Тема: Види мистецтва та специфіка їх художньо-образної мови. Просторові, часові та просторово-часові (синтетичні) види мистецтв. Поняття «образ» у мистецтві. Світ людини й образ світу у мистецьких шедеврах



Сторінка5/19
Дата конвертації29.01.2018
Розмір2.92 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

Восьма група

Косівські візерункові тканини — художні вироби ручного ткацтва, що виго­товлялися на Косівщині та в гірських районах Івано-Франківської області Ук­раїни. У 1882 році в Косові було організоване ткацьке товариство, яке надава­ло допомогу ткачам щодо художнього і технічного удосконалення їх творчості. У II половині XIX ст. поширеним типом художніх тканин були візерункові тканні верети з поперечними смугами, ліжники, поліхромні пояси з багатим ор­наментом, які набули широкого розвитку з 40-х років XX ст. У цей період у Ко­сові та навколишніх селах створено ряд ткацьких артілей, які згодом укрупни­лися і були реорганізовані у фабрики. Найбільш характерними для Косовських тканин є поперечносмугасті візерунки, виконані в яскравих, золотисто-жовтих кольорах, що доповнюються блакитним, зеленим, фіолетовим та білим.

Буковинські візерункові тканини — своєрідні ткані художні вироби, виконані на Буковині (Чернівецька обл.). Міцні традиції художнього ткацтва дозволили в м. Хотині і Путивлі організувати промислове виготовлення килимів, наки­док, серветок, їх геометричний і геометризовано-рослинний малюнок будується за принципом поперечносмугастих композицій.

Львівські візерункові тканини виготовлялися на Львівщині. Розвиток на­родного ткацтва тут відомий здавна. Уже в XIV ст. на цій території заснову­ються спеціальні ткацькі цехи в Самборі (1376 р.), у Львові (1445 р.), Городку (1537 р.). Серед виробів цехових майстрів Львівщини основне місце займало полотно і вироби з нього -- скатертини, рушники, перемітки, сорочки. Значно­го розвитку набули львівські тканини в XVII ст. на ткацьких мануфактурах, які існували у Бродах, Сокалі, Львові, Золочеві. Основними видами продукції були килими, а також шовкові й золотолиті тканини. Із XIX ст. спостерігався занепад ручного ткацтва на Львівщині, його поступово витісняло машинне. Відновлен­ня ручного виробництва відбулося у повоєнні роки. Тут виникає ряд ткацьких артілей, де на ручних верстатах виготовлялися скатерки, покривала, рушники, килими. У 1960 році при Львівському відділенні Художнього фонду України відкрито Ткацьку художньо-виробничу майстерню. Наприкінці 60-х років ху­дожньо-виробнича майстерня була реорганізована у спеціалізований ткацьких цех, де випускаються візерункові тканини: верети, рушники, декоративні доріж­ки, накидки для м'яких крісел і телевізорів, виготовляються одягові тканини.

Орнамент львівських узорних тканин в основному геометричний, із ви­користанням елементів народного ткацтва. Колорит поліхромний, з перевагою теплих рожево'-червоних, брунатних, світло-сірих тонів. Деколи вживається лю­рекс.



Килимарство виготовлення килимів та килимових виробів (гобеленів, доріжок, паласів, шпалер, паласів, сумахів). Основною сировиною килимарства є вовна, бавовна, льняні волокна. Останнім часом застосовують ручний або ма­шинний способи. Ручне виробництво килимів здійснюється на вертикальних і горизонтальних верстатах, машинне — на механізованих килимарських вер­статах і жакардових машинах.

Килим — твір художнього ткацтва, призначений для оздоблення або утеп­лення житлових і громадських приміщень.
Дев'ята група

Історична довідка

Килими відомі з глибокої давнини. Знайдений на Алтаї в одному з Пазирицьких курганів ворсовий килим належить до V—IV століття. Це так званий пазирицький килим — найдавніший килим ручної роботи. Пазирицький килим має майстерне композиційне вирішення: центральне поле заповнене великими розетками, бордюр орнаментований зображенням орлиного грифа і має кайму із низки розеток. Ближче до країв килима зображено лань, яка пасеться, а на ши­рокому центральному бордюрі — вершники. Фон килима — теракотовий, орна­мент золотисто-жовтого, темно-синього, голубого і кремового кольорів. У наш час цей килим зберігається в Ермітажі.

Збереглися відомості про існування килимів в Ассирії і Вавилоні, в античних містах, у скіфських оселях Північного Причорномор'я, найбільш відомі килими Сходу — перські, туркменські, азербайджанські, таджицькі, вірменські. Пізніше килими набули поширення у європейських народів, зокрема у слов'ян.

Техніка виконання



Килими бувають безворсовими і ворсовими.

1. Безворсові килими більш різноманітні за технікою виконання. Виділяють чотири їх основні типи:

а) двобічні гладенькі, виконані так званою рахунковою технікою (вона дає можливість використання у килимах малюнків широкої кольорової гами і різноманітних мотивів);

б) двобічні гладенькі зі складним орнаментальним або сюжетно-тематич­ним малюнком;

в) однобічні килими-паласи;

г) складні за структурою однобічні килими-сумахи.

2. Ворсові килими бувають трьох типів:

а) звичайні ворсові (довжина ворсу 4—5 мм);

б) високоворсові (довжина ворсу 10—12 мм);

в) махрові (довжина ворсу 13—15 мм).


Килимова орнаментика

Традиційний килимовий малюнок поділяється на центральну частину і кай­му (бордюр). Найширша частина кайми називається основною каймою, а обля­мовуючі її смути — підкаймами. Є гри основні схеми розміщення візерунків у центральній частині і на каймі килима:

— симетрична композиція;

— рапортна композиція (складається із повторюваних у певному ритмі узорів одного масштабу);

— композиція з вільним розміщенням узорів на площині;

— композиція без спільного орнаментального поля і кайми (так звані смуга­сті).


Українські килими

Найбільш цікавим елементом українських килимів є орнаментика. Най­давніші килими, які збереглися до нашого часу, оздоблені рослинним орнамен­том, проте перші українські килими мали геометричний малюнок. Це були про­сті, одноколірні смуги технічного походження. Згодом такі смуги розкладалися на окремі орнаментальні мотиви — трикутники, скісні й східчасті фігури, прямо­кутники і чотирикутники, розміщені у ритмічному порядку. Подальша розробка геометричної орнаментики призвела до появи великої кількості найрізноманіт­ніших візерунків: клинців, стріл, зірок, мотивів у вигляді хреста. В результаті ус­кладнення геометричних узорів на українських килимах з'явилися медальйонні композиції, в основу яких було покладено один або кілька великих, здебільшого ромбовидних, мотивів. Такі килими набули особливого поширення на Поділлі, Волині і в західних областях України.

Рослинний орнамент українських килимів — витвір народних майстрів піз­нішого часу. Нерідко в основу рослинних мотивів покладено зображення де­ревця, стеблин і гілля. Вишуканим, багатобарвним рослинним орнаментом славляться килими Лівобережжя — Полтавщини, Чернігівщини і Середнього Подніпров'я — Київщини. Цікаві форми рослинної орнаментики бачимо в ки­лимах Поділля, Буковини, Волині.
Десята група

5. Гончарство

Гончарство виготовлення із глини різних за призначенням гончарних ви­робів — посуду, кахлів, іграшок, малої скульптури. Воно виникло в епоху нео­літу. Гончарство розвивалося там, де були придатні для цього глини. Сирови­ну очищали від шкідливих домішок, місили, виробляли посуд чи інші вироби, сушили на сонці і потім випалювали, спочатку — на відкритих вогнищах, піз­ніше — у звичайних печах, і наприкінці — у спеціальних гончарських горнах.

З появою гончарного круга гончарство стало окремим ремеслом. Уже в добу нео­літу гончарні вироби прикрашали прокресленим декором, відбитками шнура, гребінця. У часи неоліту вироби гончарства оздоблювали орнаментом, мальова­ними кольоровими фарбами мінерального походження.

Вироби з природних глин або сумішей їх з мінеральними домішками, випа­лені до твердого стану мають назву — кераміка.

Якість керамічних виробів залежить від добору сировини й технології ви­готовлення.


Основними технологічними видами кераміки е:

• гончарство;

• теракота;

• майоліка;

• фарфор;

• кам'яні маси.



Українська народна кераміка

На території України сліди гончарства археологи датують VI — початком

IV тисячоліття до н. е. Неолітичний посуд виготовлявся ліпним способом, або слабо випаленим. У часи мідної доби значного розвитку набула трипільська кераміка, поширена в лісостеповій та степовій зонах Правобережної України.

V І тис. до н. е. — до початку І тис. н. е. на степовій та лісостеповій території України та на Північному Причорномор'ї існувало високорозвинуте мистецтво численних племен — кіммерійців, скіфів, сарматів. Гончарство мало велике зна­чення лише у осілого населення. Виробляли різноманітний посуд — горщики, корчаги, миски, а також прясельця, ґудзики. Посуд ліпили вручну. Оздоблюва­ли пластичним орнаментом. З кінця VII ст. до н. е. поширюється виробництво чорнолощеного посуду, прикрашеного різьбленим геометричним орнаментом, інкрустованим білою глиною.


Одинадцята група

Історична довідка

Ранньослов'янська кераміка найкраще представлена пам'ятками черняхівської культури II—V ст. н. е., поширеної в зоні лісостепу. Тут побутували горщи­ки сірого кольору з лощеною поверхнею, широким отвором і вузьким дном, ве­ликі й малі миски, глечики з високою циліндричною шийкою, кубки, кухлі, вази. Для української народної кераміки після монгольської доби характерне широ­ке запровадження швидкообертового гончарського круга. Це дало можливість витягувати тонкостінний високоякісний посуд. Розширився його асортимент: з'явилися ринки, кухлики, чарки; горщики стають ширшими, отримують криш­ку. Переважна більшість виробів у XIV—XV ст. була сірого кольору внаслідок випалювання у безкисневому середовищі. Декор складався із простих мотивів — смужок, зірок, трикутників, хвилястих ліній, нанесених на сирі стінки штампом, орнаментальним валиком або зубчастим коліщатком. Прикраси утворювали горизонтальну смугу у верхній частині предмета. Кераміку такого типу ви­робляли у Львові, Кам'янці-Подільському, Кремінці, Косові, Луцьку. У ХУ-ХУ! ст. у західних районах України поширюється оздоблення стінок посу­ду кілкуванням. Поширеним видом оздоблення сірого посуду в XIV—XVI ст. було лискування. Крім сірого посуду в цей час все ширше розповсюджується виробництво посуду з черепком природного червоного або жовтого кольорів, випаленого В кисневому середовищі. Ці вироби почали оздоблювати опискою або кальовкою, тобто кольоровими глинами. Із XVI ст. міські гончарі почина­ють вживати свинцеву поливу, яка надає нових декоративних якостей. Вини­кає нова техніка — підглазурний розпис кольоровими ангобами. Українські гон­чарі виробляють кахлі, архітектурні вставки, черепицю. У XIX — на початку XX ст. вироблялись дитячі глиняні іграшки (Поділля і Полтавщина). Протягом XVIII—XIX ст. викристалізувались характерні особливості української керамі­ки, формувалися її головні осередки, кожному з яких притаманний свій оригі­нальний стиль декоративного оздоблення керамічних виробів:

• дибинецька кераміка (Київщина);

• ічнянські кахлі (Чернігівщина);

• подільська народна кераміка;

• кераміка західних регіонів України — косівська кераміка, закарпатська на­родна кераміка, буковинська народна кераміка, народна кераміка Львівщини;

• опішнянська кераміка (Полтавщина).

Наприкінці 20-х років розпочалося кооперування гончарів. Виникли кера­мічні артілі у Дибинцях, Василькові, Цвітній, Бубнівці, Спішні. У 1935 році при музеї українського народного мистецтва в Києві було організовано керамічну майстерню. Тут працювали П. Іванченко, П. Мусієнко, С. Пучко, брати Герасименки, М. Приймаченко. Найвизначнішим у цьому колективі був І. Т. Гончар. У 1960 році у зв'язку з ліквідацією промкооперації художні артілі було реор­ганізовані у фабрики і комбінати:

1. Васильківський майоліковий завод.

2. Виноградівський керамічний завод (Закарпаття).

3. Косівське виробничо-художнє об'єднання «Гуцульщина»

4. Опішнянський керамічний завод «Художній керамік».

5. Львівська експериментальна кераміко-скульптурна фабрика Худфонду України.

У галузі кераміки в Україні працювало і працює багато талановитих народ­них майстрів і художників-професіоналів: В. Біляк, Т. Демченко, В. Омельчен-ко, Г. Пошивайло, В. Газдик, І. Галас, М. Денисенко, В. Коваленко, Т. Левків, Я. Шеремета, Б. Горбалюк та інші.
Дванадцята група

7. Деревообробні промисли і ремесла

В Україні здавна виготовляли з дерева кухонний посуд (ковші, миски, ковганки, ополонки, солонки), домашні меблі (лавки, цеберки, ряжки, діжі, бодні), сани і вози, знаряддя праці, пристрої для прядіння і ткацтва тощо.

Особливо розвивалися деревообробні промисли на Поліссі і в лісостепових районах, де був достатній вибір деревини. Найпростішим і, очевидно, найдавні­шим, що зберігся ще в XIX — на початку XX ст., прийомом обробки дерева було випалювання чи видовбування (вирізання) із суцільних його кусків. Так робили кадуби, жлукта (для лужіння білизни), ступи, човни, ночви, вулики, солонки, ложки. Ложки, ополонки, ковганки обробляли згодом спеціальними ножами та різцями і шліфували так званим шліфером. Ложки були прості (мужицькі, ци­ганські) і пофарбовані у золотистий і темно-червоний колір (руські).

Бондарство

До пізніших промислів, що потребували складніших прийомів роботи й ін­струменту, належить бондарство — виготовлення ємкостей для зберігання та пе­ревезення рідких і сипучих продуктів. Це бодні, діжі (хлібні діжі), цебра, траяни, барила, баклаги. Значне місце серед бондарних виробів займали різні за призна­ченням і розмірами бочки: 50—60-відерні для кінного транспортування води, об­ладнані двома днищами і отвором для зливу; невеликі 5—10-літрові ручні-бак-лаги і барила; бочки для пива і квасу на 20-30 літрів, для засолювання риби і грибів, овочів та фруктів. Другу групу бондарних виробів становив відроподіб-ний посуд — коновки, цебри, шаплики, дійниці, джбани, діжки. Вони мали фор­му циліндра, який або звужувався, або розширювався догори.

Бондарний промисел передбачав наявність у столяра високої майстерності і неабияких умінь. Прорізування пазів у клепках, так званих уторів при встав­ленні днищ було досить складною технічною операцією, що потребувала точ­ності, уміння і спеціального інструменту. Крім сокири, пилки, стамески, долота, молотка, свердла користувалися ще фуганком, рубанком, циркулем, шерхебе­лем, лінійкою, кривим стругом («уторником»), відшукуючи радіус дна шляхом ділення величини круга виготовлюваного виробу на шість. Клепки скріплювали двома чи кількома дерев'яними, а пізніше залізними обручами — операція, що також неможлива без відповідних навичок і вмінь.

Українські майстри добре розумілися в особливостях різних сортів дереви­ни, попередньо піддаючи його необхідній обробці. Зрублені дерева розпилювали вручну, ретельно висушували, сортували.



Стельмахування

Значного рівня розвитку досягло стельмахування — вироблення саней і возів, а також коліс. Виготовлення коліс, виточування круглих ступиць до них роби­лося на простих верстатах — коловоротах. Матеріал для гнуття ободів, дуг, по­лозів для саней попередньо розпарювали у спеціальних парильнях («парнях»), що являли собою невеликі зрублені землянки з піччю і чаном, димарем і отвором для виведення пари. Відома була і давніша «суха парня» — неглибока яма з багат­тям, покрита дерном, на який клали призначений для гнуття матеріал.


Столярне ремесло

Поширеним в Україні було і столярне ремесло. Крім загальновживано­го інструменту столярі користувались також столярним верстатом, на якому за допомогою рубанка і фуганка виготовляли стільці, мисники, ліжка, рами для ві­кон і рамки для вуликів, дерев'яні частини борін, плугів. Круглі за формою вироби — фігурні колони для церков і ґанків, деякі деталі для самопрядок, веретена, качалки, стріли, дитячі іграшки виготовлялися на простому токарному верстаті для дерева. Столярі-гребінники, користуючись стругом, спеціальними швайками й пи­лами, виготовляли гребені і гребінці, необхідні для прядіння, випилювали і ви­палювали зубці у заготовках з клена і груші. Столярі-бердники, вистругуючи і відполіровуючи тонкі дерев'яні пластинки, монтували з них дошкоподібне бердо для ткацьких станків.


Теслярство

Будівництвом житла і господарських прибудов (комор, хлівів, клунь) із де­рева займалися переважно теслі. Сокирою вручну обтісували і пилкою розпилю­вали колоди, в яких долотом вибиралися поздовжні пази, а на кінцях робилися кутові зарубки. Колоди за допомогою простого, але хитромудрого пристосуван­ня — «драчки», щільно з'єднувалися («придиралися») в зруб. У добу капіталіз­му з появою відхідництва сільські теслі і столярі, об'єднуючись в артілі, будува­ли водяні й вітряні млини, церкви, монастирі та інші великі споруди.


Художнє оздоблення виробів із дерева

Відчуваючи потяг до краси, українські майстри прагнули орнаментувати вироби чи окремі деталі будов. Наприклад, наличники вікон прикрашали різь­бою; сволок у хаті — написами, хрестами і розетками. Різьбою, випилюванням, фарбуванням орнаментувалися дуги, ярма, стінки возів і саней та багато інших виробів аж до деталей плугів. Із особливим старанням розписували скрині.


Плетіння

У поліських районах помітне місце серед деревообробних промислів займа­ло плетіння кори дерева, бересту, лози корзин і кошиків. Коробки-сівалки гну­ли із дранки — тонких широких дощечок, ретельно обструганих і розпарених. З тонших і вужчих смужок дранки, бересту, липи чи дубу, лика плели кошики для ягід, грибів і перенесення неважкої поклажі в руках або через плече.

Немало виробів, особливо напівсферичні корзини-верейки для збирання картоплі та інших овочів, плели з лози; коробки-сівалки, кадуби (солом'яники) для зберігання зерна, брилі — з соломи. На Поліссі плели з лика личаки. Як і інші види виробів з дерева, плетені предмети відзначалися художньою доско­налістю. Нині в Україні крім личаків, які повністю вийшли з ужитку, плетіння зберігається переважно у вигляді художнього промислу.
Тринадцята група

8. Український костюм

Традиційний одяг виразно розкриває специфіку конкретного етносу, особ­ливості його матеріальної та духовної культури, служить етнічною позначкою.

Етнодиференцюючі особливості традиційного одягу допомагають простежити специфічні та спільні риси культури, виявити початкові, етногенетичні витоки, а також різночасові нашарування у процесі історичного розвитку.

Український костюм до XIX — початку XX ст. став яскравим, самобутнім, багатогранним явищем культури, яке формувалося протягом складної історії українського народу в конкретних природнокліматичних, соціально-економіч­них та побутових умовах. У традиційному українському костюмі відобразила­ся спільність походження східнослов'янських народів, тривалі взаємовпливи та взаємодії культур українського народу та сусідніх із ним слов'янських, а також неслов'янських народів.

Історія українського традиційного вбрання генетичне пов'язана з одя­гом населення Київської Русі, з її культурою, що простежується при вивченні археологічних матеріалів, писемних джерел та усної народної творчості. Архе­ологічні знахідки засвідчують широкий розвиток ткацтва та різноманітних ре­месел, а також дають уявлення про давньоруське вбрання. Наприклад, археоло­гічні матеріали, що стосуються II половини І тисячоліття та періоду Київської Русі, засвідчують, що на території Дніпровсько-Дністровського Межиріччя вже на той час вирощувались льон та коноплі як основна сировина для тканини. На базі землеробства розвивалось і скотарство. Рослинні волокна, вовна, шкі­ра та хутро домашніх і диких звірів були основою та сировиною для розвитку промислів і ремесел щодо виготовлення матеріалів для одягу.

Давні слов'яни підтримували торговельні зв'язки з населенням Північного Причорномор'я, зокрема Криму, Візантійської Імперії, арабського Сходу, з без­посередніми сусідами на південному сході — степовими та осілими племенами, а з XVII—XVIII ст.— із західноєвропейськими країнами. На Русь імпортували­ся різні види тканин — шовкові, сукняні, оксамитові. Шовкові тканини найріз­номанітніших кольорів під загальною назвою «паволока» поділялися на парчу, пурпур, порфир, червленицю або багр. Із Західної Європи руські князі вивози­ли фрицькі та фламандські сукна, їх використовували переважно князі і бояри, з них виготовляли церковний одяг. Із арабського Сходу надходили крім тканин намистини з кольорового та посрібленого чи позолоченого скла.

Загалом в економіці Давньої Русі імпорт відігравав другорядну роль. Це були переважно предмети розкоші, які поширювалися серед вузького кола на­селення, а пізніше використовувались для культового призначення. Широкі верстви населення користувалися виробами місцевих майстрів та ремісників. Як матеріали, так і саме вбрання селян і простих городян були саморобними. Відомості про одяг зберігалися у давньоруських писемних пам'ятках. При­міром, в Іпатіївському літописі згадується кожух, у «Слові про похід Ігорів» - кожух і опанча, в інших письмових джерелах — сорочка, ногавиці, онучі, корзно, свита, клобук, вінець. Археологічні матеріали засвідчують і побутування в Київській Русі взуття шкіряного — постолів, чобіт із стебел рослин і кори дерев — личниць, а також великої кількості прикрас. Археологічні знахідки та письмові джерела суттєво доповнюють іконографічні матеріали XI—XIV ст.— фрески, ікони, книжкові мініатюри, які здебільшого дають уявлення про одяг князів, бояр, дружинників. Фрески Софійського собору у Києві зберегли зоб­раження не тільки київської сім ї, характерним елементом вбрання якої був плащ — корзно, але й музикантів, мисливців, одягнених у вузькі штани та со­рочки з поясом.

Давні писемні та археологічні пам'ятки свідчать про майнову та соціаль­ну диференціацію східнослов'янського суспільства. Про накопичення значних багатств серед певної частини населення Київської Русі свідчать як численні скарби, так і коштовності, зброя. Прикраси часто художньо декорувалися ре­алістичним орнаментом у вигляді голови коня, птахів, змій, поширеним був гео­метричний орнамент.

Самобутнім та мальовничим був костюм давньоруської селянки. Вбрання заміжньої жінки та дівчини складалося із довгої вишитої сорочки, поясного одя­гу у вигляді одного або двох незшитих, а пізніше з двох частково зшитих шматів орнаментованої або картатої вовняної тканини (дві запаски, плахта, поньова). На голові у дівчини був вінок, а в заміжньої жінки — рушникоподібний шма­ток тканини, головний убір, яким прикривали волосся. На ноги одягали плетені або шкіряні постоли.

Не таким яскравим був чоловічий одяг. Він складався із сорочки довжиною до колін, що одягалася навипуск та підперезувалася шкіряним або в'язаним поя­сом, а також нешироких штанів (порти, гачі). На голові — валяна шапка, на но­гах плетені або шкіряні постоли з онучами. У холодну пору року одягали сук­няну свиту, а взимку — кожух.

У XV—XVII століттях сформувався суто український народний одяг: ши­рокі шаровари, кептарі, бурки, смушеві шапки — у чоловіків, сорочки з суціль­ними рукавами, плахти, запаски, лейбики — у жінок. У костюмах переважав світлий колорит основного полотняного одягу. Білими були не тільки сорочки і штани, а часто і вовняний верхній одяг — свити, гулі, гуні.

Майже білого кольору було некрите овчинне вбрання, вироблене «набі­ло» — кожухи, кептарі. Ця білизна підкреслювала яскраві барви плахт, запасок, поясів, головних уборів, а також вишивок і аплікацій. Широко вживались ко­ричневий і сірий кольори різних відтінків, чорний, яскраво-червоний (особли­во у запорізьких козаків), у жіночих плахтах та поясах статей. Популярним був синій колір. Розмаїтість кольорів не порушувала принципу переважання коло­ритної єдності, двохколірності і навіть монохромності у кольоровому вирішен­ні костюмів.

Роль начіпних прикрас була відносно незначною: у жінок нашийне і нагруд­не намисто різного типу, сережки, персні, а у чоловіків — тільки персні: Крім того, і чоловіки, і жінки користувалися аграфами та пряжками. Намисто низа­ли переважно з бісеру, коралів, металевих бляшок, ланцюжків і монет. Чоловічі та жіночі головні убори оздоблювалися пір'ям і квітами, колосками, мітелками ковили, стрічками.

Український народний костюм при всіх спільних рисах відзначається ве­ликою різноманітністю, регіональними особливостями, які визначалися че­рез історичні, економічні, географічні причини. Приблизно до 70-х рр. XIX ст. народний одяг виготовлявся переважно з тканин домашнього вироблення. З роз­витком промислового виробництва на селі з'являються дешеві фабричні ткани­ни, які народ пристосовує до традиційних форм одягу.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   19

Схожі:

Тема: Види мистецтва та специфіка їх художньо-образної мови. Просторові, часові та просторово-часові (синтетичні) види мистецтв. Поняття «образ» у мистецтві. Світ людини й образ світу у мистецьких шедеврах iconТема: Види мистецтва та специфіка їх художньо-образної мови. Просторові, часові та просторово-часові (синтетичні) види мистецтв. Поняття «образ» у мистецтві. Світ людини й образ світу у мистецьких шедеврах
Просторово-часові (синтетичні) види мистецтв. Поняття «образ» у мистецтві. Світ людини
Тема: Види мистецтва та специфіка їх художньо-образної мови. Просторові, часові та просторово-часові (синтетичні) види мистецтв. Поняття «образ» у мистецтві. Світ людини й образ світу у мистецьких шедеврах icon9 клас І. Мистецтво в просторі культури Види і мова мистецтв
Види І мова мистецтв. Види мистецтва та специфіка їх художньо-образної мови. Просторові, часові та просторово-часові (синтетичні)...
Тема: Види мистецтва та специфіка їх художньо-образної мови. Просторові, часові та просторово-часові (синтетичні) види мистецтв. Поняття «образ» у мистецтві. Світ людини й образ світу у мистецьких шедеврах iconМатеріали для опрацювання художнякультур а
Види мистецтва та специфіка їх художньо-образної мови. Просторові, часові та просторово-часові (синтетичні) види мистецтв. Поняття...
Тема: Види мистецтва та специфіка їх художньо-образної мови. Просторові, часові та просторово-часові (синтетичні) види мистецтв. Поняття «образ» у мистецтві. Світ людини й образ світу у мистецьких шедеврах iconУрок №1 Тема: Види мистецтва та специфіка їх художньо-образної мови. Мистецтво основа художньої культури. Світ людини й образ світу в мистецьких шедеврах
Тема: Види мистецтва та специфіка їх художньо-образної мови. Мистецтво – основа художньої культури. Світ людини й образ світу в мистецьких...
Тема: Види мистецтва та специфіка їх художньо-образної мови. Просторові, часові та просторово-часові (синтетичні) види мистецтв. Поняття «образ» у мистецтві. Світ людини й образ світу у мистецьких шедеврах iconЛітература як вид мистецтва. Художній образ
Мета : Виявити ознаки різних видів мистецтва;ознайомити з поняттям «художній образ», та його різновидами – «традиційний образ», «вічний...
Тема: Види мистецтва та специфіка їх художньо-образної мови. Просторові, часові та просторово-часові (синтетичні) види мистецтв. Поняття «образ» у мистецтві. Світ людини й образ світу у мистецьких шедеврах iconПрограма курсу за вибором зі світової літератури «Мотиви й образи світової літератури в музичному мистецтві»
Заняття Мистецтво. Види мистецтва. Література, музика як види мистецтва
Тема: Види мистецтва та специфіка їх художньо-образної мови. Просторові, часові та просторово-часові (синтетичні) види мистецтв. Поняття «образ» у мистецтві. Світ людини й образ світу у мистецьких шедеврах iconУрок 15. Тема. Поліхудожній образ світу
Мета: Поглибити знання учнів про поліхудожній образ світу. Розвивати культуру мислення. Виховувати естетичне сприйняття навколишнього...
Тема: Види мистецтва та специфіка їх художньо-образної мови. Просторові, часові та просторово-часові (синтетичні) види мистецтв. Поняття «образ» у мистецтві. Світ людини й образ світу у мистецьких шедеврах iconІ. Франко. «Фарбований Лис». Образ лиса, риси його характеру
Визначити, з яких складових створюється образ. З’ясувати поняття «алегорія» й крізь образ фарбованого лиса побачити людину, її вади....
Тема: Види мистецтва та специфіка їх художньо-образної мови. Просторові, часові та просторово-часові (синтетичні) види мистецтв. Поняття «образ» у мистецтві. Світ людини й образ світу у мистецьких шедеврах iconУкр літ клас 70 год на рік, год на тиждень
Вступ. Слово в житті людини. Краса світу й людської душі в художньому слові. Образне слово — першоелемент літератури. Початок словесного...
Тема: Види мистецтва та специфіка їх художньо-образної мови. Просторові, часові та просторово-часові (синтетичні) види мистецтв. Поняття «образ» у мистецтві. Світ людини й образ світу у мистецьких шедеврах iconКонспекти уроків до теми «Портретний жанр в образотворчому мистецтві» 6 клас Тема уроку: Портрет як жанр образотворчого мистецтва. Портрети у творчості Т. Г. Шевченка. Портрет людини за уявою
Мета: ознайомити з творчістю Т. Г. Шевченка; дати поняття про зображення голови людини в різних положеннях, пропорції її елементів;...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка