Тевяшов Василий Александрович // Художники Днепропетровщины: Биобиблиограф справочник



Скачати 363.61 Kb.
Сторінка2/3
Дата конвертації18.04.2017
Розмір363.61 Kb.
ТипСправочник
1   2   3

Література:

Яценко Л. Дух ушедшей эпохи. Каменское-Днепродзержинск 1917–1953 годы: Воспоминания, очерки, документы / Яценко Л., Слоневский А.– Дніпродзержинськ: Видавничий дім «Андрій», 2007.– 372 с.

Удивительная жизнь художника Медвецкого // Слоневский А. История в лицах, или Портретная галерея Каменского-Днепродзержинска. Новеллы и очерки / Слоневский А., Мороз О.– Дніпропетровськ: Пороги, 2011.– С. 143–148.
Олександр Слонєвський

15 квітня – 90 років тому (1923 р.) у с. Костромка Апостолівського району Катеринославщини народився Григорій Гордійович Шишко, художник.
Криворізький художник Григорій Шишко
Григорій Шишко народився в 1922 році в селі Велика Костромка на Дніпропетровщині. У 1953 році закінчив Одеське художнє училище, тоді ж вступив до криворізького відділення Союзу художників, у складі якого почав брати участь у місцевих, регіональних і загальнореспубліканських виставках.

Цілу серію робіт художник присвятив криворізьким залізним рудням. У його роботах шахта залишається постійним рефреном, незмінним у будь-який час року та доби на тлі тривожної нестійкості в житті особистості й країни. Протягом десятиліть шахта була для Григорія Шишка темою та героєм його найоригінальніших і найбільш пам'ятних робіт. Художник глибоко зворушливо передав поезію, яку йому вдалося роздивитися за неестетичним фасадом. Григорій Шишко створював власну течію в модернізмі. Роботи Шишка з їх співучою колористикою, незвичайними ракурсами та темами, що викликають нові асоціації, дарують глядачам справжнє задоволення, запрошують їх до світу спогаду та незвичайних образів. Роботи художника привертають увагу красою, яку він знайшов у тому, що завжди вважалося негарним: в індустріальних пейзажах, а також новими параметрами, які автор вносить у поняття мальовничості

У 1993 році з творчістю українського художника познайомилася британська публіка. З того часу знамениті колекціонери, мистецтвознавці та критики з інтересом стежать за українським мистецтвом. Роботи Григорія Шишка демонструвалися у Великобританії, Бельгії, Голландії, Нігерії й Ірландії. Починаючи з 1993 року відбулося 9 персональних виставок художника, і найважливіша з них – у 2001 році в «Молл-Геллеріз» у Лондоні.
Література:

Шишко Григорий Гордеевич // Художники Днепропетровщины: Биобиблиограф. справочник.– Днепропетровск, 1991.– С. 210–211.

* * *

Шишко Григорій Гордійович // uk.wikipedia.org/wiki/Шишко_Григорій_Гордійович



Выставка Григория Шишко «Модернисты-Экспрессионисты ... // www.euubc.co/.../89-modernist-impressionist-ukraine-exhibition-by- grygoriy-shyshko

Выставка полотен украинского художника в Европарламенте ... // arts.in.ua/news/1284/


15 квітня – 75 років тому (1938 р.) народився Віктор Федорович Корж, письменник, член НСПУ.
Віктор Корж
Корж Віктор Федорович народився 15 квітня 1938 р. в м. Бобринці Кіровоградської області. Закінчив історико-філологічний факультет Дніпропетровського державного університету. Тривалий час працював старшим редактором республіканського видавництва «Промінь», завідувачим кафедри української літератури Дніпропетровського національного університету. Багатолітній керівник молодіжної літературної студії «Плавка», керівник літературної студії «Поетична школа Віктора Коржа» при університеті.

Нагороджений Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР та орденом Трудового Червоного Прапору, почесною відзнакою Міністра культури та мистецтв України «За досягнення в розвитку культури і мистецтв» (2003).

Лауреат обласної премії ім. А. Малишка, всеукраїнських премій ім. Г. Петровського і «Благовіст», міжнародної премії ім. Г. Сковороди. Нагороджений Почесною грамотою Президії Верховної Ради Білоруської РСР.

Член Національної Спілки письменників України (з 1966 року). Пише українською мовою. Улюблені жанри Коржа – балада, притча, діалог, етюд. Критики відзначали філософічність та публіцистичність його лірики.

Перекладався польською, словацькою, англійською, німецькою, португальською та іншими мовами.

Співавтор книги «Сяєво жар-птиці: Антологія літератури для дітей та юнацтва Придніпров'я (1883-2008)» (2009, Дніпропетровськ).

Вірші друкувалися в журналах «Жовтень», «Дніпро», «Прапор», «Україна», у колективних збірках, в республіканських та обласних газетах.

Автор збірок «Борвій» (1966), «Закон пензля» (1967), «Зелені камертони» (1969), «Повернення в майбутнє» (1971), «Аметист» (1972), «Літочислення» (1976), «Очі доброї долі» (1978), «Корінь добра» (1981), «Твердиня» (1981), «Світ звичайних фантазій» (1984), «Осіннє чекання весни» (1987), «Чиста сила» (2010, Київ).



http://www.dniprolit.org.ua/authors/korz_viktor
Література:

Корж В. Самодослухання: [Про початок творчого шляху] // Першовірш: Вірші, спогади, есе.– К., 1984.– С. 105.

Заверталюк Н. Від «Борвія» до «Енея» // Слово про літературу та письменників Придніпров’я: Нариси та есеї.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2005.– С. 275–281.

Фролова К. Поетичне слово над Дніпром: [Є про творчість В. Коржа] // З любові і муки... / Ф. Білецький, М. Нечай, І. Шаповал та ін.– Дніпропетровськ: ВПОП «Дніпро», 1994.– С. 295–327.

* * *

Корж Виктор Федорович // Писатели Днепропетровщины: Библиограф. указатель.– Днепропетровск, 1987.– С. 57–60.



15 квітня 60 років від дня народженя Коржа Віктора Федоровича (1937 р.) // Моє Придніпров'я. Хроніка пам'ятних дат і подій області на 1998 рік: Бібліограф. покажчик.– Дніпропетровськ, 1997.– С. 30–32.

Савченко В.В. Бог не під силу хреста не дає. Поетичне Придніпров'я: Есе.– Дніпропетровськ: Січ, 1999.– С. 5–6.

* * *

Віктор Корж // http://amkob113.narod.ru/kortz/



Віктор Корж / За матеріалами радіопередачі Н. Нікуліної підготувала С. Мартинова // www.libr.dp.ua/region/Gold%20names/Віктор%20Корж.doc

19 квітня – 110 років тому (1903 р.) народився Іван Васильович Степанюк, письменник.
Іван Васильович Степанюк народився на західній Волині, 1925 переїхав до Радянської України. З 1926 року почав друкуватись у дніпропетровському журналі «Зоря» та місцевих газетах вірші та оповідання , переважно з робітничого та сільського життя. Окремо 1930 р. вийшла збірка його поезій «Струмують дні» (перевидана 1965 р.). Належав до ВУСПП та Спілки пролетарських письменників «Західна Україна.

Помер 1929 травня 1934 року, похований у Дніпропетровську.


Література:

Степанюк Іван Васильович // УРЕС.– Т 3.– Вид. 2-е.– К.: УРЕ, 1987.– С. 307.



23 квітня – 110 років тому (1903 р.) народився Леон Антонович Луковський, видатний український вчений-оториноларинголог.
Леон Антонович Луковський
Леон Луковський один із найбільш визначних фахівців вітчизняної оториноларингології, що зробили великий внесок у розвиток галузі.

Леон Антонович народився 23 квітня 1903 р. у м. Воронежі в родині фельдшера. Після закінчення гімназії в 1920 р. вступив на медичний факультет Воронезького університету, який закінчив 1925 р., тут же й почав працювати позаштатним, а скоро штатним ординатором ЛОР-клініки.

У 1929 р. Л.А. Луковського призначили асистентом кафедри оториноларингології Воронезького університету. У цей час він виявив велику зацікавленість до наукових досліджень, зосередився на вивченні мікрофлори ЛОР-органів. Для поглиблення знаний з мікробіології він під керівництвом професора Л.І. Штуцера працював за сумісництвом у Воронезькому санітарно-бактеріологічному інституті, а невдовзі організував бактеріологічний відділ у ЛОР-клініці, яку очолював до завершення своєї роботи на кафедрі. За цей час Л.А. Луковський опублікував сім друкованих робіт у вітчизняних та зарубіжних виданнях, виступав на III Всесоюзному з’їзді оториноларингологів 1929 р. в Одесі.

У 1930 р. Л.А. Луковського обрано асистентом кафедри оториноларингології Дніпропетровського інституту вдосконалення лікарів. Беручи безпосередню участь у становленні кафедри, яку очолював професор А.Л. Гінзбург, Леон Антонович продовжував активні наукові дослідження. В 1933 р. його роботу, було премійовано на Українському конкурсі молодих учених як кращу наукову роботу з оториноларингології. За цей період Л.А. Луковським опублікував 17 оригінальних наукових праць. У 1936 р. він захистив кандидатську дисертацію: «Микрофлора небных миндалин при хроническом тонзиллите».

У 1937 р. Л.А. Луковський очолив кафедру оториноларингології Іжевського медичного інституту, де продовжував клініко-бактеріологічні дослідженя, що потім були покладені в основу його докторської дисертації «Микрофлора глоточного лимфатического кольца Вальдейера и ее клиническое значение». Захист дисертації відбувся 1940 р. у Києві, після чого Л.А. Луковського обрали на посаду завідувача кафедрою оториноларингології Дніпропетровського інституту вдосконалення лікарів. 1941 р. вченого затверджено в званні професора.

Під час війни Л.А. Луковський у діючій армії, керував фронтовими шпиталями на Воронезькому фронті, а в 1942 р. призначений начальником ЛОР-відділення СЕГ Воронезького, а потім 1-го Українського фронтів.

По закінченню війни вчений повернувся до Дніпропетровська, працював на посаді професора кафедри оториноларингології, брав участь у відновлення клініки, одночасно протягом 6 років на громадських засадах очолював відділ аспірантури та клінічної ординатури при науковій частині інституту.

У 1948 р. професор Л.А. Луковський став завідувачем кафедрм оториноларингології ДМІ, якою керував протягом наступних 25 років. З 1952 по 1958 рр. Леон Антонович працював за сумісництвом проректором з наукової роботи медінституту.

Головним напрямком наукової діяльності Л.А. Луковського в перші післявоєнні та 50-ті роки залишалась тонзилярна патологія. Дослідження вченого мали велике практичне значення, його методи використовуються в лікарській практиці й до сьогодні.

Загалом професор Л.А. Луковський опублікував понад 200 праць з актуальних проблем оториноларингології. Під його керівництвом захищено 2 докторські та 16 кандидатських дисертацій. Серед його учнів: Н.М. Арбузов, А.А. Сквирська, С.М. Соколенко, Е.Ф. Богацький, Г.М. Титар, А.А. Аверін, В.С. Зайцев та інші.

Велику увагу професор Л.А. Луковський приділяв громадській роботі, був членом редакційних рад «Журнала ушных, носовых и горловых болезней» і журналу «Вестник оториноларингологии», співавтором й одним із редакторів розділа «Оториноларингология» в «Большой медицинской энциклопедии» та «Малой медицинской энциклопедии», співавтором багатотомного «Руководства для врачей-оториноларингологов».

Л.А. Луковський багато років був членом Правління Всесоюзного та Українського республіканського науково-медичних товариств оториноларингологів, головою Дніпропетровського обласного, брав участь у роботі Всесоюзних і Українських з’їздів оториноларингологів, де виступав з програмними доповідями.

За великий внесок у розвиток медичної науки Леон Антонович Луковський нагороджений двома орденами Трудового Червоного Прапора, орденом Вітчизняної війни другого ступеню, багатьма медалями, Почесною грамотою Ради Міністрів УРСР. У 1958 р. професорові Л.А. Луковскому присвоєне звання Заслуженого діяча науки УРСР.

Про високий міжнародний авторитет вченого свідчить публікація його біографії у відомому виданні «Who's who in the USSR», що вийшло в Мюнхені в 1966 р., 1968 р. вона перевидана в Нью-Йорку.

До останнього дня життя Леон Антонович продовжував працювати на кафедрі. Помер 10 листопада 1981 р.
Література:

Кафедра оториноларингології // 85 років. Дніпропетровська Державна Медична академія. 1916-2001.– Дніпропетровськ, 2001.– С. 585–596.

Луковський Леон Антонович // УРЕ.– К.– С. 290.

* * *


Зайцев  В.С. К 100-летию со дня рождения профессора Леона Антоновича Луковского / В.С. Зайцев,  В.В. Березнюк // http://www.mediasphera.ru/journals/oto/detail/131/1664/

28 квітня – 220 років тому (1793 р.) у м. Катеринославі відкрито головне народне училище, яке згодом було перетворено на Катеринославську губернську гімназію.
Катеринославська губернська гімназія
Чотирикласне Головне народне училище в Катеринославі було відкрите 17 квітня (ст. ст.) 1793 року на основі Статуту для училищ (1786 р.) і розпорядження голови комісії для відкриття училищ П.В. Завадовського від 24 липня 1792 р. правителю Катеринославського намісництва генерал-майору В.В. Коховському. Джерелами для його відкриття стали пожертви місцевих жителів, різноманітні штрафи, митні збори, гроші від продажу конфіскованих товарів.

При відкритті Головного народного училища до нього вступило 25 учнів-хлопчиків. З 1797 року в ньому почали навчатися й дівчатка. В наступні роки кількість учнів постійно збільшувалась. Вчилися, головним чином, діти дворян і чиновників. Утримання училища покладалось на Приказ громадського опікування, а навчання було платним – від п'яти до п'ятнадцяти карбованців на рік.

1805 року, після реформи системи освіти в країні, училище було перетворене на класичну чоловічу гімназію з 4-х річним навчанням. Гімназія стала найстарішим навчальним закладом такого типу не лише в Новоросійському краї, але й одним із найстаріших навчальних закладів Росії. Розташовувалась вона в будинку з флігелем, який надало місцеве дворянство.

У перші роки кількість учнів у гімназії різко зменшилася: зі 158 вихованців залишилось лише 36. Причиною цього було неспівпадіння навчальних програм училища та гімназії, тому учням четвертого класу доводилось починати навчання з другого класу, а учням третього – з першого. Перший випуск гімназії відбувся у 1809 році – її закінчило три учні. Через п'ять років кількість учнів збільшилась до 75, через десять років – до 93, а 1835 року їх було вже 139. За період з 1808 по 1835 рік гімназію закінчило 355 вихованців.

У 1825 році в Катеринославі побував письменник і видавець О.Ф. Воєйков, який писав: «Гімназія з садом на березі Дніпра – знаходиться у квітучому стані...», а також зазначав, що гімназійна бібліотека ввібрала в себе частину бібліотеки князя Г. Потьомкіна. Бібліотекарем в гімназії працював молодий учитель словесності, доктор філософії і витончених наук І.І. Любичевський.

Директором гімназії і губернських училищ був Дмитро Тимофійович Мизко, людина, яка зіграла визначну роль у розвитку освіти на Катеринославщині. Він сприяв тому, що з 1812 р. почалися значні пожертви приватних осіб на користь гімназії й училищ. Завдяки піклуванню Мизка перед дворянством губернії колезький радник І.Г. Морозов пожертвував для гімназії лісу на суму 2500 карбованців. Титулярний радник Герн за згодою гімназіального начальства узяв на себе обов'язки викладача латинської та французької мов у старших класах гімназії без грошової чи іншої винагороди, а також зобов'язався щорічно вносити на користь гімназії по 250 карбованців. Загальна сума пожертв склала 193.376 карбованців асигнаціями.

Ще важливішого значення гімназія набула під час директорства Якима Яковича Ковалевського, який був розумною, високоосвіченою людиною, закінчив Харківський університет, кілька років працював у Харкові та Петербурзі. У 1831 році він отримав призначення на посаду директора Катеринославської гімназії, яку колись сам закінчив.

1836 року гімназія була реорганізована за новим статутом. Було додано ще один рік навчання – сьомий клас, створено раду гімназії у складі кращих викладачів під головуванням директора.

За час роботи директором Я.Я. Ковалевським було запроваджено багато змін, зокрема відкрито пансіон для дітей з інших міст губернії за кошти дворянства. Відкриття пансіонату відбулося у серпні 1840 року, у ньому мешкало вісім вихованців «з сімей недостатніх потомствених дворян і, крім того, семеро дітей за рахунок благодійників». Пансіонери, які утримувались за рахунок дворянства, після закінчення гімназії мали прослужити сім років за призначенням керівництва. Після селянської реформи 1861 року до пансіонату почали приймати дітей усіх станів, тому багато дворян перестали посилати до гімназії своїх дітей.

При Я.Я. Ковалевському більше уваги приділялося вивченню іноземних мов, також були запроваджені дві посади репетиторів, які керували самостійними заняттями учнів. Введено було уроки музики та співів, облаштовано машини для гімнастичних вправ. З ініціативи директора в гімназії влаштували невеличку обсерваторію для метеорологічних спостережень.

Директором катеринославської гімназії з 1846 року був Я.Д. Грахов, фахівець із хімії та мінералогії. У 1856 році він і вчитель гімназії С.І. Веребрюсов видали великий історико-статистичний огляд навчальних закладів Катеринославщини.

У 1858–1859 роках для 1-ї чоловічої класичної гімназії було споруджено будинок, в цьому корпусі тепер знаходиться медакадемія на Жовтневій площі, 2.


Література:

Столетие Екатеринославской классической гимназии 1805–1905 гг.: Краткий исторический очерк / Сост. Ф. Локоть.– Екатеринослав, 1908.– 386 с.

Фоменко А. Класична гімназія – Факультет медичної академії // Дніпропетровськ: минуле і сучасне. Оповіді про пам'ятки культури Катеринослава-Дніпропетровська...– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2001.– С. 111–114: фото.

Чабан М. Птахи з гнізда Придніпров’я.– Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2005.– 480 с.: іл.

* * *

Чабан М. Двохсотліття Катеринославської гімназії // Нива.– 2005.– Спецвип.– С. 23–29.



Чабан Н. О, сколько нам открытий чудных готовит просвещенья дух... // Апельсин.– 2003.– № 1.– март.– С. 25–28.

29 квітня – 16 травня – 365 років тому (1648 р.) козацьке військо під проводом Богдана Хмельницького у битві на Жовтих Водах розбило коронну армію Польщі Перша значна перемога у національно-визвольній війні 1648–1654 років.
Битва на Жовтих Водах 1648 року в світлі нових дослідженнь
Загальновідомо, що Визвольна війна, або Національна революція українського народу середини XVII ст. за становлення своєї державності розпочалася битвою на Жовтих Водах, яка відбулася 29 квітня – 16 травня 1648 р. між українською та польською арміями, які очолювали відповідно Богдан Хмельницький і Стефан Потоцький. У складі української армії участь у битві брала союзна кримськотатарська кавалерія, якою командував побратим Хмельницького – Тугай-бей. На превеликий жаль, історичні джерела не залишили нам інформації про те, де і як вона відбулася. Тож ці питання потребували вивчення. Понад 140 років велися пошуки місця проведення битви польськими істориками Маріаном Дубецьким (1838–1926) і Веславом Маєвським (сучасний історик), а також українськими істориками Дмитром Яворницьким (1855–1940) та Іваном Стороженком. Тільки останньому вдалося вирішити цю проблему, що дозволяє проінформувати читача, як насправді все відбувалося.
Що ж передувало Жовтоводській битві?

Б. Хмельницький, рятуючись від переслідування польської влади, тікає восени 1647 р. до Великого Лугу на Низ Дніпра і зупиняється за порадою козаків Черкаського реєстрового полку на острові Томаківка, де цей полк мав свою Січ. Тут він створює центр із підготовки повстання проти польської влади в Україні. У січні 1648 р. Корсунський реєстровий козацький полк (одна тис. осіб), який виконував прикордонну залогову службу на урядовому форпості на Микитиному Розі, підняв повстання, перебив полонізовану старшину та прибув на о. Томаківку в розпорядження Б. Хмельницького. У лютому 1648 р. Б. Хмельницький уклав військову угоду з кримським ханом Іслам-Гіреєм ІІІ про надання повстанню військової допомоги. На березень 1648 р. повстанська армія на о. Томаківка налічувала 3 тис. козаків і 3 гармати малого калібру. Б. Хмельницькому стало відомо, що проти нього польська влада готує каральну акцію, тому в середині квітня 1648 р. до Томаківки йому на допомогу прибув Тугай-бей з 20-тисячним загоном татарської кінноти.

Польське військове командування, зокрема великий коронний гетьман Микола Потоцький, протягом лютого-березня 1648 р. зосередив у районі Черкас, Корсуня та Лубен понад 20 тисяч війська (без урахування допоміжного складу). Воєнно-стратегічна мета цих заходів складалася з двох завдань: а) не допустити вибуху повстання на території України, що контролювалася польською шляхтою; б) не дати Б. Хмельницькому вийти на Україну, а розгромити його на Запорожжі.

Згідно з планом розгрому Б. Хмельницького на Томаківці, 21 квітня 1648 р. із Черкас вирушила частина (авангард) польського війська, яке очолив син М. Потоцького – Стефан. Вислане військо було поділене для просування на дві частини: а) чотири реєстрові козацькі полки (4 тис.) та 1200 найманців, очолювані осавулом Іваном Барабашем, вирушили на човнах по Дніпру, маючи 12 гармат малого калібру на борту; б) один реєстровий козацький полк (Переяславський, командир – Адам Душинський), підрозділи кварцяних та надвірно-магнатських формувань (загальною чисельністю біля 4 тис. чоловік) з 10 гарматами середнього калібру рушили суходолом, очолювані С. Потоцьким. Обидві частини війська мали в перших числах травня 1648 р. прибути до Микитиного Рогу і звідти завдати смертельного удару по о. Томаківка, знищивши Б. Хмельницького та його центр повстання.


Що ж являв собою район Жовтих Вод, в якому відбулася Жовтоводська битва?

М. Дубецький вважав, що «Жовті Води» – старовинна назва р. Жовтої, притоки Інгульця. Цю думку підтримав Д. Яворницький, і вона перейшла в українську історіографію, збиваючи з толку наших дослідників. Насправді Жовті Води – не річка, а великий територіальний район Дикого Поля, пізніше – колишньої Катеринославської губернії, а сьогодні П’ятихатського району Дніпропетровської області, який отримав цю назву через те, що тут протікало дві річки з назвою Жовта і одна – Жовтенька. Першою була притока Інгульця – Жовта (Інгулецька), на якій розташовані сучасні с. Жовте та м. Жовті Води. Другою річкою з такою ж назвою була притока Комісарівки – Жовта (Комісарівська), на якій розташоване с. Комісарівка та м. П’ятихатки. Третьою річкою з назвою Жовтенька була притока Жовтої (Комісарівської), яка протікала через територію сучасного м. П’ятихатки і на його північній околиці впадала в р. Жовту (Комісарівську).

Через район Жовтих Вод пролягали від Крилова та Кременчука два шляхи: а) Казикерменський (торговий) – по вододілу між Інгульцем та Саксаганню і вів на сучасні с. Жовте, м. Кривий Ріг, до Кази-Кермену, на Таванську переправу через Дніпро та далі до Криму; б) Саксаганський (Запорозький) – пролягав по вододілу між Жовтою (Інгулецькою), Омельником-2 і Саксаганню і вів через верхів’я річок Княжі Байраки та Комісарівки, перетинав р. Жовту (Комісарівську) в с. Комісарівка та на північній околиці м. П’ятихатки, далі перетинав р. Саксагань, при впадіння в неї Лозоватки, а біля Коржевої могили (висота 145 м), або біля сучасного м. Щорськ переходив у Микитинський шлях. Названі шляхи були обладнані наплавними мостами та переправами.
Просування військ до району битви та перший її етап (29.04.–15.05.1648 р.).

За чотири дні польське військо пройшло 100 км і зупинилося на ночівлю з 24 на 25 квітня 1648 р. на р. Тясмин біля м. Крилова. Тут та у с. Ревівці (за 7 км від Крилова) на Цибульнику військо простояло 25 і 26 квітня, вирішуючи квартир’єрські питання забезпечення маршруту просування, які доручалися полковникові А. Душинському. Водночас флотилія з реєстровими козаками перебувала біля впадіння названих річок у Дніпро. Далі рух флотилії не був синхронним із військом, що рухалося суходолом. Зранку 27 квітня польське військо рушило далі Саксаганським шляхом із середньою швидкістю 34 км за добу і наприкінці дня 28 квітня прибуло до Княжих Байраків, де й заночувало (за 15 км від місця битви (від П’ятихаток) і за 30 км від супротивника (Тугай-бея), який у цей час заночував на Саксагані). С. Потоцький не знав, що йому назустріч рухається Б. Хмельницький з Тугай-беєм. Це свідчить, що у нього не здійснювалося бойове забезпечення просування війська, тобто розвідка.

Б. Хмельницький, отримавши розвідувальну інформацію про ночівлю польського війська в м. Крилові, зранку 26.04.1648 р. рушив Микитинським шляхом назустріч С. Потоцькому форсованим маршем із середньою швидкістю 36,7 км за добу з наміром зустріти і розгромити супротивника в районі Жовтих Вод, в умовах найбільшої його віддаленості від головних сил (від Черкас) і флотилії з реєстровими козаками. Його похідний порядок був побудований у передбаченні зустрічної битви, в якій роль передового загону виконувала кіннота Тугай-бея, підсилена козацькими підрозділами з вогнепальною зброєю. Останній рухався попереду головних сил (які очолював Б. Хмельницький) на відстані 20 км, здійснював оперативну (глибинну) та тактичну розвідку і мав завдання зустріти й атакувати супротивника, блокувати і вимотати його бойовими діями протягом чотирьох годин до підходу головних сил. Наприкінці дня 28.04.1648 р. Тугай-бей вийшов на Саксаганський шлях і зупинився на ночівлю на березі Саксагані біля сучасного села Саївки, за 15 км від місця битви (від П’ятихаток) і за 30 км від супротивника (від Княжих Байраків). Б. Хмельницький заночував перед битвою на Микитинському шляхові на Саксагані біля Катеринополя, на відстані 20 км від Тугай-бея і за 35 км від місця битви (від П’ятихаток).

Зранку 29.04.1648 р. супротивники рушили назустріч один одному. С. Потоцький, не підозрюючи небезпеки, після подолання півдобового шляху (15 км) за закономірностями просування військ зупинився в середині дня на північній околиці сучасного м. П’ятихатки на р. Жовтій (Комісарівській) на великий (4-х годинний) привал. Тугай-бей раптово атакував поляків двома полками по 6 тисяч у кожному. Водночас блокував поштові станиці та створив мережу сторожових постів для інформаційної ізоляції оточеного польського війська. Відбиваючи навальні удари татарської кінноти, підтримуваної вогнем козацьких (повстанських) підрозділів, польський табір поступово нарощував оборону, почала діяти артилерія. Як повідомляє польський учасник битви: «окопалися ми за Жовтою Водою над водою». Зростали втрати українсько-татарського війська, і Тугай-бей припинив атаки, очікуючи на головні сили, які прибули надвечір, через чотири години після початку бойових дій передовим загоном. Спроба наступного дня (30 квітня) здобути польський табір штурмом показала безперспективність цього задуму і тому Б. Хмельницький розпочав його облогу, яка тривала до 15 травня 1648 р.

Флотилія з реєстровими полками 03.05.1648 р. прибула до безлюдного Микитиного Рогу і зупинилася в Кам’яному Затоні, що біля лівого татарського берега. Наступного дня (04.05.) на флоті у Кам’яному Затоні відбулося повстання козаків, які перебили полонізовану старшину, обрали за старшого Філона Джеджалія і оголосили себе складовою частиною армії Б. Хмельницького, а 13.05.1648 р. прибули до нього в район Жовтоводської битви. Після цього козаки та драгуни почали залишати польський табір і переходити до Б. Хмельницького. За цих умов С. Потоцький запросив переговорів.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3

Схожі:

Тевяшов Василий Александрович // Художники Днепропетровщины: Биобиблиограф справочник iconСитник Петр Федорович [Текст] // Художники Днепропетровщины: Биобиблиограф справочник
Кривому Розі на Дніпропетровщині народився Петро Федорович Ситник, художник, член Спілки художників України. Відомий в галузі станкової...
Тевяшов Василий Александрович // Художники Днепропетровщины: Биобиблиограф справочник iconАпарат верховної ради україни
Министр регионального развития украины василий куйбида с рабочим визитом посетил севастополь 8
Тевяшов Василий Александрович // Художники Днепропетровщины: Биобиблиограф справочник iconКоллекционер бахрушин
Целеустремлённым коллекционером, оставившим огромный след в русской культуре, был Алексей Александрович Бахрушин. Он создал единственный...
Тевяшов Василий Александрович // Художники Днепропетровщины: Биобиблиограф справочник iconОсвіта. Виховання. Навчання амонашвили, Шалва Александрович
Обретение смысла жизни / Ш. А. Амонашвили, В. Г. Ниорадзе; [ред. Бак В. Ф., Тюриков А. Д.; дизайн обл. Чесноков П. В.]. Артемовск...
Тевяшов Василий Александрович // Художники Днепропетровщины: Биобиблиограф справочник iconСучасні луганські художники Олександр Фільберт, Мойсей Вольштейн, 60-і роки
Хх ст., картина. «Володимир Даль, Тарас Шевченко І михайло Щепкін зустрічаються з Катрусею Піуновою»
Тевяшов Василий Александрович // Художники Днепропетровщины: Биобиблиограф справочник iconОсвіта. Виховання. Навчання амонашвили, Шалва Александрович
Баллада о воспитании. Истинное воспитание Ребенка в воспитании самих себя / Ш. А. Амонашвили. Донецк : Ноулидж, Донец отд-ние, 2008....
Тевяшов Василий Александрович // Художники Днепропетровщины: Биобиблиограф справочник iconЗа повідомленнями преси та неопублікованими матеріалами
Хк, художніх шкіл, вузів, а також художники. Проект реалізували на восьми площадках, де представлені більше 500 художніх робіт: у...
Тевяшов Василий Александрович // Художники Днепропетровщины: Биобиблиограф справочник iconЛюдина І природа в оповіданні Григора Тютюнника "Дивак"
Українське слово", ілюстрації до твору, таблиця "Образ Олеся", декорації, мікрофон, збірка віршів "Людина І природа", питання вікторини,...
Тевяшов Василий Александрович // Художники Днепропетровщины: Биобиблиограф справочник iconВеликі італійські художники епохи відродження
Епоха зажадала сильних, освічених, таких, що не бояться ніякої роботи людей. Саме в їх середовищі стала можлива поява тих небагатьох...
Тевяшов Василий Александрович // Художники Днепропетровщины: Биобиблиограф справочник iconРозповіді про українських письменників сьогодення Київ 2013
Михайло Булгаков, Павло Тичина, Олесь Гончар, Максим Рильський, Андрій Малишко; художники Алімпій, Володимир Боровиковський, Микола...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка