Тема: Зразки образотворчого мистецтва Трипіль­ської та скіфської культур. Мистецтво грецьких міст Північного Причорномор'я



Сторінка19/60
Дата конвертації21.03.2018
Розмір9.75 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   60

2. Самостійна робота учнів
Учитель.

Використовуючи інформацію, отриману сьогодні на уроці, та матеріали підручника, заповніть цикл таблиць «Театральна культура України у XIX ст.».



Театральна культура України у XIX ст.




Особливості розвитку театру корифеїв

Питання
Характеристика


Історія виникнення

Основоположники    

Репертуар

Особливості


Перший український стаціонарний театр у Києві

Питання
Характеристика


Виникнення 

Учасники


Репертуар

Особливості



V. Актуалізація набутих знань (рефлексія)
Бесіда

1.    У якому місті з'явився перший український стаціонарний театр? Із чим де було пов'язано?
2.    Твори яких письменників використовували перші театри для своїх постанов?
3.    Із прізвищем якого українського драматурга пов'язана нова доба в історії вітчизняного театру?
4.    Назвіть корифеїв українського театру. (Заповнення схеми.).
5.    Які вистави за творами І. Котляревського, М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого чи Г. Квітки-Основ'яненка вам доводилось бачити?
6.    Яке враження вони на вас справили?
7.    Які риси притаманні героям творів І. Котляревського?
8.    Охарактеризуйте національну специфіку творів І. Котляревського, М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого чи Г. Квітки- Основ'яненка. У чому це виявляється?

VІ. Підбиття підсумків уроку

VІІ. Домашнє завдання: Створення альбому «Театр корифеїв»

10 клас


ТЕМА: Архітектура і скульптура. Міста-заповідники. Монументальна скульптура

МЕТА: ознайомлювати учнів із розвитком архітектури та скульптури XX ст., монументальною скульптурою, українськими скульпторами XX ст.; навчити  розрізняти архітектурні стилі XX ст.; ознайомлювати з містами-заповідниками України; навчити бачити красу рідної землі; розвивати зацікавленість  архітектурним мистецтвом XX ст. та скульптурою України, спостережливість, 


інтерес до культурної спадщини XX ст.; виховувати любов до мистецтва,  дбайливе ставлення до пам'яток української культури.

ОБЛАДНАННЯ: фотографії архітектурних об'єктів: залізничний вокзал у Києві   (О. Вербицький); будинок Держпрому у Харкові (С. Серафимов, С. Кравець, М. Фельгер); будинок Ради Міністрів УРСР у Києві (І. Фомін, П. Абросимов); будинок Верховної Ради у Києві (В. Заболотний); фотографії скульптур: пам'ятники Артему в Святогорську, княгині Ользі в Києві, Т. Шевченку в Ромнах, 


Г. Сковороді в Києві на Контрактовій площі (І. Кавалерідзе); пам'ятник А. Міцкевичу (М. Паращук); фотографії українських міст-заповідників.

ХІД УРОКУ


І. Організаційний момент
ІІ. Актуалізація опорних знань
Бесіда
1.    Як ви вважаєте, які зміни відбулися в архітектурі XX ст.?
2.    Чи знаєте ви архітекторів XX ст.?
3.    Що ми називаємо монументальною скульптурою?
4.    Які монументальні скульптури є на вулицях вашого міста (села)?
5.    Із якими подіями пов'язані ці монументальні скульптури?

ІІІ. Мотивація навчальної діяльності
ІV. Викладення нового навчального матеріалу
1. Розповідь учителя
Архітектура. 
Наприкінці XIX — на початку XX ст. в українській архітектурі набуває поширення модернізм, що виявилося в геометрично чітких лініях споруд, динамічності їхніх форм. У цьому стилі побудовано залізничні вокзали Києва, Львова, Харкова, Жмеринки, перший в Україні критий ринок (Бессарабський). Найяскравішими постатями архітектурного модернізму були К. Жуков, О. Вербицький, М. Верьовкін та ін. Пошуки та експерименти архітекторів-модерністів мали на меті забезпечити максимальну функціональність будівлі, зберігши при цьому чіткість у лініях фасаду.
У 1910—1920 pp. поширився стиль необароко — спроба поєднати традиції високого «мазепинського бароко» із досягненнями європейського модернізму.
Із 1920-х pp. в архітектурі починається радянський період, що є досить складним, насиченим тотальним знищенням, руйнацією багатьох споруд.
Новий конструктивістський напрям найяскравіше виявився у новобудовах Харкова — ансамбль центра міста з комплексом адміністративних організацій та установ (будинок Держпрому, 1925—1929; арх. С. Серафимов, С. Кравець, М. Фельгер), будинок Проектних організацій (1930—1938; арх. С. Серафимов та М. Зандберг-Серафимова), найбільша у Європі площа. Такі самі тенденції панували і в архітектурі інших міст України. Зводилися чисельні робітничі гуртожитки й палаци культури.
Комуністичний режим зруйнував чимало визначних будівель, що пізніше були внесені до офіційних списків пам'яток архітектури (Михайлівський Золотоверхий Собор у Києві, Троїцький Собор у Глухові тощо). Сьогодні деякі з них, наприклад, Михайлівський Золотоверхий чи Успенський Собор у Києві, відбудовані.
У 1932 p., з організацією єдиної Спілки архітекторів, було проголошено єдиний творчий метод — метод соціалістичного реалізму і тотальної орієнтації на класику. У 1936—1939 pp. було споруджено: будинок, у якому нині розташоване Міністерство закордонних справ України (проект П. Лангбарда); будинок Кабінету Міністрів України (проект І. Фоміна); будинок Верховної Ради (проект В. Заболотного).
Після Другої світової війни розпочалась відбудова міст і сіл України. Багаті традиції українського бароко, поєднані з модернізованою класикою, використали автори в забудові Хрещатика (арх.: О. Щусєв, О. Власов, А. Добровольський,   В. Слізаров та ін.). В архітектурі будинків активно застосовували українську орнаментальну пластику й колорит.
У 1960—1970 pp. з'являються перші прояви нової образності архітектури, використання сучасних індустріальних конструкцій та прогресивних будівельних матеріалів — Палац спорту в Києві (1958—1960; арх. М. Гречина, О. Заваров); наземні станції Київського метрополітену «Хрещатик» (арх. А. Добровольський,     В. Слізаров та ін.); «Університет» (арх. Г. Головко, М. Сиркін та ін.); готель «Тарасова гора» у Каневі (арх.: Н. Чмутіна, Е. Гусєва, В. Штолько та ін.); Палац дітей та юнацтва у Києві (арх. А. Мілецький, Е. Більський); кіноконцертний палац «Україна» (арх. Є. Маринченко та ін.). Оригінальністю та новизною форм позначена архітектура комплексу Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка (арх.: В. Ладний, А. Буділовський, Л. Коломієць та ін.).
У 1980-і pp. в архітектурі України позначилось певне подолання стереотипів масового житлового будівництва та скерування його до еклектичної архітектури XIX ст.


Скульптура. 
Для скульптури XX ст. характерними є стильові зміни. У цей час співіснують дві основні стильові тенденції — класицизм (що перейшов у кінцеву стадію — академізм) та реалізм. Наприкінці XIX — на початку XX ст. провідного значення набула монументальна пластика, що відповідало загальній атмосфері суспільства.
У 1905 р. встановлено пам'ятник просвітителеві і вченому В. Каразіну (скульп. І. Андреолетті) у Харкові, у 1911 p.— М. Гоголю (скульп. І. Гінбург) у с. Великі Сорочинці.
Складне й насичене подіями XX ст. сповнене цікавих творчих постатей, зокрема скульпторів (П. Забіла, Л. Позен, Б. Едуардс, В. Беклемішев).
Однією з цікавих багатогранних особистостей є Іван Петрович Кавалерідзе (01(14).04.1887—03.12.1978) — скульптор, режисер кіно та театру, драматург, сценарист, народний артист УРСР (1969). Навчався у Київському художньому училищі, у Петербурзькій Академії мистецтв.
У 1911 —1915 pp. працював скульптором і художником-оформлювачем російської кінофірми «Тімман і Рейнгард». Ще у 1930-і роки здобув репутацію «дисидента»: деякі його фільми («Коліївщина», «Прометей») були заборонені до показу, деякі з пам'ятників знищені, а багато учнів і співробітників репресовані. Його самого від репресій урятувала лише популярність.
Скульптури, створені І. Кавалерідзе: пам'ятник княгині Ользі в Києві (знищений у 1919 p., відновлений у 1996 p.); пам'ятник Т. Шевченку в Ромнах (Сумська область); пам'ятний знак на території Софійського Собору на честь відкриття першої на Русі бібліотеки Ярославом Мудрим; пам'ятники Г. Сковороді у Києві на Контрактовій площі (1977), у Лохвиці (1922), відновлений автором у бронзі (1972), у Харкові (останній споруджений посмертно за проектом); пам'ятники більшовикові Артему в містах Артемівськ і Святогорськ (останній — величезна 27-метрова статуя, що височіть над Сіверським Донцем і Святогорською Лаврою).
Фільмографія: «Злива» (1929), «Перекоп» (1930), «Коліївщина» (1933), «Прометей» (1936), «Наталка-Полтавка» (1936), «Запорожець за Дунаєм» (1937), «Григорій Сковорода» (1958), «Повія» (1961, за романом П. Мирного).
Інший представник української скульптури — Михайло Паращук (1878— 1963) родом із Тернопільщини. Молодість скульптора була пов'язана із Галичиною. У 1893—1896 pp. молодий скульптор перебував у Кракові, де опанував техніку ліплення, різьблення по каменю, консервації, металевого лиття. Він відвідував Краківську академію (скульптурні студії професора Барабаша). Згодом він продовжив навчання у Віденській академії мистецтва. Однак, брак коштів для подальшого навчання змусив М. Паращука повернутись до Львова, де він продовжив навчання у професора А. Попеля. У 1911 —1913 pp. М. Паращук жив у Києві. Видатним твором скульптора став пам'ятник польському поетові А. Міцкевичу (1905—1906, у співавторстві з А. Попелем), який було встановлено у Львові.
Пізніше М. Паращук удосконалював майстерність у Парижі (у студіях Жюльєна та Родена). Він створив цікаві жанрові композиції «Танок», «Скрипачка» до циклу «Поневолені» (1905—1907), виконав скульптурні портрети відомих діячів української культури: В. Стефаника, С. Людкевича, Т. Шевченка, І. Франка,  М. Лисенка.
Значна частина творчого життя М. Паращука минула поза Україною: у Польщі, Австрії, Німеччині, Франції, Естонії, Латвії, Болгарії.
В українській скульптурі початку XX ст. першочергового значення набула шевченківська тема. До неї зверталося багато скульпторів — П. Забіла, С.-Р. Левандовський, М. Манізер, Г. Кузневич, В. Беклемішев, М. Паращук, М. Гаврило, І. Кавалерідзе, М. Грицюк, А. Фуженко, Ю. Синькевич, І. Гончар та ін.
У 1929 р. було оголошено Всесоюзний конкурс на пам'ятник Т. Шевченку для Харкова (на той час — столиця УРСР). Другий та третій конкурси відбулися у 1933 p., де перемогу здобув проект скульптора М. Манізера й архітектора І. Лангбарда.  М. Манізер також є автором пам'ятників Т. Шевченку в Києві (1939, перед будинком Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка) та Каневі (1939).
Міста-заповідники. 
Національний історико-культурний заповідник «Качанівка» — заповідник у с. Качанівка Ічнянського р-ну Чернігівської обл. на берегах річки Смош. Створений у 1981 р. на основі палацового ансамблю і парку дворянської садиби, що була заснована в 1770-і pp. і сьогодні є єдиною серед українських садиб, що збереглася в комплексі. У лютому 2001 р. заповіднику надано статус національного. Урочище Качанівка розташувалось на околиці села на пересіченому ландшафті місцевості. Верхнє плато займає палацовий комплекс будівель, що є пам'ятками архітектури, нижнє — мальовничий парк із 12-ма ставками, павільйонами, скульптурами, парковими містками, «руїнами», амфітеатром. Палац споруджено в стилі класицизму з елементами, властивими періоду історизму, цегляна, другий поверх дерев'яний, фанерований цеглою. У інтер'єрах використано червоне дерево, дуб, мармур, штучний мармур, поліхромний метлахський кахель, кольорове скло. З боку головного фасаду під прямим кутом до палацу примикають два одноповерхових флігелі, завдяки яким палац зберігає традиційну форму. Планування палацу і планувальна структура дійшли до наших днів. На першому поверсі – вестибюль і літня зала, у вестибюлі фільонкова обшивка стін і дерев'яні сходи, що ведуть до їдальні, та лицарська зала з професійним розписом плафона початку XIX ст. У палаці збереглися фрагменти старовинного інтер'єру — каміни, дзеркала на мармурових підставках, кахельні печі тощо. Палац становить інтерес як пам'ятка садибно-палацового типу XIX ст. у комплексі з ансамблем. Велику цінність мають інтер'єри, що збереглися. Качанівський парк площею 560 га, виплеканий трьома поколіннями Тарновських, є одним із найбільших пейзажних садів в Україні і Європі. Він виник на основі природного лісу і нараховує понад 50 порід дерев і 30 видів кущових.
Історико-культурний заповідник «Буша» — Державний заповідник, розташований в с. Буша на території Ямпільського р-ну Вінницької обл. Заповід¬ник створено у 2000 р. із метою збереження пам'яток архітектури, археології та історії. Усі пам'ятки комплексу «Буша» об'єднані загальною територією, це: 4 пам'ятки археології від III тис. до н. е. до XII ст. н. е.; залишки фортеці та підземних ходів XVI—XVII ст.; міська ратуша XVI ст. (розташована на те¬риторії приватної садиби); дохристиянський та християнський скельний храм V—XVI ст. з унікальним художнім рельєфом; цвинтар XVIII—XIX ст. На території заповідника також розташований парк історичної скульптури, де щорічно проводяться міжнародні зустрічі скульпторів-каменотесів, та музеї: археології, етнографії, оборони Буши та музей подільської кераміки.
Державний музей-заповідник І. Карпенка-Карого (Тобілевича) «Хутір Надія» створено на території садиби, що належала визначному драматургові, театральному діячеві кінця XIX — початку XX ст. І. Карпенку-Карому (Тобілевичу).
Садибу закладено 1871 р. батьком драматурга К. Тобілевічем і названо іменем його дружини Н. Тарковської. Згодом І. Карпенко-Карий обирає садибу постійним місцем проживання. Відтоді збереглися «Батькова хата» та стара чумацька криниця. Після повернення з трирічного політичного заслання, навесні 1887 р. Іван Карпович оселяється на хуторі та вирішує перетворити його на мальовничий куточок рідної природи — за його власним висловом «оазис в степу». На хуторі Надія він написав 11 п'єс із 18, які увійшли до золотого фонду національної класичної драматургії, а також історичні драми.
У садибі у різний час мешкали М. Садовський, П. Саксаганський, М. Садовська-Барілотті. Тут зустрічалися талановиті митці М. Заньковецька, М. Кропивницький, М. Старицький та багато інших відомих театральних діячів, письменників, художників.
До комплексу садиби входять: «Батькова хата», меморіальний будинок, приміщення літературно-меморіального музею, парк-пам'ятка садово-паркового мистецтва площею 11 га та ставок. Установлено погруддя І. Карпенка-Карого. Нині тут постійно проводяться традиційні театральні свята «Вересневі само¬цвіти». У 1956 р. «Хутір Надія» оголошено Державним заповідником-музеєм. Його унікальність відзначали видатні діячі української культури: Ю. Яновський, П. Панч, О. Гончар,  О. Корнійчук.
Національний історико-культурний заповідник «Чигирин» — розташований у Чигиринському р-ні Черкаської обл. Тут зберігаються пам'ятки різних часів, але найбільша частина їх пов'язана з історією козацтва та становленням державності українського народу. Чигирин — перша столиця України часів гетьмана Б. Хмельницького, с. Суботів — його родинний маєток. Чигиринщи- на була одним із центрів гайдамацького руху. Мотронинський монастир у Холодному Яру відіграв ключову роль у повстанні гайдамаків — Коліївщині.
Заповідник охоплює: місто Чигирин, села (Суботів, Стецівка, Медведівка), дубово-ясеневе урочище Холодний Яр та Атаманський парк. На території заповідника розташовані 35 пам'яток археології, історії, архітектури, етнографії, мистецтва, природи.
Національний історико-архітектурний заповідник «Кам'янець» розташований у Кам'янці-ІІодільському Хмельницької обл. Ще 23.03.1928 р. в Харкові Рада Народних Комісарів УРСР видала Постанову «Про оголошення замку-фортеці в місті Кам'янці-Подільському Державним історико-культурним заповідником». Відповідно до цієї Постанови замок у межах старовинних його стін і земляних валів з усіма старовинними фортечними спорудами, Руською та Польською брамами, вежею с. Баторія було оголошено Державним історико-культурним заповідником. Проголошення фортеці заповідником стало важливим, але тільки першим кроком до визнання заповідною всієї території Старого міста.
Площа заповідника становить 121 га. Це, передусім, Старе місто, затиснене в петлі річки Смотрич, а також прилеглий каньйон Смотрича, Замковий міст, комплекс Старого й Нового замків. Із 175 пам'яток архітектури Кам'янця-Подільського 115 мають національне значення, 41 — місцеве.
Батуринський історико-культурний заповідник «Гетьманська столиця». Українська козацька держава — Гетьманщина стала ключовим явищем в історії національного державотворення. Майже півстоліття столицею Лівобережної України, офіційною резиденцією її гетьманів був Батурин. Зруйнований у листопаді 1708 р. каральним загоном російського війська, Батурин відродився і вдруге й востаннє став столицею козацької держави за геть¬мана К. Розумовського, але назавжди залишився символом національної державності.
У центрі старого Батурина в урочищі Цитадель збереглися залишки земляних укріплень — колишньої фортеці. Як з'ясували археологи, саме тут, 900 років тому виникло городище, мешканці якого мали контролювати ситуацію на кордонах підвладного чернігівським князям Задесняння та переправи на р. Сейм. Утім, територія сучасного Батурина та його найближчі околиці були досить щільно заселені, починаючи ще з доби неоліту. Тут виявлені також старожитності епохи бронзи, раннього залізного віку, пам'ятки слов'янських культур І тис. н. е. й часів Київської Русі. Після перенесення у 1669 р. козацької столиці до Батурина на території Цитаделі постав гетьманський палац, у якому порядкували Дем'ян Многогрішний (1669—1672), І. Самойлович (1672—1687) та І. Мазепа (1687—1708). Поруч височів головний храм — дерев'яна Воскресенська церква. Саме тут шукали порятунку діти й жінки під час штурму Батурина військами О. Меншикова у листопаді 1708 p., саме тут вони й загинули. Від рук карателів полягла не одна тисяча мужніх захисників та жителів Батурина, а саме місто було спалене і зруйноване. У квітні 2004 р. на території Цитаделі було встановлено пам'ятник жертвам Батуринської трагедії — величезний кам'яний хрест із бронзовою фігурою розіп'ятого Ісуса Христа (скульп. А. Гайдамака, лауреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка).
Єдина споруда, що встояла після штурму Батурина російським військом,— будинок Генерального суду Гетьманщини. Напевне, саме про нього згадав  Т. Шевченко в поемі «Великий льох»: «На тім пожарищі одна тільки й осталась в Батурині хата». Цей цегляний одноповерховий будинок із двокамерним підвалом був споруджений за гетьмана Д. Многогрішного. У підвалі, з якого підземний хід вів, імовірно, до Батуринської фортеці, було розміщено кімнату слідства й камеру тортур. Утім, наприкінці XVII ст. функціональне призначення будинку суттєво змінилося. Він перейшов у власність В. Кочубея, який оселився тут зі своєю численною родиною. До найближчого оточення В. Кочубея належав і канцелярист  С. Величко — автор славнозвісного козацького літопису. На його честь у 1991 р. на будинку було встановлено меморіальну дошку. Довкола оселі В. Кочубей облаштував великий парк, що займав близько 130 десятин, із мальовничим ставом у руслі Чорної річки, яка впадала у Сейм. Сьогодні річечка практично пересохла, а територія парку займає лише 10 га. Саме у цій місцині, чудовій будь-якої пори, зустрічались на таємних побаченнях І. Мазепа та М. Кочубей. Небуденна історія їхнього палкого кохання зазвичай викликає особливий інтерес у гостей Батурина. Усі вони прагнуть прогулятися «Алеєю кохання» у парку В. Кочубея, якою потай ходила на побачення до гетьмана красуня Мотря. Будинок В. Кочубея перебував у власності нащадків генерального судді до 1917 р. Старожили згадують, що одразу після революційного буревію бачили у господі рештки старого меблювання — письмовий стіл червоного дерева, дубову шафу й навіть крісло В. Кочубея. Тривалий час ця унікальна пам'ятка української архітектури перебувала в занепаді, у зарослому бур'янами й чагарником парку. Тільки у 1970-і pp. будинок було реставровано, і в ньому розмістився Батуринський краєзнавчий музей, на базі якого створювався запо¬відник «Гетьманська столиця». На відміну від будинку В. Кочубея, заміська резиденція І. Мазепи в урочищі Гончарівка не збереглася. У 1991 р. на тери¬торії заміської резиденції було встановлено меморіальну плиту з портретом І. Мазепи.

V. Актуалізація набутих знань (рефлексія)

1. Проблемне питання


Які архітектурні споруди XX ст., на вашу думку, є найцікавішими у вашій місцевості?

2. Прийом «Мікрофон»
Закінчіть речення:
-    «Для мене архітектура XX ст.— це...»; 
-    «Якби я був архітектором, то збудував би...»; 
-    «Скульптура XX ст. є...»; 
-    «Провідною темою скульптури XX ст. є...»; 
-    «Міста-заповідники України — це...»; 
-    «Я хочу відвідати... тому, що...».

VІ. Підбиття підсумків уроку
VІІ. Домашнє завдання: Живописні малюнки в стилі сучасного мистецтва

10 клас


ТЕМА: Живопис. Український авангард. Графіка. Народне мистецтво та основні центри

художніх промислів. Петриківський розпис

МЕТА: ознайомлювати учнів із розвитком живопису XX ст., поняттями «авангард» та «український авангард», видатними графіками і живописцями XX ст., народним мистецтвом України та основними художніми промислами, одним із яких є  петриківський розпис; розвивати зацікавленість мистецтвом, спостережливість, інтерес до культурної спадщини; виховувати любов до мистецтва, дбайливе


ставлення до народного мистецтва, пам'яток української культури.

ОБЛАДНАННЯ: репродукції картин українського авангарду та зразків петриківського розпису, фотографії центрів народних промислів України, мапа України.



ХІД УРОКУ
І. Організаційний момент
ІІ. Актуалізація опорних знань
ІІІ. Мотивація навчальної діяльності
ІV. Викладення нового навчального матеріалу
Розповідь учителя
Живопис і графіка. 
На початку XX ст. у галузі живопису й графіки активно працювали майстри, більшість із яких здобули європейську освіту: О. Мурашко, О. Новаківський, І. Трут, П. Ковжун, М. Сосенко, М. Бойчук. Розвиток живопису в Україні у післяреволюційні роки відзначався боротьбою художніх напрямів і течій. Поряд із тими, хто перебував на позиціях традиційного реалізму, працювали прихильники футуризму, формалізму. Крім масових агітаційних форм образотворчого мистецтва, помітного прогресу досягло малярство (К. Костанді, Ф. Кричевського, О. Мурашко, М. Самокиша). У Західній Україні працювали художники: І. Труш, О. Монастирський, О. Курилас. Визначилися групи, які розвивали традиції українських і російських передвижників. На західноєвропейські зразки орієнтувалися представники Об'єднання сучасних художників України. На Всеукраїнських художніх виставках експонувалися твори О. Шовкуненка (цикл «Одеський суднобудівний завод»), Ф. Кричевського («Мати», «Довбуш»), В. Коровчинського («Селяни»). Справжнім центром авангардного мистецтва став Київський художній інститут. У 1920-і pp., крім Української Академії мистецтва, у Харкові та Одесі було організовано мережу державних художніх музеїв.
Видатним художником, творчість якого розвинулася на початку XX ст., був    Федір Кричевський (1879—1947), який закінчив Московське училище живопису, скульптури та архітектури, а у 1910 р.— Петербурзьку академію мистецтв. Його картини «Наречена» та «Поховання» на біблійні сюжети надали йому право на закордонне студіювання. У «Нареченій» розкрито реальний образ, що змальований із сільської дівчини Христі Скубій, яка мешкала на Полтавщині у с. Шишках. У1914 р. Ф. Кричевський став директором Київського художнього училища, був обраний першим ректором Української академії мистецтв (1917— 1922) та Київського художнього інституту (1922—1941; у 1924 р. Академію перейменовано на Київський художній інститут). Найповніше художник виявив себе у народній темі. Його панно-триптих «Життя» (ліва частина «Любов», центральна— «Сім'я», права— «Повернення») розповідає про етапи життя звичайної родини (щастя родини, що ґрунтується на любові, знищує війна, з якої повертається покалічений син-солдат). Митець також займався оформленням театральних вистав, зокрема оформлював оперу М. Лисенка «Тарас Бульба» у Харківському театрі опери та балету. Вихованцями школи, що створив Ф. Кричевський, були українські художники: Т. Яблонська, Г. Мелехов, Є. Волобуєв.
Поряд із традиційним живописом, частина художників, які захоплювалися революційним оновленням суспільства, схилялась до формальних течій (кубофутуристи, супрематисти, конструктивісти тощо). Україна була одним із першоджерел загальноросійського авангардизму. До художників-авангардистів належав Казимир Малевич, який народився 23.02.1878(1879) р. у Києві.
Учитися малювати художниц почав самостійно, після того, як у віці 15 років мати подарувала йому набір фарб, а у 17 років деякий час навчався у Київській рисувальній школі М. Мурашка. Приїхавши 1905 р. до Москви, займався у студії Ф. Рерберга, спробував майже усі тогочасні стилі — від живопису в дусі передвижників до імпресіонізму та містичного символізму, а після цього до постімпресіоністич-ного «примітиву»; був учасником виставок «Бубновий валет» й «Ослиний хвіст», членом «Спілки молоді».
Робота над декораціями й костюмами до постановки наприкінці 1913 р. футуристичної опери «Перемога над Сонцем» (текст А. Кручених, музика М. Матюшина, пролог В. Хлебникова) згодом була осмислена К. Малевичем як становлення супрематизму. Саме робота над цими декораціями наштовхнула художника на створення відомої роботи «Чорний квадрат», що експонувалася 1915 р. на виставці «0,10». У живописі в цей час художник розробляв теми й сюжети «незрозумілого реалізму», що використовував алогізм, ірраціональність образів як інструмент руйнування скостенілого традиційного мистецтва; алогічний живопис, що виражав незрозумілу, трансраціональну реальність і був побудований на монтажі різнорідних пластичних і образних елементів, що шокували і складалися в композицію, наповнену сенсом, який осоромлює буденний розум своєю незбагненністю («Пані на зупинці трамвая», 1913; «Авіатор», «Композиція з Моною Лізою», обидві 1914; «Англієць в Москві», 1914, та ін.).
Із великою підозрою ставилася влада до діяльності К. Малевича (його двічі заарештовували — у 1927 і 1930 pp.). До кінця життя він потрапляв у обстановку соціальної ізоляції. Самобутня «школа Малевича», що утворилася з його вітебських і ленінградських учнів (В. Срмолаєва, Н. Суєтін, Л. Хідекель, І. Чашник та ін.), тяжіє або до прикладного дизайну, або до «підпільно-неофіційного» мистецтва. Переживаючи за долю своєї спадщини, під час закордонного відрядження 1927 р. майстер залишив значну частину своїх картин і архіву в Берліні (згодом вони стали основою фонду К. Малевича в Амстердамському міському музеї). Помер Казимир Малевич у Ленінграді (Санкт-Петербурзі) 15.05.1935 р.
Представником футуризму та кубофутуризму є Борис Косарев — художник (у т. ч. — театральний), фотограф, який народився у Харкові 04.08.1897 р. У 14-річному віці Б. Косарев вступив до художньо-ремісничої навчальної майстерні декоративного живопису Харківського товариства писемності, якою з 01.03.1909 р. завідував Л. Тракал. Окрім спеціальних і загальноосвітніх предметів, тут викладали також креслення і народний орнамент. У 1915 р. Косарева без іспитів було зараховано до художнього училища, де він навчався у О. Кокеля живопису, у М. Пестрікова — малюнку та у О. Любімова — роботи з темперою і клейовими фарбами. У 1914—1915 pp. Б. Косарев під керівництвом художника-декоратора О. Гончаренка розписує декілька церков. У 1915 р. він випробує свої сили як помічник декоратора під керівництвом М. Офенгендта у Літньому театрі оперети, а вже через рік спільно з Бобрицьким бере участь у оформленні спектаклю «Бранда» Г. Ібсена в Харківському драматичному театрі: йому доручають пейзажні сцени. Із цього починається його кар'єра театрального художника. У ці роки Б. Косарев сповідує естетичні ідеали футуризму—є членом групи харківських кубофутуристів «Союз Семи». У 1918 р. група видала збірник-альбом своїх робіт під назвою «Сім плюс Три».
Кращими є його роботи до спектаклів: «За двома зайцями» М. Старицького, «Марко у пеклі» І. Кочерги (обидва — 1928) і «Комсомольці» Л. Первомайського (1930); «Соло на флейті» І. Микитенка(1932); «Мартин Боруля» І. Карпенка- Карого (1934) у Харківському театрі української драми ім. Т. Г. Шевченка; «Скупий» Ж.-Б. Мольєра (1937), «Івасик-Телесик» А. Шияна(1938)і «Бременські комедіанти» братів Гримм (1940) у Харківському театрі юного глядача; Ярослав Мудрий» І. Кочерги (1946) у Харківському театрі української драми ім. Т. Г. Шевченка (за цю виставу Косарев отримав Сталінську премію, 1947).
Як фотограф він працював помічником оператора Д. Демуцького на кінозніманнях шедевра О. Довженко «Земля».
Член Спілки художників України з 1944 р. Упродовж багатьох років викладав у Харківському художньо-промисловому інституті (з 1952 р.— професор). Єдина прижиттєва персональна виставка відбулася у 1960-і pp. Роботи зберіга¬ються в музеях Італії, СІЛА, Франції, Югославії, Росії, України.
Особливе місце серед художників кубістичного спрямування посідає Василь Єрмілов, який народився у Харкові 09(21).03.1894 р. у родині кравця.
У 1905—1909 pp. навчався в місцевій Школі декоративного живопису і, закінчивши її, заробляв на життя, розписуючи інтер'єри. У 1910 р. вступив до Харків¬ського художнього училища, але, невдоволений дуже консервативною системою викладання, залишив його і займався в Школі-студії Е. Штейнберга й А. Грота. Виїхав із Харкова до Москви (1911), де вже наступного року вступає до Училищі живопису, творення і архітектури, але швидко облишив (з аналогічних причин), після чого відвідував студії І. Машкова й П. Кончаловського. У 1914 р. повернувся до рідного міста. Примикав до харківської футуристичної групи «Союз Сіми» (1918)й «Асоціації революційного мистецтва України» (АРМУ; з 1927р.).
В. Єрмілов — автор багатьох проектів: збірних кіосків, агітаційних і книжкових фургонів, трибун-реклам. Він також працював у промисловій графіці: ескізи оформлення упаковок, сірникових коробок, заводських і фабричних марок. Займався обробкою шрифтів, створив новий шрифт, малював обкладинки для книжок («Ладомир» В. Хлєбніковау 1920р.) та журналів («Колосья», 1918; «Нове мистецтво», 1927; «Авангард», 1928—1930; «Культура и пропаганда», 1933). Поступово відточується те, що згодом назвали «Єрмілівським шрифтом»,— сухувате, чітке, із вивіреними пропорціями накреслення. Звідси — один крок до дизайну. Епоха вимагала від художника не живописних полотен і акварелей, а участі у створенні утилітарних речей: трибун і кіосків, рекламних щитів і плакатів; при цьому В. Єрмілов скрізь залишався художником. Ре¬зультат — золота медаль на виставці у Лейпцизі за дизайн сірникової коробки.
У 1962 р., за п'ять років до смерті, відбулася його перша персональна ви¬ставка, присвячена 50-річчю творчої діяльності.
До джерел народної творчості та традиційного народного мистецтва звертався засновник окремої художньої школи в Україні Михайло Бойчук. Група митців, які підтримували погляди М. Бойчука, породили течію «бойчукізм». У цій групі брали участь: І. Падалка, В. Сідляр, О. Павленко, А. Іванова, М. Рокицький, К. Гвоздик та ін. Оригінальні твори групи М. Бойчука, що не мали аналогій у попередніх періодах розвитку мистецтва, було знищено, як і їхніх авто¬рів: 1932 р. в Україні було скасовано всі незалежні угруповання художників.
Художники О.Лещинський і В.Манастирський (вихованці Варшавської академії мистецтв) були яскравими прихильниками постімпресіоністичного краєвиду, в дусі неопуантилізму. Вони надавали перевагу карпатським краєвидам, незмінно природу бачили заповнену сонцем, у переливчастій грі чистих дзвінких барв. В. Манастирський (з 1968 р.— професор) — автор картин «Гуцульський гурток народної музики» (1951), «Леґінь» (1949), «Верховинка» (1960).
Основоположниками закарпатської художньої школи стали Й. Бокшай, А. Ерделі, Е. Грабовський, Ю. Віраг. Троє перших навчались у Будапештській академії мистецтв, Віраг — у Мюнхені та Парижі (Академії Р. Жюльєна). Малювали портрети, краєвиди, картини побутового жанру. Й. Бокшай у ранніх творах звертався до різних жанрів: портрет, краєвид, побутова картина, книжкова та станкова графіка. Із закарпатських художників лише Й. Бокшай у ранньому періоді займався монументальним малярством (розпис плафона Кафедрального собору в Ужгороді, 1939), де виявилися впливи італійського мистецтва. У 1920-і pp. з ініціативи Й. Бокшая та А. Ерделі в Береговому та Кошицях (Східна Словаччина) відбулася перша виставка (свої твори демонстрували Ю. Віраг, Е. Грабовський, Й. Бокшай, А. Ерделі, С. Берегі та ін.). Закарпатське малярство 1920—1940-х pp. складалося поступово, звільняючись від деякого впливу угорського та чеського мистецтва і виростаючи на ґрунті духовної та матеріальної культури свого краю, що надавало йому глибоко національного виразу.
У 1930-i pp. мистецтво Закарпаття поповнилося молодим поколінням, до якого належали: А. Коцка, Е. Контратович, А. Борецький, 3. Шолтес, Ф. Манайло. Станкові та монументальні картини Ф. Манайла виразно позначені впливами експресіонізму та народного мистецтва.
Після акту приєднання Закарпаття до радянської України (1945) на творчості видатних майстрів відбились нові історичні та соціокультурні зміни. З'явились тематичні картини Е. Контратовича, краєвиди А. Борецького, «Груповий портрет ужгородських художників» А. Ерделі, «Бокораші» та «Великий Верх» Й. Бокшая, сповнена ліричної чарівності «Верховинка» А. Коцки, «Лісоруби» Г. Глюка, «Гуцульська ґражда» Ф. Манайла, що належать до високих творчих досягнень мистецтва.
У галузі станкової графіки у XX ст. працювали: М. Жук, І. Падалка, В. Заузе. Видатний графік Г. Нарбут оформив перші українські радянські книги й журнали «Мистецтво», «Зорі», «Сонце труда», а також перші українські державні знаки (банкноти й поштові марки). Інший представник мистецтва графіки, П. Ковжун, був представником футуризму, згодом — конструктивізму і створив обкладинки до книг І. Франка, А. Крушельницького, альманах «Сонцецвіт», екслібриси. Також він плідно працював у жанрі промислової графіки.
В історії українського образотворчого мистецтва кінець XX ст. позначений змінами: зникли ідеологічні обмеження, відійшов у забуття стиль соціалістичного реалізму, українські митці нарешті змогли працювати в умовах свободи. Творчі виставки засвідчили появу різноманітних форм і засобів вираження творчого задуму.
Народне мистецтво та основні центри художніх промислів. Народні промисли є невід'ємною складовою української культури і однією з традиційних базових галузей народного мистецтва українців, зберігаючи духовні здобутки українського народу, його традиційні цінності. Під впливом кліматичних, природних умов, особливостей побуту українців, властивостей місцевої сировини та історичних чинників у кожному етнографічному регіоні України вироблялися локальні предмети художньої образності, орнаментики, формотворення. В Опішні, Решетилівці, Косові, Богуславі, Гавареччині, Петриківці, Діхтярях, Глинянах, Клембівці та інших населених пунктах існують школи традиційного народного мистецтва.
Один із осередків українського народного ткацтва, килимарства, вишивки — смт Решетилівка (Полтавська обл.), що відома виробництвом декоративних тканин: доріжок, скатертин, килимів, вишиваних рушників, сорочок, що відзначаються декоративністю і яскравістю барв. Решетилівські вироби експонуються на міжнародних виставках.
Здавна відомий центр багатьох народних промислів та ремесел — м. Косів (Івано-Франківська обл.). Тут працюють знані народні майстри: ковалі, ткачі, гончарі, різьбярі по дереву, вишивальниці та інші умільці. Найбільше у світі відома косівська кераміка.
Богуславщина (Київська обл.) — район, що здавна був центром народних промислів. Тут працювали талановиті гончарі, ткалі, вишивальниці, ложкарі, килимарі. У цьому багатому на ліси краї виготовляли навіть козацькі чайки.
Петриківський розпис.
Петриківський розпис — унікальний вид розпису на деревині чи папері, походить із козацького с. Петриківка (Дніпропетровська обл.) На початку XIX ст. на основі настінного розпису виник декоративний розпис, що виконують на різних предметах: вазах, тарілках, глечиках, карафках.
Зберігаючи всі традиційні мотиви настінних розписів, петриківський розпис вирізняється розширенням діапазону зображень садових (жоржини, айстри, тюльпани, троянди) та польових (ромашки, волошки) квітів, залученням до узорів мотиву ягід (калини, полуниці, винограду) та акантового листа («папороті»), також бутонів. Крім цього, петриківські орнаменти й мотиви розпису мають більше рис натуралізму. Поряд із традиційними фарбами рослинного походження, малювання якими потребувало періодичного підновлення (двічі на рік), у петриківському розписі часто використовують олійні фарби.
Починаючи з 1950-х pp., у с. Петриківка відбулися своєрідні зміни в настінних розписах. Тут різко зменшилася кількість хат, власноручно розмальованих господарями, а стало звичним прикрашати інтер'єри довгими орнаментованими паперовими стрічками, що були намальовані петриківськими майстринями. Орнаменти складають з паперових повторених у ритмічному чергуванні рослинних мотивів. Наліплюють стрічки на полиці, на карнизи печей і грубок, а вирізані з них окремі мотиви розміщують у найрізноманітніших композиціях (відповідно до смаку господині) на печі, здебільшого на комині. У такий спосіб, при зниженні власної творчої роботи, незрівнянно збільшилося декорування інтер'єру готовими малюнками, виконаними найбільш кваліфікованими народними майстрами.
Перші розписи міського громадського інтер'єру датують 1940-ми pp. Відтоді петриківчани брали участь у розписуванні павільйону УРСР на Всесоюзній сільськогосподарській виставці у Москві, а після Великої Вітчизняної війни розписали багато магазинів у Москві та Києві. їхні останні праці — розписи екстер'єрів на Виставці передового досвіду УРСР у Києві.
Розписуючи той чи інший громадський інтер'єр, навіть дуже великий за розмірами, петриківські майстри переносили, по суті, свій хатній зразок у нові для них приміщення, змінюючи лише масштаби до відповідних розмірів.
Першими до роботи на промислі взялися випускники Школи декоративного малювання (вона існувала в осередку в 1936—1941 pp.), творчість якої було представлено на виставці роботами Ф. Панка, В. Соколенка, І. Завгороднього, Я. Клюпи, О. Пікуш, Г. Прудникової, М. Шимацької, Н. Шулик. Засвоєні ними здобутки Т. Пати, яка викладала у Школі, у поєднання зі специфічними при¬йомами, що виникли в процесі опанування техніки підлакового розпису, зумовили загальний характер нового петриківського малювання.
У 1958 р. було створено цех підлакового розпису на базі художньо-виробничої артілі «Вільна селянка», 3 роки потому реорганізованої у фабрику сувенірних виробів «Дружба»; у 1970 р. був заснований ще й експериментальний цех петриківського розпису Художнього фонду УРСР. Так був закладений фунда¬мент для творчого об'єднання всіх художніх сил с. Петриківки.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   60

Схожі:

Тема: Зразки образотворчого мистецтва Трипіль­ської та скіфської культур. Мистецтво грецьких міст Північного Причорномор\Тема: Зразки образотворчого мистецтва Трипіль­ської та скіфської культур. Мистецтво грецьких міст Північного Причорномор'я
Лу, що базується на наукових даних; виховувати любов до історії своєї Батьківщини; розвивати творчу уяву, спостережливість, пам'ять,...
Тема: Зразки образотворчого мистецтва Трипіль­ської та скіфської культур. Мистецтво грецьких міст Північного Причорномор\Тема 1: Зразки образотворчого мистецтва Трипіль­ської та скіфської культур. Мистецтво грецьких міст Північного Причорномор'я
Лу, що базується на наукових даних; виховувати любов до історії своєї Батьківщини; розвивати творчу уяву, спостережливість, пам'ять,...
Тема: Зразки образотворчого мистецтва Трипіль­ської та скіфської культур. Мистецтво грецьких міст Північного Причорномор\Уроків образотворчого мистецтва -6-7 -8 класи (35 годин, год на тиждень) Вчитель Л. В. Папіш
Зародження образотворчого мистецтва: графіки, живопису, скульптури, а також декоративно-ужиткового мистецтва І архітектури. Прагнення...
Тема: Зразки образотворчого мистецтва Трипіль­ської та скіфської культур. Мистецтво грецьких міст Північного Причорномор\Історія української культури
Стародавні кочівники кіммерійці, жили на території Північного Причорномор'я в період
Тема: Зразки образотворчого мистецтва Трипіль­ської та скіфської культур. Мистецтво грецьких міст Північного Причорномор\Педагогічні умови вивчення творів українського образотворчого мистецтва
Презентація досвіду вчителя образотворчого мистецтва Нововолинської гімназії Уманця Євгенія Анатолійовича
Тема: Зразки образотворчого мистецтва Трипіль­ської та скіфської культур. Мистецтво грецьких міст Північного Причорномор\Урок образотворчого мистецтва в 6 класі Вчителя Кізілової Г. О
Сху, В. М. Шумило та С. М. Ковальчуком; невеличка виставка графічних портретів учнів попередніх років; зразки графічних портретів,...
Тема: Зразки образотворчого мистецтва Трипіль­ської та скіфської культур. Мистецтво грецьких міст Північного Причорномор\Дипломна робота «Розвиток у молодших школярів уявлень про народне мистецтво
Кафедра образотворчого, декоративно-прикладного мистецтва, дизайну та методики їх викладання
Тема: Зразки образотворчого мистецтва Трипіль­ської та скіфської культур. Мистецтво грецьких міст Північного Причорномор\1. Найдавніший, за писемними джерелами, народ Північного Причорномор’я – це кіммерійці
України. Відповіді на завдання тесту з історії України зовнішнього незалежного оцінювання 2010 року. Друга сесія
Тема: Зразки образотворчого мистецтва Трипіль­ської та скіфської культур. Мистецтво грецьких міст Північного Причорномор\Мистецтво, 8 клас Урок 18
Тема: Мистецтво бароко. Особливості живопису мистецтва бароко. Види та жанри мистецтва бароко. Творчість живописців Мікеланджело...
Тема: Зразки образотворчого мистецтва Трипіль­ської та скіфської культур. Мистецтво грецьких міст Північного Причорномор\Мистецтво є формою відображення суспільного буття, формою суспільної свідомості
Модуль Феномен мистецтва. Ранні форми мистецтва та особливості його розвитку у країнах Стародавнього Сходу. Мистецтво античності:...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка