лікарні? – здивувалася Віка.

– Треба дуже себе любити, щоб викарабкатися із проблеми повністю.

– Ясненько… – Віка була вдячна цій незнайомій жінці, яка з порога налаштувала її на одужання, давши зрозуміти, що все в її руках, звичайно ж, після втручання тутешніх медиків.

… А лікарняна допомога почалася з того, що її, Віку, хвору, з температурою, послали через дорогу від лікарні за медикаментами! На її величезне здивування, мовляв, ніколи не чула й не бачила, щоб хворий розносив свою хворобу по місту чи по селу в такий спосіб – товаришки по нещастю запевнили, що в аптеці за трасою скуповуються всі пацієнти цього закладу.

Багаторядна траса гула як навіжена. Обливаючись холодним потом, відвертаючись від різкого, уже осіннього, вітру, жінка з сумом збагнула, що, на жаль, збуваються її пророчі слова, сказані колись матері:

– Рано чи пізно ми дорого заплатимо за цю безплатну медицину…

Список, що його переписала медсестра із журналу призначень, був дуже довгий, і Вікторії нестерпно було чекати поки аптекарка, відпустивши кілька душ попереду, ретельно все склала у чималий поліетиленовий кульок. «Зате лікування буде за всіма медичними приписами: ампули, таблетки, фізіологічний розчин, системи (значить, будуть крапельниці)», – втішала себе жінка.

Повертаючись з аптеки і перетнувши знову гуркітливо-завиваючу трасу, Віка на мить спинилася на трутуарі, застигла і обернулася на невпинний швидкісний потік машин: які вони всі щасливі, ті, що сидять отам, за склом у своїх колимагах! Вони, може, і не підозрюють, що є на світі пульмонологічне відділення… А оці поодинокі постаті, що снують де-не-де по сірих осінніх тротуарах. Вони повинні, ні, просто зобов’язані танцювати від щастя, що мають здорові легені і можуть зараз іти, куди заманеться… Господи! Яка відносна штука – здоров’я… Господи! Яка відносна річ – життя!.. Ось крутишся, як та дзиґа, день при дні і ніколи не знаєш, що тобі уготовано…

І тут Віка згадала про своє яснобачення. Хай невеличке, але ж дуже реальне. І хоча вона не відає достеменно, що це таке, але чітко знає: з цим цікавіше і веселіше жити! То не якась примарна ілюзія хворобливої уяви, то – реальність. Хай сміються-втішаються ті, хто ніколи цього не звідав… Стій, а що їй снилося останнім часом? Здається, нічого особливого… Господи, не залишай мене! Сили земні і небесні! Каюсь! Не залишайте мене в таку важку годину! Я старалась не чинити зла… Я з усіх своїх сил старалась не примножувати зла на цій планеті. Господи, почуй мене! Мої діти не виживуть без мене…

…Уже через три дні, оглушена страшною навалою раніше не знаних медикаментів, Віка схлипувала у кабінеті завідувачки відділення Лариси Федорівни:

– Я ходжу з ранку до вечора отруєна. Мене хитає, крутиться голова, не можу нічого їсти… Навіщо стільки таблеток? Чи не можна зменшити цю дозу?

У відповідь завжди уважна, інтелігентна, дуже чутлива до хворого лікарка засміялася і несподівано перейшла на «ти»:

– Ти ж казала, що вдома чекають діти, і щоб якомога швидше тебе звідси випустити! Приймай усе, як призначено.

Вікторія ще раз подякувала за лікування і рушила до своєї палати. Усе її шосте журналістське чуття, а також звичайна людська інтуїція хором нашіптували, що Господь послав їй справжнього професіонала-цілителя і не варто смикатися.

Тим часом у палаті відбулася невеличка зміна: місце виписаної дівчинки зайняла молода красуня-брюнетка, що вже встигла задрімати в новій обстановці, вочевидь, стомившись від суєти, пов’язаної із захворюванням та влаштуванням у медзаклад.

Дві симпатичні особи побіля вікна, сидячи на ліжках, перешіптувалися між собою. До Віки долітали тільки окремі слова, з яких нескладно було здогадатися, що йдеться про методи лікування в цій лікарні.

Вгодована блондинка середнього зросту із заспаним лицем і розкішними кучерями Зоя, скаржилася рафінованій інтелігентці Ірині, що їй знову чомусь не призначили ампліпульс, – «оте, що по спині бігає», – а в інгаляційній, здається, знову дали настій не тієї, що треба, трави, і тому їй стає дедалі гірше. Височенька, струнка Ірина, в окулярах, із замисленим поглядом, що виказував непростий внутрішній світ, згідливо кивала головою і радила Зої звернутися до старшої медсестри: мовляв, та дуже ділова, миттю розбереться і наведе порядок.

Час від часу до палати залітали молоденькі медсестри, робили уколи, роздавали таблетки, цікавилися чи все тут гаразд.

Якогось похмурого лікарняного дня Віці спало на думку порахувати різноколірні таблетки в трьох манюсіньких пляшечках, що стабільно з’являлися на її тумбочці кожного ранку. Двадцять одна! Жінка вжахнулася. А ще ж уколи, крапельниці, масаж, інгаляції, фізпроцедури, спеціальна легенева фізкультура. «Таке лікування слона звалить з ніг», – подумалося. «Але ж вчорашній рентген показав, що легені майже чисті! Аж Лариса Федорівна повеселішала, розглядаючи знімки! Та й бронхоскопія дала непоганий результат».

– Бачиш, коли все виконуєш, то й результат не забарився! – констатувала лікарка. – А Віра Іванівна з вами займається?

– Звичайно, щодня після п’ятої робимо зарядку з нею, а тоді вранці самі все повторюємо.

Вікторії хотілося багато про що розпитати-розповісти цій симпатичній невтомній лікарці, з якою вони вже встигли подружитися і від якої тепер залежало її здоров’я, а значить – благополуччя, проте вона чудово розуміла, що треба дуже строго контролювати свою красномовність, інакше пацієнти під дверима страждатимуть, а лікарка добиватиметься до власного дому пізно ввечері.

…В палаті все йшло своєю чергою. Вічно невдоволена Зоя все настійливіше скаржилася на лікарів і вже не крилася, що збирає на них компромат, «бо так далі не можна». Згодом вона дала зрозуміти, що хоча працює простою вахтершею в одному з київських гуртожитків, а за сумісництвом ще й прибиральницею, має нібито завдання від когось дуже «вищестоящого» – доповідати про все, що діється у відділенні. І вона змовницьки підморгувала всій палаті, мовляв, знай наших! Як з’ясувалося пізніше, тут вона перебуває не вперше і весь час підозрює, що лікують її неправильно, все роблять навпаки. Особливо старається Федорівна і Кандидат. Кандидатом Зоя називала Галину Віталіївну – кандидата медичних наук, яку чомусь особливо ненавиділа і водночас боялася. По-перше, лікарі хором заявляють їй, що всі рентгени-аналізи-обстеження засвідчують: пацієнтка здорова і радять виписуватись. По-друге, не розуміють, що їй треба особливе співчуття, співпереживання, бо інакше наклепає на них своєму майже-другові – одному із заступників головного лікаря, якому колись по молодості літ випадково віддалася у цій же лікарні під час його нічного чергування…

І хоча все відділення – і медпрацівники, і пацієнти – знали про її одноразовий зв’язок з N, бо Зойка мовчати не вміла та й не могла не похвалитися, все ж її тішила думка, що має проти цих горе-лікарів найголовніший козир! Якось її «покровитель» спитав, коли вона навідалась до нього на щорічне обстеження:

– А як там у відділенні з подарунками?

– З якими подарунками? – не второпала Зойка.

– Ну, грошима беруть чи товаром?

Зойка злякалася. Почала пригадувати.

– Та… взагалі-то я сама не бачила, вони знають, що в мене ледве вистачає на лікарство… Але чула, нібито десь, у когось, вони не проти… Одним словом, я ж не шестьорка, але ви мене поняли!

Заступник начальника тільки розсміявся на таку тираду, проте довірливо попросив свого «інформатора» і надалі пильнувати за пульмонологією. Він повинен знати про них все! Отже, старайся! Звичайно, він жартував, адже і так знав про давно не ремонтоване приміщення, про відсутність нормальної ванни і туалетів, обмаль найпотрібніших медикаментів, про дуже умовне харчування хворих, тісноту і убогість палат. Знав він прекрасно і про те, що вся ця медицина у них в лікарні, в районі, місті, в країні тримається на отаких от незрозумілих фанатах, як Федорівна, як Кандидат та багато-багато інших диваків та дивачок, яким доля замолоду одягла білосніжні халати, майже стерильні,чомусь забувши при цьому послати нормальні умови для цієї нелюдської праці та нормальні зарплати для гідного життя, а не виживання. Щоб добропорядний медик, вклавши частинку душі у пацієнта, витягши хворого зі страшної безодні, не переймався проблемою, що матиме його сім’я завтра на обід...

***


Якогось дня, наближаючись після масажу до дверей своєї палати, Вікторія почула схлипування. «Щось трапилося» – подумала. Зайшла в палату і застала невеселу картину: новенька, Тетяна, сиділа на своєму ліжку і обливалася слізьми. Інших жінок в палаті не було, розбрелися по процедурах.

– Що трапилось? – кинулася до дівчини Віка. – Може, лікаря покликати? Вам погано?

– Ні-ні, – замотала головою Тетяна, – лікар тут не допоможе, – і розридалася ще дужче.

Піднісши дівчині склянку води, Віка завважила, що наскрізь проплакане червоне обличчя красуні враз побіліло – та от-от зомліє. Не роздумуючи, плеснула собі на долоню води і злегка бризнула в обличчя дівчини. Та від несподіванки здригнулася, розплющила очі і затуманеним поглядом обвела кімнату.

– Жити не хочу! Жодного дня! Подумати тільки – два роки жив за мій рахунок – все на роботу влаштовувався – і не з’явився на весілля. Такого мені не пережити! В монастир піду… Або втоплюся!

– Таню! – Вікторія збагнула, що перед нею дуже непростий випадок, – послухайте, є трави, сильніші за людську підлість, прибіжить як цуценя, а ви його – ногою!..

Тетяна перестала схлипувати, усміхнулася:

– І ви знаєте такі трави?

– Матуся моя знає. Ось піддужаю, з’їжджу в село і привезу для вас.

Тетяна на мить задумалася і перейшла на довірливий шепіт, бо за дверима невиразно пролунали чиїсь кроки:

– Привезіть! В мені вже все перегоріло. Я хочу тільки глянути на нього і відпустити. Назавжди. Хочу тільки почути, як він буде викручуватись.

«Тобі треба його свинячі пояснення?» – подумала про себе Віка, а вголос мовила:

– Обов’язково привезу, або подзвоню мамі, хай негайно кимось передасть до Києва.

Ефект плацебо, знаний у всьому світі, спрацьовував. Це коли пацієнтові дають чисто глиняну таблетку і кажуть, що то дуже цінні заморські ліки.

Проте невдовзі в карих очах юної красуні раптом спалахнуло щось дике, якась лиха тінь гримасою болю перетнула обличчя:

– Ви не думайте, я людина сучасна! Я довго не страждатиму! Я помщуся! Він поверне мені все до копієчки, все, що вициганив за ці роки! Заберу довіреність на машину! Я знайду важелі впливу на нього! У нас в театрі його знають як облупленого. Тож допоможуть.

– То ви – актриса?

– Так. Але водночас ще вчуся на акторському. Потроху граю. Але так як він розіграв зі мною трагікомедію, пам’ятатиме до кінця днів…

– Таню, Господь все бачить, проте не зразу скаже… Заспокойтеся…

– Я не буду чекати, я відіграюся на інших мужиках. Вони всі однакові! І заплатять мені сповна! Подумати тільки, за мною упадає півтеатру, а воно прибилося нізвідки, прислужувало за лаштунками, а потім втерлося в довіру… Ненавиджу! Мені тільки зараз прояснилося…

– Знаєте, що я вам скажу? – Віка підбирала слова, немов складала екзамен із психології, – якийсь мудрець сказав, що найбільший злочин на землі – це вбити любов. Коли людина вірить тобі, надіється на тебе, ладна небо прихилити, а ти… А інший мудрець повідомив людству, що найвища покара пустобрехам, покидькам, самодурам і ловеласам різного ґатунку, а водночассі і найбільша винагорода собі невтішній – закохатися. Повірте, кращої формули людство просто не має. Боротьба добра і зла на цій планеті не закінчиться, здається, ніколи. І хоча кажуть, що на кожного розумного земля родить по дурневі, – неправда, розуму і добра на світі більше, добро переважає, інакше людство не вижило б… Іншими словами – найкращі ліки від старого кохання – нова любов! І тільки так! І ніякого відчаю! Інакше всі давно б повимирали.

…Тетяна притихла і задумалася. Маска страждання поволі сповзала з надзвичайно вродливого обличчя. Бачачи таку реакцію на свою натхненну тираду, Вікторія тихенько раділа і міркувала про себе: «От я порадила їй закохатися, бо, дійсно, чудових людей на світі вдосталь – така воля Всевишнього, – а слід було б запитати у цієї нещасної: а що, якби він – єдиний, ненаглядний та кинув тебе, не доведи Господи, звичайно, коли-небудь, в майбутньому з малою дитиною? Або з двома-трьома? Що тоді робити? До якого броду бігти? А хіба ж ти не знаєш – скільки такого горя на світі? І крайніми майже завжди залишаються жінки… Отакий перекіс світобудови.

Ще один лікарняний день поволі вигасав, залишаючи в одужуючих душах надію.

А коли наступного дня, обстежуючи Віку, Лариса Федорівна, котра, як правило,завдяки медсестрам завжди була в курсі всіх справ, раптом запитала:

– І як тобі вдалося втихомирити твою сусідку Тетяну?

Вікторія натхненно відповіла:

– Я порадила їй закохатися!..

Лікарка аж здригнулася від несподіванки:

– А що, хіба любов, закоханість можна спланувати?

– Звичайно, можна!

– І де ви таке чули? – Федорівна знову перейшла на «ви».

– Ну, якщо у всьому світі час від часу таки спрацьовує стереотип: людина подає оголошення в пресу чи на телебачення, а потім знайомиться, потім жениться чи виходить заміж, то про що це говорить? Про те, що формулу любові можна вивести, і перша та найголовніша складова цієї формули – знайомство. Отож нічого сидіти на печі! Успіх в особистому житті, як для жінок, так і для чоловіків, починається із знайомства! А вже звідси випливає: візьми й познайомся з сотнею людей, просто познайомся! І обов’язково сто перша людина, а, може, якась інша із цієї сотні стане для тебе долею… І не важливо, якого ти віку, стану, чину… Не важливо – везло тобі раніше в коханні чи ні, у Творця для всіх є пара… А як в давнину люди женилися чи виходили заміж? Дуже просто. По селах гули вечорниці, де збиралася молодь, а в містах багатші вивозили своїх чад на бали, а бідніші по вихідних спішили в міський парк на танці, де обов’язково грав оркестр…

– Вікторіє, – усміхнулася лікарка,- вас послухати, так ніхто на цьому світі не має права бути самотнім!

– Таки не має! От ми й поговорили про любов…

…Сонце повернуло за полудень і його теплі навскісні промені раптом зазолотили розкішний букет чайних троянд на столі Федорівни – вияв любові і поваги, поклоніння і захоплення якогось пацієнта чи пацієнтки, що вже одужали…
Розділ III



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6

Схожі:

Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi iconНародні свята весняно-літнього циклу благовіщення (7 квітня) На це свято земля розкривається для росту всякого зілля
На Благовіщення з`являються перші весняні квіти ряст. Був звичай топтати цю квітку, примовляючи: "Топчу, топчу ряст, дай, Боже, діждати...
Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi iconВалентин чемерис з ким сміється україна антологі я українського сміху київ – 0 Антологія видається за сприяння Патріарха Київського І всієї Руси-України філарета
Григорія Сковороди, 18 ст. І по наші дні 2009 р від Різдва Христового. До антології увійшли твори сміхотворців які трудилися на веселій...
Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi iconФітобар «планета здоров’Я» 1-й ведучий. Шановні гості! Запрошуємо вас на презентацію фітобару «Планета здоров’я»
«Планета здоров’я». право перерізати стрічку надається…
Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi iconЗдоров’я школярів багато в чому залежить від їхніх теоретичних знань І практичних навичок, які сприяють збереженню здоров’я
Бесіди та заходи, які пропонуються, сприятимуть вихованню усвідомленого ставлення школярів до свого здоров’я та формування в них...
Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi iconШкола сприяння здоров’ю
Виховання гармонійно розвиненої особистості, активної участі кожної дитини у творенні власного фізичного І духовного здоров’я
Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi iconУрок позакласного читання Тема: Наталя Забіла. Щасливий дар творити для дітей
Здоров’язбережувальну компетентність – усвідомлювати здоров’я як вищу життєву цінність
Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi iconПочаткова школа Виховні досягнення
Кожній речі — своє місце", "Якщо хочеш бути здоровим — загартовуйся", "Чистота — запорука здоров'я", "Будемо здорові, або Пригоди...
Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi iconПочаткова школа Виховні досягнення
Кожній речі — своє місце", "Якщо хочеш бути здоровим — загартовуйся", "Чистота — запорука здоров'я", "Будемо здорові, або Пригоди...
Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi iconЗміст виховної діяльності Виховні досягнення
Кожній речі — своє місце", "Якщо хочеш бути здоровим — загартовуйся", "Чистота — запорука здоров'я", "Будемо здорові, або Пригоди...
Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi iconТематика змісту виховної діяльності 1 клас Ціннісне ставлення до себе
Кожній речі — своє місце, Якщо хочеш бути здоровим — загартовуйся, Чистота — запорука здоров'я, Будемо здорові, або Пригоди маленьких...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка