Тімоті Снайдер криваві землі



Сторінка20/28
Дата конвертації14.04.2017
Розмір6.49 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   28

Післямова:

Людяність

Кожне із живих мало ім'я. Хлопчика, якому на полях марилася пшениця, звали Юзефом Соболевським. Він помер разом зі своєю матір'ю та п'ятьма братами і сестрами від голоду в 1933 році в голодній Україні. Єдиний брат, який пережив голод, помер від кулі 1937 року в Сталіновому Великому терорі. Лише сестра Ганна залишилася, щоб згадати про нього і його надію. Станіслав Вигановський був молодим чоловіком, що передбачав зустріч зі своєю заарештованою дружиною Марією «під землею». Обох їх у 1937 році в Ленінграді розстріляло НКВД. Польським офіцером, що писав про свою обручку, був Адам Сольський. Щоденник знайдено на його тілі після ексгумації його решток у Катині, де його розстріляли у 1940 році. Обручку він, ймовірно, заховав; його кати її, ймовірно, знайшли. Одинадцятилітньою дівчинкою, що вела нехитрий щоденник в обложеному і голодному Ленінграді у 1941 році, була Таня Савичева. Одна з її сестер спромоглася втекти по замерзлій поверхні озера Ладоги; Таня і решта родини померли. Дванадцятилітньою єврейською дівчинкою, що у 1942 році в Білорусі писала батькові про рови смерті, була Юніта Вишняцька. Її матір, що писала поруч із нею, звали Златою. Обох убито. «Прощавай навіки, — казав останній рядок Юнітиного листа. — Цілую, цілую».

Кожне із загиблих стало числом. Разом нацистський та сталіністський режими вбили на Кривавих землях понад 14 мільйонів осіб. Убивства почалися з політичного голоду, що його Сталін скерував на радянську Україну — і той забрав понад 3 мільйони життів. За ними прийшов Сталінів Великий терор 1937–1938 років, у якому розстріляли близько 700 тисяч осіб, переважно селян або представників національних меншин. Після цього росіяни і німці співпрацювали в знищенні Польщі і її освічених класів, убивши між 1939 та 1941 роками близько 200 тисяч людей. Після того, як Гітлер зрадив Сталіна і розпочав вторгнення в Радянський Союз, німці почали морити голодом радянських військовополонених і мешканців обложеного Ленінграда, вкоротивши понад 4 мільйони життів. У окупованому Радянському Союзі, окупованій Польщі й окупованих Балтійських державах німці розстріляли і вбили газом близько 5,4 мільйона євреїв. Німці й росіяни навзаєм провокували одне одного чинити дедалі більші злочини. Так, у партизанських війнах за Білорусь і Варшаву німці вбили близько півмільйона цивільних.

Спільним для цих злочинів було місце, спільним для них був час: Криваві землі між 1933 та 1945 роками. Опис їх є впровадженням підставової події в потік європейської історії. Без опису всіх великих убивчих політичних кроків у їхній спільній європейській історичній обстановці, порівняння між нацистською Німеччиною та Радянським Союзом приречені на неадекватність. Тепер, коли історію Кривавих земель дописано, залишається порівняння.


Нацистську та сталіністську систему необхідно порівнювати не так для того, щоб зрозуміти одну чи другу, як для того, щоб зрозуміти наші часи і самих себе. Ханна Арендт висловила цей аргумент у 1951 році, об'єднавши обидва режими означенням «тоталітаризм». Російська література XIX століття подарувала їй ідею «зайвої людини». Дещо згодом піонер-історик Голокосту Рауль Гілберг показав Арендт, як бюрократична держава могла знищувати таких людей у XX столітті. Ханна Арендт змалювала незабутній портрет сучасної зайвої людини, яка відчуває свою зайвість через тиск масового суспільства, і яку зайвою роблять тоталітарні режими, що спроможні помістити смерть у рамці історії про прогрес і щастя. Незабутнім стало змалювання Арендт вбивчої епохи: людей (як жертв, так і винуватців), що поступово втрачали свою людяність, гублячи її спершу в анонімності масового суспільства, а згодом у концентраційному таборі. Це потужний образ, і його слід виправити, перш ніж можна буде розпочати історичне порівняння нацистських та радянських убивств756.

Місця вбивств, що найлегше допасувати до цього наративу, — німецькі табори військовополонених. Ці табори були єдиними з усіх установ — чи то німецьких, чи радянських, — де метою концентрації було вбивство. Радянські військовополонені, зігнані докупи десятками тисяч, полишені без їжі й медичного нагляду, гинули швидко й у великих кількостях. Загинуло близько 3 мільйонів осіб, більшість із них — за декілька місяців. Та цей визначний приклад убивства через концентрацію мало стосується концепції модерного суспільства Ханни Арендт. Її аналіз скеровує нашу увагу до Берліна та Москви — столиць окремих держав, що уособлюють тоталітарну систему, і кожна з яких діяла над власними громадянами. Однак радянські військовополонені загинули унаслідок взаємодії обох систем. Осмислення Арендт тоталітаризму зосереджується на дегуманізації у межах сучасного масово-індустріального суспільства, а не на історичній взаємодії між німецькими та радянськими прагненнями та потугою. Засадничим моментом для цих солдатів було їхнє захоплення в полон — тут вони переходили з-під контролю своїх радянських офіцерів та НКВД під контроль Вермахту та СС. Їхню долю неможливо трактувати як поступове відчуження в межах одного модерного суспільства; доля ця була наслідком войовничого зіткнення двох суспільств і злочинної політики, що її Німеччина провадила на території Радянського Союзу.

Деінде концентрація переважно була не частиною вбивчого процесу, а методом виправлення умів і застосування фізичної праці. За значним винятком німецьких таборів військовополонених, ані німці, ані СРСР не вдавалися до концентрації з метою умисного вбивства. Табори частіше були альтернативою страті, ніж прелюдією до неї. Під час Великого терору в Радянському Союзі існувало два можливих вироки: смерть або ГУЛАГ. Перший вирок означав кулю в потилицю. Другий означав тяжку працю в далекій місцевості, у темній шахті, чи в зимовому лісі, чи у відкритому степу, але переважно означав і життя. Концентраційні табори і фабрики смерті під німецьким правлінням діяли за різними принципами. Заслання в концентраційний табір Бельзен означало одне, доправлення до фабрики смерті в Бєлжцю — щось інше. Перше означало голод і працю, але і ймовірність уціліти; друге означало негайну і певну смерть від задушення. Саме через це, за іронією, люди пам'ятають Бельзен і забувають Бєлжець.

Політика знищення також не постала з політики концентрації. Радянська система концтаборів була невід'ємною частиною політичної економії, що мала тривати. ГУЛАГ існував до, під час і після голоду початку 1930-х років; до, під час і після розстрільних операцій кінця 1930-х років. Свого найбільшого розмаху він досяг на початку 1950-х років, коли в СРСР припинили вбивати власних громадян у великих кількостях, і почасти саме з цієї причини. Німці розпочали масове вбивство євреїв улітку 1941 року в окупованому Радянському Союзі. Ці євреї гинули від куль над ямами, вдалині від системи концтаборів, що на той час діяла вже вісім років. За декілька днів у другій половині 1941 року німці розстріляли на сході більше євреїв, аніж мали в'язнів у всіх своїх концтаборах. Разові камери спершу створено не для концентраційних таборів, а для установ медичного вбивства в рамках програми «евтаназії». Слідом за газовими камерами пішли рухомі газові вантажівки, що їх застосовували для вбивства євреїв на радянському сході, тоді стаціонарна газова вантажівка у Хелмні, в якій гинули польські євреї з анексованих до Німеччини земель, тоді постійні газові установи у Бєлжцю, Собіборі та Треблінці в межах Генерал-губернаторства. Газові камери дозволили німцям поширити політику масового вбивства євреїв, що розпочалася в окупованому Радянському Союзі, на захід від лінії Молотова-Рібентропа. Переважна більшість загиблих у Голокості євреїв не бачила концентраційного табору757.

Образ німецького концтабору як найгіршого складника націонал-соціалізму є оманою, темним міражем над незвіданою пустелею. У ранні місяці 1945 року, з падінням німецької держави, в'язні есесівських концтаборів, переважно неєвреї, гинули у великих кількостях, їхня доля була подібною до долі в'язнів ГУЛАГу в Радянському Союзі між 1941 та 1943 роками, коли радянська система переживала стрес німецького вторгнення та окупації. Частину з цих голодних жертв американці й британці зняли на кіноплівку. Ці картини привели європейців та американців до хибних висновків щодо німецької системи. Наприкінці війни у концтаборах загинули сотні тисяч людей, але ці концтабори (на відміну від установ смерті) не будували для масового вбивства. Хоча частину євреїв засуджено до концтаборів як політв'язнів, а частину відсилали туди як робітників, концтабори призначалися переважно не для євреїв. Євреї, що потрапили в концтабори, належать до тих євреїв, що уціліли. У цьому криється ще одна причина, з якої концтабори здаються нам знайомими: їх описали уцілілі — люди, що зрештою загинули б від праці, але їх визволили в кінці війни. Німецька політика вбивства усіх євреїв Європи здійснювалася не в концтаборах, а над ровами, у газових вантажівках і на смертельних установах у Хелмні, Белжцю, Собіборі, Треблінці, Майданеку та Аушвіці758.

Як визнавала Ханна Арендт, Аушвіц був незвичайним поєднанням промислового таборового комплексу і установи вбивства. Аушвіц залишається водночас символом концентрації і винищення, а тому створює певне сум'яття. Спочатку в таборі були ув'язнені поляки, тоді радянські військовополонені, а тоді євреї та роми. Після додання фабрики смерті частину тих євреїв, що прибували сюди, відбирали для праці, змушували працювати до виснаження, а тоді відсилали до газових камер. Відтак прикладом аргументу Арендт про поступове відчуження, що завершується смертю, може слугувати передовсім Аушвіц. Така інтерпретація гармонізує з літературою про Аушвіц, що вийшла з-під пера уцілілих: Тадеуша Боровського, Примо Леві чи Елі Візеля. Однак такий розвиток подій є винятком. Він не передає звичний хід Голокосту, навіть у Аушвіці. Більшість із загиблих у Аушвіці євреїв гинули від газу безпосередньо по прибутті, не провівши ані дня в таборі. Подорож євреїв із табору до газових камер була лише невеликим розділом історії комплексу в Аушвіці і не є адекватним відображенням Голокосту чи масового вбивства загалом.

Аушвіц справді був значним місцем в історії Голокосту: тут свою смерть зустрів приблизно кожен шостий із загиблих євреїв. Та хоча фабрика смерті в Аушвіці припинила свою діяльність останньою, вона не втілювала вершину технології вбивства. Найдієвіші розстрільні загони вбивали швидше. Швидше гинули люди в голодних районах і швидше гинули люди у Треблінці. Найбільші єврейські спільноти Європи — польську і радяньску — знищено також передовсім не в Аушвіці. На той час, коли Аушвіц став найбільшою фабрикою смерті, більшість радянських і польських євреїв, що потрапили під німецьку окупацію, були вже мертві. Коли навесні 1943 року запрацювали газові камери і крематорії в Біркенау, понад 3/4 з усіх загиблих у Голокості євреїв уже не жили. Зрештою, переважна більшість — понад 90% — усіх зумисне вбитих нацистським та радянським режимами людей загинула до того, як свою смертоносну роботу розпочали газові камери в Біркенау. Аушвіц є кодою до фуги смерті.
Можливо, як стверджувала Арендт, масові вбивства, що провадилися нацистами й комуністами, були знаком якоїсь глибшої дисфункціональності модерного суспільства. Але перш ніж ми зробимо такі теоретичні висновки щодо модерності чи будь-чого іншого, ми мусимо зрозуміти, що власне сталося в плині Голокосту — і що сталося на Кривавих землях загалом. Наразі епоха масового вбивства у Європі потерпає від надмірного теоретизування і нерозуміння.

На відміну від Арендт, яка володіла надзвичайною обізнаністю в межах доступної документації, ми не бачимо, як виправдати цю непропорційність між теорією і знанням. Числа загиблих нам нині доступні — часом із більшою, часом із меншою точністю, але з точністю достатньою для того, щоб зрозуміти деструктивність обох режимів. Здійснюючи політику, що мала вбивати цивільне населення або військовополонених, нацистська Німеччина забрала близько 10 мільйонів життів на Кривавих землях (і близько 11 мільйонів загалом); Радянський Союз на чолі зі Сталіном відповідає за понад 4 мільйони смертей на Кривавих землях (і приблизно 6 мільйонів загалом). Якщо додати до цього числа передбачувані смерті внаслідок голоду, етнічних чисток і довгих ув'язнень у таборах, то Сталінова статистика зросте до близько 9 мільйонів, а нацистська — до 12. Цю вищу межу ми ніколи не знатимемо з цілковитою певністю, зокрема через те, що мільйони цивільних, чиї смерті стали непрямим наслідком Другої світової війни, були у той чи інший спосіб жертвами обох систем.

Регіон, що найбільше постраждав як від нацистського, так і від сталінського режимів — Криваві землі: сьогодні це Санкт-Петербург із західним краєм Російської Федерації, більша частина Польщі, Балтійських держав, Білорусі та України. Саме тут сила і лють нацистського та радянського режимів перетнулися і вступили у взаємодію. Значення Кривавих земель не лише в тому, що більшість жертв були мешканцями цього регіону, але й у тому, що він став осердям різноманітної політики, що вбивала людей із інших місць. Так, німці вбили близько 5,4 мільйона євреїв. Понад 4 мільйони з них були мешканцями Кривавих земель: польськими, радянськими, литовськими та латвійськими євреями. Більшість із решти були євреями з інших східноєвропейських країн. Найбільша група єврейських жертв з-поза регіону, євреї угорські, загинула в Аушвіці, на Кривавих землях. Якщо додати Румунію та Чехословаччину, то східноєвропейські євреї становитимуть майже 90 % жертв Голокосту. Менші єврейські спільноти західної та південної Європи також привозили на смерть до Кривавих земель.

Рівно ж як єврейські жертви, жертви-неєвреї були або мешканцями Кривавих земель, або привезеними сюди вмирати. У таборах військовополонених, а також у Ленінграді та інших містах німці заморили голодом понад 4 мільйони осіб. Більшість жертв цієї політики зумисного вбивства голодом (хоч і не всі) були мешканцями Кривавих земель, близько мільйона становили радянські громадяни з-поза меж регіону. Жертви Сталінової політики масового вбивства жили по всіх закутках Радянського Союзу, найбільшої держави у світовій історії. Та навіть так лють Сталіна найболячіше вдарила по західному пограниччю Радянського Союзу, що лежить на Кривавих землях. Під час колективізації СРСР заморив голодом понад 5 мільйонів людей, більшість із них у Радянській Україні. Офіційні радянські записи показують убивство 681 691 особи у Великому терорі 1937–1938 років. Непропорційно велика частка цих осіб були радянськими поляками або ж селянами з радянської України. Обидві з цих груп мешкали на західних територіях Радянського Союзу, а отже, у Кривавих землях. Самі по собі ці числа не становлять порівняння між двома системами, але можуть — а може, мусять — слугувати відправною точкою759.


У травні 1941 року Ханна Арендт емігрувала до Сполучених Штатів, де звернула всю глибину свого німецького філософського вишколу на питання походження націонал-соціалістичного та радянського режимів. Через декілька тижнів після її від'їзду Німеччина напала на Радянський Союз. У Європі нацистська Німеччина і Радянський Союз постали окремо, а тоді уклали між собою союз.

У Європі Василія Гросмана — засновника другої традиції порівняння — між Радянським Союзом та нацистською Німеччиною точилася війна. Гросман, автор художніх творів, що став радянським воєнним кореспондентом, бачив чимало важливих битв на Східному фронті, а також сліди всіх найбільших німецьких (і радянських) злочинів. Як і Арендт, він намагався зрозуміти німецьке масове вбивство євреїв на сході в універсальних термінах. Для нього це означало передовсім не критику модерності як такої, а засудження фашизму і Німеччини. У ту мить, коли Арендт опублікувала свої «Витоки тоталітаризму», Гросман позбувся цих політичних рамців через особистий досвід антисемітизму в Радянському Союзі. Відтак він зламав табу століття, помістивши злочини нацистського та радянського режимів на одних і тих самих сторінках, в одних і тих самих сценах двох романів, репутація яких з часом лише зростає. Гросман прагнув не провести аналітичне об'єднання обох систем у рамцях однієї соціологічної схеми (прикладом якої є тоталітаризм Ханни Арендт), а позбавити їх власних ідеологічних самообгрунтувань — і таким чином відкрити спільну для них нелюдяність.

У «Житті й долі» (роман завершено у 1959 році й опубліковано за кордоном у 1980-у) Гросман змушує одного з персонажів, такого-собі юродивого, на одному подиху згадати німецькі розстріли євреїв у Білорусі й канібалізм у Радянський Україні. У незавершеному на час смерті романі (1964 року) «Все тече», що вийшов друком за кордоном у 1970 році, він виказує обізнаність зі сценами з німецьких концтаборів для того, щоб порушити тему голоду в Україні: «А діти — ви бачили газетні фотографії дітей з німецьких таборів? Ці мали такий самий вигляд: голови важкі як ядра з гармат; тоненькі шийки, подібні до журавлиних; а на руках і ногах видно кожну кісточку. Кожну кісточку, що рухається під шкірою, і суглоби між ними». Гросман повертався до цього порівняння між нацистами і радянським режимом знову і знову — не для того, щоб розбурхати суперечку, а для того, щоб створити традицію760.

Як вигукує один із Гросманових персонажів, ключем до націонал-соціалізму та сталінізму була їхня здатність відбирати в груп людей право вважатися людьми. Єдина можлива відповідь на це полягала в ненастанному ствердженні того, що це просто неправда. Євреї й куркулі «є людьми. Вони людські істоти. Тепер я розумію, що всі ми — людські істоти». Так література боролася проти того, що Арендт називала вигаданим світом тоталітаризму. Те, що людей вбивають у великих кількостях, стверджувала вона, можливе тому, що очільники, подібні до Сталіна з Гітлером, могли уявити собі світ без куркулів, або без євреїв, а тоді, бодай недосконало, підкорити реальний світ своєму баченню. Загибель втрачає свою моральну вагу не так тому, що її приховують, як тому, що вона наскрізь просякнута оповіддю, яка її спричинила. Так само й мертві втрачають свою людську природу; їх оживляють як безпомічних гравців у драмі прогресу — навіть тоді (або особливо тоді), коли цій історії опирається ідеологічний ворог. Гросман витягнув жертв із какофонії століття і додав їхні голоси до безкінечної полеміки.

Так, Арендт і Гросман дають нам дві прості ідеї. По-перше, легітимне порівняння нацистської Німеччини зі сталіністським Радянським Союзом мусить не лише пояснити злочини, а й прийняти людяність усіх, що були в них задіяні, разом із жертвами, винуватцями, пасивними спостерігачами й очільниками. По-друге, легітимне порівняння мусить починатися з життя, а не зі смерті. Смерть не є вирішенням, а лише суб'єктом. Вона мусить приносити неспокій, а не задоволення. Понад усе, вона не повинна бути завершальною риторичною фігурою, що приводить історію до визначеного кінця. Оскільки сенсу смерті надає життя, а не навпаки, то важливо спитати: як можна було (як можна) привести таку велику кількість людських життів до наглого кінця?

Як у Радянському Союзі, так і в нацистській Німеччині утопії спершу замислювалися, тоді коригувалися дійсністю, і нарешті впроваджувалися у вигляді масового вбивства — восени 1932 року у випадку Сталіна, восени 1941 року у випадку Гітлера. Сталінова утопія передбачала колективізацію Радянського Союзу за період від дев'яти до дванадцяти тижнів. Гітлерова утопія за той самий час передбачала завоювання Радянського Союзу. У зворотній перспективі обидві утопії видаються жахливо непрактичними. Та обидві утопії впроваджено в життя — під прикриттям великої брехні, навіть після того, як поразка була очевидною. Ретроспективні аргументи щодо слушності політики надавали мертві людські істоти. Таким чином Гітлер зі Сталіним поділяли певну політику тиранії. Спершу вони спричинили катастрофи, тоді звинуватили зручного ворога — і, нарешті, використали смерть мільйонів для підтвердження необхідності чи бажаності їхньої політики. Обидва мали трансформативну утопію, групу винних тоді, коли утопія виявлялася нездійсненною, а також політику масового вбивства як певний сурогат перемоги.

У ході як колективізації, так і «остаточного розв'язання», масові жертви потрібні були для того, щоб захистити очільника від немислимості помилок. Коли колективізація спричинила в радянській Україні спротив і голод, Сталін звинуватив куркулів, а також українців і поляків. Коли наступ Вермахту зупинено під Москвою, а американці вступили у Другу світову війну, Гітлер звинуватив євреїв. Рівно ж як куркулі, українці й поляки, понесли вину за перешкоди на шляху побудови радянської системи, євреї понесли вину за перешкоди на шляху її знищення. Сталін обрав колективізацію, Гітлер — війну, але обом очільникам, як і їхнім соратникам, простіше було перекласти відповідальність за пов'язані з колективізацією та війною катастрофи на когось іншого. Сталінову інтерпретацію застосовано для того, щоб виправдати заморення голодом України, а тоді — масові розстріли куркулів і представників національних меншин. Гітлерова інтерпретація виправдала розстріли й газові камери для всіх євреїв. Після того, як колективізація принесла голодну смерть мільйонів, Сталін подав цю смерть як доказ успішної класової боротьби. Смерті євреїв від розстрілів, а тоді від газових камер Гітлер дедалі виразніше представляв як мету війни. Коли війну програно, масове вбивство євреїв він назвав своєю перемогою.

Сталін умів переформульовувати утопії. Сам сталінізм був відступом від поштовху до європейської революції, який надихав більшовиків у 1917 році, до захисту Радянського Союзу після того, як європейська революція не відбулася. Коли у 1920 році Червона армія не спромоглася поширити комунізм по Європі, Сталін запропонував запасний план: соціалізм побудують в одній країні — Радянському Союзі. Коли його п'ятирічний план побудови соціалізму приніс катастрофи, він очолив голодну смерть мільйонів. Тим не менш, розвиток подій він пояснював як складник політики, з якої він пожинав плоди як грізний батько нації і найбільша постать у політбюро. Напустивши НКВД на куркулів і представників національних меншин у 1937–1938 роках, він казав, що цей крок необхідний для безпеки батьківщини соціалізму. Після відступу Червоної армії у 1941 році, як і після перемоги у 1945 році, він апелював до російського націоналізму. Із початком Холодної війни він поклав провину за вразливість Радянського Союзу на євреїв (і, звісно, не лише на них).

Гітлер теж умів переглядати утопії. Десятки мільйонів смертей, що їх передбачав «план голоду» і генеральний план «Ост», стали мільйонами загиблих від політики голоду і депортацій. Тією мірою, що війна змусила його до значної зміни в мисленні, зміна ця стосувалася природи того, що нацисти називали «остаточним розв'язанням». Замість того, щоб чекати до перемоги на війні, перш ніж «вирішити» єврейську «проблему», Гітлер підтримав політику винищення під час самої війни. Вбивства євреїв у Радянському Союзі зросли у липні 1941 року, після місяця бойових дій, які не принесли вирішальних результатів, а тоді знову зросли, коли у грудні 1941 року не впала Москва. Політика вбивства частини євреїв спершу корінилася в риториці військової необхідності й була певним чином пов'язана з політичним та економічним плануванням. Та ескалація цієї політики після зміни військової ситуації і після того, як політичні та економічні плани полишено або відкладено, доводить, що знищення євреїв було для Гітлера самодостатньою метою.

Остаточна версія «остаточного розв'язання», на відміну від імпровізацій Сталіна, не мала на меті захист очільника системи. Вона була не так кроком у здійсненні логічного плану, як складником естетичного бачення. Початкові аргументи на користь убивства євреїв поступилися місцем неуникненному антисемітському закляттю про космічну єврейську змову, у боротьбі з якою виявлялася сама сутність німецької чесноти. Для Сталіна політична боротьба завжди мала політичне значення. Під цим оглядом його досягнення було майже протилежністю Гітлеровому. Тоді як Гітлер перетворив республіку на революційну колоніальну імперію, Сталін переклав поетику революційного марксизму на мову тривалої повсякденної політики. Сталінів класовий конфлікт завжди можна було проголосити публічно як радянську лінію; радянських громадян та іноземних комуністів до Сталіна приковував логічний ланцюг. Для Гітлера чеснотою була сама боротьба, — а боротьба, що винищувала євреїв, лише віталася. Якщо німці зазнали поразки, то в цьому була їхня провина.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   28

Схожі:

Тімоті Снайдер криваві землі iconВідомі психологи: Ломрозо Чезаре та Лірі Тімоті
Чезаре Ломброзо народився в Італії у місті Верона 6 листопада 1835 р. У молодості Чезаре брав участь у русі за об'єднання країни,...
Тімоті Снайдер криваві землі iconТема. Українські землі під владою Російської та Австрійської імперій у першій половині ХІХ століття
Позначте назву української землі, де у 1810 – 1815 рр., І в 1831 р були «холерні бунти»
Тімоті Снайдер криваві землі iconУроків історії України клас. Тема Українські землі в XVI ст. Урок Вступ Формування картографічних знань та вмінь
Користуючись картою атласа «Українські землі в XVI — І половині XVII ст.», назвіть
Тімоті Снайдер криваві землі iconАнтропогенез як космологічно обумовлена еволюція життя на землі
Землі на хід еволюції розумного життя на нашій планеті. Обґрунтовується теза про взаємообумовленість космічного й божественного витоків...
Тімоті Снайдер криваві землі iconНаукова думка
Галичині й на Білій Русі. Це була його батьківщина й дідизна. Польський король затвердив за ним І за його родом ще й усю Лубенщину:...
Тімоті Снайдер криваві землі iconВірші Дмитра Павличка для дітей ( шукаємо рими)
Де зелені хмари яворів Заступили неба синій став, На стежині сонце я зустрів, Привітав його І запитав: — Всі народи бачиш ти з висот,...
Тімоті Снайдер криваві землі iconКонспект уроку природознавства в 5 класі Тема. Людина І Всесвіт. Астрономія наука, що вивчає Всесвіт. Мета
Всесвіту, портрети Миколи Коперника, Джордано Бруно, Галілео Галілея; малюнки із зображеннями уявлень давніх людей про форму та розміри...
Тімоті Снайдер криваві землі iconБіосфера — сфера життя, оболонка Землі, населена живими організмами. Біосфера — сфера життя, оболонка Землі, населена живими організмами
Біосфера з одного боку є середовищем життя,а з іншого-результатом життєдіяльності організмів
Тімоті Снайдер криваві землі iconО. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні

Тімоті Снайдер криваві землі iconУрок позакласного читання. «Тарас Шевченко жити буде, поки на землі житимуть люди …»
Тема уроку: Урок позакласного читання. «Тарас Шевченко жити буде, поки на землі житимуть люди …»


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка