Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi



Сторінка2/6
Дата конвертації16.03.2018
Розмір1.24 Mb.
1   2   3   4   5   6

Найлегший спосіб заробити гроші

«Всі елементи, що присутні у тваринному світі, наявні і в людині, відображаючись в її душі, вони породжують схожість характеру людини з характером лисиці, собаки, змії, папуги та інших тварин».
Парацельс
«Медицину і мудрість об’єднують презирство до грошей, совісність, простота»…
Гіппократ


(460 – 377 р.р. до н. е.)

Уже кілька літ підряд колесо його фортуни невтомно котиться вгору! Максиміліан Костянтитович помаленьку прочиняє хвіртку власної садиби, що на вулиці Бузковій на Сирці, і мліє від захвату: басейн із сауною ось-ось будуть готові. Двоповерхова вілла з колонами, анфіладами, пілястрами і каріатидами вигідно ховається від чужого ока за трихметровою огорожею і розкішним екзотичним садом. У кількох прибудинкових гаражах тупо чекають своєї черги два мерседеси, два джипи і один москвич… Ну, москвич, то для антуражу, для нагадування про колишні злидні, щоб не забувався.

Бо ким він був у попередньому своєму житті? Інженером! Звичайним радянським інженером, над яким не насміхався лише схиблений. А на того москвича, що нині доживає віку у його власному паркінгу, копив двадцять років! Збирав по рублю. І тільки незалежність широко розчахнула двері перед його персоною. «Думайте, Максе Калениковичу, чим краще зайнятися, де ліпше прикласти старання». Тоді він був ще Калениковичем, а після того, як зрозумів, що люди ніколи не запам’ятають правильно його ім’я та по-батькові, став Максом Костянтиновичем. Навіть паспорта поміняв.

Бо куди це годиться: одне зве Калістратовичем, друге взагалі – Кастратовичем, а один дурень у них на заводі, де раніше трудилися, аби покпинити над ним, якось назвав Колобродовичем.

Нічого, ще побачать, де він, а де вони! – і Макс ударився в торгівлю.

Попервах постало стратегічне запитання: чим саме торгувати? Ні, він не буде розмінюватись на дріб’язок. Автомобілями! Звичайно, ж автомобілями! Солідно і цікаво. На своєму москвичі обмотав усі усюди, капітально вивчав найтонші нюанси справи, та прибутки були мізерними. Тоді рвонув за кордон. Справи пішли веселіше. До Києва з його легкої руки попливли розкішні іноземні тачки, як новісінькі так і зужиті, а на його рахунках нарешті з’явилися нулі! Довгожданні чарівні нулі. Не важливо, яка цифра стоїть попереду них, нехай навіть скромна одиниця, проте кожен нулик опісля значить ой як багато!

Тоді навіть Олімпіада Мефодіївна, його законна половинка, до нього повернулася. І він все простив. Бо завжди пам’ятав, якою вона була красунею у свої двадцять п’ять! І скільки він витратив сил, здоров’я і хисту, аби ця чарівність зглянулася над ним. І хоча ниньки Олімпія зробилася опасистою та занадто владною, він жив минулим, знову й знову завойовуючи цю незворушну фортецю…

…Торгівля автами урвалася якось по-дурному й несподівано. Чергова партія блискучих фольксвагенів (аж шість штук) прямо з Німеччини вже була переправлена через польсько-український кордон, як тут на них із дружбаном Колькою налетіла бандитська тічка. Серед ночі витягли із придорожнього готельчика і веліли повертати транспорт назад. Він, Максиміліан, тільки було відкрив рота і пробелькотів щось на зразок «давайте чесно поділимо пополам»… як отримав тяжкий удар у спину. Побиті, знесилені, вони дивом вирвалися з рук грабіжників і ледве доповзли до найближчого села на рідній стороні.

…Боліло все, і тоді Макс тісненько запізнався з медициною. Не жалів ні грошей, ні часу. Лікарі, на щастя, траплялися йому розумні, покладисті, проте, на жаль, не всесильні. І як не старалися допомогти цьому кремезному, спочатку дужому на вигляд та ще й навдивовижу щедрому чоловіку – марно. Він чахнув на очах.

Якось Макс сидів змарнілий, похнюплений у черзі на прийом до чергового лікаря. І розговорився з літньою медсестрою.

– Бачу, бачу ваше лихо, – мовила жінка стиха. – І чого ви сюди ходите? Не знаєте, що робити?

– Не знаю.

– Ось послухайте, у нашому селі є дід, сильно допомагає людям. Поїдьте до нього! Якщо вже він не поможе, то я не знаю!..

І Макс поїхав. Не вірив уже ні в що, проте поїхав.

…Невеличкий сухенький дідок із білою бородою приймав у такій же древній, як і сам, клуні. Якраз була маківка літа – липень. На дворищі у знахаря навіть соняшники прив’яли від спеки. Біля купи піску сиділо дівча років п’яти-шести і пересипало з пустого в порожнє. Видно, заняття їй те давно наскучило, і, коли рипнула хвіртка, вона зраділа появі нової людини, і, сміливо наблизившись до гостя, пропищала:

– Я теж умію лікувати! Од діда Глицька пелейшло. Ось побачиш, яким ти станеш здоловим! Я злазу бачу, який ти сілий на лиці!

На ті її слова з будки висунувся чималий рудий пес, як і годиться, стиха загарчав, загримів ланцюгом, а з веранди майже синхронно вискочила старенька, але ще досить жвава бабуся:

– Оксанко, доню, ну хіба ж можна таке казати? Дядя з дороги, запилений, тому й сірий!

– Він нездоловий, я бачу! – заключила Оксанка і прудко зникла в глибині садка, що починався прямо на подвір’ї.

Баба показала рукою на клуню:

– Проходьте, Грицько там, собака не дістане.

Вгрузла у землю клуня дихала прохолодою, і Макс полегшено зітхнув, ледь переступивши поріг.

Дід Грицько, відомий на всю округу цілитель, довго не церемонився:

– Роздягайся до трусів. Не змерзнеш! – засміявся.

Максим миттю зняв теніску.

– І брюки? – перепитав.

– Так. Мені ж треба тебе оглянути, – і старий показав на лавицю, застелену рядном.

Розпластавшись на лаві, що стояла якраз навпроти розчинених дверей, і добряче освітлювалася сонцем, Макс втомлено спостерігав за дідом, котрий дуже ретельно обстежував ноги пацієнта.

В клуні неймовірно пахло яблуками і травами. Ціла гора папіровки лежала в кутку на сіні, а вздовж усього приміщення зі сволоків та стін звисали пучки сухого різнотрав’я, на полицях і дошках попід стінами в’янули цілі оберемки всілякого лісового, польового та лугового зілля – сушилися.

Спочатку дід пробубонів коротку молитву, спитав у когось горішнього дозволу, далі взяв якусь дерев’яну копистку і почав розмірено водити нею по ногах пацієнта, інколи штурхаючи їх. Потім злегка поколював заокругленим кінцем. Так само пройшовся кописткою по грудях, спині, по руках, навіть по обличчю.

– Скажеш, де буде боліти, – озвався до Макса.

Максим тільки раз дико зойкнув, коли дід уп’явся тією ломакою йому в спину, десь у районі талії. Різкий біль пронизав усе тіло.

– Зрозуміло, – виніс вердикт знахар, і бадьоро продовжив, – забиття, сину, хто це тебе так?

– Та, було діло, – знехотя обізвався чоловік.

– Лічитимешся довго, але це все пройде. Тільки старайся – виконуй в точності, що я скажу.

– Поможіть! Я все віддам, що маю, тільки поможіть! Ви ж бачите – я гину!

– Все віддавати не треба, тобі воно ще пригодиться, ти ж молодий. От як почнеш одужувати, тоді й поговоримо про гонорар, – усміхнувся цілитель.

– А що, ви й справді вірите в те, що я можу вилікуватись?

– Побачимо, сину, побачимо…

І по цих словах старий розгорнув перед вкрай здивованим Максом цілу теорію – стратегію і тактику його одужання: трави, а також ванни з травами, масажі, спеціальна фізкультура, певний режим, дієта, глинотерапія, жива вода і т.д.

Сторопілому Максу така терапія видалася панацеєю. Він взявся за себе з усім завзяттям смертника.

І виграв. Крок за кроком відвойовував у недуги, як кажуть, право на життя. Більше того, пройшовши всі кола пекла та начитавшись вдосталь спеціальної літератури, взявся лікувати сам! Діда Грицька боготворив і, добряче віддячивши, попросився до нього в учні.

– Е, сину, – замислено відповів дід, – ти не зможеш, та й учнів у мене нема і не буде.

– Чому? – відсахнувся молодик, подумавши про себе: «Що це старий городить?»

– Розумієш, Максиме, танцюристом, співаком, поетом, конструктором, ким там ще? – вчителем, артистом, а також цілителем чи лікарем треба народитися. А в тебе цього немає. Багато чому в житті можна просто навчитися, але не таким професіям…

Макс згідливо кивав головою, проте вже не слухав Грицька, а той правив своєї:

– А лайдаком, чи, як зараз кажуть, лохом, у любій роботі бути не годиться…

Дід Грицько добре знав, що це рідкісне вміння дається людині від природи, від Бога, і якщо воно вже є, то обов’язково проявиться. І він з надією поглядав на онуку Оксанку: у свої п’ять років та вже встигла вилікувати перебиту лапу котові, впоралася із рваною раною їхнього пса Рудька, яку тому завдав клятий сусідський Шарик, зірвавшись із ланцюга, грамотно наклала шини на зламані крильця уже аж двох горобців!

Дідова дочка Галя, мати малої, не могла натішитись:

– Оце вже росте цілитель, так цілитель!

***

Зоря Максової слави не забарилася. Народний цілитель Октавіан! – його реклама спочатку скромненько тулилася на останніх сторінках невеличких газеток, а далі почала звучати навіть по радіо! Чому саме Октавіан – римський воєвода, – Макс і сам не знав: побачив якось по телеку передачу про того зарізяку, ім’я сподобалось. Та й вірний друг Колян, з яким пройшли вогонь, воду і мідні труби, наполіг:



– У такого шикарного цілителя повинне бути гучне ім’я! – реготав як навіжений Колян, – хіба тобі вперше його міняти?

…Надворі саме розбрунькувалася весна 1995 року. Незалежність впевненою ходою крокувала просторами рідного краю. І Макс розкріпачено вийшов їй назустріч.

Хоча його офіс зайняв маленьку кімнатку в напівпідвальному приміщенні якогось житлового будинку в самому центрі Києва, якраз навпроти Сінного базару, люб’язність і увага до кожного пацієнта новоявленого Гіпократа не мала меж.

Ось пригадується його перший робочий день на новому поприщі.

– Заходьте, заходьте! – мило усміхається Октавіан до маленької бабці, яка несміливо переступає поріг.

В офісі пахне травами, на стінах ікони, розп’яття, хрести, на невеличкому столику горить свіча. Біблія, молитовник, кілька оберегів теж розкладені тут, як і годиться. На тридцятип’ятилітньому Максимові новесенький білосніжний халат.

– Серце болить, – скаржиться старенька.

– Скажіть, будь ласка, рік народження.

– 1911-ий.

– Який-який?

– Одинадцятий, кажу.

– Я думав, вам сімдесят – добре виглядаєте. Давно серце болить?

– Уже днів з десять.

– А раніше боліло?

– Не було йому коли боліть за роботою!

З непередаваним завзяттям, що називається з вогником, взявся Максим вираховувати пульс бабусенції, продемонстрував їй найпростіші прийоми екстреної допомоги при болях у «двигуні», порадив трави. Одним словом, виклав усе, чого нахапався від діда Грицька, з преси та книжок. Аж півтори години тривав той прийом, Октавіан уже знав усю біографію відвідувачки, а стара була дуже задоволена: серце перестало боліти, ноги теж. «От що значить талановитий цілитель! – думала вона, – не те що ті лікарі – байдужі, холодні, вічно стомлені. Тільки про гроші й говорять».

Бабуся Віра виявилася дуже меткою. Слава про Октавіана розлетілася по всьому Сінному ринку, вже наступного дня до нього навідались кілька душ «від Вєрки». І пішло-поїхало! Максим навіть сам не сподівався такого розголосу. Сарафанне радіо розносило його славу по всьому Києву!

А вже через півроку про нього заговорила преса. Що то значить – удача! Народ валом повалив до його контори, і тоді, заплативши кому слід, він перебрався до одного з будинків культури на Лук’янівці. Та й на Сінний базар хтось олігархічний поклав око. І той ось-ось мали знести… Люди вдень і вночі стояли з плакатами «Не чіпайте!» – не помогло.

На новому місці прийом тривав уже три-чотири хвилини. Білий халат довелося змінити на вбрання народне: вишиванку і червоний пояс з китицями. «У наших людей алергія на білий халат, а ти вирядився як лікар», – глузував Колян. Треба бути ближчим до народу!»

Основне завдання тепер було – зняти порчу і – ходи здоровий та щасливий! Люди записувалися до нього спочатку звечора, потім за кілька днів, а далі – за місяць! Поступово культуру викурили з будинку культури десь на задвірки, а поруч з Октавіаном у сусідніх кімнатах приліпилися, звісно, за гроші, ще три цілительки: Маріанна, Люціана та Лукреція, проте Макс не заперечував, хай народ оздоровлюється, а що наплив хворих до нього дещо зменшився, так це тільки накраще. Він уже й так має все, про що мріяв, пора трішки перевести дух.

Тарифи росли.

Тепер щовечора він повертався на власну віллу, яку прикупив на Сирці, з кейсом грошви і з двома охоронцями, мов якийсь нардеп. А коли, бачачи його розквіт, хтось із родичів чи знайомих запитував, чи не мучить совість, він тільки сміявся і охоче пояснював невідаючим: «Ми живемо в суспільстві, де абсолютно відсутні психологи! Щоправда, вони з’являються тоді, коли людина вже на грані безуму, а так, просто, до них звертатися якось соромно – не заведено.

А в людини є душа і вона, буває, болить. І той глухий біль ми, народні цілителі, звемо… порчею… Це вже не медична допомога, а містична… А настає полегшення душі – перестає боліти тіло, зникають болячки… Про таке знали ще з часів Парацельса, а потім чомусь забули».

«Ну, що ти тут йому скажеш, – думало Максове оточення, – можливо, він і правий?... Лікарів чомусь цікавить лише тіло людини! А душею, нервовою системою, а особливо психікою, вони цікавляться тільки тоді, коли вже відбувся збій у програмі… і ніякої профілактики! Хоч сказись».

***

З Максиміліаном Костянтиновичем Вікторія познайомилася на цілительських курсах в Асоціації народної медицини. Молодик із приємною зовнішністю у дорогущому костюмі від Армані попервах справляв якесь двоїсте враження. З одного боку це була благородна, розумна людина з хорошими манерами, з іншого – вурвитель, якому треба була «бумажка», тобто, документ на право допомагати хворим.



– Без бумажки ти – букашка! – цитував когось із всезнаючих Макс, гірко усміхаючись при цьому, – подумати тільки: нами, народними, зацікавилася міліція, податкова, санепідслужба, пожежники!.. Мало я їм скинув бабла, – дай документ! – і його темнуваті, якогось уже збляклого відтінку очі звужувалися від праведного гніву, миле обличчя ставало нахабним і дикуватим, а коротке темне волосся на стриженій голові враз наїжачувалося.

А коли Віка якось перед лекцією буквально в кількох словах розповіла про себе: журналістка, із медичного роду, серйозно перехворіла, виросла в селі, непогано знає трави, Максиміліан зрадів:

– О, то вам і карти в руки!

Жінка не зрозуміла його захопленого вигуку.

– Я не чарівниця, а тільки вчусь! – усміхнулася, – як у тому фільмі про Попелюшку.

Та Макса було не спинити:

– І скільки ви маєте за прийом? Де приймаєте? Я можу сходу забезпечити вас як рекламою, так і пацієнтами.

– Та Бог з вами! Я ще ні копійки не взяла зі своїх пацієнтів!

– А хто вам повірить? – перебив Макс, – нікому такого не кажіть!

Тим часом до аудиторії стрімко зайшов викладач, і лекція почалася. Віка нічого не відповіла Максу – не встигла, проте задумалася: «А може, він правий? Навіщо бити себе в груди, щось комусь доводячи, якщо і так зрозуміло: на одного пацієнта вона в середньому витрачає годину-півтори, віддає свою енергію, свій час, вміння, знання, а що безкоштовним буває лише сир у мишоловці, то її скромна праця теж повинна винагороджуватись. Та що про це гадати, коли вона прийшла сюди вчитися. Щоправда, ті кілька десятків людей, яким вона час від часу допомагає, – колеги по роботі, знайомі, сусіди, друзі, знайомі знайомих, повеселішавши після її прийому, твердять в один голос: «Це, Вікторіє, ваш хліб! Даремне ви не ведете постійного прийому».

Жінка й сама подумувала про таку діяльність, проте зупиняло багато що: брак знань, досвіду, а обманювати вона нікого не збиралася. Наживатися на чужому горі – цього ще не вистачало! Насторожувало ще й інше: проблема кожного пацієнта невеличким тягарцем відкладалася на її душі, а значить, і на обличчі, особливо в очах! Будучи від природи життєрадісною та завзятою, вона, хоча й не відразу, проте чітко зрозуміла: нічого в житті просто так не дається, все оплачується! – більшою чи меншою мірою. То навіщо ж їй ті палаци й автомобілі, якщо в очах (вона нещодавно це завважила) навіки поселяється важкий, темний, невідворотний смуток? По-перше, якийсь дах над головою у неї є, а по-друге, вона дуже любить ходити пішки.

Добре лікарям! Їх з ранньої юності, зі студентської лавки привчають: рани, кров, операційна, анатомічний театр і т.д. – нічого страшного. Кращі з них, вивчившись, з лютою ненавистю накидаються на хворобу, щоб нарешті відчути себе переможцем. Щоправда, і вони з віком грубішають, немовби з’являється якась захисна стіна між лікарем і пацієнтом, і це їх рятує. Тепер їм зовсім не обов’язково «помирати з кожним хворим», як замолоду, спрацьовує інстинкт самозахисту.

А що вона, Вікторія? Якось близенько побачила тінь смерті у «володіннях» Лариси Федорівни і думала, що збожеволіє.

Сонячного осіннього ранку вона радісно йшла на електрофорез до фізкабінету. А радіти було з чого: ще день-два і вона буде на волі, тобто, вдома! Худа, змарніла, задурена щоденними пігулками, вона слабо вірила в те, що можна ось так запросто вийти за ворота медзакладу і рвонути куди очі бачать.

Оголена нервова система, загострені до краю відчуття.

Назустріч по широкому коридору рухалася каталка, підштовхувана молодим кремезним чоловіком у строгому темному костюмі. Уже одного погляду на його низько – низько похилену, абсолютно сиву голову було досить, щоб все зрозуміти. Тому, хто лежить на каталці, уже не викарабкатися…

Коли вони рухалися повз Віку, та побачила на каталці молоду жінку, страшенно висушену хворобою. «Напевне, його дружина…» – подумала Віка, і, відкриваючи двері фізкабінету, боковим зором завважила, що вони зупинилися біля дверей рентгену. «А може, ще не все втрачено»…

Через деякий час, повертаючись до своєї палати, Вікторія знову побачила ту ж саму каталку з хворою у квітчастому халаті. І ніде нікого. Віка підійшла ближче: «невже нічого не можна відяти? – крутилася думка, – така величезна лікарня, стільки медичних світил».

Молода жінка лежала із заплющеними очима і дихала настільки слабенько, що ледь-ледь підіймався халат на грудях. Коричневе, зморщене тіло, неприродньо довга коричнева шия. «Господи, невже в дорослої людини може бути така тоненька шия?» Онкологія! – вдарила Віку по голові страшна правда. Вона перехрестилася і тихенько відійшла геть. «Господи, чому?..»

Вікторією тіпало до вечора. Їй пригадалося, як зранку Ларису Федорівну викликали на консультацію до когось тяжкохворого. І після того, як та повернулася, вони, вже майже здорові, морочили їй голову зі своїми таблетками, деякі відверто капризували, а один із чоловічої палати репетував у їдальні під час обіду, що знову на столі немає риби, і що, без сумніву, її забирають собі лікарі… І все це Лариса Федорівна вислуховувала спокійно, зосереджено, відповідно реагувала, наче нічого й не трапилось.

***

Віка ніяк не могла збагнути, чому це Макс раптом так перейнявся її проблемами. Із майже трьох десятків курсантів різного віку, котрі злетілися сюди на вогник цілительських знань з усієї України, він вибрав саме її.



– Ви мене, Вікторіє, просто гіпнотизуєте своїми карими очима! Ви часом не гіпнотизерка?

– Ні.


– То, може, ви біоенергетик?

– Тільки збираюся на чергові курси…

Або:

– У вашому чорнющому волоссі, Віко, можна заплутатись навіки… – чуєте, звучить прикладно, наче вірш!



– Максе, у мене яснобачення, яке я постійно розвиваю! Кажіть уже, що вам треба.

І чоловік перейшов до справи.

– Добре, я скажу вам прямо. Час від часу я буваю у командировках. Причому, командирую туди себе сам. Постійно допомагаю народу в Одесі і Криму, в Ужгороді і Славутичі. Де я тільки не побував! А після цих курсів у мене буде міжнародний сертифікат цілителя! Одним словом, мрію про Ліверпуль! До речі, ви не пам’ятаєте, де він знаходиться?

– Не пам’ятаю. Почекайте… здається, Англія…

– Уявіть собі: Монако, Вєна, Париж, Токіо… – не вгавав Макс-Октавіан.

– Це майже як у Висоцького «Паріж открилі, Делі, Магадан. Открилі всьо, но мнє туда нє надо…» А в Магадан не хочете? – Віка відверто глузувала над Максом.

– В Магадан зараз не шлють, то, на щастя, вже інша країна, зарубіжжя, а у нас Березань під боком…

– Я, здається, вже здогадалася, яка моя роль у ваших планах…

Макс розсміявся:

– Я теж здогадався, що ви здогадалися. Вести прийом, поки я в польоті! Наглядати за всім. Щоб дівчата, які зі мною працюють, не розмагнічувались, зараз ми всі в одній команді. Так що – приєднуйтесь!

– Дякую. Подумаю, – лаконічно відповіла Віка, – пропозиція, звичайно, дуже заманлива…

– Та що тут думати? – обурився Макс, – вам пропонують робоче місце, а ви…

– Добре, дякую, подумаю, – вела своєї жінка.

Розділ IV



Дорогою віщих снів

«Сни людини можуть бути викликані радістю чи печаллю. Гравцеві сняться карти, воїну – битва, п’яниці – пиятика, злодієві – крадіжка. Ці сни викликаються тілесними проявами, вони є втручанням тіла в царину душі. Проте є і надприродні сни, котрі вловлює душа із нетілесних джерел. Такими є віщі сни».
Парацельс

Театр абсурду добігав кінця. Принаймні для Вікторії. Збори, засідання, літучки, наради, віншування ветеранів колективу, посвята у журналісти новобранців професії. А ще – обов’язкові урочисті зібрання до кожного свята, лекції, настанови, розбірки, накачки від небожителів – «вищестоящого» начальства. А ще – відзначення приватних подій у житті кожного члена журналістської громади. Та всього, як не старайся, не перелічити… А якщо тобі набридло те словоблуддя в рідному колективі, відпрошуйся на творче завдання: там десь відбувається Секретаріат, засідання Ради, конференція, пленум правління, з’їзд трудоголіків – іди, сиди, слухай, занотовуй і нарешті пиши звіт! Вдячний читач чекає твого шедевру!

А після будь-якого зібрання, виснажені безглуздим сидінням та мотанням головою в такт виступаючому, ощасливлені настановами колеги, починали нове сидіння – за пляшкою, яке часто-густо закінчувалося пізно ввечері. І не завжди благополучно.

«Невже треба було майже шість років гризти граніт науки, щоб годинами вислуховувати дурнички якихось балакунів?» – Віка вагалася. «Час рвати кігті», – як кажуть в Одесі, тобто зникати.

Подруга-журналістка Ніна якось пошепки розповіла, що один її дружок, теж газетяр, їздив до Америки, так би мовити, за передовим досвідом. «Так там у них, у Штатах, писака приносить до редакції статтю чи репортаж, чи нарис – будь що, і зразу віддає в номер. І вже наступного дня його матеріал виходить у світ! Хай тільки спробує щось нахимерити – позбудеться місця. І ніхто не прив’язує його до стола».

А тут все навпаки. Творчих людей цінують в основному по тому, скільки пляшок розіп’є індивідуум з мудрим керівництвом та скільки компліментів видасть останньому.

Агов! Браття по розуму, де ви? Цей світ не виживе, якщо ми так по-дурному будемо розтринькувати свій і чужий час, – Віка ніяк не могла допетрати, кому це такий порядок речей вигідний… І коли одного разу на роботу подзвонив молодший брат Богдан, який працював будівельником, і якось насмішкувато запитав: «Чим ти там займаєшся? Словесами, тобто, словоблуддям?» – журналістка рішуче відпарирувала:

– Мікроскопом забиваю цвяхи!

Пригадався поет Маяковський. Мабуть, всі чисто проходили в школі його творчість. Пам’ятаєте вірш «Прозаседавшиеся»? Написаний ще на початку двадцятого століття, він закінчувався так:

«О, хотя бы

еще

одно заседание



относительно искоренения всех заседаний!...»

Поет бив на сполох. Не почули. Вірніше, почули, похихотіли, та й з новим ентузіазмом взялися засідати наступні майже сто років.

І як результат – навіть немовля, яке нещодавно народилося, не прямо, а опосередковано (волею своїх батьків) вже тягне ручку: дай імпортну пустушку, каляску, пелюшки та підгузники, іграшки та одяг. А пізніше, як підросте, канючить: дай італійську пральну машину, китайську вишиванку, англійський костюм, японський автомобіль. А де ж своя голова була? Значить, світ навколо нас живе працею, молиться на працю, безнастанно трудиться над новими технологіями, виробляє для себе і для нас усе, що душі завгодно…

Ви уявляєте собі український мобільник чи комп’ютер, чи українські джинси? Дзуськи! Зате в нас на кожному кроці були військові заводи. І на запитання: «Де працюєш?», мабуть, половина населення відповідала «на поштовому ящику», що означало військовий завод. Виходить, ми так тоді, у пресі зокрема, боролися за мир у всьому світі, що й досі продаємо тому світові зброю, мовляв, воюйте, хоч западіться!


***

Сни приходили з такою послідовністю, і так наполегливо збувалися, що Віці залишалося тільки дивуватися.

– Про що думаєш, те й сниться, – втокмачувала дещо розгубленій Вікторії редакційна подружка Ніна – кирпатенька, завжди весела молода жінка, з копицею рудого волосся.

– Я і сама так спочатку думала, – не співпадає, якісь солодкі, кольорові, просто чудернацькі видіння, які я вже майже навчилася розшифровувати – хоч не прокидайся!

– І що ж тобі снилося останнім часом?

– Ти, Ніно, будеш сміятися, але нещодавно снилася… жар-птиця! Краси неймовірної. Наче в казці.

– І що вона тобі казала?

– Вона не казала, а з’явилася в лузі біля нашої дачі, я стою як вкопана, а вона летить низько, прямо над моєю головою, я хочу її зловити, вона не дається, ніби дражниться, потім стрімко здіймається вгору, а мені до ніг падає одна пір’їна…

– І як же ти це тлумачиш?

– От чого не знаю, того не знаю. Буває, підказка приходить згодом.

– Знаєш, Віко, я ось спитаю у своєї бабусі, вона в нас майстер у цій справі!

– Спитай! Цікаво, що вона скаже. Тільки ж дивися, щоб на роботі про це ні гу-гу!

– Та що ти, Віко, мовчатиму як риба.

Наступного дня, ледь з’явившись у редакції, подруга викликала Віку до вестибюлю і конфіденційно заявила: баба Настя зразу все пояснила, каже, «що ж тут розуміти, ви ж дівчата пишучі, от їй жар-птиця і кинула перо! Значить, щось повинна написати».

Мабуть, щось казкове напишеш, незвичайне, – сміялася Нінка.

– Авжеж! От ти смієшся, а й не підозрюєш, що нам залишилося недовго працювати разом.

Подруга стрепенулася:

– Чого це раптом?

– Сон снився десь півроку тому. Я піду з редакції на якусь іншу роботу.

– Дивно. Ти що, зміниш професію?

– Ні, я писатиму, але вже десь на іншій роботі.

– Ну, добре, – не вірила Нінка, – от і перевіримо!

***

…Віщий сон виявився таки дійсно пророчим. Уже кілька місяців Вікторія веде власний прийом – в одній з кімнат приватного будинку на Куренівці, що дістався у спадщину цілительці з Луцька Марії. (Сама Марія приймає хворих у сусідній кімнаті). Ще одне диво в її житті збулося. А познайомились вони, відвідуючи чергові курси, цього разу апітерапії та фармакогнозії, в Асоціації народної медицини. Ледь познайомившись, волинянка взялася перевіряти, що може Віка.



Вони сиділи в порожній аудиторії Асоціації – курсанти, прослухавши чергову лекцію, розбрелися хто куди – і Марія, почувши, що перед нею майже неофіт у цій справі, хоча за віком вони були ровесниці – обом десь під сорок – взялася охоче відкривати секрети своєї спеціалізації.

– Рука у вас легка, Віко, що відчуваєте, коли я проводжу ось так своєю рукою над вашою?

– Тепло відчуваю. Здається, у мене підвищується температура!

– Чудово! А тепер проведіть рукою вздовж мого хребта на відстані десяти-п’ятнадцяти сантиметрів.

Віка слухняно виконала наказ.

– На поясниці, здається, ледь-ледь зміщені два хребці.

– Правильно! Допомогти можете?

– Я за таке поки що не берусь, – Віка завагалася, – але деякі поради можу дати…

Марія терпляче вислухала двадцятихвилинну лекцію на тему «Що робити зі спиною, щоб та не боліла». Її, досить досвідчену цілительку, знахарку, екстрасенсшу, медіума і т.д. здивував занадто вже нетрадиційний підхід Вікторії до такої проблеми як спинальщина… Здавалося б, знайди хорошого мануального терапевта, хай вправить диски, і полегшено зітхни. Аж ні! Віка почала з трави:

– Девясил, звіробій, конюшина рожева, насіння льону, – жінка шепотіла назви трав як молитву, як заклинання, і волинська знахарка дуже швидко збагнула, що має справу з людиною, «поведеною» на зіллі.

– Але ж при чому тут трави, якщо йдеться про зміщені диски? Щось я не второпаю… – Марія зачудовано глянула на співбесідницю.

– А при тому, що не буває спини окремішньої від людини! Не спина болить, а людина болить! – видала сміючись Віка, – і тому до всього, що заболить, треба підходити дуже і дуже комплексно.

– А як же вузька спеціалізація лікарів, яка нині процвітає, можна сказати, у всьому світі? – Марія намагалася загнати київську колегу на слизьке.

– Така спеціалізація – чудова, необхідна, і, слава Богу, що вона розвивається. Вона вкрай потрібна при гострих випадках, екстремальних, коли людині, борони Боже, потрібна швидка, невідкладна, негайна допомога. А якщо мовити трішки серйозніше на цю тему, то трави прекрасно збивають з пантелику інформаційну програму хвороби, і людині стає легше дихати! Тільки тут слід чітко знати, відчувати, що, кому і коли потрібно, бо найбільша загроза – передозування. Тоді безневинна травинка стає отрутою.

– Цікавий підхід!- захоплено зреагувала Марія, – не дарма нині на кожному кроці виникають різноманітні версії оздоровлення: фітотерапія, герудотерапія, апі-, юмейхо-, літо-, інформотерапія…

Віка підхопила:

– А ще лікування чи оздоровлення музикою, живописом, словом, гумором, природою, що йде до нас з глибокої давнини. А тваринотерапія? Коні, коти, собаки, дельфіни, птахи, – безліч прикладів того, що людині ніколи не було чужим, так би мовити, нетрадиційне цілительство, жаль тільки, що на диких перепадах історії, таких як війни, революції, ГУЛАГи, голодомори, збройні конфлікти, побудова «комунізму», багато що загубилося…

– З одного боку це добре – таке розмаїття методів лікування, – Марія усміхнулася, – всіх не перелічиш – ми з вами ще не назвали су-джок, цигун, аюрведу, рейкі, гомеопатію, рефлексотерапію, глинотерапію – і до безкінечності. Проте, з іншого боку, як стверджують ЗМІ, в нашій країні десь близько п’ятдесяти тисяч цілителів, екстрасенсів, шахраїв і т.д. – оце лихо!

– Знаєте, Маріє, що я вам скажу, люди самі винні, що їх так дурять! У мене є один знайомий, теж нібито цілитель (Віка згадала про Макса), і мені пропонував співпрацювати, так що він витворяє! Якось спеціально заходжу в будинок культури, де він приймає, подивитися, хто «ведеться» на таку липу. Думаю собі: як це нормальна людина, не спитавши броду, може ввіряти власне здоров’я першому зустрічному? І що ж я бачу? Будинок культури гуде як вулик. У вестибюлі, коридорах ніде яблуку впасти. Тихенько та скромненько пробираюсь до дверей кімнати, де «священнодіє» так званий цілитель. Роздивляюся довкола, хто ж ці недужі, які прагнуть бути ошуканими? Ось я вже недалечко від заповітних дверей, коли лунає досить грубий жіночий окрик: «Женщина, ви куда? Тут по записі. Ви будете сто п’ятдесят четвьортою!» Та ні, – кажу, я – преса, хочу написати про цілителя! «Тоді вам не сюди, – кричить якийсь мужчина, зверніться до адміністрації будинку культури!» Розвертаюся і йду геть.

Уже на вулиці мені назустріч іде невеличка жіночка, вибачається, ніяковіє, і так чемненько запитує: «Ви були в Октавіана (це його цілительський псевдонім)? Чи варто йти до нього?» Я бачу її змарніле обличчя, пригаслі очі, і миттю реагую: «А що вас сюди привело?». «Лікарі не допомогли, давно вже лікуюся»… Тоді я чесно їй розповідаю, що я журналістка, що взялася досконально вивчити це питання: так допомагають цілителі чи ні, хто саме може допомогти, а хто ні, до кого варто йти і таке інше… Дивиться недовірливо: «А чому ж тоді до нього стільки народу? Я вже місяць не можу попасти, – запитує розгублено… «А тому, – відповідаю, – що цих людей веде сюди стадне відчуття, поклик череди, інстинкт зграї, психологія натовпу, мовляв, – усі пруться, то і я за ними… Якийсь масовий психоз, розрекламований пресою, а наш народ дивним чином ще й досі сліпо довіряє друкованому слову»…

– Ну й що, – нетерпеливиться Марія, – чим такий сеанс виховання закінчився?

– Та нічим. Жіночка пом’ялася, подумала, та й каже: «Піду, подивлюся, послухаю, що люди кажуть…»

– Отакої, – розсміялася волинянка, – поки розберуться що до чого, то він стане мільйонером – з миру по нитці – голому сорочка.

– Він і так уже забагатів, любить похвалитися статками, – констатувала Віка, – щоразу під’їжджав сюди, до Асоціації, коли ми разом навчалися на чергових курсах, на розкішних іномарках. То чорний джип, то білий, або різнокольорові мерседеси… І при цьому п’ятихвилинний прийом…

– Гаразд, і який же вихід із цього колапсу? – стрепенулася Марія, – агонізуюча, нещасна «безплатна» медицина, яка намагається витиснути з пацієнта побільше, інакше не буде лікувати, ненажерлива, неконтрольована як слід фармація, коматозна – на грані криміналу – цілительська практика… Куди ж податися бідній хворій людині? Виходить, якась безвихідь, – скаламбурила Марія і замовкла.

– Ну, це вже геть песимістично! – озвалася Віка, – вихід, звичайно, є, я над цим думала. І не раз.

– І що ж ви пропонуєте?

– Тотальний народний контроль. І профілактика.

– Профілактика чого?

– Хвороби, занепаду медицини, кримінального лікування, суїциду, зневіри…

– І хто ж це все може здійснити, організувати?

– Влада і тільки влада, якщо забажає. Адже вони всі теж живуть у цій країні, і епідемія туберкульозу, сніду, гепатиту і т. ін. і їх може наздогнати… З якогось боку.

– От ми, Віко, вже й до влади добралися.

– А до кого ж апелювати? Народ завжди підхопить здорову ідею, як тільки влада поворушиться. А вона в нас чомусь неповоротка…

– А крім того, – невгавала Вікторія, – давно вже немає залізної завіси між нами і всім іншим світом, а значить, перед нами – досвід усієї планети в цій сфері, як і у всіх інших. Тільки бери і насолоджуйся…

– А влада у нас непроворна тому, що стара! – додала Марія. – Хай би створили якусь Раду старійшин і сиділи там, радилися, а до влади щоб прийшли тридцяти-сорокалітні! От скажіть мені: коли в людини більше сил, енергії, ідей, здоров’я, завзяття – в тридцять чи в шістдесят?

– Риторичне запитання, Маріє. Ой, цю тему тільки зачепи – до вечора не переговоримо! Мене, якщо чесно, здавна хвилює ще й інше: чи знаєте ви пристойного джентльмена, який, перш ніж прийняти важливе рішення, – суттєве, вагоме, виважене, не порадиться з дружиною? Такого не буває, або майже не буває. Тоді чому ж у наших урядах-парламентах обмаль жінок? А тому, що чоловіки не здогадаються, приміром, вдвічі скоротити такій жінці робочий день – щоб вона зранку засідала в парламенті, а в другу зміну керувала на кухні, по господарству, займалася дітками. А розірватися вона не може, от і виходить, що все начальство в нас – чоловіки. Банки, лікарні, школи, установи, підприємства очолюють вони – ненаглядні. А хто править планетою? – президенти, прем’єри – самі мужики. Зрідка вигулькне десь якась молодиця. І до чого доправилися? – Уже й сама хвора та нещасна, екологічно розтерзана, перманентно воююча планета під загрозою…

– Ой, Віко, таким людям, як ми з вами, місце в парламенті, – розсміялася волинська знахарка, ми б навели трохи порядку, але ж нас туди не пустять…

***

…І снився Вікторії сон. Ні, не так. Спочатку була реальна життєва передісторія. Сонячного літнього ранку вона кудись прямувала у своїх справах, перетинаючи одна за одною вулички, що збігали вниз від лінії Софіївський собор – Володимирська гірка. Вночі пройшов дощ. Зелена стіна дерев дихала свіжістю, прозоре повітря світилося радістю і благодаттю. Попереду поволі підіймався з руїн Михайлівський золотоверхий собор. До Трьохсвятительської вулиці залишалося перейти всього один провулок. Червоне світло. На протилежному боці пішохідного переходу, за машинами, що пригальмовують на крутому підйомі, Віка бачить молоду струнку жінку у чудовій блакитній сукні з дитячою коляскою. Розкішна русява зачіска красуні, велична постава дуже гармоніювала з якоюсь святковістю теплого веселого дня. А коли світлофор глянув нарешті на них зеленим оком, і вони рушили по зебрі назустріч одна одній, Вікторія завважила ще й незвичайні риси вродливиці. «Які є сонячні люди на світі, – ледь встигла подумати жінка і мимохідь ковзнула поглядом по калясці.



О господи! Дитина сиділа якось боком, вся перекошена. Хлопчик років п’яти. Неприродньо вигнута голівка розглядала небо, неслухняні долоньки були розставлені в різні боки…

Сонячний день раптово пригас. «Дитячий церебральний параліч», – промайнуло в стомленій голові Вікторії. Хотілося закричати, кинутися назад, за жінкою, розпитати: «невже нічого не можна зробити? Де лікувалися? Чому так спокійно роз’їжджаєте вулицями? Невже змирилися?» Хотілося порадити: масаж, масаж, і ще раз масаж! Пробували?»

Не обернулася, не розпитала. Навіщо ятрити і без того травмовану душу матері…

«Заспокойся, ти все одно нічим не допоможеш», – казала сама собі, – знаєш, скільки вони вже лікарів та цілителів пройшли?...»

Вікторії чомусь здавалося, що якби вона взяла ці неслухняні рученята в свої, та розім’яла кожен суглобик, кожен м’яз, вони б ожили, запрацювали…

«Мало що кому здається»… – зупиняла свій благородний порив…

А довколишній світ байдужо спостерігав за всім, що відбувається. Так само припікало бліде сонце, котилися блискучі автівки, немов змагаючись одна з одною благополуччям, дороговизною, крутістю та засмічуючи простір отруйними вихлопами. В палісадниках розпиналися горобці, нагадуючи, що світ не зупиняється, а прямує далі. Що б не стряслося. А люди байдужіють і вже не обертаються на чужі проблеми – незручно та й не заведено. І страшенно поспішають вперед, на якесь тільки їм відоме світло, яке, можливо, їх спалить…

І снився Вікторії сон.

…Околиця якогось міста на південному березі Криму. Схоже на Ялту. Нібито вона тут у відрядженні. Літній курортний сезон у розпалі. Гамірний натовп, акуратна автобусна зупинка під самою горою. Супроводжуючий гід спохоплюється:

– Ви ще не бачили найцікавішого! Наших казкових гірських скульптур.

– А хто автор?

– Сама природа – вітер, дощі, сонце.

Далі вона йде сама. Обігнувши гору, бачить на гірському хребті дві скульптури із золотистого ракушняку – велетенські чоловічі голови. Обидві у величезних начебто солом’яних брилях – від сонця, очевидно. І голос (телепатично, за кадром): «поглянь, отой, який дивиться сюди, на місто, то Ісус Христос, а той, який дивиться від нас, на гори, то Іоанн Хреститель…»

Вікторія ковзає поглядом вниз по смарагдовому схилу гори і обіч скульптур, трохи нижче, помічає жінку в темному, довгому платті, в такого ж кольору накидці на голові, яка прямує до невеличкого крісельця, що стоїть тут неподалік. Поверх шалі голова перехоплена вузенькою темною стрічкою – за цією ознакою, – пояснюють Віці телепатично, – всі пізнають Діву Марію... Зачудована спогляданням божественної особи, Віка не може поворухнутися. Якимось дивним чином (наче у ві сні!) вона раптом постає на невеличкій гірській терасі прямо перед Царицею Небесною, яка спокійно сидить у кріслі. Віка бачить кожну рисочку на привітному, ледь усміхненому обличчі, а в голові пульсує одна думка, одне єдине питання до матінки Божої: «Можна, я буду допомагати дітям?»

Вікторія жадібно вдивляється в прекрасне неземне обличчя, ловить кожен мікрорух, бо понад усе на світі хоче, щоб Цариця хоча б опустила повіки, хоча б кивнула головою – це означало б згоду, дозвіл. Проте цього не відбулося… А телепатично, без слів, як і майже завжди в снах, йде інформація: ти не готова! Ще рано тобі. Займайся тим, чим займаєшся, тобто, дорослими…

Вкрай спантеличена Вікторія, ледь оговтавшись від пережитого, поривається до людей, щоб хоч комусь повідати про цю неймовірну зустріч. Знизу піднімаються до неї якісь туристи, вона схвильовано кричить їм: «погляньте, щойно тут була Мати Божа, Богородиця!» Обертається, а крісельце вже порожнє, розглядається по хребту гори, вже далеченько від неї в гори прямує висока струнка жінка, в світлому довгому платті, простоволоса, кучерява, за руку веде маленьку дівчинку років чотирьох… Вони хутко зникають за сонячним перевалом. Люди оточили Віку, допитуються: «може, вам здалося? Може, ви прийняли ту жінку, яка он пішла чомусь в гори з малою дитиною, за Богиню?»…

…Сон м’яко вичах, розвіявся, залишивши жінці неосяжне поле для роздумів.
Розділ V



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6

Схожі:

Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi iconНародні свята весняно-літнього циклу благовіщення (7 квітня) На це свято земля розкривається для росту всякого зілля
На Благовіщення з`являються перші весняні квіти ряст. Був звичай топтати цю квітку, примовляючи: "Топчу, топчу ряст, дай, Боже, діждати...
Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi iconВалентин чемерис з ким сміється україна антологі я українського сміху київ – 0 Антологія видається за сприяння Патріарха Київського І всієї Руси-України філарета
Григорія Сковороди, 18 ст. І по наші дні 2009 р від Різдва Христового. До антології увійшли твори сміхотворців які трудилися на веселій...
Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi iconФітобар «планета здоров’Я» 1-й ведучий. Шановні гості! Запрошуємо вас на презентацію фітобару «Планета здоров’я»
«Планета здоров’я». право перерізати стрічку надається…
Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi iconЗдоров’я школярів багато в чому залежить від їхніх теоретичних знань І практичних навичок, які сприяють збереженню здоров’я
Бесіди та заходи, які пропонуються, сприятимуть вихованню усвідомленого ставлення школярів до свого здоров’я та формування в них...
Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi iconШкола сприяння здоров’ю
Виховання гармонійно розвиненої особистості, активної участі кожної дитини у творенні власного фізичного І духовного здоров’я
Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi iconУрок позакласного читання Тема: Наталя Забіла. Щасливий дар творити для дітей
Здоров’язбережувальну компетентність – усвідомлювати здоров’я як вищу життєву цінність
Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi iconПочаткова школа Виховні досягнення
Кожній речі — своє місце", "Якщо хочеш бути здоровим — загартовуйся", "Чистота — запорука здоров'я", "Будемо здорові, або Пригоди...
Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi iconПочаткова школа Виховні досягнення
Кожній речі — своє місце", "Якщо хочеш бути здоровим — загартовуйся", "Чистота — запорука здоров'я", "Будемо здорові, або Пригоди...
Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi iconЗміст виховної діяльності Виховні досягнення
Кожній речі — своє місце", "Якщо хочеш бути здоровим — загартовуйся", "Чистота — запорука здоров'я", "Будемо здорові, або Пригоди...
Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi iconТематика змісту виховної діяльності 1 клас Ціннісне ставлення до себе
Кожній речі — своє місце, Якщо хочеш бути здоровим — загартовуйся, Чистота — запорука здоров'я, Будемо здорові, або Пригоди маленьких...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка