Тема Культура Нового часу Характерні особливості культури Нового часу. Людина І світ у бароко. «Золоте століття»



Скачати 228,66 Kb.
Дата конвертації07.07.2017
Розмір228,66 Kb.


Тема 6. Культура Нового часу

  1. Характерні особливості культури Нового часу.

  2. Людина і світ у бароко.

3. «Золоте століття» іспанського живопису: теми, герої, жанри.

4. Фламандське і голландське мистецтво XVII ст. як два полюси світовідчуття доби.

5. Стильові і жанрові особливості мистецтва XVIII ст.

6. Культура XIX ст.


1. Характерні особливості культури Нового часу

Новий час   епоха, яка охоплює період з XVII до кінця XIX ст. Після цього починається період новітньої історії, що триває й досі. Це історична епоха, протягом якої культура західноєвропейських країн набула тієї розвинутої форми, яка виділила Європу з усього світу і яку виділяють як особливий тип європейської культури. У попередні епохи культура Європи ще не була "європейською" у цьому розумінні, а у наш час вона вже перестала бути специфічно "європейською", тобто особливим соціокультурним світом, який поєднав би країни Європи, на відміну від усіх інших

Контури неоєвропейської культури почали виявлятися у XVII ст. Реформація, що розпочалась в епоху Відродження, була вже зародком культури нового типу. Вона проклала дорогу до переосмислення догматів християнства. Протестантизм самим фактом свого існування утверджував можливість різного тлумачення священного писання. Духовна атмосфера в суспільстві змінилась під впливом англійської революції у XVII ст., а згодом   французької у XVIII ст. Саме вони ознаменували настання нової ери в історії Європи і становлення нової європейської культури. За соціальним змістом це був період формування і утвердження в Європі буржуазних соціальних відносин. У даному випадку йдеться про фіксацію того факту, що центр життя виробничої, культурної, соціально-політичної діяльності змістився у міста, де бурхливо почали розвиватися різноманітні форми промислової діяльності. Це призвело до появи машинного виробництва, яке революціонізувало всю людську діяльність взагалі.

Паралельно зі змінами в діяльності відбувалися зміни у суспільних відносинах: розриваються колишні зв'язки особистої залежності людини від людини, зникає "велика сім'я", а натомість з'являється вільний, автономний індивід, що є засадою явища під назвою "буржуазний індивідуалізм". Усе це призводить до шаленого прискорення темпів життя, зростання масштабів соціальної динаміки.

Відбуваються величезні зміни у розвитку наукового природознавства і філософії. Галілей вперше звернув увагу на розробку методології науки. Йому належить думка, що наука має спиратися на спостереження та експерименти і користуватися математичною мовою. Саме на цій основі Ньютон створив класичну механіку. Видатні філософи XVII ст.   Ф. Бекон, Т. Гобс, Ф. Декарт, Б. Спіноза, Г. Лейбніц та інші   звільнили філософію від схоластики і повернули її обличчям до науки. Основою філософського пізнання для них стала не сліпа віра, а розум, що спирається на логіку і факти.

Відбулись суттєві зрушення і в інших сферах духовного життя:


  • з'являється мистецтво в його розумінні, тобто мистецтво світське, автономне у своєму розвитку;

  • народжується роман як літературний жанр, опера, сучасний театр, архітектура масових забудов, промислова архітектура;

  • виникають національні академії наук, з'являються перші газети та часописи, у тому числі й наукові, з'являється міський транспорт.

Нарешті все це знайшло своє виявлення у новому світогляді:

  • світ тепер розглядається як об'єкт, на який спрямовується людська активність, а сама людина   як суб'єкт, тобто вихідний автономний пункт активності;

  • світ постає в якості нескладного механізму, типовим взірцем якого був механічний годинник;

  • людина повинна пізнати цей механізм та опанувати його (гасло "Знання є сила" стає показовим у цьому плані);

  • природа тепер поділяється на живу та неживу, але й та, й інша є лише основою для росту людської могутності;

  • вважається, що людина, спираючись на свій розум, повинна перетворити середовище своєї життєдіяльності, зробивши його оптимальним.

Із XVII ст. бере початок й інша особливість культури Нового часу   її багатонаціональність, багатомовність. Середньовічна латинь поступилась місцем національним мовам; це, з одного боку, збагатило європейську культуру традиціями і досвідом народної творчості, а з іншого   зробило досягнення культури більш доступним для народів Європи. Розпочався підйом національних культур, що стало базою для розвитку загальноєвропейської культури, єдиної у своїй багатоманітності. Живописці Рубенс, Рембрандт, Веласкес, Гойя, Пуссен, драматурги Лопе де Вега, Мольєр, композитор Глюк, "батько нової педагогіки" Ян Амос Коменський   творчість кожного з цих геніїв XVII ст. національна і водночас є досягненням всієї європейської культури в цілому. В країнах Європи виникають оригінальні художні школи і літературні напрямки, в яких по-різному знаходять відбиття два великих художніх стилі у європейському мистецтві того часу   бароко і класицизм. Розквіт європейської культури став результа­том взаємообміну між культурними досягненнями європейських держав. Контакт і взаємодія культур   це одна із вирішальних умов культурного прогресу, що вивело Європу у Новий час на передові позиції у світі.

Європейська культура проймається духом діловитості, практицизму, утилітаризму, породжених буржуазним підприємництвом. Протестантські ідеали особистої відповідальності людини перед Богом і людьми за виконання своїх людських обов'язків стають тепер дуже доцільними. Вони сприяють формуванню доброчесного відношення до праці, сім'ї, особистості, без чого був би неможливий розвиток капіталізму. Динамічність, активність, націленість на отримання вигоди стають відтепер виправданими культурними нормами людської поведінки.

Розвиток знань, зростання освіти розглядаються як рушійна сила суспільного прогресу. Особливо зростає у цей час престиж філософії, чому сприяла творчість таких геніїв, як Берклі і Юма в Англії; Вольтера, Руссо, Гольбаха, Дідро у Франції; Канта, Фіхте, Гегеля, Фейербаха у Німеччині. Їм належать ідеї, що стали фундаментом класичної європейської філософії. Вчені і філософи стають упродовж усього Нового часу "володарями думок" в суспільстві. Європейська культура в цілому набуває переважно раціонального характеру.

2. Людина і світ у бароко

Центром розвитку нового мистецтва бароко на рубежі XVI XVII ст. був Рим, архітектура якого є типовою для епохи бароко. Італійське слово "barocco" означає буквально "дивовижний", "химерний" – це стиль, що отримав розвиток в XVII і першій половині XVIII ст. у мистецтві окремих європейських країн, головним чином в Іспанії, Фландрії (у своєрідному, найбільш реалістичному варіанті), в Німеччині, Франції та інших країнах.

Головна соціальна основа бароко   дворянська культура епохи абсолютизму. Мистецтво цього художнього стилю покликане прославляти і пропагувати могутність знаті і церкви, воно тяжіє до величавості, патетичності, драматизму, передачі складних почуттів, розширення кола тем,   і, водночас, відзначається розчаруванням в гуманістичних ідеалах Відродження і тяжіє до деяких тенденцій готики. Останнє пояснюється впливом католицької церкви, що відігравала велику роль в епоху Контрреформації.

Бароко відобразило уявлення про вічний рух Всесвіту. В архітектурі хвилясті лінії і надлишок декору породжували ілюзію просторового руху й експресії, спіралеподібні колони, що зникали у вишині, наближали до небес. Розкішні сади та інтер'єри виражали пафос достатку і земних спокус; каскади фонтанів своїм падінням униз тягли до утопічних глибин, створювали образ ірраціонального, безкінечного простору в метафоричному запамороченні інтер'єру, що виривався вверх.

В образотворчому мистецтві домінували декоративні композиції релігійного, міфологічного характеру, парадні портрети. Великого значення набувають композиційні й оптичні ефекти, ритмічна і кольорова єдність, живописність цілого, вільна, темпераментна творча манера. В Італії, де народилось бароко, працювали видатні живописці: основоположник демократичного реалізму Караваджо, вожді академізму брати Карраччі, неперевершений майстер стінопису Дж.Б. Тьєполо. У Франції бароко злилось з класицизмом в єдиний пишний стиль.

Загальна барокова театралізація життя   популярність опери, кантати, ораторії, алегоричних церемоній, високомовності довгих перук, парчевих драпувань та емблем   нагадувала про те, що світ є облудною мішурою і настане час знімати маски й опускати завісу.

Оптичні ефекти барокової архітектури (собор Св. Петра в Римі, арх. Л. Берніні) утверджували принцип загальної перетворюваності й всемогутності ілюзій. За допомогою безкінечних ілюзорних втілень людина прилучалася до трансцедентності.

3. «Золоте століття» іспанського живопису: теми, герої, жанри

Коріння іспанської духовної культури "золотого століття" сягає в епоху доби реконкісти   національно-визвольної боротьби іспанців з арабами, які з VIII ст. намагалися завоювати Піренейський півострів. Реконкіста, що тривала 800 років, визначала своєрідність історичного розвитку нації.

Історія середньовічної Іспанії   це величезною мірою історія війни, у ході якої виникли народні закони і звичаї, складалися волелюбні традиції, високе уявлення про честь, військову доблесть і героїзм. За часів реконкісти сформувалося горде почуття власної гідності, стійкість, мужність.

У народу, який пройнявся усвідомленням своєї гідності і значущості, в центрі уваги мала перебувати людина   реальна і водночас героїзована. Вже в середньовічному живопису художники зводили простір до мінімуму, щоб наголосити на значущості і монументальності людської постаті.

Глибока релігійність усіх верств іспанського суспільства і надзвичайно активний контроль з боку церкви визначили роль ідеалів іспанської культури. Можливо, саме релігійна запопадливість, іноді навіть фанатизм зумовили любов іспанців до сцен та сюжетів мучеництва з жорстокими, часом відразливими натуралістичними деталями. Втім, це враження згладжується прагненням художників зобразити на обличчях мучеників перемогу сильних людей над фізичними стражданнями, велич смерті задля справедливості.

Блискучу плеяду іспанських живописців започаткував Доменіко Теотокопулі, прозваний Ель Греко, оскільки він був грецького походження (1541 1614 pp.). Ель Греко, не оцінений при іспанському дворі, їде в Толедо, стає засновником толедської школи і виконує замовлення переважно місцевих монастирів і церков. Він малює релігійні сюжети ("Моління про чашу", "Святе сімейство"), найчастіше вівтарні образи, рідше античні ("Лаокоон"), пейзажі   види Толедо, багато портретів. "Радість у стражданні"   такий лейтмотив багатьох його робіт. Напруження, збудження, неспокій присутні у всіх його картинах. Обличчя героїв подовжені, аскетичні, очі посаджені асиметрично і широко розплющені. Його грандів спалює внутрішній вогонь, їх бліді обличчя виражають сильне духовне напруження, очі немовби дивляться вглиб самих себе. Пейзажі   Толедо під час грози, у спалахах блискавок   підкреслюють нікчемність людини перед розбурханою стихією.

Творчість Ель Греко мала значний вплив на формування іспанського живопису. Пропонуємо Вашій увазі картину Ель Греко «Благовіщення».

Найвидатніший митець "золотого іспанського віку" Дієго Родрігес де Сільва Веласкес (1599 1660 pp.). Цікаво, що у Веласкеса, типового іспанця, майже відсутні релігійні сюжети, а ті, що він вибирає, трактуються близько до "бодегонес" (від слова bodegon   трактир, харчевня, крамниця)   як жанрові сцени ("Христос в гостях у Марії і Марфи"), так само, як і міфологічний сюжет "Вакх", або, як частіше називають цю картину, "П'яниці".

Груповому портрету під назвою "Меніни" (фрейліни) властиві риси жанрового живопису. Стоячи біля мольберта, сам художник (і це єдиний достовірний автопортрет Веласкеса) малює короля і королеву, відображення яких глядачі бачать у дзеркалі. На передньому плані інфанта Маргарита в оточенні фрейлін, карлиць, придворних і собаки. У дверях покою   канцлер. Обличчя інфанти, сповнене дитячої зверхності, її легке волосся, її кволе тільце у парадному вбранні   все пройняте повітрям, постаті моделюються тисячею кольорових відтінків, мазками різного напряму, густоти, розміру і форми. Шукання тону, проблема передачі світла й повітря, світло-повітряного середовища, що так хвилюватиме художників XIX ст., були головними у живопису Веласкеса.

З кінця XVII ст. образотворче мистецтво Іспанії переживає занепад, і тільки в кінці XVIII ст., коли починає творити Гойя, іспанська держава знову набуває загальноєвропейської слави як батьківщина великих художників.



4. Фламандське і голландське мистецтво XVII ст. як два полюси світовідчуття доби

У результаті революції у XVII ст. Нідерланди поділилися на дві частини: на Голландію і Фландрію (сучасна Бельгія), що залишилася під владою Іспанії. Центральною постаттю фламандського мистецтва цього періоду був Пітер Пауел Рубенс (1577 1640 pp.). Його живопис дуже характерний для бароко, але має свої національні особливості: насамперед, переважання почуття над безпристрасністю, цілковита відстороненість від містики та екзальтації, фізична сила, почуттєвість, часом навіть неприборкана, захоплення природою. Рубенс прославив національний тип краси. Діва Марія і Магдалина   світлокосі, волоокі, пишнотілі. Христос і на хресті здається атлетом. Усі композиції ніби в русі. Навіть античні сюжети митець вибирав динамічні: викрадення Юпітером своїх коханих, амазонки в борні... Його приваблюють вакханалії з насолодою сп'яніння, полювання на левів з їх нестримним запалом та інші образи класичної давнини, що набувають земної достовірності і суто фламандського "обличчя" ("Персей та Андромеда"). У 20-ті pp. Рубенс створив 21 картину для прикрашення Люксембурзького палацу   сцени з життя французької королеви Марії Медічі (на її замовлення), в яких історичні особи змальовані поруч з античними божествами, реальні події уживаються з алегоріями.

В останнє десятиріччя музою художника стала його юна дружина Олена Фоумен. Він малює її на прогулянці разом з собою, у саду, з дітьми, одягненою й оголеною. Рубенс славить жінку як символ життя.

У Рубенса було багато учнів. Найвідоміший з них   Антоніс Ван-Дейк (1599 1641 pp.). Небайдужий до родової аристократії, художник у портретах та автопортретах завжди наголошував на аристократизмі, тендітності, вишуканості, нервовій експресії, витонченості форм. У нього багато сюжетів міфологічних і християнських ("Сусанна і старці", "Св. Ієронім" та ін.), які він вирішує у ліричному плані. Однак головним жанром Ван Дейка став портрет. Останнє десятиріччя він жив у Англії, де Карл І пожалував йому звання головного королівського живописця, дав лицарське звання. На віддяку Ван-Дейк створив галерею парадних портретів англійської придворної аристократії. Блискуча майстерність оберегла його від грубих лестощів (портрет Карла І на полюванні, портрет Томаса Уортона та ін.).

Головне досягнення голландського мистецтва XVII ст.   станковий живопис. Об'єкти спостереження і зображення художників   людина і природа. Природа є дійсністю сама по собі. Ця ідея, яка набула в Новий час широкого світоглядного значення, вперше втілилась у Голландії (а взагалі в Новий час наука стає провідною формою свідомості).

Слід пам'ятати також, що мистецтво вже відійшло від поняття вічності (ікона) і прийшло до поняття часу, що стало умовою реалістичного живопису. Побутовий живопис став одним з провідних жанрів, творці якого дістали в історії найменування "малих голландців"   їхні сюжети нехитрі (хоч і відображають різноманітний світ), картини невеликі. Вони знаходять поетичну красу у звичайному, буденному, вміють одухотворити світ матеріальних речей. Голландський натюрморт   художнє втілення найважливішої теми голландського мистецтва, теми приватного життя звичайної людини.

Знаменитим майстром фламандського натюрморту був Франс Снейдерс (1579 1657 pp.). В його картинах купами лежать на столах чудово зображені дари землі й води. Такі натюрморти прикрашали багаті інтер'єри, тому вони великі за розмірами   на відміну від голландських (знамениті "Крамниці" Снейдерса: "Рибна крамниця", "Фруктова крамниця"   створені для єпископського палацу).

Підсумком живописних досягнень голландського мистецтва XVII ст., вершиною його реалізму стала творчість Ханса ван Рейна Рембрандта (1606 1669 pp.).

Як і багато інших художників, Рембрандт пережив кілька творчих етапів, пов'язаних і зі ступенем майстерності, і зі світовідчуттям, і з подіями життя.

Його картини щасливого періоду   кохання до юної дружини (романтичні портрети Саскії та автопортрети в розкішному і фантастичному вбранні, з сяючими обличчями, з радістю буття)   намальовані у стилі бароко. Це складні ракурси, динамізм, феєрія світу, багатство кольорових нюансів, світлотіньове моделювання, яке стане згодом головним серед його виражальних засобів.

40 50-ті роки   пора високої майстерності художника. Він звернув свій погляд на принадливість і поетичність повсякденного життя; навіть у сюжетах зі Священного Писання змальовував звичайний побут, простих людей, глибоко розкриваючи їх психологічний стан ("Святе сімейство").

Останні шістнадцять років життя найбільш трагічні для Рембрандта, але це пора його шедеврів. Образи цих років надзвичайні не тільки монументальністю характерів й натхненністю, вони глибоко філософські і високоетичні. Гранично прості зображення людей, завжди цікавих за душевним складом. Іноді це портрет-біографія ("Портрет старого в червоному"). Найбільшого психологізму Рембрандт досяг в автопортретах, яких дійшло до нас близько ста.

Головними виражальними засобами для Рембрандта були не лінії й маси, а колір і світло. Композиція побудована здебільшого на рівновазі кольорових звучань. У колориті переважали відтінки червоного і коричневого, що немовби спалахували зсередини. Колір інтенсивний, барви наче випромінюють світло. Складна взаємодія кольору і світла створювала певне емоційне середовище, яке підсилювало психологічну характеристику образу. Найкращим полотном Рембрандта (й епілогом творчості) можна вважати картину "Повернення блудного сина". Тут передано стільки почуттів, стільки тонких душевних порухів   потрясіння, щастя від повернення втраченого, всепоглинаюча батьківська любов, але водночас і гіркота втрат, приниження, сором, каяття... Дивовижна колористична єдність жовтогарячих і червоних тонів, фону й образів   це все єдиний живописний потік.

Рембрандт залишив після себе 2000 малюнків. Технічно блискучі, бездоганні малюнки демонструють його еволюцію: від складності композиції і старанного виписування деталей   до класично ясної простоти.



5. Стильові і жанрові особливості мистецтва XVIII ст.

XVIII століття увійшло в історію як століття Просвітництва, воно визначило основні тенденції, які сформували зміст європейської культури Нового часу. Істотне місце в культурі цього періоду займають проблеми, пов'язані з обґрунтуванням економічних, політичних, правових, моральних принципів суспільного життя, з пошуком більш сучасних форм його організації (ідеї англійської політичної економії, утопічний соціалізм).

На XVIII ст. припадає виникнення нових художніх напрямків – рококо і романтизму та утвердження класицизму. Вони позначились на різних жанрах мистецтва, але насамперед знайшли своє втілення в архітектурі та образотворчому мистецтві. Стиль рококо був продовженням стилю бароко в мистецтві. Виник на початку XVIII ст. у Франції і панував до середини століття, але його вплив на європейську культуру відчувався аж до кінця XVIII ст. Таку назву він отримав за манірність, легкість, декоративність, химерність і фантастичність орнаментальних мотивів, вигадливість форм. Цей стиль був досить популярним у феодально-аристократичних колах французького двору, хоча стилістично наближений до бароко.

Рококо мало переважно світський характер. Воно більш камерне й інтимне, щире, пов’язане з побутом людини. Найбільшого свого розвитку воно набуло у галузі прикладного мистецтва. Світ мініатюрних форм рококо знайшов свій найбільший вияв у посуді, бронзі, меблях, порцеляні, шпалерах, оформленні інтер’єру. Мистецтво рококо побудовано на асиметрії, грі уяви. Сюжетна тематика часто еротична, любовна. Історичні, міфологічні, біблійні чи жанрові мотиви подано через призму кохання. Однак за зовнішньою легковажністю цього стилю відчувається потяг до сентименталізму, зображення тонких почуттів, інтерес до особистості та пошуку життя.

Основоположником рококо в живопису можна вважати видатного французького художника, графіка, одного з родоначальників побутового жанру – Жанна Антуана Ватто (1684 1721). Основною темою полотен художника були «галантні святкування», світ безтурботного життя, які зображуються з вишуканою грацією. («Венеціанське свято», «Відпочинок на полюванні», «Радощі життя», «Розмова в парку»).

На хвилі суспільного піднесення та формування нації у Франції в XVII ст. при королівському дворі виник новий стиль – класицизм і звідти поширився через серед аристократичних кіл Європи.



Класицизм – напрям у європейській літературі і мистецтві XVII   XVIII ст., суть якого полягала в наслідуванні мистецтва і літератури стародавньої Греції і Риму у дотримуванні системи суворих правил відтворення дійсності. Цей стиль послідовно розвивав не тільки традиції античності, але й епохи Відродження. Предметом мистецтва у класицизмі проголошувалося тільки прекрасне, піднесене. У творах мистецтва звучать ідеї свободи, утверджуються права особи. Класицизм перестає бути замкненим, ізольованим художнім явищем й тісно стикається з бароко, рококо, сентименталізмом, народною культурою різних європейських країн. Ця взаємодія і взаємовплив значно збагатили класицизм, зробили його вільнішим від умовностей і жорстких нормативів.

Оспівуючи героїчні ідеали, мистецтво класицизму зовсім не цікавилося сучасністю, реальними людьми та їхнім побутом, а тяжіло до ідеалізованих абстрактних образів, ґрунтуючись на вивченні античної поетики і мистецтва, що містять у собі немовби абсолютну естетичну норму. Теоретики класицизму створили систему класичних канонів для театру, літератури, живопису.

Серед яскравих представників класицизму варто назвати імена драматургів П’єра Корнеля, Жана Расіна, Мольєра, Бомарше, художників Нікола Пуссена, Клода Лоррена, Жака Луї Давіда.

Засновником класицистичного напряму в живопису був французький художник-живописець, автор картин на історичні, релігійні та міфологічні теми, а також пейзажів – Нікола Пуссен (1594 1665). Теми його полотен – історія, міфологія («Пейзаж з Геркулесом і Какусом»), біблійні сюжети («Тріумф Давида», «Зняття з хреста», «Мойсей точить воду зі скелі»). Герої його картин – люди сильних характерів, величних вчинків, високого почуття обов’язку перед суспільством і державою.

Класицистичні принципи остаточно запроваджують віденські класики: Глюк, Гайдн, Бетховен, Моцарт. Ім'я останнього стало синонімом геніальності, а його твори, в яких рафінованість почуття поєднується з силою й монументальністю художнього виразу,   вершина духовного злету людини XVIII ст. Композитор створює з почуттям любові до світу симфонічні твори («Маленька нічна серенада»), опери, в яких змальовує складні, сповнені протиріч характери («Дон-Жуан», «Весілля Фігаро», «Чарівна флейта»), трагічну заупокійну літургію, в котрій екзистенційний жах перед смертю перемагає надія на вічність («Реквієм»).

В архітектурі найяскравішим зразком класицизму залишається ансамбль Версальського палацу, збудований в 1668 1689 рр. за наказом французького короля Людовіка XIV. Архітектори цієї пам’ятки – Жюль Ардуен-Мансар та майстер садово-паркового мистецтва Андре Ленотр. Основні споруди Версаля нагадували своїми формами давньоримські будівлі з величезними колонами, портиками, скульптурами. Версальський парк, як і весь ансамбль,   це програмний твір. Це регулярний парк: у ньому все вивірено, розкреслено на алеї, визначено місця для фонтанів та скульптур. Загальна його довжина – близько трьох кілометрів.



Романтизм як напрям у європейській літературі і мистецтві зародився в Німеччині у XVIII – на початку XIX ст. на основі осмислення уроків Французької революції. Для романтизму властиві духовний порив, піднесення над реальністю, інтуїтивно-почуттєве світосприйняття. Це зумовлено небажанням змиритися з суперечностями дійсності. Романтики боролися проти канонів класицизму. Водночас однією з найхарактерніших рис романтизму є пристрасна, всеохоплююча жадоба нового, почуття необхідності, радикального оновлення світу. Романтики прагнули до усього незвичайного. Подібно до того, як класи цисти вважали нормою та зразком мистецтво античності, романтики орієнтувалися на мистецтво середніх віків і Нового часу, відмінного від класицизму.

Романтизм є характерним для творчості іспанського генія Франсиско Хосе де Гойї (1746 1828). Він став не лише одним із найвеличніших живописців і графіків Іспанії, але й суттєво вплинув на все європейське мистецтво XIX і XX ст.

Гойя був першим живописцем двору Карлоса IV, але зображував сім’ю короля зі злою насмішкою; він був придворним художником за Жозефа Бонапарта – ставленика Наполеона, він створив графічну серію «Страхіття війни» про спротив окупантам і потрясаючу картину «Розстріл повстанців в ніч на 3 травня 1808 року»; він таврував інквізицію, жорстоко знущався над забобонами. Гойя малював картини, які оспівували іспанський народ, прославляли його красу і моральну силу, мужність і патріотизм.

Література романтизму вражає багатством творчих індивідуальностей: Шіллер, Байрон, Гюго та ін. В центрі її уваги   індивідуальність героя, який тікає від звичного життя, знаходить смак в обставинах максимального напруження, в екзотичному далекому побуті Сходу, протистоїть часом і закону. Романтики відкривають цінність національної історії, народної творчості, яку зневажав класицизм. Народжується історичний роман, який дає змогу здійснити «подорож у минуле» (В. Скотт).

Театрально-музичне мистецтво романтизму   це блискуча сторінка європейської культури, гроно уславлених імен композиторів і виконавців, що творили у різних країнах, знаходили власний неповторний стиль. Ріднить їх бурхливість нестримних емоцій, захоплення сильними пристрастями й новаторський підхід до традиції.

Оновлювачі опери   насамперед італійські композитори. Дж. Россіні   автор мажорних творів (напр., «Севільський цирульник», в якій піднесено образ метикуватого слуги з народу)   жваво і невимушено використовував традиції італійського фольклору. Дж. Верді, навпаки, тяжів до історичних тем, драматично-трагедійних інтонацій, сильних і героїчних характерів (опери «Аїда», «Ріголетто», «Травіата»); мелодії Верді ставали народними піснями.

Німецький композитор Р. Вагнер виступив як реформатор жанру, створивши новими засобами монументальний цикл опер на сюжети германської міфології та героїчного епосу середньовіччя «Перстень Нібелунгів», християнську оперу-містерію «Парсифаль» та ін.

Французький композитор Г. Берліоз, автор численних опер на теми західноєвропейської історії, прославився і як творець симфонічної музики, втіливши нове життя в образи Шекспіра, Гете, Байрона («Ромео та Джульєтта», «Засудження Фауста» тощо). Ж. Бізе, автор опери «Кармен», що працював наприкінці XIX ст., зберігає традиції романтичної опери, але водночас тяжіє до динамізму, психологічної глибини й життєвості.



6. Культура XIX ст.

У художній літературі XIX ст. одним із головних напрямків стає реалізм. Великий успіх у публіки має жанр роману, в якому широко багатопланово відображалася дійсність (Бальзак, Золя, Дікенс та ін.).

Реалізм в образотворчому мистецтві представлений іменами Г. Курбе та Ф. Мілле. Картина Г. Курбе «Подрібнювачі каменю» є одним з перших у мистецтві зображень тяжкої та безвихідної фізичної праці робітника. Ф. Мілле знаходив гармонію у фігурах селян, що зігнуті у важкій праці на полі і наче зливаються у своєму землистому одязі в єдине ціле з суворою природою (картина «Збиральниці колосся»).

Архітектура XIX ст. чимало критикована за еклектизм   безпринципне поєднання різноманітних стилів. У другій половині століття елементи готики, класицизму, бароко, рококо, так званого «мавританського» (східного) стилю вільно поєднуються в межах однієї споруди (Театр «Гранд-опера» у Парижі).

Водночас саме XIX ст. започатковує принципово нові рішення, які провіщають архітектурний стиль XX ст. Під керівництвом інженера Ш. Ейфеля у Парижі збудовано Ейфелеву вежу (1889 р.), найвищу споруду в світі   висота її сягає 320 м. Вона являє собою інженерно-технічну конструкцію, позбавлену характерних для попередніх епох декоративних прикрас.

Проте вже в середині XIX ст. на фоні, здавалось, позитивних перспектив соціально-економічного, технічного, і наукового прогресу виникають ознаки кризи європейської культури. З’являються філософські роботи, просякнуті духом ірраціоналізму і песимістичними настроями (Шопенгауер, К'єркегор). Розгортається критика буржуазного суспільства. Про наближення кінця того типу культури, яке це суспільство створило, говорять мислителі з абсолютно протилежних позицій, розкриваючи його недоліки. До них належать Маркс і Ніцше. Маркс відзначає, що капіталістичне виробництво вороже духовному виробництву, мистецтву, поезії. Буржуа бачить в мистецтві сферу вигідного вкладення капіталу і цінує художні твори лише як предмети розкоші. Занепад європейської буржуазної культури неминучий, і на зміну їй, згідно з марксизмом, має прийти нова культура   культура майбутнього комуністичного суспільства, яке створить умови для всебічного розвитку кожної людини.

Ніцше з гнівом осуджує вульгарність і лицемірство буржуазної культури, стверджуючи, що історично закріплена у ній християнська мораль є "мораллю слабких", які завдяки цій моралі, отримують можливість вижити. А це призводить до виродження людства. Ідея Ніцше – це вольова, сильна, немилосердна особистість, яка повинна стати "по той бік добра і зла", діяти за принципом "падаючого підштовхни", розчищаючи таким чином шлях майбутній "надлюдині".

У 60 70-х рр. XIX ст. французькі художники поклали початок нетривалому за часом, але інтенсивному інтересу до художньої течії, яка отримала назву «імпресіонізм». Цей напрям узяв на озброєння ідеї позитивізму, проголосивши як основне завдання зображення натури з «оптичною» точністю, уподібнюючи очі художника об’єктиву фотоапарата. Головним у мистецтві імпресіоністів було спіймати і закарбувати враження засобами живопису, створити ілюзію світла й повітря. Імпресіоністи відкрили або, у всякому разі, утвердили у живописі чудовий світ, змусивши глядача і на оточення дивитися іншими очима. Але, пізнаючи реальний світ, відкриваючи його, імпресіонізм його ж змінював, ідеалізував, романтизував. З його живопису зникла не тільки чорна барва, а й чорні сторони життя. Світ імпресіоністичного живопису – це світ святковий, безхмарний.

Серед представників цього напряму варто назвати імена художників Едуарда Мане, Клода Оскара Моне, Каміля Жакоба Піссаро, П’єра Огюста Ренуара, скульптора Рене Франсуа Огюста Родена, поета Поля Верлена, письменників Марселя Пруста, Анатоля Франса,Оскара Уальда.

Розпадаючись, імпресіонізм породив у самому собі протилежні напрямки, які перейшли від пленерних пейзажів до «синтезу», до живопису духу. Художники, яких в історії мистецтва називають постімпресіоністами,   Сезанн, Ван Гог, Гоген – не були об’єднані ні загальною програмою, ні загальним методом, кожен з них – яскрава творча індивідуальність, кожний залишив свій слід у мистецтві.



Поль Сезанн розпочав свій творчий шлях з імпресіоністами, і все життя, підписуючи картини, до свого імені додавав «учень Пісарро». Але Сезанн не був імпресіоністом, а швидше реакцією на імпресіонізм як спосіб бачення і манер малювання. Сезанн не малював творів складного змісту: портрети близьких людей, друзів та безліч автопортретів, пейзажів, натюрморти, часом сюжетні зображення – світ споглядання, замріяності і зосередженості. Замість уявної випадковості імпресіоністів Сезанн приніс почуття маси, пластичну ясність форм, сталість, карбовану виразність. Найсильніша сторона художника – колорит. У подальшому його художньою концепцією скористалися кубісти. (Картина «Натюрморт із чорним годинником»).

«Великого голландця» Вінсента Ван Гога теж називають постімпресіоністом. Та Ван Гог – швидше реаліст, бо він лише частково визнавав вірність кожному принципу імпресіонізму. Художник рішуче відкидав твердження, ніби мистецтву байдужий предмет зображення. Ван Гог пізнав на собі вплив імпресіоністів у техніці малювання, вона стала в нього вільнішою, сміливішою, палітра її висвітлена. Його мистецтво спонукає не до споглядального милування, воно потрясає глядача, бо Ван Гог у своїх картинах втілив душевне сум’яття сучасної людини. Ван Гог тривожно сприймав суперечності і несправедливості життя, підвищене емоційне ставлення в нього не тільки до людей, а й до природи. Він олюднює світ речей, наділяючи його власною гіркою безнадією. (Картини «Їдці картоплі», «Рівнина Ла Гру»).

У Ван Гога не було стільки наслідувачів, як у Сезанна. Його мистецтво більш суб’єктивне. Однак значно пізніше своїм предтечею його називали експресіоністи, котрі відчули, як і багато інших художників, сильний вплив напружено емоційного і глибоко щирого мистецтва Ван Гога.

Полю Ежену Анрі Гогену було більш як тридцять років, коли він, залишивши службу в банку, почав займатися живописом. Найпродуктивнішим був період життя на Таїті. Під впливом імпресіонізму Гоген виробив власну манеру. Художник співпрацював з поетами-символістами і вважав себе символістом. Мистецтвознавці пов’язують Гогена не лише з символізмом, а й поширеним наприкінці XIX   початку XX ст. примітивізмом. (Картина «Таїтянки на березі моря»).

Гоген користувався гранично спрощеним рисунком, форми предметів у нього нарочито площинні, барви чисті та яскраві, композиції мають орнаментальний характер. Він навмисно порушував перспективу, малював не так, як бачить людське око, а як він хотів побачити це у природі. Гоген перетворив реальну природу на декоративний барвистий візерунок.



Розчарування в ідеалах, втрата віри у вічні життєві цінності, втрата загальнозначущих соціальних, моральних, естетичних орієнтирів яскраво відображаються в європейському мистецтві останньої третини XIX ст. Негативне ставлення до світу буржуазних цінностей примушує багатьох письменників віднаходити неоромантичне зображення екзотики далеких країн чи далекого минулого, мандрівок і пригод, героями яких є яскраві, сильні особистості (Дюма, Стівенсон, Конрад). З 1880-х років у моду входить термін "декаданс" (так називався тодішній французький журнал). Декаденти говорили про сутінки культури, занепад моралі, деградацію мистецтва, беззахисність людини перед долею. Декаданс розуміли як настрій втоми, песимізму, відчаю, відчуття руйнації та занепаду культури.


Каталог: file
file -> Тема. Адам Міцкевич. «Кримські сонети». Тл: сонет Мета
file -> Наталія звольська
file -> Стиль романтизм. Архітектура романтизму. Скульптура романтизму. Неоготика. Невізантійський історизм. Наполеонівський ампір
file -> «Це склад книжок» так скептик говорив, «Це храм душі» естет йому відмовив, Тут джерело всіх радощів земних, І їх дарують нам без цінним словом…»
file -> Для вчителів зарубіжної літератури
file -> Методичні рекомендації щодо викладання світової літератури в загальноосвітніх навчальних закладах у 2013-2014 навчальному році // Зарубіжна літератури в школах України. 2013. №7-8
file -> Только мертвый, спокойствию рад. Только мертвый, спокойствию рад
file -> Талант людини це божий дар


Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

Тема Культура Нового часу Характерні особливості культури Нового часу. Людина І світ у бароко. «Золоте століття» iconКультура Нового часу. (Доба Просвітництва)
Особливості розвитку мистецтва доби Просвітництва
Тема Культура Нового часу Характерні особливості культури Нового часу. Людина І світ у бароко. «Золоте століття» iconПрограма з філософії Нового часу для студентів 2-го курсу філософського факультету
Дана дисципліна спирається на знання філософії античної, середньовічної та доби Відродження. В свою чергу на знання, отримані студентами...
Тема Культура Нового часу Характерні особливості культури Нового часу. Людина І світ у бароко. «Золоте століття» iconМетодичні рекомендації Історія зарубіжної літератури ІІ курс, 4 семестр Укладач: доц. Іванова О. М. Зарубіжна література Нового часу XVII xviii ст. Зміст дисципліни по
...
Тема Культура Нового часу Характерні особливості культури Нового часу. Людина І світ у бароко. «Золоте століття» iconМетодичні вказівки до вивчення теми «нова та новітня історія китаю»
Методичні вказівки до вивчення теми «Історія Китаю нового та новітнього часу» (у межах курсу «Історія країн Азії, Африки та Латинської...
Тема Культура Нового часу Характерні особливості культури Нового часу. Людина І світ у бароко. «Золоте століття» iconМистецтво, 8 клас Урок 18
Тема: Мистецтво бароко. Особливості живопису мистецтва бароко. Види та жанри мистецтва бароко. Творчість живописців Мікеланджело...
Тема Культура Нового часу Характерні особливості культури Нового часу. Людина І світ у бароко. «Золоте століття» icon«Герої нового часу!»
України; дати новий імпульс духовному оздоровленню учнів, який передбачає трансформацію громадянської свідомості, моральної, правової...
Тема Культура Нового часу Характерні особливості культури Нового часу. Людина І світ у бароко. «Золоте століття» iconСлово до читача
Проповідь завжди повинна нести в собі відбиток свого часу, нести характерні ознаки того часу, в якому живе суспільство. Її актуальність...
Тема Культура Нового часу Характерні особливості культури Нового часу. Людина І світ у бароко. «Золоте століття» iconКласична філософія план: Що таке класична філософія? Філософія Середньовіччя. Філософія Відродження. Філософія Нового часу
План: Що таке класична філософія? Філософія Середньовіччя. Філософія Відродження. Філософія Нового часу
Тема Культура Нового часу Характерні особливості культури Нового часу. Людина І світ у бароко. «Золоте століття» iconУзагальнення вивченого матеріалу з розділу «Мистецтво в просторі культури»
Мистецтво, культура, творчість – вони не можуть існувати одне без одного. Тільки творча людина може сприймати навколо себе красу....
Тема Культура Нового часу Характерні особливості культури Нового часу. Людина І світ у бароко. «Золоте століття» iconПрограма українських генеалогічних читань 27-29 травня 2011 р м. Київ порядок роботи
Білорусі середніх віків І раннього нового часу Інституту історії hah білорусі Олександр Груша


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка