Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi



Сторінка6/6
Дата конвертації16.03.2018
Розмір1.24 Mb.
1   2   3   4   5   6

ТИГРОВА ЛІЛІЯ
-Купуйте тигрову лілію! Купуйте тигрову лілію! Всього дві гривні, а краси – на все літо... Лілія! Багаторічна тигрова лілія... – Жінка вигукувала на весь пристанційний базарчик, видно, треба було спішити додому, а в неї залишалася непроданою тільки ця квітка...

Я вирішила виручити її. Помаленьку беру це смугасте диво, віддаю дві гривні, дякую і обережненько несу його на дачу. Воно, дебеле і раде, що його нарешті купили, а значить, скоро посадять, з міцним коренем, добряче обліпленим чорнющою землею, цвіте собі в моїй сумці в поліетиленовому кульку, виглядаючи на світ божий кількома веселими суцвіттями.

А сонце пражить над нами вже справді по-літньому. Придивляюся до цвіту і думаю, що ж він мені нагадує? Оксамитна, пухнаста, золотисто-червоно-коричнево-жовта квітка з усім спектром відтінків і переходів одного кольору в інший цвіте у моїй руці як саме сонце, і лише придивившись пильніше, бачиш якісь аж хворобливі кремові смужки, що контрастують з цією розкішшю. А цілий вінчик витончених тичинок в середині, у серці квітки, і на кожній – манюсінький пухнастий капелюшок з пилком, видовжений у формі перекинутого догори денцем човничка... Господи! Діла твої незбагненні і неосяжні...

...Одного разу на прийом до мене прийшла незвичайної вроди жінка і назвалася Лілією. Така висока, ставна, білотіла блондинка з ясними очима.

А коли в першій же неспішній розмові вона повідомила, що народилася у рік тигра, як і її чоловік, я відразу збагнула, що до мене на прийом з’явилася сама тигрова Лілія, теж творіння Боже, тільки тепер у людській подобі! Пухнаста, розкішна, самовпевнена. Така не буде чипіти десь у ярку обабіч дороги, милуючи зір перехожих, їй подавай хороше місце в саду, та по центру грядки, де найбільше сонця, та щоб води вдосталь, і роси, і леготу чарівного... А її легка хворобливість, ота ледь-ледь помітна блідість на обличчі та ще ніжна підсиненість шкіри під очима – то лише невеличка данина життєвим негараздам.

Згодом, краще познайомившись зі мною і, вочевидь, переконавшись, що я зроблю все можливе, щоб їй допомогти, вона сказала, як відрубала:

– Чоловік зраджує! – І тут я побачила, як плаче тигрова Лілія. Господи! Щоб я тільки не віддала, аби ніколи більше не бачити таких сліз. Це, знаєте, як ножем по серцю! Уявіть собі: сидить жінка молода, ясночола, з гордою поставою, і змиває слізьми свою божественну вроду через якогось... якогось... якогось... (Жаль, що в мене така житейська установка: ніколи брутально не лаятись, бо усілякого лайна словесного і так достатньо довкола)... Як його тільки й назвати? Через якогось... пенька.

– Лілечко, а якої допомоги ви від мене, власне, чекаєте?

І тут вона заголосила:

– Приворожіть, відворожіть, зніміть із нього це наслання, цю порчу,- вона задихнулася, – робіть, що хочете, я віддам все, що маю, тільки робіть щось! Я виконаю все, що накажете, у нас двоє дітей – дочка й син, а я... а я... Бачите, що зі мною... Вона почала тремтіти як в лихоманці...

-Лілю, почекайте, ви, здається, звернулися не за адресою. Я – звичайна цілителька, знахарка можна сказати. У мене сертифікат Асоціації народної медицини, у мене – Ліцензія на трудову діяльність Міністерства охорони здоров’я! Зрештою, у мене вища журналістська освіта, а ви про ворожбу, наслання. Ну яка з мене чаклунка? Бог з вами. Я дуже люблю трави, рослини, знаюся на них. А також знаю силу людського слова і допомагаю добрим людям кому травою, кому словом. Та ще молюся за своїх пацієнтів і обов’язково за тих, які ніколи до мене не прийдуть (так мене навчила одна знаменита знахарка).

– Але ж кажуть, що ви допомогли жінці, в якої зник чоловік – по фотографії! – Лілія аж кинулася в мій бік, аж голову витягла. Їй так хотілося, щоб я могла все!

– Так що, люди брешуть?

– Та ні, не брешуть... Розумієте, Лілю, ви ж інженер, також маєте вищу освіту і знаєте, що «світ пізнаваний, проте не пізнаний», так от: сто років тому я зрозуміла, що володію деякими елементами яснобачення, а зрозумівши, почала в собі це розвивати. Повідомивши про це людей, я дуже хутко збагнула, що моє вміння їм ні до чого – сміх та й годі. Щоправда, я чула, що десь за кордоном наука нібито всі ці чудеса вже пояснює. Але тільки не в нас! Тут треба ще сто років, щоб щось до людей дійшло. Я вирішила не хвилюватися, не хизуватися, краще почекаю сто років... Проте, коли трапляється нагода, охоче демонструю ті крихти, що мені відкрилися. А люди – і прагнуть чогось «надприродного», і бояться, і не знають – вірити чи ні... Тепер щодо фотографії – вона багато-чого може розповісти тому, хто вміє бачити. От я цим і скористалася...

– Тоді скажіть мені, будь ласка, потрібні слова, навчіть мене, бо інколи здається, що я божеволію. Що мені робити?

– Ой, Лілю,- починаю я дуже щиро, – мені чомусь важко уявити чоловіка, який може зраджувати саме вас. Можливо, вам це тільки здається?

Вона заговорила так швидко, ковтаючи слова чи їх закінчення, що я збагнула лише таке:

– Та ви б побачили мого чоловіка, красень із красенів! Таких більше немає на світі... Високий, могутній, ставний, а врода... Коли ми йдемо по вулиці, на нього всі жінки оглядаються, а до того ж він – у великому бізнесі, і кругом йому удача. Спортом займається, фігура чудова, він тільки гляне на жінку, і вона вже розкисає... Ви розумієте мене?

– Не зовсім. Можливо, він тільки у ваших очах такий?

– Ой ні, якби ж то! Та що я вам розказую, краще приведу сюди і познайомлю. Скажу, що щось там у вас лікую. Наприклад, серце. Так-так, щось поколює останнім часом, – вона притулила руку до грудей.

А вже наступного дня її красень, новітній Казанова і Ален Делон в одній особі, стояв на моєму порозі:

– Я Мечислав Вікторович. Дружина дзвонила вам, от я і прийшов. Сказала, що якісь трави дасте для неї, від серця.

– Сідайте, Мечиславе Вікторовичу, – припрошую, – а сама, затамувавши подих, пильніше, ніж хотілося б, «пробігаю» поглядом по його обличчю. Грубуваті риси, глибоко посаджені безбарвні оченята, затовста, як на тридцять п’ять років, постава. «Господи, – думаю собі, – а де ж це наш красень?» І ледь встигаю так подумати, як Мечислав нахиляється до мене:

– Мені незручно, але хочу і для себе у вас щось із ліків попросити.

– А в чому, власне, проблема?

– А мені ж сказали, що ви зразу бачите, з чим людина прийшла, і самі їй кажете.

– Буває, кажу...

– Та, знаєте,- хихикає він,- ожиріння. Чим більше хвилююся, тим швидше набираю вагу.

– А з чим пов‘язані ваші хвилювання, якщо не секрет?

– Я-то скажу, але дивіться, не скажіть Лільці, бо вб’є, ‒ він сміється, змовницьки підморгує.

Тоді я беру дещо офіційний тон:

– Молодий чоловіче, якщо я порушу конфіденційність спілкування з будь-яким пацієнтом, відбереться моє вміння. А цього я боюся найбільше... Адже мені з ним набагато легше йти по життю.

Тоді Славко, він же Мечислав, він же Мечик, як побожно називала його благовірна, озираючись по боках, немов злодій, схвильовано прошепотів найбільшу свою таємницю:

– Я, здається, закохався!..

– Так це ж чудово! – усміхаюся я. Кохання – не хвороба, а навпаки – ліки від усіх хвороб!

– Отакої! Від нього люди, буває, сохнуть, в’януть, чахнуть, а я навпаки – росту як на дріжджах... в ширину. Якийсь жах! Ще у вівторок важив дев’яносто один, а в суботу вже дев’яносто три, от і скажіть мені – можливе таке чи ні?

– Значить, можливе, раз це відбувається з вами. Але річ у тім, добродію,- продовжую,- що медицина в мене нетрадиційна, і для того, щоб реально допомогти вам, а не лише спробувати, мушу побачити «предмет» вашого захоплення.

Він розгубився:

– Ну... якщо так... якщо це необхідно, то я покажу її. Вона у нашій конторі, тобто в офісі, як тепер модно казати, касиркою працює. Я згоден! – уже рішучіше додав, – бо якщо це кохання розгориться далі, то я в двері не проходитиму. А вона... така тонюсінька, та юна, та гарнесенька, що дуже вже ми контрастуємо з нею. І я не знаю навіть, з якого боку підступитися...

Мечислав, треба сказати, теж пообіцяв мені солідну винагороду за мої скромні послуги, тільки дуже просив не зволікати, тому вже наступного дня рано-вранці, залишивши на асистентку кількох своїх пацієнтів, я вирушила майже через усе місто до його офісу. «Так я розбагатію з вами чого доброго, – усміхаюся сама до себе. – Не так гроші мені ваші потрібні, гроші я зароблю, як те, щоб слово моє і вміння до вас доходило... Щоб ви нікого не тероризували і не марудилися самі...»

...В офісі чимало всілякого люду, гамірно. Завважую розкішний інтер'єр, вочевидь, справи тут ідуть непогано. Молоді клерки жваво бесідують з клієнтами. Я з трудом протискуюсь до каси, що в кутку, і відповідно до нашого з Мечиславом усного сценарію, прошу бланк для оформлення покупки. Миловидне дівча, не зважаючи на зайнятість, буквально боковим зором завважує мене, і охоче протягує потрібну картку.

І другого, і третього дня шофер Мечислава при всьому параді на якомусь нетутешньому диво-автомобілі доставляє мене до його офісу. Цих моїх візитів якраз вистачає, щоб взяти ситуацію, як кажуть, в руки.

Увесь можливий і неможливий досвід віків і мудрість їхня, і вся історія і філософія людських стосунків, і проникливість теперішньої науки, що зветься психологія, – все сконцентровано в простих і звичайних словах, єдино-правильних, які я мушу сказати Мечиславу. А ще моє скромне вміння вчасно віднайти потрібні слова у людському лексиконі і сказати їх пацієнтові.

І я починаю здалеку – відразу ж наступної зустрічі з Мечиславом – з його дитинства. Він дуже дивується, що мене цікавлять такі дрібниці з його найніжнішого віку: які страви йому подобалися, чи часто його карали за непослух, з ким дружив і т. д.

А потім тихенько розповідаю йому про його майбутнє.

– Учили, – питаю, – геометрію?

– Вчив – відповідає здивовано.

– Отож, якщо у трикутнику відомі два кути, то третій вирахувати – одне задоволення. Формула є така. Отак і в людському житті. Один кут – минуле, другий – сучасне, а третій – майбутнє. Звичайно ж, з невеличкою корекцією.

Так от, це добре, що ви можете закохатися – то багатство душі вашої заявляє про себе. На людей ви дивитеся захопленими очима, і це в них відгукується. Проте Галинки (так звали юну касирку) у вашому майбутньому немає. Так, вона закохана, але в іншого, не в вас. А вам вона просто підігрує, бо ви її начальник.

Потім я помаленьку переводжу розмову на інше і з захопленням розповідаю йому, як позавчора не могла впоратися з проблемою однієї дуже вже літньої пацієнтки. Майже дев’яностолітня бабуся просила дати їй тести на омолодження, бо, бачите, стільки прожила на білому світі, а нічого хорошого ще не бачила... Може бути така спрага до життя? Вочевидь, має місце...

Мечислав дістає із маленької валізки пачку звичайної кам’яної солі, яку я замовила принести, і подає мені. Я розриваю пакет і довго «чаклую» над білими кристаликами – заряджаю.

– Прийматимете по крупиночці від ожиріння і самі не помітите як ваша проблема залишить вас...

Він подякував і похнюплено поплентався до виходу.

...Десь місяців зо два від цих несамовитих «тигрів» не було ні слуху, ні духу. І от якось сиджу в своєму офісі, «ворожу» над травами, і раптом – різкий дзвінок у двері.

Виглядаю – Лілька. Власною персоною. Влетіла засапана, видно, поспішала. Щось хоче сказати і не може, хвилюється. Стала посеред кімнати, вклонилася мені, водить очима, а в них сльози.

А мені й не треба її слів. Я і так бачу: то сльози подяки. Кожен на моєму місці без слів би зрозумів, що у неї все гаразд! Варто було лише глянути на це неземне створіння: пан-оксамитове плаття грає на ній всіма відтінками золотистого кольору! А високі підбори якихось золотих босоніжок! Ретельно завите біляве волосся збоку прикрашає акуратненька, тонкої роботи заколочка. Приглядаюся пильніше – квітка тигрової лілії! Прямо якийсь дивний збіг... чи дивне злиття з природою...Такою і запам‘яталася мені ця красуня – дуже молодою, золотистою, гордою...

...Через багато років, коли ми після далеких мандрів повернулися на стару квартиру, дізнаюся раптом від сусідки, що Лілія тяжко хвора – крайнє нервове виснаження. Трапилося з нею таке після того, як Мечик утік до іншої, значно молодшої від нього... Довго лікувалася. Потім старенька мати забрала свою горопаху в село і там доглядає за нею... Дітки Лілині – Таня і Толик – давно вже виросли, живуть тут неподалік під опікою родичів та свого невгамовного татуся.

Отакої! Чому ж не знайшлося нікого, хто б цій добрій, тонкій, розсудливій душі відкрив очі на товстошкурого зрадника Мечика? Чому ніхто її не переконав, що з такою артистичною зовнішністю та кришталевою душею, та з її розумом вона зустіне справжню свою долю, яку досі чомусь не зустріла?

– Побачили б ви, яка вона стала страшна, – просторікує сусідка, – дивиться в одну точку, нікого не впізнає, якась прострація...

...А на дачі моїй, куди ми рідко наїжджаємо останнім часом, дивним чином розрослася тигрова лілія, заполонила нашу ділянку і вже розпросторилася на сусідську. Дивлюся я на неї і щоразу згадую мою Лілію, колишню пацієнтку, котрій вчасно ніхто не допоміг справитися з житейською проблемою...

Тільки вранішня роса крупними діамантами скочується на грішну землю із веселих, життєрадісних квіток...


ТРАНЗИТ ДО ШВЕЙЦАРІЇ
Так ось яка вона – Швейцарія! Море сонця і море квітів! Ще в аеропорту він помітив, що потрапив у якусь незвичайну країну... Гігантські дерева, рівнесенькі, чимось таким вимощені дороги... Недарма кум казав йому: – «Не тушуйся, Сергію Івановичу, за першим же сигналом – на літак і до Швейцарії, головне – не запускати хворобу. Там і обстежать, і підлікують... Ми ж не хто-небудь, а депутати. Народні». А кум Славко брехати не буде.

...То нічого, що він, Сергій, запливає до цієї Швейцарії на ношах, що по боках тупотять кілька дужих білосніжних медиків – вірних і вічних стражів здоров’я людського... Зате він не раз чув – апаратура у них тут така, що мертвого на ноги поставлять! А технології з усього світу зібрано – все найновіше і найкраще.

Стій! А що це з ним стряслося? Тужиться і ніяк не може пригадати ... Після засідання Комітету /з питань охорони здоров’я/ опинилися далеко від Києва, у лісі. Чиясь дуже ошатна дача... Мила прислуга... Дубові сходи і перила на третій поверх... Господи, і навіщо я хильнув зайвого? /О, знову згадую Боже ім’я всує... Прости мені, Господи, прости... Казала ж не раз теща Одарка, щоб не чіпав Всевишнього, коли ні в що не вірить/... А потім крізь туман десь із підсвідомості випливає лісова просіка... Він іде нею безкінечно довго і ніяк не може вийти на дорогу. Хитається, падає, ударяється головою об дерево, далі з туману виходять якісь люди і схиляються над ним...

І ось – швейцарська лікарня. Стеля палати чомусь похитується, і на нього сипляться білі пелюстки якихось небачених досі квітів... Господи! Каюся! Не дай пропасти в цьому світовому банку...

Дві крапельниці, укол, ще укол... Про щось тихенько перемовляються лікарі. Тиша. Скільки ж це він спав? Відчуття таке, наче цілу вічність... До палати впурхує янголятко – юне дівча в ясно-зеленому халатику із чималим шприциком в руках. Він хоче звернутися до неї, але не може поворухнутися, язик не слухається, а вона, угледівши, що він відкрив очі, кинулася геть, з криком: «Прокинувся!» побігла коридором.

Але ж вона вигукнула українською «прокинувся!» – він точно чув. Де ж вона взялася у цій Швейцарії? Остарбайтерка? А... мабуть, знайшли перекладачку... Але ж чому вона з шприцом?.. Знову все розпливається... Документи...А де мої документи? Де документи? Він криком кричить, а вони не чують... Як таке може бути?..

...Біля нього з’юрмилися лікарі. Їх багато... Щось запитують, і він ніби-то силкується відповісти, але не може, тільки ворушить пересохлими губами...

...Ось до нього звернулася Галинка: «Сергійку, ну чого ж ти мовчиш? Скажи їм хоч своє ім’я...» О, вже й дружину сюди доставили! Вона вже поклопочеться про все... Отже, можна спокійно засинати. Але чому вона так рознарядилася? Чому так заливчасто сміється? І він знову скоряється якомусь нелюдському снодійному, провалюється у затяжний, глибокий, неприродній сон...

...Вже другу добу Христофор Олександрович, головний лікар ДерижабівськоЇ районної лікарні, не відходить від телефона. То сам дзвонить міліції, то вона – йому.

- Ну як, знайшли що-небудь?

- Та ні, Олександровичу,- звітує начальник міліції. – Шукаємо, подали запит у самий Київ і в область повідомили – ніхто ні гу-гу.

- Як же це так? Людину без свідомості підібрали у лісі якісь цигани, вдосвіта доставили на возі до нас – і ніхто ні чи-чирк? Я вже в цій лікарні, Максимовичу, майже п’ятдесят років, голова тут посивіла, а такого не пригадую...

- А як він там? Що з ним?

- Середнього віку мужик. Чистий. Сильне сп’яніння. Діагноз – інсульт. Та ще розбита голова, втрата крові. Час від часу марить. Все бідкається про якісь документи...

- Тільки хтось обізветься – зразу ж повідомимо. Оперативну інформацію розіслали кругом...

-Добре. Лікарі так стараються коло нього, хочуть, щоб швидше заговорив. Дасть Бог, виходимо, хто б він не був. Мої орли ще не таких піднімали! Свідок – уся наша Дерижабівка!

...Глибокої ночі у прийомному покої дерижабівської лікарні надривався телефон. Заспана медсестра, готова до всякого, миттю змахнула із себе сон і вже відповідала абсолютно чітко: «Мужчина? У нас... Вчора... Ні, це вже буде позавчора, привезли... Народний депутат? Зараз доповім діжурному!

...А вже через пару годин у райлікарні почалося велике стовпотворіння. Загнаний у чималу будку і закритий наглухо двома дубовими дошками надривався пес Шарко: яка несправедливість! як щось трапилось, так його прикрили, не дають навіть глянути, що там таке... І все ж він розшукав щілину скраю дошки і теж став причетним до катавасії.

А тим часом у білосніжній реанімаційній палаті побіля ліжка нещасного нардепа Сергія Івановича столичні світила медицини допитували схарапудженого Христофора Олександровича та його білохалатну свиту: скільки та чого впорскували потерпілому. Головний відповідав якось неприродно голосно, час від часу хапаючись за серце...


  • Принесіть йому корвалолу! – скомандувало столичне світило медицини – дебелий чолов’яга із головою, ще білішою ніж у Христофора, і хтось із персоналу кинувся виконувати наказ.

І саме цієї миті заворушився хворий. Схлипуючи, запричитав: «Галю, Галюсю, не плач... Швейцарія!.. Галю, Швейцарія!... Тут все зроблять... Не плач, Швейцарія – це... – Знову марив.

- Він думає, що знаходиться у швейцарській лікарні! – хтось усміхнувся.

- Стійте, а справді, де його дружина? – схаменулося світило,- при родичах вони швидше одужують.

- Дружину уже розшукали, скоро приїде,- відповів хтось майже по-військовому чітко.

Тоді, стомлений від перенапруги, помітно зблідлий київський Ескулап рушив у протилежний куток чималої палати прямо до Христофора Олександровича. Свита миттю розступилася перед ним.

- Спасибі Вам, лікарю,- і руку потиснув якось ніжно,- ви все зробили ідеально!

- Та це не я! Це наші лікарі, які чергували тієї ночі,- я прийшов удосвіта і тільки тоді приступив до справи... У нас тут весь персонал такий, – ніби виправдовувався головний, – от би трішки новішої та сучаснішої апаратури... та хоч би якийсь ремонтик...

Тієї ж миті столичного прибульця хтось покликав із коридора по імені та по-батькові. Пробираючись крізь натовп своїх, тобто привезених у цю глухомань фахівців, і місцевих лікарів, котрі збіглися з усього райцентру на поклик біди, – рятувати нардепа, той враз помітив усю убогість довколишньої обстановки: розтріскані і облуплені стіни, якісь дивні, мабуть сто разів ремонтовані, меблі, вичовгана до білого людськими ногами та швабрами безвідмовних санітарок підлога... «Господи! – подумалося йому, – невже в таких умовах можна когось лікувати? Коли ж ми, нарешті, станемо людьми?..»

А надворі, біля самісінького лікарняного порога, вже тупцювало аж п’ятеро нардепів-волонтерів, котрі дружно кинулися на перший же поклик виручати колегу з біди, забувши, хто з якої партії, з якого клану. Вони обступили академіка медицини кільцем, і накинулися з питаннями. Той, стомлений, враз ніби постарілий, відмахувався від них як від мух:

- Нетранспортабельний!

- Лікування – чудове.

- Умови перебування – жахливі...

А на основне питання – чи є надія? – Вказав пальцем на небо. – Дасть Бог...

А в той же час в сліпучо-білій і неймовірно-стерильній реанімаційній палаті марив нардеп: «Швейцарія... Швейцарія...», за що місцевий медперсонал трохи згодом охрестив його «нашим швейцарцем»...

Так і кличуть тепер, як побачать часом по телевізору десь у Раді чи на Шустер-шоу…

Автобіографічна довідка

Народилася я, Костецька Тамара Степанівна, 19 серпня 1949 року в селі Заліському Тальнівського району Черкаської області, в родині медиків.

Оточена медициною від народження, постійно спостерігаючи цих людей у красивих білосніжних халатах, слухаючи їхні розмови на професійні теми, я просто не могла лишатися осторонь найважливішої проблеми в житті людському – здоров’я.

Шкільні роки промайнули в селі Бишів на Київщині. Там почала писати вірші, друкуватися. Після школи працювала кореспондентом газети «Молода гвардія» і водночас навчалася на редакторському відділенні факультету журналістики Українського поліграфічного інституту ім. Івана Федорова (Київський вечірній філіал), який закінчила 1972 року.

Далі – журналістська робота в газетах «Комсомольское знамя», «Вечірній Київ», «Друг читача». Потім працювала декілька років літредактором у Жовтневому палаці культури, редактором у видавництві дитячої літератури «Веселка», чимало друкувалася у періодичних виданнях.

1969 року вийшла перша збірка віршів «Полювання на зірку», 1975 року – друга збірка «Поклик». Побачивши, як понівечили у видавництві мою другу збірку, навіть назву нав’язали – як ультиматум, я зрозуміла, що такий літературний шлях не для мене…

Працювала над собою щоденно, писала, проте не видавалася.

1977 року мене прийняли до Спілки письменників.

1991 року у «Веселці» вийшли в моєму перекладі дві повісті чудового російського дитячого письменника Володимира Степаненка під загальною назвою «Замарайко».

Прозу почала писати ще в молоді роки, по республікансь-кому радіо прозвучали кілька моїх оповідань, які так ніде й не друкувалися. Тоді ж захопилася народною та нетрадиційною медициною, почувши якось як моя мама умовляє хворих, які зверталися до неї за допомогою, не вживати таблеток без особливої потреби, а лікуватися травами, дарами природи, розмаїтими народними засобами.

Згодом я почала навчатися на курсах з різних напрямків народної та нетрадиційної медицини, що діють при Асоціації народної медицини України. Маю міжнародний сертифікат народного цілителя, чим дуже пишаюся, допомагаю хворим.

Мрію про той час, коли мої співвітчизники схаменуться і перестануть самі себе знищувати всілякими залежностями…


Зміст

ЦІЛИТЕЛЬКА

або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi

Езотеричний роман



Розділ І

Сірих днів не буває!............................................................4



Розділ ІІ

«Я порадила їй… закохатися»……………………..…….9



Розділ III

Найлегший спосіб заробити гроші……………….….....20



Розділ IV

Дорогою віщих снів………………………………..…....30



Розділ V

«Не залишайте мене, благаю…»………………….……40



Розділ VI

Любов по інтернету……………………………….……..51



Розділ VII

Планету врятує… сміх і молитва (психологічний тест)………………………………………………………….59



Новели

ДЕНЬ АЛКОГОЛІКА…………………………………………69

ВЕРОНІКА – ТРАВА ЛІКАРСЬКА………………………….77

ЗМІСТИТИ ЧАС І ПРОСТІР……………………………….86

ТИГРОВА ЛІЛІЯ………………………………………….…91

ТРАНЗИТ ДО ШВЕЙЦАРІЇ…………………………………..98

Автобіографічна довідка……….………………………….102


Літературно-художнє видання

Тамара Костецька

Цілителька або дай, Боже, здоров’я нашій медицині

Езотеричний роман, новели

Випуск у світ:



Оксана ГЕРАСИМЧУК

Олексій КАРПЕНКО


Видавець Карпенко Вадим Миколайович

04210, Київ, пр. Героїв Сталінграда, 14/44;

тел. (044) 419 89 22, 414 94 93

E-mail: korekta@ukr.net, korekta@ipnet.ua

http://www.korekta-vk.com

http://www.korekta.io.ua



http://www.marko-ta-harko.io.ua

Свідоцтво про реєстрацію суб’єкта видавничої справи

Серія ДК № 518 від 05.07.2001р.
Підписано до друку 5.10.2012.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6

Схожі:

Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi iconНародні свята весняно-літнього циклу благовіщення (7 квітня) На це свято земля розкривається для росту всякого зілля
На Благовіщення з`являються перші весняні квіти ряст. Був звичай топтати цю квітку, примовляючи: "Топчу, топчу ряст, дай, Боже, діждати...
Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi iconВалентин чемерис з ким сміється україна антологі я українського сміху київ – 0 Антологія видається за сприяння Патріарха Київського І всієї Руси-України філарета
Григорія Сковороди, 18 ст. І по наші дні 2009 р від Різдва Христового. До антології увійшли твори сміхотворців які трудилися на веселій...
Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi iconФітобар «планета здоров’Я» 1-й ведучий. Шановні гості! Запрошуємо вас на презентацію фітобару «Планета здоров’я»
«Планета здоров’я». право перерізати стрічку надається…
Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi iconЗдоров’я школярів багато в чому залежить від їхніх теоретичних знань І практичних навичок, які сприяють збереженню здоров’я
Бесіди та заходи, які пропонуються, сприятимуть вихованню усвідомленого ставлення школярів до свого здоров’я та формування в них...
Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi iconШкола сприяння здоров’ю
Виховання гармонійно розвиненої особистості, активної участі кожної дитини у творенні власного фізичного І духовного здоров’я
Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi iconУрок позакласного читання Тема: Наталя Забіла. Щасливий дар творити для дітей
Здоров’язбережувальну компетентність – усвідомлювати здоров’я як вищу життєву цінність
Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi iconПочаткова школа Виховні досягнення
Кожній речі — своє місце", "Якщо хочеш бути здоровим — загартовуйся", "Чистота — запорука здоров'я", "Будемо здорові, або Пригоди...
Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi iconПочаткова школа Виховні досягнення
Кожній речі — своє місце", "Якщо хочеш бути здоровим — загартовуйся", "Чистота — запорука здоров'я", "Будемо здорові, або Пригоди...
Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi iconЗміст виховної діяльності Виховні досягнення
Кожній речі — своє місце", "Якщо хочеш бути здоровим — загартовуйся", "Чистота — запорука здоров'я", "Будемо здорові, або Пригоди...
Тамара Костецька цiлителька або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi iconТематика змісту виховної діяльності 1 клас Ціннісне ставлення до себе
Кожній речі — своє місце, Якщо хочеш бути здоровим — загартовуйся, Чистота — запорука здоров'я, Будемо здорові, або Пригоди маленьких...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка