Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi



Сторінка5/6
Дата конвертації16.03.2018
Розмір1.24 Mb.
1   2   3   4   5   6

ВЕРОНІКА – ТРАВА ЛІКАРСЬКА…
Хіба не бачиш? Людство збилося з пантелику і преться кудись у прірву, у безодню…

Ти б, Катре, перш ніж ламати голову над глобальними проблемами, прислідила, куди то твій синок бігає вечорами та коли повертається… Та з ким водиться. З цього й починаються світові катаклізми.

За ними встежиш! Аякже! Такого нахапаються в інтернеті, що не кожен мозок може те просіяти…

Ось ти чипієш над усяким зіллям, перебираєш його, пестиш, а відаєш про те, які новітні технології колобродять світом? Кажуть, в Америці винайшли такий пристрій, який зчитує думки! А ти бабраєшся в травах…

Знаєш, Олено, якщо такий пристрій і винайшли, то що вони прочитають в умах більшості землян? Гроші, статки, розкіш, пороки, агресія. Звичайно ж, гроші і статки –це чудово, я не проти них, але вони майже завжди є предтечами диктату, боротьби за владу – скрізь: в сім‘ї, в колективі, в суспільстві… А трави – це нагадування про природу, про першопричину, про те, що інколи саме ними людині слід лікуватися від хімічних медикаментів та від зверхності над собі подібними.

Людина стає прозорою! Та якщо дійсно навчаться читати думки, нецікаво стане жити! А до того йдеться… Навіть в мислях своїх людина не зможе бути сама собою. Ні, Катю, не хотілось би мені мешкати на цій планеті тоді, коли над нашими головами ввімкнуть той пристрій!

Олено – Олено! Та він уже давно ввімкнутий!

Як?

Він даний Творцем людині від народження. Тільки не всім порівну. Найпроникливіші з нас бачать, скільки людина грішила, скільки криводушила. На обличчі і в поставі, в ході і в тому як людина їсть, в рухах і жестах, в словах і вчинках, а особливо – на обличчі і в очах! Візьмемо людину хвору. Та вона різниться від здорової, як небо від землі! Якщо, звичайно, поміж нас ще водяться абсолютно здорові!.. Все! Йду працювати штатною гадалкою, екстрасенсою і т. д. А знаєш, хто серед нас найкращі ясновидці? Діти. Фальшовловлювач дається нам від природи, причому кожному, як і добровловлювач, але людина чомусь спочатку чинить все, щоб придушити цей механізм, позбутися його, а пізніше прагне щось таке віднайти – ворожку, провидицю, зрештою технічний пристрій. А віднайшовши, називає все те дивовижею!

…Хлопчик сидів без свідомості. В центрі величезного міста. В центрі, можна сказати, Європи, зрештою, в центрі цивілізації. А мене мов струмом ударило: може, там йому нікому допомогти?

Підлітаю до його столика, розштовхуючи натовп, а він сидить білий, мов стіна, із заплющеними очима, не ворушиться.

Кафе «Макдоналдз», Поштова площа, місто Київ, а на календарі – серпень 2005-го року.

Картина невтішна: у дитини розбита борода, кров скапує тихенько на червону сорочку. Дітлашня посхоплювалася із-за сусідніх столиків, метушиться довкола, галасує, а дорослі як повклякали: ніхто нічого не чинить!

Навіть двохметровий здоровань років сорока, котрий одним рухом могутніх рук (сама бачила) підхопив хлопця, коли той упав прямо на плиточну підлогу, спокійно дожовує чизбургери із двома власними дітлахами за сусіднім столиком. Якась дуже вже простого вигляду малесенька жіночка метушиться неподалік з пляшкою мінералки, то закрутить пробку, то відкрутить і безпорадно розводить руками. Нарешті вириваю у неї з рук пляшку і хвацько, як заправський фахівець, демонструю присутнім, як це робиться: кілька краплин води наливаю собі на долоню і прикладаю до буйного чорного чуба дитини. Хлопчик заворушився. Потім ще води на лоб, на волосся, (адже його не напоїш – зуби міцно стиснуті, лице розбите) і малий розплющує очі!

– Як тебе звати?- питаю.

– Саша


– З ким прийшов сюди?

– З мамою.

– А де ж вона?

– Он там, у підвалі, стоїть в черзі за морозивом – він помаленьку прикладає до закривавленої бороди білу серветку.

– А як звати маму?

– Марина.

– Ясно! Зараз я її розшукаю! – втішаю хлопця, а сама швидко собі міркую: «З-під землі дістану! В прямому й переносному смислі. Не будь я журналісткою!

– І раптом хлопчик починає хилитися з пластмасового крісельця. Йому знову погано. Я вже з трудом втримую його раптово обважнілу голову і звертаюся до присутніх, що обступили нас, допомогти. Ніхто не хоче навіть доторкнутися до нього! Я встигла розгледіти: дитина чиста, навіть випещена, гарно зодягнена, з чудовими рисами обличчя... На вигляд років дванадцяти. Я вже волаю про допомогу, знову хлюпаю воду, легенько проводжу звільненою рукою над його головою – ділюся енергією.

Як довго тягнеться час! Нарешті хтось ззаду перехоплює його голову з моїх рук, він знову розплющує очі...

– Зараз приведу маму!

Його погляд цілком осмислений.

...А серпнева спека, здається, пропікає наскрізь. «За такої духоти привести дитину в цей натовп і кинути напризволяще»,– встигаю подумати, біжучи до підвалу:

– Зараз я тебе, мамо Марино, «виловлю» в цьому галасливому морі!

І яку ж картину я застаю? У величезному підвалі стугонить, реве, завиває музика – гучності неймовірної. Та десь із півтори сотні народу «тусуються». Кілька черг, закручених неймовірними хвостами, пританцьовують перед довгими прилавками. Спустившись всього на кілька сходинок, я зрозуміла, що зараз відбудеться найкращий мій публічний виступ у житті. Головне – не розгубитися і діяти спокійно, наскільки я зможу. Контингент – в основному молодь (оцінюю обстановку) та ще батьки з дітьми – чи докричуся тут до кого-небудь? Що робити? Треба сказати їм єдино правильні слова, щоб вони заглухли і не кричали та щоб хтось вимкнув цю децибельно-дебільну музику. Збираю всі свої сили і «трансформую» в голос... І ще треба прокричати так, щоб не впала від страху розшукувана.

– Увага! Мама Марина! Мама Марина! Ваш хлопчик Сашко нагорі упав, розбив лице... Негайно йдіть наверх! Мама Марина!...

Я хотіла повторити свою гірку тираду, і раптом – о диво: наче за помахом чарівної палички – тут стихло... там... прислухалося, а вже за мить полетіло по чергах різними голосами – дівчачими та басовитими парубочими, а потім ще й дитячими:

– Мама Марина! Мама Марина! На вихід! – Натовп ревів, стогнав, благав, вимагав,- на вихід! Бігом до своєї дитини!

Мій вереск був уже непотрібний... Кожне, здавалося, крутилося довкола себе, роздивляючись: хто ж тут ця мама, чи вона чує?

Боже, які в нас люди! Яка молодь! – промайнула думка. Ледь зачувши позивний біди, кинулися на допомогу... І на якусь мить мені здалося, що ми всі тут свої, рідні, і що вони всі дивляться на мене з вдячністю та повагою!

Раптом неподалік від сходів, на яких я возвишалася, мов на трибуні, десь метрів за три, завважую високу гарну жінку з пишною зачіскою, Щось кричить до мене і посилено жестикулює руками, в яких тримає кілька шоколадних конусів з морозивом.

– Це я! Іду! Вона миттю виборсується з натовпу, люди розступаються...

В підвалі запала така тиша, що стало чути як молоденький офіціант викликає по мобільнику «швидку».

Я повертаюся до своїх родичів – сестри та небоги, котрі чекають мене за столиком у кутку – це ми, зустрівшись у місті та нагулявшись, зайшли сюди випити води та поласувати морозивом. Розповідаю їм про те, що трапилося, бо за велелюддям вони нічого не бачили. Небога приносить морозиво, ще сидимо, потім я проводжаю їх на автобус, що йде в Дарницю, довгенько його чекаємо. Нарешті вони поїхали додому, а я, перш ніж рушити до метро, вирішую глянути: а як же там «мій» хлопець? Мабуть, уже нікого не застану. І уявляєте, – сидять! Ждуть «швидкої допомоги», яка «забула» чомусь сюди приїхати... Скільки ж це часу минуло? Вочевидь, ціла година... Отакої!..

Мама сидить навпроти синка і так спокійно з ним бесідує, що я зрозуміла: справляться з ситуацією! Уже справилися! Дітлахи, котрі гарцюють довкола них, загледівши мене, навперебій почали вигукувити: «якби не ця тьотя, він би вже упав! Якби не ця женщина, йому було б дуже погано!»...

Обсипана з ніг до голови їхніми захопленнями та подяками матусі, поспішаю додому, почуваючи себе героїнею дня. Щоправда, наостанок цікавлюся: що з хлопцем, чи було таке раніше? «Ні, це вперше, – констатує матуся Марина, – мабуть, спека вплинула...»

«В такій перенаселеній Європі, в такі цивілізовані часи!»

– Пригадую вірші Ліни Костенко.

Нещасна наша цивілізація!... Трапилося б таке з хлопчаком десь на глухому хуторі, так і то хтось би помчав до сусіднього села за знахаркою. А київська «швидка» чомусь асоціюється з черепахою...

І ще пригадую своє навчання на курсах з народної медицини, де одна з викладачок, кандидат медичних наук, любила повторювати: «Я знаю... ну що ви зможете зробити до приїзду лікаря... Хіба-що поговорити з хворим, підтримати його морально...»

...Та поділитися енергією, та хлюпнути в обличчя води, та гукнути когось на допомогу. Та зняти страх із потерпілого. А ще – вдатніші з нас, фанатів народної та нетрадиційної медицини, можуть сказати такі слова, котрі вдихнуть в людину життя.

І ніякої містики! Все цілком природньо, по-науковому. Проте, якщо наука ще не все відкрила – нехай нас доганяє. Звичайно ж, ми дружно схиляємося перед всемогутністю і неймовірністю сучасної медицини, але їй інколи не бракувало б і в нас дечому повчитися... Наприклад, лікуванню словом, молитвою, замовляннями... Хоча... ви уявляєте лікаря, який молиться за своїх пацієнтів?.. Та йому ніколи за себе помолитися і за своїх рідних, не те що за когось, так ми його завантажили і зневажили...
...То вже значно пізніше я навчилася читати долі дерев і людей: по їхніх очах, обличчях, сучках та плямах на тілі, пеньках довкруж та по розмові з ними. А поки-що я була така мала – пам’ятаю, всього кілька років, що доводилося бігти за бабою, коли та швиденько чимчикувала до лісу.

Літній досвіток. Ніде нікого. Ми мовчки пробігали сіріючі в тумані сільські піщані вулиці, старезне кладовище, де вже не було страшно, хоча я намагалася випередити бабу і якомога скоріше перемчати те недобре місце. А коли долали брід, то здавалося, що собою розрізаємо туман, і тут я боялася відстати, бо так недовго і загубитися, зате в лісі розтуманювалося швидко. З кожним кроком світлішало, прокидалися перші пташки, а потім саме сонце ледь з’являлося у верхів’ях дерев – більше, більше, по наростаючій. І мені чомусь здавалося, що ми з бабою – теж перші пташки цього лісу...

Баба моя зросла у лісі і нічого тут не боялася. З нею мені також не було страшно. Це якби зараз хтось мені сказав: візьми чотири – чи п’ятирічну дитину та пройдися з нею десятки кілометрів по лісах, з весни збираючи квіти, трави, ягоди, а далі – липовий цвіт, гриби, горіхи, барбарис, кропиву для худоби, глицю, хмиз, – все, що міг дати ліс. Нізащо! Хоча зараз я вже старша, ніж моя баба була тоді...

Ліс стояв височезний і сонячний, як святочний храм. Баба так любила всіляке різнотрав’я, що гладила його по голівках як малих дітей...

Девясил, золототисячник, дика ружа, чистотіл, вероніка, материнка...–назви рослин були такими ж древніми як і ці несходимі ліси... І все воно цвіло, розкошувало, переливалося кольорами, промінням, незвичайними пахощами, чудернацькими назвами, дзумінням лісових бджіл... І чіпко, надійно оселялося в моїй пам’яті...
По обіді сиджу, пребираю трави, щоб не перестоювали на лаві, ховаю в мішечки, аж тут приходить Вероніка. Ми вже знайомі, минулоріч приводила на лікування матусю. Молода білява красуня з небесними очима дивиться якось розгублено, крізь мене... У шибку б’ється золотий серпневий джміль, але нам обом не до нього...

– Як там мама? Знову щось?

– З нею все гаразд, а от зі мною...

– Сідай, розказуй, взагалі-то сьогодні в мене вихідний, не приймаю...

– Тьотю Катерино, я вже більше не можу... мені нікуди йти...

Дивлюся, а її вродливе обличчя з білого стає сірим, а потім береться якимись рудуватими плямами, а далі – ой леле!–спалахує недобрим пурпуровим вогнем... Очі блукають...

– Дитино, та що це з тобою?

Вона різко схоплюється з місця і починає бігати по кімнаті. І тут я помічаю щось неймовірне, її руки творять якийсь чудернацький танець: на потилицю, на пояс, на груди, ось уже викручує собі зап’ястя, нервово перебирає пальцями.

– Що тобі болить? Кажи вже, не мучся!

– Я дитину залишила напризволяще...

– Яку дитину? Де?

– Свою дитину. В роддомі. Сьогодні йому рівно десять днів... Груди розносить, мабуть, мастит. З молоком справитися не можу.

Я вражена.

– Значить, – белькочу, – у тебе синочок. І щоб щось сказати, питаю чи дала дитині ім’я.

– Аякже, – ледь шепоче, – Святополк... Святополк Енрікейович.

– Як-як?


Святополк Енрікейович... Вона робить слабку спробу усміхнутися, проте обличчя лише болісно перекосилося...

А мені це її страждання – маслом по душі. «Місця не знаходиш собі, голубонько, – думаю, – значить, ще не все втрачено для малого Святополка», а вголос допитуюсь:

– А що ж Енрікей – батько дитини? Іноземець чи що?

– А нічого! Його звати Енріке. Мати назвала на честь Енріке Карузо, співак такий був італійський... У нього сім’я, двоє дітей, а я не знала...

– Ага, ясненько... А твої батьки?

– Мама плаче і жене за дитиною: «Іди, забери негайно!» А батько вперся: «Принесеш –уб’ю обох! Байстрюків годувати не буду!» – І додає такі слова, що мені темніє в очах. Що робити?

– Добре, дочко, подумаємо удвох. Не відчаюйся! Відколи світу і сонця, проблема ця лиховодить людьми. Чоловіки спочатку умовляють на чисте і неземне кохання, а потім за все розплачується жінка, все спихається на неї, сильнішу... Хитро придумано самими ж чоловіками: не смій грішити, бо це низько, брудно, огидно, а мені можна, бо я настільки чистий, порядний, самовозвеличений, що бруд до мене не пристає! А дітки? Дітки – це прерогатива жінки, як зараз кажуть інтелектуали... До речі, освіту маєш?

– Ще рік навчатися в інституті...

– От і добре. Матимеш освіту – не пропадеш.

Я мовчки оглядаю пацієнтку і спохоплююся:

– До лікарів зверталася?

– Так! Уколи колять, якісь таблетки прописали, але я подумала – може, траву якусь попити, тому й прийшла сюди. Може, щось підкажете, щоб подалі від медицини. Так уже все набридло...

– Знаю унікальний засіб! Тут ти не помилилася, прийшовши до мене. Хочеш справитися зі своєю проблемою за три дні?

– Невже це можливо? Я все зроблю, що скажете.

– Погодувати дитину!

– Чию?


– Свою ж, звичайно! І тільки свою!

Вероніка вклякла на місці:

– І все минеться?

– Все!


І тут її очі стають сині-сині. Чи то звела їх до погожого неба за вікном, чи колір блузки відбився у зіницях, раптом якось проясніла на виду, стала знову собою, юною блакитноокою красунею.

Я поволеньки підбираю слова, розпрямляюся, високо зводжу голову, і кажу їй так твердо і тихо, карбуючи кожне слово, щоб запам’ятала на все життя і по змозі передала далі, іншим:

– Будь сучасною! Плюнь на всіх недоумків, які хоч коли-небудь дорікатимуть тобі твоєю ж дитиною! Ми вже докотилися до того, що дітей народжується дуже мало. «Демографія!» –виють політики.

– З вами так легко! – перебиває мене дівчина, зітхаючи з неймовірним полегшенням, і слухає далі захоплено.

– І ще запам’ятай, дякувати Богу, ми живемо не в часи Шевченкової Катерини, долю якої так ретельно заучували в школі. Біль поета для того й вихлюпнувся колись давно на папір, щоб суспільство спам’яталося... Але й зараз у житті чомусь все навпаки...

В Європі вже давно відбулася так звана сексуальна революція. Її відголоски доходять до нас з трудом і то не кращим своїм боком. Якісь збочення. Громада ніяк не може оговтатися та взяти цю справу до своїх багатомільйонних рук. Чому б, наприклад, молодій мамі, якщо вже склалася така ситуація, як у тебе, не пожити в якомусь «Дитинці», поки довкола всі схаменуться та прочумаються від тисячолітньої дрімучості, та дадуть їй змогу вільно дихати, а до того ж і новонародженій дитині? Чому ніде в світі на сьогоднішній день, в жодній країні, немає стільки дітей на вулиці?

І зрештою, чому, як ланцюгова реакція, десь під кінець життя з’являються у нас нічийні старушенції та нічийні старички? Ой, Вероніко, забалакалася я, розворушила ти наболіле.

Я дала їй суміш трав та й кажу:

-До речі, в цій суміші є трава твого імені – вероніка зветься. Буває вона різна: довголиста, лікарська, плющолиста, колосиста, дібровна... Тобі я даю вероніку лікарську. Дуже помічна трава, побачиш, як стане тобі в пригоді.

Дівчина пішла від мене, усміхаючись, а другого дня зателефонувала:

– Звідки ти? – Питаю.

– З дому. Ви ж чуєте, хто верещить ось на руках і не дає говорити? Святко верещить! Забрала!

У телефонній трубці надривалася спасенна немовлятська душа, не відаючи про щасливий початок власної долі...
...І знову якогось серпневого досвітку, зігнорувавши майбутню денну спеку і сум’яття, у веприцьких лісах розцвітала бузковим цвітом вероніка, тішачи погляди хіба-що лісовиків та мавок... І водночас десь у безмірі днів і ночей люди одинокого, безнадійно самотнього, загубленого у безконечності світів мегаполісу вже чекали на її допомогу...

ЗМІСТИТИ ЧАС І ПРОСТІР
На той час я вже знала, що головне в нашій справі – спробувати змістити час і простір. Цьому нелегко навчитися, якщо цьому взагалі можна навчитися. Лідія Миколаївна, моя Наставниця з народної медицини, якось сказала, що якби ми всі не були такі «засекречені», а спокійніше «розкривалися» перед наукою, то давно все вималювалося б у струнку наукову систему, ніхто нікого не звинувачував би у шахрайстві, а люди спокійно оздоровлювалися б, зовсім не протиставляючи нас ортодоксальній медицині, а навпаки...

Якби ми були відкритіші!.. Якби хтось на це зважав!.. Та якби населення було підготовлене... Та якби людина зрозуміла, що на неї можна поглянути зовсім з іншого боку. Дуже вже багато цих «якби»...
– Бачу, ви теж прийшли до Кошмака по здоров’я? – я усміхаюся до симпатичної чорнявої молодиці.

– Атож. Щось він затримується, а казали, що обов'язково буде... – Вона нервово бігає очима по скляних дверях будинку культури і, не знайшовши на них відповідної об яви, підходить ближче.

– Та сьогодні ще можна почекати! Погода яка! – резюмую я.

Тоді вона з надією підступає до мене:

– А ви вже тут були? Ну і як результат?

– Слава Богу, я в нормі, вчуся тут.

– Вчитеся? – Зведено вгору «чорнії брови, карії очі».

І тут я помічаю її проблему: як це там кажуть медичні ортодокси? – невроз, нервовий тік, одним словом, неврологія...

«Ясно, голубонько», – думаю собі, – замордувало тебе життя, замордувало... Нам всім тепер тяжко, але не можна аж так розкисати перед нахабною пикою життя... Бо воно ще не такі рахунки пред’явить... Лице її раз-по-раз нервово сіпається, наче пробігає по ньому струм чи лиха година.

– А ви як думаєте, допоможе мені Микола Григорович?

– А що з вами? – Питаю, наче не бачу сама.

– Та ... якось, – вона зам’ялася, – усе болить.

– А десь лікувалися?

– Ой, лікувалася... Вже так набридла лікарям, що вони мовчать і чомусь не відповідають на мої питання.

– Як це не відповідають?! А лікарська етика?

– Отак... мовчать і все... Не хочуть мене вже бачити, тож і мовчать.

– А найголовніше щось можете виділити зі своїх болячок?

– Душа болить. Розумієте, коли болить душа, то вже здається, що болить все, і нічого не хочеться...

– Он воно що! І давно вона у вас так болить, душа ваша?

– Давно, років з п’ять...

– Ви дуже правильно зробили, що прийшли до Миколи Григоровича. Кошмак – це сила. Він зробить із вас людину. Нормальну здорову людину. Я навіть вірша придумала:

Як можна нам хворіти, як,

коли є в Києві Кошмак?! –

Знаєте, я не сумніваюся в тому, що він сильніший від самого Норбекова!

– Щось чула краєм вуха про такого...

Я говорю з нею дуже серйозно, а в душі радісно сміюся, бо зненацька побачила внутрішнім зором, яка вона буде невдовзі, ця жінка: весела, самовпевнена, щаслива, як сміятиметься над своєю безпросвітною осточортілою хандрою... Як личитиме їй незвичайна висока зачіска.

Бліда, хвороблива, ніяка усмішка ледь торкнулася її губ:

– Ой, я вже ні в що не вірю. Це в нас на заводі дівчата кажуть: поїдь ще, Марино, до Кошмака. Ото ж я й надумалась. І чого ж ви тут навчилися ? –звертається до мене.

– Так ви – Марина – от ми й познайомилися (я називаю своє нове знахарське ім’я – Василина, до якого вже майже звикла), – а навчилася я тут багато чого. Ось хочете, зараз продемонструю?

...Щось, певне, було в моєму голосі, в словах – сміливе – до нахабства, зухвале і веселе – до неможливості, таке, що змусило її прислухатися до мого розпатякування.

А як же було мені не веселитися, коли сонця довкіл – хоч залийся, бетонна галявина, на якій ми стояли, оторочена деревами, будинками, сонячними дорогами, пружинила під ногами, а головне – це був мій день, коли життя балує. Їх у мене в році, дякувати Богу, буває достатньо... Я любила це місто, цей Київ, весь красивий світ, людей у ньому, всю цивілізацію, яка навчила мене сміятися, Господа, який все це мені дарував у своїх щедротах, кожну розбухлу бруньку на пізньоберезневих теплих деревах. Я обожнювала цей ажурний та мереживний світ і людей у ньому, то чому ж не поділитися тим, що маю, з цією нещасною?

Не треба бути провидицею, щоб збагнути, що Марина нічого цього довкіл не бачила, якась напівпрострація. Нервові напівавтоматичні рухи...

– А відкіля ж ви прибули сюди?

– З Осокорків.

Господи, подумалося мені, з такої райської місцини під Києвом, і такий контраст зі здоров’ям. Золоті бруньки сонця на березневих верболозах...Подих сум’яття і оновлення від далеких заплав, терпкості і натхнення від Дніпрової осмути...

Мені стало жаль її... А пожалівши, я (забігаючи наперед), скажу, що витратила на неї півтори години, тобто дев’яносто сонячних березневих хвилин, проте пішла вона від мене без отого посіпування на обличчі, – то якщо брати зовнішньо, – а якщо внутрішньо – іншою людиною пішла. І я цим страшенно запишалася. Вона сміялася до мене, йдучи геть, і вже не чула, як я просила-наказувала привести її молодшенького сина. Уже через неї побачила я його проблему... І ще побачила, що небагато знайдеться охочих і спроможних йому допомогти.

Я ж навпаки – рушила від неї, злегка похитуючись від втоми. Добре, що Кошмак того дня так і не з’явився, десь був у від’їзді, бо мій «вуличний сеанс» зцілення був би перерваний, збитий з ритму, і, швидше всього, не вдався б.

Довго-довго чимчикую вулицями і завважую якийсь слизький, непевний, вібруючий стан... Нехай. Я вже знала, що це скоро минеться. Зате результат який! Для мене самої це все ще залишалося дивом. Адже я до неї майже не торкалася. Правда, взяла лише раз за руку, коли вона була підготовлена до сприйняття. Ну й важка пацієнточка трапилася! Але ж я себе вкотре перевірила!

А тепер мені чомусь тяжко...

Переключити себе взагалі нескладно, от і цього разу я подумки натисла невидимий важіль.

...Море, Алушта, Професорський куточок, гора Кастель з м м’якими курортними обрисами. Я сиджу в морі і ніяк не хочу виповзати на берег. Саме виповзати, бо плаваю я погано. На жаль. А коли ми прошкуватимемо з пляжу, вишуканий білосніжний оркестр на набережній гратиме стомленому сонцем довкружжю знаменитий вальс Еуджена Доги...

Зараз тільки Алушта, море... рибальський сейнер привіз сардельку, і треба бігти, щоб стати за нею в чергу. Хвилювання наростає, слизький трап розхитується під ногами, черга, здається, двісті душ, так, чого доброго, мені не вистачить. Або гепнуся у воду. Ото буде сміху і страху! Нічого, я не дам себе перехитрити, бо моїй сім ї треба ж тут щось їсти. А завтра вранці ми з малим сином відберемо-випросимо у хлопчаків з нашого двора малюсіньких крабенят і помчимо з ними до моря, щоб їх врятувати. І вони будуть сіро-синього кольору, як камінці на морському дні...Ось вони шмигонули з банки до води, і їх накрило хвилею...

А чого це у вас в Алушті – море котів? Що, священна тварина? А... сейсмічно-чутлива...

Я знала, що ще десятки разів переберу в пам’яті ту бесіду з Мариною. Бо то для мене – ціла наука біоенергетики та психоаналізу. Але не зараз, бо поки-що мені важко! Не допомагають навіть алуштинські коти. Ще трішки і, звичайно, дам собі раду, але знову повертаюся в ту розмову біля будинку культури. Тихенько та обережненько запитую:

– Марино, а що ж трапилося п‘ять років тому, щось було поштовхом до такого стану?

– Аякже, причину я добре знаю! У нас на Осокорках приватний сектор, свій будинок, сад. І, уявіть собі: літо, я готую ягоди для варення, йду в сарай, щоб взяти тазик. А чоловік мій в ті роки пив страшенно, по-чорному, і все обіцяв щось заподіяти собі... І ось відчиняю двері сарайчика, а він висить на шворці...

...Я ще раз і ще раз перемірюю затишні вулички і провулки, міркуючи про те, що тут треба запитувати: а чому це у вас в Алушті море п’яниць? Невже не можна прожити цей відрізочок життя, подарований Богом, людиною? Мабуть, алкаші теж сейсмічно-корисні? – Марудяться, тусуються, вештаються кругом, навіть під ногами валяються, як передструсове попередження людству?..

Ось ця гора простоїть тут ще тисячі років, а оце море шумітиме, шипітиме, бурхатиме тут довго-довго. І тільки людина, набравшися, як жаба мулу, цивілізації, мислитиме себе царем природи...

...Це я знову переключаюсь. Ні, я відключаюсь. Від ваших проблем, тем, болячок, від ваших ілюзій. Я знаю одне: так надалі маятися не можна. Під таким хмільним градусом.

Звичайно, я вмію трохи змістити час і простір, простір і час, я вмію вам допомогти, але я добре пам’ятаю також слова моєї дорогої наставниці зі знахарства Лідії Миколаївни: «не набивайся нікому, ради Бога, зі своєю допомогою, люди здебільшого не готові до цього, отже, страждатимеш... Нехай самі попросять...».

А чому мені, питається, страждати, якщо тепер я знову розмірковую про алуштинських котів? І взагалі про роль тварин у нашому житті. Мабуть, воно неспроста кимось так задумано. Коли згадуєш про тварин, про їхні звички, вроду, доброту, невибагливість, на душі стає весело і легко.

...Після першої нашої зустрічі я бачила Марину ще кілька разів і дуже здивувалася, що від колишньої «загнаної конячки» не лишилося й сліду. Я зрозуміла, що жінка почала серйозно працювати над собою. Господи, – не вірила я власним очам,– невже лише одного поштовху достатньо було цій людині, щоб розпочати усе спочатку?.. Ще досить молода весела кароока красуня якось аж повищала зростом, розпрямилася.

Р. S. Марино! Вам принесе цю мою новелу, надруковану в пресі, сусідка. Не лякайтеся. Я сама багато-чого не можу пояснити. Дайте прочитати це все молодшому синові, на жаль, я не спитала його імені, а то спробувала б допомогти йому на відстані. Нехай він розшукає мене через редакцію...



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6

Схожі:

Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi iconНародні свята весняно-літнього циклу благовіщення (7 квітня) На це свято земля розкривається для росту всякого зілля
На Благовіщення з`являються перші весняні квіти ряст. Був звичай топтати цю квітку, примовляючи: "Топчу, топчу ряст, дай, Боже, діждати...
Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi iconВалентин чемерис з ким сміється україна антологі я українського сміху київ – 0 Антологія видається за сприяння Патріарха Київського І всієї Руси-України філарета
Григорія Сковороди, 18 ст. І по наші дні 2009 р від Різдва Христового. До антології увійшли твори сміхотворців які трудилися на веселій...
Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi iconФітобар «планета здоров’Я» 1-й ведучий. Шановні гості! Запрошуємо вас на презентацію фітобару «Планета здоров’я»
«Планета здоров’я». право перерізати стрічку надається…
Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi iconЗдоров’я школярів багато в чому залежить від їхніх теоретичних знань І практичних навичок, які сприяють збереженню здоров’я
Бесіди та заходи, які пропонуються, сприятимуть вихованню усвідомленого ставлення школярів до свого здоров’я та формування в них...
Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi iconШкола сприяння здоров’ю
Виховання гармонійно розвиненої особистості, активної участі кожної дитини у творенні власного фізичного І духовного здоров’я
Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi iconУрок позакласного читання Тема: Наталя Забіла. Щасливий дар творити для дітей
Здоров’язбережувальну компетентність – усвідомлювати здоров’я як вищу життєву цінність
Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi iconПочаткова школа Виховні досягнення
Кожній речі — своє місце", "Якщо хочеш бути здоровим — загартовуйся", "Чистота — запорука здоров'я", "Будемо здорові, або Пригоди...
Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi iconПочаткова школа Виховні досягнення
Кожній речі — своє місце", "Якщо хочеш бути здоровим — загартовуйся", "Чистота — запорука здоров'я", "Будемо здорові, або Пригоди...
Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi iconЗміст виховної діяльності Виховні досягнення
Кожній речі — своє місце", "Якщо хочеш бути здоровим — загартовуйся", "Чистота — запорука здоров'я", "Будемо здорові, або Пригоди...
Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi iconТематика змісту виховної діяльності 1 клас Ціннісне ставлення до себе
Кожній речі — своє місце, Якщо хочеш бути здоровим — загартовуйся, Чистота — запорука здоров'я, Будемо здорові, або Пригоди маленьких...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка