Тема: Зразки образотворчого мистецтва Трипіль­ської та скіфської культур. Мистецтво грецьких міст Північного Причорномор'я



Сторінка18/60
Дата конвертації21.03.2018
Розмір9.75 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   60

IV. ПОДАННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

Учитель.

Сьогодні ми продовжимо розмову про театр, цей дивний світ, у якому існує своя особлива мова. Осягаючи її, ми пізнаємо особливості про­фесійного мистецтва людей, які створюють виставу: драматурга, який пише п'єсу і готує сценарій, композитора, режисера, художника, артистів і багатьох інших. Як тільки ми зрозуміємо цю мову, навчимося дивитись та бачити, слу­хати і чути, ми станемо справжніми театральними глядачами. А це дуже важли­во. Адже театр оживає тоді, коли в нього є глядачі — розумні, чутливі, виховані, одним словом, талановиті. Бути глядачем також мистецтво: глядач — перший помічник акторів.

Як відомо, розвиток театру став вирішальним фактором розвитку драматур­гії. Отже, сьогодні ми перегорнемо сторінки історії театрального мистецтва та дізнаємося про значення драматургії для розвитку українського театру.

(Презентація слайдів.)

Учитель.

Українська драматургія розвивалася вході виникнення і ста­новлення національного театру, була нерозривно пов'язана з ним загальними інтересами. Вона опиралася на кращі здобутки світової літератури, на драма­тичні традиції І. П. Котляревського, Т. Г. Шевченка, на досвід передової російсь­кої драматургії, її розвиток нерозривно пов'язаний із театром, оскільки провідні драматурги були водночас організаторами і керівниками театральних труп.

Поява на початку 80-х рр. театру корифеїв — унікального явища в націо­нальному мистецтві -- не лише сколихнула театральне життя, але й породила драматургію, яка стала класикою українського письменства.

Класики української драматургії за допомогою своїх п'єс робили наступне:

— правдиво зображали життя та побут народу;

— намагалися показати соціальні протиріччя, які панували в суспільстві;

— протестували проти приниження людської гідності;

— виражали співчуття до тяжкої долі трудящого люду;

— збагачували українську драматургію десятками нових п'єс, у яких пору­шували проблематику життя народу та висвітлювали найгостріші конфлікти то­го часу.

Визначним літературним явищем стала драматургія Марка Лукича Кропивницького (1840—1910), творчі пошуки якого тісно пов'язані зі становленням про­фесійного театру в Україні. Драматургічна спадщина Кропивиицького складає понад 40 п'єс. Кропивницький постійно звертався до невичерпної скарбниці на­родної творчості.

Багатогранним був талант письменника і драматурга Михайла Петрови­ча Старицького (1840—1904), Дбаючи про розширенім репертуару українського театру, Старицький вправно обробив ряд сценічних п'єс різних авторів та інс­ценізував багато прозових творів українських і зарубіжних письменників: «За двома зайцями», «Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», «Сорочинський ярмарок», «Утоплена», «Циганка Аза». Переосмислені та значно художньо удосконалені, ці обробки стали, по суті, новими самостійними творами. Серед власних п'єс Старицького найвідоміші соціально-побутові драми «Не судилось», «Ой, не хо­ди, Грицю, та й на вечорниці», «Талан» та низка дотепних водевілів. Важливе місце у творчості Старицького посідала історична тематика. Це п'єси: «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Остання ніч». Своєю творчістю Старицький збагатив репертуар українського театру, підняв його суспільно-вихов­не значення.

Найвизначнішою постаттю в українській драматургії другої половини XIX ст. є Іван Карпович Карпенко-Карий (1845—1907). Він увійшов до історії української культури і як борець за національний театр, і як творець гостросоціальної драми та комедії. Його драми та комедії поряд з п'єсами Кропивниць-кого і Старицького становили міцну основу репертуару українського реалістич­ного театру. Невмирущу славу драматургові принесли його сатиричні комедії «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн», у яких висміяно гонитву багатіїв різ­ного калібру за наживою, їхню глитайську психологію. Кілька п'єс Карпенко-Карий присвятив історичному минулому України («Бондарівна», «Сава Чалий» та ін.). Творам драматурга притаманні незвичайна емоційність, ліричність, на­пруженість ситуації, яскравість мови персонажів, показ органічних зв'язків лю­дини з її оточенням. «Я взяв життя», — говорив драматург і цим визначив ос­новний принцип своєї творчості.

Драматичні твори писали також прозаїки: І. С. Нечуй-Левицький («Маруся Богуславка», «На кожум'яках»), Панас Мирний («Лимерівна», «Перемудрив»), Б. Д. Грінченко («Степовий гість», «Ясні зорі»).

Драматургія демократичного спрямування розвивалася і на західноук­раїнських землях. У 60—70-ті рр. з рядом п'єс виступив Юрій Федькович. Кра­ща з них — комедія «Запечатаний двірник», яка відображає буковинське село, висміює сільську чиновницьку верхівку.

На 90-ті рр. припадає майже вся творчість Франка-драматурга. Саме в це десятиліття письменник, за власним свідченням, «задумав кинутись головою на поле драматургічне». Він створив класичні зразки соціально-психологічної дра­ми «Украдене щастя» (1893 р.), «Учитель» (1894 р.); романтично-легендарних творів на історичному матеріалі «Сон князя Святослава» (1895 р.), «Кам'яна душа» (1895 р.), «Майстер-черняк» (1896 р.).

У Галичині продовжує свою письменницьку працю театральний діяч і дра­матург Григорій Цеглинський, який майже щороку давав нову п'єсу для театру. У театрі при «Руській бесіді» часто ставилися його комедії, переважно із жит­тя інтелігенції, міщанства: «На добродійні цілі», «Тато на заручинах», «Шляхта ходачкова», «Соколики», «Лихий день», «Аргонавти».

Серед письменників старшого покоління до драматургії звернулася відома поетеса і прозаїк Олена Пчілка («Сужена — не огужена», «Світова річ»).

Серед творів тогочасних молодих драматургів найчастіше ставилися на сцені п'єси Любові Яновської. її п'єса «Дзвін до церкви скликає, а сам у ній не буває» (1900 р.), дала одну із кращих ролей Марії Заньковецькій: роль Зіньки була її улюбленою.


Творчість Михайла Семеновича Щепкіна (1788—1863)

М. С. Щепкін — видатний український і російський актор, основоположник українського реалістичного театру.

Народився в с. Красному, тепер Бєлгородська область, у кріпацькій сім'ї. У 1800-1803 рр. брав участь в аматорських виставах ум. Суджі та Курську. У 1805 р. почав творчу діяльність у трупі Барсових у Курську. У 1816 р. перейшов до театральної трупи Й. Калиновського та Штейна у Харкові, у 1818—1821 рр. — актор Полтавського вільного театру. У 1819 р. були поставлені на полтавській сцені «Наталка Полтавка» та «Москаль — чарівник». В 1821 р. викуплений із кріпацтва при сприянні Івана Котляревського. Із 1823 р. — актор Московського театру на Моховій (із 1824 р. — Малий театр), де й залишився до кінця свого життя, зазнавши особливої слави у драмах Грибоєдова та Гоголя. Підтримував дружні стосунки з Т. Г. Шевченком, М. В. Гоголем, І. П. Котляревським. Помер у Ялті, похований у Москві.

Основні ролі в театрі

1800 — «Вздорщица» А. П."Сумарокова — слуга Розмарин (перша театраль­на роль)

Театр братів Барсових

1805 — «Зоа» Л.-С. Мерсье — Андрій-поштар (дебют на професійній сцені)

Полтавський театр

«Наталка-Полтавка» І. П. Котляревського — Макогоненко «Москаль-чарівник» І. П. Котляревського — Михайло Чупрун

Малий театр

1825 — «Школа жінок» Мольера — Арнольф

1830- «Скупий» Мольера— Гарпагон

1831 — «Лихо з розуму» О. Грибоєдова— Фамусов

1835 — «Матрос» Т. Соважа і Ж. Делюрье — Симон

1835 — «Венеціанський купець» У. Шекспіра — Шейлок

1836 — «Ревізор» М. Гоголя — Городничий 1853 — «Скупий лицар» О. Пушкина — Барон

Цікавинки

• Ім'я актора носить Вище театральне училище (інститут) при Державному академічному Малому театрі в Москві, а сам Малий театр називали Будин­ком Щенкіна.

* У Сумах є театр драми й музичної комедії ім. М. С. Щепкіна. Біля нього ус­тановлений пам'ятник.


Слово вчителя

Театр Буковини і Галичини

У Галичині та на Буковині було чимало театральних, напівпрофесійних і напіваматорських труп. Так, існували:

— драматичне товариство імені І. Котляревського у Львові (1898—1908);

— Буковинський народний театр під керівництвом І. Захарка у Чернівцях: (1900-1910);

— товариство імені Івана Тобілевича у Станіславі (1908—1914); - Гуцульський театр Гната Хоткевича (1909—1912).

У 60—90-ті рр. значні зміни відбулися у розвитку театрального мистец­тва Східної Галичини. 29 березня 1864 р. у Львові засновано український про­фесійний театр «Руська бесіда», який очолив О. Бачинський. Колектив ус­пішно гастролював у містах Східної Галичини та Північної Буковини. Однак незабаром через гостре суперництво між москвофілами і народовладцями за вплив на нього театр почав занепадати. Його піднесенню багато в чому спри­яв М. Кропивницький, який усередині 70-х рр. працював тут за запрошенням. Протягом 1905-1906 рр. Львівський театр товариства «Руська бесіда» — єди­ний професійний український театр Галичини і Буковини —очолював М. Садовський.

У театрі з успіхом ставилися п'єси «Ревізор», «Женитьба» М. В. Гоголя, «Гроза» О. М. Островського, «Весілля Кречинського» А. В. Сухово-Кобиліна. Згодом були поставлені «Безталанна», «Мартин Боруля» І. К. Карпенка-Карого, «Лимерівна» Панаса Мирного, «Украдене щастя» І. Я. Франка. Багато зусиль для розвитку театральної культури Східної Галичини доклав І. Франко. У своїх статтях і театральних рецензіях він виступав за дійсно народний театр, який сприяв би розвиткові освіти трудящих, став би «школою життя».
VІ. ПРАКТИЧНЕ ОПРАЦЮВАННЯ ЗАСВОЄНИХ ЗНАНЬ

Учні створюють театральну афішу за драматичним твором самостійно об­раного автора.


VІІ. ПІДБИТТЯ ПІДСУМКІВ

Слово учителя

Незважаючи на адміністративно-цензурні утиски царського уряду, ук­раїнська драматургія і театральне мистецтво досягай високого рівня розвитку. Це сталося завдяки подвижницькій творчій діяльності видатних письменників і майстрів сцени. Українська драматургія розвивалася в ході виникнення і ста­новлення національно театру, була нерозривно пов'язана з ним загальними ін­тересами.


«Мікрофон»

Учні доповнюють речення власними роздумами.

*. На уроці я дізнався про...

• Найбільше мені запам'яталися.;.

Учитель оцінює роботу учнів на уроці.
VII. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Підготувати повідомлення про «Український театр корифеїв».

«Запитай себе сам»: підготувати запитання і відповіді на основі нового ма­теріалу.

10 клас


ТЕМА: Значення драматургії для розвитку українського театру. Аматорський театр. Творчість М.

Щепкіна. Театр у Галичині та на Буковині. Театр  корифеїв. Перший український

стаціонарний театр у Києві. Творчий шлях М. Заньковецької

МЕТА: ознайомлювати учнів із видатними драматургами XIX — початку XX ст.; розповісти про заснування театрів та розвиток театрального мистецтва у Галичині та на Буковині; ознайомлювати з творчим портретом М. Щепкіна і його внеском у розвиток українського театрального мистецтва, із видатними діячами театру корифеїв; довести історичне значення театру корифеїв для розвитку українського театрального мистецтва; розповісти про заснування першого українського стаціонарного театру в Києві; ознайомлювати з творчим портретом М. Заньковецької, її внеском у розвиток українського театрального мистецтва; розвивати зацікавленість історичним розвитком українського театру; учити аналізувати, робити висновки; виховувати любов до театру, повагу до роботи театральних діячів, до українського театрального мистецтва.

ОБЛАДНАННЯ: портрети М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого,  І. Франка, М. Щепкіна, М. Садовського, П. Саксаганського, М. Заньковецької.

ХІД УРОКУ


І. Організаційний момент
ІІ. Актуалізація опорних знань

Проблемне питання
Зі шкільного курсу української літератури пригадайте письменників і драматургів XIX ст. Давайте разом поміркуємо, як драматургія може вплинути
на розвиток театрального мистецтва.

ІІІ. Мотивація навчальної діяльності
Учитель. 
На початку XIX ст. нова українська література дала сильний поштовх розвитку театрального мистецтва. Українська драматургія розвивалася, ґрунтуючись на кращих здобутках літератури, драматургічних традиціях І. Котляревського,  Т. Шевченка, досвіді передової російської драматургії. Цей розвиток нерозривно пов'язаний із театром, оскільки провідні драматурги були водночас організаторами й керівниками театральних труп.

ІV. Викладення нового навчального матеріалу
1.  Розповідь учителя
Про новаторський характер української драматургії II половини XIX ст. свідчать ідейна глибина, демократичний пафос соціального викриття, сила реалістичного проникнення в суспільні відносини й морально-етичні засади пореформеної доби.
У ті часи активно розвивався світський театр, різновидами якого були кріпацький та аматорський. Світські театри, у яких ставили передусім українські п'єси, діяли на Полтавщині, Чернігівщині, у Харкові, Ніжині, Києві тощо. Більшість кріпацьких театрів після скасування кріпацтва припинила своє існування, а актори з них перейшли в мандрівні театральні трупи.
В Україні діяли також змішані російсько-українські та польсько-українські театральні трупи, які переважно ставили адаптовані російські, німецькі, французькі п'єси. Певним чином це зумовило потребу в створенні українського репертуару.
Нова доба в історії вітчизняного театру пов'язана з діяльністю І. Котляревського, якого й нині вважають батьком українського театру. Він визначив нові шляхи розвитку національної драматургії, висвітливши життя, побут, мораль, інтереси селянина.
Перші п'єси І. Котляревського «Наталка-Полтавка» і «Москаль-Чарівник» були написані спеціально для театру в Полтаві. У них органічно поєднані розкриття проблеми соціальної дійсності та кращі традиції старої української культури. Крім того, твори І. Котляревського були написані українською літературною мовою.
Багатогранним був талант письменника й драматурга М. Старицького (1840—1904), автора численних історичних романів (трилогія «Богдан Хмельницький» — «Перед бурею», «Буря», «Біля пристані»; «Руїна»; «Молодість Мазепи»; «Розбійник Кармелюк»). М. Старицький, дбаючи про розширення репертуару українського театру, удало обробляв п'єси різних авторів та інс¬ценізував багато творів українських, російських і зарубіжних письменників («За двома зайцями», «Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», «Сорочинський ярмарок», «Утоплена», «Юрко Довбиш», «Циганка Аза» та ін.). Серед власних п'єс М. Старицького найвідомішими є соціально-побутові драми («Не судилось», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Талан»), історичні драми («Маруся Богуславка», «Остання ніч»), дотепні водевілі. Творчість М. Старицького є реалістичною, демократичною за змістом і спрямуванням, наповненою гарячим почуттям любові до рідного народу та його героїчного минулого.
Драматурги початку XIX ст. активно використовували фольклор. Зокрема, п'єси І. Котляревського насичені народними піснями, приказками, афоризмами тощо. Характерним прикладом використання народного фольклору є твір Стецька Шепері (Степана Писаревського) «Купала на Івана». Він уперше використав в українській літературі докладний опис весільних обрядів та свята Івана Купала.
Засновником побутової комедії був Г. Квітка-Основ'яненко. Його твори «Сватання на Гончарівці», «Шельменко — волосний писар», «Шельменко-денщик» присвячені зображенню життя українського селянства й висвітлюють суперечності того часу, соціальну нерівність. В образах своїх героїв Квітка-Основ'яненко передає характерні риси українського народу — релігійність, покірливість, терплячість тощо.
Визначною постаттю в українській драматургії II половини XIX ст. є І. Карпенко-Карий (1845—1907), драми й комедії якого поряд із п'єсами М. Кропив ницького і М. Старицького становили міцну основу репертуару українського реалістичного театру.
Михайло Щепкін
Видатним актором українського театру XIX ст. був М. Щепкін, який народився у с. Красному Курської губернії у сім'ї селянина-кріпака. Початкову освіту він здобув у повітовому училищі в Суджі, а потім продовжував навчання у Курському губернському училищі. У 1805 р. Михайло Семенович Щепкін розпочав сценічну діяльність у напівкріпосній трупі Курського театру братів Барсових, де вперше почав утілювати правду сценічного характеру, природність поведінки дійової особи, заклав підвалини теорії та практики сценічного реалізму.
Він грав у Полтаві, Харкові, мав власну трупу в Києві. У 1821 р. за сприяння української та російської громадськості актор був викуплений із кріпацтва, після чого переїхав до Москви, де став реформатором російського театру. Водночас Щепкін використовував будь-яку нагоду, щоб відвідати Україну. Він гастролював у Харкові (1829, 1842, 1845, 1850), Одесі (1837, 1845, 1846, 1850), Києві (1843), Миколаєві, Херсоні, Сімферополі (1846), Полтаві (1850), а у 1857 р. приїхав до Нижнього Новгорода виключно для того, щоб зустріти Т. Шевченка, який повертався із заслання.
«Щепкінський метод» розкриття внутрішньої суті сценічного образу успадкували й розвинули його учні та послідовники: М. Кропивницький, М. Заньковецька, М. Садовський, П. Саксаганський.
Перший український професійний театр на західноукраїнських землях було засновано у Львові буковинською громадсько-культурно-освітньою організацію «Руська Бесіда» (1864). Театр очолив О. Бачинський (1833—1907) — український актор, режисер, запрошений із Житомира. Він привіз із собою великий театральний репертуар зі Східної України. Пізніше репертуар театру вже складався із творів наддніпрянських і західноукраїнських письменників, кращих зразків європейської драматургії. О. Бачинський першим у Галичині поставив у цьому театрі виставу «Назар Стодоля» Т. Шевченка (1864) і сам зіграв у ній роль Назара.
Із великим успіхом відбулися гастролі цього театру в Чернівцях, Станіславі, Коломиї, Стрию, Самборі й Перемишлі, але наприкінці 1865 р. театральна трупа О. Бачинського, на жаль, розпалася.
На Буковині утворилися аматорські драматичні гуртки у 1869 р. при чернівецькій «Руській Бесіді». Активізації театральної діяльності сприяло й заснування у 1884 р. «Руського літературно-драматичного товариства» під керівництвом С. Воробкевича, відомого українського письменника, композитора, педагога, твори якого становили основу репертуару цих аматорських гуртків.
Піднесенню західноукраїнського театру багато в чому сприяла діяльність М. Кропивницького, який у середині 1870-х pp. працював тут на запрошення. Саме тоді західноукраїнські глядачі познайомилися з новими п'єсами україн¬ської та російської класики.


Театр корифеїв
У 1882 р. перший професійний український театр (театр корифеїв) відокремився від польського й російського театру в Єлисаветграді. Засновником театру був М. Кропивницький (1840—1910), який опанував усі театральні професії. До трупи були запрошені актори-професіонали та аматори: К. Стоян-Максимович, І. Бурлака, М. Садовський, Н. Жаркова, О. Маркова, М. Заньковецька, Л. Манько, О. Вірина, А. Максимович. У 1907 p. М. Садовський відкрив у Києві постійний Український театр, який проіснував 7 років аж до початку Першої світової війни, коли царатом було закрито не тільки театр, але й усі українські газети, журнали та книгарні.
Вистави трупи різко виділялися на тлі тодішнього театру як змістом, так і виконанням. Кропивницький прагнув до ідейно-художньої цілісності спектаклів, до гармонійного поєднання таких компонентів, як акторська гра, художнє оформлення, музика, співи, танці. Колектив не мав стаціонарного приміщення і був приречений на мандрівне життя. Кошти трупи складалися лише з касової виручки. Порівняно з іншими театрами Києва, стаціонарний український театр установив найдешевші ціни на квитки, організовував виїзні вистави в селах і швидко здобув славу театру «для мужиків і плебсу».
Репертуар театру складали такі твори, як: «Наталка-Полтавка» І. Котляревського, «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Чорноморці» М. Старицького, «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ'яненка тощо. М. Кропивницький поповнив репертуар театру своїми п'єсами «Глитай, або ж Павук», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», етюдом «По ревізії».
Катеринославський аматор — кінооператор Д. Сахненко зафільмував вистави цього театру «Наталка-Полтавка» і «Наймичка». Тим самим було започатковано історію українського художнього кінематографа.
У серпні 1883 р. відбулося об'єднання театру М. Кропивницького з театральною трупою М. Старицького. У новий театральний колектив улилися   І. Карпенко-Карий, П. Саксаганський; директором став М. Старицький, а М. Кропивницький залишився режисером, актором і драматургом. Об'єднання і співпраця видатних театральних діячів сприяли піднесенню престижу національного українського театру. Високопрофесійна українська трупа об'єднала більше ніж 100 акторів, серед яких: М. Садовський, М. Заньковецька, П. Саксаганський, М. Садовська-Барілотті, Г. Затиркевич-Карпінська, Ф. Левицький, А. Максимович, JI. Квітка. Трупа розширила межі діяльності українського театру: вона гастролювала у Криму, на Кубані, Поволжі, у Польщі, Білорусі, на Кавказі, відвідала Москву та Петербург. Умови діяльності були дуже складними: відсутність стаціонарного приміщення, адміністративний тиск на репертуарну політику трупи (українські вистави дозволялося грати лише разом із п'єсами російських або європейських авторів класичного репертуару).
Засновники театру корифеїв: М. Кропивницький, М. Старицький, І. Кар пенко-Карий, М. Садовський, П. Саксаганський, М. Заньковецька — були митцями-громадянами, які вбачали в театральній сцені трибуну соціального, національного, етичного та естетичного виховання мас.
Піднесенню громадської ролі українського театру сприяло й те, що в роки першої російської революції він нарешті позбавився офіційних репертуарних обмежень і дістав можливість давати вистави українською мовою за п'єсами світової та російської драматургії (В. Шекспір, Ф. Шіллер, К. Гольдоні, Г. Ібсен,   М. Гоголь, М. Островський, JI. Толстой, А. Чехов).
Процес становлення й розвитку українського професійного театру був пов'язаний із виникненням кількох театральних осередків і акторських шкіл. Із театральної трупи Старицького-Кропивницького вийшло кілька театральних колективів. У 1890 p. І. Карпенко-Карий та М. Садовський створили «Товариство малоросійських акторів». Цього самого року П. Саксаганський організував власну трупу — «Товариство російсько-малоросійських артистів під керівництвом Саксаганського», що було найкращим українським театральним колективом. На його основі у 1900 р. виникла об'єднана трупа корифеїв українського театру — «Малоросійська трупа М. Кропивницького під керівництвом П. Саксаганського і М. Садовського за участі М. Заньковецької».
Марія Заньковецька — акторка, фундаторка українського театру. Музичну освіту здобула в Чернігівському пансіоні у М. Вербицького, удосконалювала її у Петербурзькій консерваторії. Театральну діяльність розпочала в аматорських гуртках Чернігова, Ніжина, Бендерах. Вона грала в трупах М. Кропивницького,    М. Старицького, І. Карпенка-Карого, виступала в Руському народному театрі товариства «Руська Бесіда» у Львові, Київському театрі М. Садовського. Акторка відстоювала ідею українського театру, закликала скасувати адміністративні обмеження його існування в Російській імперії на Всеросійському з'їзді сценічних діячів у Москві (1897). Найкращі українські драматурги писали для неї свої п'єси. М. Заньковецька створила багато пронизливих жіночих образів. В її репертуарі — понад 30 театральних ролей, переважно — драматично-героїчні персонажі. Вона «пережила» жіноче безталання Харитини («Наймичка» І. Карпенка-Карого, 1887), Олени («Глитай, або ж Павук» М. Кропивницького, 1883), Ази («Циганка Аза» М. Старицького, 1892), Катрі («Не судилось» М. Старицького, 1889), Цвіркунки («Чорноморці» М. Старицького, 1882), Галі («Назар Стодоля» Т. Шевченка, 1882), Аксюші («Ліс» О. Островського, 1891). Актриса створювала образи, проникнуті справжнім драматизмом і запальною комедійністю. Вона уславлювала своєю грою простих людей, розкриваючи безмежність їхніх душ. Маючи чудовий голос — драматичне сопрано, незрівнянно виконувала у спектаклях українські народні пісні. Ця актриса першою отримала звання народної артистки у 1923 р. Вона також була першою українською артисткою, задіяною у кінематографі.
Після бурхливих подій революції 1905 р. українське театральне життя набуває нових рис та форм. Значно поширюються зв'язки між театральними діячами Східної та Західної України (у 1905—1907 pp. М. Садовський працював директором та режисером Руського народного театру у Львові). У цей період створюється українська акторська школа соціально-психологічного театру.
У 1907 p. М. Садовський отримав для свого театру приміщення, що сприяло значній події у культурному житті України — появі першого стаціонарного українського театру в Києві. Це був загальнодоступний театр, у якому ціни на квітки були значно нижчі, ніж в інших театрах. Саме тому сюди масово їхали люди з усіх передмість Києва.
М. Садовський сформував постійну трупу акторів для великих вистав: М. Садовський, І. Мар'яненко, І. Загорський, С. Паньківський, І. Коваленко, М. Вільшанський, М. Заньковецька, Л. Ліницька, Г. Борисоглібська, М. Малиш-Федорець, О. Петляш та ін.
М. Садовський від самого початку став на шлях оновлення репертуару театру. Були поставлені кращі твори видатних українських авторів, п'єси російських класиків та зарубіжних драматургів (іноді у власному перекладі), які глядачі на українській сцені ще не бачили. Новітнім було й уведення до репертуару оперних вистав.
Перший український стаціонарний театр успішно працював до 1914 р.
У 1912 р. П. Саксаганський разом із М. Заньковецькою докладали чимало зусиль для створення українського художнього театру, але брак коштів, а згодом війна не дозволили реалізувати цей проект.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   60

Схожі:

Тема: Зразки образотворчого мистецтва Трипіль­ської та скіфської культур. Мистецтво грецьких міст Північного Причорномор\Тема: Зразки образотворчого мистецтва Трипіль­ської та скіфської культур. Мистецтво грецьких міст Північного Причорномор'я
Лу, що базується на наукових даних; виховувати любов до історії своєї Батьківщини; розвивати творчу уяву, спостережливість, пам'ять,...
Тема: Зразки образотворчого мистецтва Трипіль­ської та скіфської культур. Мистецтво грецьких міст Північного Причорномор\Тема 1: Зразки образотворчого мистецтва Трипіль­ської та скіфської культур. Мистецтво грецьких міст Північного Причорномор'я
Лу, що базується на наукових даних; виховувати любов до історії своєї Батьківщини; розвивати творчу уяву, спостережливість, пам'ять,...
Тема: Зразки образотворчого мистецтва Трипіль­ської та скіфської культур. Мистецтво грецьких міст Північного Причорномор\Уроків образотворчого мистецтва -6-7 -8 класи (35 годин, год на тиждень) Вчитель Л. В. Папіш
Зародження образотворчого мистецтва: графіки, живопису, скульптури, а також декоративно-ужиткового мистецтва І архітектури. Прагнення...
Тема: Зразки образотворчого мистецтва Трипіль­ської та скіфської культур. Мистецтво грецьких міст Північного Причорномор\Історія української культури
Стародавні кочівники кіммерійці, жили на території Північного Причорномор'я в період
Тема: Зразки образотворчого мистецтва Трипіль­ської та скіфської культур. Мистецтво грецьких міст Північного Причорномор\Педагогічні умови вивчення творів українського образотворчого мистецтва
Презентація досвіду вчителя образотворчого мистецтва Нововолинської гімназії Уманця Євгенія Анатолійовича
Тема: Зразки образотворчого мистецтва Трипіль­ської та скіфської культур. Мистецтво грецьких міст Північного Причорномор\Урок образотворчого мистецтва в 6 класі Вчителя Кізілової Г. О
Сху, В. М. Шумило та С. М. Ковальчуком; невеличка виставка графічних портретів учнів попередніх років; зразки графічних портретів,...
Тема: Зразки образотворчого мистецтва Трипіль­ської та скіфської культур. Мистецтво грецьких міст Північного Причорномор\Дипломна робота «Розвиток у молодших школярів уявлень про народне мистецтво
Кафедра образотворчого, декоративно-прикладного мистецтва, дизайну та методики їх викладання
Тема: Зразки образотворчого мистецтва Трипіль­ської та скіфської культур. Мистецтво грецьких міст Північного Причорномор\1. Найдавніший, за писемними джерелами, народ Північного Причорномор’я – це кіммерійці
України. Відповіді на завдання тесту з історії України зовнішнього незалежного оцінювання 2010 року. Друга сесія
Тема: Зразки образотворчого мистецтва Трипіль­ської та скіфської культур. Мистецтво грецьких міст Північного Причорномор\Мистецтво, 8 клас Урок 18
Тема: Мистецтво бароко. Особливості живопису мистецтва бароко. Види та жанри мистецтва бароко. Творчість живописців Мікеланджело...
Тема: Зразки образотворчого мистецтва Трипіль­ської та скіфської культур. Мистецтво грецьких міст Північного Причорномор\Мистецтво є формою відображення суспільного буття, формою суспільної свідомості
Модуль Феномен мистецтва. Ранні форми мистецтва та особливості його розвитку у країнах Стародавнього Сходу. Мистецтво античності:...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка