Тема Культура античності



Скачати 219,37 Kb.
Дата конвертації29.05.2017
Розмір219,37 Kb.


Тема 5. Культура античності

  1. Історичні умови розвитку античної культури.

  2. Міфологічний характер культури античності.

  3. Основні етапи розвитку культури Стародавньої Греції.

  4. Мистецтво римської античності.


1. Історичні умови розвитку античної культури

Епоха античної культури розпочинається з утворення грецьких полісів   "міст-держав" на присередземноморських землях Еллади і Малої Азії на поч. І тис. до н.е. і завершується зруйнуванням Римської імперії у V ст. н.е. У Греції і Римі в цю епоху інтенсивно розвивається тваринництво, землеробство, добування металів, ремісництво, торгівля. Руйнується родоплемінна патріархальна організація суспільства. Росте майнова нерівність сімей. Родова знать нарощує багатство завдяки широкому використанню праці рабів, а це призводить до боротьби за владу. Суспільне життя стає бурхливим   у соціальних конфліктах, війнах, політичних переворотах.

Поняття "античний світ" (від лат. апtiques   стародавній) ввели італійські гуманісти епохи Відродження, позначивши цим терміном греко-римську культуру як найбільш ранню із відомих їм на той час. Ця назва збереглась дотепер, хоч були відкриті з того часу й більш древні культури. Це поняття збереглося як звичний синонім класичної культури, тобто того світу, у лоні якого виникла наша європейська цивілізація.

Історія античної епохи поділяється на дві фази, які частково нашаровуються одна на одну   грецьку й римську античність. Державна система, яка була створена у Греції, була особливою – це не була одна держава, як на Сході, що постійно розросталася у намаганні до світового панування та безмежності, а низка невеликих держав, утворених у тих межах, що визначала природа й колишня родова організація. Це призвело до суперництва між державами, наслідком якого були криваві війни, що не сприяло самоутвердженню стародавнього грека у своєму власному закутку.

Соціальні умови цих міст-держав можна назвати демократичними лише з великими поправками. В епоху найвищого розквіту Афін (сер. V ст. до н.е.) із загального числа більш ніж двісті тисяч жителів цього міста лише двадцять одна тисяча, тобто одна десята, дійсно могла користуватись повнотою громадянських й політичних прав. Суспільний устрій, заснований на рабстві, напевне, не може вважатися суспільством рівності й свободи. Проте у по­рівнянні зі східними деспотіями такий устрій все ж був прогресивним. Боротьба між нижчими й вищими верствами рабовласницького суспільства призвела до поразки родової аристократії, знищення одноосібної диктатури правителів (тиранів) і, нарешті, до встановлення рабовласницької демократії. Вільні громадяни, яких обслуговували раби, насолоджувались благами життя в утворених, на свій розсуд, невеликих державах. Ці держави утворились навколо міст, які ставали їх економічними й культурними центрами. Громадянин такого міста-держави, з грецької "полісу", відчував себе по-справжньому незалежним і повновладним.

2. Міфологічний характер культури античності

В основі античної культури лежала міфологія. Як перша історична форма культури вона досягла у Стародавній Греції особливого розвитку. В усі часи вона була невичерпним джерелом сюжетів та образів для поетів та скульпторів.

Як і інші народи, стародавні греки поклонялися силам природи, що уособлювали окремі боги, шанували душі померлих. На відміну від народів Стародавнього Сходу уроджене естетичне почуття стародавніх греків під впливом чудесної природи формувало уявлення про богів як людиноподібних істот, сповнених красою, силою, молодістю та мудрою зрілістю без перспективи старості й смерті. Жодна релігія світу не доводила антропоморфізм богів до такого рівня, як грецька. Але, зводячи богів до рівня ідеалу, вони також наділяли їх притаманними людям негативними рисами. Окрім численних богів та героїв, уява греків створила велику кількість духів сатир, німф, дріад та ін., що населяли ліси, струмки та поля.

Боги, за уявленнями греків, жили на високій горі Олімп у Фессалії, час від часу беручи участь у людських справах. Главою олімпійської сім’ї був верховний правитель богів і людей Зевс, якого римляни шанували під іменем Юпітера.

Зевс мав дружину Геру та братів: Посейдона – володаря морів, Гадес, або Аїд, володів підземним царством. У Зевса від Гери та інших богинь було декілька дітей, головними серед яких Афіна та Аполлон. Аполлону, як богу Сонця, відповідала богиня місяця Артеміда – покровителька лісового звіра та птахів. Аполлона оточували музи – покровительки мистецтв: Кліо – історії, Евтерпа – ліричної поезії, Талія – комедії, Мельпомена – трагедії, Терпсіхора – танців, Ерато – еротичної поезії, Полігімнія – пантоміми, Уранія – астрономії, Калліопа – співів, а тому друге ім’я Аполлона було Музагет.

Дітьми Зевса були також Гефест – бог вогню й небесний коваль і богиня краси Афродіта. Землю-матір греки шанували під іменем сестри Зевса Деметри. Її дочку Персефону викрав Аїд, після чого вона стала царицею підземного царства. Кожної весни, коли Персефона поверталася на землю для побачення зі своєю матір’ю, природа починала оживати. Богом виноградної лози й виноробства був Діоніс або Вакх. Свята на честь цього божества супроводжувалися несамовитим розгулом, що доходив до нестями. Міф розповідає про те, як шанувальниці Діоніса, перебуваючи в екстазі, навіть роздерли його на шматки.

Однак релігійна єдність греків сформувалася не відразу: вона формувалася від поклоніння силам природи та шанування предків на домашньому та родовому рівні до утворення загальнонаціональних культів. Однак жодний культ не дістав такого визнання усіма греками, як культ бога сонця Аполлона у фокідському місті Дельфах біля підніжжя гори Парнас. Своєю славою дельфійське святилище зобов’язувалося оракулу, віщуну, що пророкував майбутнє. Біля ущелини у скелі, звідки виходили одуряючі випари, сиділа жриця Аполлона піфія, втрачаючи свідомість, вона починала промовляти незв’язні слова, які вважалися віщуванням самого бога, а жерці уже по-своєму тлумачили сказане. Дельфійський оракул, до якого зверталися і представники інших народів, прославився далеко за межами грецького світу, завдяки чому жерці дельфійського Аполлона знали про все, що відбувалося не тільки у Греції, а й у всьому світі, завдяки чому набули великого авторитету в міжнародних політичних питаннях.

3. Основні етапи розвитку культури Стародавньої Греції

Головними сферами грецької культури стають філософія й мистецтво. Вони виростають із міфології та користуються її образами. Але згодом вони набувають іншого змістовного значення, яке виходило за межі міфології. Філософське мислення, на відміну від міфологічного, намагається пояснити дійсність шляхом раціонального, логічного судження, а не шляхом розповідного характеру художнього образу, достовірність якого з самого початку знаходиться поза будь-якими сумнівами. Засобами філософського судження стають не наочні образи і емоції, а абстрактні поняття. На противагу міфології, філософія чітко розрізняє факти й логічні умовиводи від бездоказових вимислів й передбачень.

Перший давньогрецький філософ Фалес Мілетський, поставивши питання про першооснову усіх речей, став шукати відповіді не в діянні богів, а в логічних узагальненнях фактів, що дало змогу йому зробити висновок, що першоосновою, із якої все виникає, є вода. Згодом це питання отримує інше рішення в Анаксимена і Анаксимандра, у піфагорійців і елліатів, у Геракліта, Анаксагора і Демокріта, у Платона і Аристотеля. Але усі великі грецькі філософи в обґрунтуванні своїх думок використовують не міфологію, а факти й умовиводи, що не заважає їм, інколи, оформити свої думки в образи міфологічної мови.

Одночасно з філософією, яка уже в стародавній Греції отримує незалежність від міфології, розвиваються і початкові форми наукових знань   астрономії, математики, медицини. Сократ повернув грецьку філософію до вивчення людської душі. Вершиною грецької філософії були вчення Платона і Аристотеля, у яких були зроблені спроби звести в єдину систему уявлення про світ, суспільство, людину, істину, добро й красу.

Величезну роль у розвитку давньогрецької культури відіграла крито-мікенська спадщина. Цей світ, що пішов у небуття (можливо, внаслідок виверження вулкану або землетрусу), був у культурному відношенні сполучною ланкою між Стародавнім Сходом (насамперед Єгиптом) і власне Грецією.

Крито-мікенська (або егейська) культура склалась і розвивалася у III II тисячоліттях до н.е. і була створена племенами, які населяли острів Крит, Пелопоннес, Західне узбережжя Малої Азії.

Місто Кнос   ще з XVIII ст. до н.е. головне серед міст Криту   славилося майстерно збудованим палацом. У ньому містилися царські палати, святилища, гімнастичні зали, басейни (критяни вже мали водогін), відкриті майданчики   очевидно, для театральних вистав і релігійних церемоній. Стіни в ньому розмальовані фресками (водяними фарбами по сирій штукатурці) із зображенням рослин, тварин, особливо часто бика, казкових грифонів (левів з орлиними головами), безліччю людських постатей.

Скульптури на Криті не знайдено. Так само, як і статуй богів чи культових споруд-храмів. Либонь, критяни вклонялися богам на природі, у священних гаях або печерах. При грецькому правителі Міносі (ім'я якого пов'язують з легендою про Мінотавра) Крит був ще могутньою державою (XV ст. до н.е.), і Кноський палац з хитросплетіннями його коридорів цілком міг перетворитися в уяві греків на легендарний Лабіринт, а фрески, які зображали битви з биком, породити образ напівбика, напівлюдини   володаря Лабіринту Мінотавра.

З XV – XIV ст. до н.е. центр егейської цивілізації перемістився на південь Балканського півострова, у Мікени та Тіринф. Тут будували міста-фортеці на пагорбах, звідки й виникла назва "акрополь"   верхнє місто. Мікенський палац   комплекс більш упорядкований, ніж Лабіринт Кноського палацу. Центром його був мегарон   великий прямокутний парадний зал із вогнищем посередині. У залі влаштовували врочисті зборища і бенкети. Навколо вогнища чотири колони підтримували навіс із отвором для диму. З егейського будинку з мегароном склалась архітектура античного храму.

Ахейці були більш войовничими, ніж критяни. Це відображено у сюжетах фресок. Близько 1240 р. до н.е. ахейські племена пішли війною на Троянське царство, що й відображено у безсмертних поемах Гомера.

Період історії Греції з XI до VIII ст. до н.е. називають гомерівським, бо все, що про нього відомо, ми знаємо з розповідей Гомера. Між історичною Грецією і класовими цивілізаціями давнини лежать 300 або 400 років смутних часів, коли внаслідок чи то навали більш відсталих племен, чи то невідомої нам соціальної революції всі зовнішні ознаки занепалої цивілізації були забуті. Цей переворот наприкінці II тисячоліття до н.е. залишив глибокий слід. На початку наступного тисячоліття племена Стародавньої Еллади розселилися по всьому Середземномор'ю. Сільські общини   деми стали переважаючою формою поселення, і хоча місто зрештою взяло своє, природа грецького поліса здебільшого визначалася землеробською демократією, яка не забула первісної рівності і вміння володіти зброєю. Тут, мабуть, слід шукати відмінність античного суспільства від держав Передньої Азії   монархічних, централізованих, деспотичних.

Греки, згідно з їхнім власним уявленням, завжди залишалися народом дітей серед народів старіших і мудріших країн.

Фактично на межі І тисячоліття до н.е. культурне середовище спростилося. Греція немовби почала шлях людства спочатку. Це було своєрідним новим народженням людського суспільства після високого піднесення азійських країн, які рано досягли свого обрію. Грецька культура принесла з собою вищу форму громадської самодіяльності общин, гармонію природи й суспільства і, звичайно, тонке відчуття прекрасного.

Грецька культура сприймалась у наступні століття як історичне диво. Вона створила, крім усього іншого, таку силу-силенну понять і термінів (у політиці, науці, мистецтві), що дослідник Якоб Бургхарт мав підстави сказати: "Ми бачимо очима греків і розмовляємо їхніми зворотами мови".

Гомера греки вважали автором цілого ряду творів. Крім "Іліади" та "Одіссеї", за ним значилися "гомерівські гімни", "гомерівські епіграми", "Війна мишей і жаб", ряд поем, які згодом почали називати "кіклічними". Не тільки конкретне авторство, а й сама біографія Гомера не з'ясовані. Проте весь античний світ вірив у реальність особи цього сліпого поета.

VIII VI ст. до н.е. є перехідним. У цей період грецька культура здійснила перехід від варварства до цивілізації: утворилася полісна система, зародилося храмове будівництво й філософія, високого розвитку набули поезія й музика.

Першою реальною особою у давньогрецькій літературі є Гесіод. Відома його поема «Праці і дні». Його дидактичний епос різко відрізняється від героїчного. Гесіод ставить собі за мету дати зведення заповіданої віками народної мудрості, встановити своєрідний кодекс, писаний закон для людини, прив'язаної до землі як джерела існування.

Розвиткові ліричної поезії дуже сприяли змагання поетів та музикантів, засновані у Греції в VI V ст. до н.е. (Піфійські змагання, Немейські ігри). Серед найвідоміших поетів   Алкей, Сапфо, Анакреонт. Головним мотивом поезії Сапфо, як можна судити з фрагментів віршів, що збереглися, була любов, були сильні, поривчасті, палкі почуття. Особливої слави зажили її епіталами: скарги дівчат на нареченого, який забирає їхню подругу, вихваляння краси нареченої тощо.

Виникнення грецької драми зв'язувалося з культом Діоніса, бога винограду і вина. "Тотемом" Діоніса був козел, чим і пояснюються виступи його шанувальників у вигляді козлів: пісню на честь Діоніса співали, вдягши козлині шкури, підв'язавши роги і копита; людина немовби виходила із своєї оболонки і в нестямі була здатна до перевтілення і незвичних для неї вчинків. Це перевтілення і становить основу будь-якої драми. Такі величні хорові пісні виконували на святі Діоніса, так званих діонісіях.

Як і драма, грецький театр також був тісно пов'язаний з культом Діоніса й діонісіями. Влаштовані на відкритому просторі, театри були загальнодоступними і вміщували велику кількість народу. Так, театр Діоніса в Афінах міг умістити до 30 тисяч глядачів.

Головну частину театру становили: приміщення для глядачів – койлоне, місце для хору – орхестра, місце, де вивішувалися декорації й виступали актори,   скена (сцена). У середині орхестри містився багато прикрашений жертовник Діоніса. Задня частина сцени була декорована колонами, які символізували царський палац. Місця для глядачів були відгороджені дерев’яною або кам’яною стіною без даху.

Предметом театральних вистав були трагедії і комедії. З V ст. до н.е. під час театральної вистави демонструвалися три трагедії, що складали трилогію, кожна з яких була продовженням попередньої. Умови античного театру викликали необхідність дотримання трьох єдностей – місця, часу й дії. Ці умови, обґрунтовані згодом Арістотелем, трималися аж до XVIII ст., становлячи основу класичного європейського театру. В основу грецьких трагедій зазвичай був покладений який-небудь міф про богів і героїв, найчастіше гомерівського циклу, що наповнювався змістом сучасності, наближаючи його до масового глядача. Із грецьких трагіків світової слави набули Есхіл, Софокл та Еврипід. Громадські мотиви, що звучали в трагедіях, знайшли своє вираження й у грецькій комедії, що виросла з того самого коріння, що й трагедія. Згадані вже діонісії закінчувалися святковою ходою зі співом, танцями й пиятикою. Ця хода називалася комос. Слово комедія – сполучення слів комос і ода (пісня), що в цілому означає пісні під час комоса. Сюжетом комедії служило буденне життя з усією його злободенністю й дріб’язковістю, автори не соромилися при виборі слів і виразів, особливою непристойністю відзначалися танці. Костюми й декорації були яскравими й строкатими, а маски – різноманітними. Неперевершеним майстром комедії був Аристофан.

Грецький театр, який виріс з розмовних партій первісних обрядів-вистав, як бачимо, досяг найвищого розквіту. Трагедії Есхіла, Софокла, Евріпіда, комедії Аристофана виховували почуття гідності, громадянськості, відповідальності перед містом-державою, благородність і незалежність духу. Театр, як і пластичне мистецтво, показував, якою має бути людина: фізично і морально прекрасною   і в цьому розумінні мистецтво V IV ст. до н.е. слушно почали називати класикою, бо воно стало взірцем для наслідування.

Звичайно, естетичний елемент найбільший прояв дістав у архітектурі та скульптурі.

Архітектура. На відміну від критської архітектури, що мала вигляд палаців, архітектура Греції була насамперед храмовою. Але грецькі храми мали з самого початку винятково особливе призначення. У них не збирались для моління, бо культові церемонії проводились перед жертовником під відкритим небом. Грецький храм використовували винятково як приміщення для статуї божества у вигляді ідеального образу людини (чоловіка чи жінки). Отже, храм був ніби вмістилищем, архітектурним обрамленням рукотворної краси, тієї, що не змогла створити сама природа, надавши таку можливість людині.

Кредо античної архітектури   міра. В основі її художнього впливу лежить пропорційна узгодженість, що виникла в результаті вивчення тектонічних законів оточуючого світу, у тому числі дивовижної будови людського тіла, тому ця архітектура була в якомусь плані антропоморфна, подібна до людини, співвіднесена з її пропорціями. Основою її смислового значення була єдність конструктивної і художньої тектоніки.

Основним типом храму був периптер   храм прямокутної форми, оточений з усіх боків колонами.

Уже в архаїчну добу у грецькій архітектурі чітко вирізнились два стилі, або ордери: дорійський та іонійський. Ордер (що означає устрій, порядок) визначає структуру колон і розміщеної на ній верхньої частини будівлі і даху. Роль колони у грецькій архітектурі була великою і різноманітною. Колони оточували целлу (приміщення для статуї божества), визначали всю зовнішність храму. Грецька колона   це зупинена симфонія чітких і повноголосих звуків дивовижної чистоти і виразності, це абсолютна завершеність окремих частин і цілого, це ствердження якогось ідеального порядку, якого споконвічно добивається людський геній.

Найвищого розквіту культура Античної Греції досягає у 40 30-ті рр. V ст. до н.е. Цей період був кульмінацією найвищого розквіту Афін. Вища слава Афін, їх величність і краса в історії світової культури нерозривно пов'язані з іменем вождя афінської демократії   Периклом. Насамперед Перикл вирішив відбудувати Афінський Акрополь (верхнє місто). Так називали укріплену частину давньогрецьких міст, які будувалися на найвищому місці.

До ансамблю архітектурних споруд Афінського Акрополя класичної доби входили наступні архітектурні пам'ятки:



Парфенон, присвячений покровительці міста Афін   Афіні Парфенос (Афіні Діві). Арх. Іктін і Каллікрат, 447 438 рр. до н.е.);

Храм Ніки Аптерос (безкрилої). Арх. Каллікрат (449 420 рр. до н.е.);

Храм Ерехтейон (421 406 рр. до н.е.);

Храм Парфенон будували під загальним керівництвом Фідія. За узгодженням з Периклом він побажав втілити у цьому найбільшому пам'ятнику Акрополя ідею торжества демократії. Парфенон   найкращий храм, виконаний в дорійському стилі.

Парфенон був також сховищем, державною скарбницею, державним банком. В казну богині Афіни надходили різні пожертвування. Значну цінність в грошовому еквіваленті становив дорогоцінний металевий посуд й інші дорогоцінності, багато з яких були подаровані союзними містами, інші складалися із доходів земель, які належали богині, частина   із доходів срібних копалень тощо. В Парфеноні зберігалась також головна статуя храму, виконана в хризоелефантинній техніці (гр. хрисос   золото, елефас   слонова кістка). Існує думка, що в дні крайніх злиднів дозволялось переплавляти золотий "одяг" статуї на монети з тією умовою, що згодом потрібно було повернути його богині.

Друге призначення Парфенону полягало в тому, що це була культова споруда, тісно пов'язана зі святом Панафіней і з Панафінейською процесією. В бажанні якомога простіше співставити храм з пейзажем грецькі архітектури добивались великих успіхів. Під час архітектурних обмірів Парфенона виявили, що у будівлі, як і в людському тілі, немає ні прямих, ні рівних площин: усі лінії дещо вигнуті, площини ледь вигнуті або прогнуті, вісі колон, при уявному їх продовженні вгору, перетинаються в одній точці на висоті двох кілометрів. Парфенон здається природно і органічно вписаним у високій скелі Акрополя.

Історія Парфенона трагічна. За часів середньовіччя він був перетворений у християнську церкву, потім використовувався як пороховий склад. У XVII ст. при облозі Акрополя венеціанцями у Парфенон влучило ядро, і він був зруйнований. Багато скульптур загинуло.



Храм Ніки Аптерос. Остання чветь V ст. до н.е., мармур, висота колон   4,04 м. Побудований близько 425 р. до н.е. архітектором Каллікратом, храм Ніки Аптерос є однією із найкрасивіших будівель іонійського ордеру класичної епохи. Мав по чотири іонійських колони з західної і східної сторін і глухі стіни з півдня і півночі. Храм є особливим типом   амфіпростилем. У невеличкому (3,74х4,19 м) внутрішньому приміщенні стояла статуя богині перемоги   Ніки. За легендою, Ніка була задумана і створена без крил, оскільки жителі Афін хотіли, щоб Перемога завжди залишилась з ними і не могла покинути місто. Фриз храму скульптори присвятили боротьбі греків з персами.

Храм Ерехтейон (421 406 рр. до н.е.). Останньою будівлею Акрополя був храм, присвячений Афіні, Посейдону і міфічному царю Ерехтею. Це єдиний храм Акрополя, що в плані асиметричний. Тут вперше в історії світової архітектури у західному портику храму роль колон виконували скульптури жіночих постатей   каріатид.

Скульптура. Як уже було сказано, архітектура і скульптура складали у Греції єдине органічне ціле. Скульптурні твори не тільки визначали знаково-смислову форму самого храму, який був "обрамленням" статуї божества, а й заповнювали тектонічні і несучі форми перекриття та конструктивних частин будівлі. Скульптурні композиції поміщались на фронтонах і методах будівлі, а в іонійському ордері оточували рельєфний фриз.

Перші з грецьких скульптур ще відверто відображують вплив Єгипту. Фронтальність і невпевнене подолання скутості рухів   виставленої вперед лівої ноги чи руки, притисненої до грудей. Ці кам'яні скульптури найчастіше із мармуру, яким багата Еллада, відображують невимовну чарівність. Це оголені юнаки (куроси), атлети, переможці в змаганнях. Благотворний взаємовплив фізичної культури і мистецтва. Куроси присвячувалися богам, ставилися на міських майданах. Можна сказати без перебільшення, що скульптура Еллади народилась на стадіоні. Митця дихала краса добре тренованого, стрункого тіла, а прекрасні статуї надихали юнаків на тренування, даючи їм зразок фізичної досконалості.

Жіночі постаті зображали задрапованими. Вони називалися корами (від грец. kora   діва). Найчастіше в них поставали жриці богині Афіни. Кори мали широко розплющені подовжені очі, "архаїчну", слабо виражену усмішку (трохи підняті кутки губ).

Скульптура досягла в Давній Греції високої неперевершеної досконалості завдяки творчості Мірона, Фідія й Поліклета.



Мірон ставив за мету зобразити людське тіло в момент руху. Найкраще йому вдалося це в статуї юнака – метальника диска (Дискобола). Гордістю епохи був майстер Фідій – чудовий скульптор, ливар, архітектор і декоратор. З 450 р. до н.е. він керував усім художнім оформленням Афін. Але світової слави Фідій набув дивними статуями Афіни. Бронзова статуя Афіни, що стояла у дворі Акрополя, виділялася серед інших здобутків мистецтва. Інша статуя Афіни – 12-ти метрова Афіна-Діва (Парфенос) була культовою статуєю Парфенона.

Сучасником Фідія був Поліклет з Аргоса, що очолював школу місцевих скульпторів. Сила його таланту знайшла своє вираження у винятково тонкому й правдивому зображенні людського тіла. До найкращих здобутків Поліклета належать: ідеальна статуя юнака-списоносця – «Дорифора», «Поранена амазонка», юнак-атлет, що накладає пов’язку переможця на свою голову «Діадумен». Поліклет був також відомий і як теоретик мистецтва, що намагався розробити й обґрунтувати закони пропорційності частин і гармонії людського тіла.

Пізніше у скульптурі замість мужності і суворості образів класики виник інтерес до душевного світу людини. Так, у єдиній, що дійшла до нас в оригіналі від скульптора Праксителя, мармуровій статуї Гермеса майстер зобразив прекрасного юнака, який знехотя обіперся ліктем об пень, у стані супокою і безтурботності. У задумі, з ніжністю позирає він на немовля Діоніса, котрого тримає на руках. На зміну мужній красі атлета V ст. до н.е. приходить краса витончена і більш одухотворена. Особливої слави набула інша скульптура Праксителя   статуя Афродіти Кнідської. (Це було перше в грецькому мистецтві зображення оголеної жіночої постаті.) Статуя стояла на березі моря, на острові Кнід, і сучасники писали про справжні паломництва на острів з метою помилуватися красою богині, яка збирається ввійти у воду і скидає одяг на вазу, що стоїть поруч.

Елліністичний період охоплює мало не тисячу років (з IV ст. до н.е.   від завоювання Греції Олександром Македонським   і до падіння Західної Римської імперії у 476 р. до н.е.).

Ранній еллінізм (кінець IV ст. до н.е. – І II ст. н.е.)   період становлення величезної держави, що завершився утворенням світової Римської імперії у І ст. н.е. на чолі з імператором Октавіаном Августом.

У цей час досить інтенсивно розвивалася математика, медицина, натурфілософія, жили великий математик Архімед, геометр Евклід, астроном Гіппарх; були зведені величезні інженерні споруди: Фароський маяк (понад 100 м заввишки), який простояв 1500 років, Колос Родоський   бронзове зображення бога сонця Геліоса (32 м заввишки). Їх не випадково називали чудесами світу.

Класичним взірцем скульптури еллінізму є статуя Афродіти з острова Мілос, більш відома під назвою Венера Мілоська.

Класична культура була простою і наївною. Грецький поліс не знав глибин індивідуалізму і психологізму. Він був надто стриманим, надто суворим і аскетичним. Елліністична культура насамперед індивідуалістична, що пояснюється світовідчуттям людини цієї епохи. Особистість почуває себе дискомфортно у цій величезній державі і тому прагне поринути у власні переживання, залишитися на самоті. Естетика і філософія хочуть дати цій особистості внутрішній спокій і незалежність. Культура цієї епохи орієнтована на еллінів.

Кого ж називали еллінами? Чистокровних греків серед еллінів було мало. "Еллін" означало: людина, яка примкнула до соціальної верхівки і прийняла її культуру, розмовляє грецькою мовою, змолоду вправлялась у гімнасії, вчила напам'ять Гомера, а в зрілі роки відвідує театр. Еллінство   це не країна, не земля, не політична ідея   це належність до певної касти, об'єднаної знанням Гомера та Евріпіда, Платона та Демосфена, чистотою і витонченістю грецької мови, тонким, "еллінським" смаком. Еллінство було основою їхнього буття, їх "патентом на шляхетність". У світі еллінізму еллінами не народжувались, а ставали через школу.



Вазопис. Збереглися чудові вази (особливо VI ст. до н.е.)   живопис вкривав усю їхню поверхню, як килим. Стиль цей називався орієнталізуючим, оскільки багато що, особливо в орнаменті, греки перейняли від Сходу: квіти лотоса, мотиви тваринного світу тощо.

Згодом килимовий стиль поступився місцем чорнофігурному. Візерунок наносили чорним лаком на трохи підмальовану вохрою глину посудини   постаті вільно розміщувалися на поверхні стінок. Це були сцени битв, бенкетів, полювання, епізоди з гомерівських поем.

З останньої третини VI ст. до н.е. чорні фігури на вазах замінили червоні (фігури природного кольору глини виступали на тлі, повністю вкритому лаком); на них динамічні жанрові сцени межують з міфологічними.

4. Мистецтво римської античності

Римська античність запозичує більшість ідей і традицій грецької культури. Історія Античного Риму охоплює період з VIII ст. до н.е. до VI ст. після н.е. Паралельно з процвітанням елліністичних центрів на Заході росла воєнна міць Риму. Спершу зростала влада невеликої олігархії (влада небагатьох) на берегах Тібру, потім володаря всієї Італії і нарешті великої держави, яка поглинула усі Середземноморські території, весь античний світ. Падіння Карфагена в 146 р. до н.е. було переломною подією, починаючи з цього часу, Рим завоював Грецію. "Полонена Греція перемогла свого некультурного переможця" (Горацій). Це сказано досить влучно. Гордий Рим, непохитний і суворий, схилив голову перед великою грецькою культурою. Власні художні традиції римлян були досить бідні. Рим сприйняв і асимілював весь пантеон грецьких божеств, надавши їм тільки інші назви. Зевс став Юпітером, Афродіта   Венерою, Арес  Марсом тощо.

Опанувавши грецьку культуру, римляни збагатили її чудовими відкриттями в галузі будівельної техніки. Римляни першими стали використовувати у будівництві міцний і водонепрониклий матеріал   римський бетон, створили і вдосконалили особливу систему великих громадських будівель із цегли і бетону, широко використовували поряд з грецькими ордерами такі архітектурні форми, як арка, склепіння, купол.

Характерні особливості мистецтва римської античності. З проголошенням Римської імперії (І V ст. н.е.) перед мистецтвом було поставлено завдання возвеличення особистості правителя і прославлення його влади.

Владу імператорів підкреслюють грандіозні пам'ятки архітектури (прекрасно сплановані ансамблі міст, знамениті імператорські бані   терми, амфітеатри). Римська архітектура не може порівнятися в художніх цінностях з грецькою, але вона велична, досить ефектна і у своїх інженерно-будівельних досягненнях була значно вищою від простої балочної конструкції грецького храму. Типи римських будівель різноманітніші, світські   не менш визначні, аніж культові, і багато з них закріпились у світовій архітектурі на віки. Це, наприклад, тип базиліки зі склепінчастим перекриттям, який потім став основою християнських храмів.

У І і II століттях був побудований знаменитий Колізей   амфітеатр, що вміщав одночасно п'ятдесят тисяч глядачів, які через вісімдесят входів могли швидко заповнити і звільнити амфітеатр. Тут відбувалися гладіаторські бої. Арена амфітеатру мала дерев'яну рухому підлогу, яка могла підніматися і опускатися. Вона могла заповнюватися водою із підведеного до будівлі рукава акведуку, і тоді в Колізеї влаштовувалися морські битви.

Художню основу Колізею складали ритми зовнішньої стіни по вертикалі і горизонталі. Колізей ділиться на три яруси аркад, четвертий ярус глухої стіни був увінчаний круглими щитами, які посилювали ефект широти будівлі, "підтримували" ритмічність арок нижніх поверхів і прикрашували його.



Пантеон   "храм усіх богів". Побудований близько 118 125 рр. Відноситься до епохи імператора Адріана (117 138 рр.). Пантеон   це велична купольна ротонда, у якій вперше образний акцент був перенесений із зовнішнього виду на внутрішній простір храму. Тут вперше була вирішена проблема організації великого внутрішнього простору: поєднання стіни і склепу, стіни і купола (будівля заввишки 42,7 м була перекрита куполом 43,2 м в діаметрі без єдиної опори). Щоб підтримати таку грандіозну споруду, знадобились масивні стіни, товщина яких досягає шести метрів. І це надає зовнішньому виду храму деяку незграбність, яка виправдовується небувалим простором, що відкривається перед враженим відвідувачем усередині храму. Це справжнє царство світла! Світло ллється зверху із дев'ятиметрового отвору в куполі знаменитого "вікна Пантеону". Під впливом світла, що ллється з неба, відвідувач сприймає весь цей величавий простір, обрамований пишною архітектурою, ніби частинку всесвіту, зібрану під дахом храму.

Скульптура. Римське образотворче мистецтво формувалося в тісній взаємодії і під впливом етруського і грецького мистецтва, але повністю не наслідувало ці традиції, а виробило свої характерні особливості. В Римі отримав поширення скульптурний портрет і саме у ньому виявилась своєрідність римського мистецтва.

Римський скульптурний портрет бере свій початок з традицій знімати з обличчя покійного воскову маску, з якої робилась відливка, яка точно відображала риси померлої людини. Прийом зняття маски римляни перейняли із Греції, де він був поширений в епоху еллінізму. Маски для грецького скульптора були лише підсобним матеріалом у ході створення портрету. Римські майстри, які працювали над створенням портрету у мармурі чи бронзі, точно копіювали відливку, нічого не змінюючи, зберігаючи усі найменші дрібниці обличчя. По суті, їх завдання полягало у тому, щоб "відкрити очі і додати до маски потилицю".

В римському портреті перед нами розкривається дух древнього Риму у всіх його аспектах і протиріччях. Римський портрет   це ніби сама історія Риму, переказана в обличчях, історія його небувалого піднесення і трагічної загибелі.

З розвитком суспільного життя та зростанням значення полководця-завойовника, державного діяча, законодавця з'являється статуя римлянина, закутаного в тогу (тогатус) представницького характеру. Великий широкий плащ-тога, одягнений поверх туніки і драпірується завжди однаково. Пере­кинута через плече тога утворює три групи округлих складок: на грудях біля пояса, біля колін і внизу. За цією схемою тога розташована на статуї римлянина з портретами пращурів в руках. Римські портрети періоду занепаду Риму з безпристрасністю найточнішого дзеркала розказують про глибину кризи суспільної свідомості, а отже, і мистецтва.



У 395 р. Римська імперія розпалась на Західну   латинську і Східну   грецьку. В 476 р. Західна Римська імперія впала під навалою германців. Відкрилась нова сторінка і в історії культури   культура Середньовіччя.


Каталог: file
file -> Тема. Адам Міцкевич. «Кримські сонети». Тл: сонет Мета
file -> Наталія звольська
file -> Стиль романтизм. Архітектура романтизму. Скульптура романтизму. Неоготика. Невізантійський історизм. Наполеонівський ампір
file -> «Це склад книжок» так скептик говорив, «Це храм душі» естет йому відмовив, Тут джерело всіх радощів земних, І їх дарують нам без цінним словом…»
file -> Для вчителів зарубіжної літератури
file -> Методичні рекомендації щодо викладання світової літератури в загальноосвітніх навчальних закладах у 2013-2014 навчальному році // Зарубіжна літератури в школах України. 2013. №7-8
file -> Только мертвый, спокойствию рад. Только мертвый, спокойствию рад
file -> Талант людини це божий дар


Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

Тема Культура античності iconХудожня культура 10-11 класи Профільний рівень українська художня культура (10 клас)
Художня культура” (10-11 кл.) здійснювалась відповідно до Державного стандарту базової І повної загальної середньої освіти в галузі...
Тема Культура античності iconРенесанс Новий час. Бароко. Класицизм. Романтизм. Імпресіонізм
Культура прадавніх цивілізацій. Єгипет. Месопотамія Антична культура. Стародавня Греція. Стародавній Рим Середньовічна культура....
Тема Культура античності iconТема Уявлення про культуру в епоху Античності, Середньовіччя та Відродження
Розуміння культури в релігійній філософії Середньовіччя Біблійні основи в середньовічному розумінні культури
Тема Культура античності iconКонспект лекцій з дисципліни «Культурологія» для всіх спеціальностей 2014 Зміст Тема Предмет культурології, як науки про культуру. Функції культури. Культура І цивілізація
Тема Предмет культурології, як науки про культуру. Функції культури. Культура І цивілізація
Тема Культура античності iconТема розвиток освіти та науки на українських землях
Тема традиційно-побутова культура та церковне життя в україні другої половини ХІХ ст
Тема Культура античності icon"Вклади культури І мистецтва XX століття у світову цивілізацію"
Культура одна з найважливіших сфер суспільного життя. У понятті "культура" людина І його діяльність виступають, як синтезуюча основа,...
Тема Культура античності iconКультура І духовне життя в Україні ( середина 60-х початок 80-х років )
Тема: Культура І духовне життя в Україні
Тема Культура античності iconАристотель. Енциклопедичний розум античності

Тема Культура античності iconТема Культура Нового часу Характерні особливості культури Нового часу. Людина І світ у бароко. «Золоте століття»
У попередні епохи культура Європи ще не була "європейською" у цьому розумінні, а у наш час вона вже перестала бути специфічно "європейською",...
Тема Культура античності icon1 Проблема праісторії та витоків української культури
Ця культура характеризується цілісністю й самобутністю. На її основі виникла культура Київської Русі


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка