Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi



Сторінка4/6
Дата конвертації16.03.2018
Розмір1.24 Mb.
1   2   3   4   5   6

Планету врятує… сміх і молитва
(психологічний тест)


«Недоброзичливість ніколи не могла
Узяти верх: до злих вертались їх діла.
Я зичу благ тобі – ти зла мені бажаєш:
Ти благ не діждешся, я не побачу зла!»


Омар Хайям

(1048 – 1131 рр.)

«І куди ти, часе, так поспішаєш? Пригальмуй хоч трохи, роззирнися по боках. Тебе наче в шию хто жене…» Ще недавно Віка несміливо та з острахом стукала в двері народної медицини, а ось уже спливає чверть століття, як вона поринула в цю стихію… Скільки людей, облич, характерів, надій і розпачів промайнуло перед нею! Знань не вистачало завжди, та й нині їх бракує! А здавалося ж, що при такій феноменальній пам’яті як у неї можна вивчити, запам’ятати, зазубрити всю медицину, як офіційну, так і народну та нетрадиційну. Хоча, кажуть, приміром, у Китаї все навпаки: нетрадиційна медицина – це таблетки, уколи, крапельниці і т.д., а традиційна – масажі, трави, замовляння, голковколювання та інші східні премудрості. Логічно. Адже у первісних людей шприців не було. Зате була ділова хватка і бажання вижити!

Гори книжної мудрості, котрі вона перегорнула, відкрили чимало, проте основне збагнула сама: головне – здорова душа, тверезий та здоровий дух. Перефразувати відомий вислів можна так: при здоровому духові – тіло здорове. Стань, якщо можеш, людиною без звичок та заповни своє життя позитивом, обійди десятою дорогою тих, хто заважає жити, та не нудьгуй, не рахуй хвилини-години зранку до вечора, наповни свій час ділом, що подобається…

Радити легко, як писав один сучасний цілитель, коли ти здоровий, щасливий та спокійний. А коли найменший збій у програмі – все! «Чужу біду руками розведу», – говорить народна мудрість і, вочевидь, недаремно…

Асклепій, Парацельс, Гален, Пліній, Гіппократ, Авіценна, Конфуцій, – з глибини тисячоліть долинають їхні голоси, щоб нам легше дихалось… Кожен з них подарував людині найголовніше – знання про саму себе… Тільки бери його і користайся… А ми, невдячні, глумимося над тим знанням, довівши екологію планети до абсурду.

А ще ледь не з колиски людину привчають до гігієни – мити руки, вмиватися, розчісуватись, не перегріватися у зайвому одязі, не застуджуватись на холоді, правильно харчуватися… Та й надалі, протягом всього життя, досить освічений мешканець планети Земля тільки те й робить, що удосконалюється у власних пізнаннях медицини, а здоровішим чомусь не стає… Хвороби молодшають…

… Вікторія тепер приймала у просторій п’ятикімнатній квартирі майже в самому середмісті. Це був щедрий подарунок одного бізнесмена, котрому вона дуже допомогла в особистій справі. Точніше, зняла порчу. Ніколи б не взялася за таку річ, якби він не благав так приречено. Дуже довго втовкмачувала освіченому, навіть високоінтелектуальному молодикові, що зняття порчі – то прерогатива чаклунів, гадалок, екстрасенсів і т.д., а вона, Віка, всього-навсього цілителька.

– Але ж ви допомогли багатьом! То й з моєю проблемою впораєтесь!

– Добре, спробую…

І, о чудо! – їй вдалося буквально «перемкнути» цю людину на інший лад. Наскільки він був успішний у бізнесі, настільки ж невезучий в особистому житті: від нього тікало кохання! А йому вже під сорок! Та й собою показний, а вже як не таланило, то хоч плач…

І ще раз пересвідчилася Віка: іноді лише кількома вчасно сказаними словами, лише кількома нехитрими діями людину можна оздоровити, повернути втрачене довір’я до світу, до самого життя, налаштувати на оптимізм. «Головне – правильно налаштуватися на хвилю пацієнта, ‒ не раз повторювала подруга-цілителька Марія, яка вела свій прийом теж тут, поруч, в одній з кімнат. – А вже потім той дасть собі раду…»

Нині ні для кого не секрет, що інтернет кишить різноманітними психологічними практиками: НЛПі – нейролінгвістичне програмування, ериксонівський гіпноз та всілякі інші премудрості неосяжної науки, що зветься людинознавством. «Добре це чи погано? – міркувала Віка і відповідала собі: – звичайно, добре, що люди шукають, розширюють межі пізнання. І водночас страшно, коли ці знання потрапляють у руки шахрайські…»

Колись давно, перебуваючи в лікарняних пенатах Лариси Федорівни – київського Ескулапа-пульмонолога, Віка, споглядаючи хворих, знайомлячись з ними, бесідуючи, невідступно міркувала над тим, як би добре було обладнати у цьому відділенні кімнату… сміху. «Половина цього недужого люду вилетіла б із невеселих сірих стін удвічі швидше…» – думалося жінці.

Вона вже ледь було не запропонувала Ларисі Федорівні взятися за такий благодатний експеримент. І добре, що не запропонувала... Облуплені стіни, відсутність нормальних душових і туалетів, відсутність навіть банального телевізора у вестибюлі, а найпекучіше – брак необхідних медикаментів і придбання їх самими хворими (в якому б стані ті не були) через дорогу в аптеці. А в гіршому випадку, коли хворий метався в гарячці, або вже не міг ходити, ліки для нього купляли родичі або сусіди по палаті. І при цьому всьому там була неймовірна команда справжнього медперсоналу!.. Здавалося, вони, ці мужні білохалатники, наче не помічали, в якій убогій обстановці працюють.

І все ж неспокійна, непогамовна уява вже малювала смішні картини на стінах гуморної кімнати, вмикала чудову звеселяючу музику, розставляла квіти у вазонах, вмикала кінокомедії на екрані спеціального каналу телебачення та відповідні передачі, котрі б нагадували пацієнтам, що в житті є багато приємних речей, радощів, сміху, і що вже заради цього варто хутчій рватися на волю з хворобливої пастки…

І лише тепер, через багато літ, у її офісі є така кімната, в самому кінці довжелезного коридора красується вивіска: «Сміхотерапія». Віка зумисне розмістила цю свою заповітну мрію подалі від людських очей, бо знала напевне, що така терапія підійде далеко не кожному.

Отже, втіливши, як пишуть журналісти, власну давню мрію у життя та перебравши досить скупу літературу з цієї тематики, цілителька завважила, що на першому етапі лікування пацієнтам, звичайно ж, віруючим, потрібна молитва. Їх прямо як магнітом притягує іконостас, розміщений в глибині її кабінету. Тому згодом вона сама підводила віруючого чи не дуже віруючого до ікон, оповитих рушниками і квітами, до розгорнутої на столику старовинної Біблії, і залишала наодинці, спонукаючи до молитви… Лиця світлішали, думки поверталися в бік світла і з такими недужими працювати ставало легше.

***


Сучасні любомудри твердять, що в людини є п’ять основних страхів: страх смерті, страх захворіти, втрати любові, бідності, осуду людського. До цього переліку Віка подумки додала ще й новітній страх – залежності, дурної, нічим не виправданої, алогічної, на яку нині повелося не так вже й мало населення держави та й планети. Збагнувши, що хвора людина, особливо страждаюча на депресію, найбільше боїться чогось одного, Віка, бесідуючи з пацієнтами, помаленьку-потихеньку вивідувала цю притичину. І тоді картина захворювання, точніше, його причинно-наслідковий зв’язок вимальовувався чіткіше. А згодом цілителька переконалася, що пацієнтові приємно і навіть необхідно повідати про власні страхи такому «авторитетові районного масштабу» як Віка. Цим самим він ніби позбавляється їх, відсуває проблему, або ж перекладає на плечі іншого…

– Наступний! – кричить Вікторія у розчинені навстіж двері, і до кабінету заповзає, притримуючись за стіни, за крісла, середньої статури, середнього зросту, середнього віку жіночка. І з порога випалює:

– Серце! Уже так болить, так болить, що й не передати, – тяжко зітхає і простягає Вікторії кардіограму та висновок лікарів.

– Давно воно у вас болить? – запитує цілителька.

– Відколи ота зміюка окупувала мій дім, я не можу дихати, не сплю по ночах.

– Яка зміюка?

– Невістка! То така видра, якби ви знали…

– Почекайте, почекайте, Афродіто Ониськівно, – вдивлялася Віка у виписку з поліклініки, – вам скільки – сорок два роки?

– А що, виглядаю старшою? Так і знала! От бачите, до чого довела окаянна терористка, душогубка, люциперка! Я завжди відчувала, що не помру своєю смертю, якщо він жениться неправильно. Та хівря нічогісінько не вміє: ні зварити, ні спекти, ні випрати. Просто зживає мене зі світу! Подумаєш, у неї диплом! Прохвесорша! Та мій Вітько таких ще сотню знайде! Казала я йому: «чого ти так увиваєшся біля неї? Ніде не дінеться!» А він знаєте, що мені відповів? (При цьому Афродіта змахнула непрохану сльозу) – сказав, що днями вони повінчалися в церкві, хоча вже й рік минув як одружилися і що цей шлюб на все життя! А якщо мені не до цуги невістка, то він знайде інше помешкання, поки я їх обох не загризла!.. Отак, виховуй синочків! До-че-ка-ла-ся за-хис-ни-ка-а, до-че-ка-ла-ся вдяч-нос-ті-і, – пацієнтка вже перейшла на урочистий речитатив, ось-ось заллється слізьми.

– Афродіто Ониськівно, а по скільки ж їм років?

– Обом по двадцять два. Ох, угробить вона мене, живцем у землю зариє…

– Почекайте, – перебила Вікторія, – значить, ви народили сина в двадцять, а в скільки ж вийшли заміж?

– У вісімнадцять. А що? – насторожилася відвідувачка.

– Так пригадайте, вийшовши заміж в такому юному віці, ви ж теж не відразу всього навчилися, і у вас теж була свекруха.

– О, тоді були інші часи, мій чоловік був у своєї матері п’ятою дитиною, то їй ніколи було звертати увагу ще й на невісток. А ця нечупара, хвойда, вертихвістка украла в мене єдиного синочка! І ви знаєте, мені здається, що вона його не любить! Ой, серце, моє бідне серце, – відвідувачка, немов згадавши чого прийшла, досить театрально схопилася за серце.

– То, може, викликати швидку? – спохопилася Вікторія. – Зроблять укол.

– Та що ви, я цим тупим пацюкам – сучасним медикам, не довіряю! Це ж ганьба, а не спеціалісти. Труять народ чорт зна чим! Я хочу лікуватися травами, тому й прийшла до вас. І ще хочу попрохати, – вона перейшла на змовницький шепіт, – кажуть, травники знають таке зілля відворотне, щоб мого синочка відвернуло від тієї шелихвістки ненормальної, щоб забув її, дурноверху, навіки. Може, щось порадите? І не думайте, я гарно заплачу, грошей не пожалію…

– Стійте, стійте, Афродіто Ониськівно, – не втримавшись, перебила Вікторія, – ви сидите в моєму офісі десять хвилин і стільки бруду вилили на те дівчисько… Якби я була вашою невісткою, я б повісилась! Або втопилася! Або вас би порішила…

– Та що ви, що ви! – Господь з вами! – перехрестилася відвідувачка, я просто спитала. Думала, щось підкажете…

– Підкажу! Обов’язково підкажу! – схопилася на ноги Віка і нервово забігала по кімнаті. Уявіть собі, що ваші молодята живуть в Америці чи в Англії, в Південно-африканській республіці чи на Мадагаскарі, і ви бачите їх лише раз на десять років! Або в сусідньому місті чи хоча б на сусідній вулиці. Звичайно ж, їм треба тікати від вас, і то подалі, щоб ви зосередились на власній персоні. Подумайте, вам лише сорок два і все життя ще попереду, а ви вчепилися в чужу дитину мертвою хваткою! Ви цю молоду сім’ю буквально знищуєте та ще й хочете, щоб я вам допомагала в такій брудній справі. Женіть від себе цей морок, цей негатив, і тоді будете здорові.

Пацієнтка здиміла тієї ж миті, щосили грюкнувши дверима. Останні слова Вікторії долетіли до неї вже на вулиці.

…Розстроєна Віка припинила прийом. Ця божевільна щойно витягла з неї стільки енергії, що тепер для того, щоб відновитися, треба кілька годин а то й днів.

«Приходьте пізніше, по обіді, а ще краще – завтра», – було сказано пацієнтам, котрі терпляче чекали під дверима.

«Царице небесна, – шепотіла Віка молитву, – та після такого прийому мені самій треба підлікуватися та заспокоїтись».

– І що тут за крик? – постала на порозі Марія.

– Та… пацієнтка якась дивна. Прийшла за чарами, щоб звільнити сина від невістки.

– Зрозуміло, – кивнула подруга. – У мене недавно був такий пацієнт, мужчина років шістдесяти. Дружина привела. Спочатку зайшла сама, поможіть каже, бо топиться в жовчі!

«Як це, – питаю, – топиться?»

– І що ти думаєш? Це треба було почути! Оце, – каже, – ранок, повставали, а в нього дурний настрій, сопе, стогне – на похмілля все болить. Все його дратує, нікого бачити не хоче. Що спитаєш – огризнеться і все. А куди дінешся в однокімнатній хрущовці? Міряє тиск, ковтає пігулки, хекає до того свистка, як його – інгалятора, потім приймає краплі… А вже десь перед дванадцятою раптом згадує з жахом, що ще не похмелявся, і береться за «основні» ліки – самогон, – дружки постачають.

– І що ти, Марійко, їй порадила?

– Почекай, це ще не все. Випивши спочатку трішки, грамів п’ятдесят, як він каже, «домашнього віскі», починає все і всіх облаювати: погоду, сусідського пса, владу, політиків, сусідку, потім усіх тих, кого показують по телевізору чи хто говорить по радіо, та й кожного, про кого зайде мова чи хто на очі трапиться… Отож дружина якось нагадала йому: «тобі жовчний міхур давно видалили, де ж береться стільки жовчі, що аж перехльостує через верх?», а він у відповідь: «не поспала б ти кілька ночей підряд, не такої б заспівала!»

Фактично, людина сама себе знищує і при цьому лає весь світ. Типова поведінка алкоголіка. Я порадила цьому подружжю звернутися до психіатра. На жаль, немає у нас такої трави, щоб водночассі зупинити те, що накопичувалося роками, десятиліттями, і слів таких ми ще не знаємо, щоб врятувати страждальця.

– Так-так, – підтримала Віка, – тут хоч смійся, хоч плач, правду каже народна мудрість – краще плакати у психолога, ніж сміятися у психіатра… Недаремне ж уся світова медицина давно зголосилася: на вісімдесят п’ять відсотків наші проблеми зі здоров’ям – це психологія. Отже, людству краще заплакати у хорошого психолога та покаятись…

– Наступний!

Вервечка сміху уривалася, коли навідувалися пацієнти, отруєні життям. Зате, коли Віка вловлювала в людині якусь струночку, що ледь-ледь вібрувала в такт позивних гумору, вона хапалася за неї, як утопаючий за соломинку. Від того, хто сміється, хвороби таки відскакують. Перед тим, хто ще може сміятися, як правило, капітулюють всілякі депресивні стани.

– Наступний! Наступний! Наступний!..

Інколи Вікторії здавалося, що все людство вишикувалось у чергу до лікарів чи знахарів. І тоді хотілося закричати: «Нездужаєте? – то припиніть війни за територію, ніби якісь хижаки. Землиці всім стачить! Облиште грабувати, цькувати один одного, насміхатись, зловтішатися, оббріхувати. Припиніть пиляти сучок, на якому вмостилися і поки що тримаєтесь, – нашу згорьовану планету. Уже докотилися до такого безуму, що порядних цілителів і лікарів зробили антагоністами, супротивниками, майже ворогами… Але ж у всієї цієї медицини – традиційної чи нетрадиційної – одна колиска! І Бог один – Асклепій, він же Ескулап…

– Наступний!

Здавалося, цьому прийому не буде кінця-краю…

Людині не дано знати, що там, за межею… Але ж віртуальна реальність сновидінь, знаки, які вона отримувала, підказували Вікторії, що Хтось великий і світлий час від часу керує земними процесами. Поставало питання: чому не постійно? Чому у нашому просторі виникають темні провалля війни, злоби, насилля, ворожнечі? І ще вона давно збагнула, що можна запитувати, отримувати відповідь, підтримку… Життя насправді неосяжне і безмежно цікаве!

Господи, – зверталася вона до Всевишнього, – ти знаєш, яке питання сьогодні мучить мене найбільше… І я боюся запитати… Уже дві мої подружки пішли за горизонт від цієї дикої недуги, що зветься онкологія, а скільки люду полягло, і навіть діти… Ти все знаєш. Світ стає примарним і непевним… Якимось віртуальним… Спасителю, спаси! Сонячне мереживо твоєї ласки – безмежне…

Київ, 2011 – 2012 рр.

НОВЕЛИ


ДЕНЬ АЛКОГОЛІКА
Пацієнточка зранку трапилася майже непідйомна. Так, на око, кілограмів сто двадцять живої ваги. Та ще важчими виявилися амбіції. Приблизно десь на тонну.

Розмова не клеїлася. І треба ж було мені ляпнути, щоб якось «розвести» її, як зараз каже молодь, на балачку, що, мовляв, часи настали тяжкі, зараз жінці пробитися непросто, слабких не люблять…

О! Який тут вибух незапланований потряс моїм скромним офісом. Я, про всяк випадок, схопилася за оберіг – пучок сухого пахучого різнотрав’я, спеціально для мене зібраний і заряджений одним моїм приятелем – цілителем.

– Слабких, – кажете, – не люблять? – підвищила голос Людмила. – А хто заважає тим слабким та ледачим зосередитися, сконцентруватися та бити в одну точку?! Ось я, наприклад!... і тут вона скочила на свого любимого коника.

– Сніг чи вітер, хай кругом все рушиться, а я щодня – за робочим столом! Є настрій чи немає, чи температура під 38, а я – за робочим столом! Хай земля трісне і небо розколеться, а я пишу! – Вона схопилася зі стільця і кинулася до мого столу, аж я відхилилася мимоволі:

– І ось результат – через місяць захист! – вона щасливо засміялася, розцвіла.

– Вітаю! Рада за вас, – тільки й спромоглася я відповісти. – Я й не знала, що ви така, – тут я почала підбирати слово, – цілеспрямована… наснажена… одним словом, бойова жінка!

Господи, краще б я цього не казала! Слова інколи, на жаль, нас не слухаються… – Переді мною стояв мужчина. Жіночого в ній було малувато… І така «зміна статі» явно їй не пасувала…

– Бойова кажете? Та ви ще не бачили бойових! Ось у нашому інституті є одна персона… Вогонь!...

…Вона ще довго «бризкала емоціями», проте я вже не слухала її, мене тільки зацікавила тема її докторської та ще долітало час від часу: «Вогонь!... Вогонь…» – Як на лінії фронту, – подумалося. Водночас десь із глибин підсвідомості сплив початковий діагноз: неврологія. Я підвелася помаленьку:

– Ви сядьте та заспокойтеся. Я знаю, що у свою докторську дисертацію ви вклали всю душу, проте ж не можна так хвилюватися…

– Я хвилююся? Та ви ще не бачили схвильованих! Ви дуже молода, і не знаєте, що це значить – захиститися! – Раптом вона замовкла, відступила, і мою невеличку однокімнатну «хрущівку», тимчасово переобладнану під офіс, наскрізь пронизали громохкі вибухи плачу…

– Оце нарешті по-жіночому, – подумалося мені.

…Я знала пані Людмилу давно – раніше були сусідами. І також я прекрасно знала, як охолодити її амбітний делірій. Пам’ять у мене, слава Богу, нормальна. Колись, ще при совітах, вона хвалилася своєю кандидатською з суспільствознавства. І варто було такому знавцеві суспільства лишень нагадати, що сама тема її докторської – то пряме заперечення теми кандидатської…

Проте не зараз, не сьогодні.

…Яка все-таки чудова наука філологія! Студіювала я її довгенько, студіюю і зараз, тому акуратненько підбираю слова. Пані охоче п’є запропонований мною відвар, потроху заспокоюється і, нарешті, починає чути мене!

Разом уточнюємо діагноз: «нерви!» – вона охоче погоджується, і додає стиха:

– Ох, Катерино, і нерви, і серце, і печінка, і підшлункова, і ноги, а очі…

Я рішуче зупиняю її, бо знаю, що не можна дозволити, щоб зараз, в цю хвилину, жінка перелічила все, що в людини є, бо далі за тим переліком слідуватиме розпач: от бачите, яка я нещасна!

– Вибачте, Людмило, що перебиваю, не треба все зразу. Мушу вам сказати, що сьогодні не ваш день.

– Як це – не мій? А чий же?

– Сьогодні я з вами не працюватиму, завтра приходьте.

Жінка зачаровано-утаємничено дивиться на мене:

– А-а-а, розумію, розумію! Сьогодні не та хвиля…

– Так-так, – радію я такій здогадливості і проводжаю свою «гостю» до порога.

Вона йде, а я немов прокидаюся: сонце яке сьогодні! Цей останній день осені, виявляється, усе залив сонцем: мій офіс, дворище, балкони і карнизи будинків, горобців, що пурхають по вишняках у палісаднику. Життя триває.


…Наступний! Заходьте!

Поріг хвацько переступає молодий рослий алкоголік, впевнено плюхається на запропонований стілець.

Я, як і годиться, запитую чи він віруючий.

– Та-а… віруючий! – Нахабно усміхається.

– От і добре. Прочитайте молитву, а я трохи перепочину, хвилин за десять – п’ятнадцять з’явлюся .

Одягаюся, вилітаю надвір і довго кружляю сусідніми вулицями. Сонце таке, що не хочеться повертатися. Думаю: а чи можна осуджувати пані Людмилу, попередню пацієнтку, за те, що кардинально «змінила погляди» від дисертації до дисертації? Звичайно, ні. Ми всі родом з минулого століття, тисячоліття… Пристосовуватись – означає ви-жи-ва-ти! Хтось краще пристосувався у житті, хтось гірше. І пригадується чомусь мені, як у школі колись товкли: Володька-пристосуванець, Володька-висуванець – гидота, а не людина. Так-так, у романі Гончара «Собор».

Виходить, класик помилявся!?...

Адже ми всі живі індивіди, і хто не пристосовується якось, той не виживає.

«Хвала пристосуванню!

Вживанню в роль потрібну,

А супервиживанню

Речем хвалу потрійну!» і т.д.

– Колись студенткою я написала такий вірш, у якому суворо засуджувалося будь-яке пристосовництво. А виходить – все навпаки. Людину як біологічний вид з першої миті від народження все і всі тільки й вчать: пристосовуйся, гомо сапіенсе, бо інакше серед нас, розумних, не виживеш!

Цікаво, а який антонім до слів – «пристосування», «пристосовництво»? Мабуть, нехлюйство…

Людині в житті просто необхідно пристосуватися, приміром, до тещі або свекрухи, до начальника на роботі, до погоди, до клімату, до власних батьків чи дітей, до суспільства, до бізнесу, до планети, на якій живеш, зрештою, до всесвіту, в якому крутишся. По-науковому це зветься адаптація. Отже, пристосуванці ми всі, хто дожив до цієї миті…

…Повертаюся до офісу. Знайомлюся з алкоголіком. Богдан. 25 років. Шофер.

– Самі прийшли на лікування чи хтось змусив?

– Дружина змусила. Це вже друга...

– Хто другий – дружина?

– Так.


– І діти є?

– Уже двоє: одне від першої, а друге тут уже, в цій сім‘ї, позавчора народилося.

– О, вітаю! Це така подія у вашому житті!

– Оця ж подія і заставила до вас прийти – сміється. Та ще син! Тепер у мене і дочка, і син!

– Багатий татусь,– резюмую,– а сама з гіркотою думаю про те, які ж то дітки у такого багрянолицього, з явними ознаками пороку, котрому всередині затісно,

і той уже виліз назовні, на обличчя, щоб усі бачили.

– Богдане, я, звичайно, спробую вам допомогти, але для цього ви повинні назвати причину, час, коли почали випивати особливо активно. Щось же було поштовхом до цього?

Замість відповіді він бовкнув:

– Гіпнотизувати будете?

І його чорні як ніч очі якось покірливо-винувато глянули на мене.

– Ні, гіпнозом я, на жаль, ще не володію, а от медитацію проведемо. Чули про таке?

– Чув. Це коли людині внушають прекрасне життя?

– Та ні, навіювати людині можна що завгодно, – от, наприклад, сьогоднішня погода навіює нам усім тиху безвітряну осінню радість. Сонячно і тепло. Сонячно і тепло… Богдане, пересядьте, будь-ласка, он в те крісло під образами.

І коли він покірно всівся в кріслі, я збагнула, якось реально відчула, що ще не пізно! Слава тобі, Господи! Слава тобі! Ще не пізно оцю заблуклу душу вирвати із лютих тенет залежності.

Я так зраділа своєму відкриттю, своїй переконаності, самовпевненості зрештою, що наступні двадцять хвилин не промовляла, а «проспівала» всю належну програму. Що я йому лишень не говорила!

Пацієнт якось ніби через силу, як сомнамбула, відповідав на мої питання.

А коли медитативний транс розвіявся, і молодик зазбирався додому, раптом згадав, що не відповів на моє основне запитання: з чого все почалося та чому, та навіщо?...

Виявляється, перша його дружина над усе любила застілля, компанію, п‘яний міраж…

– Не вірите? – Він виклично глянув на мене. – Правильно, і ніхто цьому не вірить. Спочатку. А от коли приведу тещу, тоді повірите!

– А при чому тут теща? – дивуюся я.

– А при тому, що я приведу тещу колишню, не теперішню – маму першої жінки.

– А-а,– почало до мене доходити,– приводьте, якщо це так необхідно…

Далі прийшов афганець. Варто було один раз глянути йому у вічі, щоб переконатися: ця людина залишилася на тій війні, ще досі воює… «Господи, може, я взялася не за свою справу?.. У мене немає такої сили, щоб зрушити цю скалу болю. Це твоя воля, Боже, що я опинилася на цій стезі, то будь, прошу, щедрим – дай хоч щось, підкажи, що мені робити? Ми всі якось дуже швидко і дружно забули про Афганістан, але ж люди з обпаленими на тій безглуздій війні серцями залишилися, ходять поміж нас… На Заході, я чула, є спеціально навчені психологи, психоаналітики, психотерапевти і зрештою психіатри. В нас вони також є, але ж який дурень їх шукатиме, коли багатьом з них самим потрібна допомога, і то всебічна, як і всій медицині… От і залишається нашим афганцям шукати своїх знахарок – на удачу…»

– Я кричу у сні і взагалі почти не сплю, мішаю батькам,– похмуро почав свою невеселу історію десь п’ятдесятилітній Сашко. – Дружина пішла геть, дітей нема, жінки від мене сахаються, ви ж бачите – п’ю. Може, щось дасте чи порадите, бо, знаєте, уже жити не хочеться. Така апатія! Інвалідської пенсії хватає, щоб напитися і забутися.– Він якось надтужливо повів бровами, ніби силкуючись ще щось згадати, та марне – лише махнув рукою якимось власним думкам.

– А-а! – Стрепенувся раптом, – до Афгану я був Олександром Сильвестровичем, токарем найвищого розряду, мене уважали, а зараз навіть діти у дворі: «Сашко іде, Сашко та Сашко», наче я їм пацан…

«Ніяких емоцій», – кажу собі подумки і налаштовуюсь на потрібний лад:

– Олександре, добре, що звернулися до мене. Якраз маю таку суміш трав, від якої сплять навіть матері, синочки яких навіки залишилися в Афганістані. Це вже перевірено. А ви ж – живий!

– Полуживий,– парирує нещасний. У нашій роті було сто душ, а осталося три каліки.

– Тільки ж зрозумійте, жодних призначень лікарів ми не відмінюємо… Просто додаємо свої засоби.

– Які там призначення лікарів? – я до них не ходжу. Дуже я їм треба!

– Ой, забула! Давайте поміряємо тиск!

– Не хочу. Я хочу одного – виспатися! І ще хочу сказати,– він раптом розхвилювався, закліпав очима,– от-от заплаче,– на фронті я був у полоні… всього кілька годин, а потім нас відбили свої. Але я тоді дуже перелякався, ми вже чули і бачили, що роблять «духи» з полоненими… З тих пір я – імпотент…

Олександре,– знаходжуся я,– на щастя, у Києві є Іван Гаврилович Мариняк, цілитель-натуропат. Так от, для нього навіть ця проблема – не проблема. Якось він казав на зустрічі у своєму клубі, що домашній телефон дзвонить день і ніч, двері не зачиняються – настільки зараз це актуально. Я при зустрічі розкажу йому про вас.

Риюся в шухляді стола.

– Ось візитка Мариняка! Беріть і пам’ятайте: Іван Гаврилович любить вольових, сильних, здатних мобілізувати всі сили і подолати труднощі зі здоров’ям, одне слово, таких як сам. А якщо людина якась не така, він її зробить сильною.
…Сьогодні якийсь алкогольний день. День алкоголіка! Почекайте-почекайте, а може, нам дійсно запровадити, приміром, Всесвітній чи Міжнародний день алкоголіка?! Яка ідея! Адже п’ють, можна сказати, всі: прощання з дитячим садочком. П’ють батьки, діткам солодкий стіл і соки. Прощання з першою вчителькою – п’ють батьки, діткам поки-що соки. А от розставання з дев’ятим класом – це вже драма і радість водночас! – а значить, пиятика, а розлука зі школою – трагедія і тріумф! Тут уже лише дурень не набереться! Або немічний. А інститут? А перша зарплата? А свята, дні народження, а хрестини, похорони і т.д., і виходить, що в нас триста шістдесят п’ять днів на рік є чудовий привід випити: день медика, вчителя, моряка, двірника, рибалки, електрика, журналіста, день нігіліста, фанатика, ідіота, олігофрена… А іноді в одному-єдиному дні збігається кілька важливих подій, ось тут і крутись як хочеш. «Так за що ми ще сьогодні не пили? За здоров’я?- Прекрасний тост. Його не підтримає лише хворий на голову…» Я десь чула ще один чудовий тост: «Ми зібралися тут, щоб випити. Так давайте ж вип’ємо за те, що ми зібралися!» Отака народна мудрість!.. Щось із нами не те діється…

Цікаво, що стається з індивідом, котрий перехилив чарку? Зміна свідомості? Розслаблення чи навпаки – збудження? Зняття стресу чи, скажімо, притлумлення простуди? Підйом настрою? Заглушення якогось болю – фізичного чи душевного? І те, і те, й інше… Значить, на перших порах чарка нібито лікує? Допомагає? Знімає біль? Як таблетка. Але ж чому одна людина може сказати собі: досить, а інша ні?

А оскаженілий п’яниця в сім’ї, який тероризує жінку, дітей, родичів, сусідів? Що з таким робити? А придуркуватий начальник на роботі, котрий доки не остограмиться, не прочистить власні мізки спиртним, не відчуває себе людиною?

…Скрушні мої роздуми перебиває чергова пацієнтка. У неї, знаю вже, печінка. Болі частіше всього бувають вночі. Але тримається у свої шістдесят! Ставна, модно зодягнена, елегантна, ділова. «Добре,- думаю,- що хоч одна нормальна людина за день навідалась. А то чамрієш з різними трудоголіками, алкоголіками, іншими голіками, а врівноважених та шляхетних людей майже не бачиш».

– Яка це зустріч у нас з вами, Надіє Семенівно?

– П’ята, Катрусю, п’ята.

– І як почуваєтеся?

– Та-а, погано, все гірше й гірше…

Я від несподіванки аж схоплююся з-за столу:

– Та ви ж минулого разу… ви ж самі казали, що проблема вже зникає. Що ж трапилося за ці кілька днів? Траву запарювали? Все виконували?

– Та виконувала, зараз розкажу. Ось тільки трішки зберуся з силами.

Я чекаю. На мить повертаюся до вікна, і боковим зором завважую, що пацієнтку душать сльози. Отакої! Ну й деньок видався! Яка ще гора людського тлуму повинна сьогодні звалитися на мене?

Наступні її слова буквально придавлюють мене до стільця:

– Так, Катре, я тобі скажу, але ж дивись, щоб нікому…

– Що ви, Надіє Семенівно, ви ж знаєте, що я мовчу. Ніякої нікому інформації про пацієнтів. Бо зразу ж починаю хворіти сама. Це вже перевірено.

– Катрусю, я п’ю.

– Як це п’єте, я не розумію! Ми всі п’ємо…

– Зараз у мене запій. Без вина не можу.

– Ви... Ви щодня вдосвіта пробігаєте на роботу мимо моїх вікон! А ввечері назад. Час можна звіряти. Хвилиночка в хвилину. Ви така пунктуальна, така весела завжди і життєрадісна, що в мене покращується настрій після зустрічі з вами. Ви ж інших заряджаєте своїм оптимізмом. Не вірю! От не вірю і все!

Довго і якось плутано звіряється жінка у найсокровеннішому. П’є давно і грунтовно. Звикала і втягувалася в рідній бухгалтерії: звіт місячний, за тим квартальний, далі піврічний баланс, річний…День народження, день переродження, день ненормальності, день виродження – і все святкувалося. А згодом «свято», як пожежа, перекинулося на її домівку: вечеря, самотність, удвох із телевізором і, звичайно ж, вона – пляшка!...

– Ви знаєте, що буде з вашою (хотіла сказати «печінкою», але стримуюсь) зовнішністю? Ви вже ніколи не матимете такого гарного вигляду як сьогодні.

– Я надіюсь тільки на вас, Катю. Тільки на вас. Мені нема більше до кого звертатися. «Нема… нема!...» – відлунює в кімнаті…

– Надіє Семенівно! Ми живемо в трьохмільйонному місті,– невпевнено починаю я,– довкола стільки народу. Більшість із них, я знаю, готові вам допомогти, треба тільки кинути клич. І ще – є люди, які через це пройшли, і справилися з собою.

– Це тільки слова! – кидає жінка,– Клуб анонімних алкоголіків. Уже там побувала… Люди! Люди можуть допомогти, а можуть і притопити тебе… Наприклад, у вині.

– Нічого, не відчаюйтесь, щось придумаємо. Ви ж знаєте, що немає безвихідних ситуацій.

...І я знову ретельно змішую трави, заряджаю воду, читаю молитву…

Прийом триває. Перед зустріччю з останнім на сьогодні, п’ятим, пацієнтом, виходжу на кухоньку напитися чаю. Вмикаю динамік, щоб хоч трохи переключитися на щось інше. Яка гарна музика! Пісня заливає весь простір своїм оптимізмом, веселощами, навіть, задерикуватістю:

«Наливаймо, браття, кришталеві чаші!»…

– Так, мабуть, і повинно бути у нашому нетверезо-хворому домі.

Прийом триває…



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6

Схожі:

Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi iconНародні свята весняно-літнього циклу благовіщення (7 квітня) На це свято земля розкривається для росту всякого зілля
На Благовіщення з`являються перші весняні квіти ряст. Був звичай топтати цю квітку, примовляючи: "Топчу, топчу ряст, дай, Боже, діждати...
Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi iconВалентин чемерис з ким сміється україна антологі я українського сміху київ – 0 Антологія видається за сприяння Патріарха Київського І всієї Руси-України філарета
Григорія Сковороди, 18 ст. І по наші дні 2009 р від Різдва Христового. До антології увійшли твори сміхотворців які трудилися на веселій...
Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi iconФітобар «планета здоров’Я» 1-й ведучий. Шановні гості! Запрошуємо вас на презентацію фітобару «Планета здоров’я»
«Планета здоров’я». право перерізати стрічку надається…
Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi iconЗдоров’я школярів багато в чому залежить від їхніх теоретичних знань І практичних навичок, які сприяють збереженню здоров’я
Бесіди та заходи, які пропонуються, сприятимуть вихованню усвідомленого ставлення школярів до свого здоров’я та формування в них...
Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi iconШкола сприяння здоров’ю
Виховання гармонійно розвиненої особистості, активної участі кожної дитини у творенні власного фізичного І духовного здоров’я
Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi iconУрок позакласного читання Тема: Наталя Забіла. Щасливий дар творити для дітей
Здоров’язбережувальну компетентність – усвідомлювати здоров’я як вищу життєву цінність
Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi iconПочаткова школа Виховні досягнення
Кожній речі — своє місце", "Якщо хочеш бути здоровим — загартовуйся", "Чистота — запорука здоров'я", "Будемо здорові, або Пригоди...
Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi iconПочаткова школа Виховні досягнення
Кожній речі — своє місце", "Якщо хочеш бути здоровим — загартовуйся", "Чистота — запорука здоров'я", "Будемо здорові, або Пригоди...
Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi iconЗміст виховної діяльності Виховні досягнення
Кожній речі — своє місце", "Якщо хочеш бути здоровим — загартовуйся", "Чистота — запорука здоров'я", "Будемо здорові, або Пригоди...
Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi iconТематика змісту виховної діяльності 1 клас Ціннісне ставлення до себе
Кожній речі — своє місце, Якщо хочеш бути здоровим — загартовуйся, Чистота — запорука здоров'я, Будемо здорові, або Пригоди маленьких...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка