Тімоті Снайдер криваві землі



Сторінка10/28
Дата конвертації14.04.2017
Розмір6.49 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   28

Гітлера ця альтернатива на зацікавила. Німці повідомили Радянському Союзу про укладання тристороннього пакту, але Гітлер зовсім не збирався залучати до нього СРСР. Японії сподобалася б німецько-японсько-радянська коаліція проти Великої Британії, але такий варіант ніколи не вважався актуальним. Усі думки Гітлера вже займала війна з Радянським Союзом. Попри те, що Італія і Японія були тепер союзниками Німеччини, у військових амбіціях Гітлера їм не лишалося якогось важливого місця. Він вважав, що німці можуть і мусять розбити СРСР самотужки. Розвиток німецько-японських стосунків завжди стримували засадничі розходження двох країн у питаннях цілей і ворогів. Щоб стати головною морською імперією в Тихому океані, японці мали спершу перемогти британців, а потім і американців. Щоб стати сухопутною європейською імперією та зрівнятися згодом з британцями та американцями, німці мусили знищити Радянський Союз331.

Японія прагнула укласти з Радянським Союзом договір про нейтралітет ще з літа 1940 року; в квітні 1941-го такий документ підписали. Тіуне Сугіхара, фахівець з Радянського Союзу серед японських шпигунів, провів весну 1941-го в Кенігсбергу в Східній Прусії, намагаючись дізнатися дату німецького нападу на СРСР. У супроводі помічників-поляків він проїхався східною Німеччиною, зокрема окупованими землями Польщі. На основі спостережень за передислокацією німецьких військ Сугіхара припустив, що наступ почнеться в середині червня 1941 року. Його донесення в Токіо підтверджувалися тисячами інших свідчень японської розвідки в Європі та світі про те, що німці збираються порушити пакт Молотова-Рібентропа і напасти на союзника наприкінці весни або на початку літа332.

Понад сотню подібних повідомлень отримав і Сталін, але зігнорував їх. Його стратегія полягала в тому, щоб підштовхувати німців до війни на заході, сподіваючись, що війна виснажить капіталістичні держави, і Радянському Союзу лишатиметься підібрати з землі перезрілий плід хворої Європи. Гітлер, на думку Сталіна, виграв війну в західній Європі (проти Норвегії, Данії, Бельгії, Люксембургу, Нідерландів і Франції) надто швидко і надто легко. Але він відмовлявся вірити, що Гітлер припинить боротьбу з Великою Британією, єдиною супердержавою в світі, яка стояла на заваді як нацистським, так і радянським амбіціям. Сталін очікував війни з Німеччиною, але не в 1941 році. Він переконував себе й інших, що попередження про напад німців — це британська пропаганда з метою посварити Берлін і Москву, попри спільні інтереси обох країн.

Крім усього іншого, Сталін не міг повірити, що німці зважаться піти в наступ без зимового обмундирування, не згаданого в жодному повідомленні розвідки333.
* * *

Це стало найбільшим прорахунком у політичному житті Сталіна. Несподіваний напад німців на Радянський Союз 22 червня 1941 року спершу скидався на дивовижний успіх. Тримільйонні сили вермахту, поділені на три групи армій, перейшли лінію Молотова-Рібентропа і почали наступ у Прибалтиці, Білорусії та Україні, націлившись на Ленінград, Москву і Кавказ. Наступ німців підтримали їхні союзники — Фінляндія, Румунія, Угорщина, Італія і Словаччина плюс іспанська дивізія та полк хорватських добровольців. Історія воєн не знала подібного за масштабом наступу, але, на відміну від вторгнення у Польщу, наступ йшов тільки з одного боку і привів до війни на одному (дуже протяжному) фронті. Гітлер не домовився з союзниками-японцями про спільний напад на Радянський Союз. Японське керівництво могло самостійно прийняти рішення про наступ на СРСР, але натомість вирішило не порушувати пакту про ненапад. Кілька японських посадовців, зокрема міністр закордонних справ Юсуке Мацуока, виступали за вторгнення в Сибір. Але їхній план не прийняли. 24 червня 1941 року, через два дні після нападу німців на Радянський Союз, командування японської армії і флоту ухвалило рішення «в поточний момент не вступати в німецько-радянську війну». У серпні Японія і СРСР поновили договір про нейтралітет334.

Німецькі офіцери були абсолютно впевнені, що швидко розіб'ють Червону армію. Завдяки успіхам у Польщі, а найбільше у Франції, багато хто повірив у військовий геній Гітлера. Вторгнення в Радянський Союз, на вістрі якого стояли бронетанкові війська, мало принести «блискавичну перемогу»; німці очікували, що кампанія займе тижнів дев'ять, максимум дванадцять. Перемога німців мала спричинити крах радянської політичної системи і відкрити доступ до продовольчих і нафтових ресурсів СРСР. Німецьке командування порівнювало Радянський Союз із «картковим будинком» і «колосом на глиняних ногах». Гітлер чекав, що війна триватиме не більше трьох місяців, або й менше, і стане «дитячою забавкою». Це стало найбільшим прорахунком у житті Гітлера335.
* * *

Жорстокість і ефективність — різні речі; німецька стратегія виявилася надто кривавою, щоб бути практичною. Вермахт не міг утілити «план голоду». Проблема полягала не в етичних принципах чи законодавстві. Гітлер звільнив своїх солдат від обов'язку дотримуватися законів війни стосовно цивільного населення, і німецькі солдати не вагалися вбивати беззбройних людей. У перші дні наступу вони поводилися так само, як у Польщі. На другий день після вторгнення німецькі війська використовували цивільне населення як живий щит. Так само, як у Польщі, солдати вермахту нерідко вважали радянських солдат партизанами, яких належало одразу знищувати, і розстрілювали червоноармійців, які хотіли здатися в полон. Жінок у мундирах, що для Червоної армії було явищем звичним, німці на початку вбивали лише тому, що ті були жінками. Втім, організувати систематичний голод з метою зменшити чисельне цивільне населення краю виявилося для німців справою дуже непростою. Завоювати територію набагато легше, ніж перерозподілити продовольство336.

Щоб довести ситуацію в радянській Україні до голоду вісім років тому, знадобилися всі резерви потужної радянської держави. Сталін використав логістинні й соціальні ресурси, на які не могла розраховувати окупаційна армія: досвідчена й добре обізнана служба державної безпеки, розгалужений партійний апарат, зокрема в селах, і маса ідеологічно вишколених добровольців. За правління Сталіна люди в Українській РСР (та й інших республіках), пухнучи від голоду, тяжко працювали, щоб зібрати кілька снопів пшениці, що її вони не мали права з'їсти. Жах ситуації полягав у тому, що за ними пильно наглядали численні чиновники й партійці, дуже часто це були їхні земляки. Автори «плану голоду» виходили з того, що колгоспна система забезпечуватиме контроль за поставками продовольства й доведе до голоду велику кількість людей, навіть після того, як радянську державу буде знищено. Те, що подібний спосіб управління економікою за радянської влади функціонуватиме краще, ніж при німцях, нацистам на думку не спадало. Німецька ефективність була радше ідеологічним твердженням, ніж реальністю337.

Німецькі окупанти так і не зможуть організовувати масштабний голод на власний розсуд. Для реалізації «плану голоду» німецька адміністрація мала контролювати всі без винятку колгоспи, якнайретельніше наглядати за жнивами, пильнувати й обліковувати кожен грам продовольства. Вермахт, СС і місцеві помічники німців були здатні підтримувати й контролювати колгоспну систему, але за ефективністю контролю не могли зрівнятися з радянською владою. Німці не знали місцеве населення, врожаїв і схованок. Вони могли застосовувати терор, але не так систематично, як радянський режим; їм бракувало партії та створюваних нею атмосфери страху і віри. Німцям бракувало людей, щоб надійно ізолювати міста. Крім того, війна затягувалася в часі, й німецьке командування побоювалося, що організований окупаційною владою голод викличе рух опору в тилу338.

Німці планували, що операція «Барбароса» пройде дуже швидко й закінчиться «блискавичною перемогою» максимум за три місяці. Червона армія відступала, але все одно чинила опір. За перші два місяці війни німці захопили Литву, Латвію, Східну Польщу, більшу частину Білоруської і Української РСР. Франц Гальдер, начальник штабу німецької армії, 3 липня 1941 року записав у щоденнику, що війну, на його думку, вже виграно. На кінець серпня німці окупували Естонію, ще частину України і всю Білорусію. Але темп наступу було втрачено й головної мети німці не досягли — столицю СРСР вони так і не захопили. Командувач одного з корпусів вермахту 5 вересня 1941 року записав: «переможного бліцкригу немає, російську армію не розбито, Радянський Союз не розпався»339.
У кожному разі, німці морили радянських людей голодом не так з позицій політичного домінування, як з причин політичного відчаю. Хоча «план голоду» й грунтувався на хибних політичних засновках, він закладав моральні підвалини війни на Сході. Восени 1941 року німці влаштовували в окупованій Україні визиск і голод не з метою якихось кардинальних перетворень, а для того, щоб продовжувати війну, не обкладаючи власне цивільне населення додатковими обтяженнями. У вересні Герінг мусив переоцінити нову ситуацію, яка катастрофічно відрізнялася від сподівань нацистів. Мрії про те, як переможній Німеччині дістаються багатства розгромленого Радянського Союзу, довелося облишити. Класичну дилему політекономії — пряник чи батіг — передбачалося розв'язати в чудодійний спосіб: батіг стане пряником. Через три місяці після початку війни люди, які тримали в руках батіг, дуже потребували пряника. Позаяк війна тривала понад заплановані дванадцять тижнів, німецькі солдати почали конкурувати з німецькими цивільними за обмежені продовольчі ресурси. Вторгнення німців, ясна річ, зупинило поставки зерна з Радянського Союзу. Тепер треба було якось годувати 3 мільйони німецьких солдат, не зменшуючи продовольчого раціону самої Німеччини340.

Німці не мали запасного плану на випадок невдачі. Армію охоплювало відчуття, ніби щось не клеїться; зрештою, їм не видали зимового обмундирування й нічні патрулі почали мерзнути. Але як повідомити німецькому населенню, що кампанію спіткала невдача, якщо вермахт ніби продовжує наступ, а Гітлер досі в ейфорії від перемог? Якщо нацистське керівництво не може визнати, що план війни провалився, треба зробити так, щоб цивільне населення не відчувало жодних негативних наслідків кампанії. Якщо бурчать животи, можуть забурчати громадяни. Німці не мусять іти на жертви заради фронту, принаймні не на якісь великі жертви і не одразу. Зміни в продовольчій ситуації всередині Німеччини можуть оприявнити правду: війну, принаймні в тому вигляді, як уявлялося керівництву країни, вже програно. Герберт Баке, Герінгів фахівець із питань продовольства, не мав сумнівів, що треба робити: відібрати продовольство в радянського населення й віддати німцям341.

Перед Герінгом стояло завдання не перевантажувати економіку країни і водночас постачати німецьку військову машину всім потрібним. Замість початкового плану з визискування Радянського Союзу й організації голоду прийшов час імпровізації: німецькі солдати мусять проводити реквізиції будь-якого наявного продовольства, адже вони ведуть війну, яка вже мала закінчитися.

16 вересня 1941 року, саме коли минув початковий термін «блискавичної перемоги», Герінг наказав німецьким військам перейти на «самозабезпечення». Один із генералів висловився точніше: німці мусять годуватись «як при колоніальних війнах». Продовольство з території Радянського Союзу призначалося передовсім німецьким солдатам, відтак німцям у Німеччині, потім радянським громадянам і в останню чергу радянським військовополоненим. Вермахт і далі воював, а дні ставали коротші, ночі довші, дороги потопали в грязюці, почалися осінні дощі, тож німецьким солдатам доводилося самим дбати про себе. Наказ Герінга давав німцям змогу продовжувати цю незаплановану війну коштом злиденного існування мільйонів радянських громадян і життя мільйонів солдат вермахту, червоноармійців і солдат інших армій342.

Гітлерів посібник Герман Герінг у вересні 1941 року чинив достоту як Сталінів соратник Лазар Каганович у грудні 1932-го. Обидва підписували накази стосовно продовольства, які означали неминучу голодну смерть мільйонів людей. Водночас обидва вважали, що голод, принесений їхньою політикою, — це не людська трагедія, а ворожа пропаганда. Так само, як Каганович, Герінг розтлумачував підлеглим, що голод — це зброя ворогів, спрямована на те, щоб здобути симпатії там, де потрібна жорстокість. У 1932–1933 роках між. Сталіним і Кагановичем та місцевим населенням стояла КП(б)У, українські комуністи організовували хлібозаготівлю й несли відповідальність за невиконання планів. Між Гітлером і Герінгом та голодним радянським населенням у 1941–1942 роках стояв вермахт. Улітку 1941 року деякі німецькі солдати ділилися своїми пайками з голодним радянським населенням. Деякі німецькі офіцери намагалися стежити за тим, щоб радянські військовополонені були нагодовані. Осінь поклала край подібним речам. Німецьких солдат настановляли: якщо вони хочуть мати харчі, то місцеве населення мусить голодувати; все, що поклала в рот радянська людина, вона тим самим забрала в німецької дитини343.

Німецьке командування мусило продовжувати війну, а значить годувати солдат, що означало голодну смерть інших людей. У цьому полягала політична логіка і моральна пастка. Жодного іншого варіанту, крім як непослух або здача в полон, солдати й молодші офіцери вермахту не мали, але в 1941 така перспектива здавалася їм немислимою, так само, як українським комуністам у 1932-му344.

У вересні 1941 року солдати групи армій «Північ», «Центр» і «Південь» по-різному реагували на нову продовольчу політику. Група армій «Північ» вела наступ у Прибалтиці і північно-західних областях Росії, у вересні вона взяла в облогу Ленінград. Група армій «Центр» у серпні завершила окупацію Білорусі. Потім була тривала пауза — частина з'єднань допомагала групі армій «Південь» у боях за Київ, на початку жовтня група армій «Центр» поновила наступ на Москву. Група армій «Південь» тим часом зайняла Україну і просувалася в бік Кавказу, але набагато повільніше, ніж передбачалося. Загони німецьких солдат нагадували радянські хлібозаготівельні бригади — забирали все, що бачили.

Група армій «Південь» оволоділа Харковом і Києвом, двома столицями Української РСР. Німці взяли Київ 19 вересня 1941 року, набагато пізніше, ніж передбачав план; окупації передували гострі дискусії, що робити з містом. Відповідно до Генерального плану «Ост», Гітлер хотів зруйнувати його. Але командири на місцях потребували переправи через Дніпро, щоб продовжити наступ на схід. 30 вересня окупанти заборонили привозити в місто будь-які харчі. Вони керувалися тією логікою, що в такий спосіб продовольство лишатиметься в селі у розпорядженні армії, а згодом німецької цивільної адміністрації. Але довколишні селяни все одно пробиралися в місто і навіть торгували на ринках. На відміну від радянської влади в 1933 році, німцям не вдалося надійно ізолювати місто345.

Вермахт утілював не початковий «план голоду», а радше загострював ситуацію з продовольством там, де німці вбачали в цьому вигоду. Німецькому командуванню не йшлося про голодну смерть усього населення Києва, воно лише прагнуло передовсім забезпечити потреби самих німців. Але така політика все одно нехтувала людським життям і спричинила загибель до 50 тисяч людей. У грудні 1941 року один киянин записав, що німці святкують Різдво, але місцеві жителі «ходять, мов тіні, скрізь суцільний голод». Така політика в Харкові призвела до загибелі 20 тисяч осіб. Зокрема в 1942 році померли 273 дитини в місцевому сиротинці. Саме поблизу Харкова в 1933 році голодні селянські діти намагалися їсти плоть одне одного в сиротинці. Харківські діти, хоч і в меншій кількості, знову помирали тією самою страшною смертю346.
Плани Гітлера стосовно Ленінграда, старої столиці Російської імперії, перевершували найбільший кошмар Сталіна. Ленінград стояв на Балтійському морі, до фінської столиці Гельсинкі та естонської столиці Таллінна було ближче, ніж до Москви. Під час Великого терору фіни стали жертвами однієї з найкривавіших національних кампаній — Сталін вважав, що Фінляндія може заявити претензії на Ленінград. У листопаді 1939 року Сталін напав на Фінляндію, яка, згідно з пактом Молотова-Рібентропа, належала до радянської сфери впливу, ним викликав ненависть фінів. У ході Зимової війни фіни завдали Червоній армії колосальних втрат і підірвали її репутацію. Врешті-решт у березні 1940 року фіни мусили поступитися десятою частиною своєї території, і Сталін створив довкола Ленінграда буферну зону. У червні 1941 року Гітлер отримав в особі фінів союзника, адже вони прагнули повернути свої землі і взяти реванш в ході війни, яку вважали «продовженням». Але Гітлер не збирався займати місто й передавати його фінам. Він волів стерти Ленінград з лиця землі. Гітлер хотів знищити тамтешнє населення, зрівняти місто з землею, а вже тоді передати цю територію фінам347.

У вересні 1941 року фінська армія відрізала Ленінград із півночі, а група армій «Північ» почала блокаду й бомбардувала місто з півдня. Не всі німецькі командири були в курсі планів Гітлера стосовно радянських міст, але всі вважали, що Ленінград треба заморити голодом. Едуард Вагнер, генерал-інтендант німецької армії, писав дружині, що все 3,5-мільйонне населення Ленінграда буде покинуто напризволяще. Містян, мовляв, надто багато для «продовольчого пакету» армії, і «сентиментальності тут не місце». Околиці було заміновано, щоб люди не могли втекти. Про здачу міста не йшлося, але в кожному разі німці не збиралися її приймати. Їхня мета була — заморити Ленінград голодом. На самому початку блокади, 8 вересня 1941 року, німецькі бомби знищили міські продовольчі склади та нафтосховища. У жовтні 1941 року від голоду й супутніх хвороб померло 2500 осіб. У листопаді ця цифра сягнула 5 500, у грудні — 50 тисяч. За час блокади, яка закінчилася в 1944 році, в Ленінграді померло близько мільйона людей348.

Ленінград не вимер з голоду повністю, бо в місті працювали органи радянської влади, які розподіляли хлібні пайки, а крім того, радянському керівництву вдалося з великим ризиком організувати підвіз харчів у місто. По льоду Ладозького озера вивозили людей і підвозили продовольство. Тієї зими температура опускалася до мінус 40, і місто замерзало без продовольства, палива й води. Однак міські органи радянської влади далі функціонували. Енкаведисти так само проводили арешти, допити й кидали людей у в'язниці. В'язнів теж переправляли через Ладогу; серед 2,5 мільйона людей, яких енкаведисти відправили в ГУЛАГ упродовж війни, були й ленінградці. Міліція і пожежники виконували свої обов'язки. Дмітрій Шостакович служив добровольцем у пожежному загоні, коли писав третю частину Сьомої симфонії. Бібліотеки далі видавали книжки, науковці писали й захищали докторські дисертації349.

Перед росіянами (та людьми інших національностей) постали ті самі дилеми, що й перед українцями та казахами (і не тільки) десять років тому, під час голоду й колективізації. Банда Звєрєва, ленінградська дівчинка, яка пережила блокаду, з любов'ю й захопленням згадувала потім свою матір. Вона «була красивою жінкою. Я би порівняла її обличчя з Моною Лізою». Батько дівчинки був фізиком і мав нахил до мистецтва, він вирізав складаним ножиком дерев'яні фігурки грецьких богинь. Одного дня наприкінці 1941 року, коли родина вже голодувала, батько пішов на роботу, сподіваючись добути продуктові картки. Його не було кілька днів. Якось уночі Банда прокинулася й побачила, що над нею із серпом у руці стоїть мати. Дівчинка почала боротися й здолала матір — чи радше «тінь, яка від неї лишилася». Вона вважала, що мати керувалася добрими намірами: швидка смерть звільнила б доньку від страждань. Наступного дня батько приніс харчі, але вже було пізно, мати померла кілька годин тому. Вони загорнули її тіло в ковдри і залишили на кухні, щоб поховати, коли замерзла земля відтане. У квартирі було так холодно, що тіло не розкладалося. Навесні батько Ванди помер від пневмонії350.

Такі історії повторювалися в блокадному Ленінграді сотні тисяч разів. Віра Костровіцька, як і багато інших ленінградських інтелектуалів, вела щоденник блокади. Жінка походила з польської родини і кілька років тому під час репресій втратила чоловіка. Тепер вона спостерігала, як від голоду помирають її сусіди-росіяни. У квітні 1942 року вона написала про незнайомця, якого спостерігала кожного дня: «Притулившись до стовпа, на снігу сидів чоловік, високий, закутаний у ганчір'я, з рюкзаком за плечима. Він усе тулився до того стовпа. Напевно, він ішов на Фінляндський вокзал, втомився й присів. Два тижні, поки я ходила в лікарню, він «сидів»:

1. без рюкзака,

2. без ганчір'я,

3. у спідньому,

4. голий,

5. скелет з проваленими кишками»351.

Найвідоміший дитячий щоденник блокади належить 11-річній Тані Савичевій:

«28 грудня 1941 року. Женя померла о 12.30 ранку 1941 року».

«Бабуся померла 25 січня о 3 годині 1942 року».

«Льока помер 17 березня о 5 годині ранку 1942 року».

«Дядя Вася помер 13 квітня о 2 годині ночі. 1942 рік».

«Дядя Льоша, 10 травня о 4 годині дня. 1942 рік».

«Мама — 13 травня о 7 годині 30 хвилин ранку. 1942 рік».

«Савичеви померли».

«Померли всі».

«Зосталася лише Таня»352.

Таня Савичева померла у 1944 році.
Що більше вермахт контролював місцеве населення, то ймовірніше йому доводилося голодувати. В таборах військовополонених — єдине місце, де вермахт мав абсолютний контроль, — люди помирали в безпрецедентних масштабах. Саме тут втілювали щось на кшталт початкового «плану голоду».

Новітня історія воєн ще не бачила такої кількості полонених за такий короткий час. У ході однієї-єдиної операції під Смоленськом група армій «Центр» взяла в полон 348 тисяч солдат супротивника; група армій «Південь» захопила в полон під Києвом 665 тисяч осіб. Лише під час цих двох вересневих операцій німці взяли в полон понад мільйон чоловіків (і невелику кількість жінок). На кінець 1941 року в німецький полон потрапило близько 3 мільйонів радянських солдат. Для німців це не стало несподіванкою. Німецькі армії мали просуватися ще швидше, а тому чекали, що в полон потрапить ще більше людей. Плани передбачали подібну ситуацію. Однак жодних приготувань стосовно військовополонених німці не вели, принаймні у звичному сенсі. Традиційні закони війни передбачають, що полонені матимуть їжу, дах над головою і медичну допомогу — за умови, що ворог гарантує те саме353.

Гітлер волів обернути традиційну логіку навспак. Жахливе ставлення до червоноармійців мало вселити в німців страх, що потойбіч лінії фронту з ними проводитимуться так само, і вони битимуться до останнього, тільки б не даватися в руки ворога. Виглядає скидається на те, що Гітлер не міг змиритися з думкою, що солдати вищої раси можуть здатися в полон недолюдям-червоноармійцям. Сталін дотримувався схожої думки: червоноармійці живими не здаються. Варіанту, що радянські солдати можуть відступати й здаватися в полон, він навіть не розглядав. Їм належало лише наступати, знищувати ворога й гинути смертю хоробрих. У серпні 1941 року Сталін оголосив, що радянських військовополонених вважатимуть зрадниками, а їхні родини підлягатимуть арешту. Коли син Сталіна потрапив у німецький полон, Сталін заарештував власну невістку. Жорстка наступальна доктрина Червоної армії призводила до того, що в полон потрапляла маса радянських солдат. Командири боялися віддавати наказ про відступ, бо це загрожувало їм різними покараннями, аж до розстрілу. Тому солдати тримали позиції надто довго, потрапляли в оточення й полон. Політика і Гітлера, і Сталіна однаково штовхала радянських солдат у полон, а військовополонених не вважала людьми354.

Радянських полонених шокувала дика жорстокість тюремників-німців. Полонені червоноармійці тяглися довгими колонами з поля битви в табори, зазнаючи по дорозі жорстоких побоїв. Наприклад, солдати, захоплені в полон під Києвом, пройшли просто неба чотириста кілометрів. Один із полонених згадував, що коли виснажений солдат сідав на узбіччя, охоронець «під'їжджав на коні й бив його батогом. Чоловік далі сидів, похиливши голову. Тоді охоронець діставав гвинтівку або пістолет». Поранених, хворих і виснажених розстрілювали просто на місці, їхні тіла підбирали й ховали місцеві люди355.

Транспортуючи радянських полонених залізницею, німці використовували відкриті товарні вагони. У пункті призначення на цих відкритих вагонах лежали вже сотні, а то й тисячі замерзлих трупів. Смертність у дорозі сягала 70 відсотків. За час транспортування загинуло до двохсот тисяч полонених. На окупованій території СРСР німці створили близько 80 таборів військовополонених; дійшовши туди, солдати ледве стояли на ногах від виснаження, голоду, хвороб і ран356.

Зазвичай табір військовополонених — споруда нескладна, збудована одними солдатами для інших, але призначена зберегти життя. Такі табори виникають у непростих умовах і нових для солдат місцях; але їх будують люди, які знають, що їхні товариші так само можуть потрапити в полон до ворога. Німецькі табори на території СРСР мали інше призначення — це були табори смерті. Теоретично вони поділялися на три типи: Дулаг (транзитний табір), Шталаг (основний табір для рядових і офіцерів запасу) і менший Офлаг (для офіцерів). На практиці всі три типи таборів нерідко являли собою майдан просто неба, оточений колючим дротом. Імен полонених не записували, просто рахували кількість. Про закони та звичаї війни і близько не йшлося. Імена записували навіть у німецьких концтаборах. Жодних запасів продовольства не робили, даху над головою не було, медичну допомогу також не надавали. Не було лазарету, дуже часто навіть туалетів. Як правило, не було й накриття від негоди. Офіційна норма харчування для полонених не дотягувала до мінімального рівня виживання, та й ту часто в'язні не отримували. На практиці хоч якусь їжу гарантовано отримували лише міцніші полонені, яких призначали охоронцями357.

Радянських полонених спершу вражало таке ставлення з боку солдат вермахту. Один чоловік спершу думав, що «німці вчать нас поводитися по-товариськи». Він не міг уявити, що морити голодом — це свідома установка, і гадав, що німці хочуть бачити прояви солідарності радянських полонених, коли ті діляться між собою їжею. Цей солдат і запідозрити не міг, що нацистська Німеччина, як і Радянський Союз, використовує голод як інструмент державної політики. Гірка правда виявилася інакшою: ціла суть німецької політики стосовно військовополонених полягала в тому, що їх не вважали повноцінними людьми, такими самими солдатами; про жодних «товаришів» чи товариське розуміння не могло бути й мови. Травневі інструкції 1941 року нагадували німецьким солдатам про «нелюдську жорстокість» росіян на полі бою. У вересні німецька охорона отримала інструкції, з яких випливало, що прояви м'якості стосовно полонених підлягають покаранню358.

Восени 1941 року полонені у Дулагах і Шталагах почали голодувати. Сам Герінг визнав, що «план голоду» в цілому нереальний, але радянські полонені мали голодувати — німецька окупаційна влада приділяла цьому першочергову увагу. Німецька влада по суті імітувала й загострювала практику радянського ГУЛАГу — тим, хто міг працювати, німці видавали більше харчів і в такий спосіб пришвидшували смерть слабших людей. 21 жовтня 1941 року пайку тих, хто не міг працювати, знизили на 27 відсотків. Для багатьох полонених це мало цілком теоретичний характер, адже в таборах регулярної видачі харчів не було, а в більшості таборів найслабші діставали їжу взагалі зрідка. Генерал-іннендант армії Едуард Вагнер 13 листопада 1941 року висловився про табірну політику прямо: полонених, які не можуть працювати, «годувати не будуть». В'язні в таборах шукали все, що хоч трохи надавалося в їжу: траву, кору, хвою. Єдиним доступним їм м'ясом були собаки. Зрідка комусь вдавалося дістати конину. Під регіт охоронців полонені наввипередки хапали недоїдки. Коли почалися випадки канібалізму, німці трактували їх як наслідок убогості радянської цивілізації359.


Жахливі умови війни ще більше пов'язували вермахт з ідеологією націонал-соціалізму. Звісно, німецька армія зазнавала дедалі більшої нацифікації ще з 1933 року. У 1934 році Гітлер усунув загрозу з боку Рема і СА, а в 1935 році оголосив програму переозброєння Німеччини і військовий призов. Фюрер поставив німецьку промисловість на службу армії і здобув кілька реальних перемог у 1938-му (Австрія, Чехословачнина), 1939-му (Польща) і 1940 році (Данія, Норвегія, Люксембург, Бельгія і, найголовніше, Франція). Гітлер мав кілька років на те, щоб вибрати у вищому командуванні собі фаворитів і усунути тих, чий світогляд здавався йому надто традиційним. Перемога над Францією в 1940 році зблизила армійське командування з Гітлером, адже офіцери повірили в таланти фюрера.

Утім, саме відсутність перемоги у війні з Радянським Союзом зробила вермахт і нацистський режим мало не синонімами. Влаштовувані вермахтом восени 1941 року визиски й голод загнали його в моральну пастку, єдиним виходом з якої здавався націонал-соціалізм. Традиційні солдатські цінності належало лишити в минулому — тяжке становище армії виправдовувало деструктивні настанови. Звісно, німецькі солдати мусили щось їсти, але вони їли, щоб мати сили продовжувати вже фактично програну війну. Продовольство, ясна річ, забирали в села, але це лише множило зайві страждання. Позаяк штабне командування і бойові офіцери вермахту втілювали незаконну і вбивчу політику, їм не залишалося виправдання, крім того, що пропонував Гітлер: людські істоти — це споживачі продовольства, яких слід позбутися, а слов'яни, євреї й азіати — народи Радянського Союзу — це недолюди, лише витратний матеріал. Подібно до українських комуністів у 1933 році, німецькі офіцери в 1941-му використовували голод як інструмент політики. В обох випадках багато посадовців попервах виступали проти такої політики або мали стосовно неї застереження, але врешті-решт брали участь у злочинах режиму та піддавалися моральним настановам своїх лідерів. Вони розчинилися в системі, а система обернулася катастрофою.

Саме вермахт організував і керував першою мережею таборів у гітлерівській Європі, де люди вмирали тисячами, десятками тисяч, сотнями тисяч, а в кінцевому підсумку мільйонами.
Деякі з найбільш зловісних таборів для військовополонених розташовувалися в Білоруській РСР; на кінець листопада 1941 року смертність у них досягла двох відсотків на день. У Шталагу № 352 під Мінськом, який запам'ятався одному солдатові як «суцільне пекло», полонених за колючим дротом тримали так щільно, що їм важко було зробити навіть крок. Справляти і малу, і велику нужду доводилося просто там, де стоїш. У цьому таборі померло 109 500 людей. У Дулагу № 185, Дулагу № 127 і Шталагу № 341 в місті Могилів у Східній Білоруси свідки бачили за колючим дротом гори трупів. У цих таборах загинуло від 30 до 40 тисяч полонених. У Дулагу № 131 у Бобруйську табірні споруди охопила пожежа. Тисячі в'язнів згоріли заживо, ще 1 700 було вбито при спробі втечі. Загалом у Бобруйську загинуло щонайменше 30 тисяч осіб. У Дулагах № 220 і № 121 у Гомелі половина в'язнів знайшла хоч якийсь прихисток у вигляді закинутих стаєнь. Інші взагалі не мали даху над головою. У грудні 1941 року смертність у цих таборах зросла від 200 осіб на день до 400, а потім 700. У Дулагу № 342 в Молодечному умови були такі жахливі, що полонені подавали письмові рапорти з проханням розстріляти їх360.

Табори на окупованій Україні нічим не відрізнялися. Охоронці в Шталагу № 306 у Кіровограді доповідали, що полонені їдять тіла застрелених товаришів, а іноді починають ще до того, як людина померла. Розалія Волковська, якій пощастило вижити в жіночому таборі у Володимирі-Волинському, бачила, що випало на долю чоловіків у місцевому Шталагу № 365: «Ми, жінки, бачили згори, що багато чоловіків їли трупи». У Шталагу № 346 у Кременчуці, де в'язням давали максимум двісті грамів хліба на день, трупи кидали в яму кожного ранку. Іноді живих ховали разом із мертвими — так само, як під час голоду 1933 року. У кременчуцькому таборі загинуло щонайменше 20 тисяч осіб. У Дулагу № 162 в Сталіно (сучасний Донецьк) на крихітному майданчику в центрі міста за колючим дротом тримали 10 тисяч полонених. Люди могли тільки стояти. Лягали на землю лише ті, хто був при смерті, бо тих, хто лягав, просто затоптували. Там померло до 25 тисяч осіб — на їхнє місце зігнали інших полонених. Один із найбільших таборів, Дулаг № 160, стояв у Хоролі, що на південний захід від Києва. Попри те, що він розташовувався в колишній цегельні, в'язням заборонили користуватися її приміщеннями. Тих, хто намагався сховатися від снігу або дощу, розстрілювали. Коменданту табору подобалося дивитись, як полонені б'ються між собою за їжу. Він, бувало, гарцював на коні в натовпі в'язнів і затоптував їх на смерть. У цьому та інших таборах під Києвом загинуло до 30 тисяч людей361.

Радянських полонених тримали також у багатьох таборах в окупованій Польщі, на території Генерал-губернаторства, юрисдикцію якого розширили на південний схід після нападу на СРСР. Учасники польського опору доповідали про масову загибель радянських полонених взимку 1941–1942 років. За десять днів, 21–30 жовтня 1941 року, в таборах на території Генерал-губернаторства загинуло 45 690 осіб. У Шталагу № 307 у Дембліні впродовж війни загинуло до 80 тисяч радянських полонених. Шталаг № 319 у Хелмі забрав життя 60 тисяч червоноармійців; Шталаг № 366 у Седльці — 55 тисяч; Шталаг № 325 у Замості — 28 тисяч; Шталаг № 316 у Седльці — 23 тисячі. Загалом у Генерал-губернаторстві від голоду померло до півмільйона радянських полонених. На кінець 1941 року найбільшу групу жертв німецької окупаційної влади в Польщі становили не місцеві поляки і не місцеві євреї, а радянські полонені, яких німці доправили на захід і замордували морозом та голодом. Попри нещодавнє радянське вторгнення в Польщу, польські селяни нерідко намагалися підтримати хоч якимись харчами голодних радянських полонених. У відповідь німці стріляли у польських жінок, які несли глечики з молоком, і палили цілі польські села362.

Та навіть якби радянські полонені мали добре здоров'я й отримували належне харчування, рівень смертності взимку 1941–1942 року був би високий. Слов'яни, всупереч думці, яка побутувала в німців, не мали вродженого імунітету від холоду. На відміну від солдат вермахту, червоноармійці іноді мали зимове обмундирування; німці забирали його собі. Військовополонені зазвичай лишалися без даху над головою й теплого одягу, а надворі стояли люті морози. Дуже часто табори стояли просто в чистому полі, від зимових вітрів не рятували ані дерева, ні пагорби. Полонені голими руками видряпували собі в мерзлій землі ями, в яких можна було перебути ніч. У гомельському таборі три червоноармійці грілися, щільно тулячись один до одного. Вони по черзі спали посередині, в найтеплішому місці, зігрітому тілами товаришів. Комусь із них судилося вижити й розповісти про це363.

Сотні тисяч військовополонених стали свідками вже другого політично вмотивованого голоду в Україні впродовж якихось восьми років. Тисячі солдат із радянської України вдруге пухли від голоду, вдруге спостерігали випадки канібалізму. Немає сумніву, що багато людей, яким пощастило пережити перший масовий голод, померли під час другого. Небагатьом українцям судилося пережити обидва голоди, як-от Іванові Шулинському. Його батька вислали як куркуля, він добре пам'ятав голод 1933-го і казав людям, що родом з «голодного краю»364. Розрадою в німецькому полоні йому була українська народна пісня:

Дивлюся на небо та й думку гадаю,

Чому я не сокіл, чому не літаю,

Чому мені, Боже, ти крильців не дав?

Я землю б покинув і в небо злітав!

Далеко за хмари, подальше від світу,

Шукать собі долі, на горе привіту,

І ласки у зірок і сонця просить,

У світі їх яснім все горе втопить.

Під час німецького голоду в 1941 році, так само як і під час радянського голоду 1933-го, багато місцевих жителів в Україні намагалися хоч якось допомогти нужденним голодним людям. Жінки, бувало, клопоталися про звільнення чужих чоловіків. Дівчата виходили заміж за полонених, які працювали поза таборами. Німці іноді це дозволяли, адже в такому разі чоловіки працюватимуть під німецькою окупацією і вироблятимуть харчі для німців. У місті Кременчук, де ситуація з продовольством не була такою катастрофічною, працівники з таборів, ідучи на роботу, бувало, лишали порожні торби в місті — співчутливі місцеві жителі клали туди харчі, а повертаючись ввечері назад, в'язні підбирали торби. У 1941 році умови дозволяли допомагати в'язням — урожай був дуже добрий. Жінки (майже завжди це робили саме вони) намагалися передати полоненим харчі під час смертельної дороги в табір або вже в таборах. Однак, як правило, більшість комендантів у таборах військовополонених не дозволяли цивільному населенню наближатися до таборів із харчами. Людей відганяли попереджувальними пострілами. Іноді бували і жертви365.

Спосіб організації таборів на сході виказував зневагу до людського життя, життя слов'ян, азіатів і євреїв; саме ця зневага уможливила голод і страждання. Під час війни рівень смертності полонених червоноармійців у німецьких таборах становив 57,7 відсотка. У перші вісім місяців операції «Барбароса» він мусив бути ще вищим. У німецьких таборах, де тримали полонених солдат армій союзників, рівень смертності становив менше 5 відсотків.

Восени 1941 року щодня помирало більше радянських військовополонених, ніж померло британських і американських полонених за цілу Другу світову війну366.


* * *

Так само, як німці не мали змоги довільно знищувати ціле радянське населення, неможливо було знищити радянську державу одним ударом. Але немає сумнівів, що німці намагалися це зробити. Концепція «блискавичної перемоги» передбачала, що німці захоплять територію СРСР так швидко, що солдати вермахту і айнзацгрупи, які йшли за ними слідом, устигнуть ліквідувати радянську політичну еліту й політруків Червоної армії. Офіційні «Інструкції з поведінки солдат в Росії», видані 19 травня 1941 року, вимагали проводити «каральні дії» стосовно чотирьох груп: агітаторів, партизанів, саботажників і євреїв. «Інструкції про ставлення до комісарів» від 6 червня 1941 року уточняли, що захоплених політруків слід розстрілювати367.

Насправді місцеве радянське керівництво встигло втекти на схід; що вищу посаду займала людина, то ймовірніше підлягала евакуації або отримувала ресурси для самостійної організації відступу. Радянський Союз був країною гігантських розмірів, а Гітлер не мав союзника, який наступав би з іншого напрямку й міг перехопити таких людей. Німецька політика масового знищення населення могла завдати удару по радянському керівництву лише на реально окупованих територіях — в Україні, Білорусії, Прибалтиці й на незначній частині Росії. Ці землі не становили більшість території СРСР, а відповідні кадри якогось критичного значення в радянській системі не відігравали. Радянських керівників розстрілювали, але це не мало якихось відчутних наслідків для радянської держави. Більшість загонів вермахту легко справлялися з «комісарським наказом» — 80 відсотків прозвітували, що ліквідовують комісарів. Військові архіви зберегли відомості про 2252 випадки розстрілу комісарів солдатами вермахту; реальне число ймовірно більше368.

Розстрілами цивільного населення займалися передусім айнзацгрупи, цю роботу їм уже доводилося виконувати в Польщі у 1939 році. Так само, як у Польщі, айнцазгрупи мали ліквідувати певні політичні групи, від яких залежало повноцінне функціонування держави. Слідом за вермахтом на територію СРСР вступили чотири айнзацгрупи: айнзацгрупа A йшла за групою армій «Північ» через Прибалтику на Ленінград, айнзацгрупа B — за групою армій «Центр» через Білорусію на Москву, айнзацгрупа C йшла за групою армій «Південь» Україною, айнзацгрупа D йшла за 11-ю армією через крайній південь України. У телеграмі від 2 липня 1941 року Гайдрих роз'яснив попередні усні накази: айнзацгрупи мали знищувати чиновників-комуністів, євреїв, що обіймали посади в партійному і державному апараті, та інші «небезпечні елементи». Подібно до засад «плану голоду», за знищенням людей стояли політичні резони: найбільш вразливими виявлялися ті, що сиділи за колючим дротом. У середині липня з'явилися накази провести масові розстріли в Шталагах і Дулагах. 8 вересня 1941 року айнзацкомандам наказали «просіяти» склад військовополонених і ліквідувати державних і партійних функціонерів, політруків, інтелектуалів і євреїв. У жовтні верховне командування армії дозволило айнзацкомандам і гестапо безперешкодний доступ у табори369.

Айнзацкоманди не мали змоги ретельно перевіряти радянських військовополонених. В'язнів допитували просто на місці й одразу забирали. Комісарам, комуністам і євреям наказували зробити крок вперед. Їх виводили, розстрілювали й кидали трупи в ями. В айнзацкомандах працювало кілька перекладачів, подібні перевірки запам'яталися їм як хаотичні. Німці мали дуже приблизне уявлення про ранги і відзнаки Червоної армії і спершу хибно розуміли прикмети комісарів. Вони знали, що офіцерам дозволено носити довше волосся, ніж рядовим, але це дуже непевна ознака. Минув певний час, відколи полонені бачили перукаря. Легко ідентифікувати можна було тільки євреїв: німецькі охоронці перевіряли, обрізаний пеніс чи ні. Дуже рідко євреям вдавалося вціліти, збрехавши, що вони пройшли обрізання, бо є мусульманами; частіше обрізаних мусульман розстрілювали як євреїв. Німецькі лікарі цілком охоче брали участь у цій справі; медицина була заняттям дуже нацифікованим. Як згадував один лікар у хорольському таборі полонених: «Кожен офіцер і солдат у ті часи природно вважав, що всіх євреїв треба знищити». Після подібних перевірок було розстріляно щонайменше 50 тисяч радянських євреїв і ще близько 50 тисяч неєвреїв370.

Німецькі табори військовополонених на сході були місцем ще страшнішим, ніж концентраційні табори. Насправді характер концтаборів після того, як у них потрапляли військовополонені, змінювався. Дахау, Бухенвальд, Заксенгаузен, Маутгаузен і Аушвіц перетворилися на табори смерті — у них СС масово знищувала радянських полонених. Близько 8 тисяч їх загинуло в Аушвіці, 10 тисяч — у Маутгаузені, 18 тисяч — у Заксенгаузені. В листопаді 1941 року СС запровадила в Бухенвальді метод масового знищення радянських полонених, який дуже нагадував методи Великого терору в СРСР, але німці виказали в цій справі ще більше підступності й хитрості. В'язнів заводили в кімнату в якомусь шумному приміщенні. На перший погляд все скидалося на медогляд, есесівці ходили в білих халатах, ніби лікарі. Полонених ставили до стіни в певному місці, ніби для вимірювання зросту. У стіні була вертикальна щілина, яку закривала потилиця в'язня. У сусідній кімнаті сидів інший есесівець із пістолетом. Побачивши в щілину потилицю, він стріляв. Труп переносили в іншу кімнату, «кімнату медогляду» швидко прибирали й запрошували наступного. Далі партіями по 35–50 трупи вивозили вантажівкою в крематорій: порівняно з радянською практикою, це був технічний прогрес371.

За скромними оцінками, німці знищили півмільйона радянських військовополонених. Від голоду або нелюдських умов транспортування загинуло ще 2,6 мільйона. Загалом німці убили близько 3,1 мільйона радянських полонених. Але ця жорстока політика не знищила радянський лад, вона лише посилювала моральний дух радянських людей. Пошук комісарів, комуністів і євреїв серед полонених нічого не давав. Усі ці люди вже й так сиділи в таборах за колючим дротом, і ліквідувати їх не означало завдати нищівного удару по радянській державі. Насправді, німецька політика голоду і точкових розстрілів лише посилювала опір з боку Червоної армії. Знаючи, що в німецькому полоні доведеться помирати з голоду, солдати радше битимуться з останніх сил. Комуністи і євреї, знаючи, що на них чекає розстріл, не мали жодних резонів здаватися в полон. Із часом радянські люди більше дізнавалися про німецьку політику й починали думати, що радянська влада — краща альтернатива372.

Прийшов листопад 1941 року, війна затягувалася, дедалі більше німецьких солдат гинуло на фронті, на їхнє місце мали заступати новобранці з Німеччини. Гітлер і Герінг розуміли, що може виникнути потреба в праці полонених на території Райху. 7 листопада Герінг наказав відбирати людей для роботи. На кінець війни в Німеччині працювало понад мільйон радянських військовополонених. Але жорстоке поводження й голод не минають просто так. Як завважив один спочутливий німецький спостерігач: «Із мільйонів полонених лише кілька тисяч здатні працювати. Неймовірно багато полонених померло, у багатьох тиф, а решта так ослабли й змарніли, що неспроможні працювати». До чотирьохсот тисяч полонених, вивезених у Німеччину, померли373.


* * *

Ураховуючи початкові німецькі плани, наступ на Радянський Союз виявився абсолютною поразкою. Операція «Барбароса» мала принести «блискавичну перемогу» — минула осінь 1941 року, а перемогою і не пахло. Вторгнення в СРСР мало розв'язати всі економічні проблеми — цього теж не сталося. У висліді окупована Бельгія, наприклад, приносила нацистській Німеччині більшу економічну користь. Радянське населення мало бути знищене; натомість найважливішим економічним ресурсом, який німці отримували з Радянського Союзу, виявилася праця. Завойований Радянський Союз мав також надати простір для «остаточного розв'язання» єврейської проблеми. Німці планували замордувати євреїв примусовими роботами, євреї мали тікати за Урал або потрапити в ГУЛАГ. Але радянська оборона влітку 1941 року внеможливила новий план «остаточного розв'язання»374.

До кінця 1941 року нацистське керівництво вже розглянуло (і мусило відкинути) чотири різні варіанти «остаточного розв'язання». Люблінський варіант створити резервацію у Східній Польщі провалився ще в листопаді 1939 року, бо Генерал-губернаторство розташовувалося надто близько до Райху, а ситуація з єврейським питанням була надто складною; один радянський варіант — домовитися з СРСР — відпав у лютому 1940 року, бо Сталін не виявив бажання приймати європейських євреїв; Мадагаскарський план помер у серпні 1940-го, бо Польща й Британія вели боротьбу з німцями замість того, щоб співпрацювати з ними в цьому питанні; другий радянський варіант — позбутися євреїв силою — відпав у листопаді 1941-го, бо німцям не вдалося знищити радянську державу. Напад на СРСР не став «розв’язанням» єврейського «питання», але, поза сумнівом, загострив його. Німецька окупаційна зона на сході по суті збігалася з територію, де жило найбільше євреїв у світі. Окупувавши Польщу, Прибалтику і західні області Радянського Союзу, німці зайняли історичну батьківщину багатьох європейських євреїв, дуже важливий для єврейської традиції край. Під німецькою владою опинилося близько 5 мільйонів євреїв. За винятком пізньої Російської імперії, жодна держава в історії не мала стільки єврейського населення, як Німеччина в 1941 році375.

Доля деяких радянських полонених, переведених із таборів на сході, провіщала те, що чекає на євреїв. На початку вересня в Аушвіці німці задушили ціанідом водню (пестицид, що продавався під комерційною назвою «Циклон B», він же синильна кислота) кількасот радянських полонених; раніше цю речовину використовували в таборі для дезинфекції бараків польських полонених. Пізніше в газових камерах Аушвіца нацисти задушили «Циклоном B» близько мільйона євреїв. Тоді ж на радянських полонених перевіряли автомобілі-душогубки в Заксенгаузені. Вихлоп двигуна машини йшов у закритий кузов, замкнені там люди задихалися чадним газом (монооксид вуглецю). Восени 1941 року німці використовували машини-душогубки для знищення євреїв у Білорусії та Україні. В грудні 1941 року чадним газом у машинах-душогубках німці убиватимуть польських євреїв у містечку Хелмно, на землях, анексованих Райхом376.

Серед заляканих і голодних в’язнів таборів німці набрали не менше мільйона чоловіків для служби в армії та поліції. Спершу передбачалося, що вони допомагатимуть німцям порядкувати на території СРСР після краху радянської держави. Однак цього не сталося, війна тривала, і німці призначили цих людей допомагати в проведенні масових убивств, що їх Гітлер і його підручні розв’язали на окупованій території. Багатьом колишнім полоненим роздали лопати й наказали копати рови, біля яких німці розстрілювали євреїв, інших записували в загони поліції, які полювали за євреями. Деяких полонених відправляли в навчальний табір у Травнікі й готували на охоронців. Залучені й перенавчені нацистами радянські полонені й ветерани війни в 1942 році служили у трьох таборах смерті в окупованій Польщі, де в газових камерах нацисти задушили понад мільйон польських євреїв, — Треблінка, Собібур і Бєлжец377.

Так ті, хто пережив один німецький терор, став співучасником іншого — війна на знищення Радянського Союзу стала війною на знищення євреїв.






Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   28

Схожі:

Тімоті Снайдер криваві землі iconВідомі психологи: Ломрозо Чезаре та Лірі Тімоті
Чезаре Ломброзо народився в Італії у місті Верона 6 листопада 1835 р. У молодості Чезаре брав участь у русі за об'єднання країни,...
Тімоті Снайдер криваві землі iconТема. Українські землі під владою Російської та Австрійської імперій у першій половині ХІХ століття
Позначте назву української землі, де у 1810 – 1815 рр., І в 1831 р були «холерні бунти»
Тімоті Снайдер криваві землі iconУроків історії України клас. Тема Українські землі в XVI ст. Урок Вступ Формування картографічних знань та вмінь
Користуючись картою атласа «Українські землі в XVI — І половині XVII ст.», назвіть
Тімоті Снайдер криваві землі iconАнтропогенез як космологічно обумовлена еволюція життя на землі
Землі на хід еволюції розумного життя на нашій планеті. Обґрунтовується теза про взаємообумовленість космічного й божественного витоків...
Тімоті Снайдер криваві землі iconНаукова думка
Галичині й на Білій Русі. Це була його батьківщина й дідизна. Польський король затвердив за ним І за його родом ще й усю Лубенщину:...
Тімоті Снайдер криваві землі iconВірші Дмитра Павличка для дітей ( шукаємо рими)
Де зелені хмари яворів Заступили неба синій став, На стежині сонце я зустрів, Привітав його І запитав: — Всі народи бачиш ти з висот,...
Тімоті Снайдер криваві землі iconКонспект уроку природознавства в 5 класі Тема. Людина І Всесвіт. Астрономія наука, що вивчає Всесвіт. Мета
Всесвіту, портрети Миколи Коперника, Джордано Бруно, Галілео Галілея; малюнки із зображеннями уявлень давніх людей про форму та розміри...
Тімоті Снайдер криваві землі iconБіосфера — сфера життя, оболонка Землі, населена живими організмами. Біосфера — сфера життя, оболонка Землі, населена живими організмами
Біосфера з одного боку є середовищем життя,а з іншого-результатом життєдіяльності організмів
Тімоті Снайдер криваві землі iconО. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні

Тімоті Снайдер криваві землі iconУрок позакласного читання. «Тарас Шевченко жити буде, поки на землі житимуть люди …»
Тема уроку: Урок позакласного читання. «Тарас Шевченко жити буде, поки на землі житимуть люди …»


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка