Тімоті Снайдер криваві землі



Сторінка2/28
Дата конвертації14.04.2017
Розмір6.49 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28

Вступ

Гітлер і Сталін

Колиска нацистського і радянського режимів та витоки їхньої зустрічі на Кривавих землях — Перша світова війна 1914–1918 років. Вона вбила старі європейські імперії і дала життя мріям про нові. На зміну династичному принципу врядування прийшла крихка ідея народного суверенітету. Мільйони людей отримають наказ узяти зброю й померти заради справи абстрактної й далекої, в ім'я батьківщини, яка вже відходить у небуття або, навпаки, щойно народжується. Нові держави створювалися практично з нуля, а великі групи цивільного населення було переселено або знищено за допомогою простих і грубих методів. Османська влада знищила понад мільйон вірмен. Російська імперія депортувала німців і євреїв. Нові національні держави обмінялися після війни болгарським, грецьким і турецьким населенням. Ще одна важлива річ — війна знищила єдину світову економіку. Жодному дорослому європейцю, який жив у 1914 році, не судилося побачити відновлення вільної торгівлі в довоєнних масштабах; більшість дорослих європейців, які жили в 1914 році, так ніколи й не досягли довоєнного рівня життя.

Перша світова війна полягала в збройному конфлікті між Німецькою імперією, Габсбурзькою монархією і Османського імперією (Центральні держави) з одного боку та Францією, Російською імперією, Великою Британією, Італією, Сербією і Сполученими Штатами (Антанта) з іншого. Перемога Антанти у 1918 році поклала край існуванню трьох європейських імперій: Габсбурзької, Німецької і Османської. За умовами Версальської, Сен-Жерменської, Севрської і Тріанонської повоєнних мирних угод, на місці багатонаціональних імперій поставали національні держави, а замість монархій — демократичні республіки. Великі європейські держави, Британія і особливо Франція, хоч і пережили війну, вийшли з неї суттєво ослаблені. В таборі переможців була ілюзія, що після 1918 року життя якось повернеться в довоєнну колію. А революціонери, які сподівалися прийти до влади в краю переможених, вірили, що кров пролилася недаремно і настануть радикальні перетворення, які допоможуть здолати наслідки війни.

Найважливішим політичним проектом тих часів була комуністична утопія. На момент закінчення війни минуло вже сімдесят років, відколи Карл Маркс і Фридрих Енгельс написали знамениті рядки: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!». Марксизм надихав цілі покоління революціонерів перспективою політичної і духовної трансформації: нарешті настане кінець капіталізму й антагонізму, що його, як вважалося, породжує приватна власність; натомість буде побудовано соціалізм, який звільнить робітничий клас від пут експлуатації і вилікує душу всього людства. З погляду марксиста, історичний прогрес є результатом боротьби нових і старих класів на тлі поступових змін у способах виробництва. Будь-який панівний політичний лад підважували нові соціальні групи, що складалися в результаті нових економічних реалій. Новітня класова боротьба — це боротьба між власниками фабрик і найманими працівниками. Відповідно, Маркс і Енгельс передбачали, що революція почнеться в передових промислових країнах, які мали чисельний робітничий клас, як-от Німеччина і Велика Британія.

Підриваючи капіталістичний лад і ослаблюючи великі імперії, Перша світова війна давала революціонерам певні шанси. Однак більшість марксистів на той момент мислили в рамках національних політичних систем і в час війни підтримали свої уряди. Але не Володимир Ленін, підданець Російської імперії і лідер більшовиків. Ленін по-волюнтаристськи розумів марксизм і мав тверде переконання, що історію можна спрямувати в потрібному напрямку, а тому вбачав у цій війні великий шанс. Для такого волюнтариста, як Ленін, погоджуватися з вердиктом історії означало винести його самому. Маркс вважав, що історія не є визначеною наперед, а складається в результаті дій індивідів, свідомих її засадничих законів. Ленін народився у переважно селянській країні, де, з марксистського погляду, не існувало економічних передумов для революції. Але він мав революційну теорію, яка виправдовувала потребу в революційному поштовху. Ленін вважав, що існування колоніальних імперій продовжує життя капіталістичній системі, але війна між імперіями приведе до загальної революції. Російська імперія посипалася першою, і Ленін зробив свій хід.

На початку 1917 року почалися заворушення невдоволених солдат і зубожілих селян. Лютнева революція змела російську монархію, нова ліберальна влада спробувала піти в наступ проти Німецької імперії і Габсбурзької монархії на східному фронті. В цей момент Ленін перетворився на секретну зброю Німеччини. У квітні 1917 року за допомогою німців він прибув зі Швейцарії у Петроград з метою розпалити вогонь революції, яка мала вивести Росію з війни. За підтримки харизматичного Льва Троцького і згуртованого ядра більшовицької партії Леніну вдалося в листопаді 1917-го здійснити державний переворот. На початку 1918 року новий більшовицький уряд підписав Брест-Литовський мирний договір з Німеччиною, за умовами якої Білорусь, Україна, Прибалтика і Польща потрапляли під контроль німців. Завдяки Леніну Німеччина виграла війну на східному фронті і на якийсь час відчула, що значить бути східною імперією.

Ціна цього мирного договору — Росія поступалася Німеччині західною частиною колишньої Російської імперії. Але більшовики міркували, що Німецька імперія, як і решта експлуататорського капіталістичного світу, невдовзі зазнає краху, тож російські та інші революціонери однаково принесуть на ці землі й далі на захід новий лад. Ленін і Троцький доводили, що німці зазнають неминучої поразки на західному фронті, а відтак у Німеччині почнеться робітнича революція. Вони аргументували більшовицьку революцію тим, що ось-ось станеться пролетарська революція в промислово розвинутих країнах центральної і східної Європи. Наприкінці 1918-го і в 1919 році здавалося, що Ленін має рацію. Восени 1918 року німці все ж зазнали поразки від французів, британців і американців на західному фронті й мусили віддати свої нові володіння на сході, лишившись там непереможеними. Німецькі революціонери робили спроби захопити владу. Більшовики здобули Україну і Білорусь.

Колапс старої Російської імперії і поразка старої Німецької імперії створили вакуум влади у східній Європі, який більшовики, хоч як намагалися, заповнити не могли. Поки більшовицька Червона армія вела громадянську війну в Росії та Україні, п'ять країн довкола Балтійського моря — Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва і Польща — стали незалежними республіками. Втративши ці території, більшовицька Росія, порівняно з царською імперією, суттєво відсунулася на схід. Серед цих нових країн найважливішою в стратегічному плані була Польща, а за кількістю населення вона переважала всіх їх разом узятих. Жодна інша нова країна, що постала після війни, не вплинула на баланс сил у східній Європі так, як Польща. Розмір не дозволяв Польщі самій претендувати на роль великої держави, але його цілком вистачало, щоб Польща становила проблему для іншої великої держави з експансіоністськими планами. Вперше за понад сто років вона розділяла Росію і Німеччину. Саме існування Польщі створювало буфер для російської і німецької влади та викликало незадоволення і в Москві, і в Берліні.

Ідеологією Польщі була її незалежність. З кінця XVIII століття, відколи Річ Посполиту розділили між собою сусідні імперії, польської держави не існувало. Але польська політика в XIX столітті все одно функціонувала, а ідея польської нації відігравала об'єднавчу роль за чужої імперської влади. Проголошення в листопаді 1918 року незалежної Польщі стало можливим лише тому, що війна і революція забрали з собою три імперії, які її колись поділили, — Німецьку, Габсбурзьку і Російську. Цим історичним збігом скористався польський революціонер Юзеф Пілсудський. Будучи замолоду соціалістом, Пілсудський перетворився на прагматика, здатного співпрацювати з однією імперією проти іншої. Коли всі ці імперії зазнали краху, Пілсудський та його послідовники, зорганізовані під час війни у військові з'єднання, опинилися у вигідному становищі, яке давало змогу проголосити і захищати польську державу. Головний політичний конкурент Пілсудського націоналіст Роман Дмовський домігся підтримки союзників на Паризькій мирній конференції. Нова Польща стала демократичною республікою. Підтримана Антантою Варшава могла розраховувати на більш-менш вигідні кордони з Німеччиною на заході. Але питання східних кордонів Польщі лишалося відкритим. Позаяк Антанта на східному фронті війни не вигравала, то й не накидала Східній Європі якихось умов.

У 1919–1920 роках поляки і більшовики вели війну за польсько-російське прикордоння, яка мала вирішальне значення для устрою Європи. З відходом німців Червона армія вступила в Україну і Білорусь, але польське керівництво не визнало територіальних здобутків більшовиків. Пілсудський вважав, що ці землі є незалежними політичними суб'єктами, історія яких тісно пов'язана з польською історією, а їхні лідери мають прагнути до відновлення старої Речі Посполитої в тому чи тому варіанті. Він сподівався, що українські союзники за допомоги польської армії зможуть створити незалежну українську державу. Щойно в 1919 році більшовики захопили владу в Україні й зупинили навесні 1920 року польський контрнаступ, Ленін і Троцький почали думати про експорт революції в Польщу, надихаючи робітників утілити свою історичну місію силою зброї. Вони сподівалися, що після падіння буржуазної Польщі німецькі товариші з допомогою нової Червоної Армії отримають доступ до чималих німецьких ресурсів. Але радянські війська на дорозі до Берліна зупинила в серпні 1920 року польська армія під Варшавою.

Пілсудський розпочав контрнаступ, який відкинув Червону Армію назад у Білорусь і Україну. В лавах переможених був і Йосип Сталін, один із комісарів Червоної Армії. Допущені ним помилки завадили належній координації більшовицьких сил і підставили Червону Армію під удар Пілсудського. Перемога поляків не означала знищення влади більшовиків. Польські війська були надто виснажені для маршу на Москву, а польське суспільство дуже неоднозначно ставилося до подібної авантюри. Врешті-решт, території, на яких жили білоруси й українці, було поділено між Росією і Польщею. Так Польща стала багатонаціональною державою, дві третини її громадян становили поляки, було близько 5 мільйонів українців, 3 мільйони євреїв, мільйон білорусів і від півмільйона до мільйона німців. Хоча в конституції йшлося про державу «польської нації», Польща мала найбільше за чисельністю єврейське населення в Європі й друге за чисельністю (після більшовицького Союзу РСР) українське і білоруське населення. Три найбільші національні меншини (єврейську, українську та білоруську) Польща ділила зі своїм східним сусідом.

Тоді, як східноєвропейські кордони визначалися на полях битв у Польщі, Україні та Білорусі, повоєнні умови в західній і центральній Європі диктували країни Антанти. Поки поляки й більшовики воювали між собою на колишньому східному фронті Першої світової війни, переможена Німеччина прагнула продемонструвати переможцям нове мирне обличчя країни. Проголошений у цій країні республіканський устрій мав сприяти вигіднішим домовленостям з Францією, Британією та Сполученими Штатами. Німецькі соціал-демократи, головна марксистська партія країни, відкинули приклад більшовиків і революції не влаштовували. Більшість соціал-демократів під час війни підтримувала Німецьку імперію і вважала проголошення республіки прогресом. Але всі ці помірковані варіанти не надто допомогли Німеччині. Повоєнний устрій радше диктували, аніж обговорювали; всупереч давній європейській традиції, переможеним не дали місця за столом переговорів у Парижі. Німецькому урядові нічого не лишалось, як підписати в червні 1919 року Версальський договір, але мало хто з німецьких політиків відчував обов'язок боронити його умови.

Позаяк цей договір складали моралізатори-переможці, йому було легко закинути лицемірство. Воюючи з континентальними імперіями, держави Антанти заявляли, що підтримують справу визволення центральноєвропейських народів. Американці зокрема виставляли свою участь у війні як боротьбу за національне самовизначення. Але французи, які постраждали більше, хотіли, щоб Німеччину було покарано, а союзники Франції дістали винагороду. Насправді Версальський договір суперечив самому принципу, за який нібито воювали держави Антанти — національне самовизначення. За умовами Версальського, а також Тріанонського (червень 1910) і Севрського (серпень 1920) договорів, народи, які вважалися союзниками Антанти (поляки, чехи, румуни), розширили кордони своїх держав і відповідно збільшилася чисельність тамтешніх національних меншин. Країни протилежного табору (Німеччина, Угорщина, Болгарія) зазнали територіальних втрат і, відповідно, отримали великі діаспори в інших державах.

Польсько-більшовицька війна тривала в період між початком версальських переговорів і підписанням Севрського миру. Поки на заході йшли переговори й укладалися мирні договори, на сході тривала війна, тому новий повоєнний устрій видавався трохи ефемерним. Йому загрожувала ліва революція, інспірована або й прямо принесена більшовиками. Поки йшла польсько-більшовицька війна, німецькі революціонери могли сподіватися на допомогу Червоної Армії. З іншого боку, нова німецька республіка стояла перед загрозою правої революції. Німецьким солдатам, які поверталися зі східного фронту переможцями, було важко змиритися з приниженням своєї батьківщини у вигляді нової республіки і Версальського договору, який вона підписала. Багато ветеранів записувалися у праві дружини, які давали відсіч лівим революціонерам. Німецький соціал-демократичний уряд не бачив альтернативи правим дружинам і використовував їх проти комуністів і революційних заворушень.

Перемога поляків над Червоною Армією в серпні 1920 року під Варшавою поклала край сподіванням на європейську соціалістичну революцію. Останнім акордом у формуванні повоєнного устрою стало підписання Ризького миру між Польщею і більшовицькою Росією в березні 1921 року. Цей договір закріплював східні кордони Польщі, на довгі роки перетворював розділені українські й білоруські землі на яблуко розбрату та утверджував більшовизм як державну ідеологію, а не просто збройну силу революції. Створений наступного року Радянський Союз являтиме собою цілком конкретну державу з кордонами, принаймні в цьому плані він видаватиметься таким самим політичним утворенням, що й інші держави. Завершення масштабного збройного конфлікту поховало також сподівання правого політичного крила на те, що революція приведе до контрреволюції. Охочі демонтувати нову німецьку республіку, як крайні праві, так і крайні ліві, муситимуть покладатися лише на власні сили. Німецькі соціал-демократи підтримуватимуть республіку, а німецькі комуністи взоруватимуть на радянську модель і йтимуть у радянському фарватері. Вони отримуватимуть інструкції від Комуністичного Інтернаціоналу, створеного Леніним у 1919 році. А німецькі праві радикали зрозуміють, що перегляд повоєнного устрою — завдання самої Німеччини, досяжне після того, як вона відбудується і міцно стане на ноги.

Відбудова Німеччини видавалася справою складнішою, ніж це виявилося насправді. Німеччина, на яку поклали відповідальність за війну, втратила не лише чималі території й частину населення, а й право мати армію. На початку 1920-х років країна потерпала від гіперінфляції і політичного хаосу. Але навіть попри це, принаймні потенційно, вона залишалася найпотужнішою країною в Європі. За кількістю населення Німеччина поступалася лише Радянському Союзу, за промисловим потенціалом не поступалася нікому; під час війни країна не знала окупації, а ймовірність німецької експансії явно випливала з логіки повоєнного устрою. Щойно бойові дії в Європі завершилися, німецький уряд швидко знайшов спільну мову з Радянським Союзом. Зрештою, і Берлін, і Москва прагнули переглянути устрій Європи за рахунок Польщі. Обидві країни хотіли вийти з міжнародної ізоляції. Тому-то демократична Німеччина і Радянський Союз підписали в 1922 року Рапальський мирний договір, відновивши дипломатичні стосунки, торгівлю і почавши таємну військову співпрацю.

Для багатьох німців процес самовизначення ніс із собою і свого роду кару, і певну надію. За межами Німеччини опинилося близько десяти мільйонів німецькомовного населення, колишніх підданців Габсбурзької монархії. Близько трьох мільйонів з них жили в північно-західній Чехословаччині, якраз на кордоні з Німеччиною. Німців у Чехословаччині жило більше, ніж словаків. Майже все населення Австрії, яка лежала між Чехословаччиною і Німеччиною, розмовляло німецькою мовою. Тим не менше Австрія за умовами Сен-Жерменського мирного договору мала існувати як окрема держава, хоча більшість її населення воліла входити до складу Німеччини. Адольф Гітлер, лідер Націонал-соціалістичної робітничої партії (НСДАП), що виникла 1920 року, був саме австрійцем, палким прихильником аншлюсу — об'єднання Австрії і Німеччини. Національна єдність — така драматична мета повною мірою відповідала амбіціям Гітлера.

Згодом Гітлер обійме посаду канцлера і підпише з Радянським Союзом угоду, яка розділить Польщу. Йдучи на цей крок, він доведе до крайнощів ідею, яку розділяли багато німців: кодони Польщі нелегітимні, а польський народ не заслуговує на державність. У чому Гітлер розходився з іншими німецькими націоналістами, так це в планах, що робити далі, після підкорення Польщі та об'єднання всіх німців у одній Німеччині: звільнити Європу від євреїв і завдати удару по Радянському Союзу. На шляху до цієї мети Гітлер пропонуватиме дружбу і Польщі, і Радянському Союзу та доволі довго не повідомлятиме німцям про свої радикальні наміри. Але катастрофічні візії супроводжували націонал-соціалізм від самого початку.


Коли 1921 року воєнні катаклізми в Східній Європі нарешті закінчилися, Ленін та його соратники мусили перегрупувати сили й зібратися з думками. Втративши через поляків європейські перспективи, більшовики мусили вгамувати свій революційний запал і взятися до розбудови соціалістичної держави. Ленін і його послідовники брали за очевидне, що вся влада має належати їм; насправді провал загальноєвропейської революції став виправданням жаги більшовиків до політичної влади. Влада мала бути централізованою, щоб мати змогу завершити революцію і захищати її від капіталістичних ворогів. Більшовики швидко заборонили інші політичні партії і тероризували політичних конкурентів, звинувативши їх у реакціонерстві. Єдині вибори, на яких була хоч якась конкуренція, більшовики програли, тому інших навіть не починали. Червона армія, хоч і зазнала поразки в Польщі, здолала опір інших збройних сил на території колишньої імперії. Більшовицька спецслужба, ЧК, знищила тисячі людей, утверджуючи нову радянську державу.

Однак взяти гору в насильстві було легше, ніж збудувати новий лад. Марксизм якось не дуже скидався на програму будівництва багатокультурної країни селян і кочівників. Маркс припускав, що революція передовсім відбудеться в промислово розвинених країнах, і лише принагідно звертав увагу на селянське і національне питання. А тепер російських, українських і білоруських селян плюс середньоазіатських кочівників слід було якось спонукати будувати соціалізм в ім'я робітничого класу, який зосереджувався в російськомовних містах. Більшовики мусили трансформувати успадковане доіндустріальне суспільство й побудувати індустріальне, якого ще не знала історія; лише тоді вони матимуть змогу змінити це індустріальне суспільство на користь робітників.

Перш ніж почати соціалістичні перетворення, більшовики мусили виконати певну конструктивну роботу, яку зазвичай бере на себе капіталізм. Створивши промисловість, вирішили вони, держава оберне лояльність представників розмаїтих культур радянських республік на користь ширшого політичного утворення, яке знівелює будь-яку національну різницю. Розв'язати селянське і національне питання — план грандіозний, і більшовики приховували головний його підтекст: що вони є ворогами власного населення, незалежно від того, як його класифікувати, за класовими ознаками чи національними. Вони вважали, що суспільство, яке їм дісталося, це історичний пережиток, ніби закладка, яку треба вийняти перед тим, як перегорнути сторінку.

Щоб утвердити свою владу після війни і знайти лояльні кадри для майбутньої економічної революції, більшовики мусили піти на певні компроміси. Підконтрольні їм нації, ясна річ, не отримали реального державного суверенітету, але й піти у забуття їм не судилося. Хоч марксисти вважали, що модернізація підриватиме позиції націоналізму, більшовики вирішили залучити до справи індустріалізації Радянського Союзу інші нації, принаймні національні еліти. Ленін не виступав проти національної ідентичності неросійських народів. Радянський Союз являв собою федерацію, що складалася з власне Росії і сусідніх національних республік. Практика кадрових і освітніх преференцій сприяла лояльності та довірі з боку неросіян. Будучи підданими однієї багатонаціональної держави, а потім урядовцями іншої, більшовики були здатні на розумні й тактовні дії в національному питанні. Чільні діячі російського революційного руху не були чистокровними росіянами. Ленін увійшов в історію як російський діяч, але в його жилах текла також шведська, німецька, єврейська і російська кров; Троцький був євреєм, Сталін грузином.

Нації мали бути створені за новим комуністичним зразком; перш ніж дати раду з селянами, їхнє життя слід було полегшити. Більшовики пішли на компроміс із селянським населенням, свідомі того, що він тимчасовий, як того й боялися селяни. Новий радянський режим віддав селянам землю, яку ті захопили в колишніх землевласників, і дозволив продавати продукти своєї праці на ринку. Воєнна розруха привела до страшного дефіциту харчів; більшовики проводили реквізиції продовольства, яке розподіляли по картках серед лояльних верств. У 1921–1922 роках від голоду й супутніх хвороб померло кілька мільйонів людей. Більшовики винесли урок, що їжа — це зброя. Але щойно вони вийшли переможцями з громадянської війни, як виникла потреба в надійному джерелі харчів. Вони обіцяли народу мир і хліб, тож мусили забезпечити хоч мінімальну кількість першого і другого, принаймні на якийсь час.

Ленінська держава являла собою набір активів для майбутньої економічної революції. Радянська держава визнавала існування націй, хоча марксизм обіцяв світ без них; радянська економіка дозволяла ринкові відносини, хоча комунізм обіцяв колективну власність. На момент смерті Леніна, в січні 1924 року, вже точилися дискусії про те, коли саме і в якій спосіб компроміси перехідного періоду приведуть до другої революції. Саме ця дискусія про новий радянський устрій визначила долю населення. У спадок від Леніна більшовикам дістався принцип «демократичного централізму» — переклад марксистської історіософії мовою бюрократичної реальності. Робітники представляли авангард історії; міцно згуртована комуністична партія представляла робітників; центральний комітет представляв партію; а політбюро, що складалося з кількох членів, представляло центральний комітет. Суспільство повністю підпорядковувалося державі, яку контролювала партія, на практиці керована кількома людьми. Дискусії між членами цієї маленької групи мали не так вузькополітичне, як широке історичне значення, а результати цих дискусій подавались як вердикт.

Вирішальну роль зіграла сталінська інтерпретація ленінської теоретичної спадщини. Коли в 1924 році Сталін заговорив про «соціалізм в окремо взятій країні», він мав на увазі, що Радянський Союз мусить будувати світле робітниче майбутнє без допомоги трудящих світу, що їх розділяють національні кордони. Комуністи розходилися в поглядах щодо пріоритетності аграрної політики, але вбачали в радянському селі джерело фінансування його ж руйнації. Де знайти початковий капітал для болісного переходу від аграрної до індустріальної економіки? Більшовики знайшли спосіб вилучити в селян «надлишок», який призначався для харчування дедалі чисельнішого робітничого класу і продажу за кордон в обмін на промислове обладнання. У 1927 році, коли державні капіталовкладення остаточно схилилися на користь індустрії, дискусія вступила у вирішальну фазу.

Дискусія стосовно модернізації була, головно, дуеллю між Троцьким і Сталіним. Троцький був найбільш заслуженим соратником Леніна, однак Сталін обіймав посаду генерального секретаря Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків) (ВКП(б)) і відповідав за партійну бюрократію. Контроль за партійними кадрами і практична хватка Сталіна на засіданнях ЦК допомогла йому вибратися на вершину. Він нічим не вражав у теоретичних дискусіях, але вмів зібрати коаліцію прихильників. Сталін спершу заручився підтримкою тих, хто виступав за поступову економічну трансформацію, і усунув від влади радикально налаштованих членів політбюро, а потім сам перейшов на радикальні позиції й розібрався зі своїми попередніми союзниками. На кінець 1927 року колишніх Сталінових конкурентів із лівого крила партії — Льва Троцького, Григорія Зинов'єва і Льва Каменева — виключили з партії. На кінець 1929 року Сталін перейшов на позиції знищених було опонентів і позбавився головного свого союзника з правого крила, Ніколая Бухаріна. Подібно до Зинов'єва і Каменева, Бухарін лишився в Радянському Союзі і втратив усяку владу. Сталін знайшов собі вірних прихильників у політбюро, зокрема Лазаря Кагановича і Вячеслава Молотова. Троцького вислали з країни.

Попри всю хитрість у політичних маніпуляціях, Сталін мусив довести, що дотримується обіцянок. У 1928 році почалася перша п'ятирічка, і Сталін виступив за колективізацію сільського господарства — селяни мали працювали під контролем держави, а зібраний ними урожай де факто перетворювався на державну власність. Земля, реманент і самі люди мали входити до одного колективного господарства, яке, вважалося, працюватиме ефективніше. Колгоспи організовувалися довкола машинно-тракторних станцій, які надавали їм новітню техніку, там же працювали політичні агітатори. Колективізація дозволяла державі контролювати сільськогосподарське виробництво, а отже, годувати робітників і заручатися їхньою підтримкою, а також експортувати продукцію за кордон, добуваючи в такий спосіб тверду валюту, яку можна було пустити на розвиток промисловості.

Щоб зробити колективізацію невідворотною, Сталін мусив послабити вільний ринок і замінити його державним плануванням. Його спільник Каганович заявив у липні 1928 року, що селяни «приховують зерно», і єдиний вихід — реквізувати їхні запаси. Щойно селяни побачили, що їхнє зерно можуть відібрати, вони воліли його ховати, а не продавати. Ринок ніби показав себе річчю ненадійною, хоча насправді винна була держава. Відповідно, Сталін отримав нагоду заявити, що головна проблема — нестабільний характер ринку, тож поставки продовольства має контролювати держава. Скидалося на те, що велика депресія доводила правоту Сталіна про ненадійність ринку. Чорного вівторка 29 жовтня 1929 року обвалився американський фондовий ринок. 7 листопада 1929 року, у дванадцяту річницю більшовицької революції, Сталін змалював соціалістичну альтернативу ринку, яку буде швидко побудовано в Радянському Союзі завдяки його політиці. Він пообіцяв, що 1930-й стане «роком великого перелому», а колективізація принесе спокій і процвітання. Зі старим селом буде покінчено. Революцію в місті буде завершено тоді, коли робітники матимуть достатньо харчів, вироблених упокореним селянством. Ці робітники створять перше соціалістичне суспільство в історії і потужну державу, здатну захиститися від іноземних ворогів. Виступивши за модернізацію, Сталін водночас висловив свої претензії на владу.


Поки Сталін вів свою роботу, Гітлер збирався з силами. Заки Сталін створював інституційний фундамент революції і тим самим утверджувався на чолі однопартійної держави, Гітлер будував свою політичну кар'єру, відкидаючи наявні інституції. Більшовики успадкували традицію «дебатуємо-а-потім-виконуємо», що склалася за роки нелегальної роботи в Російській імперії. Націонал-соціалісти (нацисти) практично не мали традицій суворої дисципліни чи конспіративної роботи. Подібно до більшовиків, вони відкидали демократію, але не в ім'я партії, яка розуміла хід історії, а в ім'я лідера, який найкраще виражав волю нації. Світовий устрій створили не капіталісти-імперіалісти, як вважали більшовики, а змовники-євреї. Проблема сучасного суспільства полягала не в тому, що концентрація власності привела до панування одного класу, а в тому, що євреї контролюють і фінансовий капіталізм, і комунізм, а отже, Америку, Велику Британію і Радянський Союз. Комунізм — це просто єврейська казочка про недосяжну рівність, задумана для того, щоб поставити наївних європейців у єврейське ярмо. Відповідь на безжальний єврейський капіталізм і комунізм — лише націонал-соціалізм, який означав відновлення справедливості для німців коштом інших.

У демократичні 1920-ті роки нацисти воліли наголошувати, що їхні позиції мають багато спільного з поглядами інших німців. Гітлерова націонал-соціалістична партія, подібно до більшості інших німецьких партій 1920-х років, не сприймала умов Версальського договору. Нацисти особливо переймалися східною місією німців: там німецькі солдати здобули перемогу в Першій світовій війні, там 1918 року вони мали великі окупаційні зони в Польщі, Білорусі, Україні та Прибалтиці. На відміну від європейських конкурентів, Франції та Великої Британії, Німеччина не побудувала великої світової імперії, а, програвши війну, втратила і скромні заморські володіння. Тим більше її приваблювали східноєвропейські землі. Радянський Союз, який нацисти вважали нелегітимним і деспотичним єврейським режимом, мусив упасти. Польщу, яка стояла на шляху Німеччини до втілення її історичної долі на сході, слід було усунути. Вона не мала бути перешкодою для німецької влади: Польщі в майбутній війні на сході відводили роль або слабкого союзника, або переможеного суперника.

У листопаді 1923 року Гітлер учинив невдалу спробу перевороту, після якої ненадовго потрапив у в'язницю. Основні засади націонал-соціалізму сформулював сам Гітлер, але на переворот його надихнув успіх італійських фашистів, якими він захоплювався. За рік до того Беніто Мусоліні захопив владу в Італії в результаті «маршу на Рим», що його безуспішно намагався повторити Гітлер у Мюнхені. Італійські фашисти, так само як нацисти Гітлера, ставили національну волю понад нудні політичні компроміси. Мусоліні, а слідом за ним і Гітлер, використовували факт існування Радянського Союзу як внутрішньополітичну карту. Попри те, що обидва діячі захоплювалися цілеспрямованістю Леніна і однопартійною державою, вони використовували загрозу комуністичної революції як аргумент у своїй політиці. Ці двоє людей у багатьох аспектах відрізнялися між собою, але обидва репрезентували новий різновид європейської правиці, яка природно вважала комунізм найбільшим ворогом і водночас наслідувала окремі моменти комуністичної політики. Подібно до Мусоліні, Гітлер був прекрасним промовцем і чільною особою в націонал-соціалістичному русі. Вийшовши з в'язниці у грудні 1924 року, він без особливих проблем повернув собі лідерство в нацистській партії.

Сталін утвердився при владі у другій половині 1920-х років, великою мірою завдяки людям, яких він призначив на посади в розрахунку на їхню підтримку. Гітлеру створювала підтримку особиста харизма, він очікував, що колеги і прихильники практикуватимуть політику й мову, суголосну його риториці та уявленням. Сталін використовував марксистську теорію як необхідний засіб для входження у владу й захисту своєї політики, але до 1933 року не мав змоги інтерпретувати марксизм на власний розсуд. Гітлер, навпаки, надихав інших вести для нього практичну політику. У в'язниці він написав перший том автобіографічного маніфесту «Mein Kampf» («Моя боротьба»). У цьому та інших текстах (зокрема у так званій «Другій книзі») він недвозначно виклав свої наміри, але вони не становили якогось твердого канону. Сталіна спершу стримувало те, що його товариші можуть зробити, а потім те, що вони можуть сказати. Гітлер ніколи не мусив підтримувати навіть видимість діалогу чи послідовної позиції.

Після виходу з в'язниці Гітлер зважився на певний компроміс із німецькою республікою. Як лідер націонал-соціалістичної партії він почав практикувати парламентську політику, але її мета зводилася лише до поширення пропаганди, ідентифікації ворогів і наближення до інститутів влади. Він намагався не ризикувати своєю свободою, навіть коли нацисти-депутати скандалили з лівими опонентами. У 1928 році, після того як німецька економіка кілька років підряд показувала ріст, нацисти отримали в парламенті лише дванадцять місць, здобувши 2,6 % голосів виборців. Потім прийшла Велика депресія, яка обернулася для Гітлера ще більшим козирем, ніж для Сталіна. Крах німецької економіки породив привид комуністичної революції; і одне, й інше допомогло Гітлеру прийти до влади. Міжнародна економічна криза ніби виправдовувала радикальні зміни. Гіпотетична революція на чолі з великою Комуністичною партією Німеччини породила страх, що його Гітлер конвертував у націоналізм. У вересні 1930 року нацисти здобули 18 відсотків голосів і отримали 107 місць, а в липні 1932 року взагалі виграли вибори, здобувши понад 37 відсотків голосів.

У 1932 році парламентські вибори в Німеччині радше демонстрували ступінь народної підтримки, аніж відкривали прямий шлях до влади, адже демократія в країні існувала лише формально. Попередні два роки голова уряду (канцлер) змушував президента підписувати укази, які мали силу закону. У 1932 році парламент (рейхстаг) збирався лише тринадцять разів. У січні 1933 року Гітлера призначили канцлером за підтримки консерваторів і націоналістів, які вважали, що він допоможе їм усунути від влади потужну німецьку лівицю. На їхній подив, Гітлер оголосив дострокові вибори й використав нову посаду для утвердження гегемонії своєї партії над німецьким суспільством. 5 березня 1933 року оголосили результати виборів: нацисти здобули переконливу перемогу над соціал-демократамиій комуністами — 43,9 відсотка голосів, 288 із 647 місць у рейхстагу.

Навесні 1933 року Гітлер перекроював політичну систему в Німеччині — тоді ж Сталін утверджував свою владу в Радянському Союзі.
* * *

У 1933 році скидалося на те, що радянський і нацистський уряди можуть дати собі раду зі світовою економічною кризою. Обидві країни випромінювали динамізм, в той час як ліберальні демократії ледве зводили кінці з кінцями й рятували населення від злиднів. Більшість європейських урядів, у тому числі й німецький до 1933 року, мали дуже обмежений набір рецептів від економічної кризи. Домінував погляд, що слід збалансувати бюджет і обмежити грошову масу. Але це, як нам тепер відомо, лише погіршувало ситуацію. Велика депресія дискредитувала політичні рецепти кінця Першої світової війни: вільний ринок, парламентаризм, національну державу. Ринок спіткала катастрофа, парламент нічим не міг зарадити, а національній державі бракувало засобів, щоб захистити своїх громадян від злиднів.

Нацистській радянські ідеологи мали свою відповідь на питання, кого звинувачувати у Великій депресії (євреїв-капіталістів або просто капіталістів), і справді радикальні підходи до політичної економії. Нацисти й радянське керівництво не лише заперечували юридичний і політичний повоєнний устрій, вони також ставили під сумнів його економічні та соціальні основи. Вони приглядалися до економічних і соціальних коренів повоєнної Європи й переосмислювали життя та роль людей, які працювали на землі. В 1930-х роках селяни все ще становили більшість населення майже по всій Європі, орна земля була цінним природним ресурсом, який підтримував економіку, котра все ще спиралася на працю тварин і людей. Калорії в ті часи рахували, хоч і з іншою метою, ніж це роблять нині: економісти-планувальники мали бути певні, що населення буде нагодоване, живе і здатне до продуктивної праці.

Більшість країн Європи не мали якихось планів соціальної трансформації, а тому не могли в цьому плані конкурувати з нацистами та більшовиками, або щось їм протиставити. У 1920-х роках Польща та інші нові держави у Східній Європі намагалися провести земельну реформу, але це проблеми не розв'язало. Землевласники докладали зусиль, щоб зберегти свою власність, а банки й держава не особливо підтримували селян. Кінець демократії в регіоні (за винятком Чехословаччини) спершу ніяк не вплинув на осмислення економічних проблем. Авторитарні режими в Польщі, Угорщині та Румунії охоче кидали опонентів у в'язниці та вдавалися до пишної національної риторики. Але все це мало допомагало новій економічній політиці в час Великої депресії.

У 1933 році радянська і нацистська альтернативи демократії полягали у відмові від простої земельної реформи, яку дискредитували невдалі демократії. Гітлер і Сталін, попри всю відмінність між ними, однаково вважали, що корінь проблеми — аграрний сектор, а розв'язок — рішуче втручання держави. Якщо держава зможе провести кардинальні економічні перетворення, вони стануть основою нової політичної системи. Сталінський підхід полягав у колективізації сільського господарства, про це почали відкрито говорити після старту в 1928 році першої п'ятирічки. Радянське керівництво дало змогу селянам у 1920-х роках господарювати на свій розсуд, але на початку 1930-х у них відібрали землю: було створено колективні господарства, в яких селяни працювали на державу.

Гітлерова відповідь на селянське питання була умоглядна і, крім того, добре закамуфльована. Перед тим, як прийти до влади 1933-го, і навіть кілька років по тому, Гітлер нібито переймався становищем передовсім німецького робітничого класу, а дефіцит харчів збирався покривати за рахунок імпорту. Політика швидкого (і незаконного) озброєння покінчила зі списками безробітних, німецькі чоловіки опинилися в казармах або на оборонних заводах. Через кілька місяців після приходу Гітлера до влади почалися програми з громадських робіт. Здавалося навіть, що нацисти робитимуть для німецьких фермерів менше, ніж обіцяли. Хоча партійна програма нацистів обіцяла перерозподіл землі на користь бідніших фермерів, цей традиційний варіант земельної реформи тихенько забули після того, як Гітлер став канцлером. Він займався радше міжнародними угодами, аніж вирівнювальною аграрною політикою. Прагнув укласти торгівельні угоди зі східноєвропейськими сусідами, згідно з якими німецьку промислову продукцію мали обмінювати на продовольство. Аграрна політика Гітлера у 1930-ті роки трохи нагадувала Ленінову в 1920-ті: політичні підготування до безпрецедентних економічних перетворень. І націонал-соціалізм, і радянський комунізм обіцяли селянам ілюзію земельної реформи, але насправді накреслювали їм значно радикальніше майбутнє.

Справжня аграрна політика нацистів полягала у створенні імперії на східному прикордонні. Німецьке аграрне питання мало бути розв'язане не в самій Німеччині, а за кордоном: шляхом захоплення родючих земель у польських і радянських селян, яких чекала смерть, асиміляція, депортація і поневолення. Замість того, щоб імпортувати зерно зі сходу, Німеччина збиралася експортувати туди своїх селян. Вони мали колонізувати землі Польщі та західні райони Радянського Союзу. Гітлер говорив про потребу ширшого «життєвого простору» в загальних рисах, він ніколи не пояснював німецьким селянам, що має на увазі масштабну міграцію на схід; так само як більшовики ніколи прямо не говорили селянам, що ті мають віддати свою власність державі. Сталін розглядав кампанію колективізації початку 1930-х років проти власних селян як «війну» за хліб; Гітлер розраховував, що перемога у майбутній війні нагодує Німеччину. Радянська програма здійснювалася в ім'я загальнолюдських принципів, нацистський план завоювання Східної Європи втілювався заради панівної раси.

Гітлер прийшов до влади в Берліні, Сталін — у Москві, але плановані обома вождями радикальні перетворення стосувалися передусім земель, які лежали між їхніми країнами. Їхні владні утопії перетиналися на Україні. Гітлер пам'ятав, що ефемерне колоніальне утворення 1918 року слугувало німцям свого роду доступом до української житниці. В подібному ключі сприймав Україну і Сталін, який невдовзі по тому ніс у цей край революцію. Українські землі та селяни мали послужити справі побудови модерної індустріальної держави. Гітлер вважав колективізацію катастрофічною помилкою і наводив її як доказ краху всього радянського комунізму. Але не мав сумніву, що німці зроблять з України край молока й меду.

Для Гітлера і Сталіна Україна виступала не просто джерелом продовольства. Цей край відкривав їм можливість вирватися з гравітації традиційної економіки, врятувати країну від злиднів та ізоляції і змінити континент відповідно до свого бачення. Втілення їхніх програм і влади залежало від контролю над родючими українськими грунтами й мільйонами українських селян. У 1933 році українці мільйонами помиратимуть від голоду, найбільшого штучного голоду в історії людства. Це був початок особливого періоду в історії України, але далеко не кінець. У 1941 році Гітлер відібрав Україну в Сталіна і спробував реалізувати власний колоніальний проект, почавши з убивства євреїв і таборів для радянських військовополонених. Сталіністи колонізовували власну країну, нацисти колонізовували окуповану радянську Україну, а жителям України лишалися самі страждання. За ті роки, що Сталін і Гітлер були при владі, в Україні було вбито більше людей, ніж будь-де у Кривавих землях, в Європі і навіть у цілому світі.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28

Схожі:

Тімоті Снайдер криваві землі iconВідомі психологи: Ломрозо Чезаре та Лірі Тімоті
Чезаре Ломброзо народився в Італії у місті Верона 6 листопада 1835 р. У молодості Чезаре брав участь у русі за об'єднання країни,...
Тімоті Снайдер криваві землі iconТема. Українські землі під владою Російської та Австрійської імперій у першій половині ХІХ століття
Позначте назву української землі, де у 1810 – 1815 рр., І в 1831 р були «холерні бунти»
Тімоті Снайдер криваві землі iconУроків історії України клас. Тема Українські землі в XVI ст. Урок Вступ Формування картографічних знань та вмінь
Користуючись картою атласа «Українські землі в XVI — І половині XVII ст.», назвіть
Тімоті Снайдер криваві землі iconАнтропогенез як космологічно обумовлена еволюція життя на землі
Землі на хід еволюції розумного життя на нашій планеті. Обґрунтовується теза про взаємообумовленість космічного й божественного витоків...
Тімоті Снайдер криваві землі iconНаукова думка
Галичині й на Білій Русі. Це була його батьківщина й дідизна. Польський король затвердив за ним І за його родом ще й усю Лубенщину:...
Тімоті Снайдер криваві землі iconВірші Дмитра Павличка для дітей ( шукаємо рими)
Де зелені хмари яворів Заступили неба синій став, На стежині сонце я зустрів, Привітав його І запитав: — Всі народи бачиш ти з висот,...
Тімоті Снайдер криваві землі iconКонспект уроку природознавства в 5 класі Тема. Людина І Всесвіт. Астрономія наука, що вивчає Всесвіт. Мета
Всесвіту, портрети Миколи Коперника, Джордано Бруно, Галілео Галілея; малюнки із зображеннями уявлень давніх людей про форму та розміри...
Тімоті Снайдер криваві землі iconБіосфера — сфера життя, оболонка Землі, населена живими організмами. Біосфера — сфера життя, оболонка Землі, населена живими організмами
Біосфера з одного боку є середовищем життя,а з іншого-результатом життєдіяльності організмів
Тімоті Снайдер криваві землі iconО. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні

Тімоті Снайдер криваві землі iconУрок позакласного читання. «Тарас Шевченко жити буде, поки на землі житимуть люди …»
Тема уроку: Урок позакласного читання. «Тарас Шевченко жити буде, поки на землі житимуть люди …»


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка