Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi



Сторінка3/6
Дата конвертації16.03.2018
Розмір1.24 Mb.
1   2   3   4   5   6

«Не залишайте мене, благаю…»

«У лікаря повинен бути погляд сокола, руки дівчини, мудрість змії і серце лева»
Авіценна

Вікторію завжди коробить, коли десь прочитає або почує з телевізора таку настанову: якщо вам наснився жахливий сон – робіть те то й те то, якщо ви налякалися уві сні, чи переходили грязюку, чи висіли над прірвою, чи на вас мчало щось там транспортне – дійте так і так! А чому жоден із порадників не згадає про сни прекрасні? Як змовилися. Що означають веселі сни чи смішні? Може, пророчать прекрасне життя?

Кольорові, метафоричні, образні, одним словом – захоплюючі, дзвінкі сни, до яких вона звикла замолоду, Віка берегла як найбільшу таємницю своєї душі. Пригадувалися слова із Біблії: «Все вам буде дано в притчах»…

Буває, надворі така хлюпавиця, сльота – мокрий сніг впереміжку з дощем, а уві сні – сонячний день, вона плаває у лазуровій морській воді, на дні видно кожен камінчик. Пливе легко, розмашисто, ще й когось там переганяє… Одного разу доплавалась до того, що навіть перемогла на якомусь місцевому чемпіонаті, усіх обігнавши! Ну, хто може таке розтлумачити?

Кому-небудь розкажи – засміють. Подумаєш! Сон рябої кобили оповідає! Нісенітниця та й годі.

Або візьми та й скажи на повному серйозі: вона ще й досі літає у снах! Ну, скажуть, це вже діагноз. Подумати тільки, час летить як навіжений, їй уже під п’ятдесят. Діти повиростали, в інститутах навчаються, а мати… в польотах! «Мабуть, у попередньому житті була горобцем», – кепкує сама з себе Віка, – пурхала по вишняках, – теж непогано…»

А з іншого боку підійти – життя в Україні завжди було схоже на виживання – суцільні проблеми. То, може, Господь чи якісь Вищі сили посилають їй у снах щасливу інформацію, щоб не журилася, щоб веселіше дивилася на довколишню колобродію чи коло-збродію, чи козло-бродію? Ох, ця заворожуюча гра слів…

Віртуальне щастя являлося так: вона летить над квітучим лугом і задихається від цієї краси, від повноти життя, від впевненості, що Хтось всесильний і добрий не дасть їй впасти грудкою додолу, знесиліти, зневіритись у доцільності всього сущого…

Або: вона пролітає над Києвом, не дуже високо. Як цікаво дивитися на своє місто з висоти пташиного польоту! В руках у неї дощечка із сандалового дерева – таке своєрідне кермо. Куди захоче, туди й спрямовує свій рух, і раптом попереду, трохи праворуч, виникає цегляна стіна якоїсь багатоповерхівки. Набирає лівіше – там лінія електропередачі. «Господи, спаси!» – Вікторія пристрасно молиться і знає наперед, що Всевишній її не залишить…

А скільки разів у снах вона блукала високими житами, що символізувало для неї незабарне щастя, скільки разів щедрий Господь наяву посилав у її кольорове життя веселе кохання…

Точніше, кохання, милістю Всевишнього, завжди було з нею, лише інколи мінялися його образи... Бо, як писав поет: «ничто не вечно под луной»… Цей продиктований небом закон вона незрідка застосовує, коли до неї звертається пацієнтка чи пацієнт з травмованою коханням душею.

Інколи приходили темненькі сни. Якось її заздалегідь попередили: у сусідки Людмили буде проблема… Що робити? Казати комусь чи ні? Вікторія мовчала, бо знала: якщо їй слід втрутитись у подію, то небеса підкажуть, як саме, з якого боку. А якщо знаків, підказок немає, то не треба намагатися порушити хід подій, адже там щось серйозне… Згори видніше. І лише поховавши нещасну Людмилу – молоду сонячну жінку з гарним обличчям і доброю душею, яка над усе любила квіти, і, якби могла, засіяла б ними всю Землю, – Віка зрозуміла, що в небесних чертогах такі теж потрібні, а не лише на грішній землі, яку небіжчики на визначений кимось час прикрашали своїм перебуванням.

Гірше було з живими небіжчиками – алкоголіками, наркоманами і комп’ютерозалежними. Живе життя сходило нанівець… Комп’ютерна fata morgana пожирала здебільшого юних. Величезне благо цивілізації чомусь, як завжди, обернулося лихом. Як телевізор, автомобіль, атомна енергетика. Що там ще?... Схоже, люди більше не бажають спілкуватися один з одним – тільки на пристойній відстані – через комп’ютер, телевізор, телефон, радіо… Що це – гординя? Нетерпимість? І до чого воно призведе?

І якщо алкогольна зараза химородила окремими індивідуумами здавна, і людство (в своїй більшості перебуваючи тверезим!), сяк-так навчилося з нею боротися, то тепер воно в безнадії тільки розводить руками: що робити? Хитрість і винахідливість наркоманів і наркоторгівців, на жаль, безмежна. А грою дитина захоплюється ледь не від народження. І взагалі, хто з нас не любить гру? Навіть тваринячі дітлахи – цуценята, кошенята, тигренята і т.д. над усе люблять гратися… Але ж чому тоді наділена розумом людина, підрісши, стає жалюгідним рабом гри – не важливо якої: картярської чи комп’ютерної, наперсткової чи гри в рулетку? Кому це потрібно? Кому це вигідно – так перехнябити мізки людини, запрограмувати її на хворобливу, безглузду і безкінечну гру, котра, як правило, має дикий «супровід» – алкоголь і наркотичні речовини? Тож і грає заморочений як заведений, аж поки не зіграє в ящик…

Одного разу Вікторія почула по радіо фразу якогось вченого, що, мовляв, люди споконвіку шукають Бога і не задумуються над тим, що саме існування людини – красномовний доказ Боготворчості.

«А й дійсно, – міркувала Віка, – всіх чоловіків від малого до старого, як відомо, народила жінка. (Через те вони її так шанують – іронізувала). А хто народив першу жінку? А людство чомусь ще зі шкільних років сушить голову над популярним питанням: що з’явилося першим – курка чи яйце? Ох, краще б помізкували над тим, хто першим вигулькнув на білий світ – чоловік чи жінка?.. Може б, щось прояснилося…

Віка пригадала, як колись в Одесі, перебуваючи на відпочинку, вона терпляче вислухала тираду одного молодого сектанта, який пристрасно прославляв свою віру і закликав хоч раз побувати у їхньому клубі на проповіді:

– Ось побачите, ви поглянете на світ зовсім іншими очима!

– Але ж я не збираюся міняти віру! Я вже її раз міняла: була в жовтенятах, піонерах, комсомолі і, нарешті, в партії (чим не зомбування!), а тоді, як вискочила з неї, так і згадала про Творця. Вірніше, ніколи про нього не забувала…

Потім для переконливості, молодик заявив:

– Повірте, я точно знаю, що моя бабуся не була мавпою! І прабабуся моєї прабабусі теж не була мавпою…

Ну, що ти йому скажеш? Теорія Дарвіна про походження видів розліталася на друзки.

Не раз міркувала Віка і над таким: якщо людина приручила собаку, корову, вівцю, слона, кота, верблюда, коня та інших тварин а також птахів – курей-гусей, зробила їх своїми, свійськими, бо раніше, мовляв, вони були дикими, то візьми приручи лева – хай подає капці чи стереже квартиру або садибу, приручи зайця, щоб, приміром, розносив прив’язану до нього пошту, ведмедя – щоб подавав вантажі на будові або носив за господинею з базару сумки…

– Отже, звідси випливає, що домашні тварини не були приручені, – ділилася своїм відкриттями Віка з Марією, – а були Кимось щедрим подаровані людині! А от якщо взяти, наприклад, одомашнити жирафа, як ти думаєш, для чого б він згодився у хазяйстві? – сміялася Віка, – а я вже придумала для нього роботу – зривати яблука у садку з найвищих гілок, а також інші фрукти та подавати мені! Чим погано? А от якщо приручити… крокодила… Він би подавав рибу з річки…

– А от якби приручити алкоголіка, – додала Марія, – щоб гроші ніс додому, у сім’ю, а не до шинку…

Дискусія на цьому вичерпалася.

***

Вікторії дуже хотілося написати про власні «польоти у сні і на яву», розказати читачеві, що світ не такий простий, не такий двовимірний, не такий чорно-білий, як їх зомбували – забамбулювали з раннього дитинства, що в ньому до безкінечності багато кольорів і відтінків… І що в людини завжди є вибір, якими кольорами «прикрашати» власне життя, до чого прагнути. Їй хотілося викласти на папері свій багатолітній досвід втаємниченого спілкування з Вищими силами по системі «питання – відповідь», проте її зупинили. Дозволили «потроху розкриватися» лише в рамках допомоги хворим.

«Гаразд, я мовчу, тільки не залишайте мене, благаю! – молилася жінка. – Ведіть мене далі! – З вами веселіше мандрувати заплутаними лабіринтами життя. І ще одне прошу – не забудьте про мою Батьківщину – Україну, адже ви так здорово спілкуєтеся зі мною українською…»

***


Поступово Вікторії відкрилося, що певні сенсорні здібності є в кожного! Або майже в кожного. Сенсорний – значить, відчуваючий, чутливий, тільки й всього! «Подумати тільки, – міркувала вона, – адже в принципі кожна нормальна людина, скажімо, середнього рівня розвитку, може, приміром, співати й танцювати, малювати, придумати хоча б якусь нехитру мелодійку чи примітивненьку строфу віршика або вчинити прозу – написати комусь листа. Кожна людина може лікувати (та й лікує!) себе чи своє оточення травами, настоями, малиною-калиною, зрештою, добрим словом. Звідси, мабуть, таке буйноквіття травників, знахарок, всіляких нетрадиційників з котами та птахами».

А народні психологи! Хіба раз чула Віка, як її матуся справляється з чужими проблемами, зі, здавалося б, чиєюсь безвихіддю, проникливими і вчасно сказаними словами?

А потім ніхто ж не заперечуватиме, що кожна людина – окремий світ, дуже індивідуальний, по-своєму мислячий, що в кожній людині намішано всілякого: хитрість, ловкість, доброта, запопадливість, злість, своєрідна дивакуватість, розум, нерозумність, улесливість, підступність, любов, ненависть, захопленість, пристрасть і так, мабуть, до безкінечності. Справа лише в тому, в якій воно пропорції дане індивідууму і як останній ним розпоряджається.

***


Якщо хоча б якісь елементи того, що називають сенсорикою, притаманні кожному, то рано чи пізно наука підтвердить просту істину: по-перше, колись, давним-давно, людина керувалася у власних діях в сто разів сильнішою інтуїцією, чутливістю, прозірливістю – елементарно для того, щоб вижити. Тобто, була екстра-сенсорною, по-теперішньому – екстрасенсом… Це приблизно так, як м’язи, якщо їх все менше й менше навантажувати, вони слабнуть або зникають, стають як ганчірки.

По-друге, давно помічено, що якась надчутливість є у тварин. Вони зарані відчувають землетруси, тайфуни і взагалі небезпеку. Припускають, що раніше все це було притаманне також людині, а почало втрачатися від покоління до покоління з наступом цивілізації.

По-третє, якщо в кожної людини є елементарні сенсорні здібності (а вони, звичайно ж, є), то наука просто зобов’язана навчити людину, задурену цивілізацією (котра скоріше є однобокою), використовувати їх собі на благо.

Чомусь за технічний прогрес людина заплатила (та й платить) духовним регресом. А може, це не регрес, а тупе тупцювання індивідуума на місці протягом тисячоліть попри освіту, культуру, науку, поінформованість, технічні здобутки? Така собі застиглість розвитку. А де ж еволюція душі? Люди чомусь не стають кращими, отже, заселені на Землю, кимось запрограмовані на добро і зло? Тому, мабуть, і точаться війни між країнами, народами, етносами, та ще й у самих країнах, в різноманітних спільнотах, поміж сусідами, родичами, в сім’ях…

***

…Прийом триває вже третій рік. І кожна людина хворіє по-своєму. Немає двох однакових хворих, як немає на світі двох однаковісіньких людей. Значить, все залежить від творчого підходу лікаря? А якщо так, то суспільство повинне оздоровитися і поглянути на цю професію тверезішими очима, тобто, посприяти медикам.



Скільки разів на житейських дорогах Вікторії доводилося чути: «таблетки, які прописала лікарка, я викинула і все одно одужала»… Значить, людина зцілилася якимось дивом всупереч офіційному лікуванню?! Отут десь і виникає колізія: народ валом повалив до цілителів після горбачовської перебудови, коли все стало дозволеним, немов греблю прорвало. Будь-який цілитель, навіть дуже слабесенький, якщо він, звичайно, не шахрай, не буде труїти людину зайвою хімією, а спочатку перебере всі можливі й неможливі варіанти зцілення природніми засобами, сповідуючи «святая святих» медичного вчення «не зашкодь!».

Вікторія не могла терпіти, коли пацієнти з порога починають лаяти лікарів, мовляв, ті нічого не знають, не розуміють, дипломи отримали за гроші. М’яко зупиняла людину, пояснюючи, що якби, приміром, не фахівці з київської пульмонології, вона навряд чи вела б зараз цей прийом… Наводила отакий простий і дуже переконливий приклад. І людина притихне, бувало, замислиться. А інколи й запитає, а чому ж тоді лікарів і цілителів зробили антагоністами? Що вони – заважають один одному? «Хтозна, – відповість Віка, – я й сама інколи запитую знайомих медиків, жартома, звичайно: «як поживає антинародна медицина? – і у відповідь лише сміх. Бо якщо усі до одного цілителі народні, то, виходить, уся ортодоксальна медицина – антинародна? А взагалі, чи є в нашій країні людина, яку б не витягували з погибельної прірви лікарі при гострих станах, при високій температурі? Ніхто ж не побіжить шукати знахарку при пневмонії чи апендициті, отруєнні чи переломі і т.д. Викликаємо швидку, молячись тільки на золоті руки і такі ж голови лікарів, а потім їх же і ганимо. А те, що деякі з них з порога, як свідчать пацієнти, вимагають гроші, то це вина не їхня, а, скоріше, влади. Треба так мало: забезпечити медика достойним заробітком плюс народний контроль. І все! І так в будь-якій професії! І тоді відбудеться оздоровлення суспільства. Це вже давно зрозуміли в цивілізованому світі, на «дикому» Заході, а ми настійливо пасемо задніх… А цілителі, натуропати, екстрасенси, як і належить, будуть займатися хронічними недугами і, звичайно ж, профілактикою.

…Сарафанне радіо спрацьовує миттєво. Віка в цьому переконалася, ледь натякнувши кільком хворим, що вже помаленьку береться за курців та алкоголіків.

І вже наступного тижня до її офісу потяглася вервечка наскрізь пропитих курців або наскрізь прокурених алкашів.

– Накликала на себе лихо! – зранку перед прийомом кричала із сусідньої кімнати подруга- волинянка Марія, – тепер начувайся!

– Але ж вони самі приходять, своїми ногами, їх же не привозять насильно, під конвоєм, – огризалася Віка, – значить, не все ще втрачено!

– Поглянь, поглянь, ось тут все видно, – не вгавала Марія, підводячи Віку до вікна в передпокої, – он докурюють останню цигарку, а дехто буквально з рукава допиває останню чарку, а потім сунуть сюди, щоб ти їх вгамовувала. Лізуть по здоров’я, навіть не здогадуючись, що порятунок знаходиться при них же, в їхніх макітрах, тобто головах.

– Треба тільки їх розбудити, тільки розбудити, – підтакувала Віка вкрай розстроєній подрузі.

…Підпилий мужик з червоною фізіономією років сорока-сорока п"яти середньої статури обережно заходив до кімнати, немов боячись збити плечем дверний косяк.

– Заходьте! – підбадьорювала Вікторія.

– Я той… я цей…, – белькотів пацієнт, гепнувшись на стілець.

– Зрозуміло, – перехопила ініціативу цілителька, – пам’ятку мою читали? Там же чітко написано: «не пити три дні перед прийомом».

– Не втримався… Похмелився сьогодні… В мене до вас лише одне питання, через те й прийшов! От скажіть мені, і я піду…

Спалене обличчя пияка говорило Віці про те, що проблема задавнена, і що вибратись йому буде складно. Іншого вона давно спровадила б за двері, але в цього в очах був такий жах, таке благання про допомогу, що вирішила вислухати.

– Кажіть уже! – наказала грубувато.

– Як мені помиритися з Вірою? Я тоді зразу перестану пить. А зараз мені б тільки з нею помиритися! Підкажіть, що мені робити? У нас уже доросла дочка… Без Віри я не можу…

– А Віра – ваша жінка? – уточнила цілителька.

– Да, жінка.

– Що я вам скажу? – Віка на мить розгубилася, а далі випалила, – ідіть до Віри і скажіть ці слова їй, що не можете без неї жити і т.д. А до мене приходити тільки тверезим! Три дні не пити. Інакше нема про що говорить. І ще – ось суміш трав, будете жувати сухими, потрішечки, тричі на день, – і простягла невеличкий пакетик.

І другому, і третьому пацієнтові вручила диво-трави, котрі повинні були відібрати у них і чарку, і цигарку.

А от з четвертим працювала вже фактично як психолог, хоча в Асоціації народної і нетрадиційної медицини це найсуворішим чином заборонялося. Навіть після закінчення спеціальних курсів з психології. Давай тільки вищу освіту з цієї спеціальності! І не інакше.

Вікторія не погоджувалася. А як же народні психологи? Хіба ж раз вона спостерігала за тим, як справжній, добряче підкований, можна сказати, багатовіковим досвідом предків, цілитель лише погляне на хворого зосереджено, лише заговорить, а той уже веселіше дивиться на світ, бо, маючи неабияку інтуїцію, точно вловлює позивні допомоги… А одна відома знахарка, відверто сміючись над тим, що їй приписують якісь надзвичайні, нелюдські здібності, ледь візьме пацієнта за руку, той скидає геть із себе хворобу, з якою вже мучиться кілька років, з якою нерозлучно обходив усіх можливих лікарів, і з якою, як правило, двічі на рік валявся по лікарнях...

Одного разу, ставши свідком такого малоймовірного але очевидного зцілення, Віка з усією пристрасною журналістською хваткою «вчепилася» в пацієнта баби Марини – блідого, виснаженого чоловіка в спортивному одязі:

– Скажіть, будь ласка, а де ви працюєте?

– У військкоматі.

– О, то вам доступні всі госпіталі.

– Звичайно, я підполковник, і вся військова і цивільна медицина – до моїх послуг. А врятували мене ось вони – Марина Гаврилівна.

І підполковник довго і детально, немов зрадівши, що зустрів допитливого слухача, взявся розповідати про свою проблему, яка ледь не загнала його у безвість…

– Знаєте, я вже ходити не міг, ледь дибав, а вони, – він побожно глянув на бабу Марину, – вони мене буквально повернули до життя!

…Віка думала собі: коли-небудь, перебуваючи на чергових курсах в Асоціації, заявить лікарям, що вони не цілком праві, забороняючи будь-яку психологічну практику без спеціального диплома. Адже є дуже талановиті народні психологи, такі, наприклад, як бабця Марина… А потім ще й таке – спробуй без особливого тонкого підходу вплинути на пацієнта… Проте тут же сама собі заперечувала – а якщо все дозволити, то в нашій країні кожен, хто забажає, купить собі ярлик цілителя, навіть психолога, і буде морочити голови недужим, витягуючи з них останні копійки…

Отже ж знову, як і скрізь, тут необхідна гласність, відкритість та прозорість і, звичайно ж, народний контроль. Та ще добряче професійне сито, щоб відбирало справді талановитих…

А лікування словом! Хіба це не психологія?

***

Допомога алкоголікам урвалася дуже швидко. Якось до офісу заскочив підпилий пацієнт і вчинив такий скандал, що довелося викликати міліцію. Три дужі правоохоронці ледве впоралися із хуліганом, скрутили, повезли у відділок.



– Що це з ним? – звернулася до Віки Марія.

– Алкогольний психоз. Абсолютно зруйнована нервова система потребує виходу – агресією, ненавистю до всього сущого та й до самого себе…

– Уяви собі, що він чинить у сім’ї, як з ним жити під одним дахом, – глухим голосом прорекла Марія, похнюпившись, видно, щось пригадуючи із власного досвіду, і продовжила, – а знаєш, Віко, якби моя воля, я б на кожному перехресті повісила плакат: «Панове, не піддавайтеся чарам чарки і цигарки, учіться розраховувати силу волі, розуму, здорового глузду! Ваші дітки беруть з вас приклад… і т.д.».

– Чудовий плакат, – похвалила Вікторія, – колись так і буде, або ще як у письменника Купріна. Здається, в юнкерському гуртожитку чи казармі,- де вони там мешкали,- висів плакат: «Будь п’яний і веселий без вина!»

…Збагнувши, що алкогольна мара ще довго нудитиме світом, заганяючи у брудну безвихідь міста, села, сім’ї і навіть цілі країни, Віка спробувала звернутися до Господа, до Вищих сил з молитвою: «Пощади, сохрани і помилуй, Господи! Ти відкрив мені багато чого, змилуйся! Підкажи! П’яна халяндра не повинна верховодити над твоїми творіннями… Ти все можеш! Підкажи!»…

І відповідь не забарилася. Цього разу вона прийшла не через сон. Легкий полуденний транс, перед внутрішнім зором чомусь постала картина: фасад Будинку художника, що на Львівській площі, величні фігури семи муз на карнизі, і телепатично, так би мовити за кадром, пішла інформація – картинка, плакат, малюнок, літографія… Вікторії все пояснили.

Опісля жінка просила лише про одне: «дозвольте повідати про це людям, я тепер всього остерігаюсь, я вже навчена… Але якщо мені це відкрилося, то дозвольте…»

…Мовчання небес означало дозвіл. І тоді Віка почала перекладати отриману в символах-образах інформацію на звичайні слова: ушкоджена, нестійка психіка залежного від будь-якої погибельної зарази найкраще реагує на картинку. Зорова пам’ять у людини все таки, мабуть, найміцніша. Треба підключити художників, особливо плакатистів. Щоб на кожній пачці цигарок, на кожній пляшці спиртного, на «робочому столі» кожного комп’ютера і т.д. «красувався» щонайбридкіший малюнок – якою синьо-зеленою подобою людини, водоростю, стане згодом залежний, якщо не зупиниться. Тут треба дати волю художникам, щоб кожне людське поселення кишіло відповідними картинами, плакатами, бігбордами, екранами… Простір для творчої уяви – безмежний.Треба, щоб стіни казино захиталися від таких малюнків!

І ще – пляшка з градусами повинна бути кольору твані, болота або ще краще – чорного, з відповідним написом, приміром: «топись-топись!» або «не трать, куме, сили, спускайся на дно!»…

На пачці цигарок найліпше зобразити хрест. А на пакетику з наркотиком, чого там панькатись? – домовину.

Тоді усілякі «заспокійливі засоби» викликатимуть стійку відразу у знервованих слабаків, які так наполегливо і невідворотно мостять собі дорогу до духовних злиднів.

І тоді алкогольна реклама зникне з телеекранів, з преси, а відразлива малярська антиреклама стане доброю перепоною дітям на шляху до найганебніших пороків.

І воістину невичерпні можливості у цій царині на сьогоднішній день, звичайно ж, у найбільшого дива цивілізації – комп’ютера.
Розділ VI

Любов по інтернету

«Помилки трапляються через невміння робити правильні умовиводи»…
Клавдій Гален
(131 – 210 рр.)

Віка давно вже звикла до того, що живе на білому світі як Аліса в країні чудес. Ось і цього ранку вона, опинившись за столом у власному офісі, зачудовано і схвильовано розглядала сонячний браслет на своїй правій руці. «Неймовірно! Це добрий знак», ‒ промайнуло десь у підсвідомості. Вона піднімала руку, потім клала на стіл, наближала до себе, віддаляла, проте браслет не зникав! Розгублена жінка почала розглядатися по боках і відразу ж збагнула: цупкі штори на вікні закривали незвично яскраве вранішнє сонце, що потужно било в очі, засліплюючи вся і всіх, а посередині між не до кінця зімкнутими шторами пробивалася весела смужка проміння і золотим браслетом лягала їй на руку… «Дива та й годі!» – ледь промайнуло в голові цілительки, як від солодкого заціпеніння її розбурхав стук у двері. До кімнати влетіла засапана дівчина:

– Заради Бога, пані Вікторіє, рятуйте! – і ставна, рослява, досить тендітна красуня, заламуючи руки, дивиться на цілительку з таким благанням – стражданням, що у Віки мороз побіг по спині.

– Що трапилось?

– Рятуйте!

– Що з вами?

– Та не зі мною, а з Сонькою! Соньку рятуйте! Вчора бігала топитися, але, на щастя, на березі було стільки народу, спека ж страшенна, що ніде в річку впасти, – це її і врятувало… А тепер ми з її молодшим братом стережемо, щоб не втекла, бо хто-зна, що ще надумає…

– Кохання? – тихенько спитала Віка.

– А звідки ви знаєте? – розгубилася прибулиця…

– По вас бачу… Інтуїція.

– Так, любов з інтернету. Зараз все розкажу…

– А Соня – хто вам?

– Подруга.

– Ясненько!

Відсапавшись і трохи заспокоївшись, Кароліна, – так назвалася дівчина, – гордо розпрямилася в кріслі, обвела поглядом офіс і повідала досить банальну історію. Новизна полягала лише в тому, що, як і годиться в двадцять першому столітті, на одну чашу терезів була поставлена інтернетна любов, а на іншу – фарисейство, зрада і підлість…

– І на якому вона місяці вагітності? – спитала цілителька.

– О, і це ви знаєте! – сахнулася дівчина, – на четвертому! Уже на четвертому! Поки-що нічого не помітно, вона дуже схудла за останній час, але коли все стане очевидним – Сонька такої ганьби не переживе!.. Що робити? Уявіть собі, вони кілька місяців спілкувалися у фейсбуці, потім по мобільнику, а коли здибалися – вже не могли один без одного дихати. І ось будь ласка – вся любов вивітрилася, коли він дізнався, що незабаром стане батьком. Ідіот!

– Ця хвороба виліковна! – заключила Вікторія, – Але лікування почнемо не з неї, а з нього. Де він зараз?

– За межею досяжності. Десь відпочиває, здається, у Греції.

– Нічого, виловимо. Як звати негідника?

– У нього дуже рідкісне ім’я – Аскольд.

– Тим краще! З таким князівським найменням сховатися важко… Маєте номер його мобільника?

– Звичайно! Але він відразу вимикає слухавку, ледь почує мій голос.

– Нічого, щось придумаємо…

…Вікторія, маючи багатолітній досвід за плечима, розуміла, що треба діяти рішуче і негайно. А Кароліна виявилася дівчиною тямущою і діловою.

– Треба терміново розшукати його батьків! – подала командний голос цілителька. – Ви хоча б щось про них знаєте?

– Та… Знаю. Соня якось показувала будинок у середмісті, де живе її коханий з батьками. Їх знайти нескладно, але ж чи погодиться Соня… Вона казала, що там такі багатії, такі начальники, а він у них – любимий одинак… Чи захочуть вони з нами говорити?..

– Захочуть! Ще й як захочуть! – відпарирувала Віка, – ось побачиш! А щодо Софії – не треба її травмувати, поки-що нічого їй не кажи… Отже, зараз же йдемо знайомитися з батьками!

Вікторія вибачилася перед пацієнтами, котрі з самого, аж занадто сонячного, ранку, снували перед вікнами офісу. Пообіцяла повернутися через пару годин, і вони з Кароліною хутко рушили на вулицю Володимирську, де мешкали новоспечені майже-родичі нещасної Софії.

…Консьєржка новенької багатоповерхівки, маленька скромна жіночка в якомусь сіренькому чепчику, ніяк не могла допетрати, кого вони шукають. А коли рішуча Вікторія тихенько поклала на її столик двадцять гривень, та відразу оговталася:

– То це вам, мабуть, потрібна Єлизавета Іванівна? То вони щоранку цієї пори гуляють у парку, і ткнула пальцем у бік Володимирської гірки. Недавно вийшли. Ідіть, ви їх зразу впізнаєте – шихвонове плаття у квітки і солом’яна шляпа…

І дві жінки, старша і геть юна, випереджаючи одна одну, щодуху кинулися до Володимирської гірки.

Єлизавету Іванівну вони вгледіли на лавці побіля знаменитої альтанки. Вона сиділа до них спиною, обличчям до Дніпра. В теплому ранковому повітрі розливалася така благодать, що, задавалося, повітря дзвенить спокоєм і щастям.

Основну місію взяла на себе цілителька. Вони наблизилися до жінки, чемненько привіталися, і Вікторія почала здалеку.

– Єлизавето Іванівно, вибачте будь ласка, ми йдемо від вашого будинку… Нам сказали сусіди, що ви пішли сюди…

– Щось я вас не пригадую… Хто ви? – Єлизавета пильно вдивлялася в обличчя незнайомок…

– Зараз розкажу, вибачте ще раз, справа дуже нагальна… Піди, Каролінко, пройдися, я хочу поговорити з ними тет-а-тет.

І коли Кароліна слухняно почимчикувала довжелезною алеєю, Вікторія взялася до справи.

– Розумієте, я – цілителька, допомагаю людям, кому – травами, кому – порадою, кому – добрим словом… А ото, – вона показала на дівчину, що віддалялася, – то Кароліна, а в Кароліни є подружка Софія… Віка на мить запнулася, і Єлизавета Іванівна, відразу завваживши, що ці двоє досить – таки схвильовані, не втрималася:

– Та кажіть уже швидше, не тягніть! Я бачу, що у вас щось серйозне!

– Ви скоро станете бабусею, Софійка, подружка он тієї дівчини, – вказала на Кароліну, – чекає дитину від вашого сина…

– Від мого сина? – аж схопилася на рівні матуся, – а чи це не помилка?

– Так-так, від Аскольда, – підтвердила Віка.

Елегантна, підтягнута, Єлизавета Іванівна якось незграбно плюхнулася на лавку:

– Отакої!.. – видихнула, – він мені казав, що зустрічається з дуже гарною та надзвичайно розумною дівчиною, але щоб отак, зразу…

Ситуація була дуже дражливо-делікатною. Вікторія чекала чого завгодно: крику, плачу, істерики, лайки, проте реакція Єлизавети її ошелешила. За якусь секунду-другу, оговтавшись від першого стресу, матуся невдатного жениха схопилася на ноги і… заходилася танцювати, прямо перед альтанкою. З підстрибом, з радісним повискуванням, з вигуками, які, мабуть, було чути і за Дніпром, на Трухановому острові. Далі схопила очманілу цілительку за руки і закружляла з нею у веселому танці. Людей цієї пори на гірці було обмаль, а ті, що прогулювалися, здалеку спостерігали за дивним концертом…

Напружена до краю Кароліна, здаля почувши вигуки щастя і спостерігши якісь дикі танці, зрозуміла, що місія вдалася, і зітхнула полегшено: слава Богу!

Розчервоніла, вкрай схвильована Єлизавета Іванівна почала вимагати, щоб її негайно познайомили з невісткою, саме так і сказала:

– Я вас тепер не відпущу. Негайно знайомте з невісткою!

А коли їй повідомили, що бідолашна Соня топиться в сльозах, що очі в неї не просихають, а вчора насправжки бігала топитися, невгамовна свекруха, ледь вони всі разом вийшли на дорогу, зупинила першого-ліпшого приватника, пообіцяла гарні гроші, майже запхала своїх супутниць до автомобіля і наказала везти їх прямо до Соні.

З’їхавши з гори до ріки, машина довго петляла вуличками Подолу і нарешті вже розтинала широкі проспекти Оболоні. Тут же, в машині, жінки домовилися, що спочатку до Софіїної квартири підніметься Кароліна, вмовить подружку вийти на вулицю, а вже потім до них підійдуть Віка з Єлизаветою, познайомляться, заведуть розмову, щоб бува не налякати дівчину.

Знайомство відбулося. Навіть водій, котрий швидко скумекав з їхньої розмови що до чого, заповзявся доставити їх усіх та ще й разом з Сонею назад, на вулицю Володимирську.

Згорьована Софія довго не опиралася. Побачивши рідні риси, а її обранець був немов точною копією власної матусі, вона спокійно ступила до машини, всілася, притихла.

…«Сьогодні щасливий день! Справді щасливий! – Треба його запам’ятати якомога надовше» – думалося Вікторії, яка ледь добралася до власного офісу, аж змарнівши від пережитого.

А вже наступного дня десь аж під вечір пролунав довгоочікуваний дзвінок від Кароліни:

– Пані Вікторіє! Ви не уявляєте, що тут було! Соню свекруха більше нікуди не відпустила, її чоловік негайно подзвонив Аскольдові в Грецію і терміново викликав сина додому – мовляв, мама захворіла. А коли той прилетів пізно вночі і примчав з Борисполя додому, то застав таку картину: біля лежачої на канапі нібито хворої мами тупцювала Соня – подавала сердечні краплі… Спектакль та й годі! – сміялася Кароліна, – стривайте, і це ще не все! Сьогодні зранку вони розписалися!

– Наче в казці, – тільки й промовила вражена Вікторія, – і це все завдяки Єлизаветі. Господи, ще ж є на світі розумні люди… Просто розумні і порядні…

– А весілля в них буде через тиждень! І звеліли передати, щоб ви обов’язково були!

– Звичайно ж, прийду! Такий хеппі-енд буває лише в кіно!..

– Буває! – сміялася радісна Каролінка…

***

…Того дня Віка з величезним трудом прийняла ще кількох пацієнтів, а в хвилини відпочинку все поверталася до історії двох подружок, Софії і Кароліни, котрі навіть зовні були схожими як сестри… «Це ж треба, – думала собі, – щоб Господь послав людині таку гарну та вірну подругу як Каролінка»… А ще міркувала над тим, скільки знедолених, ославлених, нещасних дівчат опиняється в такому ж становищі як Соня. І нікому кинути – промовити їм рятувального слова. Нікому допомогти. Психологи, агов, де ви? Різноманітні соціальні служби, де ви? Куди ви сховалися при такій обвальній демографії як у нас? Надворі ж не дев’ятнадцяте століття, коли Тарас Шевченко писав свою знамениту «Катерину», а двадцять перше… То виходить, ніякого поступу в людській свідомості?.. Проте якщо і надалі будемо так ховатися від проблеми, вимремо як динозаври…



…За дверима щось зашкреблося, завовтузилось, Віка схопилася назустріч:

– Заходьте, заходьте! Хоча прийом вже закінчено, але вас я вислухаю.

Посеред кімнати постав мужчина, явно придушений життям. Якесь приплюснуте обличчя, по-жіночому похилені плечі, прим’ятий одяг. А коли Віка глянула у згаслі очі, внутрішньо здригнулася: Юрко!

– Юрію, це ви? – не йняла віри цілителька.

– Я… – якось криво посміхнувся відвідувач.

– Ви – Юрій Миколайович? – допитувалася.

– Так-так… – несміливо захитав головою.

– Опанувавши себе, Вікторія більше не ставила ніяких запитань. І так було все зрозуміло…

Колишній жених ‒ утікач з її юності тремтячими руками розгорнув товстелезний талмуд «історії хвороби» і винувато прошепотів:

– Я знав, що ти дещо «перекваліфікувалася», – читав у пресі, але ж не думав, що ти аж так серйозно захопилася народною медициною… А зараз, повір, мені вже нікуди далі йти. От і вирішив прийти до тебе! Медицина тут безсила, – як пишуть журналісти, – і він, усміхнувшись сумно – сумно, поглянув їй у вічі…

Вікторія не йняла віри, що людину можуть так понівечити якісь житейські бурі… А в кого їх не буває? Невже це ті самі неймовірно сірі очі, котрі надихали, вели, присвічували їй мало не півжиття? У свої найтяжчі дні вона знала, що людина з прекрасними сірими очима десь же є у світі, живе, розкошує і, може, навіть інколи згадує про їхнє кохання, про ті незабутні дні підготовки до їхнього весілля, яке не відбулося, бо втрутилися якісь незрозумілі їй сили…

Вона завжди відчувала, що колись вони зустрінуться, що незбутня, невтолена спрага юності нагадає про себе, озоветься у снах, у мріях, але що це буде саме так…

Ах, життя! Ти нічого дурнішого придумати не могло? А… байдуже! На те й звешся ти життям, щоб провчати нас, недолугих…

Вікторія пильно переглядала історію хвороби Юрія і вже за мить бесідувала з ним як зі звичайним пацієнтом. «Мало що в житті буває, – думала вона, – треба йти далі, треба працювати»…


І тут майже інстинктивно включилася в давню свою гру: я розбуджу тебе від хворобливої сплячки, я розкажу тобі, що життя чудове, не дивлячись ні на що, і за нього варто поборотися. Я охоче відкрию тобі найбільшу свою таємницю: будь-яка хвороба знесиліє, зникне, якщо мобілізувати дух, енергію, натхнення… При цьому слід спекатися дурних звичок – таких як куриво, алкоголь і т.д.. Сам знаєш, яких. Якщо внутрішньої сили замало – шукай свого зцілювача чи лікаря. Справжнього. Шукай довго, наполегливо, невідступно. Зараз, офіційно заявляють у ЗМІ, лише у нас на Україні близько п’ятдесяти тисяч так званих народних цілителів. Звичайно, багато простого шахрайства. Шукай, стань сам собі цілителем! Хтось мудрий прорік: якщо до сорока років людина не стає сама собі лікарем, то це дурень. Варто лишень дуже захотіти, і якісь невидимі Вищі сили прийдуть на допомогу. Це вже перевірено. І водночас, чому ти обмежуєшся лише порогом лікарні чи офісами знахарок? Є ще й інші варіанти! Адже світ пізнаваний, але не пізнаний до кінця! І ніколи не буде пізнаний! Сміх та й годі! Ми в цій віками устояній мушлі знаємо про себе не так уже й багато…

Бачиш, он за вікном синє небо? Воно ледь підсинювало твої сірі очі, коли ми зустрічалися. І неймовірне світло саме твоїх очей дало мені сили півжиття прожити пританцьовуючи, а потім вишукати для себе інші орієнтири, щоб світ не потьм’янів, не зіщулився…

А знаєш, як довго я шукала ліки від твого погибельного прекрасного кохання? І таки знайшла! Колись розкажу. Зате тепер можу похвалитися! – мабуть, немає людини, яку я не могла б врятувати від клятої любовної облуди.

А знаєш, як звалася моя наступна, невідступна, всепоглинаюча пристрасть? Він звався Митькою! Отак. І ті сили, які він мені подарував, хоча невдовзі ми також розсталися, дають мені змогу і нині спокійно допомагати тобі та й іншим…

Так в чому ж справа? Не прикидайся хворим! Дорога здоров’я якраз для таких як ти!
Юрій з острахом дивився на цілительку, яка довго бубоніла щось над пучком трави, потім над пляшкою звичайної мінералки з магазину, і нарешті спохопилася, немов прокинулася:

– Прийдете, Юрію Миколайовичу, сюди на повторний сеанс через тиждень. Пийте потрішки оцю водичку, запарюйте траву і вживайте настій тричі на день, по третині склянки. Все! Я стомилася.

Юрко ніяково подякував, прихопив «ліки» і, відкланявшись, зник за порогом.

Розділ VII




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6

Схожі:

Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi iconНародні свята весняно-літнього циклу благовіщення (7 квітня) На це свято земля розкривається для росту всякого зілля
На Благовіщення з`являються перші весняні квіти ряст. Був звичай топтати цю квітку, примовляючи: "Топчу, топчу ряст, дай, Боже, діждати...
Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi iconВалентин чемерис з ким сміється україна антологі я українського сміху київ – 0 Антологія видається за сприяння Патріарха Київського І всієї Руси-України філарета
Григорія Сковороди, 18 ст. І по наші дні 2009 р від Різдва Христового. До антології увійшли твори сміхотворців які трудилися на веселій...
Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi iconФітобар «планета здоров’Я» 1-й ведучий. Шановні гості! Запрошуємо вас на презентацію фітобару «Планета здоров’я»
«Планета здоров’я». право перерізати стрічку надається…
Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi iconЗдоров’я школярів багато в чому залежить від їхніх теоретичних знань І практичних навичок, які сприяють збереженню здоров’я
Бесіди та заходи, які пропонуються, сприятимуть вихованню усвідомленого ставлення школярів до свого здоров’я та формування в них...
Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi iconШкола сприяння здоров’ю
Виховання гармонійно розвиненої особистості, активної участі кожної дитини у творенні власного фізичного І духовного здоров’я
Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi iconУрок позакласного читання Тема: Наталя Забіла. Щасливий дар творити для дітей
Здоров’язбережувальну компетентність – усвідомлювати здоров’я як вищу життєву цінність
Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi iconПочаткова школа Виховні досягнення
Кожній речі — своє місце", "Якщо хочеш бути здоровим — загартовуйся", "Чистота — запорука здоров'я", "Будемо здорові, або Пригоди...
Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi iconПочаткова школа Виховні досягнення
Кожній речі — своє місце", "Якщо хочеш бути здоровим — загартовуйся", "Чистота — запорука здоров'я", "Будемо здорові, або Пригоди...
Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi iconЗміст виховної діяльності Виховні досягнення
Кожній речі — своє місце", "Якщо хочеш бути здоровим — загартовуйся", "Чистота — запорука здоров'я", "Будемо здорові, або Пригоди...
Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi iconТематика змісту виховної діяльності 1 клас Ціннісне ставлення до себе
Кожній речі — своє місце, Якщо хочеш бути здоровим — загартовуйся, Чистота — запорука здоров'я, Будемо здорові, або Пригоди маленьких...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка