Таємні товариства: міфи та реальність



Сторінка10/12
Дата конвертації22.02.2018
Розмір2.18 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

Ми продовжуємо публікацію книжки Миколи Сенченка та Валерія Гастинщикова «Таємні товариства: міфи та реальність»

Парсонс народився в Лос-Анджелесі 2 жовтня 1914 року. Його мати Рут Віржинія Вайтсайд була заможною жінкою, яка займалася окультизмом, його батько Марвел Парсонс, виходець з ірландської родини, причетний до створення лінз для телескопа. Батьки назвали Парсонса Марвелом, однак пізніше він став відомий як Джек. Парсонс зростав у Пасадене (штат Каліфорнія). В ОТО у нього були такі імена: Брат Беларіон, Антихрист, Консорт Вавилона. Якось Парсонса зняли на плівку під час його статевого акту зі своєю матір’ю. Він також займався таким збоченням як скотолозтво. Попри це Парсонс обіймав високі посади, пов’язані з державними таємницями, зокрема в Національній Раді оборонних досліджень ВМС США, СВ США, Верховному Суді Лос-Анджелеса, поліцейському управлінні Лос-Анджелеса та уряді Ізраїлю. 1950 року Парсонса викрили в передачі секретних документів із ракетних оборонних технологій США Ізраїлю. Однак його так і не було притягнуто до відповідальності через втручання в цю справу в 1951 році директора ФБР і масона Едгара Гувера.

Парсонс, який прагнув у всьому бути схожим на свого кумира доктора Франкенштейна, намагався, відповідно до його власних заяв, створити життя з мертвої природи за допомогою «магіки». Він говорив, що сам з’явився на світ як гомункулус. Парсонс загинув 1952 року у віці 37 років під час вибуху в штаб-квартирі ЛРТ у Пасадене.

Є інші зв’язки між ОТО і космосом. ОТО заснував один зі своїх перших храмів на горі Паломар, який пізніше став обсерваторією «CalTech» з 200-дюймовим телескопом. ОТО майже припинив свою діяльність під час Другої світової війни. Кроулі занедужав і тому вся поточна работа лягла на плечі Карла Гермера (також відомого як Брат Сатурнус X), який заявив, що ОТО більше не прийматиме нових членів. Протистояння між фракціями ОТО посилилося. 1947 року помер Кроулі. Боротьба пішла на спад аж у 1960-х роках після смерті Гермера.

Настав період хаосу. Він тривав доти, поки 1969 року ОТО не очолив Грейді Макмерфі, друг Кроулі. Макмерфі відкрив організацію для нових членів, однак вона залишалася роздробленою.

Сонячну Ложу ОТО у Сан-Бернардіно заснував Морі Макколі, власник похоронного бюро, власним коштом. Макколі був одружений з Барбарою Ньюмен, колишньою моделлю і донькою відставного полковника ВВС із Ванденберга. Група жертвувала гроші у цьому жорстокому, охопленому війною світі, що вплинуло на Чарльза Менсона, і він потрапив у ложу. У злочинному світу Лос-Анджелеса окремі відгалуження ОТО «прославилися» своїм тяжінням до садомазохізму, нелегальної наркоторгівлі, вживання крові, сексуальних домагань до неповнолітніх й убивств. У Ріверсайдській групі ОТО були поширеними наркотики, безладний секс.

Коли Макмерті вийшов у відставку в ступені Каліфа, йому на зміну прийшов нинішній лідер ОТО Вільям Бриз, офіційно відомий у «магічному» світі як Гіменей Бета. З 1996 року ОТО має відгалуження по всьому світу (у 42 країнах), у яких загалом близько трьох тисяч членів.

Керівний орган OTO у США — Велика Американська Ложа, що нараховує сотні членів у 45 громадах понад 26 штатів.

Членство в ОТО персональне. Імена й адреси членів зберігаються в таємниці. Є два типи членів: прихильник і новачок. Прихильники — тільки заочні члени ОТО. За плату вони можуть одержувати друковане видання ОТО «Магічний зв’язок» (The Magickal Link). Охочі стати партнерами пишуть за адресою: Ordo Templi Orientis Associate Memberships P.O. Box 430 Fairfax, CA 94978.

Новачки проходять церемонію фізичного випробування для отримання статусу. Є 18 ступенів для посвячення членів ОТО, 11 мають номера, 7 — без них.

Нижчий нульовий ступінь називається «Мінерва». Отримання наступного ступеня відбувається тільки за запрошенням. Перший ступінь — «Чоловік і Брат». Другий ступінь — «Маг». Третій — «Головний Маг». Перші три ступені засновані на етапах йоги кундаліні і являють собою «шлях людини у Вічність». Четвертий ступінь має такі назви: «Досконалий Маг», «Компаньйон Святого Королівського Ковчега Еноха», «Князь Єрусалима». П’ятий, шостий і сьомий ступені відомі як «Любляча Трійця». П’ятий ступінь називається «Суверенний Князь Розенкрейцерів», «Лицар Пелікана й Орла», «Лицар Червоного Орла» і «Член Сенату Лицарських Герметичних Філософів». Шостий ступінь — «Прославлений Лицар (Tампліер) Ордену Кадош», «Кавалер Святого Грааля», «Великий Командир-Інквізитор», «Член Великого Трибуналу», «Князь Королівської Таємниці». Сьомий ступінь називається «Найпрославленіший Суверенний Великий Генеральний Інспектор» і «Член Вищої Верховної Ради».

Восьмий, дев’ятий і десятий ступені називаються «Трійцею Пустельника». Восьмий ступінь — «Створений Первосвященик Іллюмінати» і «Епопт Іллюмінати». Дев’ятий — «Посвячений у Святилище Знань». Десятий — «Рекс Суммус Санктиссимус». Десятий ступінь — «Національний гросмейстер».

Члени найвищих ступенів мають отримати знання з герметичної філософії, кабали, магіки і йоги, що готує посвяченого до відкриття і застосування Вищої Таємниці.

Упало Майомбе. Як і Сантерія, Упало Майомбе (також відома як Упало Монте) є таємною проповідуваною рабами африканського походження релігією в Центральній і Південній Америці. Нині її сповідають африканські та іспаномовні нащадки. Упало Майомбе зародилася в Центральній Африці в народі банту — регіоні, де зараз Конго й Ангола. Сьогодні ця релігія найактивніше проповідується на Кубі, Сурінамі та Бразилії.

Прихильники Упало вважають, що основою цього світу є духи, а їхні ритуали дають можливість єднання з ними. Медіуми Упало встановлюють канали спілкування з іншими світами через небіжчиків і природу. Вищі духи, вважають вони, живуть у людині і природі — морі, вітрі та блискавці.

Центральне місце ритуалів Упало — це казан (нганга чи пренда) зі святими кістками, ціпками (палос) і землею. Казан — це дім духів, небіжчик — ланка між живими та іншими духами.

Для сповідування Упало Майомбе в християнському світі багато первісних символів було замінено символами християнства. Зокрема, послуговуються зображеннями християнських святих і хреста. Найчастіше святі використовуються в ритуалах Упало в Колумбії і Венесуелі.

Посвята в Упало передбачає церемоніальний обряд — Раяменто (дряпання). Під час цього обряду наносять мітки на шкіру, після чого новий член потрапляє під захист конкретного духу — того, що захищає його чи його хрещеного батька. Членів групи посвячують у наступний рівень, коли в них з’являється власний казан. Таким чином, вони стають Тата чи Яя (батьком чи матір’ю).

Що це за кістки в казані? Іноді їх приносять з місцевого цвинтаря. В одній з публікацій агентства АП зазначалося: «Одну з жінок, Міріам Мірабел (60 років) притягли до кримінальної відповідальності за проведення культу з використанням трупів, викрадених з міських цвинтарів, для проведення релігійних обрядів. Вона була жрицею Упало Майомбе».

Пенітентес («Грішники, що розкаюються»). В американському штаті Нью-Мексико живуть флагеланти (члени секти релігійних фанатиків, що існувала в XIII — XV ст. у Західній Європі, які сповідують прилюдне самобичування як спокуту гріхів). За Католицькою Енциклопедією 1914 року, «Hermanos Penitentes — це товариство, котре практикувало як спокуту гріхів покарання різками, носіння важких хрестів, імітацію розп’яття на хресті і зв’язування кінцівок для погіршення кровообігу. На початку ХІХ ст. його представників найбільше було в штатах Колорадо і Нью-Мексико. Аж до 1890 року товариство існували відкрито; нині воно дотримується таємності, однак не надто жорсткої. Hermanos Penitentes складається з чоловіків. У другій половині ХІХ століття зрідка допускали жінок і дітей. У товаристві немає якихось керівних органів. Кожна його гілка діяла незалежно. Старший у ній — hermano mayor (старший брат) — має абсолютну владу і, зазвичай, обіймає цю посаду довічно. Решта посад нагадує посади інших таємних товариств. Обряд посвяти, проведений у Страсний тиждень, дуже простий, за винятком підсумкового іспиту.

Двоє чи більше пенітентесів супроводжують кандидата до morada (дім, де відбуваються збори) після низки запитань і відповідей, що стосуються загалом молитви, після чого його впускають. Потім його у різний спосіб принижують. Спочатку він миє всім ноги, стоячи перед ними на колінах; потім читає довгу молитву, просячи прощення в усіх присутніх за можливі образи. Якщо він скривдив когось із присутніх, то отримує від нього удар різкою по оголеній спині. Після цього починається останній, найсуворіший, іспит: на плечах кандидата шматком кременя роблять чотири-шість надрізів у формі хреста.

Коли територія штату Нью-Мексико була під мексиканським правлінням, різками сікли на вулицях і в церкві. Після того, як він перейшов під юрисдикцію США, ці екзекуції відбувалися вже в morada. Членів товариства сікли короткими різками з рослини amole, що називалися disciplina.

У середині ХІХ ст. члени товариства виходили з morada оголеними до пояса, січучи себе різками. Колону очолювали acompanadores (ескорти), що тягли важкі хрести. Процесію також супроводжували псалмоспівці. На дерев’яному візку стояла людина в образі Смерті, готова вистрілити стрілкою з цибулі. Цей урочистий хід рухався вулицею до церкви. Пенітентес входили в церкву і молилися, потім, відродженими, поверталися в morada.

У Страсну п’ятницю одного з членів групи прив’язували до хреста. Наприкінці ХІХ ст. імітацію розп’яття на хресті припинили, а піддавали покаранню різками таємно. Коли вмирав хтось із членів групи, його вносили в morada і протягом кількох годин сікли різками. Самокатування як частина релігійних ритуалів уперше виникло в Італії в ХІІІ ст., потім — в Іспанії і Латинській Америці в 1500-х роках. Вважається, що розвиток таємних товариств на основі цих ритуалів почався не раніше ХІХ ст. Вважається, що ці організації досі існують у деяких частинах Мексики, Центральної і Південної Америки. Католицька церква не засуджує таке самокатування, однак вона намагалася взяти його під контроль за часів Папи Римського Леві XIII.

Пенітентес штату Нью-Мексико бере свій початок від ранньої Францисканської групи, відомої як Третій Орден Святого Франциска, що виник у 1600-х роках. Хоча францисканці використовували покарання різками, у них не було мети наносити собі рани. Вони входили в церкву босоніж і носили тільки маленькі хрести. З часом покарання різками стали жорсткішими, а вага хрестів — більшою.

Піфагорійці. Піфагорійці, група містичних математиків, що жили в Греції приблизно в 350 р. до Р.Х., становили перше відоме таємне товариство з системою ступенів. Його члени проходили низку посвят, з кожним новим ступенем дізнаючись про нові таємниці товариства. Вважається, що Платона навчили геометрії піфагорійці. Секрети групи стали відомими з геометрії Евкліда близько 300 року до Р.Х.

Піфагорійці назвали себе так на честь Піфагора, математика, який жив до 500 року до Р.Х. Відомо, що Піфагор жив після Гомера, але до Сократа. Сучасна геометрія, як і раніше, користається формулою визначення довжини гіпотенузи (a2 + b2 = c2), відомої як Теорема Піфагора. Піфагор, як стверджується, довідався про геометрію під час відвідування Єгипту.

Відомо, що члени групи листувалися, використовуючи математичні терміни, бачачи у своїх теоремах і рівняннях прояв філософських таємниць. У часи піфагорійців релігія, наука і магія вважалися складником єдиного поняття — способу розуміння Божих шляхів. Якщо сьогодні в нас існує чітке розмежування жреців і математиків, то тоді такого поділу не існувало.

Пріорат Сіону. Зовсім невідомий до середини ХХ століття, Пріорат Сіону, чи Сіонський монастир, ймовірно, був попередником лицарів-тамплієрів і нинішнім зразком для таємних товариств, що пішли від нього. Пріорат Сіону стверджував, що йому відома справжня історія Христа. Той відтинок часу, коли жив Ісус, і перші згадки про нього, що дійшли до наших днів, розділяють цілі століття. Цьому є два пояснення. Перше: Ісуса ніколи не було, його вигадали, щоб створити релігію. Друге: з виникненням релігії усі факти життя Ісуса було знищено, щоб церковна версія його біографії була єдиною.

Про існування Пріорату Сіону вперше стало широко відомо 1956 року з французьких засобів масової інформації. Інформація являла собою спробу узгодити в часі розрізнені матеріали, в яких, як передбачалося, було одне джерело. Серед цієї інформації існували документи, що називалися Секретними Досьє. Там було викладено історію групи, зокрема список її гросмейстерів. У Секретних Досьє було генеалогічне древо, що його досліджував, як стверджувалося, Анрі Лобіно.

Пріорат Сіону, відповідно до документів, було засновано 1090 року Готфре де Буйоном, герцогом Нижньої Лотарингії, нащадком Чарльза Великого, який очолив Перший хрестовий похід у Святу Землю, щоб вигнати мусульман з Єрусалима. Справжня назва товариства — Рицарі Ордену Святої Діви Сіону, оскільки Сіон — це єврейська назва Єрусалима. Орден отримав свою назву від абатства Нотр Дам дю Монт де Сіон (Свята Діва гори Сіон), що на горі Сіон — високому пагорбі на південь від Єрусалима. Цей пагорб, своєю чергою, було зведено на руїнах Візантійської базиліки, відомої тоді як «Мати всіх Церков». За одним з документів ХІХ століття, абатство населяли августинські каноніки.

1178 року Папа Олександр III видав документ, де перераховано володіння Ордену Сіону. У ці володіння входили будинки і великі ділянки землі в Піккардії у Франції (зокрема, Сен-Самсон в Орлеані), у Ломбардії, Сицилії, Іспанії і Калабрії; а також чимало ділянок у Святій Землі, зокрема Сен-Леонар в Акрі). До Другої світової війни в архівах Орлеана було не менше 20 томів, що стосувалися Ордену Сіону. Під час бомбардувань міста 1940 року всі вони, за винятком трьох, зникли.

Багато дослідників вважають, що Пріорат причетний до створення Ордену лицарів-тамплієрів, що Пріорат Сіону і Лицарі-тамплієри були єдиними до 1188 року, коли Єрусалим знову перейшов до мусульман. Приводом до поділу нібито став «зрубаний в’яз». За легендою, в’яз, коли його зрубали, упав, розділивши їх на дві групи. Дерево і справді росло на священному полі біля фортеці Гісор. Під час зустрічі на цьому полі англійського короля Генрі II з французьким королем Філіпом II був жаркий сонячний день, і тільки це дерево кидало єдину тінь. Генрі II і його воїни першими прибули на зустріч і зайняли це тінисте місце. Коли з’явився Філіп ІІ, він змушений був стати під сонце. Так зав’язалася битва за дерево, у якій перемогли французи. Філіп, розлютившись, наказав зрубати дерево. Багато хто, однак, вважає, що під «зрубаним в’язом» мається на увазі щось символічне. Навіть за часів Середньовіччя вести кривавий бій за тінь під деревом було маячнею. Авторитетні дослідники гадають, що в легенді щось упущено, можливо, те, чого не можна оприлюднювати.

Відповідно до документів, Орден Тамплієрів вийшов з-під контролю Пріорату Сіону після того, як було зрубано в’яз. До 1188 року в Тамплієрів і Пріорату Сіону був спільний гросмейстер. Після згаданого інциденту Пріорат обрав власного гросмейстера, відокремившись від Тамплієрів. Першим був Жан де Гісор. Того ж самого 1188 року Орден офіційно перейменували з Ордену Сіону на Пріорат Сіону. Тоді ж Пріорат дав кілька додаткових назв Ордену. Перша — «Ормус», значення якого невідоме. Друга — «Орден правдивих розенкрейцерів». За п’ять століть до цього була ще одна організація — «Розенкрейцери».

Орден Тамплієрів у результаті переслідуння церквою з’явився в Англії і Шотландії. Пріорат Сіону залишився у Франції. Найчисленнішим був Пріорат Сіону в Орлеані (Франція), у ХІІ столітті його санкціонував король Луї VII.

Дехто дотримується думки, що доки Пріорат Сіону і Орден лицарів-тамплієрів були однією організацією, Тамплієри були публічною ширмою Пріорату — його військовою і діловою структурою. Вважається, що метою Пріорату Сіону було відродження династії Меровінгів, чиє генеалогічне древо усе ще існує і сягає Дагобера II, а можливо, й Ісуса з Назарета.

Таємниця Пріорату Сіону було розкрито так: 1885 року 33-річного священика Франсуа Беранже Соньєра призначили в Ренн-ле-Шато. Село лежало на східному підніжжі Піренеїв. У доісторичні часи ці землі кельтські племена, що їх населяли, вважали священними. На початку ХІІІ століття під час Альбігойського походу, що викорінив Катарів, село захопила церква. У 1360-х роках ці землі спустошила чума.

Тут за часів Соньєра жило близько 200 осіб. Лише за кілька миль на південний схід від села стриміли руїни середньовічної фортеці, яка свого часу була центром Рицарів-тамплієрів, а за милю на схід — руїни помістя Бертрана де Бланшфора, четвертого гросмейстера Тамплієрів.

Його церкву було побудовано 1059 року на честь Марії Магдалени. Під церквою були вестготські руїни, датовані ще VІ століттям. Через шість років Соньєр вирішив дати лад старій церкві. Коли він відсунув кам’яний вівтар, що лежав на двох вестготських колонах, то знайшов чотири пергаменти в запечатаних дерев’яних футлярах.

У двох пергаментах були генеалогічні древа. Одне датоване 1244 роком, тим самим роком, коли скарб — золото, срібло і монети — катарів востаннє бачили в Монсегурі, що за півдня їзди конем від Ренн-ле-Шато. Інший був датований 1644 роком.

Інші два пергаменти належали Антуану Бігу, особистому священику родини Бланшфора, їх було написано в 1780-х роках. В одному з пергаментів були слова, написані разом, і букви, вставлені між словами. Можливо, це був якийсь код.

Соньєр продовжував реставрацію і незабаром знайшов різьблену плиту, датовану VІІ і VІІІ століттями. Відповідно до деяких джерел, під плитою лежали людські останки. На церковному цвинтарі були надгробки, датовані VІІ і VІІ століттями. На одному з них напис: «Марія, маркіза д’отпул де Бланшфор». То, вочевидь, був шифр: якщо поміняти місцями деякі букви на надгробку маркізи, то можна було прочитати — «Королю Дагоберту II і Сіону належать ці скарби, і він тут похований». Це послання повторювалося в шифрах пергаментів, виявлених Соньєром. У кожнім з них були дивні помилки. Тіло Ісуса заносили в гробницю вночі, а не вдень, як це було за церковними канонами. На одному з орнаментів було зображено дитину, загорнену в шотландський плед. Через п’ять років після початку ремонту церкви раптом бідний священик почав витрачати великі суми грошей. Він побудував високу вежу, з якої було видно сусідню гору, і назвав її Вежою Магдалени.

Ремонт церкви завершили, але дивним чином: над головним входом був напис — «ЦЕ МІСЦЕ ЖАХЛИВЕ»; посередині стояла огидна статуя Асмодея, так званого охоронця таємниць; стіни було традиційно прикрашено зображеннями кальваріїв (приблизно 14 зображень хресного шляху Ісуса), але ці зображення відрізнялися від інших, досі бачених.

Окрім цього дивного багатства, що просто-таки звалилося на Соньєра, до нього почали приїжджати високоповажні гості, зокрема ерцгерцог Йоганн Сальватор фон Габсбург, двоюрідний брат австрійського імператора Франца Йосипа.

17 січня 1917 року в Соньєра стався напад. Йому викликали священика для передсмертної сповіді й соборування. Священик відмовився здійснювати соборування й одразу поспішив залишити вмираючого. Він був чимось дуже вражений. За легендою, священик після цього ніколи вже не усміхався. Через п’ять днів після нападу Соньєр помер. Його економка і помічниця Марія сказала, що знає страшну таємницю, яку відкриє тільки перед смертю. Але в неї також 1953 року стався напад. Вона втратила дар мови і не змогла повідомити цю велику таємницю.

Під час Другої світової війни німецькі війська проводили розкопки в районі Ренн-ле-Шато. Про причини їх, як і про результати, нічого невідомо.

Свідченням існування Пріорату Сіону є хартія, видана Ордену королем Луї VII. Є також папська булла, що підтверджує володіння Ордену. Ймовірно, вони існували до 1940 року — до німецького бомбардування Орлеана.

Багато дослідників зазначали, що історія Європи стала б нам зрозумілішою, якби ми взяли до уваги існування Пріорату Сіону і його таємниці про Христа. Тоді б відкрилися й інші таємничі події, такі як спроба церкви знищити катарів, придушити лицарів-тамплієрів, убивство короля Меровінгів Дагобера II. Прагнення церкви знищити генеалогічну гілку Ісуса свідчить про існування безпосередньої загрози владі церкви.

Дехто з гросмейстерів у списку Пріорату Сіону — видатні люди, інші — огорнуті таємницею. Після знайдення списків потрібна була тривала і кропітка робота, аби виявити деяких лідерів Пріорату. Коли дослідження було завершено, то з’ясувалося, що всі імена не тільки реально-історично, а й між більшістю з них існує зв’язок.

Ось список гросмейстерів Пріорату Сіону, у порядку, записаному в Секретних Досьє. Роки їхнього можливого правління також зазначено в біографічних даних:

Жан де Гісор (1188 — 1220). Народився 1133 року, помер 1220 року, був багатим землевласником і васалом короля Англії. Перший незалежний правитель Пріорату Сіону після «зрубаного в’яза». Нащадок династії Меровінгів, теоретично нащадок Ісуса.

Марі де Сен-Клер (1220 — 1266). Про цю жінку відомо мало, тільки те, що вона була спадкоємицею Генрі де Сен-Клера, барона Россліну в Шотландії, що брав участь у Першому хрестовому поході. У Росслині є Росслинська каплиця, побудована в 1400-х роках, де виявлено багато масонських і розенкрейцерівських позначень. Можливо, вона була другою дружиною Жана де Гісора, але підтверджень цьому не знайдено. Мати Марі — Ізабелла Левіс.

Гійом де Гісор (1266 — 1307). Народився 1219 року, внук Жана де Гісора, який, як вважається, перетворив Пріорат Сіону на «закрите масонство». Запис, датований 1244 роком, свідчить, що він був рицарем і, ймовірно, брав участь у Шостому хрестовому поході, у Єгипті, оскільки офіційно був прийнятий в Орден Корабля і Подвійного Півмісяця (для ветеранів цього походу) Луї IX.

Едуард де Бар (1307 — 1336). Народився 1302 року. За документами Пріорату, став гросмейстером ще в п’ять років. Внук короля Англії Едуарда I і племінник Едуарда II. Його донька вийшла заміж за представника родини Лорен. У шестирічному віці Едуард брав участь у бої з герцогом Лоренським. Його захопили і тримали в полоні шість років, звільнили, коли йому виповнилося дванадцять років. Загинув 1336 року, коли втонув корабель. Той факт, що Едуард став гросмейстером у такому ранньому віці, свідчить про те, що гросмейстерів обирали радше з огляду на їхній родовід, а не за іншими якимись характеристиками.

Жанна де Бар (1336 — 1351). Старша сестра Едуарда, народилася 1295 року, внучка Едуарда I, племінниця Едуарда II. Вийшла заміж за графа Воррена 1310 року, розлучилася з ним 1315 року, після відлучення чоловіка від церкви за перелюбство. Хоч вона й жила під час війни між Англією і Францією (Столітня війна), проте підтримувала дружні відносини з обома сторонами, регулярно відвідувала обидві країни. Вмерла в Лондоні 1361 року.

Жан де Сен-Клер (1351 — 1366). Про нього відомо дуже мало, тільки те, що він народився приблизно 1329 року, його дід був одружений з тіткою Жанни де Бар.

Бланш д’Еверо (1366 — 1398). Народилася 1332 року, була також відома як Бланш де Наварр, донька короля Наваррського. 1349 року вийшла заміж за Філіпа VI, короля Франції. 1359 року стала графинею Гісорською. Померла в Гісорі 1398 року.

Ніколя Фламель (1398 — 1418). Знаменитий алхімік, перший гросмейстер Пріорату Сіону, який не мав високого родоводу. Народився близько 1330 року, був паризьким переписувачем раритетних книг. Окрім алхімії, виявляв цікавість до герметики і кабалістики. Фламель писав, що книгою, яка змінила все його життя, стала прочитана ним у 13 років «Священна книга юдея Авраама» — князя, священика, левіта, астролога і філософа юдейського роду, який Бог у гніві своєму розсіяв серед галлів. Фламель читав цю книгу протягом наступних 21 року. 1382 року в Ліоні він познайомився з євреєм, який пояснив йому ті місця книги, які здавалися йому загадкою. 17 січня 1382 року, того самого дня, коли в Соньєра трапився напад, Фламель нібито стверджував, що він уперше перетворив олово на золото. (Хоча багато дослідників книги з довгою назвою жодних свідчень перетворення олова в золото там не знайшли.) Є підозра, що Фламель розпустив ці чутки про перетворення олова на золото, аби пояснити причину тодішнього свого збагачення. Перед смертю 1418 року він володів тридцятьма будинками в Парижі, заснував чотирнадцять лікарень, побудував десять церков і каплиць у Парижі, і стільки ж у Болоньї.

Рене д’Анжу (1418 — 1480). Народився 1408 року, отримав прізвисько Добрий король Рене, був батьком Маргарити Д’анжу, яка вийшла заміж за англійського короля Генрі VI, важливу фігуру у Війні Троянд. Можливо, він був пов’язаний з Жанною Д’арк. Якийсь час у нього працював Христофор Колумб. Є думка, що Рене мав стосунок до Священного Граалю. Він був одним з учасників зародження Ренесансу.

Список гросмейстерів Пріорату загалом бачиться правдивим. Більшість імен так чи інакше пов’язані з попередніми й наступними іменами у списку. За винятком Рене Д’анжу і Ніколя Фламеля. Якщо між цими двома персоналіями і був якийсь зв’язок, то він не зафіксований в історії.

У Рене Д’анжу протягом його життя було багато титулів: король Угорщини, Неаполя, Сицилії, Арагони, Валенсії, Майорки і Сардинії; герцог Калабрії, Анжу і Лорена; граф Бара, Провансу, П’ємонту і Гіси.

Рене Д’анжу, ймовірно, став гросмейстером Пріорату Сіону в десятирічному віці. Саме тоді його було офіційно посвячено в Орден білих шукачів, про який нічого не відомо, навіть того, чи має він якийсь стосунок до Пріорату. Він також був протягом усього свого життя членом Ордену вірності й Ордену півмісяця, заснованих ним самим. Орден півмісяця викликав немилість Папи.

Рене прославився своїми театральними постановками «Па д’арм» при дворі Тараскон. У цих виставах актори грали в масках, їхні змови були заздалегідь приречені на провал, на турнірах лицарі імітували боротьбу один з одним.

Саме Рене Д’Анжу придумав Хрест Лорена — символічний хрест, що його перетинали дві горизонтальні лінії. Цей символ перейняв французький рух опору під час нацистської окупації країни в Другу світову війну.

Іоланта де Бар (1480 — 1483). Дочка Рене Д’анжу, народилася 1428 року. У сімнадцятирічному віці її видали заміж за Феррі, лорда Сіон-Водемонтського, лицаря Ордену півмісяця. Коли Феррі помер, Іоланта перетворила Сіон-Водемонт на центр священного паломництва Лорена. Вдруге місце набуло статусу священного (вперше — за язичництва). Про це стало відомо, коли там виявили статую язичницької галло-тевтонської матері-богині Розмер. Син Іоланти Рене, названий так на честь діда, став герцогом Лоренським. Він навчався у Флоренції. Серед його вчителів був Веспуччі, основний спонсор відомого художника періоду Ренесансу Боттічеллі.

Сандро Філіпепі (1483 — 1510). Народився 1444 року, видатний художник, більш відомий як Боттічеллі. Як і вже згадуваний Ніколя Фламелю, він був у списку гросмейстерів Пріорату. Сандро Філіпепі, ймовірно, не мав знатного родоводу, хоча він підтримував дружні зв’язки з більшістю родин, що згадуються в цьому списку. Він був наставником сина Іоланти де Бар, майбутнього герцога Лоранського. Вивчав алхімію і герметику під керівництвом таких учителів, як Веррочіо, який також навчав Леонардо да Вінчі, який наступний у списку. Передбачається, що Боттічеллі був творцем одного з найперших комплектів карт Таро. Хоча немає історичних підтверджень його схильності до езотеричних поглядів, деякі експерти з питань мистецтва звернули увагу на езотеричність його найвідоміших робіт, таких як «Примавера» («Весна»).

Леонардо да Вінчі (1510 — 1519). Народився 1452 року, найвідоміший з художників Ренесансу. Навчався разом з Боттічеллі, що передував йому на посаді гросмейстера Пріорату. Передбачається, що Леонардо був одним з перших розенкрейцерів і що систему його вірувань церква вважала за вкрай єретичну. Йому приписують той погляд, що в Ісуса був брат-близнюк. Цьому є свідчення в його роботі (наприклад, ескіз за назвою «Діва зі Святим Іоанном Хрестителем і Святою Ганною»), хоча, звичайно, існує імовірність того, що поняття «близнюк» уживалося тільки в символічному змісті і не мало конкретного змісту.

У «Таємній Вечері» Леонардо висловлює припущення, що хліб — тіло Христове і вино — кров Його є насамперед символами. Чаші, що нею, як стверджується, Христос користувався під час цього таїнства — Священний Грааль — на картині немає. Понад те, Леонардо зображує жіночу постать праворуч Христа, ймовірно — Марію Магдалену. Постаті розміщено на картині так, що в центрі вони утворять літеру «М».

Чарльз, Коннетабль Бурбонський (1519 — 1527). Народився 1490 року, один з найвпливовіших лордів Франції початку ХVІ ст. Як і більшість зі списку гросмейстерів Пріорату, Чарльз був кревно споріднений з багатьма ними. Він був праправнуком Рене д’анжу, внуком Іоланти де Бар. 1521 року полишив Францію через ворожнечу з французьким королем Франциском I. Чарльз став воєначальником імперської армії Святої Римської імперії за імператора Чарльза V. Чарльз змусив Франциска пошкодувати про ту ворожнечу, коли він на чолі імперської армії 1525 року в бою при Павії взяв у полон французького монарха. Чарльз, Коннетабль Бурбонський загинув 1527 року під час облоги Рима.

Фердинанд де Гонзак (1527 — 1575). Більш відомий як Ферранте де Гонзага, син герцога Мантуа й Ізабелли Д’ест. Його батьки були патронами Леонардо да Вінчі. Хоча в Секретних Досьє стверджується, що він був гросмейстером Пріорату до самої смерті 1575 року, однак, за іншими даними, помер 1557 року, а 1575 року помер його син Цезар. Або Фердинанд 1557 року не помер, або в документах Пріорату допущено помилку.

Луї де Невір (1575 — 1595). Племінник Фердинанда де Гонзака, Луї де Невір більш відомий як Луї де Гонзага. Брат Луї поріднився через одруження з династією Габсбургів. Його дочка вийшла заміж за герцога Лоренського. Відомо, що він був тісно пов’язаний з членами таємного товариства, наприклад з Джоном Ді, чарівником, астрологом і секретним агентом королеви, сам Луї завідував фінансами за короля Франції Генрі IV і підтримував контакти із сером Томасом Фладдом, скарбником англійської армії, що її послала королева Єлизавета I у допомогу Франції. Сер Томас Фладд був батьком Роберта Фладда, який змінив Луї на посаді гросмейстера Пріорату.

Ді (1527 — 1608) називають засновником масонства. Він був математиком і кабалістом. Королева Єлизавета, протестантка, в нагороду Ді довірила йому високу посаду в уряді. Ді часто приписується ідея створення Британської імперії. Він вивчав таємні методи і вважається найпершим таємним агентом (кодовий номер 007, пізніше використаний письменником Флемінгом для свого героя агента Джеймса Бонда). Ді цікавився методами шпигунства, вивчав текст ХV ст. «Стеганографія», написаний кабалістом Йоханнесом Тітеміусом. Англія не була світовою державою, коли Ді був на службі у королеви, однак незабаром вона стала такою.

Роберт Фладд (1595 — 1637). Народився 1574 року, філософ, визнаний лікар і прихильник герметики, що він її назвав «Розенкрейцерство». Він прийняв від Джона Ді роль вищого англійського езотерика. Хоч і невідомо, чи належав Фладд до розенкрейцерів, привселюдно він звеличував цю групу. У 1596 — 1602 роках Фладд подорожував Європою, обговорюючи езотеричні питання з інтелігенцією. Серед них був Янус Грутер, друг Йохана Валентина Андреа — наступного у списку гросмейстерів Пріорату. 1602 року Фладд став наставником Чарльза, сина Генрі Лоренського.

Фладд був посвячений у «відновлення світу» — зміна природи за допомогою впливу людського інтелекту.

Йоган Валентин Андреа (1637 — 1654). Народився 1586 року, німецький богослов і езотерик. Вважається основоположником «християнського розенкрейцерства», що, своєю чергою, породило рух розенкрейцерів. Андреа був творцем таємних товариств, відомих як Християнські союзи.

Роберт Бойл (1654 — 1691). Народився 1627 року, син графа Коркського, творець «невидимого коледжу», що згодом перетворився на лондонське Королівське товариство сприяння природним знанням — масонській організації, що надавала пристанище вченим і мислителям, які рятувалися від інквізиції. У 1670-ті роки Бойл опублікував дві праці з алхімії — «Виділення ртуті з золотом» та «Історична думка щодо знецінювання золота».

Ісаак Ньютон (1691 — 1727). Народився 1642 року в Лінкольнширі. За певними джерелами, нащадок стародавнього шотландського роду. Обраний до Королівського товариства 1672 року. Стверджується, що Ньютон провадив шпигунську діяльність проти Луї XIV. Він не був відомим масоном, однак входив був ченом Клубу джентльменів Спалдінга — організації, що вважалася «напівмасонською». 1689 року Ньютон написав «Доповнену хронологію античних царств», де спробував простежити царські генеалогічні древа до самих джерел. Він був упевнений, що в розмірах і обрисах Храму Соломона закодовано алхімічні формули.

Протягом всього свого життя Ньютон неодноразово перечитував рукопис Ніколя Фламеля, попереднього гросмейстера Пріорату Сіону, котрий, як стверджується, опанував таємниці алхімії. Ньютон не вірив у Святу трійцю і божественність Христа, він вважав, що Новий Заповіт було перекручено у V столітті. Пізніше Ньютон захопився Камісарами — групою на кшталт Катарів, що існувала в Лондоні на початку ХVІІІ ст. Перед самою смертю Ньютон, як стверджують, спалив велику частину своїх праць.

Чарльз Редкліф (1727 — 1746). Народився 1693 року, син позашлюбної дочки Чарльза II, внук передостаннього монарха Стюартів, приклав багато зусиль для продовження справи Стюартів. 1725 року заснував першу масонську ложу в Європі — в Парижі. До 1736 року був гросмейстером усіх французьких лож. Намагався повернути Стюартів на престол Редкліф, був супротивником нової королівської родини. Його захопили на французькому кораблі 1746 року і через кілька місяців стратили в лондонському Тауері. Стюарти були прихильниками масонства, вважалося, що вони створили одну з масонських груп, відому як Шотландський обряд. Ця форма масонства мала вищі ступені, ніж це практикувалося в інших ложах. Ці вищі ступені передбачали навчання античним таємницям, відомим тільки в Шотландії.

Шарль де Лорен (1746 — 1780). Народився 1744 року. Відповідно до документів Пріорату, став його гросмейстером у віці двох років. Був зятем імператриці Марії Терези (з династії Габсбургів, дружини імператора Святої Римської імперії Франциска, герцога Лоренського, що заснувала династію Габсбургів-Лоренів) і маршалом у воєнний час. Попри явну схильність до військового мистецтва Шарль регулярно програвав Прусській армії під командуванням Фредеріка Великого. По завершенні своєї військової кар’єри жив у Брюсселі. Був прибічником мистецтва. 1761 року Шарль став гросмейстером Тевтонського Ордену. Його племінник Максиміліан 1770 року успадкував посаду гросмейстера Тевтонського ордену. Відповідно до документів Пріорату, Максиміліан успадкував від дядька і титул гросмейстера Пріорату Сіону.

Максиміліан де Лорен (1780 — 1801). Народився 1756 року, племінник Шарля де Лорена, що змінив останнього в списку гросмейстерів Пріорату. Також відомий як Максиміліан фон Габсбург. Був братом Марії Антуанетти. Мрії Максиміліана про військову кар’єру зазнали краху, коли він, ще юнаком, впавши з коня, зламав ногу. Так він став священиком. Як і його дядько Шарль, він патронував мистецтва, зокрема надавав фінансову допомогу таким музикантам, як Бетховен, Моцарт, Гайдн. Під час Французької революції надавав притулок аристократичним вигнанцям. Сам він заявляв, що не належить до масонів.

Шарль Нодьє (1801 — 1844). Другорядний есеїст, однак тоді він вважався значною постаттю в літературі. Нодьє писав винятково про династію Меровингів у Франції і лицарів-тамплієрів. Однак ті праці не можна порівняти з харизматичністю його натури. Він добре знав, як утримати увагу аудиторії. Серед шанувальників Нодьє був молодий Віктор Гюго, який згодом змінив його на посаді лідера Пріорату. 1802 року Нодьє писав про свою участь у таємному товаристві, яке він не назвав, але описав як «Піфагорійське» і «біблійне». 1816 року він опублікував нарис «Історія таємних товариств в армії Наполеона».

Книгу задумано як художню, однак у ній докладно описано, як інтриги таємних товариств спричинили падіння Наполеона. У цій «художній» книзі Нодьє розповідає, що у світі багато таємних товариств, але панівним є Філадельфійське. Грунтується книга Нодьє на реальних фактах чи то на дезінформації, однак він створив міф навколо світових таємних товариств, що змінив погляди людей на владу й історію Європи ХІХ століття.

Віктор Гюго (1844 — 1885). Автор книги «Собор Паризької богоматері». Народився 1802 року в родині збіднілих аристократів. Родина Гюго бере свій початок з Лорена. Його батько був генералом в армії Наполеона, але, мабуть, дружив і зі супротивниками Наполеондорів. В юності Гюго був шанувальником Шарля Нодьє, гросмейстера Пріорату. Гюго і Нодьє керували видавничим домом і подорожували разом зі своїми дружинами. Гюго був одним з тих, хто ніс труну з тілом Нодьє. У Гюго були неортодоксальні релігійні погляди. Він не вірив у Святу трійцю і божественність Ісуса і належав до Ордену розенкрейцерів, як і Еліфас Леві.

Клод Дебюссі (1885 — 1918). Народився 1862 року в бідній родині, у молодому віці підтримував контакти з багатими, будучи чудовим піаністом. Як вундеркінд, ще дитиною Дебюссі виступав у будинку фаворитки французького президента. Він багато подорожував, хоча неможливо визначити, чи підтримував контакти з іншими членами Пріорату Сіону. Дебюссі поклав на музику деякі твори Віктора Гюго, який був перед ним у списку. Міг його знати через загального знайомого — поета-символіста Поля Верлена.

Жан Кокто (1918 — 1963). Французький кінорежисер і драматург, натяки на його зв’язок з Пріоратом Сіону можна знайти в його фільмах і сценаріях. Народився 1889 року у відомій у політичних колах родині, підтримував контакти з впливовими людьми, провадив богемний спосіб життя. За нацистської окупації Франції Кокто, як стверджується, не брав участі в русі опору, але був прихильником Шарля де Голля після закінчення Другої світової війни.

1984 року Бейджент, Чі і Лінкольн, автори книги «Свята кров, Священний Грааль», отримали листа на двох сторінках, підписаного Робертом Еббудом, Гейлордом Фріманом, Джоном Дріком і Пьєром Плантаром. У верхній частині сторінки був логотип Пріорату Сіону з гербом, що містив букви R і C. За винятком Плантара, всі інші підписанти мали стосунок до Першого національного банку Чикаго. Цей лист був застереженням усім, хто здумає підробляти документи Пріорату Сіону. Зміст листа було сприйнято серйозно, коли з’ясувалося, що Дрік помер через два роки після написанння листа. Було зроблено спробу зв’язати Пріорат з одним з банків середнього Заходу, які співпрацювали з родиною Рокфеллерів.

Бейджент, Чі і Лінкольн вважали, що відомі «Протоколи сіонських мудреців» фактично належали Пріорату Сіону. У результаті тривалих досліджень ця трійка дійшла висновку, що їх засновано на реальному документі і цей документ поширено через «якусь масонську організацію чи орієнтоване на масонів таємне товариство, яке, маючи в назві слово «Сіон», створило свою програму приходу до влади шляхом проникнення в масонство, аби керувати соціальними, політичними й економічними установами».

Багато дослідників вважають, що за всією цією «димовою завісою повної нісенітниці і плутанини проглядається дуже серйозний намір». Усе це дуже схоже на правду, якщо повернутися до Протоколів сіонських мудреців: «З того часу ми водимо їх від одного розчарування до іншого, щоб вони нарешті від усього відмовилися на користь того Царя-Деспота Сіонської крові, якого ми готуємо для світу».

Пропаганда Два. Ложа, відома також як П-2, проникла в італійський уряд і була виявлена 1981 року, що призвело до падіння уряду. Ложа, що існує з 1895 року, виникла в надрах масонського Великого Сходу, у центрі її інтересів були бізнес і політика. Масони відокремилися від Пропаганди Два 1976 року, оскільки та перебувала під впливом особливих інтересів. Крах уряду змусив Італію 24 липня 1981 року заборонити всі таємні товариства.

Гросмейстером «Пропаганди Два» був Лічіо Джеллі, 1919 року народження. Джеллі в сімнадцять років пішов добровольцем воювати в Іспанію у фашистської експедиційний корпус Муссоліні. У роки Другої світової війни служив офіцером зв’язку Третього рейху. Після війни його завербували в ЦРУ США. Ставши офіцером розвідки, він нажив великий статок. У ході розслідувань 1981 року стало відомо про зв’язок Джеллі з Роберто Кальві, президентом міланського «Банко Амброзіано», ув’язненого за незаконний експорт. Джеллі також був серед протеже Мішеля Сідона, банкіра, пов’язаного з мафією, який обслуговував рахунок Ватикану і пізніше був обвинувачений у присвоєнні великої суми грошей. Одного з інспекторів, які розслідували цю справу, було вбито. Сідона втік у Сполучені Штати, де його засудили до 25 років ув’язнення за фальшиве банкрутство. 1976 року Джеллі разом з його ложею вигнали з масонства. «Пропаганда Два», з огляду на її чільників-фашистів, була крайньою антикомуністичною організацією. Її особливе занепокоєння викликав успіх комуністів, які 1976 року на останніх виборах в італійський парламент здобули 35 місць і право голосу в італійському уряді. Це десятиліття було ознаменовано сплеском насильства в Італії. Країну потрясали терористичні акти. Анти-масонські сили скористалися тим, що громадськість не бачила різниці між масонством і «Пропагандою Два». Вони використовували жовту пресу — тобто сенсацію — щоб підігріти антимасонські настрої. Газети обвинувачували масонів у спробі вбивства Папи Римського Іоанна Павла II. Вибух на залізничному вокзалі в Болоньї, у результаті якого загинуло 80 людей, також приписувався масонству. В урядовому розслідуванні на 48 сторінках «Пропаганду Два» порівнювали з Ку-Клукс-Кланом, багато італійців обвинувачували масонство у всій попередній діяльності ложі.

 

Римський клуб. Багато хто вважає «Римський клуб» (далі — РК) організацією наукового профілю, що фінансує наукові дослідження глобального характеру. У 1990-х роках минулого століття членством у РК дуже пишалися деякі вчені Національної академії наук. Один з них — нинішній президент Академії наук України Б.Патон; йому склав протекцію теж член РК, глобаліст українського походження Богдан Гаврилишин. Такий престиж клубу пояснюється тим, що його створено 1968 року при найдавнішій у світі академії наук — римській Academia dei Lincei. Хоч його й було створено як наукову організацію для вивчення глобальних проблем, незабаром він став політичною організацією; вона слугує певним політичним силам, які намагаються нав’язати людству новий світовий порядок.



Дуже точне визначення РК дав український вчений Л.Фоминський: «Римський клуб» — просіоністська організація, виконавчий орган при «світовому уряді» (теж таємна сіоністська організація), що ось уже друге століття намагається вершити всі справи на планеті. Ще 20 років тому клуб прийняв рішення, схвалене урядом США, зі скорочення народонаселення Землі з 6 млрд («золотий мільярд»), позаяк, мовляв, ось-ось закінчиться на Землі нафта. Першими претендентами на скорочення для них є слов’янські й арабські народи, потім — народи Азії. На Землі має залишитися тільки «богообраний народ». Але вони не намагаються знищити все «тубільне населення», позаяк без нього не проживуть; якусь частину населення вони планують залишити, перетворивши їх на рабів, як це заповідано Талмудом. А яка доля українського народу? Може, ми є членами товариства, названого «золотим мільярдом»? Як би ж то так. 1999 року в міжнародному комп’ютерному щорічнику «Chip» було вміщено карту поділу світу на п’ять регіонів. На ній продемонстровано селекцію відповідно до планів світового уряду. Привілейованим регіоном, де буде розміщено основний контингент «Золотого мільярда», є територія США і Канади.

Країнами другої категорії, інтелектуальної й технологічної обслуги еліти, є країни Західної Європи, Ізраїль, Японія, Аравійський півострів і ПАР. До третьої категорії зараховано такі країни: Індонезія, Тайвань і Південна Корея, що розвивають свої технології і забезпечують новітніми досягненнями «Золотий мільярд». Країни Латинської Америки й Австралія — четверта категорія — повинні забезпечувати продуктами харчування все населення планети, але екологічно чистими — тільки світову «еліту». І, остання, п’ята категорія — «тубільне населення» країн Африки, Індії і колишнього Радянського Союзу. Ці країни повинні забезпечувати «золотий мільярд» сировиною, дешевою робочою силою, а їхня територія має перетворитися на «світовий смітник» шкідливих відходів виробництва.

Уважний читач запитає: а де ж Китай з його майже 1,5 млрд китайців? РК вважає Китай найнебезпечнішою перешкодою на шляху реалізації планів світового уряду. Ця країна нагромадила достатній досвід у здійсненні контролю народжуваності і перерозподілом благ. Китай може очолити боротьбу «тубільного населення» за свої права. Не випадково на карті немає Китаю — за планами світового уряду він підлягає знищенню.

У цьому зв’язку надзвичайно корисним може бути «досвід» Пол-Пота в Камбоджі, коли в 1970-х роках було знищено майже 2 млн людей. Як стверджує офіцер англійської розвідки доктор Джон Колеман, це був експеримент «Комітету 300» зі зменшення населення великих міст. Технологію скорочення чисельності населення розробив один з дослідницьких центрів РК. Знадобиться і досвід сіоно-більшовиків з організації голодоморів в Україні.

Таким чином, багатьом країнам світу РК виніс вирок — скорочення населення через голод, хвороби, локальні конфлікти, що ми і спостерігаємо сьогодні. Це частина сатанинського плану «Глобал-2000». «Комітет 300» доручив Сайрусу Венсу написати доповідь про план такого геноциду. Ця праця вийшла під назвою «Звіт Глобал 2000» (Global 2000 Report), її схвалив як керівництво до дії уряд США в особі президента Картера, а також держдепартамент США в особі тодішнього держсекретаря Едвіна Маскі. Відповідно до положень «Глобал 2000», населення США до 2050 року має бути скорочене до 100 млн.

До РК входять по два представника з 25 країн. Його заснував і фінансує клан Рокфеллерів. РК розміщено в маєтку Рокфеллера в Беллаго (Італія). Організатор й ідеолог клубу — вже нині покійний Ауреліо Печчеї, член багатьох латентних структур світової політики. Він запропонував «сильним світу цього» об’єднатися, щоб прискорити прихід нового світового порядку і реалізувати план зі створення «світового уряду». З 1968-го до 1972 року РК перетворився на організацію, що об’єднує представників «нової науки», глобалістів, футурологів та інтернаціоналістів різних напрямів.

РК має свої приватні розвідувальні агентства, йому доступний Інтерпол, контрольований все тим самим Рокфеллером. З клубом дуже тісно співпрацюють розвідслужби багатьох країн, особливо ЦРУ, Моссад, а в недалекому минулому — радянський Комітет державної безпеки (КДБ).

Доктор Джон Колеман стверджує, що РК має спеціальне бюро PERMINDEX. Його співробітники організували вбивство президента США Джона Кеннеді, замах на Папу Римського Іоанна Павла I, прем’єра Італії Альдо Моро і президента Пакистану А. Бхутто.

За вбивствами двох останніх стоїть лиховісний «придворний єврей» при «Комітеті 300» — Г.Кіссін­джер, який тривалий час був держсекретарем США, а тепер — головною постаттю у «світовому уряді».

Оcь що пише Колеман: «Кіссінджер... реалізував свої погрози знищити Моро, якщо той не відмовиться від своїх планів економічного й індустріального розвитку Італії та планів РК про «нульове зростання» промисловості і чисельності населення в його країні».

Нагадаємо, що пре­м’єр-міністра Італії Альдо Моро, лояльного члена Християнсько-демократичної партії, викрали 1978 року терористи «Червоних бригад», а потім вбили наймані вбивці, як згодом виявилося, пов’язані з горезвісною масонською ложею П-2.

Поліція Риму, що розслідувала справу про вбивство Альдо Моро «Червоними бригадами», вийшла на кілька відомих прізвищ італійських кланів, які тісно співпрацювали з цією терористичною групою.

Свою лепту в руйнування моральних підвалин внесли й офіційні американські представники, особливо постарався офіційний посол президента США Картера в Римі Річард Гарднер. Він діяв під безпосереднім керівництвом впливового члена РК Беттіно Фарбі. Удвох вони досягли феноменальних успіхів у дестабілізації Італії. Їм вдалося протягти через італійський парламент низку законів, зокрема дозвіл на розлучення й аборти, які мали руйнівні соціальні й релігійні наслідки. Це був один з найсильніших в історії ударів по католицькій церкві, що підірвав її авторитет і, як наслідок, моральні підвалини італійської нації.

Але Альдо Моро не єдиний високопоставлений чиновник, якому загрожував Кіссінджер. Він був войовничо налаштований і проти президента суверенної держави Пакистан, покійного Алі Бхутто, позаяк той сприяв створенню у своїй країні ядерної зброї — Пакистан постійно відчував загрозу своєї незалежності з боку Ізраїлю. 1978 року його вбив представник Ради з міжнародних відносин у Пакистані генерал Зія Уль Хак. Однак незабаром і його позбавлять життя за втручання у війну в Афганістані, знищивши його особистий літак «Геркулес З-130» електричним імпульсом низької частоти. До того ж за наказом «Комітету 300» про усунення генерала Уль Хака Римський клуб пожертвував військовослужбовцями групи «Оборонного розвідувального агентства», що були на борту цього літака, зокрема бригадним генералом Гербертом Вассомом.

Секретна турецька служба попередила генерала Уль Хака, щоб він не літав літаками, бо їм стало відомо про план його ліквідації в повітрі. Уль Хак узяв на борт літака групу військовослужбовців зі США, щоб підстрахуватися, як він пояснював це своїм найближчим радникам. Однак для «Комітету 300» і його подільників з РК це не стало перешкодою.

Але найбільшою перемогою Кіссінджера на службі «Комітету 300» стала вотергейтська справа, спровокована РК, яка призвела до відставки президента США Річарда Ніксона. РК ставив за провину Ніксону підписання договору з Л.Брежнєвим про обмеження системи протиракетної оборони, а також його послідовну боротьбу з наркобізнесом, яким у всьому світі керує «Комітет 300».

РК доручив Кіссінджеру заповнити всі посади в адміністрації Ніксона відданими Клубу людьми. Вони заблокували діяль­ність всіх органів, що мали стосунок до розвідки, у результаті чого Ніксон втратив можливість отримувати оперативну інформацію. Підготувавши потім фальшиві магнітофонні записи розмов, нібито підслуханих за розпорядженням президента в штаб-квартирі опозиційної партії, їх передали пресі. Після чого президент був змушений, за порадою генерала Хейга (ставленика Кіссінджера), піти у відставку. Приниження президента Ніксона стало попередженням майбутнім президентам США, аби ті вже ніколи не заважали «Комітету 300».

Усе це наочно демонструє, що РК і «Комітет 300» — дуже серйозні організації, з якими не жартують. Крім різних бюро на кшталт бюро вбивств, до послуг РК завжди готова ізраїльська служба розвідки МОССАД, що має величезні переваги перед такими організаціями інших країн, бо в кожній країні є єврейська громада, на допомогу якої вона може завжди розраховувати.

Значна частина досліджень РК присвячена роботі з перевиховання населення, а точніше — з виховання рабів, де особлива увага відводиться наркотикам.

Про це 1938 року повідав слідчим органам, рятуючи своє життя, масон Раковський. «Світ знає про Монако як про процвітаючу п’ядь землі, — розповідав він, — де панує така низька розвага як рулетка. Насправді не рулетка править бал у Монако, а наркотики. У Європу цей дурман вливається саме через Монако. А хто володіє наркотиками, той володіє світом!»

Сьогодні багато написано про капітали, накопичені на торгівлі наркотиками, про опіумну війну Великої Британії і Франції з Китаєм. Нині торгівлю наркотиками взято під контроль «Комітетом 300». План «Глобал 2000» розроблено РК, це його шостий пункт легалізації наркотиків і порнографії, відкриття для «тубільного населення», що обслуговує еліту, наркотичних барів.

За останні 20–30 років географія вирощування наркотичного зілля значно розширилася. Опіумний мак і листя коки, з яких роблять героїн і кокаїн, сьогодні вирощують у Пакистані, Ірані, Афганістані, Лівані, Туреччині, Бірмі, Південному Китаї, Таїланді, Перу, Колумбії, Еквадорі, Болівії... Після того, як в Афганістан увійшли американські війська, виробництво героїну тут зросло в десятки разів.

Торгівля героїном фінансується гонконгськими і лондонськими банками, поряд зі близькосхідними, такими як «Британський банк Близького Сходу». А доставкою і поширенням героїну займаються Болгарія, Італія, Монако, Франція, Туреччина, Албанія, Ліван, Пакистан, Гонконг...



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

Схожі:

Таємні товариства: міфи та реальність iconТаємні товариства: міфи та реальність Микола Сенченко, Валерій Гастинщиков
Таємні товариства завжди привертали увагу громадськості. Про деякі з них розповідали пошепки. Що ж насправді являють собою ці таємні...
Таємні товариства: міфи та реальність iconМатеріали всеукраїнської науково-практичної конференції «Україна у Другій світовій війні: міфи І реальність»
Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції «Україна у Другій світовій війні: міфи І реальність» (до 70-річчя перемоги...
Таємні товариства: міфи та реальність iconВ. Г. Короленка Пантелеймон Куліш: міфи І реальність
Куліш П. О.: методично-бібліографічні матеріали / оунб ім. В. Г. Короленка; підгот. О. Рижаєва; відп за вип. І. Аліференко. – Чернігів....
Таємні товариства: міфи та реальність iconВалентин Стецюк Історія Товариства Лева Передмова з неба зірвем грона зірок, Ми присягали Леву!
Чим більше буде таких прикладів, тим ліпше для держави. Однак у нас ентузіасти виховання національної гідності здебільшого посилаються...
Таємні товариства: міфи та реальність iconПовідомлення про зміни у проекті порядку денного загальних зборів акціонерного товариства Повне найменування товариства: публічне акціонерне товариство «укрнафта» Місцезнаходження товариства згідно з його статутом
Тво «укрнафта» (надалі пат «укрнафта» або Товариство) повідомляє Вас, що «07» липня 2016 року о 12. 30 годині відбудуться загальні...
Таємні товариства: міфи та реальність iconНаукового товариства
Д-67 Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка т. 11 – Донецьк: Український культурологічний центр. – 2006. – 252 с
Таємні товариства: міфи та реальність iconНаукового товариства
Д-67 Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка т. 12 Донецьк: Український культурологічний центр, 2006. – 256 с
Таємні товариства: міфи та реальність iconНаукового товариства
Д-67 Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка т. 7 – Донецьк: Східний видавничий дім. – 2005. – с
Таємні товариства: міфи та реальність iconНаукового товариства
Д-67 Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка т. 8 – Донецьк: Східний видавничий дім. – 2005. – с
Таємні товариства: міфи та реальність iconНаукового товариства
Д-67 Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка т. 5 – Донецьк: Східний видавничий дім. – 2004. – с


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка