Тетяна Ткаченко, Тарас Чухліб василь чухліб



Сторінка3/10
Дата конвертації11.04.2017
Розмір1.58 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

ГРОМАДСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ. ЛІТСТУДІЯ МАЛИШКА.

Від початку 1970 року Василь Чухліб на громадських засадах виконував обов’язки замісника начальника Обухівського районного штабу «Комсомольський прожектор», а в квітні того ж року був нагороджений путівкою до Югославії. В характеристиці, підписаній для виїзду за кордон головним редактором «Зорі Жовтня» І. Самойліченком відзначалося (мовою оригіналу) «За время работы заведующим сельскохозяйственным отделом (с марта 1968 года) Чухлиб В. В. Показал себя трудолюбивым, деятельным, исполнительным и инициативным работником, хорошо владеющим журналистским мастерством. Публикуемые им материалы отличаются серьезностью, глубиной, яркостью изложения… По характеру спокойный уравновешенный. Пользуется авторитетом и уважением в коллективе и среди общественности…»38.

У першій половині 1970-х років Василь Чухліб на громадських засадах очолював кореспондентський пункт газети «Молода гвардія» в Обухівському районі. Окрім того, протягом п’ятнадцяти років, з 1970 до 1985 року, керував місцевою Літературною студією ім. Андрія Малишка. По суті, це була громадська організація «за інтересами», хоча формально її існування закріплювалося при редакції газети «Зоря Жовтня»39. Зважаючи на те, що з 1969 року він разом з сім’єю проживав в м. Українка (за 12 км. від Обухова), а з 1982 року – в Києві (за 55 км.) двічі, а то й більше разів на місяць, вихідного дня потрібно було витрачати багато часу на дорогу, щоб дібратися на засідання літстудії.

Тоді до обухівського кола літераторів входили Юрій Домотенко, Петро Швець, Микола Вінграновський, Михайло Мозговий, Ганна Зралко, Михайло Горловий, Лідія Ткаченко, Ольга Довгоп’ят, Валерій Вергун, Степан Гриценко, Тамара Порохнюк, Галина Коновал, Віра Гальчинська, Микола Кулик, Ольга Задорожня, Михайло Карасьов, Василь Назаренко, Микола Заєць, Святослав Яблунівський, Володимир Терех, Юрій Завгородній та ін. На жаль, «протоколів» засідань літстудій не велося, хоча залишилися спогади її учасників. Так, наприклад, Ольга Довгоп’ят (сьогодні – член Спілки письменників України) згадувала: «Та чи не найкращим учителем у мої шкільні роки був працівник газети, голова літстудії Василь Чухліб. Тепер я часто задумуюсь над тим, звідки в мене потяг до малих жанрів (хокку, наприклад) і починаю розуміти, що все йде з дитинства. Василь Васильович брав тоді на студії олівця, сідав поруч і показував, як треба працювати. Вдячна йому за те, що він дав можливість осягнути ази творчості і зрозуміти, що тільки працею людина може досягти бажаного. Я перечитала всі книжки свого вчителя, особливо, дитячі і мрію про те, що колись і я, як він, писатиму для дітей, бо саме вони можуть дати найсправедливішу оцінку письменникові, а тим більше вчительці… Василь Васильович навчив мене серйозності і вимогливості до себе… Ми мандруємо з учнями в Країну Дитинства, яку залишив нам незабутній Василь Чухліб…»40.

У 1983 році письменник писав: «Щоразу з новими віршами, оповіданнями, етюдами, гуморесками приходять на заняття літературної студії електрослюсар Валерій Вергун, інженер Микола Заєць, біолог Василь Назаренко, робітник-поліграфіст Микола Васильківський, заступник голови колгоспу Микола Кулик, вчителька Ольга Довгоп’ят, майстер побутового комбінату Володимир Терех. Понад десять років знаю я малишківську літстудію, спостерігаю, як літстудійці вперто працюють над словом, як зростає їхня майстерність… У літстудії є свої ветерани, є й новачки. Прийшла якось на заняття худорлява, довгокоса дівчинка з села Перше Травня, шестикласниця Галя Коновал. Із захопленням слухала вона вірші, які тут читали. Коли її попросили щось почитати, зніяковіла, розхвилювалась. Ніхто з літстудійців не лишився байдужий до Галиних віршів. Нехай вони ще невправні, по-дитячому наївні, але перлинами зблискують у них свіжі поетичні образи, по своєму бачить дівчинка довколишню природу, все, що її оточує»41.

Окремо серед літстудійців відзначалася довголітній її учасник, «ветеран» Лідія Ткаченко з Трипілля: «Нелегка для випала цій жінці. Ще до війни закінчила залізничний технікум, працювала на залізницях України й Сибіру, була бухгалтером, учителькою, бібліотекарем. Тяжко захворіла. Проте за будь-яких складних обставин вона вміє бачити сонце та ще й дарує людям свої чудові гуморески, усмішки. Лідія ткаченко – авторка книжки нарисів «Добре сонце», гумористичних змірок «Чмур» і «Вірусна хвороба»… А земляки-трипільці – найперші слухачі й читачі її творів – завдячують їй ще й як незмінному депутатові сільської Ради. Багатьом допомагає Лідія Василівна і словом, і ділом»42.

За ініціативи Василя Чухліба та його колег у середині 1970-х років на сторінках газети «Зоря Жовтня» було засновано спеціальну сторінку «Сонечко. Для дітей і про дітей». Він же підбирав для неї матеріали та редагував їх. Наприклад, 18 серпня 1977 року на цій сторінці було розміщено такі матеріали: вірш Ніни Рогової (с. Григорівка) «Лорина киця»; вірш Миколи Зайця (селище Українка) «Лісова Криниця», вірші учня 3-го класу Мирослава Кулика (с. Деремезна) під назвою «Деремезнянські етюди», загадки авторства Ганни Зралко, фотоетюд «Рекордсмен» Івана Глущенка, малюнок та вірш Анатолія Філімоніхіна, а також казка «Брилик» Василя Чухліба. Трохи згодом літстудійцями була сформована ще одна спеціальна сторінка «Сяйво. Сторінка книголюба». У ній рекламувалися про нові книги та журнали. Окрім того, започатковувалися такі рубрики як «На книжкову полицю», «Вам, працівники сільського господарства» тощо. Обухівські літстудійці були бажаними гостями у школах, на підприємствах, у сільських клубах. Таких зустрічей відбувалося дуже багато.

Ось як згадував про ті роки Степан Гриценко, письменник, член СПУ та літстудії імені А. Малишка: «Велику пропагандистську діяльність проводила літературна студія імені А. С. Малишка при районній газеті, якою свого часу керували Василь Чухліб і Юрій Домотенко. Студійці були бажаними гостями у школах, на підприємствах, у сільських клубах. Таких літературних зустрічей відбувалося безліч. Тож бодай про одну з них хочеться згадати, оскільки це вже історія. (Фрагмент із статті «У вінок весні Перемоги», «Зоря Жовтня», 9 квітня 1985 р.)» «…У переддень виходу в поле зібралися мешканці села Красного-2 (нині Германівка) на сільський сход: розмова на ньому йшла про організоване проведення посівної-85, благоустрій села, про підготовку до святкування 40-річчя Перемоги. Потім перед учасниками сільського сходу виступили з творчим звітом під девізом «У вінок весні Перемоги» літературна студія імені А. С. Малишка при редакції газети «Зоря Жовтня» і колектив художньої самодіяльності Красненського Будинку культури. Творчий звіт розпочав член Спілки письменників Василь Чухліб. Він розповів присутнім у переповненому залі про літературні традиції Обухівщини, зокрема письменників – вихідців з Красного-2, про діяльність Літстудії імені А. С. Малишка. Потім надав слово літстудійцям…»43.

Коли набридав «офіціоз» Василь Чухліб разом з друзями Петром Швецем, Юрієм Домотенком, Михайлом Горловим та Миколою Васильківським просто подорожували пішки від села до села, мальовничими та історичними землями Обухівського краю – від Трипілля через Халеп’є до Щербанівки, або ж до Стайок чи Витачева.

Письменник ніколи не відмовлявся від виступів перед читачами у Києві, Чернігові, Острі, Обухові, Українці, Трипіллі, Баришівці, Григорівці, Гусачівці інших містах і селах неозорої України. Одним з перших був його творчий вечір в м. Остер Чернігівської області, який відбувся у грудні 1962 року. А 30 серпня 1996 року з нагоди 55-річчя письменника, журналіста, краєзнавця та громадського діяча газета «Чернігівський вісник» (сторінка «Колобок» для найменших читачів) писала «Дитячому письменникові, нашому землякові, авторові багатьох художніх книжок про мальовниче Придесення, лауреатові літературної премії Лесі Українки Василеві Чухлібові цього літа виповнилося 55 років від дня народження. Юні читачі «Колобка» вітають свого улюбленого автора, зичать міцного здоров’я, творчого довголіття, нових книжок. Нещодавно Василь Васильович побував у редакції нашої газети і запропонував її найменшим читачам нову казочку «Неслухняний гарбузик»…»44.

Василь Чухліб надав рекомендації до вступу в Спілку письменників України Лідії Ткаченко, Миколі Панасюку, Андрію Бондарчуку, Миколі Мухоїду, Павлу Наніїву, Василю Трубаю (Карасьову), Віталію Леусу, Борису Горенському (Когану), Михайлові Горловому, Петру Швецю, Андрію Коцюбинському, Івану Корбачу та ін.
ПЕРША КНИЖКА.

Історія виходу у світ першої книжки Василя Чухліба дещо незвична. У 1972 році поважний всеукраїнський журнал «Дніпро» опублікував ряд його ліричних мініатюр45. Окрилений успіхом, того ж року він подав до видавництва «Молодь» рукопис книги під назвою «Співоче колесо. Ліричні мініатюри». До нього увійшло близько сотні мініатюр. Однак вихід збірки, з огляду на політичну ситуацію (у республіці почалася чергова кампанія проти «українського буржуазного націоналізму»), постійно затримувався. Протягом 1973 року Василь Чухліб готував свою збірку мініатюр у перекладі на російську мову називаючи її «Солнечные брызги», однак так і не подав її до друку46.

1973 рік став переломним у творчості письменника, адже затримка з виходом прозової збірки підштовхнула його до думки більш серйозно спробувати свої сили у дитячій літературі. Він не тільки подає своє оповідання до журналу «Малятко», але й активно починає писати для «маленьких дорослих». «Діти - це ті ж самі дорослі, але тільки маленькі!», - любив повторювати час від часу Василь Чухліб. Окрім того, тоді лише у межах дитячої літератури, яка у силу своєї специфіки найменше піддавалася цензурі, можна було на повний голос проявити свій талант.

Наступного, 1974 року, провінційний журналіст з невеличкого містечка без надії на публікацію послав десяток своїх етюдів із згаданого рукопису до «головної газети» Радянського Союзу, центрального органу ЦК КПРС «Правда». А невдовзі та надрукувала їх на літературній сторінці. І лише після цього у видавництві «заворушилися» та як результат у 1975 році світ побачила книжечка «Червоні краплини вишень»47. На жаль, вона була дуже скороченою - до неї увійшло лише кілька десятків мініатюр.

«Червоні краплини вишень» рецензував відомий новеліст Андрій М’ястківський, який в анотації зазначав: «Ліричні мініатюри Василя Чухліба – це щирі, задушевні розповіді про сільських трударів, людей закоханих у землю, у рідну природу, в навколишній чудовий світ. В кожній мініатюрі – прагнення автора до романтичного злету, до пісенності»48. Наприкінці книжки було вміщено коротку біографічну довідку про автора. А в 1977 році головний редактор видавництва «Молодь» С. Зінчук на сторінках газети «Літературна Україна» писав про появу плеяди молодих письменників де ім’я Василя Чухліба стояло поруч з іменами В. Затуливітера, П. Перебийноса, В. Бойченка та І. Григурка49.

Збірка ліричних мініатюр «Червоні краплини вишень» здобула не лише визнання літературознавців, але й громадськості. Так, наприклад, літературно-мистецька сторінка «Колос» газети «Баришівські вісті» писала «У видавництві «Молодь» нещодавно вийшла з друку перша книжка прози журналіста обухівської районної газети Василя Чухліба – «Червоні краплини вишень». Вона зразу ж привернула увагу любителів ліричної мініатюри, критиків щирістю і задушевністю тону оповідань, життєвістю ситуацій та героїв. Молодий прозаїк майстерно користується художньою деталлю як ключем, що відкриває двері до розуміння душі ліричного героя – хлібороба, воїна, вчителя»50. Т. Мороз-Стрілець привітала вихід першої книжки листівкою такого змісту: «Шановний Василю Васильовичу! Сердечно поздоровляю Вас з виходом у світ першої збірочки таких зворушливих мініатюр. Бажаю Вам творчих успіхів та виходу з друку збірок ще і ще і ще!.. Тамара Стрілець. 12. ІІ. 75 р.»51.

До речі, після публікації в союзній «Правді» до приміщення обухівської районки завітало ледве не все обласне й районне партійне керівництво. Вони довго випитували про те, хто з родичів Василя Чухліба працює у Москві. І незважаючи на негативну відповідь вирішили все ж таки перестрахуватися (а може є «нагорі» впливовий покровитель?) та запропонували журналістові вступати до Вищої партійної школи ЦК КПУ52 в Києві. А в «Правді» Василь Чухліб публікувався ще декілька разів, зокрема у 1984 р. у газеті були надруковані мініатюри «Лелеки» та «Несла воду» під загальною назвою «На Десні»53.

Перша книжка ліричних мініатюр Василя Чухліба досить швидко завоювала популярність серед цінувальників короткого художнього слова та не пройшла не поміченою повз письменницьку громаду. Друзі, колеги, шанувальники та просто знайомі настійливо радили автору подати заяву для вступу у Спілку письменників. Однак для того необхідно було мати рекомендації від вже відомих письменників. Восени 1976 року молодий автор отримав підтримку від Андрія М’ястківського, Юрія Бедзика та Юрія Ярмиша. Усі вони були написані російською мовою, адже подавалися до Москви.

У своїй рекомендації А. Мястківський, зокрема, писав: «Часто в короткой новелле Василия Чухлиба больше сказано, чем в иной повести. Новеллы Чухлиба очень поэтичны, иногда трудно определить или это белые стихи, или проза»54. Дуже проникливо відгукнувся про творчість молодого прозаїка Юрій Бедзик: «Он имеет свой стиль, он имеет свою манеру письма, которая уже сейчас отличает его от многих и многих авторов, пусть и более совершенных. Самобытность В. Чухлиба очень остро ощутимая, свреобразная индивидуальность восприятия жизненных явлений, неповторимость его психологических портретов - это то, что меня лично радует наиболее, и потому я с полной ответсвенностью и даже настойчивостью рекомендую Василия Чухлиба в Союз писателей. Из него вырастает, формируется и утверждается действительно новый писатель, что принесет в литературу не одну оригинальную сочную краску в большой наш литературный букет. Верю в его талант и желаю ему цветения на долгие лета»55. У той же час Юрій Ярмиш засвідчував: «Я не боюсь ответственности, когда скажу про этого молодого писателя, что он – мастер лирико-философской миниатюры, жанра чрезвычайно нелегкого и ответственного… Василий Чухлиб умеет на одной-двух страницах уместить большое идейно-художественное содержание, он несколькими фразами рисует портрет, разворачивает сюжеты. Что особенно интересно, окончание его миниатюр не шаблонные, далекие от морализаторства, они наполнены жизнеутверждающей философией нашей жизни»56.

За рекомендацією письменників Андрія М’ястківського та Юрія Ярмиша у 1977 році Василя Чухліба прийняли до Спілки письменників Радянського Союзу та України 57. Одночасно він став членом Спілки журналістів СРСР та України. У 1981 році Василь Чухліб обирається делегатом VIII з’їзду письменників України, що відбувся 7 квітня в залі засідань Київської міської ради. У 1986 році він був делегатом IX з’їзду письменників України, що відбувся 3-4 червня у приміщенні Верховної Ради УРСР).

У 1988 році у видавництві «Молодь» побачила світ ще одна книга «Іду до Десни». До неї увійшло вже більше сотні новел, етюдів та мініатюр Василя Чухліба. 20 серпня того ж року на подарованій синові новій книжці автор залишив такі слова «Синові Тарасові – на 22-ліття. Хоч іноді замислюйся про своє коріння – у святій і стражденній українській землі – над Дніпром, над Десною, над Россю… Його нікому не підкопати, не підрубати, не спалити, не знищити… Автор сеї книжечки. 20. 08. 88 р.». На останній сторінці книги розміщено фото та коротка біографія автора.

Так само як і Великого Довженка, Василя Чухліба захоплювала «зачарована» Десна. На її берегах він народився і виріс. Ця прадавня українська річка постійно присутня у його «дорослій» прозі, адже найбільша збірка новел та етюдів так і називалася «Іду до Десни». Також окремою книжечкою вийшла ще одна збірка етюдів «Батькова сумка», в анотації до якої відзначалося, що це ще один «штрих до Книги, яку Василеві Чухлібу судилося писати протягом усього життя. Книга про ріку його любові – про Десну, про людей, що живуть на її берегах…».



Он там, рукою подати, тільки брід треба перебрести.

Там на деснянських лугах, серед шовкових трав, під високими вербами, ходить моє дитинство.

Там росяні, прохолодні світанки, золоті від сонця дні й тихі, задумливі вечори.

Там плавають хитрі щуки, й довірливі окуні, і мудрі соми – дідугани.

Там чапля стоїть на одній нозі, когось виглядає. А лелека разом із хлопчаками пасе череду…-

читаємо у мініатюрі «Тільки брід перебрести»58.

Реальні жителі придеснянського села Соколівка й одночасно персонажі чухлібових художніх творів - бакенщики (ті, хто встановлюють сигнальні бакени на річці) Андрій Латун та дядько Назар, сільський староста Охрім, лісник Карпунь, завгосп Сак Грищенко, тітка Ольга, баби Параска та Горпина, бабуся Мокіїха, ветеринар Петро Федорович, шофер дядько Олекса, покрівельник Мусій та коваль Митро, сторож дід Матвій, рибалка дід Степан Дубовий та ін. Коли батько приїжджав до рідного села, то обов’язково розпитував свою матір Марію Федорівну про всі «цікаві історії», які відбувалися за його відсутності в селі. Багато з них лягали в основу майбутніх творів. Звичайно, що майбутні сільські етюди та мініатюри з’являлися і в результаті власних спостережень письменника. З 1962 року Василь Чухліб заносив усе варте для своїх творів уваги до спеціального зошита під назвою «Почуте в народі».59

У 1974 році Василь Чухліб отримав запрошення від Сценарної редакційної колегії Держкіно УРСР подати документ для вступу на сценарний факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії (ВДІК), який давав вищу освіту в галузі драматургії художнього, науково-популярного, документального кіно і телебачення60. Однак, з огляду на сімейні обставини (у 1973 р. народилася друга дитина, донька Таня, а син Тарас пішов до школи), так не подав документу до цієї відомої освітньої установи, адже потрібно було надовго їхати навчатися до Москви.

У 1975 році популярна всеукраїнська дитяча газета «Зірка» оголосила своєму постійному авторові Василеві Чухлібові подяку за активне дописування61. Протягом 1976 – 1978 років він навчався на відділенні журналістики Вищої партійної школи. Під час практики ним, зокрема, було зроблено грунтовний мовно-стилістичний огляд газети «Ленінські заповіти» Тетіївського району, Київської області за 1976 – 1977 роки. У 1977 році в зв’язку з сімейними обставинами (дружина Віра хворіла бронхіальну астму) намагався перевестися до Криму, на роботу до Кримської обласної газети «Радянський Крим», однак отримав відмову від редактора газети Б. Супрунюка62.

ВИДАВНИЧА СПРАВА. «РАДПИС».

У 1978 році Василю Чухлібу запропонували очолити нову газету Київського міському партії «Прапор комунізму». Однак він категорично відмовився від посади головного редактора цього партійного видання й знайшов собі роботу заступника головного редактора державного видавництва «Радянський письменник» (з 1992 р. – «Український письменник»). За період роботи у видавництві, а це майже двадцять років, ним було здійснено велику адміністративну, організаційну та редакційну роботу. За його редакторства вийшла не одна сотня книг художньої літератури. На спільних засіданнях художньої та редакційної ради видавництва він робив інформативні огляди63.

На початку липня 1980 року у містечку Баришівка та селах Баришівського району Київської області відбулися Дні «Радянського письменника» на Київщині, де керівником робочої групи письменників був Василь Чухліб. 5 липня газета «Баришівські вісті» помістили фоторепортаж в якому на одній з світлин йому вручають хліб-сіль від колективу Березанської птахофабрики64. У 1980 р. за публікацію романів О. Гончара «Твоя зоря» та П. Загребельного «Роксолана» видавництво було відзначено перехідним Червоним прапором Держкомвидаву СРСР і ЦК профспілок працівників культури СРСР.

У 1981 році Колегія Держкомвидаву УРСР і Президія Республіканського комітету профспілки працівників культури відзначили хорошу роботу та нагородило Почесною грамотою колектив видавництва «Радянський письменник» за випуск збірника творів українських поетів «Батьківщина», книжку поезій В. Коротича «Голоси», поетичного збірника Р. Братуня «Батьківський заповіт». У тогочасній характеристиці, підписаній директором видавництва В. Біленком, було зазначено (мовою оригіналу): «Чухлиб В. В. работает в издательстве «Радянський письменник» заместителем главного редактора с 1978 года. За это время показал себя способным, прилежным, инициативным работником, умелым организатором книгоиздательского дела. При его непосредственном участии издано ряд книг, которые достали высокую оценку литературной критики и читателей…»65.

У «Інформативному огляді на спільному засіданні художньої та редакційної рад» видавництва за 1986 рік зазначалося, що протягом цього року було видано 170 назв книжок загальним накладом понад 4, 5 мільйона примірників66. Серед жанрів виданих книг були: художньо і художньо-документальна проза (романи, повісті, збірки оповідань, нарисів, гуморесок); поезія (вірші, поеми, балади, мініатюри); драматургія (п’єси); критика і літературознавство (нариси, портрети, збірники статей, есе, спогади). Літературною «родзинкою» цього року стали історичні романи І. Білика, В. Чмиря, І. Нижника, та В. Шевчука. У 1988 році читачі отримали «Нові повісті та оповідання» О. Гончара, «Неймовірні оповідання» П. Загребельного, «П’ятий полюс» Ю. Збанацького, «Вибрані твори» Є. Гуцала. Була продовжена багаторічна серія «Бібліотека поета» в ромках якої побачили світ: «Українська поезія XVI століття”, «Вірші та поеми» А. Могильницького та М. Устияновича, «Байки» М. Годованця та ін. Також були надруковані історичні романи О. Глушка «Кінбурн», Р. Іванченко, В. Чемериса «Скандал в імператорському сімействі», збірник давньоукраїнської прози XVI – XVIII століть під назвою “Антологіон». Окрім того побачили світ книги М. Слабошпицького, Д. Павличка, В. Базилевського, В. Затуливітера, А. Мястківського, М. Сингаївського, Л. Талалая та ін.

У 1997 році письменник Вадим Скомаровський, довголітній директор видавництва «Український письменник», писав: «На перший погляд, він був людиною досить стриманою, мовчазною… Однак насправді мав велике, любляче серце, чуже горе сприймав, як власне, тамуючи його в своїй душі, був кришталево чесним, порядним у взаєминах, не терпів найменшої фальші. В цьому ми не раз пересвідчувалися, працюючи з Василем Васильовичем поруч упродовж багатьох літ»67.

У 1981 році Василь Чухліб отримав Почесну грамоту Держкомвидаву УРСР за сумлінну роботу в галузі книговидання та активну участь в підготовці видань, присвячених 1500-річчю Києва. У 1990 році, з огляду на 33-річний трудовий стаж, письменнику вручили медаль «Ветеран труда». Він також має почесні грамоти від Спілки письменників України та редакції газети «Зоря Жовтня».

ЖИТТЯ ДЛЯ ДІТЕЙ.

Окремого історико-літературного дослідження потребує творчість і діяльність Василя Чухліба саме як дитячого письменника. Саме у часописі «Малятко» в 1973 році він вперше запропонував на всеукраїнський загал своє коротке оповідання для дітей. Воно мало назву «Хто прокидається найраніше»68. У 1985 році Василь Чухліб зробив «Огляд художньої прози журналу «Малятко» за 1984 – 1985 рр.» в якому зазначив: «Дивуєшся з винахідливості працівників журналу, які уміють всього на десяти невеликих сторінках вмістити так багато цікавого, корисного, захопливого для дітей. Це й казки й оповідання, і вірші, й малюнки, й замальовки, етюди про природу, й пісеньки, витинанки, зразки дитячої творчості…»69. Разом з тим, він зауважив що потрібно розширювати репертуар дитячих казок. Адже досить часто на сторінках журналу розміщували відомі народні казки «Колобок». «Телесик», «Ріпка», які вже й так відомі дітям з вуст бабусь, дідусів та батьків, хоча насправді таких казочок надзвичайно багато.

У 1993 році він отримав премію ім. Наталі Забіли, яка була присуджена за результатами публікацій творів для самих найменших дітей на сторінках часопису. На честь 60-річчя свого колеги редколегії журнал «Малятко» у липневому номері за 2001 р. вмістила фото В. Чухліба та два його дитячих оповідання з присвятою під назвою «Незабутні маляткові друзі»: «Сьогодні нам хочеться згадати теплим щирим словом Василя Васильовича Чухліба. Цього місяця йому виповнилося б 60 років. Він прийшов у дитячу літературу, видрукувавши свої перші оповідки саме в «Малятку». Василь Васильович багато літ був постійним нашим автором, а згодом і членом редколегії. І в тому, що журнал «Малятко» здобув таку широку симпатію між діток, є і його заслуга»70.

Назва першої дитячої книжки, яку він подав до видавництва «Веселка» на початку 1974 року була «Росяне намисто»71. Однак вона два роки пролежала «на полицях» й побачила світ лише у 1976 році під назвою «Хто встає раніше». А через два десятиліття, у рік 125-річчя від дня народження Лесі Українки, 29 лютого 1996 року, газета «Літературна Україна» опублікувала рішення Міністерства України у справах преси та інформації і президії ради Спілки письменників України премію імені Лесі Українки за 1996 рік присудило Василеві Чухлібу за збірку оповідань і казок «Олень на тому березі» (1987), «Куди летить рибалочка» (1991) та «Колискова для ведмедів» (1995)»72. Днем раніше «Вечірній Київ» опублікував повідомлення прес-служби Мінпресінформу в якому говорилося «Василь Чухліб працює в літературі для дітей ось майже два десятиліття. Його яскраві поетичні мініатюри в прозі полюбилися і дітлахам, які ще не вміють читати, і найменшим школярам. Добрі і мудрі, вони ведуть дитину в дивосвіт природи, дарують радість, насолоду від спілкування з нею, збуджують уяву і кличуть відкривати її таємниці, оберігати нетлінну красу землі, любити рідний край»73.

У 1982 році Юрій Ярмиш видав у Москві книгу-огляд сучасної дитячої літератури України, де відзначав: «Крепнет, развивается талант прозаика Василя Чухлиба. Он авто ряда сборников рассказов для малышей, среди них «Красные капли вишен», «Кто просыпается раньше всех», «Бескозырка», «Находка Тарасика». Произведения эти невелики по объему, но удивительно емкие, насыщенные большим смыслом. По своему характеру они близки к притчам, но Василь Чухлиб далек от назидательности, его мораль в сюжетах, в отношении героев к событиям, жизненным явлениям, автор дорожит выразительной деталью, ярким и точным образом»74. Письменник, громадський діяч, Герой Радянського Союзу Юрій Збанацький писав: «У цього письменника свій стиль і своє бачення світу. Він володіє рідкісним даром писати коротко, а показувати багато, уміє розповісти цікаво й хвилююче, навіть поетично, про речі, на перший погляд, звичайні, буденні»75. Доктор філологічних наук, професор, академік АПН України Любов Мацько зауважувала: «Василь умів помічати й показувати у своїй творчості мудрість, душевну красу і порядність звичайних людей, простих трудівників, їхнє тонке відчуття моральності… Про мораль ці люди не говорять, нею живуть. З особливою любов’ю писав Василь Чухліб про дітей і для дітей, щедро використовуючи інтимізуючі форми української мови».

Багато сюжетів для своїх творів письменник брав із дитинства своїх дітей – сина Тараса та доньки Тетяни, у результаті чого з’явився цілий цикл захоплюючих розповідей про пригоди дітлахів Тарасика і Тетянки. Біографічною є, наприклад, ситуація, що викладена в мініатюрному оповіданні «Хмаринка»:



Набрала Тетянка води з копанки, щоб вишню полити. Глянула у відерце, а там хмарина гойдається. Біла, пухнаста.

Присіла Тетянка над відерцем — очей не відведе від хмарини. Хотіла спіймати — не ловиться, між пальцями тікає.

Де не взявся Тарасик, схопив відерце й вилив воду під вишню.

Заглядає Тетянка у відерце — нема хмарини.

Що ж ти накоїв! — ледь не плаче.— Мою хмарину вихлюпнув. Тепер дістань мені з неба таку саму!76

Протягом двох десятиліть, з 1976 до 1996 року, В Чухліб написав та надрукував 12 книжок для молодшого та середнього шкільного віку, загальний наклад яких перевищив один мільйон (!)  примірників: “Хто встає раніше” (1976), “Безкозирка” (1979), “Тарасикова знахідка” (1980), “Чи далеко до осені” (1981), “Пісня тоненької очеретини” (1983), “Пілотка ліщинових горіхів” (1984), “Жарини на снігу” (1985), “Лелеки над татовим полем” (1987), “Олень на тому березі” (1987), “Сопілкарик з джмелиного оркестру” (1989), “Куди летить рибалочка” (1991), “Колискова для ведмедів” (1995). Вже після смерті письменника були видані “Павучок із бабиного літа” (2004), “Братики Кіндратики” (2006), «Сонячний зайчик» (2007), «Неслухняний гарбузик» (2009), а також перевидано «Колискову для ведмедів» (2010). При цьому не було опубліковано підготовлену та здану до друку у 1988 році збірку оповідань «Хатина під соснами» (69 стор.)77.

Ілюстраторами творів письменника для дітей у різний час виступали такі талановиті художники як Я. Левич, Н. Аксьонова, Ю. Кавун, Г. Тульчевська, Є. Попов, Л. Гармиза, О. Нечитайло, Л. Постних, В. Євдокименко, І. Остроменська, О. Абісінова, Н. Корнєєва, Н. Жураківська, Н. Анікіна, В. Штанко та К. Іванова.

Окрім «дорослої» та «дитячої» прози Василь Чухліб писав ліричні поезії78, вірші для дітей79, вірші, які були покладені на музику («Пісня про молоду вчительку» та «Слава Тарасові», музика О. Кучера)80 та вірші, що присвячувалися друзям81. Серед своїх наставників називав Юрія Збанацького та Андрія М’ястківського. У 1987 року всесоюзне видавництво у Москві «Детская литература» взяло до друку збірник найкращих оповідань і казок В. Чухліба82, однак з огляду на процеси розпаду СРСР так і не опублікувало її. Також вихід його прозових творів планувався у видавництвах «Дніпро» та «Мистецтво», але так чомусь і не відбувся.

У 1989 році директор Науково-дослідного інституту педагогіки В. Яременко написав вдячного листа голові СПУ Ю. Мушкетику з подякою Василю Чухлібу за підготовку «Букваря» для дітей.


ТВОРЧА МАЙСТЕРНЯ.

Про «творчу лабораторію» В. Чухліба свідчать його численні робочі записники, які він класифікував за різними назвами. Наприклад, у записнику під назвою «Темп» за 1970 р. на перших сторінках були записані думки, що, очевидно, приходили спонтанно: «Що потрібно людині для польоту?», «Шахтар пішов на пенсію. Тягне під землю. Копає криниці», «Кидали у море монети», «Вузлик на хустинці» тощо. Пізніше ці «тези» розвивалися у мініатюри, що записувалися на подальших сторінках у тому ж записникові. Так, зокрема, з’явилася мініатюра «Копач» (запис за 6. 08. 1970 р.):



Ой солодка вода, ядрениста! Люди п’ють – нахвалитись не можуть.

Та не всі про те знають, що добув ту водицю дядько Семен, що він ту криницю викопав.

Тридцять літ шахтарем був, тридцять літ у глибинах.

- І тепер на глибінь тягне, під землю. То й копаю криниці

Як можна довідатися із робочих записів досить часто сюжети для своїх новел чи оповідань письменник брав просто «із життя». Так головну фабулу для свого оповідання «Осінні курчата» В. Чухліб взяв із цікавої розповіді гончара Михайла Микитовича Терещенка з с. Красна Слобідка на Обухівщині. Новела «Червоний патефон» була написана під враженням історії зі справжнім довоєнним патефоном, який було закопано його батьком Василем Харитоновичем у себе на городі напередодні війни й відкопано вже після її закінчення. Ідея написати оповідання «Олень на тому березі» з’явилася під час ранкової риболовлі на Десні, коли на протилежному березі річки з хащів вийшов лось з великими рогами від яких відблискувало ранішнє сонце.

Із записників та щоденникових записів83 можна також взнати, коли була написана ті чи інші мініатюра, новела або ж оповідання: під творами «Соліст» та «Копач», рукописний текст яких знаходимо у записнику «Темп», стояла дата 6 серпня 1970 р., «Кидали монети» - 12 серпня того ж року, «Перші» - 31 серпня, «Грудка землі» - 13 вересня, «Сірий зайчик» - 15 вересня, «Чарівне колесо» - 15 вересня, «Веселка» - 22 серпня 1974 року. Він також любив записувати народні прислів’я, крилаті вислови видатних людей та й просто гарні фрази, що спали йому на думку або ж почуті від когось. «Є рання сивина, та пізня мудрість», «Кротам не говоріть про крила» читаємо у згадуваному записнику за 1970 р.84 У домашньому архіві сина письменника зберігається грубий зшиток, де виписано близько 500 крилатих фраз та прислів’їв різних народів світу.

Багато оповідань для дітей Василя Чухліба є автобіографічними. Образи їхніх персонажів – Василька й Михайлика, Дениска й Варочки, Степанка і Марійки, Оксеника і Галинки, Славка і Валерки, Арсеника й Лаврика – змальовані письменником з особливою любов’ю. Вони непосидючі, кмітливі й допитливі, з цікавістю пізнають світ, вчаться дружити й допомагати старшим. Малятам розкриваються таємниці природи, багато невідомих фактів зі світу рослин і тварин. Письменник запрошує дітей пильніше поглянути навколо себе та навчає їх любити свою малу батьківщину - бути в лісі, лузі чи на річці не пасивними спостерігачами, а добрими помічниками всьому живому.

Героями казок Василя Чухліба є: ведмедик Клиш-Клиш і павучок Канапчик, лисичка Мальвіна і зайчик Гасанець, цап Бородань і сорока Чара, джмелики Кіндратики і бурундучок Смугастик, мишка Намистина і качка Чомга, їжачок Топка і Сонячний Зайчик а також інші жителі Землі, Неба, Лісу та Річки. Вони живуть своїм казковим життям у Калиновій світлиці і Золотавому бору, Суничній галявині й Роменовому лузі, Старій діброві й Бобровому селищі, Синь-озері та на Зеленому стадіоні. Автор поєднує традиційні художні прийоми народної казки з оригінальними авторськими знахідками. Він наділяє тварин людською мовою, почуттями, характером і поведінкою, зберігаючи при цьому й те, що притаманне природі тварин. Цікаві сюжети казок, мальовничі подробиці, виразний діалог, тонкий гумор – все це приваблює маленького читача. Письменник уникає повчального тону, даючи дітям можливість самим осмислити мораль творів.

Письменник Володимир Капустін (Потапов) з приводу творчості свого колеги зауважував: «Не часто сучасні українські письменники пишуть короткі оповідання, новели, а особливо ліричні етюди, які б, скажімо відверто мали глибокий зміст і ще й захоплювали читача гарною, соковитою, образно мовою. Та й не кожному майстру художнього слова вдається вимріяти, створити мініатюрні твори... І що цікаво – завжди у них щось відкриваю для себе несподіване, раніше незнане, нове…»85. Член Спілки письменників України Олександр Маландій писав: «…У моїй уяві мимовільно складався образ цього новеліста і казкаря, як задумливого, лагідного й трохи сором’язливого чоловіка, що зазвичай властиво талановитим, але скромним добрякам. Такою вимальовувалася мені натура письменника за його творами, в які він, як непересічний художник слова, вкладав частку своєї душі. …Мимохіть наверталася думка до незвичайно важливої, сердечної і по-українськи безкорисливої людини, якою був обдарований казкар і новеліст Василь Чухліб. …Не мину нагоди збудити в пам’яті незабутній образ чи послухати по радіо Чухлібову казку або світлу, як перший сніг, його новелу. Така принада справжнього мистецтва»86.

Мова творів Василя Чухліба жива, народна, барвиста та вишукана. Вона не переобтяжена незрозумілою лексикою, запозиченими словами. Майстерне застосування образних порівнянь, персоніфікацій, епітетів, метафор у поєднанні з простонародними висловами створює особливий мовний колорит творів письменника. Тут, наприклад, зустрічаються такі рідковживані, але суто українські слова і словосполучення як “калинові пломінці (тобто, кетяги)”, “завруниться (заколоситься) жито”, “закушмана (не причесана) голова”, “вишмуляна (зношена) шапка”, “примоцював (прилаштував) грузило”, “розквацьовані (вимазані) глеєм”, “гулоносі (тупоносі) валянки” “блюхає (плескотить) риба”, “вицигикує (виграє) оркестр”, “зазумріли (задзижчали) бджоли”, “перекотився перекульцем (покотом)”, “засокотіла (завертіла) хвостом” тощо. Різноманітність лексики, багатство синонімів, ритмічність і мелодійність роблять мову новел, етюдів, мініатюр, оповідань та казок Василя Чухліба повнокровною, образною, ніби зачаровуючи читача.

ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧА ПРАЦЯ.

Письменник збирав біографічні та літературознавчі матеріали про Івана Франка, Лесю Українку, Максима Рильського, Григорія Тютюнника, публікував статті про їхній життєвий і творчий шлях. Його цікавили такі історичні постаті як Маруся Чурай, Данило Терпило (отаман Зелений) та Леонід Биков. Популяризував нові книги та довідники. Робив огляди всеукраїнських журналів, що по суті було рекламуванням того чи іншого часопису.

Василь Чухліб листувався з такими відомими письменниками як Є. Гуцало, Ю. Збанацький, Г. Бойко та Г. Гордасевич. Серед його респондентів, окрім письменників Андрія Коцюбинського (його однокурсник, свідок на весіллі та кум) та Петра Швеця (довголітній товариш) зустрічаємо також Я. Гояна, В. Дрозда, А. Давидова, О. Ковтюка, М. Костіва, Т. Мороз-Стрілець, А. Мястківського, М. Хижняка, Г. Храпача, Г. Шияна, В. Якименка та багатьох ін. В особистому архіві Василя Чухліба нараховується близько сотні листів до нього, серед адресатів яких: А. Антоненко, В. Баран, Н. Ботенко, Є. Брандіс, Л. Величко, А. Власюк, Л. Гаєвська, П. Головань, В. Гордієнко, В. Гребенок, В. Гришко, М. Гуменюк, М. Дочинець, О. Євенко, К. Журба, О. Забуранна, А. Зиль, Е. Зільберман, А. Кацнельсон, Я. Клименко, В. Кобець, Л. Коваленко, А. Ковтун, В. Козак, О. Коломійця, В. Кононенко, Г. Крашеніннікова, Г. Кривда, С. Крижанівський, Л. Кузьменко, П. Куценко, Л. Лежанська, Ю. Лукін, М. Матківський, Л. Мацьків, В. Мельник, М. Мигрик, Т. Мовчан, Є. Наумов, С. Носань, І. Оліферовський, О. Павлов, Н. петишкіна, О. Пільоков, В. Погорілий. С. Приходько, А. Рубайло, В. Руденко, О. Сенчик, І. Складаний, І. Сокол, Д. Солодкий, В. Станіславський, С. Становий, М. Стогодюк, О. Тимофієв, В. Тимошенко, В. Чопенко, Т. Чугай, Д. Шупта та ін.

Письменник написав не один десяток рецензій на твори українських прозаїків та поетів, зокрема, доробок В. Забаштанського, І. Логвиненка, Д. Герасимчука, В. Горбатюка, Г. Гриненка, В. Князюка. Г. Малюка, А. Поліщука, А. Боднарчука, А. Коцюбинського, П. Швеця та ін. Одну з перших своїх рецензій він зробив ще у 1963 р. на книгу Ганни Світличної «Стежки неходжені весняні» (1961)87. Протягом 1992 – 1996 років Василь Чухліб як член журі написав багато відгуків на рукописи творів молодих літераторів, які надсилалися на міжнародний літературний конкурс «Гранослов»88.

У свою чергу, рецензії на книги Василя Чухліба писали О. Баша, В. Борецький, О. Боровко, Р. Василенко, Ю. Збанацький, А. Зиль, Ю. Єрмолаєв, Я. Клименко, П. Конацький, Н. Кугій, В. Неділько, Ю. Медуниця, Н. Міщенко, П. Моргаєнко, А. М’ястківський, О. Орач, В. Полтавчук, В. Постовий, С. Розумна, М. Сандрович, В. Сапон, Г. Семенюк, А. Соломко, М. Стрельбицький, В. Талабан, В. Трубай (Карасьов), П. Швець, В. Шкляр, Є. Шуляк, С. Юрків, Ю. Ярмиш та Л. Яценко.

Окрім журналів «Дніпро» та «Донбас» Василь Чухліб публікувався у таких всеукраїнських часописах як «Вітчизна», «Київ», «Україна», «Радуга», «Радянська жінка», а також періодичних виданнях для дітей - «Малятко», «Барвінок» та «Соняшник». Довгий час був членом редколегії журналу «Малятко».



ОСОБИСТІ ЗАХОПЛЕННЯ.

Василь Чухліб був великим книголюбом. Починаючи з ранньої юності він збирав велику бібліотеку89, до якої входило близько 2 500 тисяч творів українських та зарубіжних письменників. Окрасою книгозбірні його домашньої бібліотеки були різноманітні словники, довідники та енциклопедичні видання, серед яких почесне місце займали енциклопедії про тварин, рослини, птахів, риб, комах тощо. Окреме місце займала література про лікарські рослини. У вільний від роботи час (головним чином, під час відпустки) письменник любив порибалити, при чому у цій справі був справжнім професіоналом. Він також захоплювався фотографуванням, а декілька його фотоетюдів навіть були опубліковані в пресі.

Навіть під час літнього відпочинку батько не відпочивав, а збирав матеріали для своїх художніх творів та журналістських нарисів. Окрім рідної Соколівки батько інколи відвідував село Дибинці Богуславського району Київської області, де й до цього часу проживає його рідна молодша сестра Валентина. Під час відвідин сестри у 1977 році він відвідав народну майстриню Надію Павлівну Скопець, яка була відома своїми ткацькими виробами та вишитими рушниками. У результаті довгої бесіди з майстринею народився нарис «І на тім рушничкові…». У ньому були й такі слова: «Усе тут просто і прекрасно. Ось тканини для штор. На першій шторі – спектр кольорів: чорного, червоного й жовтого. А на другій – переважає червоний колір. А на третій – ніби промені, що м’яко пронизують один одного у ранковому лісі крізь молоде листя, квіти й тремтливі росяні павутини серед гілля. Ось налавники із вовни, поруч скатертини, мов білосніжні голуби – ніжні, світлі, саме втілення весни. Це – рукотворне диво, яке неможливо передати словами. І все чарує саме тому, що творене віками… Богуславські рушники… Ними зачудований світ. На білому тлі, в цих строгих кольорах ніби сама душа народу...»90.

Окремо захопленням батька було гончарство та все що з ним пов’язано – історія, традиції, майстри тощо. Він постійно збирав матеріали про українських гончарів, цікавився найменшими дрібницями гончарної справи. У результаті цього зявився цілий ряд нарисів про гончарів Київщини та Чернігівщини. В одному з них під назвою «Вилітають з глини птиці» знаходимо надзвичайно важливий цінний історичний матеріал про обухівських майстрів: «Виготовленням керамічного посуду в Обухові займалися сорок три гончарні родини. Дні і ночі вулиці Гончарна та Івана франка дихали теплом, бризкали в небо іскрами горни в яких випалювалися горшки, макітри, глечики, миски. Олекса Олексійович (Хабрика) пригадує імена потомственних гончарів: Давид, Лука і Омелько Хабрики; Тихон. Омелько і Олекса Калашники; Кирило, Опанас, Лука і Сава малишки, Андрій і Прокіп Русани; Степан здорик. Никифор пелих, Іван Титок, Лука і Петро Хоменки, Михайло Косогон, чотири брати Мененки…»91.

А хіба той, хто не знає гончарної справи «зсередини» міг написати такі проникливі слова: «Гончарська валка рухалася поволі, розважливо ступали круторогі воли, поважно сиділи на передках возів-хур вусаті, у брилях дядьки. Врешті валка зупинилася в затінку, під Крезубовим осокором, гончарі відкочували рядна, якими були вкриті хури, і очам поставало глиняне диво. Воно усміхалося до нас поливяними боками, видзвонювало малиново, мідяно, вихитувалося на долонях у гончарів, немовби танцювало. Бокаті горшки й макітри, кругленькі, мов яблука, горнята, стрункі глечики, розмальовані якимись дивовижними птахами, квітами, рибами поливяні миски, кухлі-питунці, гладущики…».

Батька весь час «тягнуло» до історичних пам’яток, зокрема, старовинних церков. Зокрема, разом з сином і товаришем Петром Швецем він декілька бував у закинутій дерев’яній церкві XVIII століття в селі Максим на Чернігівщині. Гостюючи у сестри Валентини в селі Дибинцях на Богуславщині з племінником Сергієм «вивчав» козацьку церкву у сусідньому селі Чайках.

Багато, хто знав Василя Чухліба відзначали у нього тонке почуття гумору. Віра Гальчинська, письменниця, громадський кореспондент газети «Зоря Жовтня» згадувала про один з його жартів: «Пригадую, на День преси, у травні 1975 року погода була пречудовою… До мене підійшли колеги по перу і, знаючи мою закоханість у поезію Єсеніна, подарували заздалегідь куплений портрет поета з люлькою в зубах. Дарувальниками були Василь Чухліб, Микола Васильківський, Петро Швець, Михайло Горловий, Ольга Задорожня, Григорій Хижнях, Іван Глущенко, Петро Линовицький. На звороті того портрета я прочитала: «м. Обухів, 5 травня 1975 р. Вірі Гальчинській на пам'ять про соловїв, шашлики, комарів і про всіх САМОЗАДОЧУХІВ». Хтось пояснив, - що «Самозадочухи» - це колективний псевдонім, видуманий Василем Чухлібом, розшифровується так: САМ – Самойліченко, О – Овсієнко, ЗА – Задорожня, ДО – Домотенко, ЧУ – Чухліб, ХИ – Хижняк… Рознісся гучний регіт. Портрет вмостили на стовбурі груші, і по черзі чаркувалися з Єсеніновою люлькою…»92.

Уже в «перебудовні» часи ми неодноразово полемізували, що ж все таки первинне – мова чи свідомість. Звичайно, що батько, як вже знаний на той час Майстер Слова, відстоював думку про першість мови – ми ж стверджували, що спочатку потрібно «перебудовувати» свідомість людини, а вже потім мовний апарат. До речі, батько, як це не дивно виглядало у добу масової русифікації українців, зовсім не вмів говорити російською мовою. При цьому він захоплювався творчістю Костянтина Паустовського, Василя Шукшина, Федора Абрамова, любив слухати пісні Володимира Висоцького. Від дітей та внуків постійно вимагав, щоб під впливом київського, на той час – російськомовного середовища, вони не забували рідного слова.



ПАМ'ЯТЬ .

Раптова смерть Василя Чухліба 20 листопада 1997 року дуже вразила його рідних, друзів і колег93. Пам’ятний хрест роботи товариша письменника, скульптора Михайла Горлового був встановлений на могилі у с. Соколівка Козелецького району на Чернігівщині94. 14 вересня 2001 р. у м. Українка Обухівського району відбулося відкриття меморіальної дошки на фасаді будинку за адресою проспект Дніпровський, будинок №3, в якому він тривалий час проживав. На ній напис: «В 1973 – 1982 у цьому будинку жив і працював відомий український письменник ВАСИЛЬ ЧУХЛІБ. 19. 07. 1941 – 20. 11. 1997».

В урочистостях з нагоди відкриття меморіальної взяли участь: православні священики, міський голова Українки Іван Ярмак, заступник голови Обухівської районної ради Василь Верещак, автор меморіальної дошки, поет і скульптор Михайло Горловий, рідні письменника (дружина Віра, син Тарас, донька Тетяна, внучка Настя), поет, лауреат премії імені А. Малишка Петро Засенко, редактор газети «Зоря Жовтня» Анатолій Фоменюк, завідувач кафедри НПУ ім. М. Драгоманова, академік АПН України, професор Любов Мацько, заступник головного редактора журналу «Малятко» Зінаїда Лещенко, директор Трипільської ДРЕС, заслужений енергетик України Григорій Довготелес, письменники та друзі Іван Глущенко, Валерій Вергун, Віра Гальчинська, Тамара Порохнюк, Володимир Двірний та ін.95 Хор палацу «Енергетик» проспівав Гімн України та «Червону калину». Радником Глави Адміністрації Президента України було зачитано вітальний лист. Того ж дня в концертному залі Музичної школи міста Українка відбулися урочисті збори та літературно-художній вечір з нагоди 60-річчя земляка. На ньому учні місцевих шкіл читали його твори, а члени літстудії ім. А. Малишка знайомили громадськість з своїм новим доробком та згадували про ювіляра.

Василю Чухлібу присвячені наступні поезії: вірш Петра Швеця «Василеві Чухлібу» (18 липня 1981 р.)96; вірш Михайла Горлового «Соколівський козак» з книги поезій «Діти Даждбога. Вірші. Проза» (К., 2000)97; вірш Валерія Вергуна «Іду до сонця» з книги поезій «Полиновий мед» (К., 2001)98, вірш Ольги Довгоп’ят «Василеві Чухлібу» у книзі поезій «Бринить мелодія осіння…» (К., 2005)99. Заслужена артистка України, доцент Львівської державної академії ім. М. Лисенка Ольга-Галина Гавриш до своєї книги «Символіка української пісні» (Львів, 2003) зробила епіграфом мініатюру письменника «Пісня»100. Заслужений діяч науки і техніки України, доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту історії України НАН України Тарас Чухліб присвятив своєму батькові книгу «Гетьмани і монархи», яка видавалася у 2003, 2005 та 2009 роках. Неодноразово на Національному радіо України звучали передачі, підготовлені радіожурналістами Ніною Даценко-Сало, Галиною Костадіновою та Оксаною Костюк.

Протягом багатьох років, після того як не стало письменника, у школі №2 міста Українка Обухівського району серед школярів проходить Конкурс імені Василя Чухліба у різних номінаціях: на краще прочитання творів письменника; написання оповідання чи мініатюри; написання казки; кращий малюнок за мотивами творів письменника. Людмила Османова, яка працює вчителькою у школі № 252 м. Києва проводить з учнями тематичні уроки, присвячені творчості свого рідного дядька.

На базі Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова періодично відбувається Літературний конкурс імені Василя Чухліба серед студентів. Пам’ять про письменника зберігають не тільки в Києві та Київщині, але й на його рідній Чернігівщині101, а також Донеччині102. В Обухівському державному краєзнавчому музеї існує експозиція, присвячена письменникові. У Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України зберігається великий особовий фонд Василя Чухліба103, відомості про його діяльність знаходяться також в інших зібраннях цього архіву, зокрема фондах дитячого журналу «Малятко»104, видавництва «Радянський письменник»105 тощо.



ІІ. ТВОРИ

АВТОБІОГРАФІЧНОГО ХАРАКТЕРУ.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Схожі:

Тетяна Ткаченко, Тарас Чухліб василь чухліб iconТарас Чухліб гетьмани І монархи
Української держави у другій половині XVII — на початку XVIII ст. Зокрема, досліджується проблема українсько-російських міждержавних...
Тетяна Ткаченко, Тарас Чухліб василь чухліб iconТетяна Калініна рисунки із збірки федота ткаченка в колекції нмтш
Тарас Шевченко, Федот Ткаченко І кіндрат Єжов наймали спільну квартиру на Васильєвському острові. У 1842 р., здобувши в Академії...
Тетяна Ткаченко, Тарас Чухліб василь чухліб iconА. О. Ткаченко, І. В. Ткаченко створення І діяльність банківських установ на території україни: економіко–правовий аспект

Тетяна Ткаченко, Тарас Чухліб василь чухліб iconСлаветні люди України Підготувала Михайловська Тетяна Іванівна
Підготувала Михайловська Тетяна Іванівна, вчитель початкових класів спеціалізованої школи №291 м. Києва
Тетяна Ткаченко, Тарас Чухліб василь чухліб icon«Тарас Шевченко»
У статті досліджується питання зацікавленості творчістю Т. Г. Шевченка російськими письменниками. Увага зосереджена на повістях В....
Тетяна Ткаченко, Тарас Чухліб василь чухліб iconПовідомлення №1. Ім’я Тарас походить із грецького tarasso, що означає бентежу, турбую; отже, Тарас
Одна із найкращих наукових біографій Тараса Шевченка, написана видатним українським літератором І громадським діячем О. Кониським,...
Тетяна Ткаченко, Тарас Чухліб василь чухліб iconОльга Олійник Вчитель початкових класів, спеціаліст вищої категорії, вчитель – методист Контактний телефон 0671237367 Тетяна Заставенко
Леонідівна І заставенко Тетяна Олексіївна вже довгий час є шанувальниками Вашого журналу. Щомісяця з нетерпінням чекаємо нового випуску....
Тетяна Ткаченко, Тарас Чухліб василь чухліб iconБоровий Василь Іванович
Боровий Василь Іванович народився 27 вересня 1923 р в Харкові у робітничій сім’ї. Освіту отримав середню та спеціально-технічну
Тетяна Ткаченко, Тарас Чухліб василь чухліб iconБібліотека я для тебе горів український народе… Василь Симоненко
Бібліографічний покажчик „Лицар нескореного покоління. Василь Симоненко” присвячений лауреату Шевченківської премії, видатному письменнику-шістдесятнику...
Тетяна Ткаченко, Тарас Чухліб василь чухліб iconМ. М. Поплавський доктор педагогічних наук
В. В. Ткаченко – зав лабораторією, викладач кафедри фольклору, народнопісенного та хорового мистецтва


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка