Тема. Уроки державотворчих процесів. Мета



Скачати 281,51 Kb.
Дата конвертації29.12.2017
Розмір281,51 Kb.
ТипПовідомлення

Тема. Уроки державотворчих процесів.

Мета. Повідомити учням нові знання; формувати (розвивати) уміння і навички, формувати (виховувати) ціннісні орієнтації, зокрема:

  • називати події за датами та дати подій Української революції 1917–1921 рр.; синхронізувати їх із подіями всесвітньої історії; встановлювати взаємовідношення та віддалення від сьогодення;

  • називати, пояснювати та застосовувати у мовленні поняття: «революція», «державотворення»;

  • називати, упізнавати постаті Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Сергія Єфремова, Євгена Петрушевича, Симона Петлюри, Нестора Махна та характеризувати прояви їх державотворчої діяльності;

  • називати, упізнавати та показувати на карті історично-географічні об’єкти: місця основних подій Української революції; використовувати карту як джерело інформації про перебіг основних подій у боротьбі за українську державність;

  • називати, упізнавати різновидові історичні джерела; використовувати їх для характеризування здобутків і прорахунків Української революції 1917–1921 рр.;

  • визначати уроки українського державотворчого процесу в період революції 1917–1921 рр.;

  • висловлювати особисті ставлення щодо здобутків і прорахунків українського державотворення 1917–1921 рр.

Тип уроку. Повідомлення нових знань, формування (розвиток) умінь і навичок.

Вид уроку. Практичне заняття.

Навчально-методичне забезпечення. 1. Гупан Н. М. Історія України : 10 кл. Рівень стандарту. Академічний рівень / Н. М. Гупан, О. І. Пометун, Г. О. Фрейман. – К. : Видавничий дім «Світ знань», 2010. – 288 с. : іл., карти.

  1. Кульчицький С. В. Історія України. 10 клас : підруч. для загальноосвіт. навч. закл. : рівень стандарту, академ. рівень / С. В. Кульчицький, Ю. Г. Лебедєва. – К. : Генеза, 2010. – 304 с. : кольор. іл.

  2. Реєнт О. П. Історія України : підруч. для 10 кл. загальноосвіт. навч. закл. : рівень стандарту, академ. рівень / О. Реєнт, О. Малій. – К. : Генеза, 2010. – 240 с. : іл.

  3. Турченко Ф. Г. Історія України. 10 кл. : підруч. для загальноосвіт. навч. закл. : профільний рівень / Ф. Г. Турченко. – К. : Генеза, 2010. – 304 с. : іл.

  4. Довідник з історії України (А–Я) : посібн. для серед. загальноосв. навч. закл. / за заг. ред. І. Підкови, Р. Шуста. – 2-ге вид., доопр. і доповн. – К. : Генеза, 2001. – 1136 с.

  5. Історія епохи очима людини: Україна та Європа у 1900–1939 роках / Ю. С. Комаров [та ін.]; Всеукраїнська асоціація викладачів історії та суспільних дисциплін «Нова Доба». – К. : Генеза, 2004. – 256 с. : іл.

  6. Дидактичний та роздавальний матеріал, писемне та наочне приладдя.

Матеріали до заняття

І. Розвиток умінь і навичок орієнтування в історичному просторі.

Джерело 1. Центральна і Східна Європа після Першої світової війни.



Атлас. Історія України. 10 клас / упорядник Д. В. Ісаєв. – К. : Державне науково-виробниче підприємство «Картографія», 2013. – С. 19.

Джерело 2. Адміністративно-територіальний устрій України в 1920-ті роки.



Атлас. Історія України. 10 клас / упорядник Д. В. Ісаєв. – К. : Державне науково-виробниче підприємство «Картографія», 2013. – С. 20.

  • Розгляньте історичні карти.

  • Зіставте і порівняйте адміністративно-територіальні зміни, що відбулися в Україні внаслідок Першої світової війни та революції 1917–1921 рр.

  • Як ці зміни співвідносилися із переформатуваннями територій у Європі?

  • На основі карт опишіть територіальні набутки і втрати України станом на початок 1920-х років. Яким чином це пов’язано із геополітикою? Поясніть свої міркування.


ІІ. Розвиток умінь і навичок орієнтування в історичному часі.

Джерело 1.












Турченко Ф. Г. Новітня історія України. Частина перша. 1914–1939. Підруч. для 10-го кл. серед. загальоосвіт. навч. закл. / Ф. Г. Турченко. – Вид. 3-те, виправл. та допов. – К. : Генеза, 2003. – С. 102–103, 211–212.


  • Розгляньте хронологічну таблицю.

  • Пригадайте події, що стосуються перебігу Української революції 1917–1921 рр.

  • На основі хронологічної таблиці запропонуйте різні варіанти періодизацій Української революції. Кожен із варіантів поясніть.

  • Чому історики визначають нижньою хронологічною межею революції 1917 рік, а верхньою – 1921 рік?

  • Скориставшись добіркою дат, заповніть порівняльну таблицю, в секторах котрої вкажіть події, які сприяли українському державотворенню, і ті, які перешкоджали.

    Хронологія українського державотворення 1917–1921 рр.

    Події, які сприяли

    українському державотворенню



    Події, які перешкоджали

    українському державотворенню









  • Виберіть із хронологічної таблиці десять найважливіших, на Вашу думку, подій Української революції 1917–1921 рр. Синхронізуйте їх із подіями всесвітньої історії відповідного періоду. Заповніть синхроністичну таблицю.




Події всесвітньої історії

Події історії України








ІІІ. Розвиток умінь і навичок опрацювання історичних джерел, застосування історичних понять у мовленні, характеризування постатей, визначення, виявлення ціннісних орієнтацій.

Варіант І.

Джерело 1.






Турченко Ф. Г. Новітня історія України. Частина перша. 1914–1939. Підруч. для 10-го кл. серед. загальоосвіт. навч. закл. / Ф. Г. Турченко. – Вид. 3-те, виправл. та допов. – К. : Генеза, 2003. – С. 209–210.

Нариси історії української революції 1917–1921 років / ред. кол.: В. А. Смолій (голова), Г. В. Боряк, В. Ф. Bерстюк, С. В. Кульчицький, В. М. Литвин, Р. Я. Пиріг, О. П. Реєнт, О. С. Рубльов, В. Ф. Солдатенко, Ю. І. Терещенко. НАН України. Інститут історії України. – Кн. 2. – К. : НВП «Видавництво “Наукова думка” НАН України», 2012. –

С. 459–461.


*   *   *

Український історичний календар 22 січня містить дві знаменні події: проголошенням 1918 року IV Універсалом Української Центральної Ради незалежності Української Народної Республіки та рівно за рік – Універсалом Директорії Української Народної Республіки – об’єднання УНР і ЗУНР в одну суверенну державу. Ці події є одними із найважливіших в історії Української революції 1917–1921 років і загалом історії України XX століття.

IV Універсал Української Центральної Ради став логічним завершенням складного розвитку українського визвольного руху доби революції, що розпочався в березні 1917-го й упродовж одного року пройшов еволюцію від культурницьких вимог, ідей політичної автономії та федерації до усвідомлення необхідності власної незалежної держави. Водночас, на проголошення незалежності лідерами Української Центральної Ради значний вплив справили зовнішні обставини – відбиття агресії більшовицької Росії, а також переговори в Брест-Литовську про мирний договір УНР з країнами Четвертного союзу.

«Раз армії нема, а треба боронити Україну, то єдиний вихід – проголошення незалежності України, що дасть можливість стати твердо на міжнародній арені і приступити до організації нової фізичної сили», – відзначав під час засідання українського уряду 26 грудня 1918 року «соціаліст-революціонер» Микита Шаповал.

Текст IV Універсалу датований 9 (22) січня 1918 року. Ухвалили його пізно вночі 11 (24) січня 1918 року на засіданні Малої Ради. Документ містив чотири головні напрями: проголошення самостійності Української Народної Республіки; доручення Раді Народних Міністрів укласти мир з Центральними державами; оповіщення оборонної війни з більшовицькою Росією; декларування основ внутрішнього соціально-економічного будівництва й окреслення заходів для припинення війни з Центральними державами.

Проголошенню IV Універсалу передував виступ голови Української Центральної Ради Михайла Грушевського: «Високі збори!.. Народ наш прагне миру. І Українська Центральна Рада доложила всіх зусиль, щоб дати мир негайно. Але петроградське правительство, Совіт народніх комісарів, оголошує нову “священну війну”, а з другого боку, це правительство насилає своє військо, червоногвардійців та більшовиків на Україну і веде з нами братовбивчу війну. Щоб дати нашому правительству змогу довести справу миру до кінця і захистити від усяких замахів нашу країну, Українська Центральна Рада постановила не відкладати до Установчих зборів ті справи і в цій цілі Українська Рада вже з 9 січня відбувала перманентне, безперервне засідання аж до цього часу і постановила важну річ – видати оцей Універсал».

Голосували за епохальний для України документ поіменно. Із 49 членів Ради, що брали участь у ньому, «за» було 39, «проти» – 4, «утрималось» – 6 осіб.

Уперше в XX столітті Україна проголошувалася незалежною суверенною державою.

Революційні події на Наддніпрянській Україні, проголошення української державності сприяли піднесенню національного руху в підавстрійській Галичині. В умовах розпаду Австро-Угорщини тамтешні українці отримали можливість реалізувати своє право на самовизначення. 1 листопада 1918 року проголошено Західно-Українську Народну Республіку. Її лідери ініціювали переговори про об’єднання Наддніпрянської України з Наддністрянською. На зустріч із гетьманом Павлом Скоропадським у Київ вирушила галицька делегація (до складу якої входили Осип Назарук і Володимир Шухевич). Гетьман обіцяв оперативно відреагувати на прохання галичан: надати ЗУНР зброю, продовольчу і фінансову допомогу, спрямувати в Галичину загін Січових стрільців Євгена Коновальця, який мав допомогти галичанам у боротьбі з поляками. Утім, в цей час владу в Україні перебрала на себе Директорія і переговори про об’єднання продовжилися вже з її представниками.

Їх наслідком стало підписання 1 грудня 1918 року у Фастові «передвступного» договору між УНР і ЗУНР про злуку обох республік в одну велику державу. А вже 3 січня 1919 року Українська національна рада ЗУНР у Станіславові (нині – Івано-Франківськ) ратифікувала цей договір і прийняла ухвалу про наступне об’єднання двох частин України в одну державу. Для продовження переговорів з урядом УНР сформували делегацію у складі 65 осіб, яку очолював Лев Бачинський.

22 січня 1919 року на Софійському майдані в Києві в урочистій атмосфері відбулося проголошення Акта злуки УНР та ЗУНР в єдину незалежну державу. У зачитаному на зборах «Універсалі соборності», зокрема, відзначалося: «Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка». Наступного дня Акт злуки майже одностайно був ратифікований Трудовим конгресом України.

За законом «Про форму влади на Україні» від 28 січня 1919 року голова Української національної ради ЗУНР Євген Петрушевич мав увійти до складу Директорії УНР. ЗУНР отримала нову назву Західна область Української Народної Республіки (далі – ЗОУНР). Їй гарантувалася територіальна автономія. Гербом ЗОУНР став тризуб замість лева. Державного секретаря закордонних справ ЗОУНР Лонгина Цегельського призначили першим заступником міністра закордонних справ УНР. Остаточно врегулювати всі питання, пов’язані зі створенням єдиної української держави, повинні були спільні Установчі збори. Утім, завершити цей процес завадила окупація українських земель.

Акт злуки 22 січня 1919 року увінчав соборницькі прагнення українців обох частин України – Наддніпрянщини та Наддністрянщини – щонайменше з середини XIX століття.

Після проголошення об’єднання УНР і ЗУНР 22 січня 1919 року питання єдності української нації в українській політичній думці вже ніколи не ставилося під сумнів.

Упродовж багатьох десятиліть Акт злуки 22 січня 1919 року залишався символом віри, ідейним імперативом боротьби за незалежну, соборну державу.


Режим доступу: http://memory.gov.ua/methodicmaterial/metodichni-rekomendatsii-do-dnya-sobornosti-ukraini-22-sichnya


*   *   *

В роки радянського тоталітарного режиму проголошення незалежності УНР і День Соборності не відзначалися. Із утвердженням влади російських більшовиків ці «контрреволюційні свята» стерли із суспільної свідомості. Однак, пам’ять про об’єднання УНР і ЗУНР в єдину Українську Державу зберігали мешканці Західної України й українська політична еміграція в країнах Європи й Америки.

Перше офіційне відзначення свята Соборності на державному рівні відбулося 22 січня 1939 року в столиці Карпатської України м. Хусті. Це була наймасовіша за 20 років перебування краю у складі Чехословаччини демонстрація українців – понад 30 тис. осіб.

У 71-у річницю Акта злуки (22 січня 1990 року) в Україні відбулася одна з найбільших у Центральній і Східній Європі масових акцій – «живий ланцюг» як символ єдності східних і західних земель та знак ушанування подій Української революції. Більше мільйона людей, узявшись за руки, створили безперервний ланцюг від Києва до Львова. Акція стала одним зі свідчень того, що українці подолали страх перед комуністичним режимом і готові протистояти політиці комуністичної партії.



Ключові положення Дня Соборності і Дня Першої Незалежності України:

1. 22 січня ми згадуємо дві рівнозначні за вагою події української історії: проголошення незалежності Української Народної Республіки 1918 року та Акт Злуки українських земель рівно через рік – 1919-го.

2. Українська Народна Республіка – перша українська держава у ХХ ст., а 24 серпня 1991 року відбулося фактично не здобуття, а відновлення незалежності.

3. Українська Народна Республіка першою серед нових держав у Східній Європі проголосила незалежність – раніше, ніж три країни Балтії, Польща та Чехія.

4. Проголошення Соборності УНР та ЗУНР 22 січня 1919 року є історичним актом об’єднання українських земель в єдину державу. Саме ці події, а не приєднання Західної України до СРСР 1939 року, є підставовими для історії новітнього українського державотворення.

5. Українська незалежність була повалена більшовиками внаслідок «гібридної війни»: невизнання наявності своїх військ на території УНР, створення маріонеткових проросійських «республік» та підтримка антиукраїнських повстанських рухів.

6. Національна єдність є не тільки базовою цінністю, а й обов’язковою передумовою успішного спротиву зовнішній агресії. Для того, щоб відстояти УНР, українцям забракло єдності та національного усвідомлення.

7. Акт Злуки був не випадковим явищем, а наслідком і вершиною об’єднавчого руху, що тривав від середини ХІХ ст. на українських землях, що були в складі різних держав.

8. Незалежність і соборність є запорукою виживання Української державності. Втрата Україною незалежності у результаті більшовицької окупації у довготерміновій перспективі призвела до мільйонних втрат від Голодомору, репресій та війн.

9. Сьогодні бійці в зоні АТО так само відстоюють не лише незалежність, а й соборність України, як і їхні попередники майже 100 років тому. Важливо проаналізувати і врахувати помилки минулого: брак національної єдності на початку ХХ ст., брак досвіду і містечковість інтересів тодішніх українських керманичів призвели до втрати української державності.



10. Сьогодні, коли маємо українські території, непідконтрольні українській владі, День Соборності – це привід нагадати, що Крим та Донеччина – це Україна.

Режим доступу: http://memory.gov.ua/methodicmaterial/informatsiini-materiali-do-dnya-sobornosti-ukraini-22-sichnya

Джерело 2.


Гісем О. В. Історія України. 10–11 класи: наочний довідник / О. В. Гісем, О. О. Мартинюк. – К.; Х. : Веста, 2007. – С. 58.

Джерело 3.


МАХНО (Міхненко) Нестор Іванович (08.11.1888–25.07.1934) – ватажок сел. повстанського руху на пд. України 1918–21, анархо-комуніст. Н. в с. Гуляйполе в багатодітній сел. сім’ї, рано втратив батька, з дитинства працював у наймах, отримав лише початкову освіту. 1903 розпочав роботу на чавуноливарному з-ді М. Кернера в Гуляйполі. Неповнолітнім під впливом революц. подій 1905 долучився до політ. діяльності, знаходився під впливом різних політичних партій, врешті пристав до гуляйпільської групи «хліборобів анархістів-комуністів». Був тричі заарештований за підозрою в причетності до ряду політ. убивств та експропріацій. Останній раз – 1908. Збереглися антропометричні дані М., зроблені поліцією в той час, з яких видно, що М. мав зріст 2 аршини і 4 вершки, карі очі, темно-русяве волосся, шрам на лівій щоці, що він розмовляв укр. та рос. мовами, був православним. Протягом 1,5 року М. та його товариші перебували в Олександрівській в’язниці (камера № 8) й у Катериносл. губернській в’язниці. У кінці березня 1910 військово-польовий суд приговорив М. і його товаришів до смерті. З причини неповноліття на момент злочину страта була замінена М. довічною каторгою, яку довелося відбувати в Бутирській в’язниці. В екстремальних умовах каторги М. остаточно сформувався як особистість, зазнав ідейного впливу анархізму. Звільнений з ув’язнення в березні 1917 Лютневою революцією, М. повернувся в Гуляйполе, де розгорнув публічну політ. діяльність, очолив кілька революц. орг-цій. 25 вересня 1917 М. як голова повітової ради підписав декрет про конфіскацію поміщицької землі та поділ її між селянами. На поч. грудня 1917 в Катеринославі (нині м. Дніпро) як делегат від Гуляйпольської ради М. взяв участь у роботі губернського з’їзду рад робітн., сел. і солдатських депутатів, підтримав ідею про скликання Всеукр. з’їзду Рад. У січні 1918 відмовився від посади голови ради, але невдовзі очолив революц. к-т Гуляйполя, складений із представників анархістів, лівих есерів, укр. соціалістів-революціонерів.

Після Берестейського мирного договору та приходу в Україну нім. та австро-угор. військ на поч. квітня 1918 організував загін, який чинив опір нім. наступові. У кінці квітня 1918 розпустив його і взяв участь у конференції анархістів у Таганрозі (нині місто Ростовської обл., РФ). Згодом виїхав до революц. Росії. Як пізніше він писав у своїх спогадах, у травні–червні 1918 брав участь у конференціях анархістів у Саратові (нині місто в РФ) та Москві, зустрічався з відомими рос. анархістами, а також мав контакти та вів дискусії з лідерами більшовиків В. Леніним, Я. Свердловим, Л. Троцьким, Г. Зінов’євим. У липні 1918 М. повернувся в Україну, вів нелегальну діяльність, переховувався, а восени організував терористичну групу, яка виросла в невеликий повстанський загін, що розпочав боротьбу проти влади гетьмана П. Скоропадського, місц. поміщиків та австро-нім. військ. 16 жовтня 1918 махновці захопили Гуляйполе та оголосили від імені районного гуляйпільського революц. к-ту про відновлення рад. влади та про повстання «робітників і селян проти душителів та катів Української революції австро-германо-гайдамаків...». Цю дату можна вважати початком, точкою відліку в історії махновщини. Після бою в Дібрівському лісі, в якому М. виявив особисту хоробрість та риси керівника, які дали загону можливість вийти з ворожого оточення, повстанці нарекли М. «батьком». Цим повстанським титулом він пишався і часто підписувався під публічними документами. До кінця 1918 М. вдалося об’єднати під своєю командою більшість повстанських загонів, які діяли в цьому регіоні. Наприкінці 1918 М. провів сміливу операцію із захоплення Катеринослава, але успіх був короткочасним. Місто довелося здати зі значними втратами. У лютому 1919 штабом М. був підписаний договір про входження махновських загонів до складу червоної Задніпровської д-зії як 3-ї Задніпровської бригади. Махновці відзначилися хоробрістю в боях проти військ Антанти та білих весною 1919. Ними був захоплений Маріуполь. Однак між повстанцями та більшовиками існували гострі суперечності в ідеологічних питаннях. Повстанці не могли визнати принципів диктатури пролетаріату та «воєнного комунізму», особливо продрозкладки та усуспільнення сільс. госп-ва. Ці суперечності з особливою силою загострилися в 2-й пол. весни 1919, призвели до взаємних звинувачень та стали каменем спотикання у взаєминах після того, як Л. Троцький розгорнув боротьбу з «партизанщиною» на Українському фронті. У травні 1919 Рада робітничо-сел. оборони УСРР з ініціативи Л. Троцького ухвалила рішення про ліквідацію махновщини. Проте сил і засобів для виконання цього рішення не знайшлося. Зачеплений за живе таким поворотом справ, М. подав у відставку з посади начдива, а своїм загонам дозволив самим вирішувати свою майбутню долю. Влітку М. довелося одночасно боротися і з більшовиками, і з білими. У серпні 1919 він проголосив про створення Революц. повстанської армії України (махновців). Її зусилля були спрямовані насамперед на боротьбу з денікінцями, які в цей час захопили більшу частину України та вели успішний наступ на Москву. У вересні М. заключив короткотривалий союзний договір з армією Української Народної Республіки про спільні дії проти денікінців. У бою під Перегонівкою біля Умані махновці розбили добірні офіцерські полки білих, після чого здійснили стрімкий рейд у тили білих у пд. Україні, згодом у жовтні–листопаді 1919 практично повністю дезорганізували їх. Махновці за цей час захопили міста Бердянськ, Катеринослав, Олександрівськ (нині м. Запоріжжя), Нікополь, Маріуполь, Мелітополь. Ця суттєва обставина змусила ген. А. Денікіна зняти найкращі кавалерійс. з’єднання з більшовицького фронту і кинути їх проти повстанців. Це, у свою чергу, дало можливість червоним зупинити наступ А. Денікіна і переломити ситуацію на власну користь. Але й цього разу повноцінного союзу махновців з червоними не вийшло. Як тільки денікінська небезпека була подолана, Червона армія з січня 1920 повела боротьбу на знищення махновців. Улітку 1920 махновці здійснили 3 рейди Лівобережною Україною, загалом подолавши 1400 верст. Часто червоні частини переходили на їхній бік. Восени 1920 червоні знову використали махновців у війні з армією ген. П. Врангеля. Махновська кіннота здійснювала рейди в тили білих, брала участь у форсуванні Сиваша і зламі оборони Перекопу та Юшуні. Одразу ж після оволодіння Кримом червоні в режимі суворої таємності розгорнули нову операцію зі знищення повстанців. Однак і вона була малоуспішною. М. вдавалося, незважаючи на величезну кількісну перевагу червоних, продовжувати боротьбу з ними до серпня 1921, коли, вичерпавши всі наявні можливості, він з невеликим загоном перейшов румун. кордон. Згодом через Польщу він перебрався до Франції, з 1924 останні свої роки прожив у Парижі, страшенно бідуючи та ідейно продовжуючи свою боротьбу з більшовизмом на сторінках своїх спогадів і публіцистики. П. у м. Париж.

М. уособлює тип нар. героя, народженого вибухом революц. стихії. Це була людина з невисокою освітою, але неймовірно обдарована природою. Його орг. та військ. таланти незаперечні, відпрацьована ним тактика повстансько-партизан. боротьби вивчалася в багатьох арміях світу. До сьогоднішнього дня постать М. викликає підвищений сусп. інтерес.


Верстюк В. Ф. Махно (Міхненко) Нестор Іванович [Електронний ресурс] / В. Ф. Верстюк // Енциклопедія історії України. Т. 6. Ла-Мі / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. – К. : В-во «Наукова думка», 2009. – 790 с.: іл. – Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=Makhno_N_І.



Петрушевич Євген Омелянович (3 червня 1863, Буськ, тепер Львівська область, Україна – 29 серпня 1940, Берлін, тепер Німеччина) – український громадсько-політичний діяч, правник, доктор цивільного і церковного права (1891), Президент і уповноважений Диктатор (верховний військово-політичний зверхник під час війни) Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР).

Народився в сім’ї греко-католицького священика, громадсько-політичного діяча о. Омеляна Петрушевича. Батько був знавцем української історії й літератури, людиною широкого духовного кругозору, національної свідомості.

Після закінчення народної школи, Академічної гімназії записався на студії правничого факультету Львівського університету. В студентські роки став одним із лідерів молодіжного руху, очолював «Академічне братство». Після здобуття ступеня доктора права проходив практику в директора Товариства взаємних забезпечень «Дністер» Степана Федака. 1896 року в Львові відкрив адвокатську канцелярію.

У 1897 році переніс адвокатську канцелярію до Сокаля. На Сокальшині виявив себе талановитим організатором громадсько-політичного та культурно-освітнього життя: був головою повітової «Просвіти», закладав мережу її осередків у регіоні, заснував повітову касу ощадності, бурсу для дітей «Шкільна поміч», очолював боротьбу проти москвофільства, яке ще мало тут досить сильні позиції. За сприяння Є. Петрушевича збудовано «Народний дім» у Сокалі. Як адвокат здобув прихильність широкого загалу професійним захистом від сваволі властей.

Із утворенням Української національно-демократичної партії (1899) став її активним членом. Тож не випадково на перших (після ухвалення в Австро-Угорщині демократичного закону) виборах до австрійського парламенту (1907 року) його обрали послом від великої виборчої округи Сокаль–Радехів–Броди–Зборів (не раз виступав на Зборівщині). Серед 30 українських депутатів став одним із лідерів (поряд з Костем Левицьким), згодом – головою Української парламентської репрезентації, виступи якого на сесіях відзначалися цілеспрямованістю та глибокою аргументацією. Критикував політику австрійського уряду в національному питанні, постійно звертав увагу парламенту на нехтування властями інтересів бідноти, наполегливо вимагав впровадження реформ (насамперед виборчої – до Галицького сейму, в якому українці мали лише 12 послів; саме цій проблемі він присвятив першу промову в Палаті Послів 1908 р.).

1908 (або 1909) р. переніс адвокатську канцелярію до м. Сколе, де невдовзі став посадником (мером) міста.

1910 р. його від Стрийської виборчої округи обрано послом до Галицького сейму (замість Євгена Олесницького, який склав мандат; від IV курії округу Стрий–Сколе, входив до складу «Українсько-руського соймового клубу»). На першій осінній сесії 1910 року виступив з доповіддю від радикального крила українських депутатів під час гострої дискусії з приводу обговорення нового закону про вибори до сейму. Впродовж майже двох років як провідний діяч «Українського сеймового клубу» очолював боротьбу за новий виборчий закон, який, врешті-решт, ухвалено. На виборах 1913 року до Галицького сейму увійшли 34 українські депутати. На цьому керівництво українського клубу не зупинилося. Зайнявши провідні позиції в комісії для опрацювання нового виборчого закону, Є. Петрушевич і К. Левицький домоглися збільшення квоти українців у сеймі до 62 мандатів, що було схвалено послами сейму. Крім того, після довголітньої боротьби, нарешті, у лютому 1914 р. ухвалено постанову про заснування у Львові українського університету.

У розпал Першої світової війни (1916) замінив К. Левицького на посаді голови Української парламентської репрезентації, очолив боротьбу на захист інтересів українства. Вона набула особливо гострого характеру після оприлюднення 23 жовтня 1916 року цісарського маніфесту, який надав полякам право на відновлення державності й фактично підпорядкував Польщі Галичину. З цього приводу між українськими парламентаріями, з одного боку, та польськими, з другого, розгорнулася справжня війна. Євген Петрушевич провів низку зустрічей з впливовими діячами Австро-Угорщини, оприлюднив кілька аргументованих заяв у виступах і пресі, обстоюючи історичну справедливість щодо Галичини – української етнічної території та її народу, що мав таке ж право на національну державність, як і решта народів імперії.

Використовуючи такі потужні аргументи, як участь українців, зокрема легіону Українських січових стрільців, у війні на боці Австро-Угорщини, антиросійське спрямування політики Загальної української ради, українські посли парламенту на чолі з Є. Петрушевичем і К. Левицьким домоглися деякого послаблення утисків урядових чиновників і польської адміністрації на українське населення Галичини. Українців стали більше залучати на керівні посади в місцеві та регіональні установи, що більше, Іван Горбачевський став міністром здоров'я (1917–1918), а Йосип Ганінчак – генеральним прокурором Австрії. Вдалося змістити цісарського намісника Галичини, якого замінив більш поміркований і прихильний до українців генерал Карл фон Гуйн. Парламентську діяльність Є. Петрушевича високо оцінював К. Левицький: «Євген Петрушевич виявляв велику енергію у важнійших хвилинах наших визвольних змагань, – писав він у спогадах 1937 р. – Поміж послами належав до діячів гострійшого тону».

Під час міжнародних переговорів у Бересті в лютому 1918 р. очолив галицьку делегацію, яка, хоча й була усунута від безпосередньої участі в дискусіях, сприяла внесенню в таємний додаток до укладеної угоди між Центральними державами, УНР та більшовицькою Росією зобов’язання Австрії надати Галичині автономію до 20 липня 1918 р. Проте польські представники таки зірвали у віденському парламенті ратифікацію Берестейських угод, які певною мірою захищали Галичину від зазіхань Варшави й, по суті, були кроком до відновлення у краї української державності. У відповідь Є. Петрушевич спільно з парламентаріями Чехії та Словаччини опрацював і вніс на розгляд цісаря Карла І план перебудови Австро-Угорської імперії. За його концепцією, імперію необхідно було перетворити у федерацію вільних народів з перспективою утворення національних держав у союзі з Австрією. 16 жовтня 1918 р. цісар Карл І оприлюднив маніфест, згідно з яким Австрія ставала союзною державою, її народи здобували право на державність.

Усвідомлюючи, що монархія Габсбургів стоїть на межі розвалу, 10 жовтня галицько-український політичний провід на чолі з Є. Петрушевичем ухвалив рішення скликати 18 жовтня у Львові Українську конституанту, щоби визначити долю краю. Представницьке зібрання українських послів парламенту, Галицького та Буковинського сеймів, єпископату, представників політичних партій, організацій і товариств (близько 500 осіб) 19 жовтня проголосило утворення на етнічних українських землях незалежної держави й обрало Українську Національну Раду, очолювану президентом Є. Петрушевичем. 21 жовтня на зборах відпоручників з усього краю в Народному домі він оголосив у присутності митрополита Андрея Шептицького опрацьований ним статут УНРади та виклав план легального й мирного переходу влади в руки українців. З цим виїхав до Відня.

Мирним шляхом перебрати владу у Галичині не вдалося. Через реальну загрозу приєднання Галичини до Польщі провід УНРади під керівництвом К. Левицького та Військовий комітет на чолі з Дмитром Вітовським здійснили 1 листопада 1918 переможне повстання у Львові й на теренах Галичини та Буковини («Листопадовий чин»). 1 листопада проголошено утворення Української Держави колишніх австро-угорських земель (з 13 листопада 1918 р. ЗУНР), а 9 листопада сформовано її перший уряд (з 13 листопада – Державний Секретаріат). У краї розгорнуто національно-державне будівництво. Розв’язана поляками війна і запеклі бої у Львові не дали змоги Є. Петрушевичу повернутися до краю. Він прибув до Станиславова, куди після втрати Львова перебрався провід ЗУНР, і 3 січня 1919 р. провів першу сесію УНРади, на якій ухвалено закон про Злуку з УНР. Після урочистого проголошення та схвалення Акта злуки у Києві 22 січня увійшов до складу Директорії.

Як президент УНРади здебільшого виконував репрезентативні функції й, згідно з Тимчасовим Основним Законом, не мав реальних прав для реалізації власних поглядів на внутрішню й зовнішню політику держави. Його надмірний парламентаризм і конституціоналізм часом піддавалися критиці як такі, що не відповідали ситуації в країні, охопленій війною. Але своєю політичною культурою, парламентським досвідом і тактом умів впливати на перебіг подій. УНРада під його проводом діяла як справжній парламент, де панувала атмосфера демократизму й свободи слова. Вона опрацювала низку необхідних законів, які регламентували громадсько-політичне й економічне життя, заклали правову базу держави й відповідали прагненням та інтересам народу, завдяки чому вдалося уникнути гострих соціальних конфліктів. На відміну від Наддніпрянщини й більшовицької Росії, в ЗУНР не було місця проявам анархізму, отаманщини й інших деструктивних явищ.

Улітку 1919 р. польське військо за сприяння Франції захопило майже всю Галичину (румунське ще восени захопило Буковину). Під загрозою надзвичайної небезпеки, витвореної польським наступом, за одними даними, 31 травня 1919 року в приміщенні Бучацького монастиря Чину святого Василія Великого відбулось засідання послів Української Національної Ради ЗУНР, які «скасували парламент та передали всю повноту влади диктаторові ЗУНР Євгенові Петрушевичу». За іншими даними це відбулося 2 червня 1919 р.

У м. Заліщики УНРада 9 червня надала йому спеціальні права уповноваженого Диктатора (верховного військово-політичного зверхника на час війни), які означали сумісництво обов’язків президента й голови уряду. Відтак функції Державного секретаріату передано уповноваженим, зокрема, Сидору Голубовичу – функції уповноваженого з внутрішніх справ, Віктору Курмановичу – військових, Степану Витвицькому – закордонних тощо. Це рішення загалом схвалене галицьким суспільством, але керівництво УНР розцінило його як недемократичне, вбачаючи у ньому сепаратистські тенденції. Євгена Петрушевича усунули з Директорії, а щоби втримати надійний вплив на регіон, при уряді УНР утворено міністерство Галичини на чолі з галицьким соціалістом Семеном Вітиком, через що його відносини з Симоном Петлюрою, які й до того не були ідеальні, загострилися. Цікаво, що деяких східноукраїнських визначних військовиків звинуватили в намаганні призначити Є. Петрушевича головою Директорії УНР.

Ситуацію намагався використати радянський уряд України. Його голова Християн Раковський пропонував військовий союз у боротьбі з Польщею лише за однієї умови – порвати стосунки з Директорією. Але Є. Петрушевич прийняв пропозицію Симона Петлюри приєднати Галицьку армію до армії УНР для спільної боротьби з більшовиками за визволення України. Урядові структури ЗУНР і УГА перейшли Збруч і розмістилися в районі м. Кам’янець-Подільський. У серпні об’єднані українські (УГА і Дієва армія УНР) армії розгорнули бойові дії на Правобережжі й на короткий час (30–31 серпня) визволили Київ. Невдовзі вони билися на двох фронтах – проти більшовицького і денікінського військ. Проте впродовж війни керівництво УНР вело закулісні інтриги проти Є. Петрушевича. Великим непорозумінням сталося й залишення Києва. Не маючи повної довіри до Є. Петрушевича, Головний отаман С. Петлюра вимушено почав сепаратні переговори з поляками. Знесилена епідемією тифу Галицька армія змушена заради порятунку укласти перемир’я з денікінцями. За даними Володимира Сергійчука, Є. Петрушевич виїхав до окупованої денікінцями Одеси. Симон Петлюра вимушено віддав полякам Кам’янець-Подільський (вранці 17 листопада увійшли в місто), керівництво ЗУНР через Румунію виїхало до Відня, Головний отаман залишився в Україні.

Опинившись на еміграції, Є. Петрушевич продовжував боротьбу за відновлення незалежності ЗУНР на міжнародній арені. Реорганізований у серпні 1920 р. екзильний уряд, до якого увійшли досвідчені державні діячі К. Левицький, Володимир Сінгалевич, С. Витвицький, Ярослав Селезінка, Осип Назарук та інші, намагався не допустити юридичних рішень Ліги Націй щодо передачі Галичини Польщі. Голова уряду надсилав українські місії на міжнародні переговори в Ригу та Женеву. У лютому 1921 р. Ліга Націй офіційно визнала окремішність Галичини й визначила Польщу тимчасовим окупантом за умови, що сувереном краю є Антанта, рекомендувала Раді Амбасадорів країн Антанти розглянути українське питання. Аби чітко окреслити прагнення галицьких українців, уряд Є. Петрушевича опрацював і представив союзним державам проект конституції Української Галицької Республіки, що орієнтована на західні демократії й надавала широкі права й свободи усім національностям краю. Водночас за ініціативи уряду в Галичині здійснено широкомасштабні акції бойкоту виборів до польського сейму та призову до війська. Нарешті, вдалося домогтися включення галицького питання для розгляду на міжнародній конференції в Генуї у квітні 1922 р. Євген Петрушевич особисто очолив галицьку делегацію, увівши до неї К. Левицького, Стефана Рудницького і О. Назарука. Але дискусію з проблем Галичини зірвано. Саме в Генуї відбулися перші контакти Є. Петрушевича з представниками радянської України, зокрема з Х. Раковським, якому імпонувала конфронтація уряду ЗУНР із С. Петлюрою. Улітку 1922 р. переговори з Є. Петрушевичем у Відні вів радянський дипломат Юрій Коцюбинський. Ці заходи більшовиків скеровані на розкол української еміграції, здебільшого антирадянської.

Варшава, підтримувана Францією, розгорнула не менш активну дипломатичну діяльність за збереження влади над Галичиною. У вересні 1922 р. польське керівництво здійснило низку акцій, які мали справити позитивне враження на світову громадськість, зокрема проголошено закон про воєводську автономію Галичини, заснування українського університету у Львові, поширено заяву уряду з пропозицією Є. Петрушевичу розпочати переговорний процес. Результатом цих заходів стало рішення Ради Амбасадорів Антанти в Парижі від 15 березня 1923 р., за яким Галичина без жодних застережень відійшли до Польщі. Проголошені Варшавою закони залишилися на папері.

Євген Петрушевич змушений у травні 1923 р. розпустити уряд ЗУНР в екзилі, ліквідувати дипломатичні представництва та місії за кордоном. Галицькі державні й політичні діячі повернулися на Батьківщину, включилися у легальну діяльність відповідно до програм своїх партій і рухів. Сам переїхав до Берліна, де продовжив дипломатично-пропагандистські акції на захист поневоленого народу, поширював ноти протесту проти діяльності польських окупаційних властей, надсилав заяви до Ліги Націй, видавав газету «Український прапор», надавав морально-політичну підтримку інтернованим у Чехословаччині частинам Галицької армії.

У берлінський період, залишившись без моральної підтримки соратників, відчуваючи матеріальні труднощі (допомогу надавали український вікарій Петро Вергун, гетьман Павло Скоропадський, професор Іван Мірчук), Є. Петрушевич підпав під вплив ілюзій щодо зміни національної політики радянської влади в Україні в період «українізації». Відвідував прийоми в радянському посольстві, зустрічався з послом М. Крєстінським. Однією з перших засудила радянофільство галицького діяча Українська військова організація. У відповідь «Український прапор» виступив з критичними статтями щодо діяльності УВО. Що більше – у 1925 р. група прихильників Є. Петрушевича на чолі з Осипом Думіним спробувала розколоти організацію Євгена Коновальця й утворила так звану Західноукраїнську народно-революційну організацію, яка невдовзі розпалася.

Цим радо скористався радянський пропагандистський апарат. 4 вересня 1925 року в Харкові Політбюро ЦК КП(б)У прийняло постанову про Є. Петрушевича. Документом визнано доцільним тимчасово підтримати Є. Петрушевича з тим, щоб він письмово звернувся до РНК УСРР з викладом своєї позиції щодо ставлення до радянської влади, а також до нової економічної платформи трудовиків під назвою «Українське національне об’єднання».

Радянофільські настрої Є. Петрушевича, як і багатьох його співвітчизників, розвіялися на зламі 1930-х рр., коли в Україні розгорнулися масові репресії й терор органів ГПУНКВС. Подальші роки емігрантського життя виявилися надзвичайно важкі внаслідок матеріальних нестач. Долав труднощі завдяки підтримці гетьмана П. Скоропадського та Апостольського вікарія УГКЦ в Німеччині о. П. Вергуна. Але й у похилому віці співпрацював з Українським національним об’єднанням (УНО), іншими емігрантськими організаціями. Коли у вересні 1939 р. Німеччина напала на Польщу, надіслав уряду А. Гітлера протестаційний меморіал.

Похований на берлінському цвинтарі римо-католицького собору св. Ядвіги представниками УНО, які згодом встановили на могилі пам’ятник. За даними М. Литвина, К. Науменка, влітку 1959 р. Об’єднання українських правників-емігрантів (м. Торонто, Канада) упорядкувало могилу, встановило 1,5-метровий пам’ятник, заплатило за ділянку до 2020 р. До 2002 року могилу доглядало посольство України в Німеччині. Перепохований 1 листопада 2002 року на Личаківському цвинтарі у Львові.

Дружина – Леокадія Пуніцька, донька сокальського старости, кузина Євгена, похресниця його батька Омеляна. 1892 року у них народився син Антін. Для того, щоб одружитись, молодята отримали дозвіл церкви.



Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Петрушевич_Євген_Омелянович

  • Опрацюйте біографії (джерело 3 та попередні практичні заняття) відомих діячів Української революції 1917–1921 рр. Визначте соціальну приналежність тих особистостей, їх рівень освіти, світоглядні орієнтації. Виходячи з визначеного, оцініть їх внесок в український державотворчий процес. В чому, на Вашу думку, вони помилялися. Як ті помилки вплинули на результат Української революції?

  • На основі джерел 1 і 2 укладіть таблицю «Здобутки і втрати Української революції 1917–1921 рр.» за довільно обраними критеріями. Як Ви гадаєте чому Українська революція зазнала поразки? Які уроки із тих подій варто врахувати в сучасному українському державотворенні?

  • Доберіть п’ять тез для Вашого уявного виступу на конференції «Уроки Української революції 1917–1921 рр.». Обговоріть свої тези в парах. Визначте п’ять спільних тез. До кожної із них віднайдіть аргументи. Озвучте свої тези й аргументи перед однокласниками.


Варіант 2.





Історія епохи очима людини: Україна та Європа у 1900–1939 роках /

Ю. С. Комаров [та ін.]; Всеукраїнська асоціація викладачів історії та суспільних дисциплін «Нова Доба». – К. : Генеза, 2004. – С. 87–88.

  • Прочитайте тексти 139–144.

  • Познайомтеся з оцінками Української революції, зробленими її активними учасниками, які належали до різних політичних таборів.

  • Виділіть, сформулюйте і запишіть декілька точок зору на причини поразки Української революції. Що в них співпадає, а що є відмінним?

  • Знайдіть у матеріалах попередніх параграфів підручника факти, які: а) підтверджують; б) не підтверджують наведені точки зору.

  • Чому автор документа 143 протиставляє Галичину і Східну Україну? Чим це можна пояснити? Чи виправдано це? Аргументуйте.


Замість висновку



Історія епохи очима людини: Україна та Європа у 1900–1939 роках /

Ю. С. Комаров [та ін.]; Всеукраїнська асоціація викладачів історії та суспільних дисциплін «Нова Доба». – К. : Генеза, 2004. – С. 89–90.

  • Прочитайте тексти 145–149.

  • Ознайомтеся з оцінками Української революції 1917–1921 рр. істориками другої половини ХХ ст. На які причини поразки революції вони звертають увагу?

  • Чи співпадають їхні погляди з оцінками тогочасників? У чому?

  • Які з наведених суджень видаються вам більш об’єктивними чи ґрунтовними? Чому?

  • Як ви гадаєте, чому не вказано види/жанри документів, уміщених у першій та другій частинах параграфа? Спробуйте зробити це самостійно.

  • Поясніть, що саме автор уривка 149 розуміє під «модерною політичною нацією»? Чому вважає її творення головним результатом Української революції 1917–1921 рр.?

Орієнтовні приклади вибіркових домашніх завдань

  1. Опрацювавши параграфи підручника, укладіть структурно-логічну схему «Українська революція 1917–1921 рр.». Для укладання схеми скористайтеся відповідними програмами персонального комп’ютера. Результати Вашої роботи надішліть вчителю електронною поштою.

  2. Підготуйте письмову відповідь на запитання: «Чому після Першої світової війни чимало європейських країн здобули незалежність, а Україна – навпаки – втратила?».

  3. Виготовте інфоплакат «Уроки Української революції 1917–1921 рр.». Використайте доступні Вам комп’ютерні програми. За зразок візьміть зображення «Сучасна Україна успадкувала…», створене Українським інститутом національної пам’яті та Українським кризовим медіа-центром (режим доступу: http://uacrisis.org/ua/46356-25-rokiv-nezalezhnosti). Розмістіть Ваш інфоплакат у мережі Інтернет.


Каталог: Files -> downloads
downloads -> «Це склад книжок» так скептик говорив, «Це храм душі» естет йому відмовив, Тут джерело всіх радощів земних, І їх дарують нам без цінним словом…»
downloads -> Для вчителів зарубіжної літератури
downloads -> Методичні рекомендації щодо викладання світової літератури в загальноосвітніх навчальних закладах у 2013-2014 навчальному році // Зарубіжна літератури в школах України. 2013. №7-8
downloads -> Талант людини це божий дар
downloads -> Василь Стус постать,що єднає
downloads -> Антон павлович чехов
downloads -> Остап Вишня. Трагічна доля українського гумориста. Моя автобіографія
downloads -> Урок 1 т ема. Вступ. Роль художньої літератури у формуванні життєвих цінностей людини


Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

Тема. Уроки державотворчих процесів. Мета iconУрок як вид нестандартної форми навчання
Вона виділяє: уроки змістовної спрямованості; уроки на інтегративній основі; уроки-змагання; уроки суспільного огляду знань; уроки...
Тема. Уроки державотворчих процесів. Мета iconСценарії відкритих позакласних заходів, присвячених 140-річчю Лесі Українки
Квк, уроки-інтерв’ю, уроки-мандрівки, уроки-портрети, літературно-мистецькі композиції, шкільні конкурси читців-декламаторів та юних...
Тема. Уроки державотворчих процесів. Мета iconУроки розвитку мовлення (РМ) (у+п) (у+п) Уроки позакласного читання (ПЧ)
Календарне планування уроків української літератури в 11 класі
Тема. Уроки державотворчих процесів. Мета iconІ-ііі ступенів Лісовська Т. Л. Дунаївці
Такі уроки допомагають розширити І удосконалити методику подання нових тем, зробити уроки більш ефективними
Тема. Уроки державотворчих процесів. Мета iconУроки українського читання тема. Галина Комарова «Тарас Шевченко» (Скорочено). «Тарасові пісні»
Мета: поглибити уявлення учнів про творчість Т. Г. Шевченка, розкрити багатство душі поета; удосконалювати знання дітей про те, що...
Тема. Уроки державотворчих процесів. Мета iconУроки. Тема уроку: Павло Тичина. Короткі відомості про поета. "Гаї шумлять"
Мета уроку: засвоєння учнями відомостей про життя українського поета Павла Тичини, формування навичок виразного читання поетичних...
Тема. Уроки державотворчих процесів. Мета iconУроки розвитку мовлення: усно письмово 1 Уроки поза класного читання (ПЧ) 2
Вступ. Книжка в житті людини, Книги в Київській Русі. Сучасний читач І його роль у новому «житті» твору
Тема. Уроки державотворчих процесів. Мета iconТема. Морально-етичні уроки доброти, чуйності, турботи про рідних у повісті «Климко» Г. Тютюнника. Образ Климка

Тема. Уроки державотворчих процесів. Мета iconУроки узагальнення для класу відповіді (уроки узагальнення для кл.)
...
Тема. Уроки державотворчих процесів. Мета icon+371. 01. А. М. Гельбак гуманізація взаємин у системі «вчитель-учень» як складова освітнього середовища в умовах перехідного пероду
Анотація. Пропонована стаття присвячена теоретичному аналізу впливу соціальних змін на освітнє середовище. Мета статті – виявлення...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка