Тетяна Ткаченко, Тарас Чухліб василь чухліб



Сторінка5/10
Дата конвертації11.04.2017
Розмір1.58 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

ЛИСКА

Вели Лиску у Вовчок. Через Десну переправилися паромом, а далі йшли луговою дорогою. Мати вела корову на налигачі, а я дріботів позаду, поцвьохкучвав лозиною. Лиска час від часу впиралася, мотала головою, норовила повернути назад.

– Підганяй, підганяй краще! – наказувала мати. – Бо так і До вечора не доведеш. Я цвьохкав лозиною по придорожніх лопухах, по кущах, мені жаль було вдарити Лиску.

Лиска з’явилася в нашому господарстві, коли я ще й до школи не ходив, а моя сестричка вигойдувалася в колисці. Була це невеличка, кругленька сїро-сталевої масті корівка, із загнутими всередину рогами, з білою латкою на лобі. На багато років Лиска стала нашою годувальницею. Молока давала не такі багато, але такого, як вершки.

– Що з того, що Настя он за раз від своєї Чирви по відру надоює? Коли молоко те як вода, – казала мати. – Із гладишки ложку сметани збирає. А в нас і сметана водиться, й масельця яку грудку іноді можна збити.

– І харчами наша Лиска не перебирає, – додав батько. – Нема лугового сіна, їсть болотяне, й цурпалка в яслах не лишається.

Та з літами постаріла Лиска, все менше стала давати молока.

– Треба збувати корову, Маріє, та купляти теличку, – почав поговорювати батько.

– А треба, нічого не вдієш. Та нехай ще перелітує, – відказувала мати.

Перелітувала Лиска раз і вдруге. А оце почув батько, що у Вовчку заготувачі приймають корів. Залигав Лиску і глухим якимось, незвичним для нього голосом, мовив: «Ведіть, бо далі тримати ніяк...»

Батько, припадаючи на поранену ногу, провів нас за ворота, махнув рукою й пішов у двір. А сестричка Валя бігла за нами аж до Десни, коли зводили Лиску на парома, погладила її й зарюмсала. І поки ми не перепливли на той берег, все стояла на кручі...

Минули прохолодну дібрівку, за лугом на піщаних пагорбах виднівся Вовчок. Назустріч нам котилася підвода.

– Де тут у вас корів приймають у заготовку? –запитала мати хлопця-їздового.

– Отам, за тією вербою, – показав він пужалном, – звернете ліворуч. Під горою побачите кошару. Та дивіться, щоб не обмахлювали заготувачі. – І погнав коней далі.

Біля кошари стояло кілька дядьків та тіток з коровами. По черзі заводили корів на ваги, заготувач – окоренкуватий дядько в потертій шкірянці та військовому картузі – обмацував худобину, оглядав з усіх боків. Совав на вагах гирю, витягував з кирзової сумки квитанцію і, начепивши на бараболястого носа окуляри, виписував.

– Середньої вгодованості, нижчесередньої вгодованості, – визначав він, обдивившися та зваживши корову, а коли господар з тим не погоджувався, починав сперечатися, заготувач обривав його: – Я краще за тебе знаю, що й до чого. Як не по твоєму, веди додому.

Ось і ми завели Лиску на ваги. Дядько-заготувач чомусь поштурхав її кулаком в один бік, у другий, заглянув у зуби.

– Не пайдьоть! – кинув матері, яка завмерла в очікуванні.

– Як, як ви сказали? – перепитала мати.

– А так! Шкури та кісток не приймаємо, нам худоба на м’ясо потрібна.

– Та, може, якось уважте, – почала просити мати.

– Прийміть хоч по нижчій ціні.

– Еге, уважте. Наді мною вище начальство є, –показав товстим пальцем у небо. – Прийму, а тоді куди подіну? Виводьте свою шкапину з кошари!

Мати ще щось там говорила заготувачу, але він був невблаганним.

Ми вели Лиску назад. Як на мене, то я навіть був радий, що так вийшло.

Корова тепер не впиралася, бігла підтюпцем, ми Ледве встигали за нею. А як почула Лиска, що наближаємося до Десни, рвонулася так, що мати випустила налигала, й корова шугонула через лози.

– Нехай біжить, – подивилася їй услід мати.–Назад вона дорогу знайде.

Коли ми прийшли додому, Лиска вже була у дворі, на повен рот жувала сіно.

– Ну що ж, коли так случилось нехай живе, – сказав батько.

І Лиска довікувала у нас свій вік.

Після неї у нашому господарстві помінялося кілька корів, і всі звалися Лисками. Але ж найбільше мені запам’яталася та, яку ми з матір’ю водили у Вовчок і яка уплав здолала Десну, аби повернутися.


КАРПУНЕВІ ВІТРЯКИ

При хрещенні його нарекли Олексієм, але мати кликала Карпунем.

– Карпуню, – казала вона, – ти – вилитий тато. І ніс он такий – з горбинкою, і очі – темно-карі, і кучері непокірні, густі, що й гребінець ламається.

Батька він не пам’ятав. Це вже мати розказувала, що був Карпо Кравченко хазяїном. Мав коней, корову та десяток овець. А ще мав млина-вітряка, у якому, молов людям всяке збіжжя: жито, пшеницю, ячмінь, гречку. Добре молов, м’якенько. Через того вітряка й розкуркулили. Та ще через те, що не схотів вступати до колгоспу, хоч і в холодній тримали, і наганом погрожували.

Забрали вітряка, забрали худобу й реманент, який був, а Карпа – в Сибір. Там і слід його згубився.

Гадали, що Карпиха тепер піде в колгосп. Та вона затялася. Тож відібрали й хату, а її з малими дітьми – на вулицю.

Так би, може, й пропали під тином, бо навіть родичі боялися їх на прожиток брати. Та зжалився столітній дід Крезуб, який уже нічого не боявся: пустив їх у свою похилу хатину, а сам пішов до дочки віку доживати.

Добре, що хатина була під самим лісом, а неподалік болото, що навесні розливалося майже до хати. Ліс та болото стали їхніми годувальниками. У болоті ставили верші і в них набивалися в’юни. Навесні рвали ситінь та рогіз, по купинах збирали крачині яйця. Замість човна Карпуневі та його меншому братикові Володьці слугували великі ночви. Ліс давав їм гриби, взимку в сильця попадали зайці.

Як почалася війна та стала в селі нова влада, перестрів якось Карпиху староста Охрім. Рудик.

– Прийди молодице, на госпдвір, корову собі вибереш, – пропонував. – Вам корова положена, як пострадавшим від совіцької власті.

Не пішла Карпиха по корову. Перебивалися на березовому квасі та узварі з лісових грушок-дичок.

У війну Карпунь та Володька запаслися гранатами, і німецькими й нашими, тож було чим глушити рибу в Десні. А болота згодом не стало, осушили болото, і заросло воно осотом, чортополохом таким, що й вовки там водилися.

По-війні переросток Карпунь ледве закінчив чотири класи, на тому й скінчилася його наука. По рознарядці направили хлопця до ФЗУ, і хоч там і форму гарну видали – шинель чорну сукняну, кашкет із зеленими кантами й блискучими молоточками, й харчували краще, ніж удома, та невдовзі Карпунь утік. Не сподобалися йому тамтешні порядки, гамір міський, гуркотнява в цеху.

– Вертайся до міста, сину, – впрошувала його мати. – Якось звикнешся, людиною станеш.

Не послухався Карпунь, пішов робочим у лісництво. Ліс його змалку вабив, тут він знав кожну деревину, кожну стежечку, кожен слід звіриний.

А от брат Володька – той в місті прижився. Слюсарем він там чи токарем, а як приїздить у відпустку, ходить по селу при галстучку, штокає. Хоч Карпунь підкидав йому роботу. Виписав у лісництві трохи дерева та кілька осокорів на обійсті звалив.

– Будемо, Володько, нову хату зводити, – казав. – Бо стара вже нікуди не годиться.

Удвох тесали колоди, розпилювали. Удвох хоч і невелику, та міцну хатину звели.

– Є тепер куди невістку привести, – заводила розмову мати. – Може, й наглянув уже дівчину?

– Та де ж її наглянеш, у лісі? – віджартовувався.

Уже й скроні в Карпуня почали сріблитися, а він усе парубкував.

Це коли вийшов Карпунь з лісу та став робити на Десні тральщиком, плавати від Соколівки аж під Київ, то упіймав, як він каже, в одному селі молодичку та ще й з дитиною. Справна така молодичка – як рік, так і дарує Карпуневі синка чи доньку. Гамірно тепер на колись тихому подвір’ї під лісом. Чужі діти Карпуня дідом кличуть, а свої ще одні від одного менше – те голопуцьком по двору гасає, а те тільки на ноги спинається. Уже й хата для такої сімейки тіснувата стала. Пропонувала йому сільрада: більшу хату, безплатно, – відмовився.

– Колись відібрали хату, а тепер даєте! Ні, я отут виріс, у лісі, і мої діти виростуть, – казав.

Хоч і далеченько від шляху Карпуневе обійстя, та усім прохожим помітне. На високих щоглах крутяться над ним кілька вітрячків, більших і менших.

– Що то за дивак у вас стільки вітряків наставив? – запитують приїжджі у місцевих людей.

– То Карпунь, той, що дітей багато.

– А-а-а, для малих – гарна забавка...

Звісно, для малих. А може, і в пам’ять про батька, який колись мав вітряка. Тільки батьки вітряк молов людям збіжжя, а Карпуневї вітрячки день і ніч перемелюють повітря.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Схожі:

Тетяна Ткаченко, Тарас Чухліб василь чухліб iconТарас Чухліб гетьмани І монархи
Української держави у другій половині XVII — на початку XVIII ст. Зокрема, досліджується проблема українсько-російських міждержавних...
Тетяна Ткаченко, Тарас Чухліб василь чухліб iconТетяна Калініна рисунки із збірки федота ткаченка в колекції нмтш
Тарас Шевченко, Федот Ткаченко І кіндрат Єжов наймали спільну квартиру на Васильєвському острові. У 1842 р., здобувши в Академії...
Тетяна Ткаченко, Тарас Чухліб василь чухліб iconА. О. Ткаченко, І. В. Ткаченко створення І діяльність банківських установ на території україни: економіко–правовий аспект

Тетяна Ткаченко, Тарас Чухліб василь чухліб iconСлаветні люди України Підготувала Михайловська Тетяна Іванівна
Підготувала Михайловська Тетяна Іванівна, вчитель початкових класів спеціалізованої школи №291 м. Києва
Тетяна Ткаченко, Тарас Чухліб василь чухліб icon«Тарас Шевченко»
У статті досліджується питання зацікавленості творчістю Т. Г. Шевченка російськими письменниками. Увага зосереджена на повістях В....
Тетяна Ткаченко, Тарас Чухліб василь чухліб iconПовідомлення №1. Ім’я Тарас походить із грецького tarasso, що означає бентежу, турбую; отже, Тарас
Одна із найкращих наукових біографій Тараса Шевченка, написана видатним українським літератором І громадським діячем О. Кониським,...
Тетяна Ткаченко, Тарас Чухліб василь чухліб iconОльга Олійник Вчитель початкових класів, спеціаліст вищої категорії, вчитель – методист Контактний телефон 0671237367 Тетяна Заставенко
Леонідівна І заставенко Тетяна Олексіївна вже довгий час є шанувальниками Вашого журналу. Щомісяця з нетерпінням чекаємо нового випуску....
Тетяна Ткаченко, Тарас Чухліб василь чухліб iconБоровий Василь Іванович
Боровий Василь Іванович народився 27 вересня 1923 р в Харкові у робітничій сім’ї. Освіту отримав середню та спеціально-технічну
Тетяна Ткаченко, Тарас Чухліб василь чухліб iconБібліотека я для тебе горів український народе… Василь Симоненко
Бібліографічний покажчик „Лицар нескореного покоління. Василь Симоненко” присвячений лауреату Шевченківської премії, видатному письменнику-шістдесятнику...
Тетяна Ткаченко, Тарас Чухліб василь чухліб iconМ. М. Поплавський доктор педагогічних наук
В. В. Ткаченко – зав лабораторією, викладач кафедри фольклору, народнопісенного та хорового мистецтва


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка