Тетяна Ткаченко, Тарас Чухліб василь чухліб



Сторінка6/10
Дата конвертації11.04.2017
Розмір1.58 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

НА ЧУЖІЙ ТЕРИТОРІЇ

Канікули я завжди проводив то в лісі, то за Десною. У лісі з дозволу лісника дядька Лева заготовляв хмиз на паливо, а за Десною косив траву, трелював човником, а далі тягав в’язанки та лантухи на плечах. З тієї трави що діставалося теляті, а що сушилося на сіно – корові на зиму.

Цього разу я обходив увесь Бабин гай, але трави не знайшов ні латочки – у видолинках колгоспні телята повипасували, а в кущах повикошували такі ж косарі, як я. Поминувши гай, перебрів змілілий старик і пішов ледь помітною старою дорогою, яка вивела на луг. Тут, скільки оком кинеш, перекочувалося хвилями море трави, густої та високої, в пояс. Помилувавшися цим зеленограєм, я завернув у прогалину між кущами й одразу натрапив на те, що шукав: острівець соковитої трави.

Кинувши під кущі лантух та набивши косу на новеньке, недавно вистругане батьком липове кісся, почав косити. Косилося легко, бо коса-литовка була гострою, добре відклепаною, а кісся – замашне. За кілька хвилин острівця як не було, я набивав травою лантуха. Коли вже натоптав до половини, на луговій дорозі заторохтів віз. Я принишк: дорога глуха, кого б ще сюди занесло? Крім, звісно, об’їждчика.

Так воно й було.

Торохкотіння замовкло, натомість почувся хрускіт сушняку, і в проміжку між кущами постав здоровенний дядько – у куфайці, хоч було досить тепло, В картузі-сталінці та з батогом у руках.

– А що це ти тут робиш? – глипнув на мене червонястими очима з-під насуплених клоччастих брів.

– Та ось трави накосив, тепер збираю. Хіба не бачите?

– Та бачу, бачу. Не осліп ще. А ти знаєш, що тут не можна косити, що це –колгоспне?

– А хто ж тут, у кущах, коситиме? Трава все одно посохне, погниє...

– Еге, звідкіля це ти такий вумний узявся? У нас, у Вовчку, таких ніби неймає... Та ти, видать, соколівський?

– Соколівський, а що?

– А те, що ти ще ,й на чужу територію забрався! Ось заберу тебе зараз і повезу в контору. Там саме участковий є.

Тепер мені стало зовсім не по собі. А що йому варто, цьому здорованю, – і забере, й завезе аж у Вовчок. Я мовчав.

Дядько цвьохнув батогом по білих голівках ромашок і вони поникли. Нагнувся, підняв лантуха з травою.

– І косу давай! – кинув.

Я відступив на крок, хутенько збив косу, простягнув об’їждчикові.

– Навіщо ти збив? – налився він багрянцем. – І кісся давай!

– Кісся я вам не віддам! – викрикнув я.– Не віддам, і все!

Об’їждчик поніс реквізоване до воза. Я думав, що він ще повернеться, і стояв наїжачений, тримаючи кісся обіруч. Батько його ще вчора стругав, шліфував шкляночкою, а тут цей здоровань забере...

– Ну, гляди, щоб більше я тебе на цій території не бачив! – почулося з-за кущів хриплий голос.

Заторохтів віз, віддалявся. Я поглянув на пониклі голівки ромашок і побрів до Десни.

Прийшов я додому з одним кіссям. Батько, вислуховуючи мене, пихкав цигаркою, казав:

– Нехай мені випало воювати на чужій території, а це й тобі довелося. Добре, хоч кісся відвоював. А косу ми завтра в лавці купимо. Виберемо гарну литовочку, відклепаємо. Не журися...



ДВА ОДУДИ

У наш старий, уже віджилий сад травневого ранку прилетіли два одуди, Сіли на сухій верхівці яблуні й тихо перемовлялися.

Ми з матір’ю садили картоплю, яку називають синьоочкою. І ще іншу картоплю, яку, називають чарівницею.

Я зупинився, задививсь на одудів – такі гарні вони були, чубчики світилися проти сонця, наче казкові корони.

– Що, на яблуню дивишся? – запитала мати. – Як вона ще й тримається, вже вся серцевина витрухла, чи й зацвіте цієї весни? Ну, накидай картопельку, бо земля хутко сохне.

Я накидав картоплю і поглядав на одудів. І чомусь подумалося про дядька Кирила, який давно-давно, ще мене й на світі не було, посадив оцей сад і оцю яблуню. Сад ще трохи живе, а дядька Кирила вже скільки літ немає – згорів у танку під Сталінградом. І солдат-товариш згорів з ним, силкуючись витягти з люка командира.

І ще подумалося: а може, це дядько Кирило зі своїм товаришем в образі одудів прилетіли та й сіли на яблуню... Аби подивитися, чи стоїть ще хата, збудована дідом моїм Харитоном, чи живий ще сад, посаджений перед війною, і хто нині тут господарює.

Отак думаючи, я поглянув на одудів, а вони здійнялися й полетіли – тихо полетіли на схід сонця...

А ми з матір’ю садили картоплю – синьоочку і чарівницю.

БАТЬКОВА СУМКА

Липневого дня сорок п’ятого року навпроти старого будинку початкової школи, де в невеличкій кімнаті мешкали ми з мамою, зупинився молочарський віз. Бородатий дід-молочар підкинув гнідим коням жменю трави, а сам допомагав сходити з воза молодому та худому, аж щоки позападали, чоловікові у військовому кітелі. Подав чоловікові новенькі блискучі милиці, й він, важко спираючись на них, пошкандибав через просторе, заросле споришем подвір’я до шкільного будинку.

До того я грався на подвір’ї, а потім, як віз зупинився, спостерігав за прибульцем віддалік. І тепер помчав щодуху до мами, яка в цей час проводила урок з першачками, щоб повідомити: до нас іде якийсь військовий дядечко.

Так уперше я побачив свого тата.

Тато привіз мені з війни командирську сумку.

Я десятки разів розглядав її, розглядав і складав, клацаючи кнопочками, навіть нюхав. Була сумка темно-вишневого кольору, мала двоє відділень, планшетку з прозорим боком для карти та кілька кишеньок – білих і менших, мабуть, для олівців, лінійки, циркуля, компаса.

Коли я з’являвся із сумкою на вулиці, то почувався командиром. І хлопці, навіть найбільш незговірливі, визнавали за мною першість, просили поносити сумку.

Мій батько командиром не був. Був він рядовим бійцем-автоматником. Коли похмурого січневого дня піднялася їхня рота в атаку на польській землі за Віслою, упав командир. Тато підхопив його сумку, накинув ремінець на плече й побіг, стріляючи на ходу. І раптом сам упав, як підкошений. Бо біг попереду та ще й з сумкою. Німці, мабуть, подумали, що то командир. Та хіба куля розбирає, де хто.

Батько не пам’ятав, яким чином залишилася сумка при ньому. Якщо були в ній документи, то їх, либонь, забрали, а сумка залишилася й кочувала з ним до польового лазарету, а потім – до госпіталю в приволзькому місті.

Я не тільки гуляв із сумкою, «воював» на вигоні, а й ходив з нею по харчі до своєї тітки Софії, в якої був хороший город. Бо в нас із харчами було сутужно. І коли я повертався додому із сумкою через плече, то з радістю, яка сяяла на моєму обличчі, викладав з неї то хлібину, спечену з ячного борошна наполовину з картоплею, то шматочок сала чи кілька огірків.

Згодом сумка пригодилася батькові. Піддужавши, він став ходити до школи, тієї, де вчилися старші учні. Батько викладав історію та географію. І не лише за підручниками. Бо випало йому ще хлопцем разом із дідом моїм Харитоном і на заробітки в Таврію мандрувати, і худобу людську пасти, а далі вчитися на робітфаці, вчителювати, воювати... Три десятки літ ходив до школи батько з цією сумкою, спочатку в Лебедівці, а потім у Соколівці – селі над Десною, куди переїхала наша сім’я у стару дідову хату.

Батько носив у сумці книжки й конспекти уроків. Хоч конспекти своїм стрімким, нерозбірливим почерком він писав, мабуть, більше для начальства, на уроках майже не заглядав у них. А ще носив батько в сумці свіжі газети й журнали, це тоді, коли йшов до ветеринара Петра Федоровича на «десятихатку». У призначений вечір за будь-якої погоди йшов, повісивши на плече сумку, бо знав, що люди зібралися, ждуть на нього.

Двічі на рік батько їздив до районного містечка на вчительські конференції, звідтіля він привозив у сумці нові програми – для себе, нові підручники та ласощі – для нас із сестрою.

Довгими зимовими вечорами батько не лише готувався до уроків. Бувало, він витягував з-під ліжка старого сундучка, ще дідового, в якому зберігалося всіляке шевське причандалля. Батько умів шити чоботи – не тільки з відрізними передками, а навіть витяжки, що вважалося свідченням неабиякої шевської-майстерності. У повоєнні літа шив батько чоботи і мені, й сестрі, й матері. Навіть для кількох учнів пошив, .діставши десь товару, бо хто ж їм пошиє і з чого, не повернулися їхні батьки з війни. Тільки для себе не шив він чобіт, бо замовляв у Києві на протезному заводі спеціальні черевики.

Зі школи батько майже завжди йшов у оточенні учнів. Власне, по дорозі продовжувався урок історії. Учитель розказував учням про їхнє село, яке зародилося отут, в лісовому краю над Десною, кілька століть тому, про його людей – хліборобів, лісівників, рибалок, воїнів. Ішов, накульгуючи, обпираючись на грушеву палицю, а хтось з учнів ніс його сумку.

Вони самі просили в нього, то один, то другий:

– Василю Харитоновичу, давайте я нестиму вашу сумку! Бо вам же важко.

І аж цвіли від учителевої приязні...

Я вже згадував, що вперше побачив батька сонячного липневого дня сорок п’ятого року. І такого ж липневого дня через багато літ по тому летів, мчав я до села на редакційному «газику». Шофер, буйночубий Сашко, що кілька місяців тому повернувся з армії, розумів мій стан. З нього піт градом котився, він витискував з машини все, що міг, а її трясло, кидало з боку в бік, хитало на розбитій польовій дорозі. Я знав, що «газик» цей бачив усякі дороги, але боявся, аби не зарився він у глибокий пісок отам, між Моровськом і Соколівкою, де таке часто траплялося з колгоспними машинами. Тоді хоч і бігтиму, то чи встигну...

А в цей час колишня батькова учениця, а тепер уже сама вчителька, раз по раз крутила в колгоспній конторі телефона, добивалася до райвно. Їй все-таки повезло, натрапила саме на того, хто був потрібен.

– Алло, товариш Н.?– гукала вона в трубку. – Це з Соколівки. У нас старий учитель помер, учасник війни. Знаєте такого? Так допоможіть! Духовий оркестр треба...

– А де ж я його, візьму, той оркестр? – почулося у відповідь. – Треба було за кілька днів попередити.

– Як за кілька днів? – не могла вона збагнути. – Він же по дорозі до лікарні помер, раптово. Допоможіть, товаришу Н.!

– Ну знаєте, я вам не бог! – відповів товариш Н., інспектор райвно, він же голова райкому вчительської профспілки, він же місцевий поет, який часто виступав у районній газеті з патріотичними віршами. І в трубці почулися гудки...

Поховали батька без оркестру. Його учні, тісно, плече до плеча ставши над учительською могилою, тихо заспівали Шевченків «Заповіт»...

У нашій старій хаті все виглядає так само, як було й при батькові. Шафа, зроблена місцевим столяром ще до війни. Диван, застелений домотканним килимком. Лівобіч вікна, що виходить, у сад, сплетена з деснянської лози етажерка, на якій його книжки, конспекти.

Збоку на етажерці висить батькова сумка. Я беру сумку, розглядаю, ніби вперше, розкладаю і складаю, клацаю кнопочками. Цій командирській сумці зносу ще б не було...

І здається мені, що батько тільки вийшов з хати – на кілька хвилин погомоніти з сусідами. Та зараз повернеться, перекине сумку через плече і, накульгуючи, припадаючи на поранену праву ногу, піде до школи, яка он видніється із-за старих осокорів.


БРАТИКУ – СОЛОВЕЄЧКУ!..
Тітка Ольга жила на другому краю села в невеличкій хатині над Десною. Щоранку тітка йшла з дому, взявши сапку, заступа, граблі чи вила, перепоясавши через плече хустину, в якій був загорнутий окраєць хліба, кілька варених картоплин у кожушках, цибулина. Ішла на колгоспну роботу, де заробляла трудодень, який пізньої осені ставав на запічку двома-трьома мішечками жита. Удома господарювала її десятирічна донька Поля.

У нас тітка Ольга бувала рідко, все ніколи було за тим колгоспом. А як приходила, то вже в якійсь нагальній потребі.

– Не тривожила б тебе, братку, якби Миколай мій живий був, – наче вибачалася. – Пожили тільки годочок, а там – війна... Хоч би без ноги, без руки, та повернувся. А без хазяїна і тин валиться, і хлівець похилився. Прийди, братику-соловеєчку, подивишся. Знаю, важко тобі ходити на протезі, та, може, якось додибаєш. Я вже й лози заготувала.

Ми з батьком ішли до тітки, заплітали тин, підпирали хлівця, лагодили сінешний поріжок. Поля частувала нас дерунами та березовим квасом.

– Ой братику-соловеєчку, – прибігала тітка Ольга, – за позику життя не дають! І в хату приходили, і в сільраду викликали. Кажуть: корову продавай, як нічим платити. Я ж на ту корівку скільки стягувалась, а тепер – продати? Дитину без молока оставити...

Батько діставав із-за тряму згорточок у старій районній газеті з крупним заголовком «Наші рапорти товаришу Сталіну».

– Оце на шифер збирали, – казав. – Та хата ще й лід соломою постоїть.

Відлічував гроші, простягав тітці:

– Віддай їм ту позику, зараз же занеси. Бо не відстануть од твоєї душі.

Тітка Ольга витирала сльози:

– Ой братику-соловеєчку, що б я без тебе робила?..

Ціле літо, як ті мурашки, жінки робили в полі. Не було тоді, ні комбайнів, ні льонобралок, ні картопле-копалок. Все переходило через їхні руки. Не мали вони ні свят, ні вихідних, як тільки витримували день при дні.

А восени на колгоспному току біля гамазею починала гуркотіти молотарка. Звозили сюди снопи з усіх полів, молотили.

Якось увечері зайшла до нас сусідка тітка, Настя.

– Оце тільки з роботи. Погане діло, Харитоновичу, – присіла вона на краєчок лави. – Там, біля молотарки, вашу Ольгу спіймали. Набрала вона зерна в чоботи, ну, в халяви насипала, так витрусили. І уповноважений; з району саме біля молотарки був…

Батько, як сидів за столом, чекаючи вечері, так і завмер, обхопивши голову руками. .

– Ой братику-соловеєчку! – прибігла до нас пізно ввечері тітка Ольга;

– Ех, нащо ти те зерно брала? – ходив по хаті батько і з кутка в куток, важко спираючись на палицю. – Хіба не знаєш, скільки зараз за жменю зерна дають?

– Ой, сказали – судитимуть! На кого ж я дитину залишу? – голосила тітка Ольга.

Батько, либонь, не спав усю ніч, ворочався на полику, зітхав.

Наступного ранку батько гладенько, поголився трофейною німецькою бритвою, вдягнув новенького бавовняного піджачка в дрібну смужку й пішов до контори.

А увечері, коли вже добре стемніло, до нас прийшов уповноважений – кремезний дядечко у військовому френчі та синьому галіфе. На столі вже стояли якісь наїдки й зелена сулійка самогону. Батькові здорово повезло, уповноважений виявився знайомим, партизанили разом, і він запросив його на вечерю.

Батько відправив нас з матір’ю ночувати до бабусі Афанасїї. Уранці, прийшовши додому, ми побачили на столі порожню сулійку та купу недопалків «Біломору» на підлозі.

Це вже пізніше батько розповідав про їхню розмову за вечерею.

– Рискове це діло, ох і рискове! – гомонів уповноважений. – Якщо хто капне в район, не зносити мені голови. Але ж у партизанах, бувало, не раз рискували. Спробуємо це діло якось залагодити.

І таки залагодив, тітку Ольгу не судили, а покарали тим, що зняли половину зароблених нею трудоднів.

Тих трудоднів ще немало по тому заробила тітка Ольга, виходивши весь вік у куфайці та чоботях-кирзаках. Вже й Поля, донька її, доробилась, як каже вона, до пенсії.

– На ферму стежку чи не по коліна втоптала, – це вже люди про неї так кажуть.

На місці тітчиної хати, Поля продала її якомусь київському дачнику, двоповерховий особняк. За одне літо виріс. «І де вони ту цеглу та цемент беруть?» – завидують місцеві люди.

А над батьковою та тітчиною могилками вже багато весен співають солов’ї. Проходжу повз кладовище і вчувається мені в тому співі: «Ой братику-соловеєчку!..»






Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Схожі:

Тетяна Ткаченко, Тарас Чухліб василь чухліб iconТарас Чухліб гетьмани І монархи
Української держави у другій половині XVII — на початку XVIII ст. Зокрема, досліджується проблема українсько-російських міждержавних...
Тетяна Ткаченко, Тарас Чухліб василь чухліб iconТетяна Калініна рисунки із збірки федота ткаченка в колекції нмтш
Тарас Шевченко, Федот Ткаченко І кіндрат Єжов наймали спільну квартиру на Васильєвському острові. У 1842 р., здобувши в Академії...
Тетяна Ткаченко, Тарас Чухліб василь чухліб iconА. О. Ткаченко, І. В. Ткаченко створення І діяльність банківських установ на території україни: економіко–правовий аспект

Тетяна Ткаченко, Тарас Чухліб василь чухліб iconСлаветні люди України Підготувала Михайловська Тетяна Іванівна
Підготувала Михайловська Тетяна Іванівна, вчитель початкових класів спеціалізованої школи №291 м. Києва
Тетяна Ткаченко, Тарас Чухліб василь чухліб icon«Тарас Шевченко»
У статті досліджується питання зацікавленості творчістю Т. Г. Шевченка російськими письменниками. Увага зосереджена на повістях В....
Тетяна Ткаченко, Тарас Чухліб василь чухліб iconПовідомлення №1. Ім’я Тарас походить із грецького tarasso, що означає бентежу, турбую; отже, Тарас
Одна із найкращих наукових біографій Тараса Шевченка, написана видатним українським літератором І громадським діячем О. Кониським,...
Тетяна Ткаченко, Тарас Чухліб василь чухліб iconОльга Олійник Вчитель початкових класів, спеціаліст вищої категорії, вчитель – методист Контактний телефон 0671237367 Тетяна Заставенко
Леонідівна І заставенко Тетяна Олексіївна вже довгий час є шанувальниками Вашого журналу. Щомісяця з нетерпінням чекаємо нового випуску....
Тетяна Ткаченко, Тарас Чухліб василь чухліб iconБоровий Василь Іванович
Боровий Василь Іванович народився 27 вересня 1923 р в Харкові у робітничій сім’ї. Освіту отримав середню та спеціально-технічну
Тетяна Ткаченко, Тарас Чухліб василь чухліб iconБібліотека я для тебе горів український народе… Василь Симоненко
Бібліографічний покажчик „Лицар нескореного покоління. Василь Симоненко” присвячений лауреату Шевченківської премії, видатному письменнику-шістдесятнику...
Тетяна Ткаченко, Тарас Чухліб василь чухліб iconМ. М. Поплавський доктор педагогічних наук
В. В. Ткаченко – зав лабораторією, викладач кафедри фольклору, народнопісенного та хорового мистецтва


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка