Тімоті Снайдер криваві землі



Сторінка21/28
Дата конвертації14.04.2017
Розмір6.49 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   28

Сталін був спроможний втілювати свій уявний світ у життя, але за необхіності вмів стримуватися. За допомогою здібних соратників на кшталт Гайнриха Гімлера та Райнгарда Гайдриха Гітлер переходив від одного уявного світу до іншого і тягнув за собою значну частину німецького народу.
Лише рішуче прийняття спільних рис нацистської та радянської систем дозволяє зрозуміти відмінності між ними. Обидві ідеологічні системи противилися лібералізмові та демократії. У обох системах значення слова партія було зворотнім. Тут партія — зазвичай одна з багатьох груп, що змагаються за владу відповідно до прийнятих правил — стала групою, що визначає правила. Як нацистська Німеччина, так і Радянський Союз були однопартійними державами. У обох державах партія відігравала чільну роль у питаннях ідеології та соціальної дисципліни. Політична логіка партії вимагала виключення чужих, а економічна еліта партії вважала певні групи людей зайвими або шкідливими. Відповідальні за економічне планування члени обох адміністрацій вважали, що в селі жило більше людей, ніж необхідно. Сталінська колективізація усунула з села зайвих селян, скерувавши їх на працю в міста, або ж у ГУЛАГ. Якщо вони вмирали від голоду, це не мало великого значення. Гітлерова колонізація передбачала голодну смерть і депортацію десятків мільйонів людей761.

Політична економія як комуністів, так і нацистів залежала від колективів, що контролювали соціальні групи і відбирали їхні ресурси. Колгосп, що від 1930 року слугував Сталінові для великого перетворення радянського села, із 1941 року застосовувала німецька окупаційна влада. У окупованих польських, литовських, латвійських та радянських містах німці запровадили нову форму колективу — гетто. Міські єврейські гетто, що початково мали бути пунктами переселення, стали зонами видобуття єврейської власності та єврейської робочої сили. Номінальна єврейська влада в гетто — юденрат — була, як правило, доволі надійною, коли йшлося про збір «внесків» і організацію робітничих бригад. Адміністраторами як у гетто, так і в колгоспах були місцеві люди. Як нацистська, так і радянська система розбудували великі системи концтаборів. Якби Гітлер міг, то застосовував би радянські табори для заслання євреїв та інших гаданих ворогів, проте Німеччина не завоювала достатньо великого обсягу території Радянського Союзу, щоб уможливити такі кроки.

Хоча знаряддя експлуатації на місцях мали однаковий вигляд, а часом і були однаковими, вони слугували для здійснення різних візій майбутнього. За візією націонал-соціалістичною, нерівність між групами була природною і бажаною. Існуючі у світі нерівності, такі як нерівність між багатшою Німеччиною і біднішим Радянським Союзом, слід було помножувати. Радянська система, ширячись, несла іншим радянську версію рівності. Драматичнішого плану за цей не було, а драматичність цього була цілком достатньою. Коли радянська система стикалася з кочівниками, то змушувала їх осідати. Коли стикалася з селянами, то змушувала їх постачати державі продовольство. При зіткненні з націями вона знищувала їхні вищі класи шляхом кооптації, депортації чи вбивства. При зустрічі із вдоволеними суспільствами вона вимагала, щоб ті прийняли радянську систему як найкращий із можливих світів. У цьому особливому розумінні радянська система була системою інклюзивною. Тоді як німці не допускали більшість населення своєї імперії до рівноправного членства в державі, комуністи у свою версію рівності включали майже всіх.

Сталін, так само, як Гітлер, говорив про ліквідації і чистки. Та сталіністське обгрунтування знищення було завжди пов'язане з обороною радянської держави, або ж поступом соціалізму. У рамцях сталінізму масові вбивства не могли бути нічим іншим, як успішним захистом соціалізму або ж складником в історії поступу до соціалізму; вони ніколи не становили із себе суті політичної перемоги. Сталінізм був самоколонізаційним проектом, що поширився тоді, коли це дозволили обставини. Натомість нацистська колонізація цілковито залежала від негайного і повного підкорення величезної нової імперії на сході, що за розміром залишала б довоєнну Німеччину далеко позаду. Нацистська колонізація передбачала знищення десятків мільйонів цивільних. На практиці німці переважно вбивали людей, що не були німцями; тоді як комуністи вбивали головно людей, що були радянськими громадянами.

Радянська система була найсмертоноснішою тоді, коли Радянський Союз не був у стані війни. Натомість нацисти до початку війни вбили лише декілька тисяч осіб. Під час завойовницької війни Німеччина вбила мільйони людей швидше за будь-яку іншу державу в історії (до того часу)762.
З великої відстані в часі, ми можемо вирішувати, порівнювати нацистську систему з радянською чи ні. Сотні мільйонів європейців, чиїх життів торкнулися обидва режими, не могли дозволити собі таку розкіш.

Порівняння між очільниками і системами розпочалися в ту ж мить, коли Гітлер прийшов до влади. Між 1933 та 1945 роками сотні мільйонів європейців мусили зважувати те, що їм було відомо про націонал-соціалізм та сталінізм, щоб приймати рішення, які часто вирішували їхню долю. Це стосувалося безробітних німецьких робітників на початку 1933 року, які мусили вибирати, чи голосувати за соціал-демократів, комуністів чи нацистів. Це стосувалося голодуючих українських селян, частина яких сподівалася на німецьке вторгнення, що поклало б край їхній біді. Це стосувалося європейських політиків другої половини 1930-х років, які мусили вирішувати, вступати їм у Сталінові народні фронти чи ні. Ця дилема була гостро відчутною у Варшаві, де польські дипломати намагалися втримати рівну відстань між потужними німецьким та радянським сусідами в надії уникнути війни.

Коли у 1939 році німці й росіяни разом напали на Польщу, польські офіцери мусили вирішувати, кому їм здаватися. Польські євреї (та інші польські громадяни) мусили вирішувати, чи слід їм тікати до іншої зони окупації. Після того, як у 1941 році Німеччина напала на Радянський Союз, частина радянських військовополонених зважувала ризик колаборації з німцями проти ймовірної голодної загибелі в таборах. Білоруська молодь мусила вирішувати, приєднуватися до радянських партизанів, чи до німецької поліції-доки їх не почали силоміць зганяти до одних чи до інших. Євреї у Мінську в 1942 році мусили вибирати між подальшим перебуванням у гетто і втечею до лісу в пошуку радянських партизанів. У 1944 році командувачі польської Армії крайової мусили приймати рішення щодо того, чи слід їм спробувати визволити Варшаву від німців самотужки, чи чекати на радянську армію. Більшість із уцілілих в українському голоді 1933 року пізніше зазнали німецької окупації; більшість уцілілих у німецьких голодних таборах 1941 року згодом повернулися до Сталінового Радянського Союзу; більшість із тих уцілілих у Голокості осіб, що залишилися в Європі, досвідчили також і комунізм.

Ці європейці, що заселяли ключову частину Європи у ключовий час, були приречені порівнювати. Нам, за бажання, доступна можливість розважати над двома системами в ізоляції; люди, що зазнали дію цих двох систем, пережили їх перетин і взаємодію. Іноді нацистський та радянський режими були союзниками — зокрема у спільній окупації Польщі. Часом, навіть як вороги, вони мали узгоджувані цілі — наприклад, коли Сталін вирішив не допомагати варшавським повстанцям у 1944 році, дозволивши німцям убити людей, які згодом противилися б комуністичному правлінню. Саме в цьому полягає суть того, що Франсуа Фюре назвав їхньою «войовничою співучастю». Часто німці й росіяни нацьковували одне одного на загострення, що забирало більше життів, аніж забрала б політика якоїсь однієї з цих держав. Найкращою нагодою для кожного очільника спокусити іншого на ще більшу брутальність була партизанська війна. Починаючи з 1942 року, Сталін заохочував партизанські акції на окупованій території радянської Білорусі, знаючи, що ці акції накличуть на його ж громадян масову відплату. Гітлер вітав можливість убивати «всіх, хто бодай подивиться на нас криво»763.

Під час Другої світової війни Криваві землі побачили не одне вторнення, а два або три; не один окупаційний режим, а два чи три. Масові вбивства євреїв почалися тоді, коли німці увійшли на землі, що їх щойно — якісь декілька місяців перед тим — анексували до своєї держави росіяни. Із цих земель росіяни лише якісь декілька тижнів перед тим депортували десятки тисяч людей; тут вони лише за декілька днів до того розстріляли тисячі в'язнів. Німецькі айнзацгрупи спромоглися змобілізувати місцевий гнів за загибель в'язнів від рук НКВД. Близько 20 тисяч євреїв, що загинули в цих поставлених погромах, становили лише малесеньку часточку — менше піввідстотка — від усіх жертв Голокосту. Та саме взаємоперетин радянської та німецької влади дозволив нацистам пропагувати власний опис більшовизму як єврейської змови.

Інші випадки масових убивств теж були наслідками такого нагромадження нацистського та радянського правління. У окупованій Білорусі білоруси вбивали інших білорусів — хтось як поліцай на службі у німців, хтось як радянський партизан. У окупованій Україні поліцаї покинули німецьку службу, щоб приєднатися до національних партизанських загонів. Відтак ці люди вбили десятки тисяч поляків і українців в ім'я соціальної та національної революції. Таке нагромадження двох режимів могло також упливати на життя мільйонів осіб, що перебували на відстані тисяч миль від Кривавих земель. Величезні маси радянських громадян подалися з Кривавих земель на схід, у серце радянської держави, що не була здатна їх підтримувати. Рівень смертності в ГУЛАГу різко підскочив через брак їжі й організаційні проблеми, пов'язані з німецьким вторгненням. У висліді померло понад півмільйона осіб, які стали жертвами війни і обох режимів.

Навіть так уплив множинної тривалої окупації відчувався найдраматичніше на тих землях, що їх Гітлер спершу відступив Сталінові за умовами таємного протоколу, доданого до пакту про ненапад 1939 року; тоді відібрав від Сталіна впродовж перших днів вторгнення у 1941 році, а тоді знову віддав йому в 1944-му. Перед початком Другої світової війни ці землі належали незалежним Естонії, Латвії, Литві, а також східній Польщі. Попри те, що правили цими державами авторитарні націоналістичні режими, а популярний націоналізм безперечно набирав ваги, у всіх цих країнах упродовж 1930-х років від громадського неспокою чи дій держави загинуло не більше ніж декілька тисяч людей. За час радянського правління, між 1939 і 1941 роками, сотні тисяч мешканців цієї зони депортували до Казахстану та Сибіру, а десятки тисяч — розстріляли. Регіон був серцем єврейського поселення в Європі, й тутешні євреї опинилися в пастці, коли у 1941 році німці напали на нещодавно розширений Радянський Союз. Майже все автохтонне єврейське населення регіону загинуло. Саме тут українські партизани провадили етнічні чистки проти поляків у 1943 році, перш ніж від 1944 року радянські війська розпочали етнічну чистку проти і українців, і поляків.

Саме у цій зоні на схід від лінії Молотова-Рібентропа розпочався Голокост, і саме тут росіяни двічі посунули свої кордони на захід. У цій особливій смузі територій на Кривавих землях відбулася більшість енкаведистських гонінь 1940-х років, як і понад чверть німецьких убивств євреїв, як і масові етнічні чистки. Європа Молотова-Рібентропа була спільним витвором комуністів і нацистів.


Перетворення, що їх передбачали і Гітлер, і Сталін, були економічними, а наслідки їхньої економічної політики завдали найболючішого удару по Кривавих землях. Хоча між ідеологією націонал-соціалізму та сталінізму існували засадничі відмінності, укладачі як нацистських, так і радянських планів переймалися певними підставовими економічними проблемами; до того ж нацистські й радянські очільники існували в межах однієї і тієї ж світової політичної економії, яку прагнули змінити. Ідеологія не може функціонувати без економіки, а економіка в тому часі й місці була питанням контролю над територією. Пересування як плугів, так і військ усе ще залежало від людської і тваринної робочої сили. Капітал у ті часи був менш мобільним і більш дефіцитним. Їжа була природним ресурсом, так само, як нафта, мінерали і дорогоцінні метали. Глобалізацію спинила Перша світова війна, а вільну торгівлю ще більше стримала Велика депресія.

З марксистського погляду, селянські суспільства у модерному світі не мали права на існування. З нацистського погляду, слов'янські селяни (але не німецькі фермери) були зайвими. Німецькі фермери мали своїм потом і чужою кров'ю заплатити за родючу землю. Звісно, це були ідеологічні постави: але як і всі ідеології, вони випливали з певного розуміння економічних інтересів — і цьому розумінню відповідали. Із перетворенням теорії на практику нацистська колонізація і радянська самоколонізація могли функціонувати лише тоді, коли економічні інтереси та ідеологічні припущення напозір підтверджували одні одних. Очільникам, розробникам планів і вбивцям потрібно було не лише чути запах чорнила, а й бачити золото. Політика масового вбивства у виконанні як Гітлера, так і Сталіна демонструвала три економічні виміри: (1) вона була складником грандіозних планів політично-економічного перетворення; (2) вона була причиною модуляції політики масового вбивства (вгору і вниз); (3) вона була грабунком знизу, що відбувався під час і після масового вбивства.

За грандіозним планом Сталіна, колективізація сільського господарства мала перетворити Радянський Союз — більш чи менш у існуючих кордонах — на промислову потугу. Колективізація призвела до голоду, і цей голод Сталін свідомо скерував проти українців. Крім цього, колективізація посилила Великий терор, що спершу був скерований на відчужених селян, які могли стати на бік чужоземного загарбника. Грандіозний план Гітлера був більш чи менш зворотнім до цього. Гітлер хотів почати з терору за кордоном, зі знищення людей, яких вважав керівництвом Радянського Союзу, і повалення режиму. Тоді він мав намір експлуатувати колгоспи, щоб скеровувати надлишок зерна до Німеччини. За довший час він збирався створити величезну пограничну імперію, якою правили б німці, у якій не було б євреїв і була б лише невелика кількість слов'янських рабів. Гітлер завжди прагнув позбавити Європу від євреїв. Але він не правив би Польщею, Радянським Союзом і Балтійськими країнами, і не зміг би в цих країнах убити мільйони євреїв, якби з військовою потугою не пішов услід за цією візією східної колонізації.

Коли Гітлер і Сталін мусили вирішувати, на кого впаде тягар запланованих і незапланованих дефіцитів, то викривали і свої ідеологічні пріоритети. У 1933 році Сталін надавав більшу вагу прибуткам від експорту зерна, аніж життям мільйонів селян. Він вирішив, що селяни вмиратимуть, а також вирішив, які саме селяни вмиратимуть у найбільшій кількості — мешканці радянської України. Зерно, що могло врятувати їм життя, перед їхніми ж очима поїздами вивозили на південь, у чорноморські порти. Восени 1941 року Вермахт мав під своїм контролем величезну кількість полонених радянських солдатів. Більшості з них судилося загинути від голоду чи пов'язаних із голодом хвороб. Та навіть у Дулагах і Шталагах, де правилом було загальне вбивство, можна було простежити певні пріоритети. Євреїв розстрілювали відразу, росіян і білорусів із більшою ймовірністю морили голодом, етнічних німців (а пізніше українців) радше відбирали для праці.

Певний рівень адаптування до обставин можна завважити навіть у політиці німців щодо євреїв. Гітлер від початку мав намір усунути європейських євреїв, а вбивство їх стало його експліцитною політикою на кінець 1941 року. Тим не менш, навіть політику тотального знищення можна було адаптувати до економічних вимог моменту. Так, узимку 1941 року євреям Мінська збережено життя, щоб ті могли шити зимові шинелі й чоботи для оточеного Вермахту. Звісно, це не був жест людяності: Гітлер відіслав свою армію на війну без зимового спорядження, і потреба не дати їм замерзнути до смерті тимчасово переважила імператив убивати євреїв. Більшість із цих єврейських робітників згодом загинули. Влітку 1942 року потреба в їжі видавалася гострішою за потребу в робочій силі, з чого постав аргумент для прискорення політики вбивства євреїв окупованої Польщі в газових камерах. Від 1943 року важливішою за їжу видавалася робоча сила, тож іще живим євреям давали жити трохи довше і вбивали їх виснаженням від праці, а не кулями чи газом.

Масові вбивства надавали нагоди для грабунку і соціального вивищення. Ці нагоди прив'язували людей, що отримали від них зиск, до режиму, а іноді й до його ідеології. Депортація багатших селян у Радянському Союзі 1930-х років дозволила красти їхнє майно — так само, як це сталося з депортацією польських еліт десятиліттям раніше. Великий терор дозволив молодшим партійним кадрам зробити кар'єри після розстрілу чи депортації їхніх зверхників. Голокост дозволив неєвреям привласнити єврейські помешкання і домівки. Звісно, крали і самі режими. Поляки та інші східноєвропейці, що відбирали у євреїв, нерідко самі втратили свою власність на користь німців. Перед розстрілом польські офіцери в Катині мусили здати свої годинники і обручки. Німецькі діти носили шкарпетки розстріляних у Мінську єврейських дітей; німецькі чоловіки — годинники євреїв, розстріляних у Бабиному Яру; німецькі жінки — хутряні шуби єврейських жінок, розстріляних під Малим Трасцянцем.

Цветан Тодоров стверджував, що «з огляду на поставлені перед собою цілі, рішення Сталіна і Гітлера були, на жаль, раціональними». Це відповідало правді не завжди, але часто. Раціональність у розумінні Тодорова — тобто у вузькому економічному сенсі — стосується лише того, чи слушні засоби обрано для досягнення мети. Вона ніяк не стосується самої мети — прагнень цих очільників. Політичні цілі слід зважувати окремо, за якимось етичним критерієм. Суперечки про раціональність та ірраціональність не можуть замінити суперечки про правду і кривду. Увага нацистів (і комуністів) до міркувань економіки не пом'якшує злочинів їхніх режимів. Навпаки, вона виявляє спільну байдужість до окремих людських життів — байдужість не менш жахливу за будь-який інший чинник їхнього правління. Модуляція і грабунок лише додають підстав для морального засудження. Економічні міркування не витісняють ідеологію вбивчого расизму. Навпаки, вони підсилюють та ілюструють його силу764.
У колонізації ідеологія взаємодіє з економікою; в адмініструванні — з опортунізмом та страхом. У випадку як нацистів, так і комуністів періоди масового вбивства були водночас періодами завзятого чи принаймні рівномірного виконання адміністративних обов'язків. Найближче до спротиву зсередини бюрократичного апарату підійшли партійні діячі в радянській Україні на початку ери масового вбивства. Вони намагалися доповідати про голод. Рота їм швидко закрила погроза виключення з партії, арешту і депортації. Відтак частина людей, що посміли висловити сумніви, стала завзятими учасниками голодної кампанії. Під час Великого терору 1937–1938 років і першої хвилі убивств євреїв у 1941 році сигнали згори спричинили вбивства унизу, а нерідко — і прохання про підвищення квот. У НКВД в той самий час відбувалася чистка. У 1941 році в західних землях Радянського Союзу офіцери СС, так само як і офіцери НКВД на декілька років раніше, влаштували між собою змагання за те, хто вб'є більше людей і таким чином продемонструє більшу компетентність і відданість. Людські життя зведено до моменту задоволення, що його відчуває підлеглий, коли звітує зверхникові.

Звісно, СС і НКВД були своєрідними елітами, спеціально відсіяними та ідеологічно вишколеними. Коли застосовувалися інші кадри (поліцаї, солдати, місцеві колаборанти), то іноді потрібне було щось більше, ніж просто сигнал згори. Як Гітлер, так і Сталін надзвичайно вміло ставили організації перед моральними дилемами, у яких масове вбивство здавалося меншим злом. У 1932 році українські партійні діячі вагалися реквізувати зерно, але розуміли, що від виконання поставлених цілей залежать їхні кар'єри і життя. Не всі офіцери Вермахту схилялися морити голодом радянські міста; але коли вони вважали, що мусять обирати між радянським цивільним населенням і власним, то приймали рішення, яке здавалося очевидним. Серед населення риторика війни, чи радше попереджувального самозахисту, була переконливою — принаймні достатньо переконливою, щоб запобігти спротиву765.

У десятиліття, що минули після завершення ери масового вбивства в Європі, значну частину відповідальності покладено на «колаборантів». Класичним зразком колаборації були радянські громадяни, що під час Другої світової війни слугували німцям у функції поліцаїв чи охоронців. Серед їхніх обов'язків було вбивство євреїв. Майже ніхто з цих людей не колаборував з ідеологічних міркувань, і лише мала меншість мала бодай якісь політичні мотиви. Безперечно, поведінку когось із колаборантів мотивував політичний зв'язок із окупаційним режимом: прикладом можуть слугувати литовські націоналісти-втікачі від радянської окупації, яких німці у 1941 році привезли з собою до Литви. У східній Європі складно знайти приклад політичної колаборації з німцями, що не був би пов'язаний із попереднім досвідом радянського правління. Але навіть там, де якусь роль відігравала політика, ідеологічне об'єднання було неможливим: нацисти не могли вважати не-німців за рівних, а жодний бодай чогось вартий не-німецький націоналіст не приймав твердження про расову вищість німців. Ідеологія та інтереси нацистів і місцевих націоналістів часто перетиналися в питанні знищення Радянського Союзу, а також (рідше) в питанні вбивства євреїв. Значно більше колаборантів лише казали те, що від них хотіли почути, або ж не казали нічого і робили, як їм казали.

Місцеві поліцаї, що прислуговували німцям в окупованих радянській Україні та радянській Білорусі, не мали майже жодної влади в межах самих режимів. Звісно, вони не стояли на самому дні ієрархії — нижче за них були євреї, а також ті, що не були поліцаями. Але вони стояли достатньо низько для того, щоб їхня поведінка вимагала менших (а не більших) пояснень, ніж поведінка есесівців, партійців, солдатів і поліцаїв. Такого штибу місцева колаборація є явищем настільки ж (якщо не більш) передбачуваним, як покора перед владою. Німці, що відмовлялися розстрілювати євреїв, не відчували поважних наслідків. Натомість місцеві мешканці, що вирішували не вступати до поліції, або ж вийти з її лав, наражалися на ризики, невідомі німцям — голод, депортація, силувана праця. Радянський військовополонений, що годився на пропозицію німців колаборувати, міг уникнути голоду. Радянський селянин, що працював на поліцію, знав, що йому дозволять залишитися вдома, зібрати врожай, а його родина не голодуватиме. То був негативний опортунізм, надія уникнути ще гіршої особистої долі. Єврейські поліцаї у гетто уособлювали крайній варіант такого негативного опортунізму — навіть якщо врешті-решт їхні рішення не врятували нікого, навіть їх самих.

У межах радянської системи категорію «колаборантів» визначити важче. На відміну від німців, росіяни вбивали більшу кількість цивільного населення у мирний час, ніж у час війни, а окуповані землі здебільшого невдовзі або анексували до Радянського Союзу, або надавали їм формальний суверенітет. Разом з тим, певна політика в Радянському Союзі представлялася як «кампанії» і «війни». У цій атмосфері, зокрема, українських діячів комуністичної партії спонукали морити голодом своїх співгромадян. Незалежно від того, назвемо ми реквізицію їжі від голодуючих «колаборацією», чи ні, вона є вражаючим зразком режиму, що генерує співпрацю в політиці, за якою сусіди вбивають сусідів. Голод — справа неприємна, брутальна і тривала. Партійні діячі й місцеві посадовці мусили спостерігати за смертю знайомих людей — і спричиняти її. Арендт вважала колективізаційні голоди вступом до моральної ізоляції, за якої люди опинилися в безпомічному становищі перед лицем потужної модерної держави. Як розумів Лєшек Колаковський, це була лише половина правди. Участь у голоді практично всіх — під виглядом збирачів чи споживачів їжі — створила «новий вид моральної єдності»766.

Якби люди прислуговували режимам тільки внаслідок дослухання до власних, уже існуючих ідеологічних преференцій, то колаборація була б дуже обмеженою. Більшість нацистських колаборантів на Кривавих землях навчив Радянський Союз. У зоні, що лежала на схід від лінії Молотова-Рібентропа, національна незалежність поступилася спершу перед радянським правлінням, а лише тоді — перед німецьким. Частина людей у цій зоні колаборувала з нацистами через те, що раніше вже колаборували з комуністами. Коли на зміну радянській окупації прийшла окупація німецька, люди, що служили у радянській міліції, стали поліцаями на службі у німців. Місцеві мешканці, що колаборували з комуністами у 1939–1941 роках, знали, що зможуть очиститися перед німцями, вбиваючи євреїв. Частина українських націоналістів-партизанів у минулому служили і німцям, і росіянам. У Білорусі те, чи молоді чоловіки приєднаються до радянських партизанів, чи до німецької поліції, часто визначав випадок. Колишні радянські солдати, носії комуністичної доктрини обслуговували німецькі фабрики смерті. Убивці Голокосту, носії расистської доктрини, приєдналися до радянських партизанів.


Ідеології спокушають і тих, хто їх відкидає. Ідеологія, яку час чи сліпа прихильність очищає від економічних та політичних зв'язків, стає лише моралізаторським поясненням масового вбивства, яке зручним чином розділяє тих, що пояснюють, і тих, що вбивають. Бачити у винуватцях лише когось, хто носить не ті ідеї, а отже, з цієї причини є відмінним — зручно. Ігнорувати значення економіки і складність політики — чинники, що, можливо, об'єднують історичних винуватців і тих, що згодом споглядають їхні дії — заспокійливо. Значно привабливіше, принаймні сьогодні на Заході, ідентифікувати себе з жертвами, аніж розуміти історичні обставини, спільні для жертв, винуватців і спостерігачів на Кривавих землях. Охоронець у Треблінці, що вмикає мотор, або офіцер НКВД, що натискає на гачок — це не я. Це людина, що вбиває когось подібного до мене. Та немає певності в тому, що така ідентифікація себе з жертвами додає до нашого знання, або що таке відсторонення від убивці є етичною поставою. Зведення історії до моральних вистав зовсім не обов'язково додає комусь моралі.

На жаль, вимога статусу жертви сама собою не приносить здорових етичних рішень. Як Сталін, так і Гітлер у плині своєї політичної кар'єри називали себе жертвами. Вони переконували мільйони людей у тому, що і вони теж жертви — міжнародної змови капіталістів чи євреїв. Під час німецького вторгнення в Польщу німецький солдат вважав, що передсмертна гримаса поляка доводить ірраціональну ненависть його народу до німців. Під час голоду український комуніст бачив на власному порозі трупи голодних. Обоє змальовували себе жертвами. Жодна значна війна, жоден акт масового вбивства у XX столітті не відбулися без того, щоби агресори або винуватці спершу ствердили свою невинність і статус жертви. У XXI столітті спостерігаємо другу хвилю агресивних воєн, у яких очільники не лише представляють свої народи як жертв, а й відверто відсилають до масових убивств XX століття. Здатність людей суб'єктивно почуватися жертвами, мабуть, не має меж, а людей, які вважають себе жертвами, можна спонукати до вчинення актів надзвичайної жорстокості. Австрійський поліцай, що розстрілював немовлят у Могилеві, уявляв собі, що росіяни зроблять із його дітьми.

Жертви були людьми; справжнє ототожнення з ними означає розуміння їхніх життів, а не хапання за їхню смерть. За означенням, жертви — мертві, вони не можуть боронити себе від того, як їхні смерті використовують інші. Політику чи ідентичність легко освятити смертю жертв. Менш привабливою, але з морального боку нагальнішою проблемою є зрозуміти дії винуватців. Зрештою, моральна небезпека полягає зовсім не в тому, що хтось може стати жертвою. Вона полягає в тому, що хтось може стати винуватцем або пасивним спостерігачем. Спокусливим бачиться твердження, що нацистський убивця лежить поза розумінням. Цій спокусі під час війни піддалися видатні політики й інтелектуали — наприклад Едвад Бенеш та Ілля Еренбург. Президент Чехословаччини і радянсько-єврейський письменник виправдовували помсту німцям як таким. Люди, що називають інших недолюдьми — самі недолюди. Але якщо ми заперечимо людській істоті її людський характер, то унеможливимо етику767.

Піддатися спокусі, назвати інших людей недолюдьми — це крок у напрямку до нацистської постави, а не від неї. Проголосити інших людей поза розумінням означає покинути пошуки розуміння, а отже, покинути й історію.


Відкинути нацистів чи комуністів як людей, що лежать поза межами людських турбот і не піддаються історичному розумінню, означає потрапити в їхню моральну пастку. Безпечніша дорога пролягає через усвідомлення того, що мотиви масового вбивства — за всієї відразливості для нас — для них мали сенс. Гайнрих Гімлер казав, що добре бачити сотню, чи п'ять сотень, чи тисячу трупів, що лежать поруч один з одним. Він мав на увазі, що вбиваючи іншу людину, вбивця приносить у жертву власну душевну чистоту, а здійснення такої жертви піднімає вбивцю на вищий рівень моралі. То був вираз своєрідної відданості. То був приклад, хоча й крайній, нацистської цінності, яка не є нам цілком чужою — жертви особи в ім'я спільноти. Герман Герінг казав, що його совість звуть Адольф Гітлер. Для німців, які прийняли Гітлера за свого Очільника, велику вагу мала віра. Знайти більш невдалий об'єкт віри було навряд чи можливо, та сама сила віри була беззаперечною. Ганді завважив, що зло залежить від добра — у тому сенсі, що ті, хто готується до вчинення злих діл, мусять бути відданими одне одному й вірити у свою справу. Посвята і віра не роблять німців добрими, але все ж роблять людьми. Так само, як і всі, вони мали доступ до етичного мислення, попри те, що їхнє етичне мислення потерпало від жахливих помилок768.

Сталінізм теж був системою не лише політичною, а й моральною, у якій невинуватість і вина були категоріями не лише законодавчими, а й психічними, а моральне мислення було повсюдним. Молодий український діяч комуністичної партії, який відбирав їжу в голодних, був певен, що докладається до тріумфу соціалізму: «Я вірив, бо хотів вірити». Він виказував моральну чутливість, навіть якщо ця чутливість помилялася. Коли Маргарете Бубер-Нойман була у таборі ГУЛАГу в Караганді, інша ув'язнена сказала їй, що «не розбивши кількох яєць, не засмажиш яєчні». Численні сталіністи та їхні прибічники пояснювали, що втрати від голоду та Великого терору були необхідними для побудови справедливої й безпечної радянської держави. Сам розмах смерті, здавалося, додавав привабливості такій надії.

Але романтичне виправдання масового вбивства, яке каже, що слушно витлумачене нинішнє зло є майбутнім добром, є просто помилковим. Може, значно краще було б не робити взагалі нічого. Можливо, для досягнення бажаних цілей краще підійшла б м'якша політика. Вважати, що з великим прогресом мають бути пов'язані величезні страждання, означає погоджуватися на такий собі герметичний мазохізм: присутність болю є знаменням якогось іманентного або майбутнього добра. Самому пропонувати такі міркування є герметичним садизмом: якщо я зробив комусь боляче, то це тому, що існує якась відома мені вища мета. Оскільки Сталін представляв політбюро, яке представляло центральний комітет, який представляв партію, яка представляла робітничий клас, який представляв історію, то Сталін мав особливе право промовляти від імені історичної необхідності. Такий статус дозволив йому звільнити себе від будь-якої відповідальності і звинувачувати у своїх невдачах інших769.

Не можна заперечувати, що масовий голод несе із собою певного штибу політичну стабільність. Питання мусить полягати в іншому: чи бажаним є такий мир, чи мав би він бути бажаним? Терор і справді зміцнює певного штибу режим. Чи є такий режим кращим за інші? Убивства цивільних — в інтересах певного штибу очільників. Питання полягає не в тому, чи відповідає це історичній правді, чи ні. Питання полягає в тому, що є бажаним. Чи є ці очільники добрими очільниками, ці режими — добрими режимами? Якщо ні, то питання в тому, як запобігти такій політиці.


Наша сучасна культура пам'яті приймає за очевидне, що пам'ять стоїть на заваді вбивству. Якщо люди гинули в таких великих кількостях, то спокусливо думати, що вони мусили гинути за якусь трансцендентальну цінність, що цю цінність можна оприявнити, розвинути і зберегти у відповідній політичній пам'яті. Тоді трансцендентним виявляється національне. Мільйони жертв загинули, мабуть, для того, щоб Радянський Союз переміг у своїй Великій вітчизняній війні, або для того, щоб у власній праведній війні перемогла Америка. Європа мусила засвоїти свій урок пацифізму, Польщі потрібна була її легенда свободи, Україні — її герої, Білорусі треба було довести свою чесноту, а євреям — сповнити сіоністську долю. Та всі ці раціоналізації, хоч і передають важливі істини щодо національної політики і національної психології, мають мало спільного з пам'яттю як такою. Мертвих пам'ятають, але мертві не пам'ятають. Хтось інший мав над ними владу, хтось інший вирішив за них, як вони загинули. Згодом ми бачимо, як хтось інший визначає за них причину їхньої загибелі. Якщо сенс ми черпаємо з убивств, ризик полягає у спокусі думати, що більша кількість убивств принесе більше розуміння.

Можливо саме тут — між підрахунком мертвих і постійною реінтерпретацією цього підрахунку — лежить завдання історії. Лише історія масового вбивства може поєднати числа з пам'яттю. Без історії пам'ять стає приватною — сьогодні це означає національною. Числа, натомість, стають публічними — тобто знаряддям міжнародного змагання за мучеництво. Пам'ять належить мені, і я маю право діяти з нею, як забажаю; числа — об'єктивні, отож, ти мусиш прийняти мої числа незалежно від того, подобаються вони тобі, чи ні. Така логіка дозволяє націоналістові однією рукою обнімати себе, а іншою — бити свого сусіда. Після завершення Другої світової війни, і знову після падіння комунізму, націоналісти на Кривавих землях (і за їх межами) займаються перебільшенням кількісного страждання і таким чином претендують на мантію невинуватості.

У XXI столітті російські очільники пов'язують свою країну з більш чи менш офіційними числами радянських жертв Другої світової війни: 9 мільйонів загиблих на війні, від 14 до 17 мільйонів загиблих цивільних. Ці дані є об'єктом бурхливих суперечок. На відміну від більшості чисел, що їх подає ця книжка, вони є радше демографічною проекцією, ніж статистикою. Але, слушні вони чи ні, вони стосуються радянських жертв, а не російських. Якою б не була радянська статистика, статистика російська мусить бути значно, значно нижчою. Висока кількість радянських жертв містить Україну, Білорусь і балтійські держави. Особливу вагу мають землі, що їх Радянський Союз окупував у 1939 році — східна Польща, балтійські держави, північно-східна Румунія. Люди тут гинули у жахливо високих пропорціях, і численні жертви загинули не від німецького, а від радянського загарбника. Найважливішими у цих великих числах є євреї — не російські євреї, з яких загинуло лише близько 60 тисяч, — а євреї радянської України та радянської Білорусі (майже мільйон), а також ті, чиї землі окупував Радянський Союз, перш ніж їх убили німці (ще 1,6 мільйона).

Німці навмисно вбили близько 3,2 мільйона цивільних і військовополонених, що походили з радянської Росії — це навіть у абсолютних показниках менше, ніж кількість загиблих у радянській Україні, чи в Польщі — значно менших країнах із приблизно 1/5 від російського населення кожна. Вищі числа втрат серед російського цивільного населення, що їх інколи пропонують, можна (якщо вони точні) інтерпретувати в два можливі способи. Перша інтерпретація каже, що загинуло більше радянських солдатів, ніж на це вказує радянська статистика, отож, ці люди (що їх прибічники вищих чисел подають як цивільних) насправді були солдатами. Інша інтерпретація виходить із припущення, що ці люди (яких прибічники вищих чисел подають як воєнні втрати) не були безпосередніми жертвами німців, а натомість загинули від голоду, злиднів і радянських репресій під час війни. Друга альтернатива дозволяє припустити, що під час війни більше росіян померло неприродною смертю на землях, що їх контролював Сталін, аніж на землях, підконтрольних Гітлерові. Таке припущення цілком може відповідати дійсності, хоча вина за численні смерті є спільною770.

Згадаймо ГУЛАГ. Більшість радянських концтаборів лежали в радянській Росії — далеко за межами зони німецької окупації. Коли в червні 1941 року Німеччина напала на Радянський Союз, у ГУЛАГу перебувало близько 4 мільйонів радянських громадян. Понад 2,5 мільйона своїх громадян радянська влада засудила до ГУЛАГу під час війни. НКВД діяло всюди там, куди не дійшли німці, включно з обложеним і голодуючим Ленінградом. Між 1941 та 1943 роком зареєстровано смерті 516 841 в'язнів ГУЛАГу. Справжня кількість померлих могла бути вищою. Можна уявити, що цих сотень тисяч додаткових смертей не було б, якби німці не напали на Радянський Союз — однак ці люди не були б такими вразливими, якби не були в ГУЛАГу. Людей, що загинули в радянських концтаборах, не можна просто зачислити до жертв Німеччини, навіть якщо Гітлерова війна прискорила їхню загибель771.

Інші люди, наприклад, мешканці радянської України, зазнали більших страждань як від Сталіна, так і від Гітлера, аніж мешканці радянської Росії. У довоєнному Радянському Союзі росіяни мали значно нижчі шанси постраждати від Сталінового Великого терору (хоча російських жертв теж було немало), аніж невеликі національні меншини; крім цього, вони із значно нижчою ймовірністю, ніж українці чи казахи, страждали від голоду (хоча жертв голоду серед них теж не бракувало). У радянській Україні під німецькою окупацією впродовж значної частини війни було ціле населення, а рівень смертності тут був далеко вищий, аніж у радянській Росії. Землі нинішньої України впродовж ери масового вбивства лежали в осерді як сталіністської, так і нацистської вбивчої політики. Між 1933 і 1938 роками жертвами вбивчої політики Сталіна впало близько 3,5 мільйона осіб. Після цього, між 1941 і 1944 роками, ще 3,5 мільйона осіб впали жертвами вбивчої політики німців. Ще близько 3 мільйонів мешканців радянської України загинули в боях.

Тим не менш, незалежна Українська держава іноді вдавалася до політики перебільшення. В Україні — важливому місці як Сталінового голоду 1932–1933 років, так і Голокосту 1941–1944 років, — кількість українців, що загинули від першого, перебільшували до тієї міри, що вона перевищувала загальну кількість єврейських жертв останнього. Між 2005 і 2009 роками пов'язані з державними установами українські історики повторювали цифру у 10 мільйонів жертв голоду — без найменшої спроби це число обгрунтувати. На початку 2010 року офіційні обрахунки смертей від голоду тихо впали до 3,94 мільйонів. Таке схвальне (і незвичне) виправлення в менший бік наблизило офіційну поставу до істини. (Специфічність українського голоду заперечує нинішній президент цієї розділеної країни)772.

Білорусь була центром радянсько-нацистського зіткнення, і жодна країна не пережила під німецькою окупацією більшої біди. Пропорційно воєнні втрати тут перевищували воєнні втрати України. Навіть більшою мірою, ніж Польща, Білорусь зазнала соціального обезголовлення: спершу у 1937–1938 роках радянське НКВД убивало представників інтелігенції як шпигунів, а тоді, у 1942–1943 роках, радянські партизани вбили шкільних учителів як німецьких колаборантів. Столичне місто Мінськ було майже спустошене німецькими бомбардуваннями, втечею біженців та голодуючих і Голокостом; після війни його перебудовано як найвищою мірою радянську метрополію. Та навіть Білорусь не відходить від загальної тенденції. Під час Другої світової війни загинуло 20% від довоєнного населення білоруських територій. Тим не менш, молодь навчають, що загинув не кожен п'ятий, а кожен третій — і вона, схоже, вірить цій науці. Білоруський уряд, що пишається радянською спадщиною, заперечує вбивчий характер сталінізму і покладає всю провину на німців, або загальніше, на Захід773.

Перебільшення — явище, притаманне не лише пострадянському чи посткомуністичному просторові, як показує випадок Німеччини. Безперечно, німецькі порахунки з Голокостом — виняткові й парадигматичні. Проблема полягає не в цьому. Німецька пам'ять про німецькі масові вбивства євреїв є унікальним прикладом недвозначної політичної, інтелектуальної та педагогічної відповідальності за масове вбивство, а також головним джерелом надії на те, що інші суспільства колись підуть подібним шляхом. Однак німецькі журналісти і (деякі) історики перебільшують кількість німців, що загинули під час воєнної та повоєнної евакуації, втечі чи депортації після завершення Другої світової війни. Можна зустріти джерела, що необгрунтовано говорять про 1, або навіть 2 мільйони смертей.

Ще у 1974 році звіт західнонімецьких архівів встановлював кількість німців, що загинули під час утечі чи депортації з Польщі, на рівні 400 тисяч. Цей звіт розкритиковано, оскільки згадані в ньому числа були занизькими, щоб слугувати політичній меті удокументування жертовності. Той самий звіт говорив про 200 тисяч загиблих чехословацьких німців. Згідно зі спільним звітом чеських та німецьких істориків, це число перебільшено приблизно вдесятеро. Отож, щодо німців, які загинули, покидаючи Польщу, 400 тисяч (число, назване в одному з попередніх розділів) краще вважати за верхню, аніж за нижню межу.

Доля німців, що втекли чи зазнали евакуації під час війни, була подібною до долі численних радянських та польських громадян, що тікали (чи що їх евакуювали) під час німецького наступу і німецького відступу. Досвід тих німців, що їх депортували наприкінці війни, можна порівняти з досвідом великої кількості радянських та польських громадян, що зазнали депортацій під час та після війни. Однак досвід німців — у втечі, евакуації чи депортації — не можна порівнювати з досвідом 10 мільйонів польських, радянських, литовських та латвійських громадян, євреїв та неєвреїв, що зазнали німецької політики навмисного масового вбивства. Хоча етнічні чистки і масове вбивство — речі під багатьма оглядами пов'язані, однак не тотожні. Навіть у найгірших виявах жахіття, що їх зазнали німці під час втечі чи депортації, не були політикою масового вбивства у тому ж сенсі, що нею був умисний голод, терор чи Голокост774.

За межами Польщі рівень польського страждання недооцінюють. Навіть польські історики рідко згадують про радянських поляків, що померли від голоду в радянських Казахстані та Україні на початку 1930-х, або про радянських поляків, що загинули від куль у Великому терорі в кінці 1930-х років. Ніхто не завважує, що радянські поляки у 1930-х роках страждали більше, ніж будь-яка інша національна меншина в Європі. Рідко згадують той вражаючий факт, що радянський НКВД у 1940 році заарештував у окупованій східній Польщі більше людей, ніж у решті СССР. Під час бомбардування Варшави у 1939 році загинуло приблизно стільки ж поляків, як німців під час бомбардування Дрездену в 1945-у. Для поляків це бомбардування було лише початком однієї з найкривавіших окупацій усієї війни, за якої німці вбили мільйони польських громадян. Упродовж самого лише Варшавського повстання загинуло більше поляків, ніж японців у атомному бомбардуванні Гірошіми та Нагасакі. Живий у 1933 році варшавський поляк-неєврей, мав приблизно такі ж шанси дожити до 1945 року, як і живий у 1933 році німецький єврей. Під час війни убито майже стільки ж поляків-неєвреїв, що й загиблих у Аушвіці європейських євреїв. Зрештою, в Аушвіці загинуло більше поляків-неєвреїв, ніж євреїв будь-якої країни Європи, за лише двома винятками: Угорщини та самої Польщі.

Польський літературний критик Марія Яніон про вступ Польщі до Європейського Союзу сказала: «Європі — так, але нашими мертвими». Про цих мертвих важливо знати все, що ми лише можемо — зокрема, їхню кількість. Попри величезні втрати, Польща також є прикладом політики перебільшеної жертовності. Поляків вчать, що під час війни загинуло 6 мільйонів поляків та євреїв. Видається, що це число у грудні 1946 року створив видатний сталініст Якуб Берман — із внутрішньополітичною метою створити позірну рівновагу між польськими та єврейськими жертвами. Рахунок у 4,8 мільйонів, що його Берман заходився виправляти, є, мабуть, ближчим до правди. Звісно, це число теж титанічне. Можна припустити, що близько мільйона неєврейського цивільного населення Польщі загинуло від німців і ще близько 100 тисяч — від СРСР. Ще з мільйон поляків загинуло внаслідок поганого поводження і як воєнні втрати. Ці числа є жахливо високими. Доля поляків-неєвреїв була немислимо складною у порівнянні з людьми, що перебували під німецькою окупацією в західній Європі. Та навіть беручи це до уваги, єврей у Польщі гинув з імовірністю, приблизно уп'ятнадцятеро вищою, ніж поляк-неєврей.775

За дванадцять років два режими навмисно вбили 14 мільйонів людей. Цей момент ми заледве почали розуміти, не те що опановувати. Повторюючи завищені числа, європейці випускають у свою культуру мільйони привидів — привидів людей, які ніколи не жили. На жаль, такі примари мають силу. Порівняльна мартирологія може з часом перетворитися на мартирологічний імперіалізм. У 1990-х роках війни за Югославію почалися частково через те, що серби вважали, що у Другій світовій війні загинуло значно більше їхніх співвітчизників, ніж це було насправді. На нашу спільну небезпеку, коли відступає історія, то числа спрямовуються догори, а пам'ять — досередини.

Чи можуть мертві справді комусь належати? Із понад 4 мільйонів польських громадян, що їх убили німці, близько 3 мільйонів були євреями. Кожного з цих 3 мільйонів євреїв рахують як польських громадян, якими вони були. Чимало з них ідентифікували себе з Польщею; дехто з тих, що загинули як євреї, навіть не вважав себе євреєм. Понад мільйон із цих євреїв також зараховують до числа радянських громадян, оскільки вони жили на тій половині Польщі, що її на початку війни анексував СРСР. Більшість із цього мільйона осіб жили на землях, що нині належать до незалежної України.

Єврейська дівчинка, що нашкрябала листа матері на стіні ковельської синагоги — до чиєї історії вона належить? Польської? Радянської? Ізраїльської? Української? Вона писала польською; інші євреї, що того дня опинилися в тій синагозі, писали їдишем. Що казати про матір Діни Пронічевої, єврейку, яка російською закликала доньку втікати з Бабиного Яру, що розташований у Києві, який нині є столицею незалежної України? Більшість євреїв у Ковелі та Києві, як і в багатьох інших місцевостях східної Європи, не були ані сіоністами, ані поляками, ані українцями, ані комуністами. Чи справді можна стверджувати, що вони загинули за Ізраїль, Польщу, Україну чи Радянський Союз? Вони були євреями, польськими або радянськими громадянами, їхні сусіди були українцями, або поляками, росіянами. Певною мірою — звісно, тією, що історії цих чотирьох країн взагалі існують окремо одна від однієї, — вони належать до історій чотирьох країн.

Жертви залишили по собі плакальників. Убивці залишили по собі числа. Стати по смерті частиною великого числа означає розчинитися в струмені безіменності. Бути по смерті записаним до супротивних національних пам'ятей, що їх зміцнюють числа, частиною яких стало твоє життя, означає віддати особистість. Це все одно, що випасти з історії, яка починається з припущення, що кожна особа — незводима. За всієї своєї складності, історія — єдине, що є у нас усіх, єдине, що ми можемо поділяти. Отож, навіть коли ми з'ясуємо точні числа, мусимо бути обережними. Точних чисел замало.

Кожне свідчення смерті натякає на унікальне життя — але не може його замінити. Ми мусимо не лише спромогтися порахувати кількість смертей, а й порахуватися із кожною жертвою як із особистістю. Одне дуже велике число, яке витримує прискіпливіший погляд, надає Голокост із його 5,7 мільйона загиблих євреїв, із яких 5,4 мільйона вбили німці. Але це число, як і всі інші, ми мусимо сприймати не як 5,7 мільйона — усвідомити цю абстракцію під силу небагатьом із нас, — а як 5,7 мільйона помножених на один. Це означає не певний абстрактний образ єврея, що 5,7 мільйонів разів переживає певну абстрактну смерть. Це означає незліченних осіб у розквіті життя — яких, попри все, треба полічити: ідеться про Добцю Каган, і всіх, що були із нею, а також усіх окремих людських істот, що загинули як євреї у Ковелі, в Україні, на Сході, в Європі.

Культури пам'яті існують навколо круглих чисел, десяткових інтервалів; та все ж пам'ятати мертвих простіше тоді, коли числа не круглі, коли остання цифра не є нулем. Так, щодо Голокосту мабуть, простіше думати про 780 863 різних людей у Треблінці, де останню трійку можуть представляти Тамара та Ітта Віленберг, чий одяг злипся докупи після того, як їх задушено газом; а також Рут Дорфман, яка змогла поплакати разом із чоловіком, що обстриг її волосся перед входом до газової камери. Простіше уявити собі одну особу на кінці числа 33 761 — числа євреїв, що загинули в Бабиному Яру. Нею могла би бути наприклад, мати Діни Пронічевої; хоча насправді тією однією особою міг би бути, мусить бути, є кожен останній із загиблих там євреїв.

У межах історії масового вбивства на Кривавих землях слід пам'ятати про один мільйон (помножений на один) мешканців Ленінграда, що померли від голоду під час облоги; 3,1 мільйона (на один) радянських військовополонених, що їх між 1941 і 1944 роками вбили німці; або 3,3 мільйона (на один) українських селян, що їх у 1932–1933 роках голодом заморив радянський режим. Ми ніколи не знатимемо ці числа достеменно, але й вони приховують особистості: селянські родини, що мусять приймати страшні рішення; в'язні, що гріють одне одного в землянках; діти на кшталт Тані Савичевої, що спостерігають за загибеллю своїх родин у Ленінграді.

Кожна із 681 692 осіб, що їх розстріляли у Сталіновому Великому терорі 1937–1938 років, мала іншу життєву історію: двійку на кінці можуть символізувати життя Марії Юрієвіч і Станіслава Вигановського — дружини і чоловіка, що зустрілися «під землею». Кожен із 21 892 польських військовополонених, що їх у 1940 році розстріляло НКВД, був на середині життя. Двома життями на кінці можуть стати життя Добєслава Якубовіча — батька, що мріяв про свою доньку, — і Адама Сольського — чоловіка, що писав про свою обручку в день, коли в його мозок потрапила куля.

Нацистський і радянський режими перетворили людей на числа. Щодо частини цих чисел ми можемо лише зробити припущення, інші можемо встановити доволі точно. Як науковцям, нам належиться віднайти ці числа і співставити з іншими. Як гуманістам, нам належиться знову перетворити числа на людей. Якщо ми на це неспроможні, то Гітлер і Сталін вибудували не лише наш світ, а й нашу людяність.






Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   28

Схожі:

Тімоті Снайдер криваві землі iconВідомі психологи: Ломрозо Чезаре та Лірі Тімоті
Чезаре Ломброзо народився в Італії у місті Верона 6 листопада 1835 р. У молодості Чезаре брав участь у русі за об'єднання країни,...
Тімоті Снайдер криваві землі iconТема. Українські землі під владою Російської та Австрійської імперій у першій половині ХІХ століття
Позначте назву української землі, де у 1810 – 1815 рр., І в 1831 р були «холерні бунти»
Тімоті Снайдер криваві землі iconУроків історії України клас. Тема Українські землі в XVI ст. Урок Вступ Формування картографічних знань та вмінь
Користуючись картою атласа «Українські землі в XVI — І половині XVII ст.», назвіть
Тімоті Снайдер криваві землі iconАнтропогенез як космологічно обумовлена еволюція життя на землі
Землі на хід еволюції розумного життя на нашій планеті. Обґрунтовується теза про взаємообумовленість космічного й божественного витоків...
Тімоті Снайдер криваві землі iconНаукова думка
Галичині й на Білій Русі. Це була його батьківщина й дідизна. Польський король затвердив за ним І за його родом ще й усю Лубенщину:...
Тімоті Снайдер криваві землі iconВірші Дмитра Павличка для дітей ( шукаємо рими)
Де зелені хмари яворів Заступили неба синій став, На стежині сонце я зустрів, Привітав його І запитав: — Всі народи бачиш ти з висот,...
Тімоті Снайдер криваві землі iconКонспект уроку природознавства в 5 класі Тема. Людина І Всесвіт. Астрономія наука, що вивчає Всесвіт. Мета
Всесвіту, портрети Миколи Коперника, Джордано Бруно, Галілео Галілея; малюнки із зображеннями уявлень давніх людей про форму та розміри...
Тімоті Снайдер криваві землі iconБіосфера — сфера життя, оболонка Землі, населена живими організмами. Біосфера — сфера життя, оболонка Землі, населена живими організмами
Біосфера з одного боку є середовищем життя,а з іншого-результатом життєдіяльності організмів
Тімоті Снайдер криваві землі iconО. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні

Тімоті Снайдер криваві землі iconУрок позакласного читання. «Тарас Шевченко жити буде, поки на землі житимуть люди …»
Тема уроку: Урок позакласного читання. «Тарас Шевченко жити буде, поки на землі житимуть люди …»


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка