Тімоті Снайдер криваві землі



Сторінка16/28
Дата конвертації14.04.2017
Розмір6.49 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   28

Саме певність спільної загибелі уможливила співпрацю в опорі. Доти, доки німецька політика дозволяла євреям вважати, що хтось із них виживе, окремі особи могли плекати надії на те, що саме вони стануть винятками. Відтак соціальний поділ був неминучим. Тепер, коли німецька політика переконала всіх уцілілих євреїв варшавського гетто в тому, що вони загинуть, єврейська спільнота гетто виявила цілковиту єдність. У період між січнем та квітнем 1943 року євреї спорудили для себе у підвалах численні бункери, часом поєднані таємними проходами. Єврейська бойова організація встановила структуру свого командування. Загальним командувачем був Мордехай Анєлєвич; очільниками у трьох визначених секторах гетто були Марек Едельман, Ізраель Канал та Іцхак Цукєрман (на заміну якому в останню мить поставлено Елієзера Гелера). Організація закупила додаткову зброю і навчила своїх членів нею користуватися. Деякі євреї, що працювали на німецьких збройних заводах, спромоглися викрасти матеріал для імпровізованої вибухівки. Про плани німецького нападу на гетто Єврейська бойова організація дізналася за день до його здійснення, тож усі були готові до приходу німців595.
Наступні події члени Армії крайової з подивом і захопленням називали «єврейсько-німецькою війною»596.

Коли 19 квітня 1943 року СС, поліція порядку і чоловіки з Травників увійшли до гетто, їх зустрів снайперський вогонь і коктейлі Молотова. Вони були змушені відступити. Німецькі командувачі доповідали про втрату в бою 12 солдатів. Мордехай Анєлєвич написав листа своєму товаришеві з Єврейської бойової організації Іцхакові Цукерману, який на той час перебував за стінами гетто. У листі він казав, що контратака євреїв «перевершила наші найсміливіші мрії: німці двічі тікали з гетто». Преса Армії крайової писала про «незмірно потужну і завзяту збройну відсіч»597.

Єврейський військовий союз, організація правого спрямування, захопив дахи найвищих будинків у гетто і підняв на них два прапори — польський та сіоністський, білого орла та жовту зорю. Загони Єврейського військового союзу вели надзвичайно завзятий бій поблизу свого штабу на площі Мурановської. 20 квітня з посади відкликано очільника СС та поліції варшавського району Фердинанда фон Замерн-Франкенага. Його наступник на посаді Юрген Штрооп отримав телефонного дзвінка від розлюченого Гімлера: «Ви мусите будь-якою ціною зняти ті прапори!» Німці таки зняли їх 20 квітня (на уродини Гітлера), хоча ця дія принесла їм втрати. Того дня німці спромоглися увійти до гетто і втриматися там, хоча перспективи очистити гетто від його населення видавалися примарними. Більшість євреїв переховувалася, багато з них мали зброю. Німцям довелося обмірковувати нову тактику598.

Євреї гинули в бою з першого дня повстання у варшавському гетто. Коли німці знаходили нездатних до праці євреїв, їх теж убивали. Німці знали, що від людей, знайдених у шпиталі на вулиці Пенсій (останньому єврейському шпиталі у Варшаві), їм не буде користі. Марек Едельман застав тут десятки трупів у лікарняних халатах. У відділах акушерства та гінекології німці повбивали вагітних жінок, породіль та їхніх немовлят. На розі вулиць Генсьої та Заменгофа хтось поклав живе немовля до голих грудей мертвої жінки. Хоча ззовні єврейський опір видавався війною, у стінах гетто німці не дотримувалися законів та звичаїв війни. Засадничо злочинним для членів СС було саме існування єврейських недолюдей, а їхній спротив був обурливим актом, що виправдовував будь-яку реакцію599.

Штрооп вирішив, що очистити бункери та будинки можна буде, тільки спаливши їх. Оскільки Гімлер вже і так наказав фізично знищити гетто, то спалення належних до нього споруд не становило втрати. Навіть більше — оскільки Гімлер не уточнював, як саме влаштувати руйнування, то пожежі вирішували для нацистів дві проблеми водночас. 23 квітня 1943 року солдати Штроопа почали вулиця за вулицею спалювати будівлі гетто. Вермахт не відігравав великої ролі у бойових діях, але для знищення будівель і бункерів застосовувалися його інженери та вогнеметники. Едельман згадував «величезні вогняні бурі, що перекривали цілі вулиці». Євреї, що задихалися, не мали іншого вибору, крім як покинути свої бункери. Як згадував один уцілілий, «ми воліли загинути від куль, а не від вогню». Євреї, що застрягли на верхніх поверхах будівель, мусили стрибати. Німці захопили багатьох полонених зі зламаними ногами. Цих осіб опитали, а тоді розстріляли. Єдиний порятунок від підпалу надавала втеча від одного бункера до іншого удень або від одного будинку до іншого уночі. Впродовж декількох днів члени СС відчували небезпеку від думки про рух вулицями гетто в темряві, тож години темряви єврейські бійці та цивільні могли використовувати для того, щоб пересуватися і перегруповуватися. Та оскільки вони не могли зупинити підпалів, їм залишалися лічені дні600.

Німці напали на гетто 19 квітня 1943 року, у переддень Песаху. Великдень припав на наступну неділю, 25 квітня. Польський поет Чеслав Мілош писав про християнське свято з іншого боку стін гетто. У своєму вірші «Campo di Fiori» він нагадував, що люди каталися на каруселі на площі Красинського безпосередньо за межами гетто у той час, як євреї боролися й гинули. «Тоді я думав, — писав Мілош, — про самотність смерті». Карусель працювала впродовж цілого повстання. Вона стала символом ізольованості євреїв: ті гинули у власному місті, поки поляки за стінами гетто жили і сміялися. Численним полякам було байдуже до того, що відбувалося з євреями у гетто. Та інші переймалися їх долею, дехто намагався допомогти, а жменька навіть загинула в цих намаганнях601.


Ще за рік перед початком повстання у варшавському гетто Армія крайова донесла до британців та американців звістку про загибель польських євреїв у газових камерах. Армія крайова поширила повідомлення про фабрику смерті в Хелмно, а польська влада доклала зусиль, щоб ці повідомлення потрапили до британської преси. Західні союзники не вдалися до жодних значних дій. У 1942 році Армія крайова повідомила Лондонові та Вашингтонові про депортації із варшавського гетто і масові вбивства євреїв у Треблінці. Безперечно, польський уряд завжди представляв ці події складником ширшої трагедії польських громадян. Та засадничу інформацію він передавав. Як поляки, так і євреї помилково вважали, що поширення інформації про депортації зупинить їх. Крім цього, польський уряд закликав союзників відповісти на вбивства польських громадян (включно з євреями) вбивством німецьких цивільних. Британія і Сполучені Штати знову залишилися бездіяльними. Польський президент і посол Польщі у Вашингтоні закликали Папу промовити з приводу масового вбивства євреїв, та дарма602.

Серед західних союзників до прямих дій з метою стримати вбивства євреїв вдалася лише польська влада. Станом на весну 1943 року Жегота надавала підтримку 4 тисячам євреїв, що переховувалися. Армія крайова оголосила, що розстрілюватиме поляків, які шантажуватимуть євреїв. 4 травня, коли євреї варшавського гетто билися, прем'єр-міністр Владислав Сікорський поширив відозву із словами: «Я закликаю своїх співвітчизників допомогти і прихистити тих, кого вбивають, і водночас, перед усім людством, я засуджую ці злочини». Як розуміли і поляки, і євреї, варшавське командування Армії крайової не могло б урятувати гетто, навіть якби кинуло на цю операцію усі свої війська і зброю. На той час її воїни і самі не мали майже жодного бойового досвіду. Тим не менш, сім із восьми збройних операцій, що їх Армія крайова провела у Варшаві, мали на меті підтримати бійців гетто. Двоє поляків загинули на самому початку повстання, намагаючись пробити стіни гетто. Низка дальших спроб пробити його стіни теж зазнала невдачі. Загалом Армія крайова зробила близько 11 спроб допомогти євреям. Відчуваючи нагоду, радянські пропагандисти казали, що Армія крайова відмовила в допомозі повсталому гетто603.

Важливим зв'язковим між Єврейською бойовою організацією і Армією крайовою був Ар'є Вільнер. Польські солдати Армії крайової знали його як Юрека. Він загинув під час повстання у варшавському гетто, але перед смертю встиг передати своїм польським контактним особам важливе повідомлення, яке стало майже легендарним. Саме він запропонував ту характеристику єврейського спротиву, що її схвалила і поширила Армія крайова. За словами Вільнера, євреї в гетто повстали не для того, щоб зберегти єврейські життя, а для того, щоб урятувати людську гідність. Послання це грунтувалося на близькій польському романтизмові ідеї про те, що вчинки слід судити за намірами а не за результатами; що жертва ошляхетнює, а жертва життя ошляхетнюе у віках. Часто непоміченою чи знехтуваною залишалася суть Вільнерового послання: єврейський спротив у Варшаві захищав не лише гідність євреїв, а й гідність цілого людства, разом із гідністю поляків, британців американців та радянських людей — усіх, хто міг зробити більше, а натомість зробив менше604.

Шмуель Зигельбойм, представник Бунду в польському уряді у вигнанні в Лондоні, знав, що гетто палає. Чітке уявлення про загальний хід Голокосту він отримав від Яна Карського — кур'єра Армії крайової, який у 1942 році приніс новину про масове вбивство очільникам Союзних держав. Деталей Зигельбойм, імовірно, не знав, однак усвідомлював розвиток подій і зробив спробу пояснити його решті світу. У продуманому листі, написаному 12 травня 1943 року, напередодні самогубства, й адресованому польському президентові та прем'єр-міністрові (з наміром передати його іншим очільникам Союзних держав), він писав: «Хоча відповідальність за вбивство усього єврейського народу лежить понад усе на його виконавцях, непряму вину мусить понести саме людство». Наступного дня він улаштував самоспалення перед будівлею Британського парламенту. За словами в його листі, таким чином він поділяв долю варшавських євреїв605.

Варшавські євреї продовжували свою безнадійну боротьбу. У травні 1943 року Штрооп відсилав своїм зверхникам спокійні й методичні звіти, у яких ішлося лише про числа. Невідома кількість євреїв згоріла або вчинила самогубства в бункерах; 56 056 захоплено в полон. Близько 7 тисяч із них розстріляно на місці, 6 929 відіслано до Треблінки, а решту — велику більшість — відіслано на примусову працю в таких таборах, як Майданек. 15 травня Штрооп проголосив перемогу у варшавському гетто, підірвавши Тломацьку синагогу. Німці почали нищити залишки гетто, як наказував Гімлер. Усі будівлі, що ще стояли, знесено; підвали і каналізацію залито. 1 червня 1943 року Гімлер віддав наказ побудувати на спопелілих руїнах гетто новий концентраційний табір606.

Жменьці євреїв, що брали участь у повстанні, вдалося уціліти, але за межами гетто їх чекало негостинне прийняття. У 1943 році комунізм непокоїв Армію крайову ще більше, аніж у році 1942-у. Внаслідок арешту і авіакатастрофи на зміну більш співчутливому польському командувачеві та прем'єр-міністрові прийшли менш співчутливі. Попри обіцянки, Армія крайова так і не зорганізувала з ветеранів повстання у варшавському гетто окремої єврейської частини. Протягом 1943 року частини Армії крайової іноді розстрілювали знайдених у селі озброєних євреїв як бандитів. У низці випадків солдати Армії крайової убивали євреїв для того, щоб украсти їхню власність. З іншого боку, Армія крайова страчувала поляків, які здавали або намагалися шантажувати євреїв607.

Та ж німецька кампанія, що спровокувала повстання у гетто, змусила переорієнтуватися і польський спротив. У січні 1943 року, під час тих самих відвідин Варшави, на яких він оголосив вимогу знищити гетто, Гімлер наказав також здійснювати масові згони поляків для праці. Наступні проведені навмання полювання на робітників принесли у польське суспільство масову розруху. Жінки і діти раптово опинилися без чоловіків і батьків. Упродовж перших трьох місяців 1943 року до Майданека відіслано близько 3 тисяч поляків із Варшави. У травні того ж року до них приєдналися варшавські євреї, що прибули сюди після поразки повстання у гетто. У 1943 році варшавські поляки і євреї, між якими у 1941 та 1942 роках стояли стіни гетто, опинилися за спільним колючим дротом. На той час Майданек був табором праці з приєднаною газовою установою, подібним до Аушвіца, лише значно меншим. Тут загинуло близько 50 тисяч польських євреїв, а також близько 10 тисяч поляків-неєвреїв608.

Знання про вивезення до Майданека і подібних місць схиляло чоловіків і жінок до вступу в Армію крайову. Оскільки їх у будь-яку мить могли схопити і вивезти на силувану працю в концтабір, життя у підпіллі могло здаватися більш безпечним за відкрите життя у Варшаві. Крім цього, підпілля надавало почуття товариства, яке допомагало побороти страх; а також можливість помсти — ліки від безпомічності. Під час вторгнення у 1939 році німці намагалися запобігти організованому спротиву своїй кампанії, знищивши спершу десятки тисяч, а під час акції у 1940 році — тисячі освічених громадян. Та польські освічені класи були значно більшими, аніж припускали німці. В умовах утисків людей ладних взяти на себе командування було дуже багато.

Командування Армії крайової воліло залишатися у підпіллі, займатися організаційною діяльністю, збирати солдатів та зброю і чекати слушного часу для загального повстання. У 1943 році таке терпіння і розрахунок ставали чимраз складнішими. У друкованій і радіопропаганді СРСР закликав поляків до негайного повстання. Свідомі долі євреїв у своїй країні поляки побоювалися, що якщо німецьке правління продовжуватиметься, то і їм загрожуватиме знищення. Особливим шоком стало часткове здійснення генерального плану «Ост» у Люблінському районі Генерал-губернаторства. Хоча той план масової німецької колонізації переважно відкладено, Одило Глобочник зайнявся його здійсненням. Починаючи із листопада 1942 року і впродовж першої половини 1943-го німці спустошили 300 польських сіл навколо Замосця, щоб перетворити район на німецьку колонію. Внаслідок цієї замоської акції виселено близько 100 тисяч поляків. Багато з них опинилися у Майданеку та Аушвіці. Оскільки початок цієї акції співпав із завершенням операції «Райнгард», до того ж почалася вона у тому ж районі, де почалася операція «Райнгард», багато поляків вбачали у ній початок «остаточного розв'язання» польського питання. Такий висновок був не цілком слушним, оскільки генеральний план «Ост» не передбачав знищення всіх поляків (а лише більшості); та за існуючих умов він був цілком логічним609.

Таким чином зміна політики німців щодо робочої сили і повстання варшавських євреїв змусили численних поляків як у Варшаві, так і деінде вдатися до рішучішого спротиву. Тоді як євреї у гетто не мали іншого вибору, крім як кинутися в тотальну боротьбу, поляки-неєвреї могли модулювати свій спротив на шкалі між підпільною конспірацією та відкритою війною. У березні 1943 року Армія крайова вийшла з тіні і вдалася до замахів та партизанської війни. Спроби допомогти бійцям у гетто належали до найперших і доволі непрофесійних публічних актів збройного спротиву. З часом операції стали дієвішими. Армія крайова вбивала німецьких поліцаїв, а також польських громадян, що співпрацювали з гестапо. Впродовж серпня 1943 року німці зареєстрували 942 випадки партизанського опору у Варшавському районі Генерал-губернаторства. По цілому Генерал-губернаторству таких випадків було 6 214610.

Перехід Армії крайової до збройного опору не міг не спровокувати реакції з боку німців. Цикл терору та контр-терору лютував упродовж наступного року. 13 жовтня 1943 року німці почали застосовувати техніку блокад, що її вдосконалили під час Великої акції у варшавському гетто влітку 1942 року, на житлові райони у решті Варшави. Випадкових людей зненацька захоплювали для публічних відплатних розстрілів, що мали залякати населення і придушити зростаючий опір. В оголошених наперед місцях, у наперед встановлений час заарештованим групами по п'ятеро-десятеро осіб зав'язували очі й розстрілювали. Перед розстрілом ці люди нерідко вигукували «Нехай живе Польща!» — тож німці стали затикати їм рота кляпом, одягати їм мішки на голову, або ж заліплювали рота гіпсом. Поляки збиралися на ці розстріли, але мабуть-таки не засвоювали науки, яку їм хотіли привити німці. Після розстрілів жінки збирали скривавлену землю в банки і брали з собою до церкви611.

Німці мусили змиритися з невдачею пропаганди, але продовжували у великих кількостях вбивати варшавських поляків. Часом жертвами були люди, що співпрацювали зі спротивом, часом — випадкові заручники. Місце страт німці перенесли на територію колишнього гетто, де розстрілів ніхто не бачив. Найбільша тюрма, у якій тримали поляків, також була у межах території колишнього гетто. Майже кожного дня осені 1943 року тут розстрілювали велику кількість поляків разом із жменькою знайдених у руїнах євреїв. Так, 9 грудня 1943 року розстріляно 139 поляків, а також 16 єврейських жінок і 1 єврейську дитину. 13 січня 1944 року розстріляно понад 300 поляків. Технічно розстріли у гетто були «публічними», хоча спостерігати за ними не дозволялося нікому. Про долю рідних і близьких їхнім родинам повідомляли. Після 15 лютого 1944 року поляки просто зникали зі своїх домівок чи вулиць. Їх розстрілювали в гетто без жодної публічної згадки про цю подію. Від жовтня 1943 року до липня 1944 року на руїнах гетто розстріляли близько 9 500 осіб — частково уцілілих євреїв, здебільшого поляків-неєвреїв612.


Ці поляки із зав'язаними очима не могли знати, що на смерть їх привозили до найновішого концтабору Гімлера. Концтабір Варшава, відкритий 19 липня 1943 року на руїнах варшавського гетто, був одним із найжахніших витворів нацистського правління613.

Спершу німці змусили євреїв жити у певному районі Варшави і назвали це місце гетто. Тоді у це переповнене гетто вони депортували людей із навколишніх районів, спричинивши десятки тисяч смертей від голоду і хвороб. Після цього вони вивезли понад чверть мільйона євреїв із гетто до газових камер Треблінки. У ході цих депортації розстріляно ще близько 17 тисяч осіб. Тоді нацисти зліквідували гетто, що його самі й створили. Породжений цим кроком спротив вони придушили, розстрілявши ще близько 14 тисяч євреїв. Тоді вони спалили будівлі варшавського гетто. Нарешті, на цьому місці, яке годі було назвати місцем, вони побудували новий табір.

То був концентраційний табір Варшава. Табір був острівком дуже умовного життя в межах міської зони загибелі. Навколо стояли цілі вулиці спалених будівель, у яких гнили людські рештки. Оточувало табір ширше коло стін колишнього гетто і вужче коло з колючого дроту й наглядових вишок. В'язнями були кілька сотень поляків і кілька сотень євреїв. Переважно то були євреї не з Польщі, а з інших частин Європи. Їх вивезено з рідних країн до Аушвіца, там відібрано для праці (а не задушено газом), а тоді відіслано до концентраційного табору Варшава. Походили вони з Греції, Франції, Німеччини, Австрії, Бельгії, Нідерландів, а в 1944 році — і з Угорщини. Умови, які вони застали у Варшаві, були такими страшними, що деякі з них попросилися назад, до газових камер Аушвіца614.

Єврейські працівники концентраційного табору Варшава виконували у руїнах три основні завдання. Вони мали знищувати будівлі колишнього гетто, що ще стояли після вогнів квітня-травня 1943 року, шукати цінні речі, що могли залишитися після євреїв, а також виманювати тих євреїв, що переховувалися, вийти і здатися. Частину цих єврейських працівників у смугастих формах і дерев'яних черевиках поставили працювати за межами колишнього гетто. Попри мовні перепони, між цими іноземними євреями і поляками у Варшаві виникла приязнь. Один такий робітник пригадував сцену, що відбулася за межами гетто: «Поруч із нами стояв польський хлопчик, може, чотирнадцятилітній, погано одягнений. У нього був кошик, в якому було кілька маленьких яблук. Він подивився на нас, хвильку подумав, а тоді схопив кошик і кинув його нам. Після цього він побіг до інших хлопців, що продавали їжу, і ось на нас зусібіч посипалися хліб і фрукти. Спершу есесівці, що нас стерегли, не знали, що робити — так їх здивував цей несподіваний вираз солідарності. Тоді вони стали кричати на хлопців, скеровувати на них кулемети і бити нас за те, що ми брали їжу. Та їхні побої нам не боліли, ми на них не зважали. Помахами рук ми подякували тим хлопцям»615.

Після жовтня 1943 року євреї у концтаборі Варшава мали виконувати ще одне завдання: спалення трупів варшавських поляків, що їх розстріляли на руїнах гетто. Поляків привозили на вантажівках, групами по 50–60 осіб. Їх розстрілювали кулеметним вогнем члени місцевого СС і ще одного поліційного підрозділу. Відтак єврейські в'язні мали сформувати команду смерті й знищити сліди страт. Вони будували вогнище із деревини, що її знаходили на руїнах гетто, а тоді складали тіла і деревину шарами. Після цього євреї поливали вогнища бензином і підпалювали їх. Та командою смерті їх називали не лише через це. Коли тіла поляків уже горіли, есесівці розстрілювали єврейських робітників, що збудували вогнище, і кидали їхні тіла в полум'я616.

Вірш Мілоша «Бідний християнин дивиться на гетто», що його він написав у 1943 році, говорить про неземну силу, яка може серед сірих уламків і кіптяви «розрізнити попіл кожного». Жодна земна сила не змогла б відділити єврейський попіл від польського.


Улітку 1944 року спротив у такому місті був практично неуникненним. Та форма і спрямування цього спротиву не були визначені. Командувачі Армії крайової і польський уряд у Лондоні мусили ухвалити дуже складне рішення. Населення Варшави страждало більше за населення столиці будь-якої іншої союзної держави, але перебувало у невигідному стратегічному становищі. Поляки мусили думати про теперішню німецьку окупацію у світлі загрози майбутньої окупації з боку СРСР. Після успіху радянської операції «Багратіон» у кінці червня можна було побачити, як у липні через Варшаву мчали німецькі солдати. Здавалося, наче німці ось-ось зазнають поразки — такою була добра новина. Погана новина полягала в тому, що скоріш за все на їх місце у Варшаві ось-ось прийдуть радянські солдати. Якщо Армія крайова вступить у відкритий бій з німцями і матиме успіх, то зможе вітати Червону армію господарем у власному домі. Якщо Армія крайова вступить у відкритий бій із німцями і програє, то з прибуттям радянських військ буде безсилою. Якщо Армія крайова не зробить нічого, то не матиме чим торгуватися ані з СРСР, ані із західними союзниками617.

Хоча британські й американські союзники могли дозволити собі плекати ілюзії щодо Сталіна, польські офіцери і політики такого собі дозволити не могли. Вони пам'ятали, що у 1939–1941 роках Радянський Союз був союзником нацистської Німеччини. Не забули вони і безжальної та гнітючої окупації східної Польщі. Поляки знали про депортації до Казахстану та Сибіру, знали і про розстріли під Катинню. Відкриття поховань у Катині стало для Сталіна приводом розірвати дипломатичні відносини з польським урядом, що давало ще одну підставу не довіряти Радянському Союзові. Якщо Сталін міг використати власну бійню як привід для розриву стосунків із польським урядом, то як можна було від нього чекати чесних переговорів щодо будь-чого? Якщо Радянський Союз відмовлявся визнати легітимний польський уряд під час спільної війни проти нацистської Німеччини, то якою була ймовірність того, що Радянський Союз підтримає незалежність Польщі після війни, коли його позиція буде значно сильнішою?

Британці й американці мали ширші занепокоєння. Червона армія перемагала війну проти Вермахту на східному фронті, а Сталін був важливішим союзником за будь-який польський уряд. Британцям і американцям простіше було прийняти брехливу радянську версію бійні в Катині і звинувачувати у ній німців. Їм було значно простіше схиляти польську союзницю до компромісу, аніж намагатися переконати Сталіна. Вони хотіли, щоб поляки змирилися з тим, що польських офіцерів убили німці, а не радянська влада — що не відповідало дійсності. Вони воліли б, щоб Польща віддала східну половину своєї території Радянському Союзові. Такого кроку годі було сподіватися від будь-якого суверенного уряду.

Зрештою, наприкінці 1943 року Лондон і Вашингтон погодилися на те, що після завершення війни Радянський Союз знову забере собі східну половину довоєнної Польщі. Західний кордон Радянського Союзу, що його Сталінові дозволив Гітлер, підтвердили Черчиль із Рузвельтом. Лондон і Вашингтон схвалили лінію Молотова-Рібентропа (із незначними змінами) як майбутній радянсько-польський кордон. У цьому сенсі Польщу зрадив не лише Радянський Союз, а і її західні союзники, які закликали поляків до компромісів у такий час, коли з компромісів було ще менше користі, ніж поляки могли сподіватися. Половину їхньої країни без їхньої участі відступлено іншій країні618.


Зраджений і зігнорований польський уряд у Лондоні віддав ініціативу польським бійцям у Варшаві. Армія крайова, яка не бачила іншої надії на встановлення польського суверенітету, проголосила повстання у столиці, яке мало розпочатися 1 серпня 1944 року.

Варшавське повстання у серпні 1944 року відбулося в рамцях операції «Буря» — давно запланованого національного повстання, що мало надати польським військам велику роль у звільненні територій довоєнної Польщі. Однак станом на кінець липня ця операція вже зазнала поразки. Армія крайова планувала дати бій німецьким частинам, які відступали від Червоної армії у колишній східній Польщі. Про умови цієї співпраці із Радянським Союзом годі було досягти попередньої політичної згоди, оскільки Сталін розірвав дипломатичні стосунки. Улітку 1944 року польські командувачі уклали місцеві домовленості з командувачами радянськими, та заплатили за це дорого. Переговори вимагали від поляків, щоб ті покинули свої сховки і відкрили свої можливості, а радянські війська використали їхню вразливість до максимуму. Поляків, що виказали себе, щоб приєднатися до спільної боротьби проти німців, трактували як людей, які у майбутньому опиратимуться радянському правлінню. Радянський Союз не мав жодного наміру підтримувати будь-яку установу, яка стверджувала, що представляє незалежну Польщу. Кожну польську політичну організацію (окрім комуністів) радянський провід і НКВД трактував як складник антирадянської змови619.

У липні 1944 року польські частини отримали дозвіл допомагати Червоній армії у наступі на Вільнюс і Львів — два великі міста довоєнної східної Польщі. Однак після цього радянські союзники їх роззброїли. Польським солдатам запропонували вибір: воювати під радянським керівництвом або ув'язнення. Після роззброєння армії НКВД заарештував усіх, хто мав політичне минуле. Радянським партизанам дозволено брати участь у переможній кампанії проти німців; польським — ні. Мало того — кілька разів радянських партизанів повертали проти польських. Так, партизанський загін Тувії Бєльського брав участь у роззброєнні Армії крайової. Таким чином, операція «Буря» принесла потрійну трагедію: Армія крайова втратила солдатів і зброю; військова стратегія польського уряду провалилася; поляки віддали волю або життя у боротьбі за землі, що їх Польща не могла повернути, оскільки Черчиль із Рузвельтом уже відступили їх Сталінові620.

Тим не менш, звістки з Німеччини додавали польським командувачам у Варшаві надії. 20 липня 1944 року офіцери німецького війська здійснили (невдалий) замах на Адольфа Гітлера. Ця звістка навела частину командувачів Армії крайової на думку, проте, що Німеччина втратила волю до боротьби, а отже, відважний удар може вигнати її війська з Варшави. 22 липня радянські війська ще додали духу польскому спротиву, оголосивши у Любліні власний склад тимчасового польського уряду. Лабораторія нищівної політики нацистів стала осердям майбутнього маріонеткового комуністичного уряду. Сталін брав на себе владу вирішувати, хто формуватиме польський уряд. Якщо Армія крайова не робитиме нічого, то клієнти Сталіна прийдуть до Варшави, а Польща перейде безпосередньо від нацистської до радянської окупації. Як у 1939-му, так і в 1944-му році той факт, що поляки мали союзників на заході, не означав майже нічого. На липень 1944 року, коли Червона армія окупувала більш ніж половину території довоєнної Польщі, стало зрозуміло, що країну визволить радянська збройна потуга. У кінці липня американцям залишався місяць ходу до Парижа (де вони підтримали французьке повстання); надії на те, що війська США визволять якусь частину Польщі, не було. Політичний спротив радянським планам мали чинити самі поляки621.

25 липня 1944 року польський уряд надав Армії крайовій у Варшаві повноваження розпочати в столиці повстання у зручний час. Плани операції «Буря» спершу не поширювалися на саму Варшаву. Варшавське командування Армії крайової відіслало немало своєї зброї на схід країни, де її конфіскували радянські війська. Логіка негайного повстання у Варшаві була зрозумілою не для всіх. Командування Польської армії, що боролася на західному фронті на чолі з генералом Владиславом Андерсом, не брало участі в обговоренні. З огляду на антипартизанську тактику німців, повстання багатьом видавалося самогубством. Німці вбивали поляків у масових акціях відплати протягом усієї війни; на думку частини командувачів у Варшаві, від невдалого повстання постраждає все цивільне населення. Натомість аргумент на користь повстання був той, що воно не може зазнати поразки: незалежно від того, переможуть поляки німців чи ні, на відстані декількох днів ходу від Варшави була Червона армія. За цією логікою, яка, зрештою, перемогла, єдине питання полягало в тому, чи зроблять поляки спробу самотужки звільнити свою столицю622.

Поляки опинилися між Червоною армією в наступі й німецькими окупантами. Вони не могли самі перемогти німців, тож мусили сподіватися, що радянський наступ спричинить німецький відступ, а також, що між відходом Вермахту і приходом Червоної армії залишиться якийсь проміжок часу. Вони сподівалися, що цей проміжок буде не надто коротким і дасть їм змогу встановити себе в ролі польського уряду, перш ніж прибудуть радянські війська.

Насправді проміжок часу виявився задовгим.
Польські солдати у формі та нарукавних пов'язках розпочали напад на позиції німців пообіді 1 серпня 1944 року. Величезна більшість із них були солдатами Армії крайової; до бою приєдналися також менші частини правих Національних збройних сил і комуністичної Народної армії. На перший день Варшавського повстання Армія крайова зайняла велику частину середмістя і Старого міста, але не спромоглася захопити більшість найважливіших військових цілей. Німці не провадили особливої підготовки, але повстання не захопило їх цілком зненацька. Мобілізацію, що відбувалася в місті, годі було приховати. Стан тривоги серед німецьких військ оголошено о 4:30, за півгодини до початку повстання. Поляки вирішили атакувати засвітла у довгий літній день, і через це зазнали великих втрат. Недосвідченим і легко озброєним бійцям було особливо важко захоплювати укріплені цілі під обороною. Тим не менш, серед бійців і в самому місті панував ейфорійний настрій623.

Там, де в ті ранні дні серпня на зміну німецькій владі прийшла польська, вцілілі євреї вийшли зі своїх сховків серед поляків. Багато з них попросили дозволу стати до бою. Як згадував Міхал Зильберберг: «Єврейський погляд на справу виключав пасивність. Поляки піднесли зброю проти смертельного ворога. Наш обов'язок як жертв і співгромадян вимагав допомогти їм». Інші бійці Варшавського повстання були ветеранами повстання у варшавському гетто у 1943 році. Більшість цих євреїв приєдналася до Армії крайової; інші обрали Народну армію або навіть антисемітські Національні збройні сили. Частина євреїв (чи поляків єврейського походження) вже належали до Армії крайової і Народної нами. Майже без сумніву у Варшавському повстанні у серпні 1944 року брало участь більше євреїв, аніж у повстанні у варшавському гетто в квітні 1943 року624.

На початку серпня, попри те, що Армія крайова не змогла зайняти важливі німецькі позиції у Варшаві, солдати її здобули одну перемогу. Офіцери зібрали добровольців для наступу на позицію під сильною обороною. 5 серпня солдати Армії крайової увійшли до руїн гетто, напали на концентраційний табір Варшава, перемогли 90 есесівців, що його обороняли, і визволили 348 в'язнів (переважно іноземних євреїв), що залишалися в таборі. Одним із солдатів, що брав участь у цій операції, був Станіслав Аронсон, якого й самого колись депортували з гетто до Треблінки. Інший згадував єврея, який вітав їх із сльозами на обличчі; ще інший — єврея, який просив дати йому зброю і форму, щоб він міг битися. Багато зі звільнених єврейських таборових робітників приєдналися до Армії крайової і билися у своїх смугастих таборових формах і дерев'яних черевиках із «цілковитою байдужістю до життя і смерті», як згадував один солдат Армії крайової625.
Як і під час повстання у варшавському гетто, Гімлер знову відчув нагоду продемонструвати силу і здобути символічну перемогу. Попри польські очікування, Червона армія припинила свій швидкий наступ. Вермахт уперто тримав позиції біля річки Вісла, на схід від центру Варшави. Повстанням зайнялися СС і німецька поліція. То були Гімлерові установи, і повстання Гімлер теж вирішив підкорити собі, щоб іще раз показати Гітлерові, що він безжально і цілковито контролює ситуацію626.

Однак, на відміну від повстання у гетто, ця кампанія вимагала підкріплень. Після відходу німців із Білорусі Гімлер мав у своєму розпорядженні досвідчені антипартизанські загони. Загальне командування у Варшаві отримав голова німецьких антипартизанських утворень і ветеран партизанської війни в Білорусі Ерих фон дем Бах-Целевський. До нього приєдналися й інші ветерани антипартизанських боїв у Білорусі. Із північно-східної Польщі прибула команда Дірлевангера; з південно-західної Польщі — з'єднання Камінського. На підкріплення їм прийшла поліційна частина із Познані, а також низка іноземних бійців, переважно азербайджанців, перекинчиків з Червоної армії. Близько половини людей, що билися у Варшаві в німецькій формі, не розмовляли німецькою. Від того акція не стала менш кривавою, але посіяла велике сум'яття навіть серед самих німців627.

Камінський і його росіяни отримали від Гімлера особистий дозвіл грабувати майно і охоче скористалися із цього аспекту завдання. Вони увійшли до Охоти, південно-західного району Варшави, 9 серпня 1944 року. Протягом наступних десяти днів вони займалися переважно крадіжками, але також убили декілька тисяч польських цивільних. Як згадував один із офіцерів Камінського, «масові страти цивільних без слідства були звичною справою». Солдати відзначилися також систематичними згвалтуваннями. Вони спалили шпиталь Інституту Марії Кюрі і всіх у ньому, але перед тим не забули згвалтувати медсестер. Ось як описував кампанію в Охоті один із солдатів Камінського: «Вони гвалтували черниць, грабували і крали все, до чого їм доходили руки». Німецькі командувачі скаржилися, що Камінського і його солдатів цікавить лише «грабунок, пиятика і гвалтування жінок». Бах заарештував і стратив Камінського — не за вбивства чи сексуальне насильство — за звичку красти для себе, а не для скринь Райху628.

Спеціальна команда СС Дирлевангера чинила ще гірше. Частина ця була мішаниною зі злочинців — іноземців та есесівців, що вийшли з каральних таборів. Сам Дирлевангер був утіленням недисциплінованості; Гімлер мусив двічі наказувати йому йти на Варшаву. Частина щойно вийшла з білоруських кампаній, де вкоротила життя десяткам тисяч цивільних у селах і містах. Тепер її солдати вбили ще більшу кількість цивільних у великому місті. Найсумнозвісніший загін Waffen-SS у Білорусі став найсумнозвіснішим загоном Waffen-SS у Польщі. Частина Дірлевангера складала більшість у бойовій групі під командуванням Гайнца Райнефарта, очільника СС та поліції у Вартегау, найбільшому районі окупованої Польщі, що його анексувала Німеччина629.

Райнефарт отримав від Гімлера надзвичайний наказ із трьох частин: усіх польських бійців треба було розстріляти; так само розстріляти слід було всіх поляків, що не билися, включно з жінками і дітьми; саме місто слід було зрівняти із землею. Поліційні загони і команда Дирлевангера докладно виконали ці накази 5 і 6 червня 1944 року, застреливши близько 40 тисяч цивільних лише за ці два дні. Бойове завдання частини полягало в тому, щоб пройти через центрально-західний район Воля і змінити особовий склад німецького штабу в Саксонських садах. Барикади Армії крайової на вулиці Воля вони зняли, поставивши поляків наперед себе і змусивши їх виконати роботу. Жінок і дітей вони тим часом використовували в якості живих щитів, а деяких жінок згвалтували. Просуваючись на захід, вони знищували всі до одної будівлі по черзі, послуговуючись бензином і ручними гранатами. Вулиця Воля пролягала на південь від колишньої території гетто і навіть заходила на його крайні південні землі, тож у руїнах тепер лежав і сусідній район630.

Солдати з бригади Дирлевангера спалили три лікарні, разом із їхніми пацієнтами. У одній лікарні поранені німці, яких лікували польські лікарі та медсестри, попросили не займати поляків. Їх не послухали. Солдати команди Дирлевангера вбили польських поранених. Як і зазвичай, медсестер вони того ж вечора привели до табору. Кожної ночі офіцери батогами били декількох жінок, після чого їх гвалтували і вбивали. Але той вечір перевершив навіть звичні стандарти. Під супровід флейтової музики солдати побудували шибеницю, а тоді повісили на ній лікарів і голих медсестер631.

Заки у Волі палали будинки, люди шукали притулку на заводах, які на той час стали зручними майданчиками вбивств для частин німецької поліції та СС. На одному заводі розстріляно 2 тисячі осіб; на іншому — ще 5 тисяч. Ванда Лур'є, одна з небагатьох уцілілих у масових розстрілах на заводі Урсуса, носила дитину. «Я зайшла останньою і трималася ззаду, весь час відставала в надії, що вони не будуть убивати вагітну жінку. Однак мене взяли з останньою групою. Я бачила купу тіл, що сягала близько метра заввишки». Вона втратила своїх дітей: «Перший залп поцілив мого старшого сина, другий — мене, а третій — моїх молодших дітей». Вона впала пораненою, але згодом змогла викопати собі дорогу з під купи тіл. З часом вона народила здорове немовля. Масові вбивства призупинилися 6 серпня, ймовірно, через брак куль, потребу в яких відчутно було деінде632.

Бійня на Волі не мала нічого спільного з бойовими діями. Вбивши принаймні 30 тисяч осіб, німці втратили 600 солдатів, і вбили близько 20 солдатів Армії крайової. Співвідношення між цивільними і військовими загиблими перевищувало тисячу до одного, навіть якщо врахувати загиблих солдатів обох сторін. 13 серпня Бах скасував накази Гімлера, і організовані розстріли цивільного населення у великих кількостях припинилися. Однак ще багато поляків загинули від більш чи менш спонтанних заходів. Коли німці зайняли Старе місто, вони кулями і вогнеметами вбили 7 тисяч поранених пацієнтів польових шпиталів. Перед завершенням повстання у Старому місті загинуло близько 30 тисяч цивільних633.

У районі Воля, де відбувалася більшість вбивств, тіла треба було знайти і прибрати. Німці зібрали групу польських примусових робітників і назвали їх кремаційною командою. Між 8 і 23 серпня 1944 року цим людям наказано вишукувати серед руїн району Воля тліючі трупи й палити їх на вогнищах. Їх звідусіль оточували рештки гетто. Робітники рухалися вулицями Воля і Хлодна, тепер зі сходу на захід, відтворюючи у зворотному порядку маршрут німецької поліції і команди Дирлевангера. Перші п'ять вогнищ вони запалили на схід від гетто, наступні тринадцять — із західного боку. Польські робітники (серед яких був один єврей) палили тіла, поки їхні охоронці з СС грали в карти і сміялися634.

Варшавське повстання не здолало німців, а для СРСР стало лише легким роздратуванням. Червону армію за межами Варшави зупинила надзвичайно вперта відсіч німців. Німці у Польщі стали до останнього бою — Вермахт на Віслі, а СС і поліція — у Варшаві. Попри надії деяких поляків, нацистський режим не впав після замаху на Гітлера. Замість цього німці сконсолідували східний фронт. У ході операції «Багратіон» було розбито групу армій «Центр», але не сам Вермахт. Унаслідок операції Василій Гросман опинився на тому місці, де вбивали варшавських євреїв, однак не в самій Варшаві. Тим часом Український фронт Червоної армії здійснював важливі операції деінде, на південному сході. У серпні 1944 року Сталін не відчував нагальної потреби взяти Варшаву.

У тому, щоб заохочувати повстання, а потім не підтримати його, був здоровий сталінський сенс. До останньої миті радянська пропаганда закликала до повстання у Варшаві, обіцяючи радянську підтримку. Повстання розпочалося, але підтримки не було. Хоча підстав вважати, що Сталін призупинив бойові операції під Варшавою, немає, але затримка на Віслі пасувала його політичним цілям. Із радянського погляду, повстання у Варшаві було бажаним, оскільки у ньому загинуть німці — а також поляки, готові ризикувати життям заради незалежності. Німці виконають необхідну роботу із знищення решток польської інтелігенції і солдатів Армії крайової (ці дві групи перетиналися). Щойно солдати Армії крайової взяли в руки зброю, Сталін назвав їх авантюристами й злочинцями. Згодом, коли Радянський Союз отримав контроль над Польщею, колишній спротив Гітлерові переслідувався як злочин, виходячи з логіки, за якою будь-яка збройна боротьба, що нею не керували комуністи, підважувала комунізм, а комунізм був єдиним легітимним режимом для Польщі.

Британці й американці не могли надати полякам у Варшаві практично жодної відчутної допомоги. Вінстон Черчиль, чия особиста впертість стала невід'ємним складником війни, не міг зробити нічого кращого, крім як закликати польських союзників Британії укладати з радянською владою компроміс. Улітку 1944 року Черчиль радив польському прем'єр-міністрові Станіславові Міколайчику поїхати до Москви і шукати домовленостей, що дозволили б відновити радянсько-польські дипломатичні відносини. Коли Міколайчик прибув до Москви у липні 1944 року, британський посол сказав йому відступати все: віддати СРСР східну половину країни і змиритися з радянською версією катинської бійні (яка покладала вину за неї на німців, а не на комуністів. Як Міколайчик знав, Рузвельт теж волів не ставити радянську версію подій у Катині під сумнів. Коли у Варшаві почалося повстання, Міколайчик був у Москві. Опинившись у цьому несподіваному становищі, він мусив просити у Сталіна допомоги, яку той відмовився надати. Тоді Черчиль усе ж попросив Сталіна підтримати поляків. 16 серпня Сталін відмахнувся і від нього, кажучи, що не збирається підтримувати «дурну авантюру»635.

П'ятьма роками раніше Велика Британія вступила у війну через питання польської незалежності. Тепер вона не могла захистити цю незалежність перед своїм радянським союзником. Британська преса часто повторювала лінію Сталіна і змальовувала поляків авантюристами і свавільними людьми, а не британськими союзниками, що прагнуть повернути собі власну столицю. Свій протести висловили Джордж Орвел і Артур Кестлер. Орвел писав про «нечесність і боягузливість» британців, які відмовилися від обов'язку союзників підтримати повстання; Кестлер назвав бездіяльність Сталіна «одним із найбільш ганебних моментів війни»636.

Американцям теж не пощастило. Якби американські літаки могли дозаправлятися пальним на радянській території, то могли б літати у Польщу з місіями з Італії, бомбити німецькі позиції і надавати полякам провізію. 16 серпня 1944 року, того ж дня, що Сталін дав різку відмову Черчилеві, американські дипломати додали до операції «Френтик» (кампанії бомбардування у східній та південно-східній Європі) кілька польських цілей. Сталін не надав своїм американським союзникам дозволу на дозаправлення для таких місій. Молодший представник американського дипломатичного корпусу Джодж Кенан бачив, куди веде ця логіка. Сталінова відмова була «пожбуреною із злісною радістю рукавичкою». Фактично Сталін дав американцям зрозуміти, що контролюватиме Польщу він, і що йому вигідніше, щоб польські бійці загинули, а повстання провалилося. Через місяць, коли повстання було вже майже придушене, Сталін виявив свою силу й розум і скаламутив протокол історії. У середині вересня, коли це не могло вже ніяк уплинути на результат подій у Варшаві, він нарешті дозволив американцям здійснити декілька бомбардувальних нальотів і сам вдався до декількох637.

На той час Армія крайова контролювала такий крихітний шматок Варшави, що парашути з провізією потрапляли до німців. Польські війська відступили і зайняли жменьку осередків спротиву. Тоді, як свого часу єврейські бійці, вони спробували утекти через каналізацію. Німці, яких до цього підготував досвід 1943 року, витравили їх звідти вогнем і газом.
На початок жовтня 1944 року, Гімлер сказав Паулеві Гайбелю, очільникові СС та поліції у місті, що Гітлера ніщо не тішитиме так, як знищена Варшава. Від неї не мало залишитися каменя на камені. Гімлерове бажання цілком співпадало з Гітлеровим. Війну як таку німці очевидно програли: британці визволили Антверпен, американці наближалися до Райну, а радянська армія невдовзі мала захопити Будапешт. Але Гімлер відчув нагоду досягти однієї з власних воєнних цілей — знищити слов'янські та єврейські міста, що лежали в осерді генерального плану «Ост».

Гімлер видав накази — вочевидь 9 та 12 жовтня — знищити цілу Варшаву, будинок за будинком, вулицю за вулицею. На цей час чималі райони міста лежали в руїнах: гетто, сусідній із ним район Воля, а також будівлі, що в них улучили німецькі бомби у вересні 1939 року, або ж у серпні 1944-го, коли німецькі літаки бомбили Варшаву з її ж аеропорту. Але більша частина міста ще стояла, а численні мешканці залишалися в ньому. Тепер німці евакуювали уцілілих до тимчасового табору в Прушкові. Звідси до концентраційних таборів згодом відіслали близько 60 тисяч осіб, а ще близько 90 тисяч — на примусову працю до Райху. Німецькі інженери, озброєні динамітом і вогнеметами, а також знайомі з досвідом руйнування гетто, спалили фірми, школи і домівки638.

Гімлерове рішення знищити Варшаву слугувало певному баченню нацистського сходу, але ніяк не допомагало військовим цілям німців у Другій світовій війні. Ерих фон дем Бах-Целевський виказував прагнення завербувати Армію крайову як майбутню союзницю в останньому бою проти СРСР; у середині серпня він скасував убивчі накази Гімлера без (як видається) необхідних на те повноважень, а відтак, наприкінці вересня, погодився вести переговори з командуванням Армії крайової як із переможеним суперником. За умовами капітуляції 2 жовтня 1944 року солдати й офіцери Армії крайової, серед яких були і чоловіки, й жінки, мали отримати права, що їх військовополоненим гарантує міжнародне законодавство. З цих же міркувань Бах противився тому завершенню повстання — тотальному знищенню міста, — яке запропонував Гімлер.

Бахові, мабуть, не вдалося б знайти у Варшаві багатьох союзників з тієї ж причини, що йому не вдалося їх знайти в Білорусі — дії солдатів Дирлевангера та інших німецьких антипартизанських з'єднань були жахливо кривавими. Реакція німців була такою нищівною, що польські вояки не мали іншого вибору, крім як чекати на визволення з боку радянських військ. Як сказав у своєму вірші один із солдатів Армії крайової: «Чекаємо тебе, чумо червона, від смерті чорної спаси ти нас». Вермахт, як і Бах, противився політиці Гімлера. Німецькі війська тримали Червону армію на річці Віслі й сподівалися використати Варшаву як фортецю, чи принаймні знайти прихисток у її будівлях. Усе це не мало значення. Баха перевели; думка армії нікого не цікавила; Гімлер зробив, як і планував; унаслідок цього знищено столицю європейської країни. У день приходу радянсяких військ німці підпалили останню бібліотеку639.

Такої долі не зазнала жодна інша європейська столиця. Варшаву знищено і наполовину знелюднено. Лише у серпні та вересні, під час Варшавського повстання, німці вбили близько 150 тисяч польських цивільних. Близька до цієї кількість варшавських поляків-неєвреїв загинула раніше в концтаборах, на місці страт у гетто, від німецьких бомбардувань чи в результаті бойових дій. Кількість загиблих варшавських євреїв була вищою в абсолютних числах, а також значно вищою пропорційно. Частка загиблих варшавських євреїв (понад 90 %) перевищує частку загиблих неєвреїв (близько 30 %). Із долею Варшави можна було порівнювати лише долю східніших міст, таких як Мінськ чи Ленінград. Загалом у місті, довоєнне населення якого складало 1,3 мільйона осіб, загинуло близько половини мешканців640.

Деякі жертви вважали різницю між поляками і євреями штучною. Так, Людвіка Ляндау німці могли вбити за те, що він був офіцером Армії крайової і дієвим пропагандистом за незалежну Польщу. Сталося так, що його вбили за те, що він єврей. Деякі долі нероздільно сплелися. Єврейський історик Емануель Рингельблюм таємно створив у гетто архіви, які в майбутньому уможливили відстеження історії варшавських євреїв у роки війни. Після придушення повстання в гетто Рингельблюма забрали до концентраційного табору, але він врятувався за підтримки офіцера Армії крайової. У Варшаві його переховували поляки, доки один із них не здав його німцям. Тоді його і поляків, що його прихистили, розстріляли на руїнах варшавського гетто. Зрадника відстежили і вбили солдати Армії крайової641.

Тим не менш, коли повстання завершилося, а на зміну польский владі прийшла німецька, євреї знову опинилися в цілком окремій біді. Після знищення міста їм дослівно було ніде ховатися. Вони намагалися розчинитись у колонах виселених цивільних, або, іноді, знайти і приєднатися до радянських військ. Перед Варшавським повстанням серед поляків за межами колишнього гетто ще переховувалося близько 16 тисяч євреїв. Після повстання, живими залишалося близько 12 тисяч642.

Німці перемогли у другій битві за Варшаву, але політична перемога дісталася СРСР. Німці вдалися до тієї ж тактики, яку застосували в Білорусі, за наказом майже тих самих людей — Гімлера, Баха, Дирлевангера. Та цього разу антипартизанська тактика себе виправдала — не через те, що патріоти Армії крайової мали менше завзяття, ніж білоруські партизани, а через те, що вони перебували в більшій ізоляції. Радянський Союз підтримував тих комуністичних партизанів, яких міг контролювати, і опирався тим, кого контролювати не міг. Польські війська боролися проти німців, але і за власну свободу. Через це вони були приречені. Сталін радо підтримував іншу комуністичну силу, що брала участь у повстанні, — значно меншу Народну армію. Якби повстання замість Армії крайової очолила Народна армія, можливо, він поставився б до нього зовсім інакше.

Але то була б зовсім інша Польща. Народна армія користувалася певним рівнем народної підтримки, однак значно нижчим, аніж Армія крайова. За час війни польська політика, так само, як і політика усіх окупованих країн Європи, змістилася вліво. Але комунізм не був популярним. Поляки у східній половині країни зіткнулися з радянським комунізмом під час самої війни. Суверенна Польща не стала б комуністичною в жодному разі. Варшавське повстання, яке знищило багатьох найрозумніших та найяскравіших представників цілого покоління, справді значно ускладнило будь-який подальший спротив. Однак воно також привернуло увагу американців і британців до Сталінової безжальності — на що й сподівалися деякі з більш тверезих (і холоднокровних) командувачів. Американський дипломат Джодж Кенан мав рацію: Сталінове цинічне поводження з Армією крайовою стало ляпасом по обличчю його британських та американських союзників. У цьому сенсі Варшавське повстання було початком протистояння, що прийшло після завершення Другої світової війни.

Поки на схід від Вісли зволікала Червона армія, від початку серпня 1944 року до середини січня 1945-го, німці вбивали євреїв на захід від Вісли. Впродовж тих п'ятьох місяців Червона армія перебувала менш ніж за сто кілометрів від Лодзя (на той час міста з найвищою концентрацією євреїв у окупованій Польщі) і менш ніж за сто кілометрів від Аушвіца, де в газових камерах досі гинули польські та європейські євреї. Затримка Червоної армії біля Вісли прирекла не лише польських бійців і цивільне населення Варшави, але й лодзьких євреїв. Їхня кількість суттєво зменшилися внаслідок низки депортацій до Хелмно, що проводилися між груднем 1941 і вереснем 1942 року. Але впродовж 1943–1944 років кількість євреїв була доволі стабільною: близько 90 тисяч єврейських робітників з родинами. Цивільна німецька влада, яка іноді воліла вбивати працею, протрималася тут довше, ніж деінде. Лодзькі євреї виробляли зброю, тому Вермахт теж волів, щоб вони залишалися живими.

Більшість із тих лодзьких євреїв, які ще залишалися в місті, загинули у проміжок часу між початком операції «Багратіон» і остаточним радянським наступом через Віслу. На другий день після операції «Багратіон», 23 червня 1944 року, цивільна влада Лодзі послухала Гімлера та СС і дозволила ліквідацію лодзького гетто. Газову установку в Хелмно тимчасово знову відкрито, і між 23 червня та 14 липня у її газових камерах загинуло близько 7 196 євреїв із Лодзя. Після цього Хелмно нарешті закрили. Тим часом євреї з Лодзя знали, що Червона армія вже близько. Вони вважали, що якщо зможуть затриматися у гетто ще на декілька днів чи тижнів, то вцілілють. 1 серпня, у день початку Варшавського повстання, лодзькому юденратові повідомили, що всіх євреїв «евакуюватимуть». Німецький мер міста навіть намагався переконати євреїв поспішати сісти на поїзд, оскільки радянські солдати мститимуться людям, що впродовж війни виготовляли зброю для німців. У серпні 1944 року — поки бушувало Варшавське повстання, поки чекала Червона армія — близько 60 тисяч євреїв Лодзя вивезено до Аушвіца. Там більшість із них відразу по прибутті задушено газом643.

Коли 17 січня 1945 року радянські солдати нарешті перейшли Віслу і зайшли до зруйнованої Варшави, то побачили дуже небагато незнищених будівель, які ще стояли. Однак місце концтабору Варшава було ще цілком придатне для користування. Радянське НКВД взяло собі його будівлі й використало їх для звичної справи. У 1945 році енкаведисти допитували і розстрілювали тут солдатів Армії крайової — так само, як у 1944 році це робили німці644.

19 січня 1945 року, через два дні після прибуття у Варшаву, радянські солдати вже були в Лодзі. 27 січня вони дійшли до Аушвіца. Звідти до Берліна залишалося трохи більше трьох місяців ходу. Із наступом Червоної армії охоронці SS гнали євреїв із Аушвіца до робітничих таборів у Німеччині. У цих спішних та брутальних маршах свої життя втратили ще тисячі євреїв. Марші, які привели уцілілих євреїв аж до Німеччини, стали останніми з нацистських злочинів. Білоруський фронт Червоної армії розпочав бомбардування Берліна 20 квітня 1945 року, на Гітлерові уродини; на початку травня він зустрівся з Українським фронтом у німецькій столиці. Берлін упав, а війна завершилася. Гітлер наказав своїм підлеглим вдатися до тактики спаленої землі у самій Німеччині, та його наказів не послухали. Хоча в обороні Берліна змарновано багато молодих німецьких життів, Гітлер більше не міг здійснювати політику масового вбивства645.

Протягом останніх місяців війни єврейські полонені німецьких концтаборів гинули у великих кількостях. За цей період від голоду й занедбання в німецьких таборах померло близько 300 тисяч людей. Американські та британські солдати, що звільнили ледь живих в'язнів німецьких таборів, вважали, що побачили жахіття нацизму. Образи трупів і живих кістяків Бергена-Бельзена та Бухенвальда, що їх захопили фотографи та кінооператори їхніх військ, здавалося, передавали найгірші злочини Гітлера. Як знали євреї й поляки Варшави, і як знав Василій Гросман та солдати Червоної армії, то було дуже далеко від істини. Найгірше залишилося в руїнах Варшави, на полях Треблінки, у болотах Білорусі й ровах Бабиного Яру.

Червона армія звільнила всі ці місця — усі криваві землі. Усі поля смерті й мертві міста потрапили за залізну завісу і стали частиною Європи, що її Сталін, звільняючи від Гітлера, робив своєю.

Гросман написав свою статтю про Треблінку, коли радянські війська стояли на Віслі й спостерігали за тим, як німці здобували перемогу над Армією крайовою у Варшавському повстанні. Попіл Варшави був ще теплим, коли почалася Холодна війна.






Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   28

Схожі:

Тімоті Снайдер криваві землі iconВідомі психологи: Ломрозо Чезаре та Лірі Тімоті
Чезаре Ломброзо народився в Італії у місті Верона 6 листопада 1835 р. У молодості Чезаре брав участь у русі за об'єднання країни,...
Тімоті Снайдер криваві землі iconТема. Українські землі під владою Російської та Австрійської імперій у першій половині ХІХ століття
Позначте назву української землі, де у 1810 – 1815 рр., І в 1831 р були «холерні бунти»
Тімоті Снайдер криваві землі iconУроків історії України клас. Тема Українські землі в XVI ст. Урок Вступ Формування картографічних знань та вмінь
Користуючись картою атласа «Українські землі в XVI — І половині XVII ст.», назвіть
Тімоті Снайдер криваві землі iconАнтропогенез як космологічно обумовлена еволюція життя на землі
Землі на хід еволюції розумного життя на нашій планеті. Обґрунтовується теза про взаємообумовленість космічного й божественного витоків...
Тімоті Снайдер криваві землі iconНаукова думка
Галичині й на Білій Русі. Це була його батьківщина й дідизна. Польський король затвердив за ним І за його родом ще й усю Лубенщину:...
Тімоті Снайдер криваві землі iconВірші Дмитра Павличка для дітей ( шукаємо рими)
Де зелені хмари яворів Заступили неба синій став, На стежині сонце я зустрів, Привітав його І запитав: — Всі народи бачиш ти з висот,...
Тімоті Снайдер криваві землі iconКонспект уроку природознавства в 5 класі Тема. Людина І Всесвіт. Астрономія наука, що вивчає Всесвіт. Мета
Всесвіту, портрети Миколи Коперника, Джордано Бруно, Галілео Галілея; малюнки із зображеннями уявлень давніх людей про форму та розміри...
Тімоті Снайдер криваві землі iconБіосфера — сфера життя, оболонка Землі, населена живими організмами. Біосфера — сфера життя, оболонка Землі, населена живими організмами
Біосфера з одного боку є середовищем життя,а з іншого-результатом життєдіяльності організмів
Тімоті Снайдер криваві землі iconО. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні

Тімоті Снайдер криваві землі iconУрок позакласного читання. «Тарас Шевченко жити буде, поки на землі житимуть люди …»
Тема уроку: Урок позакласного читання. «Тарас Шевченко жити буде, поки на землі житимуть люди …»


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка