Тема: Античні скульптори (Мирон, Фідій, Пракситель та ін.). Мікеланджело утілене відчуття форми



Сторінка6/18
Дата конвертації12.03.2018
Розмір2.75 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

4 - й    «екскурсовод» («Життєвий шлях В. Сурикова»)
Василь Іванович Суриков (24.01.1848—06.03.1916) — видатний російський живописець, майстер масштабних історичних полотен, народився у Красноярську у козацькій родині. Почав малювати в ранньому дитинстві. Першим учителем малювання для Сурикова став Микола Васильович Гребньов — учитель малювання Красноярського повітового училища. Першим датованим твором Сурикова вважають акварель «Плоти на Єнісеї» (1862, зберігається в музеї-садибі В. І. Сурикова у Красноярську). Після навчання в повітовому училищі Суриков улаштовується писарем до губернського управління — родина не мало коштів на продовження його освіти в гімназії. Під час роботи у губернському управлінні малюнки Сурикова побачив губернатор Єнісейської губернії П. М. Замятнін. Губернатор знайшов мецената — красноярського золотопромисловця П. І. Кузнецова, який оплатив навчання Сурикова в Петербурзькій Академії мистецтв.
11 грудня 1868 року Суриков з обозом П. І. Кузнецова виїхав із Красноярська до Санкт-Петербурга. Суриков не зміг вступити до Академії, і в травні-липні 1869 року навчався у Санкт- Петербурзькій художній школі Товариства заохочення мистецтв. Восени 1869 року Василь склав іспити, ставши вільним слухачем Академії мистецтв, а через рік був зарахований вихованцем.
У 1869—1875 роках Суриков навчався у Академії мистецтв у П. П. Чистякова. Під час навчання Суриков за свої роботи отримав 4 срібних медалі та декілька грошових премій; значну увагу приділяв композиції, за що отримав прізвисько «Композитор».
1881 року Суриков стає членом Товариства пересувних художніх виставок, 1907-го залишає це Товариство, ставши членом Союзу російських художників. З 1893 року Суриков — дійсний член Петербурзької Академії мистецтв.
1910 року Суриков відвідує Іспанію. Цього ж року в Красноярську з ініціативи Сурикова і JI. А. Чернишова відкрито рисувальну школу, для якої митець із Петербурга надсилає наочні посібники.
1915 року Василь Іванович їде лікуватися до Криму. Суриков помер у Москві 6 (19) березня 1916 року від склерозу серця. Похований поряд із дружиною на Ваганьковському кладовищі.

5 -  й    «екскурсовод» («Найвидатніші роботи В. Сурикова»)
На картині «Ранок стрілецької страти» (1878—1881) двоє головних героїв — молодий Петро, який сидить на коні біля кремлівської стіни, і рудий стрілець, який гнівно дивиться на царя. Його руки зв'язані, ноги забиті в колодки, але він не змирився зі своєю долею. У руках він стискає свічку, полум'я якої зметнулося вгору.
Петро поглядає на приречених стрільців не менш гнівним і непримиренним поглядом. Між фігурами стрільця і Петра можна провести діагональну лінію, що зорово демонструє протистояння цих персонажів.
Емоційно зображена також решта стрільців. Чорнобородий стрілець у накинутому на плечі червоному каптані похмуро, спідлоба озирається навколо. Він також не підкорився вироку Петра. Сивий стрілець настільки боїться майбутньої страти, що не бачить дітей, які припали до нього. Солдат вихоплює свічку з його безсилої руки. Поникла голова стрільця, який стоїть на возі, немовби провіщає його майбутню долю. Солдати волочать до шибениці ще одного знесиленого стрільця. На землю кинуті вже непотрібний каптан і ковпак, трохи тліє свічка, що випала з рук. Відчайдушно кричить молода стрілецька дружина, син притиснувся до матері та заховав обличчя у складках її одягу. Важко опустилася на землю літня жінка. Поряд із нею — перелякана маленька дівчинка у червоній хусточці.
Глибокий трагізм моменту підкреслює і темний колорит картини. Художник обрав час зображення страти — ранок після дощовитої осінньої ночі, коли щойно почало світати і над площею не встиг розсіятися холодний ранковий туман. У цій обстановці у темному натовпі виділяються білі сорочки засуджених і мерехтливі вогники їх свічок.
У картині «Ранок стрілецької страти» Суриков застосував композиційний прийом зближення планів, скоротивши відстань між Лобним місцем, храмом Василя Блаженного і кремлівською стіною. Так він отримав ефект величезного народного натовпу, повного життя й руху. Насправді зображено всього декілька десятків персонажів. Важливе значення має також архітектурний фон картини. Строкаті бані собору Василя Блаженного відповідають фігурам стрільців, а кремлівська вежа — фігурі Петра І на коні.
«Ранок стрілецької страти» було представлено 01.03.1881 р. на черговій виставці Товариства пересувних художніх виставок, після якої дочка П. М. Третьякова, А. П. Боткіна, згадувала про Сурикова: «Ніхто не починав так. Він не розгойдувався, не примірявся, а як грім грянув цим твором».
Третьяков відразу ж придбав цю картину для своєї колекції, а пізніше і два наступних історичних полотна Сурикова: «Менши- ков у Березові» та «Бояриня Морозова».
На картині «Меншиков у Березові» (1883) зображений Олександр Меншиков, фаворит Петра І, який за державні інтриги за наказом Петра II був відправлений у вигнання у Березово.
На картині Меншиков зображений із дітьми, які символізують зміну поколінь. Усі герої картини занурені в думи про минуле, Меншиков живе пам'яттю. Історична достовірність картини визначається образами людей, які зображені на ній, а також їх одягом і обстановкою хати, що повністю відповідає тій епосі. В образі Меншикова Суриков розкриває епоху Петра І.
Меншиков зображений на картині як яскрава історична особа, виходець із народу і улюбленець долі, трагічне нагадування про епоху самовладдя і переворотів. Майстерно написані діти Меншикова — старша дочка Марія, яка пригорнулася до батька і глибоко замислилася, син, який машинально знімає віск зі свічника, і молодша дочка, яка вводить у композицію життєствердне начало.
1881 року Суриков виконав перший ескіз «Боярині Морозової», 1884-го почав працювати над картиною. Уперше про бояриню Морозову Василь Іванович почув від своєї тітки, у якої він жив у Красноярську під час навчання у повітовому училищі. Тривалий час Суриков не міг знайти натурницю для боярині. Прототипом Морозової стала тітка Сурикова — Авдотья Василівна Торгоши- на. Її чоловік, Степан Федорович, зображений на картині «Ранок стрілецької страти» як стрілець із чорною бородою. В образі купця ліворуч на картині «Бояриня Морозова» зображено колишнього дяка Сухобузимської Троїцької церкви Варсанофія Семеновича За- коурцева. Закоурцев позував Сурикову для етюду «Усміхнений священик» ще 1873 року у Красноярську. Прочанин із посохом праворуч написаний із переселенця, якого Суриков зустрів дорогою. «Бояриня Морозова» експонувалася на XV Пересувний виставці (1887).

6-й «екскурсовод» («В. Васнецов — майстер міфологічно-казкового живопису»)
Віктор Михайлович Васнецов (03(15).05.1848—23.07.1926) — російський художник, майстер живопису на історичні та фольклорні сюжети. Народився у Вятській губернії (нині Кіровська область, Росія), у сім'ї православного священика. Навчався у духовному училищі (1858—1862), потім у Вятській духовній семінарії, де брав уроки малювання у гімназичного вчителя М. Г. Чернишо- ва. Допомагав засланим до Вятки художникам. Учився живопису в Петербурзі — спершу у І. Н. Крамського в рисувальній школі Товариства заохочення мистецтв (1867—1868), потім — в Академії мистецтв (1868—1873). Після закінчення Академії їздив за кордон. Виставляти свої роботи почав із 1869 року, спочатку беручи участь в експозиціях Академії, потім — у виставках передвижників. 1893 року Васнецов стає дійсним членом Академії мистецтв.
Разом із багатьма іншими художниками 1915 року брав участь у заснуванні Товариства відродження художньої Русі. Віктор Вас- нецов помер 23 липня 1926 року в Москві, похований на Введенському кладовищі.
Васнецов — основоположник особливого «російського стилю» всередині загальноєвропейського символізму й модерну. Живописець Васнецов переосмислив російський історичний жанр, поєднавши середньовічні мотиви з атмосферою поетичної легенди або казки. Казки часто стають темами видатних полотен митця.
З-поміж мальовничих билин і казок Васнецова — картини «Витязь на роздоріжжі» (1878, Російський музей, Санкт-Петербург); «Після побоїща Ігоря Святославича із половцями» (1880), «Альонушка» (1881), «Три богатирі» (1881—1898), «Цар Іван Васильович Грозний» (1897; усі картини — у Третьяковській галереї, Москва). Деякі з цих творів («Три царівни підземного царства», 1881, там же) є вже типовими для модерну декоративними картинами-панно, що переносять глядача у світ марень.

7-й «екскурсовод» («Найвідоміші твори В. Васнецова»)
Одним із найвідоміших творів Васнецова є картина «Три богатирі» (1881—1898). Художник зобразив на картині трьох билинних богатирів — Іллю Муромця, Добриню Микитича й Альошу Поповича. У кінному дозорі богатирі оберігаючи Русь від навали кочівників. Кожного з персонажів картини митець наділив характером, кожному надав індивідуальних рис. У центрі — Ілля Муро- мець, у кольчузі й шоломі, озброєний залізною палицею, списом і щитом. З-під руки вдивляється могутній богатир на могутньому вороному коні у степові простори. Праворуч від Іллі — Добриня Микитич у візерунковому шоломі, гаптованих чоботях, із мечем і червленим щитом. Богатир нетерпляче стискає руків'я меча. Ліворуч від Іллі — наймолодший із трьох богатирів — Альоша Попович. Юний богатир тримає напоготові лук, споряджений стрілою. Альоша Попович — не тільки воїн: збоку в нього гусла. В образах трьох богатирів Васнецов утілив споконвічну мрію російського народу про непереможного й справедливого захисника.
Роботу над картиною «Альонушка» художник почав 1880 року. Спочатку він малював пейзажні етюди на березі Вори в Абрам- цеві, біля ставка в Ахтирці. Збереглося багато етюдів цього часу. Роботу було завершено взимку 1881-го у Москві. Критик І. Грабар назвав «Альонушку» однієї з кращих картин російської школи.
Відмовившись від конкретного сюжету та дієвості, у картині митець передав душу російської казки, що є спорідненою неяскравій руській природі. В образі Альонушки, написаної з селянської дівчинки, передано страждання лагідної, самотньої, усіма знехтуваної сирітки, яку можна зустріти у багатьох казках. Вона нескінченно довго сидить на білому камені, неначе сама скам'яніла від страждань, у її очах застиг німий відчай; погляд дівчинки притягує немовби вир.
Темна глибина води, у якій проступає примарне відображення, невблаганно вабить Альонушку. Фігурка дівчинки немовби створена із природних форм, вечірніх фарб і візерунків листя та концентрує зосереджений смуток осінньої природи, що дбайливо приховує та охороняє героїню. Природа втішає її, як мати своє дитя.
Пейзажні мотиви картини навіяні поетичними фольклорними образами (наприклад, ластівки, які зібралися на гілочці над головою Альонушки,— добрі провісниці, помічниці у біді, а осики, що трепечуть,— символ гіркої долі).

8-й «екскурсовод» («Життєвий шлях І. Левітана»)
Ісаак Ілліч Левітан (18.08.1860—22.07.1900) — видатний російський художник, майстер пейзажу, основоположник жанру «пейзаж настрою». Народився у містечку Кібарти Ковенської губернії (нині Литва) в освіченій, але бідній єврейській сім'ї.
Навчався у Московському училищі живопису, скульптури й архітектури у В. Перова, О. Саврасова і В. Полєнова. Улітку кілька років поспіль (1880—1884) писав із натури в Останкіно («Дубовий гай. Осінь», 1880; «Дуб», 1880; «Сосни», 1880). Художник створює пейзажі у Саввінській слободі під Звенигородом: «Останній сніг. Саввінська слобода» (1884), «Місток. Саввінська слобода» (1884). Навесні 1885 року Левітан закінчив училище. Звання художника він не отримав — йому видали диплом учителя чистописання.
Навесні 1888 року Левітан вирушив на пароплаві Окою до Нижнього Новгорода — і далі вгору Волгою. Під час подорожі несподівано для себе відкрив красу маленького, тихого містечка — Плес. Приблизно 200 робіт, виконані ним за три літа, проведені у Плесі, зробили Левітана надзвичайно популярним, а Плес відтоді часто відвідували пейзажисти. З кінця 1889 до початку 1890 року Левітан уперше подорожував Західною Європою, відвідавши Францію та Італію.
1898 року Левітану присвоїли звання академіка пейзажного живопису. Він почав викладати в тому самому училищі, у якому вчився сам. Художник мріяв створити «Будинок пейзажів» — велику майстерню, у якій могли б працювати всі російські пейзажисти.
1891 року вступив до Товариства пересувних художніх виставок. Упродовж 1898—1900 років керував пейзажною майстернею училища, у якому раніше навчався. З-поміж його учнів — М. Сар'ян, П. Кузнецов, М. Ф. Ларіонов та інші відомі живописці. Улітку 1900 року у російському відділі Всесвітньої виставки в Парижі експонувалися картини Левітана.
22 липня (4 серпня) 1900 року Ісаак Левітан помер. У його майстерні залишилося приблизно 40 незавершених картин і 300 етюдів. Остання робота — «Озеро. Русь» (не завершена).

9-й «екскурсовод» («І. Левітан — майстер задумливого пейзажу»)
Левітан значно розширив можливості пейзажного жанру, сповнивши його філософським змістом, міркуваннями про життя та смерть, про місце людини у світі, прагнучи до того, щоб природа була в картині «олюдненої», пропущеною «крізь призму темпераменту художника». Левітан продовжив лінію ліричного пейзажу, почату О. Саврасовим.
Ісаак Ілліч Левітан відіграв важливу роль у становленні жанру пейзажу на межі XIX—XX ст., проникнувши у психологію людини, у найпотаємніші куточки її душі. Художник Б. Йогансон відзначав, що око Левітана настільки гостре, що навіть най дрібніша неточність у колориті була для нього неприпустимою. Ця обдарованість художника тонким «слухом живопису» допомагала йому передавати найтонші стани природи.
У своїх ранніх роботах Левітан захоплювався різноманітними можливостями живопису на пленері. Його цікавило передавання за допомогою фарб напоєного вологою повітря, м'якого вечірнього освітлення, гри сонячних відблисків на поверхні води. Волга постала перед митцем як глибоке, величне втілення гармонії та чистоти. Саме на Волзі найповніше розвинувся і набрав сили дар художнього узагальнення, яким володів Ісаак Левітан, а поетика пейзажу в його творчості набула епічних рис. Художникові вдалося побачити чарівність дощів, і створити відомі «дощові роботи».
Так, картина «Після дощу. Плес» (1889) оповита чарівністю дощового присмерку у приволзькому містечку: виблискують калюжі, низько над землею, немов дим, за Волгу пливуть хмари. Пара із пароплавних труб м'яко лягає на воду. Поблизу берега стоять почорніли від сирості баржі. У колориті картини переважають найтонші акварельні відтінки сірого і блакитного.
У картині «Над вічним спокоєм» (1894), написаній на березі озера у Тверській губернії, поезія дощового дня виражена з більшою силою. Зі схилу, на якому темні берізки згинаються від вітру, а між ними стоїть дерев'яна церква, відкривається далечінь глухої ріки, потемнілі від негоди луки, величезне похмуре небо.
Над землею нависають важкі, наповнені холодною вологою хмари. Ця картина позначена монументальністю, глибиною філософського узагальнення.
На пізньому етапі творчості художник знову звертається до радісних, світлих мотивів. Найзвичайніший куточок сільської природи на картині «Березень» (1895) іскриться безпосередністю та радістю життя. У пейзажі «Золота осінь» (1895) з'являється чудове святкове видовище одягненої «у багрець і золото», за рядками О. С. Пушкіна, природи. Колористичне багатство картини досягається лише трьома основними кольорами.

10 -  й    «екскурсовод» («Життєвий шлях В. Сєрова»)
Валентин Олександрович Сєров (19.01.1865—05.12.1911) — російський живописець і графік, майстер портрета, народився у Петербурзі, у родині композитора і піаністки. У 1878—1879 роках у Москві брав уроки рисунка і живопису у І. Рєпіна, у сім'ї якого жив 1879 року. Сєров із Рєпіним відвідували Мамонтових та брали участь у їх домашніх виставах.
1880 року вступив до Імператорської Академії мистецтв. Його головним наставником був П. Чистяков. Отримавши від Академії малу срібну медаль за етюд із натури, залишив цей заклад 1884-го і відтоді почав працювати самостійно, удосконалюючись у живописі, здебільшого портретному. 1884 року в Абрамцеві створив один із перших своїх значних творів — портрет JI. А. Мамонтової (Новгородський державний об'єднаний музей-заповідник). 1887 року написав знаменитий портрет В. С. Мамонтової («Дівчинка з персиками»). З 1894 року Сєров був членом Товариства пересувних художніх виставок. З 1897 року викладав у Московському училищі живопису, скульптури й архітектури. Його учнями були П. В. Кузнецов, М. М. Сапунов, М. С. Сар'ян, К. С. Петров-Водкін, М. П. Ульянов, К. Ф. Юон.
Помер Сєров 5 грудня 1911 року в Москві.

11 -  й    «екскурсовод» («Валентин Сєров — майстер портрета»)
З початку 1890-х років портрет став основним жанром у творчості Сєрова, набуваючи нових рис: психологічно загострену характеристику людини й активно виявлене у ньому артистичне начало. Улюбленими моделями Сєрова стають артисти, художники, письменники (портрети А. Мазіні, 1890; Ф. Таманьйо, 1893; К. Ко- ровіна, 1891; I. Jleвітана, 1893; М. Лєскова, 1894; М. Римського- Корсакова, 1898). Досягненнями раннього періоду творчості Сєрова є портрети-картини «Дівчинка з персиками» (1887), «Дівчина, освітлена сонцем» (1888; обидві в Третьяковській галереї, Москва). У цих творах митець, оспівуючи юність і красу, убачив головне своє завдання у безпосередності сприйняття моделі та природи і їх переконливому пластичному тлумаченні. У розробці світла й кольору, у передаванні складної гармонії рефлексів, у насиченні середовища повітрям, у свіжості мальовничого сприйняття світу проявилися риси раннього російського імпресіонізму.
Відмовившись від багатобарвного живопису II половини 1880-х років, Сєров віддає перевагу чорно-сірим або коричневим тонам, використовує ширший мазок, що сприяє гостроті передавання натури. Імпресіоністські риси в живописі Сєрова позначаються часом лише в композиційній побудові портрета, характері руху моделі портретованого. У портретах дітей Сєров прагнув характерністю пози та жесту, усім колірним вирішенням виявити та підкреслити безпосередність внутрішнього руху, душевну чистоту та ясність світосприйняття дитини («Діти», 1899, Російський музей, Петербург; «Міка Морозов», 1901, Третьяковська галерея, Москва). У 1890-ті — на початку 1900-х років Сєров часто звертався до пейзажно-жанрових композицій на селянські теми.
Невеликі картини, витримані в єдиній теплій сіро-коричневій гамі, позбавлені розповідних елементів — скромний пейзажний мотив передає настрій тихої та сумної зосередженості («Жовтень. Домотканово», 1895, Третьяковська галерея, Москва; «Баба у возі», 1899, Російський музей, Петербург).
На межі століть відбувається перелам у стилістичних пошуках Сєрова, у його творчості остаточно зникають риси імпресіонізму та послідовно розвиваються принципи стилю модерн, незмінно при цьому зберігається глибоко правдиве і реалістичне зображення природи та людини. Портрети Сєрова тяжіють до гостроти соціально-психологічних характеристик, що набувають надзвичайної глибини й монументальності.
У середині 1900-х років Сєров створює декілька парадних портретів, розвиває тему артистичної особистості (портрети М. Горь- кого, 1904; М. Єрмолової, 1905; Ф. Шаляпіна, 1905). У портретах Іди Рубінштейн (1910) та княгині Ольги Орлової (1911) митець іноді звертається до гіперболізації та гротеску.
В останні роки життя Сєров створив декілька картин на сюжети з античної міфології, у яких Сєров інтерпретує античність, поєднуючи символіку міфу з реальним спостереженням натури.

12-й «екскурсовод» («Життєвий та творчий шлях Михайла Врубеля»)
Михайло Олександрович Врубель (польськ. Wrobel; 05.03.1856— 01.04.1910) — видатний російський художник межі XIX—XX ст., майстер універсальних можливостей, який прославив своє ім'я практично в усіх видах і жанрах образотворчого мистецтва: живописі, графіці, декоративній скульптурі, театральному мистецтві.
У 1864—1867 роках юний Михайло Врубель навчався у відомого в Саратові художника, випускника Академії мистецтв О. Годіна. 1880 року Михайло Врубель став студентом Російської Академії мистецтв, де відразу виділився з-поміж інших студентів незвичністю стилю і оригінальним поглядом на класичні сюжети (імпресіонізм). Це можна помітити на його перших акварелях — «Уведення у храм» і «Римляни, які бенкетують».
Упродовж 1884—1889 років Врубель на запрошення професора А. В. Прахова працював у Києві, здебільшого створюючи зображення на релігійну тематику. До цього періоду належать ікони та стінні розписи для Кирилівської церкви, ескізи розпису для Володимирського собору — їх не дозволили здійснити через «не- релігійність». Саме тут художник пише знаменитий портрет «Дівчинка на тлі перського килима» (1886). Зі вступом до Академії мистецтв Врубель із розсіяного і легковажного студента перетворюється на фанатика своєї роботи.
1901 року у художника з'явилися ознаки душевного розладу, погіршився зір. Хвороба прогресувала. Врубель помер на самоті 1910 року у Петербурзі, похований на Новодівочому кладовищі.
Багато в чому Врубель був новатором для свого часу. Художник не дотримувався академічних принципів образотворчого мистецтва XIX ст.: неодмінне зображенням руху і присутність інтриги. «Персонажі» його мистецтва — мовчання та таємниця. Врубель доводить це такими шедеврами, як «Гамлет і Офелія» (1883), «Демон сидячий»(1890).
Любов і смерть — улюблені теми Врубеля, які відкриваються глядачеві під різними символами. Так, у картині «Дівчинка на тлі перського килима» (1886) ми бачимо якийсь надлишок розкошів, що є алегорією тлінності, суму та неминучості кінця. Ідея смерті помічена і в картині «Ворожка» (1895). Російська тема знайшла відображення в таких роботах Врубеля, як: «Богатир» (1898), «Князь Гвидон і Царівна-Лебідь» (1890), «Микула Селянинович» (1895—1896) і хрестоматійній «Царівні-Лебідь» (1900).

13-й «екскурсовод» («Тема «Демона» у творчості Михайла Врубеля»)
Зближення з гуртком Мамонтова позначено у творчості Врубеля новими темами: замість Христа з'являються один за одним образи демона — який сидить або літає, якого повергнуто, а також багато казково-епічних картин.
У цей час художник мріяв про високий монументальний стиль, «мучився» трагедією ідеальної людини, вільної, сильної, вартої героїв класики. Усе це міг уособлював для митця демон.
Перший київський «Демон» Врубеля, якого було написано, швидше за все, одразу після повернення з Одеси в січні 1886 року, за описами дуже схожий на відомого «Демона» 1890 року. На жаль, київського «Демона» художник знищив.
Образ демона нібито вимагав свого втілення, невідступно переслідуючи художника, змушував повертатися до себе знову, обирати нові матеріали та техніки. Цей образ був пов'язаний із митцем якимось містичним чином.
У «Демоні» М. Врубель шукав поєднання чоловічого та жіночого начал. Митець упродовж чотирьох років працював над своїм «Демоном». М. Врубель вірив, що «Демон» зробить його знаменитим. Що б не писав у ці роки майстер, «Демон» завжди жив у ньому та брав участь у його житті. Врубель зліпив спочатку голову, потім фігуру. Полотна із зображенням демона переїжджали разом із художником з квартири на квартиру, із майстерні до майстерні.
Нарешті, 1890 року, у Москві Врубель пише «Демона сидячого». Художник поставив перед собою складне завдання: зобразити засобами живопису те невловиме, що називається «настроєм душі». «Демон сидячий» — перша картина із демонічної сюїти, виконана в техніці живопису, малюнка, скульптури. «Демон сидячий» сумує за живим світом, але цей світ зрікається його. «Демон сидячий» — сумний, тужливий, сильний, у глибокому роздумі безсильно охопив руками коліна. За ним — чудовий пейзаж із червоними, золотистими «мозаїчними плямами»: вогняне небо із ліловими хмарами, фантастичні квіти. Оточений горами, «Демон» здається злитим з ними. М. Врубель свідомо обирає «тісний» формат полотна, що зрізує зверху фігуру «Демона», чим підкреслює його скованість. Художник підкреслює, що «Демон» для нього є ідеалом прекрасної людини. Коли дивишся на цю картину, у глядача складається враження фантастичного світу, казково-прекрасного, але водночас немовби скам'янілого. «Демон сидячий» — це міф, створений Врубелем про самого себе замолоду. Образ «Демона» дуже сумний, але це сум юності, він ще далекий від відчаю і сповнений віри у міць своїх крил.
Після завершення «Демона сидячого», Врубель за замовленням І. Кушнерова ілюстрував твори М. Лєрмонтова. З-поміж цих ілюстрацій виокремлюються ілюстрації до «Демона». Кожний із рисунків створено чорною аквареллю, яка набуває в руках майстра багатобарвної палітри. Найвеличніші малюнки М. Врубель зробив для сцен рокових побачень Демона та Тамари. Крім «Демона», художник виконав декілька ілюстрацій до «Герою нашого часу», до поеми «Ізмаїл-Бей» та окремих віршів. Образ «Демона, який летить» в ілюстраціях схожий за характером на «Демона сидячого», але цей демон доросліший і розчарованіший, обличчя сповнене сумом, тіло — стрімкої сили й матеріальної вагомості.
Пізніше, 1902 року, з'явився «Демон, якого повергнуто». Це основний, за задумом художника, твір із його «Демоніади». Велич духу і безсилля тіла — це основні протиріччя картини. Демона майже знищено, але зрозуміло, що його дух незламний: гордий погляд, кожний вигин зламаного тіла, кожна складка неприступних гір провіщають нещодавню битву та незламність героя. Напівого- лений демон лежить на плащі на фоні суворих краєвидів. Переломлені над головою руки разом із викривленим обличчям створюють психологічний образ композиції. Картина залишилась не зовсім завершеною. «Демон, якого повергнуто» захоплює не майстерним живописом, а зрілим утіленням трагедії художника (саме у цей час у М. Врубеля з'явилися ознаки психічних розладів).


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18

Схожі:

Тема: Античні скульптори (Мирон, Фідій, Пракситель та ін.). Мікеланджело утілене відчуття форми iconАнтичні скульптори (Мирон, Фідій, Пракситель та ін.). Мікеланджело — утілене відчуття форми
Тема 2: Античні скульптори (Мирон, Фідій, Пракситель та ін.). Мікеланджело — утілене відчуття
Тема: Античні скульптори (Мирон, Фідій, Пракситель та ін.). Мікеланджело утілене відчуття форми iconТема: Античні скульптори (Мирон, Фідій, Пракситель та ін.). Мікеланджело утілене відчуття форми
Тема: Античні скульптори (Мирон, Фідій, Пракситель та ін.). Мікеланджело — утілене відчуття
Тема: Античні скульптори (Мирон, Фідій, Пракситель та ін.). Мікеланджело утілене відчуття форми iconДитячі роки
Лодовіко одружився вдруге. Мачухою Мікеланджело стала Лукреція Убальдіні. Незабаром Мікеланджело віддали у школу Франческо Ґалатеа...
Тема: Античні скульптори (Мирон, Фідій, Пракситель та ін.). Мікеланджело утілене відчуття форми iconМистецтво, 9 клас Урок 10 Тема: Зламані стереотипи в мистецтві скульптури та архітектури. Олександр Архипенко, Констянтин Бранкусі, Іван Кавалерідзе – великі скульптори модерністи. Зразки модерністської архітектури Вільяма ван Алена, Ле
Тема: Зламані стереотипи в мистецтві скульптури та архітектури. Олександр Архипенко, Констянтин Бранкусі, Іван Кавалерідзе – великі...
Тема: Античні скульптори (Мирон, Фідій, Пракситель та ін.). Мікеланджело утілене відчуття форми iconВесняні обласні семінари з нттум
Технічна творчість розвиває у вихованців відчуття форми, гармонії, композиції, симетрії, розуміння того, що художнє начало присутнє...
Тема: Античні скульптори (Мирон, Фідій, Пракситель та ін.). Мікеланджело утілене відчуття форми iconТема: Початок дослідження території України. Географічні відомості про територію України в античні часи, у літописах І «Повісті минулих літ», відомості в добу Середньовіччя. Перші карти України Г. Л. Боплана

Тема: Античні скульптори (Мирон, Фідій, Пракситель та ін.). Мікеланджело утілене відчуття форми iconІгор Калинець. «Писанки». Образ найдорожчої людини мами. Відчуття, навіяні великодньою поезією
Тема: Ігор Калинець. «Писанки». Образ найдорожчої людини мами. Відчуття, навіяні великодньою поезією
Тема: Античні скульптори (Мирон, Фідій, Пракситель та ін.). Мікеланджело утілене відчуття форми iconМистецтво, 8 клас Урок 18
Тема: Мистецтво бароко. Особливості живопису мистецтва бароко. Види та жанри мистецтва бароко. Творчість живописців Мікеланджело...
Тема: Античні скульптори (Мирон, Фідій, Пракситель та ін.). Мікеланджело утілене відчуття форми icon«античні витоки європейської раціональності: до 2400-річчя арістотеля»

Тема: Античні скульптори (Мирон, Фідій, Пракситель та ін.). Мікеланджело утілене відчуття форми iconУроку №15 10 клас Тема уроку : Духовна музика
Століттями духовну музику писали кращі представники музичної культури. Виконання багатоголосного твору багатоголосним хором викликає...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка