Тема: Зразки образотворчого мистецтва Трипіль­ської та скіфської культур. Мистецтво грецьких міст Північного Причорномор'я



Сторінка13/60
Дата конвертації21.03.2018
Розмір9.75 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   60

І. ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

Учитель вітається з учнями, перевіряє їхню готовність до уроку, а також повідомляє тему і мету уроку. Для роботи над проектом учні створюють групи, які отримують свої завдання.




Виконавці

Що дослідити

Результати

«Мистецтвознавці»

З'ясувати поняття народної ху­дожньої творчості, декоративного мистецтва

Повідомлення. Ескіз орнаменту для ки­лима

«Умільці»

Дослідити чи існували такі види ДПМ: ткацтво, килимарство, ви­шивка

Повідомлення. Ескіз орнаменту для ви­шивки рушника

«Майстри»

Знайти інформацію і проаналізу­вати чи існували види: кераміка, художнє скло, іграшки

Повідомлення. Ескіз орнаменту для кера­мічного посуду

«Митці»

Зібрати інформацію і проаналізу­вати чи існували види; витинанка, писанкарство, мереживо

Повідомлення. Ескіз орнаменту для роз­пису писанки

«Ремісники»

Повідомити чи існували такі види: художня обробка дерева, художня обробка металу, плетіння з при­родних матеріалів

Повідомлення. Ескіз віконної решітки у техніці витинанки


II. ПОДАННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

Звіт груп про результати досліджень.



«Мистецтвознавці»

Споконвіку народне декоративне мистецтво розвивалося удвох напрямах: як домашні ремесла для потреб своєї родини і як організовані промисли, які створювали товари для продажу.

У XIX ст. в Україні створювалися ремісничі цехи, які згодом переросли в майстерні та мануфактури.

Звичайно, промисли поділяють за ступенем художньо-творчої праці на кілька груп. Першу групу становлять ремесла, в яких переважає виробничо-реміснича майстерність. Це нерозписаний гончарний посуд, інші речі утилітар­ного призначення. Друга група — ремесла, в яких творчий і виробничий проце­си посідають приблизно однакове місце: розписний та фігурний посуд, дитячі іграшки, ткацькі вироби, вишивка тощо. Третя група — промисли, в яких твор­чий процес відіграє головну, вирішальну роль: декоративний посуд, виготовлен­ня мистецьких сувенірів, настінні розписи (мальовки) тощо.

Отже, народні художні промисли — це організоване виробництво творів де­коративно-ужиткового мистецтва, призначених для продажу.

У народній культурі важливу роль відіграє декоративне мистецтво — широ­ка галузь мистецтва, яка формує естетику матеріального середовища, створеного людиною. До нього належать такі види: декоративно - прикладне, монументаль­но-декоративне, оформлювальне, театрально-декораційне тощо.



Монументально-декоративне мистецтво безпосередньо пов'язане з архітек­турою. Це декоративні розписи, сграфіто, вітражі, мозаїка, скульптура тощо.

Оформлювальне мистецтво — це художнє оформлення міст, сіл, експозицій виставок, стендів, вітрин тощо.

Найчастіше для визначення сутності декоративно-прикладного мистецтва вживається назва «народне мистецтво».



Декоративно-прикладне мистецтво уособлює предметно-духовний світ лю­дини і включає в себе численні види художньої практики. Це плетіння і ткан­ня, розпис і вишивка, різьблення і виточування тощо. Одні види — кераміка, обробка кістки і каменю, плетіння — виникли на зорі людської цивілізації, інші молоді: мереживо, гобелен, вироби з бісеру, витинанки з наперу, їм ледве налічується кілька століть. Правда, до середини XIX ст. ні народне мистецтво, ні художнє ремесло не визнавалися за рівноцінні галузі мистецтва, такі, як му­зика, театр чи живопис. Ще й досі слово «ремісник» за звичкою має негативний,, зневажливий відтінок на противагу творчому підходу до праці. Термін «декора­тивно — прикладний», яким ми сьогодні вільно користуємося, утвердився лише у 70-х рр. цього століття. Раніше у вітчизняній і зарубіжній літературі вживали­ся поняття: «прикладне мистецтво», «декоративне мистецтво», «функціональне мистецтво», «виробниче мистецтво» та ін.

Із другої половини XIX ст. етнографи, історики мистецтва та мистецтвознав­ці все більшого значення надають вивченню народних художніх промислів і про­фесійних ремесел, складовим галузям декоративно-прикладного мистецтва.

Види декоративно-прикладного мистецтва: художнє деревообробництво, художня обробка каменю, художня обробка кістки і рогу, художня кераміка, художнє скло, художній метал, художня обробка шкіри, художнє плетіння, в'язання, художнє ткацтво, килимарство, вишивка, розпис, батік, писанкарство, вибійка, випалювання, гравіювання, різьблення, карбування, художнє коваль­ство, скань, витинанки, мереживо, виготовлення виробів із бісеру, а також меб­лів, посуду, хатніх прикрас, іграшок, одягу, ювелірних виробів тощо.
«Умільці»

Художнє ткацтво — це ручне або машинне виготовлення тканин на ткаць­кому верстаті. Ткацьке виробництво об'єднує підготовку сировини, прядіння ни­ток, виготовлення з них тканин і заключну обробку: вибілювання, фарбування,

ворсування, вибивання тощо.

У дослідженнях матеріально-художньої культури українського народу особ­лива у.ага звернена на виготовлення полотен. Селянським ткалям було відомо

понад 20 видів полотна.

Упродовж віків поруч із домашнім виробництвом тканин відбувався пос­лідовний процес їхнього виготовлення в цехових організаціях (починаючи із XIV ст.), в мануфактурах (із XVII до середини XIX ст.) та фабричних під­приємствах (XIX—XX ст.).

Використовують два види ткацьких верстатів: горизонтальний та верти­кальний. Вироби за сировиною поділяються на льняні, конопляні, вовняні, ба­вовняні та змішані. За призначеним тканину, яку виготовляли, поділяли на три групи: для одягу, для впорядкування житла, для господарських потреб. Ор­намент в тканинах переважно геометричний. Основні мотиви — ромби, прямо­кутники, зубці, розети. Крім геометричних форм поширене зображення птахів, «дерева життя», «берізки», людських постатей тощо.



Килимарство — виготовлення килимів, а також килимових виробів (гобе­ленів, доріжок, килимових покриттів) ручним або машинним способом.

Є різні техніки ручного ткання килимових виробів, що впливає передусім на зовнішній вигляд поверхні. Залежно від техніки виконання виділяються ки­лимові вироби з гладкою поверхнею і двобічним орнаментом, тобто без ворсові, з рельєфно виступаючими над основою нитками — ворсові, комбіновані і гобе­ленні.

Окрему групу утворюють гобелени (килими) — картини (шпалери), що ви­готовляються технікою виборного ручного ткання, тобто тчуться окремими ді­лянками. Термін гобелен французького походження (від назви майстерні Гобе­ленів ХУст.) і вже у XIX ст. вживався в Україні (щодо вітчизняних виробів).

За функціональним призначенням виділяють килими: настінні, настільні, залавники, полавники, декоративні доріжки, накидки на крісла тощо. Залеж­но від функціональної ролі вирішуються і їхній орнамент, композиція, колорит. Зміст орнаментальних мотивів, характер зображення — важлива основа поділу килимів за окремими групами: з геометричним, рослинним, геометрично-рослинним, геометризовано-рослинним орнаментом; сюжетно-тематичні. Доміну­ючі мотиви орнаменту: ромби, розетки, квіти, квіткові галузки, вазонки, дерева, птахи, качечки, людські постаті та ін. Важливу роль в орнаментально-компози­ційній будові килимів відіграють кайма, обрамування, торочки тощо.

У XIX ст. виготовлення килимів набуло масового поширення, їх ткали міські й сільські ремісники у домашніх умовах, організованих майстернях, на фабриках. Славилися традиційні центри килимарства Лівобережжя, Наддніпрянщини, Східного і Західного Поділля, Волині. У середині XIX ст. в Харкові щороку тка­ли до 25 тис. килимів та інших узорних тканин. Килимові фабрики працюва­ли в селах Марийське Богодухівського повіту, Микитівна Охтирського повіту, Мокриця, Юнаківка, Хотинь Сумського повіту та ін.

Килими України XIX ст. демонструють яскраву сторінку народної культури.



Вишивка — орнаментальне або сюжетне зображення на тканинах, шкірі, ви­конане різними ручними або машинними швами. Результати аналізу датованих вишивок XVII—XIX ст. дають змогу виділити два основних методи нанесення стібків вишивальної нитки на основу: двосторонній і односторонній.

Українській народній вишивці притаманні мініатюрність, чистота виконан­ня, ювелірний характер. Дуже часто вишивки виглядають однаково як з лицевої, так і з виворітної сторони, відрізняючись цікавими акцентами дзеркальної си­метрії. Дослідники стверджують, що за техніками вишивання в Україні розріз­няють близько 100 типів вишивок.

Вишивка розглядається як один із видів живописного мистецтва. Аналіз сріблястих переливів вишивки білими нитками на білому тлі, дзвінких звучань вишивки червоними і білими, червоними і синіми, червоними і чорними нит­ками, барвистої соковитості багатоколірної гами дає змогу стверджувати, що у цій галузі всебічно розкрилося колористичне обдарування народних майс­тринь. У вишивці втілені чудеса народної фантазії — геометризований метод зображення краси землі, природи, сонця, людини.

За змістом і формою орнаментальних мотивів вишивка переважно поділяєть­ся на геометричну, рослинну, зооморфну, орнітоморфну та антропоморфну.

Вишивка одягу, давня східнослов'янська традиція, набула особливого роз: витку в Україні у XVIII—XIX ст. На цей час сформувалися комплекси українсь­кого народного чоловічого й жіночого одягу і визначилися принципи розміщення вишивок на головних уборах, натільному, нагрудному, поясному, верхньому одязі, взутті.

Вишивка тканин інтер'єрно-обрядового призначення: рушники, наволочки, скатертини, простирадла, хустини та ін.

У XIX ст. вишивка набула масового поширення по всій Україні, стала од­ним із основних видів народного декоративного мистецтва. Вишивали в кож­ному селі, а в містах — у дворянському купецькому, міщанському середовищі, монастирях, майстернях тощо. Стали відомими великі вишивальні майстерні у селах Качанівка на Чернігівщині, Григорівка на Київщині, Клембівка, Яланець на Поділлі та ін.

Поступово активізувалися складні процеси перетворення вишивання у ре­месло, промисел. Зокрема, у XIX ст. поширився міський промисел бісерної і тамбурної вишивки (Пирятин, Охтирка, Чернівці, Косів та ін.).

У другій половині XIX - на початку XX ст. станом народних промислів зацікавились історики, етнографи, художники. Почалося вивчення і колекціо­нування народної вишивки, здійснювалися заходи для підтримки промислів, організовувалися земські інколи інструкторів вишивки, відповідні курси, а та­кож склади вишивальних виробів. У цей період засновані навчально-кустарні майстерні в Миргороді, у селах Опішня й Решетилівка на Полтавщині, Зосів на Вінниччині та ін.

Київське, Полтавське, Чернігівське і Подільське земства видавали альбоми вишивок ХУІІ-ХІХ ст.


«Майстри»

Художня кераміка (від гр. кегатоз — глина) — вироби виготовлені з різних глин та інших неорганічних складників, які для міцності черепка висушують . і випалюють при температурі 900—1500 °С.

Відомі такі техніки формотворення: вільне та стрічкове ліплення; точення на гончарному крузі; формування шаблоном: лиття зі лікеру (лікер - глина, розведена до сметаноподібної консистенції); відмикання (ліплення) у гіпсових формах; пресування із порошкоподібної маси.

Художня виразність керамічних творів багато в чому залежить від методу і техніки декорування. Можна виділити три види оздоблювальних технік: деко­ративні покриття, розпис і пластично-фактурні техніки.

Утвердження капіталістичних відносин і скасування кріпацтва в Україні сприяли бурхливому розвитку народних художніх промислів, зокрема сіль­ського гончарства. Сільські гончарі дістали право вільного виходу на ринок на рівних умовах з міськими. 60—80-ті роки XIX ст. позначені розвитком ке­раміки в Україні: більш як у 500 населених пунктах. Засновуються навчальні заклади гончарства в Коломиї (1876 р.), Товстім (1886 р., тепер Тернопільсь­ка область), Миргороді (1896 р.). У XIX ст. кожний район гончарного про­мислу мав власні художні особливості виробів, які залежали від природних якостей матеріалів.

У XIX ст. на Гуцульщині провідними осередками гончарства стали Косів і Пустинь. Славу косівській кераміці принесла самобутня творчість Олекси Бах-метюка (1820—1882). Творчість відзначається оригінальним тематичним розпи­сом технікою рихтування побіленого черепка з наступною домальовкою корич­невим ангобом та запусканням яскравих плям зеленим і жовтим під поливаними барвниками після першого випалу. На його мисках, дзбанках, кахлях трапля­ються зображення рільників і пастухів, солдатів і панів, музикантів і шинкарів, мельників, ткачів і гончарів. Ці постаті здебільшого позначені виразним соціаль­ним трактуванням, гострим і дотепним гумором, що так нагадує народні усміш­ки.

Таким чином, у середині XIX ст. виникла і розвинулася школа косівської кераміки завдяки праці О. Бахметюка, родини Барнюків та ін.

Водночас зародилася пістинська школа гончарства (село неподалік від Ко­сова), пов'язана з родинами-гончарів: Волощуків, Зондюків, Кошаків, Тимчуків та ін. Вони здебільшого виготовляли мальовані миски, тарелі і дзбанки. Окрім цього, Петро Тимчук (1878—1924) виробляв оригінальні фігурки кіз, баранів, оленів із горщиками на спині для кімнатних квітів.

Окрім посуду в цей період в Україні значного поширення набуло кахлярство. Із середини XIX ст. кахлеві печі все частіше можна побачити у хатах міщан і селян середнього достатку. Виробництво кахлів стало масовим.

У першій половині XIX ст. на західних землях діяли фаянсові заводи.

Художнє скло. Художні вироби зі скла в нашому побуті стали такими зруч­ними предметами, що їхні мистецькі якості ми переважно не помічаємо. За тех­нологічними особливостями художнє скло поділяється на такі підвиди: гутне, накладне, візерункове, кришталь і скло з оптичними ефектами.

Українські майстри гутництва внесли до світової спадщини художньої культури унікальну типологічну групу скляних виробів — фігурний посуд для зберігання рідини (XVIII—XIX ст.). Скляні місткості зовнішніми обрисами на­гадували ведмедів, баранів, коней, качок тощо. Найпоширенішим типом фігур­ного посуду була пляшка-ведмедик традиційної форми: порожнистий масив­ний тулуб, а двома лапами охоплює голову. Це надає його постаті кумедного вигляду.

У першій половині XIX ст. склоробні художні промисли в Україні посту­пово занепали. Припинили діяльність дрібні осередки склярства. Вони не мог­ли конкурувати з напівмеханізованими підприємствами. Великі гути змушені переходити на виробництво простого, одноманітного посуду. Поліхромні роз­писи замінюються монохромними, їх виконували в основному білою фарбою. У другій половині століття скляна промисловість остаточно витіснила ручне скловиробництво.

Іграшки. Художня самобутність української народної іграшки закладена її бага­товіковою історією, традиційністю, відчутним відгомоном язичницької давнини.

На середину XIX ст. припадає найвищий розквіт кустарного іграшкового промислу. Саме в цей період в Україні історично сформувалися три найбільші регіони виготовлення забавок: Подніпров'я, Поділля і Прикарпаття.

Народна керамічна, дерев'яна і плетена іграшка була побічним промислом щодо основного виробництва — гончарства, художнього деревообробництва чи плетіння виробів, а тому «чистих» іграшкоробних осередків дуже мало.

Серед іграшок Подніпров'я кінця XIX ст. трапляються оригінальні дерев'яні кухлики для зачерпування рідини; загальним обрисом вони нагадують качечку (с. Морквина Кіровоградської області).

На Полтавщині виготовляли цікаві головоломки для дітей — це були так звані велика і мала мороки. Перша відрізняється більшою кількістю части­нок: два довгих і 12 коротких кілочків утворюють на основній вісі три хресто­подібних конструкції. Мала морока складається із чотирьох однакових модулів, зв'язаних у хрестик. Такі мороки потребують кмітливості. Без знання секрету їх не можна ані скласти, ані розібрати.

Наприкінці XIX ст. кустарне виробництво іграшок не витримало конкурен­ції із фабричною дешевою продукцією і поступово занепало.


«Митці»

Писанкарство — розписування яєць — вид декоративно-прикладно­го мистецтва, поширений у слов'ян та інших народів. Розпис писанок має стародавні язичницькі коріння, характеризується вишуканими і символічни­ми орнаментальними мотивами — геометричними, рослинними, антропоморф­ними,— які чітко і злагоджено підпорядковуються формі яйця. Тому писанку справедливо називають твором-мініатюрою, іноді це унікальний шедевр народ­ного мистецтва.

Зважаючи на слабку тривкість шкаралупи яйця, середньовічні писанки до наших днів не дійшли. Однак масове розписування яєць існувало протягом століть. У XIX ст. писанкарство з різними технічними і регіональними худож­німи відмінами поширилося майже по всій території України, на що вказують давні колекції писанок у музеях Києва, Лубен, Кракова, Варшави та ін.



Витинанки — орнаментальні та фігурні прикраси житла, ажурно витяті но­жицями, вирізані ножем з білого або кольорового паперу. Від назви техніки ви­готовлення (витинати) походить і термін. Нескладні для опанування прийоми витинання й недорогий матеріал дали чудові зразки прорізного паперового де­кору, в якому втілені вічні символи природи, колективний досвід пізнання сві­ту, багатство фантазії.

Настінні прикраси — найбільше розповсюджений рід витинанок, які разом із настінними розписами, паперовими квітами та іншими декоративними ком­понентами формували традиційну систему декору народного житла наприкінці XIX — на початку XX ст. Витинанки для оздоблення стін бувають таких груп: фігурки, розети, дерева, стрічки і витинанки-шпалери.

В Україні також було поширене мистецтво силуетів. Із літературних дже­рел відомо, що виготовленням силуетних витинанок захоплювалися М. Гоголь, Г. Нарбут, І. Репін.

Виникнення і розповсюдження народних витинанок пов'язані переважно з появою на селі паперу та з переходом від курної хати до «чистої».

Початкові відомості про паперовий декор в українських сільських хатах дійшли з першої половини XIX ст. Г Квітка-Основ'яненко в повісті «Щира любов» описав хатні прикраси на Харківщині: «Усі позаквітчувані були всякими квітами: коли улітку — то справжніми, на зиму — то робленими з щпалерів; а перед образами висіли на шовковинках голуби, зроблені теж із шпалерів».

Термін «витинанка» вперше з'явився в літературі 1913 р. Але відсутність терміна аж ніяк не може заперечувати існування витинанок, побутували інші назви: стригунці, зірочки, квіти, козаки та ін.

Найдавніші українські витинанки, що дійшли до нашого часу, походять із Прикарпаття і Західного Поділля. Важливу роль у їхньому збереженні відіграли господарсько-етнографічні виставки, дуже популярні наприкінці XIX — на по­чатку XX ст. На таких виставках експонувалися різноманітні твори народних майстрів з різьбярства, гончарства, ткацтва, вишивання тощо. Зокрема, львівсь­ка газета «Діло» писала про експонати виставки в Тернополі (1887 р.): «Цікавий і, наскільки знаємо, досі ніким не замічений причинок до народної орнаментики подав Софрон Левицький, зібравши на одинадцяти великих картонах оздоби, які селяни стригунець і Довгого в повіті Товмачському вирізають з різнобарвно­го паперу і наліплюють на стінах».

Кінець XIX — початок XX ст. позначені великим піднесенням промислу ук­раїнських витинанок.



Мереживо — один із популярних,видів народного декоративного мистецтва. Ажурні, сітчасті, декоративні вироби із лляних, шовкових, бавовняних, метале­вих та інших ниток. Мереживо виготовляється для оздоблення одягу, пркрашення тканин інтер'єрного призначення.

Мереживо гачком набуло розвитку в Україні з XIX ст. Виділяється мережи­во з геометричними і рослинними мотивами.


«Ремісники»

Художній метал. Художнім металом називають декоративно-прикладні й монументально-декоративні твори, виготовлені вручну різноманітними тех­ніками з чистих металів та їхніх сплавів. Усі вироби художнього металу скла­дають вісім найбільших родів: архітектурні елементи, обладнання приміщення, знаряддя праці, посуд і начиння, культові та обрядові предмети, особисті речі і прикраси, дрібна пластика.

Із занепадом у XIX ст. цехового ремесла на чільне місце висувається на­родне металірство. Найбільш відомі його регіони — Подніпров'я, Слобожанщи­на, Гуцульщина.

Найвищий розквіт гуцульського металірства припав на кінець XIX — поча­ток XX ст. У той час відбувалися етнографічні виставки у Львові, Коломиї, Тер­нополі, де можна було побачити й оригінальні вироби з металу. У романтичний гірський край ринув потік письменників, художників і багатих туристів. Щоб за­довольнити, попит, художньою обробкою металу стали займатися десятки майс­трів у селах Річка, Соколівка, Яворів та ін.

Художнє деревообробництва. Художня обробка дерева — найдавніший вид декоративно-прикладного мистецтва, виготовлення оригінальних виробів з дерева різноманітного функціонального призначення. За формотворчими техні­ками художнє деревообробництво поділяється на відповідні галузі: бондарство, деревообробне токарство, столярство та декоративне різьблення.

Наприкінці XIX ст. цеховий устрій був повністю скасований і сільське де­ревообробництво перестало бути виробництвом для забезпечення феодального господарства та почало набувати форм товарного виробництва. Виникали шко­ли, народжувалися нові напрями творчості, формувались і зміцнювалися тра­диції.

Провідними регіонами художніх деревообробних промислів у XIX ст. бу­ли Подніпров'я, Поділля, Карпати. У багатьох місцевостях оздоблювали про­філюванням та пласким різьбленням дерев'яні деталі архітектури, виготовляли транспортні засоби та знаряддя праці, прикрашені різьбленням, випалюванням, рідше розписом. Масово виготовляли на ярмарки предмети хатнього вжитку, зокрема начиння.

Художнє плетіння — це вид декоративно-прикладного мистецтва, що озна­чає процес виготовлення творів із природних рослинних матеріалів, інколи «а ребристій основі.

Плетені вироби умовно утворюють шість родів: меблі, декоративна пласти­ка, побутові предмети, кошики, предмети одягу та іграшки.

Важливим джерелом пізнання плетених речей початку XIX ст., зокрема особливостей їхнього функціонування на Західному Поділлі та в Карпатах, є ак­варелі львівського художника Ю. Глоговського. Малюючи людей у народному одязі та побутові сцени, він водночас зображав як доповнення плетені кошики, брилі, клітки, решета, якими користувалися селяни, іноді й міщани.

Розвитку промислу плетіння з природних матеріалів сприяли засновані у 80-х рр. XX ст. школи і навчальні майстерні. Одна з перших таких шкіл ви­никла у 1879 р. у с. Нижнів, в м. Сторожинець на Буковині.



Учитель.

От ми і дізналися, які види декоративно-прикладного мистец­тва існували в Україні в XIX ст.


ІІІ. ПРАКТИЧНА РОБОТА

Слово вчителя

Переходимо до творчого етапу сьогоднішнього уроку. Кожна група отрима­ла також завдання виконати ескіз із певної теми. Зараз ми будемо перевтілюва­ти ваші задуми в композиції.

Уявімо, що знаходимось у невеличкому ремісничому поселенні, про яке Лі­на Костенко могла б сказати:

«Тут люд осілий;

Тут шанують труд.

І рух дадуть і кругові, і кросну.

Кують залізо із місцевих руд

І мають славу дуже розголосну.

Тут процвітало всяке ремесло...»
Учитель проводить інструктаж щодо безпечного поводження при роботі з ріжучими інструментами.

• Що повинен кожен знати, щоб безпечно працювати?

• Як правильно користуватись ножицями? Учні втілюють ескізи у композиції.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   60

Схожі:

Тема: Зразки образотворчого мистецтва Трипіль­ської та скіфської культур. Мистецтво грецьких міст Північного Причорномор\Тема: Зразки образотворчого мистецтва Трипіль­ської та скіфської культур. Мистецтво грецьких міст Північного Причорномор'я
Лу, що базується на наукових даних; виховувати любов до історії своєї Батьківщини; розвивати творчу уяву, спостережливість, пам'ять,...
Тема: Зразки образотворчого мистецтва Трипіль­ської та скіфської культур. Мистецтво грецьких міст Північного Причорномор\Тема 1: Зразки образотворчого мистецтва Трипіль­ської та скіфської культур. Мистецтво грецьких міст Північного Причорномор'я
Лу, що базується на наукових даних; виховувати любов до історії своєї Батьківщини; розвивати творчу уяву, спостережливість, пам'ять,...
Тема: Зразки образотворчого мистецтва Трипіль­ської та скіфської культур. Мистецтво грецьких міст Північного Причорномор\Уроків образотворчого мистецтва -6-7 -8 класи (35 годин, год на тиждень) Вчитель Л. В. Папіш
Зародження образотворчого мистецтва: графіки, живопису, скульптури, а також декоративно-ужиткового мистецтва І архітектури. Прагнення...
Тема: Зразки образотворчого мистецтва Трипіль­ської та скіфської культур. Мистецтво грецьких міст Північного Причорномор\Історія української культури
Стародавні кочівники кіммерійці, жили на території Північного Причорномор'я в період
Тема: Зразки образотворчого мистецтва Трипіль­ської та скіфської культур. Мистецтво грецьких міст Північного Причорномор\Педагогічні умови вивчення творів українського образотворчого мистецтва
Презентація досвіду вчителя образотворчого мистецтва Нововолинської гімназії Уманця Євгенія Анатолійовича
Тема: Зразки образотворчого мистецтва Трипіль­ської та скіфської культур. Мистецтво грецьких міст Північного Причорномор\Урок образотворчого мистецтва в 6 класі Вчителя Кізілової Г. О
Сху, В. М. Шумило та С. М. Ковальчуком; невеличка виставка графічних портретів учнів попередніх років; зразки графічних портретів,...
Тема: Зразки образотворчого мистецтва Трипіль­ської та скіфської культур. Мистецтво грецьких міст Північного Причорномор\Дипломна робота «Розвиток у молодших школярів уявлень про народне мистецтво
Кафедра образотворчого, декоративно-прикладного мистецтва, дизайну та методики їх викладання
Тема: Зразки образотворчого мистецтва Трипіль­ської та скіфської культур. Мистецтво грецьких міст Північного Причорномор\1. Найдавніший, за писемними джерелами, народ Північного Причорномор’я – це кіммерійці
України. Відповіді на завдання тесту з історії України зовнішнього незалежного оцінювання 2010 року. Друга сесія
Тема: Зразки образотворчого мистецтва Трипіль­ської та скіфської культур. Мистецтво грецьких міст Північного Причорномор\Мистецтво, 8 клас Урок 18
Тема: Мистецтво бароко. Особливості живопису мистецтва бароко. Види та жанри мистецтва бароко. Творчість живописців Мікеланджело...
Тема: Зразки образотворчого мистецтва Трипіль­ської та скіфської культур. Мистецтво грецьких міст Північного Причорномор\Мистецтво є формою відображення суспільного буття, формою суспільної свідомості
Модуль Феномен мистецтва. Ранні форми мистецтва та особливості його розвитку у країнах Стародавнього Сходу. Мистецтво античності:...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка