Тімоті Снайдер криваві землі



Сторінка12/28
Дата конвертації14.04.2017
Розмір6.49 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   28
У липні 1941 року Гімлер прагнув показати своєму володареві Гітлеру, що розуміє темніший бік націонал-соціалізму і готовий втілювати політику абсолютно безжальну. Підвладні йому СС та поліція змагалися за владу в нових східних колоніях із військовою та цивільною окупаційною владою. Крім цього, Гімлер витримував і особисту конкуренцію за прихильність Гітлера з Герінгом, чиї експансіоністські економічні плани в плині війни втратили довіру. Гімлер спромігся продемонструвати, що розстрілювати простіше, ніж морити голодом, депортувати і поневолювати. Гімлерові повноваження як комісара Райху із зміцнення німецькости поширювалися лише на завойовану Польщу, а не Радянський Союз. Тим не менш, із поширенням німецьких військ на довоєнну територію Радянського Союзу Гімлер поводився так, ніби мав владу й тут. Становище голови поліції та СС Гімлер використав, щоб розпочати політику расової переміни, здійснення якої вимагало смертельного насильства400.

У липні 1941 року Гімлер особисто мандрував західними землями Радянського Союзу, щоб донести нову лінію: єврейських жінок і дітей слід убивати разом із чоловіками. Розташовані тут війська відреагували негайно. Айнзацгрупа С, що прийшла в Україну слідом за армійською групою «Південь», розпочала масові розстріли євреїв не так швидко, як айнзацгрупа А (Балтійські держави) і В (Вільнюс та Білорусь). Але вже в серпні-вересні за закликом Гімлера айнзацгрупа С вбила близько 60 тисяч євреїв. Загинули вони в організованих розстрілах, а не погромах; 21 липня айнзацкоманда 5 айнзацгрупи С навіть скаржилася, що погром, який розпочали місцеві українці й німецькі солдати, заважає їм розстрілювати уманських євреїв. Та за наступні два дні айнзацкоманда 5 таки розстріляла близько 1400 уманських євреїв (залишивши низку жінок, яким потім наказано взяти надгробки з єврейського кладовища й використати їх для будівництва дороги). Натомість айнзацкоманда 6, схоже, не вбивала жінок і дітей, аж доки особисту інспекцію їй не влаштував Гімлер401.

Убивство жінок і дітей було психологічним бар'єром, що його Гімлер зруйнував. Поки айнзацгрупи вбивали, як правило, лише чоловіків, Гімлер надіслав загони Waffen-SS (бойові війська СС) винищувати цілі спільноти разом із жінками й дітьми. 17 липня 1941 року Гітлер наказав Гімлерові «умиротворити» окуповані землі. Через два дні Гімлер відправив у заболочене Полісся (район між Україною та Білоруссю) Кінну бригаду СС, віддавши їм прямий наказ розстрілювати єврейських чоловіків, а жінок зганяти в болота. Свої вказівки Гімлер зодягнув у мову партизанської війни. Але 1 серпня командувач Кінної бригади розтлумачував: «Живим не має залишитися жоден єврей чоловічої статі; у селах не має залишитися жодної сім'ї». У Waffen-SS швидко зрозуміли наміри Гімлера й заходилися поширювати його послання. На 13 серпня вбито 13 788 єврейських чоловіків, жінок і дітей. На допомогу айнзацгрупам і поліційним силам в Україні Гімлер також відіслав Першу піхотну бригаду СС. Впродовж 1941 року з'єднання Waffen-CC вбили понад 50 тисяч євреїв на схід від лінії Молотова-Рібентропа402.

Гімлер запевнив айнзацгрупам достатнє підкріплення, щоб ті могли вбивати всіх знайдених євреїв. Починаючи від серпня 1941 року для вбивчих акцій надавали 12 батальйонів Поліції порядку. Частини Поліції порядку мали розташовуватися на території захопленого Радянського Союзу. Оскільки військова кампанія просувалася повільніше, ніж задумано, то в окупованих тилових зонах чисельність їхня була більшою за плановану. В серпні кількість солдат на схід від лінії Молотова-Рібентропа, що могли здійснювати масові вбивства, досягла 20 тисяч. Гімлер на той час затвердив уже і так поширену практику вербування поліцаїв з місцевого населення для допомоги в розстрілах. Литовці, латвійці та естонці брали участь у розстрілах майже від самого їх початку. На кінець 1941 року в частини місцевої поліції набрано також десятки тисяч українців, білорусів, росіян і татарів. Найбажанішими новобранцями стали етнічні німці з Радянського Союзу. Вони відігравали значну роль у вбивстві євреїв. Разом із Поліцією порядку і місцевими новобранцями солдатів для знищення єврейського населення окупованого Радянського Союзу було достатньо403.

Гімлер прийняв ініціативу, керував убивствами і організував примусову бюрократію. Як людина, що тішилася довірою Гітлера, Гімлер міг на свій розсуд організовувати поліційні установи. Установу Вищих очільників СС і поліції він поширив на окупований Радянський Союз. У самій Німеччині ця інституція була лише черговим прошарком адміністрації. На сході вона стала втіленням Гімлерового прагнення — його особистим представницьким органом, підставовою ланкою спрощеної бюрократії примусової поліційної влади. По одному вищому очільникові СС та поліції призначено для груп армій «Північ», «Центр» та «Південь», а четвертого готували для наступу на Кавказ. Теоретично ці люди підпорядковувалися цивільній окупаційній владі (райхскомісаріат Остланд на півночі, райхскомісаріат Україна на півдні), що її встановлено у вересні 1941 року. Насправді вищі очільники СС та поліції були підзвітні Гімлерові. Вони розуміли, що вбивство євреїв узгоджується з його бажаннями. У Блетчлі Парку, де британці розкодовували німецькі послання, стало зрозуміло, що вищі очільники СС та поліції «провадять між собою своєрідне змагання за вищий «рахунок»404.
У кінці серпня 1941 року злагодженість німецьких військ продемонстрував масовий розстріл євреїв у місті Кам'янець-Подільському на південному заході України. Тут сама війна створила проблему єврейських біженців.

Німецькій союзниці Угорщині дозволено анексувати підкарпатську Русь, далекосхідний район Чехословаччини. Замість того, щоб надати місцевим євреям регіону угорське громадянство, Угорщина виселила «бездержавних» євреїв на схід, в окуповану німцями Україну. Приплив євреїв у підконтрольну німцям територію напружив обмежені ресурси. Ініціативу перебрав на себе Фрідріх Єкельн, вищий очільник СС та поліції у цьому районі. Ймовірно, на такий крок він зважився для того, щоб на зустрічі з Гімлером 12 серпня доповісти тому про успіх. Єкельн особисто прилетів для залагодження справи. Німці вибрали місцину за межами Кам'янця-Подільського і зігнали туди єврейських вигнанців разом із місцевими євреями. Цих людей розстріляв 320-й батальйон поліції порядку разом із особистою штабною ротою Єкельна. За чотири дні, від 26 по 29 серпня, тут убито близько 23 600 євреїв. Про цю кількість Єкельн по радіо повідомив Гімлерові. Це була найбільша бійня зі здійснених німцями на той час; вона встановила взірець для наступних405.

Вермахт сприяв і покривав такі розстрілювальні операції, а часом навіть замовляв їх. На кінець серпня 1941 року, через дев'ять тижнів після початку війни, Вермахт мав проблеми з постачанням їжі й безпекою тилу. Вбивства євреїв вивільнили б їжу, до того ж, за нацистською логікою, вони упередили б партизанське повстання. Після масового розстрілу під Кам'янцем-Подільським вермахт систематично співпрацював із айнзацгрупами й поліційними силами у знищенні єврейських спільнот. Зайнявши місто чи містечко, поліція (якщо вона тут була) зганяла частину єврейських чоловіків і розстрілювала їх. Армія реєструвала вціліле населення, в якому завважувала євреїв. Тоді Вермахт і поліція домовлялися щодо того, скільки з решти євреїв можна було вбити, а скільки — залишити як робочу силу в гетто. Після такого відбору поліція розпочинала другий масовий розстріл, для якого армія часто надавала вантажівки, боєприпаси й охоронців. Якщо поліції не було, то армія сама реєструвала євреїв і організовувала примусову працю. Поліція влаштовувала вбивства згодом. Коли центральні вказівки стали зрозумілішими і встановлено такі протоколи дії, рівень смертності серед євреїв у окупованій Радянській Україні зріс приблизно вдвічі між липнем і серпнем 1941 року, а потім ще удвічі між серпнем і вереснем406.
У вересні 1941 року в Києві чергове зіткнення із спадщиною радянської влади стало приводом для наступного загострення — першої спроби вбити всіх єврейських мешканців великого міста.

19 вересня 1941 року група армій «Південь» Вермахту із декількатижневим запізненням і з допомогою групи армій «Центр» захопила Київ. 24 вересня вибухи низки бомб та мін знищили ті споруди центрального Києва, у яких німці встановили кабінети свого окупаційного режиму. Деякі з цих зарядів діяли на годинникових механізмах, запущених перед відходом радянських сил з міста, але інші, здавалося, здетонували енкаведисти, які залишилися в Києві. Німці, які витягали з-під завалів своїх убитих і поранених, раптом відчули себе в місті незатишно. Як згадував один із місцевих мешканців, німці перестали усміхатися. Тепер їм треба було якось — за допомогою дуже невеликої кількості людей, десятки з яких щойно загинули, — керувати великим містом, водночас готуючи дальший рух на схід. Ідеологічна лінія була зрозумілою: якщо винне НКВД, то звинувачувати треба євреїв. На зустрічі 26 вересня представники військової влади погодилися з поліцією щодо того, що слушною відплатою за бомби було б масове вбивство київських євреїв. Хоча більшість євреїв Києва втекли, перш ніж місто захопили німці, залишалися ще десятки тисяч. Усі вони мали загинути407.

Ключем до здійснення операції стала дезінформація. Пропагандистська команда Вермахту роздрукувала великі оголошення, в яких наказувала євреям Києва під страхом смерті з'явитися на розі однієї з вулиць у західному районі міста. Вдаючись до обману, який відтак стане стандартним для подібних масових розстрілів, німці повідомили євреям, що їх переселяють. Відтак вони повинні принести з собою документи, гроші й коштовності. 29 вересня 1941 року більша частина єврейської спільноти Києва справді з'явилася в призначеному місці. Деякі євреї переконували себе в тому, що оскільки на наступний день припадало найвище єврейське свято Йом Кіпур, то їх у жодному разі не можуть скривдити. Багато людей прибули ще до світанку — в надії отримати добрі місця в поїзді, якого не існувало. Люди спакувалися в далеку дорогу, старі жінки несли на шиях намиста з цибулі. Зібравшись, цей більш ніж 30-тисячний натовп, за вказівками, вирушив вулицею Мельника в бік єврейського кладовища. Очевидці з ближніх помешкань згадували «безкінечний ряд», що «переповнював цілу вулицю й хідники»408.

Біля воріт єврейського кладовища німці спорудили КПП. Тут перевірялися документи, і неєвреям сказано повернутися додому. Звідси й далі євреїв супроводжували німці з автоматами й собаками. Принаймні на КПП, якщо не раніше, численні євреї мусили питати себе, яка доля готувалася їм насправді. Тридцятилітня жінка Діна Пронічева йшла попереду своєї родини, і дійшла до точки, звідки почула постріли. Вона відразу ж усе зрозуміла, але вирішила не казати батькам, щоб не тривожити їх. Натомість вона йшла далі з матір'ю і батьком, поки не дійшла до столів, за якими німці вимагали здати коштовності й одяг. Один із німців уже забрав обручку її матері, коли Діна усвідомила, що її мати, як і вона, добре розуміла, що відбувається. Але вона не зробила спроби втекти, аж доки мати різко не прошепотіла їй — «ти не схожа на єврейку». Така явна комунікація рідко трапляється в подібних випадках, коли людський розум намагається заперечити те, що відбувається насправді, а людський дух прагне до наслідування, підкорення, а отже, до загибелі. Пронічева, що внаслідок одруження з росіянином мала російське прізвище, сказала німцеві, що сидів за одним із столів неподалік, що не є єврейкою. Він наказав їй відійти вбік і чекати, поки не завершиться вся справа409.

Так Діна Пронічева побачила, що сталося з її батьками, сестрою і євреями Києва. Після того, як вони здавали свої коштовності й документи, людей примушували роздягатися догола. Тоді, шляхом погроз чи пострілів над головами, їх невеликими групами (близько десяти осіб) змушували підійти до краю Бабиного яру. Багатьох із них били; Пронічева згадувала, що люди «які йшли на розстріл, уже були закривавлені». Вони мусили долілиць лягати на трупи, що вже лежали під ними, й чекати на постріли згори і ззаду. Після цього наставала черга наступної групи. Євреї приходили й гинули впродовж тридцяти шести годин. Хоч всі вони, може, й були подібними у смерті, та кожен із них був відмінним аж до тієї останньої миті, кожен мав інші клопоти й передчуття, аж доки все не ставало ясно, а тоді не наставала чорнота. Деякі загинули з думкою про інших, а не про себе. Так, мати вродливої п'ятнадцятилітньої дівчинки Сари благала, щоб її вбили разом із донькою. Тут, навіть в останню мить, бачимо думку й турботу: якщо вона побачить смерть доньки від куль, то принаймні не побачить, як її гвалтуватимуть. Одна нага матір витратила останні секунди життя на те, щоб нагодувати грудьми своє немовля. Коли дитинку живою кинули в яр, вона кинулася за нею і в такий спосіб знайшла свою смерть. Лише там, у ямі, цих людей зведено до пустки, чи до кількості — 33 761. Оскільки тіла згодом викопано і спалено на вогнищах, а кості, що не згоріли, розкришено й змішано з піском, то ця цифра — усе, що від них залишилося410.

Урешті-решт німці вирішили вбити Діну Пронічеву. Вона забагато бачила, і єврейка вона, чи ні, вже не мало значення. В темряві її з низкою інших людей підвели до краю яру. Її не змушували роздягатися. Вона уціліла в єдиний можливий у цій ситуації спосіб: коли почалися постріли, вона кинулася в провалля, а тоді вдала з себе мертву. Вона витримала вагу німця, що пройшовся по її тілу, і не рухалася, коли чоботи ступали їй на груди й руку, «неначе по трупові». Коли навколо неї падала грязюка, їй вдалося залишити невеликий отвір для повітря. Вона почула, як мала дитина кличе маму, і подумала про власних дітей. Тоді сказала до себе: «Діно, вставай, тікай, біжи до дітей». Можливо, знову, як і тоді, коли її тепер уже мертва мати шепотіла до неї, значення мали саме слова. Жінка відкопала собі дорогу нагору і тихо поповзла геть411.

Діна Пронічева вступила у небезпечний світ жменьки уцілілих євреїв Києва. Закон вимагав здавати євреїв владі. Німці пропонували матеріальне заохочення: гроші, а інколи навіть ключі від помешкання зданого єврея. Звісно, для місцевого населення Києва, так само, як і інших частин Радянського Союзу, не було нічого нового у здаванні «ворогів народу». Ще не так давно, у 1937 і 1938 роках, головним місцевим ворогом, що його здавали НКВД, були «польські шпигуни». Тепер, коли колишні кабінети НКВД зайняло гестапо, ворогом стали євреї. Ті, що приходили до німецької поліції доносити на євреїв, проминали охоронця зі свастикою на рукаві, що стояв перед фризами з серпом і молотом. Кабінет, що займався єврейськими справами, був доволі невеликим, оскільки розслідування єврейських «злочинів» було простим: радянський документ із зазначеною в ньому єврейською національністю (або пеніс без крайньої плоти) означав смерть. Іза Белозовська, київська єврейка, що переховувалася, мала малого сина Ігоря, якого все це бентежило. «Хто такий єврей?» — питав він у матері. На практиці відповідь на це питання давали німецькі поліцаї, що перевіряли радянські посвідчення особи, або ж німецькі лікарі, що провадили «медичне обстеження» хлопчиків, таких як Ігор412.

Іза Белозовська всюди відчувала смерть. «Я почувала сильне бажання, — згадувала вона, — посипати голову, та й усю себе попелом, нічого не чути, перетворитися на порох». Але вона не здалася й уціліла. Ті, що втрачали надію, часом виживали завдяки відданості їхніх неєврейських чоловіків чи дружин, або родин. Так, повитуху Софію Ейзенштайн переховував її чоловік. Для цього він викопав яму у віддаленому закутку подвір'я. Він відвів вдягнену жебрачкою дружину туди і щодня відвідував її під час прогулянок із псом. Він розмовляв із нею, вдаючи, що розмовляє з псом. Вона благала його отруїти її. Замість цього він не переставав приносити їй їжу і воду. Поліція вбивала зловлених євреїв. Їх тримали в камерах київської в'язниці, яка три роки перед тим містила жертв Великого терору. Коли тюрма наповнювалася, євреїв та інших в'язнів на світанку вивозили геть у закритій вантажівці. Мешканці Києва навчилися боятися цієї вантажівки так само, як колись боялися «чорних воронів» НКВД, що виїжджали з тих же воріт. Вантажівка везла євреїв та інших в'язнів до Бабиного Яру, де їх змушували роздягатися, лягати на край яру, і вони чекати пострілу413.

Бабин Яр підтверджував прецедент, що його для знищення євреїв у містах центральної, східної та південної України встановив Кам'янець-Подільський. Оскільки група армій «Південь» захопила Київ із запізненням, і оскільки звістки про німецьку політику поширювалися швидко, більшість євреїв цих районів утекла на схід, а отже, вціліла. Із тих, що залишалися в місті, загинули майже всі. 13 жовтня 1941 року в Дніпропетровську вбито близько 12 тисяч євреїв. Тут німці змогли покластися на призначені ними місцеві адміністрації, щоб полегшити собі працю зібрання і вбивства євреїв. У Харкові зондеркоманда 4а айнзацгрупи С наказала міській адміністрації поселити євреїв, що залишалися, в один район. 15 і 16 грудня понад 10 тисяч харківських євреїв відведено на фабрику тракторів на околиці міста. Тут їх у січні 1942 року групами розстріляли 314-й батальйон поліції порядку і зондеркоманда 4а. Частину жертв задушено газом у вантажівці, що качала власні вихлопи в кузов, а відтак у легені замкнених усередині євреїв. Використовувати такі газові вантажівки спробували і в Києві, але зрештою відмовилися від цього, коли поліція порядку поскаржилася, що не любить витягати з них покоцюрблені трупи, вкриті кров'ю і екскрементами. В Києві німецькі поліцаї надавали перевагу розстрілам над ярами і ямами414.
Часове розпланування масового вбивства дещо відрізнялося в окупованій Радянській Білорусі, в тилу групи армій «Центр». За перші вісім тижнів війни, до серпня 1941 року, айнзацгрупа В під командуванням Артура Небе вбила у Вільнюсі та в Білорусі більше євреїв за будь-яку іншу з айнзацгруп. Але подальші масові вбивства євреїв у Білорусі дещо сповільнили військові міркування. Гітлер вирішив надіслати дивізії групи армій «Центр» на допомогу групі армій «Південь» у битві за Київ у вересні 1941 року. Це Гітлерове рішення затримало наступ групи армій «Центр» на Москву, в чому полягало їхнє основне завдання415.

Після захоплення Києва наступ на Москву міг відновитися, а отже, поновилися і вбивства. 2 жовтня 1941 року група армій Центр розпочала другий наступ на Москву під кодовою назвою «операція «Тайфун». Дивізії поліції і служб безпеки почали винищувати євреїв у її тилу. Група армій Центр включала 1,9 мільйона солдат, розподілених по 78 дивізіях. Політика масового вбивства усіх євреїв разом із жінками й дітьми тепер поширилася і на землі окупованої радянської Білорусі. Протягом вересня 1941 року зондеркоманда 4а разом із айнзацкомандою 5 айнзацгрупи В вже винищували всіх євреїв у селах і невеликих містечках. На початку жовтня цю політику застосовано до міст416.

У жовтні 1941 року Могилів став першим значним містом окупованого Радянського Союзу, де знищено майже всіх євреїв. Німецький (австрійський) поліцай писав дружині про свої враження від розстрілу місцевих євреїв у перших числах місяця. «При першій спробі рука мені при пострілі трохи тремтіла, але зрештою до цього звикаєш. При десятій спробі я спокійно цілився і впевнено стріляв у численних жінок, дітей і немовлят. Я нагадував собі, що у мене вдома є двоє немовлят, з якими ці орди повелися б так само, якщо не в десять разів гірше. Смерть, яку ми подарували їм, — прекрасна, швидка смерть, у порівнянні з пекельними муками тисяч і тисяч у в'язницях ГПУ. Немовлята в повітрі окреслювали великі дуги, а ми розстрілювали їх на шматки в польоті, перш ніж їхні тіла падали в рів і у воду». Другого і третього жовтня 1941 року німці (за підтримки допоміжних поліцаїв з України) розстріляли в Могилеві 2 273 чоловіків, жінок і дітей. 19 жовтня слідом за ними пішли ще 3 726417.

Тут, у Білорусі, прямий наказ вбивати жінок і дітей надійшов від Еріха фон дем Бах-Целевського, вищого очільника СС і поліції на території «Росії центру», земель за спиною групи армій «Центр». Бах, якого Гітлер вважав чоловіком, «що може перебрести через море крові», був прямим представником Гімлера і, безперечно, діяв відповідно до його бажань. У окупованій радянській Білорусі згода між СС та армією щодо долі євреїв простежувалася особливо виразно. Генерал Густав фон Бехтольсгайм, командувач піхотної дивізії, що відповідала за безпеку в районі Мінська, палко агітував за масове вбивство євреїв як запобіжний захід. Він любив повторювати, що якби комуністи захопили Європу, то євреї знищили б німців. Євреї більше не були «людьми в європейському сенсі цього слова», а отже, їх «слід було знищити»418.

Гімлер схвалив убивства жінок і дітей у липні 1941 року, а тоді цілковите винищення єврейських спільнот у серпні 1941 року. Вони мали стати легким натяком на прийдешній рай, «Едемський сад», якого прагнув Гітлер. То була постапокаліптична візія звеличення після війни, життя після смерті, відродження однієї раси після знищення інших. Цей расизм і цю мрію поділяли члени СС. Іноді до цієї візи долучалися і члени поліції порядку — звісно, їх розтлівала їхня ж у ній участь. Підкріплені певною інтерпретацією військового глузду, офіцери і солдати вермахту часто дотримувалися фактично тих самих поглядів, що і члени СС: знищення євреїв могло привести до переможного завершення чимраз тяжчої війни, або ж запобігти партизанському опорові, або принаймні покращити постачання їжі. Ті, що не підтримували масових убивств євреїв, вважали, що не мають вибору, оскільки Гімлер був більш наближеним до Гітлера, ніж вони. Та з плином часу навіть такі офіцери війська, як правило, приходили до переконання, що євреїв вбивати необхідно — не тому, що (як улітку 1941 року ще могли вважати Гімлер з Гітлером) війна наближалася до переможного закінчення, а тому, що війну з легкістю можна було і програти419.

Радянська влада так і не впала. У вересні 1941 року, через два місяці після вторгнення, присутність НКВД відчувалася на кожному кроці, а діяльність її спрямовано проти найвразливішої цілі — радянських німців. Наказом від 28 серпня Сталін упродовж першої половини вересня 1941 року депортував 438 700 радянських німців у Казахстан. Більшість їх депортовано з автономного району на Волзі. За швидкістю, рівнем компетентності й розмахом ця єдина дія Сталіна перевершила повільні й суперечливі депортаційні акції німців, що відбулися протягом останніх двох років. Саме в цю мить зухвальства з боку Сталіна, у вересні 1941 року, Гітлер прийняв неоднозначне рішення заслати німецьких євреїв на схід. У жовтні та листопаді німці почали депортувати німецьких євреїв до Мінська, Риги, Каунаса та Лодзі. Досі німецькі євреї втрачали права і власність, але лише рідко втрачали життя. Тепер, хоч і без вказівок убити, їх заслано на землі, де євреїв масово розстрілювали. Можливо, Гітлер прагнув помсти. Він не міг не зауважити, що Волга так і не стала німецькою Місісіпі. Тепер, замість того, щоб заселяти басейн Волги у ролі переможних колонізаторів, німці виїжджали звідти як репресовані й упокорені радянські громадяни420.

У голові Гітлера відчай був тісно пов'язаний із ейфорією, тому можлива і зовсім інша інтерпретація. Цілком можна уявити собі, що Гітлер почав депортувати німецьких євреїв тому, що хотів вірити (або хотів, щоб інші вірили), що операція «Тайфун», другий наступ на Москву, що розпочався 2 жовтня 1941 року, покладе кінець війні. У мить натхнення Гітлер навіть сам це визнав у промові від 3 жовтня: «Ворог розбитий і більше ніколи не встане!» Якщо війна справді завершилася, тоді могло розпочатися «остаточне розв'язання» як програма депортацій у повоєнний період421.

Хоча операція «Тайфун» не призвела до остаточної перемоги, німці все одно продовжували депортації німецьких євреїв на схід. Цей крок, у свою чергу, розпочав певного штибу ланцюгову реакцію. Потреба створити більше місця у східних гетто потвердила один метод масового вбивства (у Ризі в окупованій Латвії), а також ймовірно прискорила розвиток іншого (в Лодзі, в окупованій Польщі).

У Ризі командувачем поліції тепер був вищий очільник СС та поліції райхкомісаріату «Остланд» Фрідріх Єкельн. Народжений у Ризі Єкельн зорганізував перший масовий розстріл євреїв у Кам'янці-Подільському в серпні (тоді ще як вищий очільник СС та поліції райхкомісаріату Україна). Тепер, після переведення, він приніс свої методи індустріалізованих розстрілів до Латвії. Спочатку він наказав радянським військовополоненим викопати кілька ровів у Летбартських лісах, у Румбульському лісі неподалік від Риги. Впродовж одного дня 30 листопада 1941 р. німці й латвійці колонами зігнали близько 14 тисяч євреїв до місць розстрілу, змусили їх лягти поруч одне з одним у ямах і розстріляли422.

Місто Лодзь потрапило у володіння Артура Грайзера, який очолив Вартелянд — найбільший район доданої до Райху польської території. Лодзь був другим містом Польщі за кількістю єврейського населення, а тепер став першим за кількістю єврейського населення містом Райху. Гетто міста було переповнене ще до прибуття німецьких євреїв. Можливо, саме потреба забрати євреїв з Лодзі надихнула Грайзера або ж вартеляндських командувачів СС і поліції безпеки шукати ефективніших методів убивства. Вартелянд завжди лежав у осерді політики «посилення німецькості». Починаючи з 1939 року, звідси вивезено сотні тисяч поляків, на заміну яким прибули сотні тисяч німців з Радянського Союзу (перш ніж німецьке вторгнення в СССР позбавило перевезення німців на захід будь-якого сенсу). Але усунення євреїв, в якому завжди полягав чільний складник плану расового онімечення цієї нової німецької зони, виявилося найскладнішим для здійснення. В межах свого району Грайзер зіткнувся з тією ж проблемою, з якою Гітлер зіткнувся в масштабі своєї імперії: офіційно «остаточне розв'язання» передбачало депортацію, але депортувати євреїв було нікуди. На початок грудня 1941 року під Хелмно стояла газова вантажівка423.

Гітлерові депортації німецьких євреїв у жовтні 1941 року відзначалися імпровізацією нагорі й непевністю на місцях. Німецьких євреїв, відісланих до Мінська і Лодзі, не вбито а поселено в гетто. Однак німецьких євреїв, відісланих до Каунаса, вбивали відразу по прибутті, так само як і євреїв першої хвилі депортації до Риги. Якими б не були наміри Гітлера, німецьких євреїв тепер розстрілювали. Можливо, на цю мить Гітлер вирішив убити всіх європейських євреїв, уключно з німецькими. Якщо й так, то Гімлер тоді ще не зрозумів цього наміру. Саме Єкельн убивав німецьких євреїв, що прибували до Риги, яких Гімлер вбивати не збирався.

Однак Гімлер усе ж почав (теж у жовтні 1941 року) пошуки нового і дієвішого способу вбивства євреїв. Він звернувся до свого клієнта Одила Глобочника, очільника СС та поліції у Люблінському районі Генерал-губернаторства, який негайно розпочав працю над фабрикою нового типу для вбивства євреїв — у місці, що називалося Бєлжец. Станом на листопад 1941 року задум ще не був цілком зрозумілим і обладнання ще не було встановлене, але певні обриси Гітлерової версії «остаточного розв'язання» вже можна було побачити. У окупованому Радянському Союзі вбивства євреїв кулями сягли індустріальних масштабів. У анексованій та окупованій Польщі (у Вартелянді та Генерал-губернаторстві) будувалися газові фабрики (у Хелмні та Бєлжці). З Німеччини євреїв почали засилати на схід, де частину з них уже вбито.424

«Остаточне розв'язання» як масове вбивство, що розпочалося на схід від лінії Молотова-Рібентропа, поширювалося на захід.

У листопаді 1941 року група армій «Північ» рвалася до Москви за запізнілою, але не менш славною остаточною перемогою — кінцем радянської системи, початком апокаліптичного перетворення нещасних радянських земель на горду пограничну імперію німців. Та насправді німецькі солдати наближалися до апокаліпсису значно традиційнішого. Рух їхніх вантажівок і танків сповільнювала осіння грязюка, рух їхніх тіл — брак відповідного одягу і теплої їжі. Був момент, коли німецькі офіцери бачили кремлівські бані у свої біноклі, але до радянської столиці дійти їм не судилося. Їхні солдати сягнули межі постачання й витривалості. Опір Червоної армії був дедалі потужнішим, тактика — дедалі хитрішою425.

24 листопада 1941 року Сталін відправив свої стратегічні резерви в бій проти групи армій «Центр» Вермахту. Він був певен цього ризику. Високопоставлений інформатор із Токіо і, безперечно, інші джерела повідомляли, що японської атаки на Радянський Сибір не буде. У червні 1941 року він відмовився був вірити в німецький напад, і помилився. Тепер він відмовився вірити в японський напад восени 1941-го, і виявився правим. Йому не забракло духу. 5 грудня Червона армія під Москвою вирушила в наступ. Німецькі солдати скуштували поразки. Їхні виснажені коні не могли достатньо швидко відтягнути гармати назад. Солдатам доведеться провести зиму на вулиці, щулячись від холоду, потерпаючи від браку постачання426.

Сталінова розвідка мала рацію. Японія ось-ось мала рішуче вступити у війну на Тихому океані, що практично виключало наступ у Сибіру. Південний напрям експансії японського імперіалізму встановлено на 1937 рік. Цей напрям був зрозумілим для всіх, коли Японія у вересні 1940 року вступила у французький Індокитай. Гітлер відохочував свою японську союзницю приєднуватися до вторгнення в Радянський Союз; тепер, коли його вторгнення зазнало невдачі, японські сили просувалися чимраз далі в іншому напрямку.

Поки Червона армія 6 грудня 1941 року йшла на захід, спеціальний загін японських авіаносців плив до Перл Гарбору, бази тихоокеанського флоту Сполучених Штатів. 7 грудня німецький генерал у листі додому змалював битву навколо Москви. Він і його солдати билися «за власну шкуру, щодня й щогодини, проти ворога, який перевищує нас під усіма оглядами». Того ж дня дві хвилі японської авіації напали на американський флот, знищили декілька бойових кораблів і вбили 2 тисячі солдатів. Наступного дня Сполучені Штати оголосили війну Японії. Через три дні, 11 грудня, нацистська Німеччина оголосила війну Сполученим Штатам. Відтак президентові Франклінові Д. Рузвелту було дуже легко оголосити війну Німеччині427.

Тепер Сталін тішився непоганим становищем у східній Азії. Якщо японці збиралися битися із Сполученими Штатами за контроль над Тихим океаном, то їхня боротьба проти СРСР у Сибіру ставала практично немислимою. Сталін міг більше не боятися війни на два фронти. До того ж японський напад утягнув би у війну Сполучені Штати — як союзника Радянського Союзу. На початок 1942 року американці вже билися з японцями в Тихому океані. Невдовзі американські кораблі з провіантом мали дійти до радянських портів — без опору з боку японських підводних човнів, оскільки японці у радянсько-німецькій війні дотримувалися нейтралітету. Червона армія, якій зі сходу надходив американський провіант — це зовсім інший ворог, ніж Червона армія, що непокоїлася про японський напад зі сходу. Тепер Сталінові треба було лише експлуатувати американську допомогу й заохочувати американців відкрити у Європі другий фронт. Тоді німці опиняться в оточенні, а перемога СРСР буде певною.

Починаючи з 1933 року, Японія в іграх Гітлера зі Сталіним грала роль великого козиря. Обидва диктатори, кожен зі своїх причин, хотіли, щоб Японія провадила свої війни на півдні — проти Китаю на суходолі, проти європейських імперій та Сполучених Штатів на морі. Гітлер вітав напад на Перл Гарбор, бо вважав, що Сполучені Штати нескоро озброяться, і що битимуться вони в Тихому океані, а не в Європі. Навіть після невдачі операцій «Барбароса» і «Тайфун» Гітлер волів, щоби японці билися зі Сполученими Штатами, а не Радянським Союзом. Гітлер, здавалося, вважав, що зможе побороти СССР на початку 1942 року, а тоді вступити в бій проти послабленої тихоокеанською війною Америки. Сталін також прагнув, щоб японці рухалися на південь, і дуже ретельно провадив зовнішню та військову політику, що привела саме до такого результату. Його думки посутньо повторювали думки Гітлера: японців слід тримати осторонь, оскільки землі Радянського Союзу — мої. І Берлін, і Москва хотіли втримати Японію у Східній Азії і на Тихому океані. Токіо зіграло на руку обом. А хто від цього виграє, залежало від результату німецького нападу на Радянський Союз428.

Якби німецьке вторгнення відбулося за планом, як блискавична перемога, що зрівняла б із землею великі радянські міста і здобула для німців українську їжу та кавказьку нафту, то японський удар у Перл Гарборі міг і справді стати доброю звісткою для Берліна. За таким сценарієм напад на Перл Гарбор означав би, що японці відволікають Сполучені Штати, поки Німеччина зміцнює своє переможне становище в новій колонії. Німці розпочали б здійснення генерального плану «Ост», або якогось варіанту цього плану в намаганні стати великою сухопутною імперією, самодостатньою з огляду на їжу й нафту і спроможною боронитися проти морської блокади з боку Об'єднаного Королівства та амфібійного нападу з боку Сполучених Штатів. Такий сценарій завжди був фантазією, але поки німецькі війська рухалися до Москви, його можна було видавати за дійсність.

Оскільки німців під Москвою відбито саме в той час, коли розпочався наступ японців, то Перл Гарбор отримав точно протилежне значення. Німеччина опинилася у найгіршій з усіх можливих конфігурацій: не велетенською імперією на суходолі, що лякала Велику Британію і готувалася до сутички зі Сполученими Штатами, а єдиною європейською країною у стані війни проти Радянського Союзу, Об'єднаного Королівства і Сполучених Штатів. Союзники її були якщо не слабкими (Італія, Угорщина, Румунія, Словаччина), то незадіяними у найважливішому східноєвропейському театрі (Японія, Болгарія). Японці, схоже, розуміли це краще за німців. Вони хотіли, щоб Гітлер уклав сепаратний мирний договір зі Сталіним, а тоді бився з британцями й американцями за контроль над Азією і північною Африкою. Японці хотіли знищити морську потугу Британії; німці намагалися діяти у встановлених нею обмеженнях. Гітлерові залишалася одна-єдина світова стратегія, якої він тримався — знищення Радянького Союзу і створення сухопутної імперії на його руїнах429.

У грудні 1941 року Гітлер знайшов дивне вирішення своїх нагальних стратегічних клопотів. Він сам сказав своїм генералам, що «всі континентальні проблеми» слід вирішити до кінця 1941 року, щоб Німеччина могла готуватися до глобального конфлікту з Об'єднаним Королівством і Сполученими Штатами. Замість цього Німеччина опинилася перед лицем вічного стратегічного кошмару, війни на два фронти проти трьох великих держав. З характерною відвагою і політичною спритністю Гітлер переформулював становище у термінах, що узгоджувалися з нацистським антисемітизмом, хоч і не з початковими воєнними планами. Що, крім утопійного планування, недолугих обчислень, расистської пихи і безголового балансування на грані катастрофи, могло втягти Німеччину у війну з Об'єднаним Королівством, Сполученими Штатами та Радянським Союзом? Гітлер мав готову відповідь — всесвітня єврейська змова430.

У січні 1939 року Гітлер виголосив промову, в якій погрожував євреям знищенням, якщо їм вдасться розбурхати ще одну світову війну. Від літа 1941 року німецька пропаганда невпинно обігрувала тему всеохопної єврейської змови, що об'єднувала британців, СРСР і чимраз більше американців. 12 грудня 1941 року, через тиждень після радянської контратаки під Москвою, через чотири дні після японського нападу на Перл Гарбор і через день після того, як Сполучені Штати відповіли на німецьке оголошення війни, Гітлер повернувся до цієї промови. Він згадував її як пророцтво, яке доведеться здійснити. «Світова війна почалася, — сказав він п'ятдесятьом надійним товаришам 12 грудня 1941 року, — знищення єврейства мусить стати її необхідним наслідком». Відтак його найважливіші підданці розуміли своє завдання: вбивати всіх євреїв, де тільки можна. Ганс Франк, голова Генерал-губернаторства, декількома днями пізніше озвучив цю політику у Варшаві: «Панове, я мушу просити вас позбутися рештків жалю. Ми мусимо знищити євреїв, де тільки їх не знайдемо, щоб утримати структуру Райху в цілості»431.

Євреїв тепер звинувачували у близькій і безіменній катастрофі. Нацисти негайно зрозуміли б зв'язок між єврейським ворогом і перспективою поразки. Всі вони вважали, якщо тільки приймали переконання Гітлера, що в останній світовій війні Німеччина не зазнала поразки на полі бою, а впала внаслідок «удару в спину», змови євреїв та інших внутрішніх ворогів. Тепер євреї мали понести провину ще й за американо-британсько-радянську спілку. Такий «спільний фронт» капіталізму та комунізму, на переконання Гітлера, могли освятити лише єврейські кліки в Лондоні, Москві та Вашингтоні. Євреї були агресорами, німці — жертвами. Щоб уникнути катастрофи, слід були знищити євреїв. Йозеф Геббельс, Гітлерів голова пропаганди, так у своєму щоденнику висловив цю моральну підміну: «Ми тут не для того, щоб співчувати євреям, а для того, щоб співчувати лише нашій німецькій нації».432

Коли війна обернулася на користь Сталіна, Гітлер переформулював її мету. Початковий план передбачав повалення Радянського Союзу, а тоді знищення євреїв. Тепер, коли повалення Радянського Союзу відкладалося на невизначений час, воєнною політикою стало цілковите винищення євреїв. Відтепер загроза випливала не так від слов'янських мас і їхніх єврейських хазяїв, як від самих євреїв. У 1942 році пропаганда проти слов'ян послабиться, коли чимраз більше слов'ян прибуватиме працювати до Райху. Гітлерове рішення вбивати євреїв (замість того, щоб експлуатувати їхню працю), ймовірно, прискорило його одночасне рішення експлуатувати працю слов'ян (а не вбивати їх). Ці ходи позначили відхід від більшості початкових припущень щодо плину війну, хоч Гітлер, звісно, нізащо б цього не визнав. Але масове вбивство євреїв принаймні напозір узгоджувалося з початковою візією пограничної імперії на сході433.

Насправді рішення вбивати євреїв суперечило цій візи, оскільки було імпліцитним визнанням того, що німцям не вдасться захопити ті величезні території, що потрібні були б їм для «остаточного розв'язання» шляхом депортації. З організаційного погляду масове вбивство простіше за масову депортацію. На той час, якщо Гітлер хотів здійснити власне пророцтво, то єдиним варіантом для нього залишалося вбивство. Його імперія була імперією сухопутною, а не морською; але він не володів пустелями, в яких євреї могли б пропасти. Відтак, якщо «остаточне розв'язання» могло мати якийсь поступ, то полягав він у Гімлеровій демонстрації вбивства як методу, що не вимагав депортування. Вбивство це було не так знаком, як замінником тріумфу. З кінця липня 1941 року євреїв убивали, поки сподіваної блискавичної перемоги все не було. З грудня 1941 року євреям судилося гинути, поки зростав на силі союз проти німців. Гітлер шукав і знаходив ще глибші почуття, оголошував ще більш знавіснілі цілі, а свідомий свого скрутного становища німецький провід приймав їх434.

Переокресливши конфлікт як «світову війну», Гітлер відвів увагу від того, що блискавичної перемоги не сталося, і від небажаних історичних уроків, що випливали з цієї військової невдачі. У грудні 1941 року німецькі солдати споглядали долю Наполеона, чия Grande Armee у 1812 році дійшла до околиць Москви швидше, ніж це зробив Вермахт у 1941-му. Та зрештою Наполеон мусив відступити перед лицем зими і російських підкріплень. На німецькі війська, що тримали свої позиції, неминуче чекав повтор битв 1914–1918 років: довгі дні залягання в окопах, переховуючись від кулеметного й артилерійського вогню, і довгі роки повільного, безглуздого руху та незліченних жертв. На них чекали такі бої, що їх Гітлерів геній начебто назавжди відіслав у минуле. Німецький генеральний штаб очікував близько півмільйонних втрат і перемоги у вересні; у грудні, кількість втрат наближалася до мільйона, а перемога зникала з овиду435.

В усіх цих безуспішних наступах, прострочених термінах і гнітючих перспективах не було б такої ганьби, якби Вермахт вів не кепсько сплановану колонізаторську й загарбницьку війну, а славну, хоч і трагічну, війну на захист цивілізації. Якщо німецькі солдати боролися проти сил цілого світу під проводом єврейських клік у Москві, Лондоні та Вашингтоні, тоді справа їхня була великою і справедливою. Якщо вони змушені були вести оборонну війну (а на практиці так тепер і було), то роль агресора можна було перекласти на когось іншого. Цю роль в історії, принаймні для вірних нацистів і численних німецьких цивільних в очікуванні повернення батьків і чоловіків, зайняли євреї. Німецьким солдатам, незалежно від того, вірили вони в єврейську відповідальність за війну, чи ні, такі ідеологічні ревізії, мабуть, потрібні були менше, ніж політикам і цивільним. Вони були у відчаї, але від того не стали менш смертоносними. Вермахт був і в майбутньому залишився найдієвішою збройною силою в європейському театрі, попри те, що його шанси на традиційну перемогу тепер дорівнювали нулю.

Чари расового мислення перетворювали саме вбивство євреїв на німецький тріумф тоді, коли будь-яка інша перемога відступала за обрій можливого. Сполучені Штати, Велика Британія і Радянський Союз були ворогами Німеччини, євреї також були ворогами Німеччини. Фальшивий силогізм висновував, що, отже, Сполучені Штати, Велика Британія і Радянський Союз перебували під упливом євреїв. Якщо ці держави були єврейськими державами, то, отже, європейські євреї були їхніми агентами. Відтак убивство європейських євреїв було прямим і непрямим нападом на ворогів Німеччини, і виправдовувала його не лише моральна, а й військова логіка. Гімлер закарбував собі бажання Гітлера знищувати євреїв Європи, починаючи від грудня 1941 року, «як партизанів», як агентів німецьких ворогів у німецькому тилу. На цю мить вже розвинено логіку вбивства євреїв на знак «помсти» за партизанські атаки. Її застосовано в поліських болотах між Білоруссю та Україною, де Гімлер від липня 1941 року вбачав у ній підставу вбивати єврейських чоловіків, жінок і дітей; а також у Києві, де німці вбили понад 30 тисяч євреїв на знак помсти проти радянського замінування міста; і навіть далі, у Сербії, де німецькі збройні сили зіткнулися із серйозним спротивом трохи раніше, ніж у Радянському Союзі436.

Приклад Сербії мав, мабуть, особливу вагу. Німецька війна у південно-східній Європі почалася трохи раніше, ніж війна в Радянському Союзі, і принесла з собою низку уроків, що їх можна було врахувати на майбутнє. Німеччина вступила в Югославію та Грецію навесні 1941 року, перед самим початком операції «Барбаросса», і головно для того, щоб урятувати недолугу італійську союзницю від поразки у власних війнах на Балканах. Хоча Німеччина швидко знищила югославську армію і створила маріонеткову державу в Хорватії, у сербській окупаційній зоні, що її Німеччина поділяла з Італією, тривав серйозний опір. Частково за нього відповідали комуністи. Німецький генерал-командувач Сербії наказав на знак помсти за німців, що полягли у боях проти партизан, убивати лише євреїв та ромів — у співвідношенні сто до одного. Тож на той час, коли Гімлер зробив свою заяву про знищення євреїв «як партизанів», майже всі єврейські чоловіки Сербії вже були розстріляні. Логіку Сербії німці універсалізували. Євреїв відтепер убиватимуть на знак помсти проти союзу між США, Об'єднаним Королівством та СССР. Зрозуміння такого рішення не можна було сподіватися ані від євреїв, ані від Союзників. Якийсь сенс воно мало лише в межах нацистського світогляду, що його Гітлер щойно задаптував для подальшого вжитку437.

П'ятою і останньою версією «остаточного розв'язання» була масова смерть. У мові нацистів слово переселення з описового перетворилося на евфемізм. Багато років німецькі очільники гадали, що зможуть «розв'язати» єврейську «проблему» Європи шляхом переселення євреїв до того чи іншого місця. По прибутті в це місце євреї мали працювати до смерті; розглядалася також їхня стерилізація, але вбивства їх усіх як такого не передбачалося. Відтак у 1940 і на початку 1941 року термін переселення передавав суть політики не вповні, але не цілком неадекватно. Надалі термін переселення або переселення на Схід означав масові вбивства. Можливо, евфемізм переселення натякав на посутню тяглість політики і таким чином допомагав нацистам оминати увагою той факт, що німецька політика не лише змінилася, але мусила змінитися, оскільки війна розвивалася не за планом. Таким чином термін міг дозволити німцям відгородитися від дійсності — і від усвідомлення того, що політику щодо євреїв визначала військова катастрофа438.

Станом на грудень 1941 року німці вже показали свою здатність чинити щось гірше, ніж депортувати євреїв до Польщі, Мадагаскару або Радянського Союзу. Вони могли вбивати євреїв на підконтрольних їм землях і звинувачувати жертв у їхній долі. Збагнути дійсність переселення, від якої німці тепер дистанціювалися, допоможе наступний приклад німецького вживання цього слова: «Місце переселення: на місці переселення розташовуються вісім ровів. Біля кожного рову працює один загін із десяти офіцерів та солдатів, на зміну якому що дві години приходить інший»439.

На той час, як у грудні 1941 року Гітлер озвучив свої побажання Гімлерові, СС та поліційні сили (за підтримки Вермахту і місцевих поліцаїв) у окупованому Радянському Союзі вбили вже близько мільйона євреїв. Погляд назад створює враження неминучості, а нова німецька політика вбивства усіх європейських євреїв може видаватися просто сповненням вже у якомусь сенсі поставленої мети. Хоча й правда, що Гітлер вважав за очевидне, що у його майбутній Європі не буде місця для євреїв та що зростаючі обсяги Гімлерових убивств скоріш за все відповідали бажанням Гітлера, та Гітлерове рішення говорити про масове вбивство всіх євреїв слід розглядати саме як рішення. Зрештою, на ці ж події можна було відреагувати по-іншому440.

Можливість таких змін продемонструвала німецька союзниця Румунія. Бухарест теж здійснював політику національних чисток. На грудень 1941 року румунські євреї зазнали більших страждань, аніж євреї німецькі. Румунія приєдналася до вторгнення в Радянський Союз — вдавшись, як і Німеччина, до пропаганди, що ототожнювала комунізм із євреями. Вторгнення в Радянський Союз пліч-о-пліч із німцями повернуло Румунії бесарабські та буковинські землі, що їх СССР анексував у 1940 році. Після цього Румунія приєднала до себе новий регіон під назвою Придністров'я, до якого увійшли захоплені землі південної частини радянської України. У 1941 році румунська політика щодо євреїв у цій зоні була не менш брутальною за відповідну політику німців. Після захоплення Одеси румунські війська вбили близько 20 тисяч місцевих євреїв у «відплатних акціях» за вибух, що зруйнував їхній штаб у місті. Наприкінці грудня 1941 року в районі Богданівки румуни за декілька днів розстріляли понад 40 тисяч євреїв. Крім цього вони у Придністров'ї створили власний набір гетто і таборів праці, де загинули десятки тисяч євреїв з Бесарабії та Буковини. Загалом Румунія вбила близько 300 тисяч євреїв441.

Але керівництво Румунії зреагувало на зміну в плині війни інакше, ніж Гітлер. Румунська політика щодо євреїв залишалася брутальною, але поступово пом'якшувалася, а не погіршувалася. На літо 1942 року Румунія вже не депортувала євреїв до Придністров'я. Коли німці побудували фабрики смерті, Румунія відмовилася відправляти туди своїх євреїв. На кінець 1942 року румунська політика суттєво відрізнялася від німецької. Згодом Румунія зробила спробу перейти на інший бік, і якась кількість уцілілих євреїв для цієї спроби видаватиметься вигідною. Таким чином, 1942 рік став поворотним моментом, коли німецька та румунська політика розійшлися. Німеччина прагнула вбити всіх євреїв, оскільки війну було програно; Румунія наприкінці того ж року врятувала низку євреїв з тієї ж причини. Румунський диктатор Йон Антонеску залишив собі невеликий простір для перемовин із американцями та британцями. Гітлер не залишив німцям жодної можливості втекти від власної провини442.

Протягом 1942 року німці вбили більшість із уцілілих на окупованих землях євреїв. На захід від лінії Молотова-Рібентропа масові убивства чинилися на газових фабриках. На схід від лінії Молотова-Рібентропа німці продовжували масові розстріли, а також використовували газові вантажівки, що їх уже перевірили на радянських військовополонених. У окупованій радянській Україні вбивства розпочалися заново, щойно земля відмерзла достатньо, щоб копати в ній ями; подекуди там, де німці мали доступ до машин для копання землі, це сталося навіть раніше. У східній частині радянської України, яка й далі перебувала під військовою окупацією, розстріли тривали безперервно з кінця 1941 до початку 1942 року. У січні айнзац-групи з допомогою Вермахту знищили дрібніші єврейські спільноти, що пережили першу хвилю розстрілів, а також групи єврейських робітників. Навесні 1942 року ці акції перемістилися зі сходу на захід, з військової зони до цивільної окупаційної одиниці — райхскомісаріату Україна. Тут усі акції здійснювали постійні поліційні сили, батальйони німецької поліції порядку за підтримки місцевих міліціянтів. Допомога десятків тисяч місцевих колаборантів надала німцям необхідну кількість людей443.

Перехід від убивств до винищення в останню чергу відбувся на тих землях, що їх німці захопили першими. Хоча всю територію колишньої східної Польщі німці зайняли за перші десять днів війни, у червні 1941 року, та чимало євреїв, що мешкали на південному сході Польщі (а тепер західній частині райхкомісаріату Україна), залишилися живими до 1942 року. На той час, коли Гімлер почав видавати накази про знищення цілих єврейських спільнот, німці вже проминули ці землі. Поки німецька політика змінилася, більша частина німецьких військ їх уже покинула. У 1942 році німці розпочали другу хвилю масових розстрілів у західних районах райхскомісаріату Україна. Цим разом розстріли організовувала цивільна влада, а здійснювала поліція — за значної підтримки місцевих допоміжних поліцаїв444.

Ці західноукраїнські райони становили типову для багатьох містечок і невеликих міст колишньої східної Польщі картину — євреї тут налічували близько половини населення, часом трохи менше, часом трохи більше. Вони, як правило, мешкали в кам'яницях навколо головних площ міста, а не в дерев'яних будівлях на околицях. У цих поселеннях євреї жили понад півтисячоліття — під різною владою і з різним рівнем достатку, але з успіхом, на який вказували найпростіші показники — архітектура і демографія. Більшість цього єврейського населення міжвоєнної Польщі продовжувала дотримуватися свого віровизнання й була доволі відокремленою від навколишнього світу. Головними мовами й надалі залишалися їдиш, а також (для релігійних потреб) іврит. Рівень шлюбів із християнами був низьким. Східна Польща залишилася домівкою цивілізації ашкеназім-їдишемовної й очоленої суперницькими кланами харизматичних хасидів. Ця єврейська традиція пережила польсько-литовську Річ Посполиту, де були її витоки; вона пережила Російську імперію, як пережила і міжвоєнну Польську республіку445.

У 1939–1941 роках, після пакту Молотова-Рібентропа і спільного вторгнення в Польщу на цих євреїв поширилася радянська влада і радянське громадянство. Відтак їх переважно зараховують до радянських євреїв-жертв нацистів. Після того, як радянські кордони розширилися на захід і поглинули колишні землі східної Польщі, ці євреї справді якийсь час жили в Радянському Союзі й були суб'єктами радянської політики. Так само, як і поляки, українці та білоруси, що мешкали на цих землях, стали жертвами арештів, депортацій і розстрілів. Євреї втратили свій бізнес і релігійні школи. Але цей короткий проміжок радянського правління аж ніяк не був достатнім для того, щоб зробити з них радянських євреїв. За винятком найменших дітей, мешканці Рівного та інших подібних поселень були громадянами Польщі, Литви, Латвії чи Румунії впродовж значно довшого часу, аніж громадянами Радянського Союзу. З близько 2,6 мільйонів євреїв, що загинули на теренах Радянського Союзу, 1,6 мільйонів перебували під радянською юрисдикцією менш ніж два роки. Радянське правління впродовж 1939–1941 років значно послабило їхню цивілізацію; пережити німецький Райх їм не судилося446.

На відміну від більшості цих міст, Рівне у 1941 році вже зазнало масової вбивчої акції. Хоча центр німецької поліційної держави в Україні був у Києві, у 1941 році Рівне було тимчасовою столицею райхскомісаріату Україна. Райхскомісар Еріх Кох уславився жорстокістю. Радники Гітлера називали Коха «другим Сталіним» і мали це за комплімент. Восени 1941 року Кох уже наказав убити більшість рівненських євреїв. 6 листопада 1941 року поліція наказала всім євреям без дозволів на роботу з'явитися для переселення. Близько 17 тисяч осіб перевезли в розташовані неподалік ліси — Сосенки. Тут їх розстріляно над ямами, що їх раніше викопали радянські військовополонені. Після цього в Рівному залишилося близько 10 тисяч євреїв, яких поселено у гетто в найгіршій частині міста447.

На початку 1942 року, навіть після того, як більшість євреїв уже загинуло, рівненський юденрат намагався зорганізувати для вцілілих якісь засоби до виживання. Та німецька влада постановила, що євреїв не мало існувати взагалі. Улітку 1942 року, думаючи про нестачу їжі, Кох зробив наступний крок, попросивши у своїх підлеглих «стовідсоткового вирішення» єврейської проблеми. У ніч на 13 липня 1942 року німецька поліція та українські допоміжні сили зігнали рівненських євреїв із гетто. Їх змусили йти до вокзалу, де замкнули у залізничних вагонах. Через два дні, які вони провели без їжі й води, їх перевезено до каменоломні біля лісів за містом Костопіль. Тут німецька поліція безпеки і допоміжні поліційні загони розстріляли цих людей448.

У Луцьку євреї становили близько половини населення і налічували, може, з 10 тисяч осіб. У грудні 1941 року євреїв зігнано в гетто, де німці встановили юденрат. Переважно юденрати існували для того, щоб видурювати коштовності взамін на різноманітні відтермінування страт, часом справжні, а часом удавані. Як правило, німці формували також і єврейську поліцію, яку застосовували для того, щоб створювати гетто, а потім — щоб їх зачищати. 20 серпня 1942 року місцева єврейська поліція в Луцьку вирушила на пошуки євреїв, що могли переховуватися. Того ж дня єврейських чоловіків відіслано до лісів біля Гіркої Полонки, що лежала за сім кілометрів від міста, щоб копати ями. Німці, що стерегли їх, не намагалися приховати своїх намірів. Вони сказали чоловікам копати як слід, оскільки наступного дня у ями ляжуть їхні дружини й матері. 21 серпня жінок і дітей Луцька забрали в Гірку Полонку. Німці їли, пили, сміялися й змушували жінок повторювати: «Оскільки я єврейка, то не маю права жити». Після цього жінок групами по п'ять змушували роздягатися і голими клякати над ямами. Наступна група роздягнених жінок мусила лягати зверху на перший шар трупів, де їх розстрілювали. Того ж дня єврейських чоловіків зігнано на подвір'я луцького замку і вбито449.

У Ковелі євреї також становили близько половини населення міста і налічували близько 14 тисяч осіб. У травні 1942 року єврейських мешканців міста розділено на дві групи — працівники і непрацівники, й поселено у два окремі гетто, одне в Новому місті, друге — у Старому. Один із місцевих євреїв, засвоївши нацистську термінологію, знав, що німці вважали друге гетто місцем для «дармоїдів». 2 червня німці та місцева допоміжна поліція оточили гетто Старого міста. Всі 6 тисяч мешканців гетто приведено на галявину біля Каменя-Каширського й розстріляно. 19 серпня поліція повторила цю акцію щодо іншого гетто і розстріляла ще 8 тисяч євреїв. Після цього почалося полювання на євреїв, що переховувалися. Знайдених осіб зігнали й замкнули у великій синагозі Ковеля без їжі й води. Цих людей розстріляли, та перед тим деякі з них залишили на стінах храму, в якому святкували Шабат, свої останні послання — вишкрябані каменями, ножами, ручками чи нігтями — на їдиш або польською450.

Дружина залишила послання любові й відданості своєму «любому чоловікові», щоб він довідався про її долю і долю їхньої «прекрасної» дитини. Двоє дівчат разом написали про свою любов до життя: «так хочеться жити, а вони не дають. Помста. Помста». Інша молода жінка змирилася з долею: «Дивним чином я спокійна, хоча тяжко помирати у двадцять». Мати і батько просили своїх дітей промовити за них кадиш і святкувати свята. Донька залишила прощальну записку матері: «Моя кохана Мамо! Тікати не було як. Нас привели сюди з-за меж гетто, і тепер ми мусимо померти страшною смертю. Нам так шкода, що ти не з нами. Я не можу собі цього пробачити. Ми дякуємо тобі, Мамо, за твою відданість. Цілуємо тебе знову і знову».






Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   28

Схожі:

Тімоті Снайдер криваві землі iconВідомі психологи: Ломрозо Чезаре та Лірі Тімоті
Чезаре Ломброзо народився в Італії у місті Верона 6 листопада 1835 р. У молодості Чезаре брав участь у русі за об'єднання країни,...
Тімоті Снайдер криваві землі iconТема. Українські землі під владою Російської та Австрійської імперій у першій половині ХІХ століття
Позначте назву української землі, де у 1810 – 1815 рр., І в 1831 р були «холерні бунти»
Тімоті Снайдер криваві землі iconУроків історії України клас. Тема Українські землі в XVI ст. Урок Вступ Формування картографічних знань та вмінь
Користуючись картою атласа «Українські землі в XVI — І половині XVII ст.», назвіть
Тімоті Снайдер криваві землі iconАнтропогенез як космологічно обумовлена еволюція життя на землі
Землі на хід еволюції розумного життя на нашій планеті. Обґрунтовується теза про взаємообумовленість космічного й божественного витоків...
Тімоті Снайдер криваві землі iconНаукова думка
Галичині й на Білій Русі. Це була його батьківщина й дідизна. Польський король затвердив за ним І за його родом ще й усю Лубенщину:...
Тімоті Снайдер криваві землі iconВірші Дмитра Павличка для дітей ( шукаємо рими)
Де зелені хмари яворів Заступили неба синій став, На стежині сонце я зустрів, Привітав його І запитав: — Всі народи бачиш ти з висот,...
Тімоті Снайдер криваві землі iconКонспект уроку природознавства в 5 класі Тема. Людина І Всесвіт. Астрономія наука, що вивчає Всесвіт. Мета
Всесвіту, портрети Миколи Коперника, Джордано Бруно, Галілео Галілея; малюнки із зображеннями уявлень давніх людей про форму та розміри...
Тімоті Снайдер криваві землі iconБіосфера — сфера життя, оболонка Землі, населена живими організмами. Біосфера — сфера життя, оболонка Землі, населена живими організмами
Біосфера з одного боку є середовищем життя,а з іншого-результатом життєдіяльності організмів
Тімоті Снайдер криваві землі iconО. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні

Тімоті Снайдер криваві землі iconУрок позакласного читання. «Тарас Шевченко жити буде, поки на землі житимуть люди …»
Тема уроку: Урок позакласного читання. «Тарас Шевченко жити буде, поки на землі житимуть люди …»


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка