Тімоті Снайдер криваві землі



Сторінка5/28
Дата конвертації14.04.2017
Розмір6.49 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28

Розділ 2

Класовий терор

Друга революція в Радянському Союзі — сталінська колективізація і спричинений нею голод — відсунула на другий план прихід Гітлера до влади в Німеччині. Багато європейців, стривожених нацифікацією Німеччини, з надією шукали в Москві союзника. Гарет Джоунс — один із небагатьох, хто зблизька спостерігав обидва режими на початку 1933 року, коли Гітлер і Сталін зміцнювали свою владу. 25 лютого 1933 року він вилетів з Адольфом Гітлером із Берліна у Фрнкфурт і став першим журналістом, який супроводжував нового німецького канцлера в повітрі. «Якби літак упав, — писав він, — ціла історія Європи пішла б інакше». Джоунс прочитав «Майн кампф» і зрозумів амбіції Гітлера: домінування Німеччини, колонізація Східної Європи, знищення євреїв. Гітлер, уже будучи канцлером, розпустив райхстаг і саме вів виборчу кампанію, яка мала на меті зміцнити його владу й посилити позиції нацистської партії в німецькому парламенті. Джоунс спостерігав, як німці сприймають нового канцлера — спершу в Берліні, а потім на з'їзді у Франкфурті. Йому здалося, що це «справжнісіньке первісне поклоніння»102.

Вирушивши в Москву, Джоунс, за його словами, потрапив із «країни, де диктатура щойно виникла» в «диктатуру робітничого класу». Джоунс розумів, що ці два режими суттєво відрізняються один від одного. Злет Гітлера означав початок цілком нового режиму в Німеччині. Тим часом Сталін зміцнював свої позиції на чолі однопартійної держави, яка мала потужний репресивний апарат і могла провадити масові й координовані насильницькі заходи. Політика колективізації означала вбивство десятків тисяч громадян, сотні тисяч людей було депортовано, мільйони поставлено на межу голодної смерті — все це побачить і опише Джоунс. Крім того, в 1930-х роках Сталін влаштує репресії сотень тисяч радянських громадян під час кампаній проти представників окремих класів і народів. У 1930-х роках все далеко перевершувало можливості, а ймовірно, і наміри, Гітлера103.

Деяким німцям та громадянам інших країн Європи, які симпатизували Гітлеру та його ініціативам, жорстокість радянської політики здавалася аргументом на користь націонал-соціалізму. У палких передвиборних промовах Гітлер виставляв комуністів і радянську державу найбільшими ворогами Німеччини і Європи. Вже під час першої кризи свого нового кабінету він використовував страх комунізму для зміцнення влади. 27 лютого 1933 року, через два дні після того, як Гітлер і Джоунс приземлилися у Франкфурті, голландець-одиночка підпалив будинок рейхстагу. Підпалювача схопили на гарячому, він зізнався, але це не завадило Гітлеру одразу ж скористатися ситуацією і демонізувати опозицію. Охоплений театральним гнівом, він кричав, що «всіх, хто став на нашому шляху, буде знищено». Гітлер поклав вину за підпал рейхстагу на німецьких комуністів, які за його словами, планували й інші терористичні напади104.

Вигіднішого моменту для підпалу рейхстагу Гітлер і сподіватися не міг. Будучи головою уряду, він отримав змогу придушити своїх політичних опонентів; а як кандидат на виборах, скористався побоюваннями електорату. 28 лютого 1933 року було ухвалено закон, який обмежував німецьких громадян у правах і дозволяв «запобіжне затримання». В атмосфері загального неспокою нацисти переконливо виграли вибори 5 березня, здобувши 43,9 відсотка голосів і 288 місць у парламенті. В наступні місяці Гітлер за допомогою німецької поліції та воєнізованих угруповань нацистів розправився з двома партіями, що їх він називав «марксистами»: комуністами і соціал-демократами. 20 березня близький соратник Гітлера Гайнрих Гімлер організував у Дахау перший нацистський концтабір. Тамтешній персонал набрали з СС, парамілітарної організації на чолі з Гімлером, яка здійснювала особисту охорону Гітлера. Концтабір не являв собою якусь нову інституцію, але СС використовувала його для залякування й терору. Як казав один офіцер-есесівець охоронцям Дахау: «Тим, хто не переносить вигляду крові, слід звільнитися. Що більше цих виродків, то менше ми їх годуватимемо»105.

Після перемоги на виборах Гітлер-канцлер швидко перетворився на Гітлера-диктатора. 23 березня 1933 року в Дахау вже сиділи перші в'язні, а новий парламент ухвалив закон, який відкривав Гітлеру можливість керувати Німеччиною за допомогою постанов, чинних навіть без підпису президента чи ухвали рейхстагу. Цей закон, періодично поновлюваний, діяв аж до смерті Гітлера. Гарет Джоунс повернуся з Радянського Союзу в Берлін через місяць, 29 березня 1933 року, і дав прес-конференцію про голод в Україні. Але новина про найбільший голод в історії людства, вмотивований політичними причинами, відступила на третій план порівняно зі встановленням нової диктатури в Німеччини. Поки Джоунса не було в країні, страждання людей у Радянському Союзі вже стали елементом сходження Гітлера до влади106.

Гітлер використав голод в Україні у своїй виборчій кампанії, перетворивши цю подію на предмет затятих ідеологічних випадів ще до того, як голод став доконаним історичним фактом у світі. Голод в Україні став в устах Гітлера, який люто виступав проти марксистів, зручним звинуваченням проти марксизму. На зібранні в Берлінському Палаці спорту 2 березня 1933 року Гітлер заявив, що «мільйони людей помирають від голоду в країні, яка може бути житницею цілого світу». Одним словом («марксисти») Гітлер поєднував масову загибель людей у Радянському Союзі з німецькими соціал-демократами, оборонцями Ваймарської республіки. Для більшості людей було простіше відкинути (або прийняти) загальну картину, змальовану Гітлером, аніж розбиратися в нюансах, де правда, а де брехня. Для людей, погано обізнаних з радянською політикою, тобто майже всіх, прийняти Гітлерову оцінку голоду означало зробити крок до засудження лівої політики, яка в його риториці перемішувалася із запереченням демократії як такої107.
Сталінова політика полегшила Гітлерові справу, адже вони поділяли однаково дуалістичні погляди на політичний світ. Увага Сталіна була прикута до колективізації та голоду, і він мимоволі виконав чимало ідеологічної роботи, яка допомагала Гітлеру торувати шлях до влади. Коли Сталін почав кампанію колективізації сільського господарства в СРСР, Комінтерн настановляв братські компартії дотримуватися лінії класової боротьби. Комуністи мали берегти ідеологічну чистоту й уникати союзу з соціал-демократами. Лише комуністи могли претендувати на позитивну роль у розвитку людства, а всі інші, хто говорив від імені пригноблених, оголошувалися шахраями й «соціал-фашистами». Їх слід було пов'язувати з правими партіями, зокрема нацистами. Німецькі комуністи мали вважати своїми головними ворогами соціал-демократів, а не нацистів.

У другій половині 1932 і в перші місяці 1933 року, в час тривалого підготування катастрофи, Сталіну було не з руки відмовлятися від концепції класової боротьби. Зрештою, класова боротьба з куркулями слугувала офіційним поясненням жахливих страждань і масових смертей у Радянському Союзі. У внутрішній німецькій політиці такий курс перешкоджав спільній роботі німецьких лівих проти Гітлера. Місяці щонайгострішого голоду стали водночас критичним моментом, коли вирішувалася доля Німеччини. Заклики німецьких комуністів до негайної класової революції принесли нацистам голоси середнього класу. Така лінія працювала й на те, що голоси службовців і самозайнятого населення дістануться нацистам, а не соціал-демократам. Але й тоді комуністи і соціал-демократи разом мали більшу підтримку, ніж нацисти, однак сталінська політика перешкоджала їхній співпраці. В кінцевому підсумку безкомпромісна позиція Сталіна в питаннях зовнішньої політики під час колективізації та голоду працювала на перемогу Гітлера на виборах і в липні 1932-го, і в березні 1933-го108.


* * *

Справжні наслідки сталінської економічної політки не показували іноземним кореспондентам, натомість Гітлер свідомо привертав увагу до нового перерозподілу економіки, який став одним із його перших кроків у ролі диктатора. Саме коли голод у Радянському Союзі сягнув кульмінації, німецька держава почала відбирати власність у своїх громадян-євреїв. Після перемоги на березневих виборах 1933 року нацисти зорганізували економічний бойкот єврейських підприємств по всій Німеччині. Подібно до колективізації, цей бойкот показував, яка частина суспільства найбільше втратить від майбутніх соціальних і економічних перетворень — євреї, а не селяни, як в СРСР. Бойкот ретельно підготували лідери і воєнізовані елементи нацистської партії, але його видавали за результат «спонтанного гніву» народу, викликаного єврейською експлуатацією109.

У цьому плані політика Гітлера нагадувала політику Сталіна. Радянський вождь видавав хаос на селі й розкуркулення за результат справжньої класової війни. В Берліні та Москві робили однакові політичні висновки: держава має забезпечити більш-менш мирну реалізацію нагального економічного перерозподілу. Станом на 1933 рік Сталін мав усю повноту влади і міг провести масову й форсовану колективізацію, натомість Гітлер мусив діяти набагато повільніше. Бойкот не приніс якогось великого ефекту; головний його наслідок — у 1933 році з Німеччини виїхало близько 37 тисяч євреїв. Мине ще п'ять років, поки відбудеться суттєвий перерозподіл єврейської власності на користь громадян-неєвреїв. Нацисти назвуть це «аріянізацією»110.

Радянський Союз виник у ситуації повної міжнародної ізоляції, але з допомогою багатьох закордонних симпатиків зумів поступово поправити образ країни. Багато хто вірив Сталіну, хоч його політика коливалася від розстрілів до депортацій і голоду. З іншого боку, Гітлер мусив ураховувати думку міжнародної спільноти, звідки часто звучали критичні голоси й лунало обурення. 1933 року в Німеччині працювало багато іноземних журналістів, у країну приїздило чимало людей, а Гітлер наступні кілька років потребував миру і стабільних економічних відносин. Тому, навіть закликавши припинити бойкот, Гітлер використав галас іноземної преси для підготовки радикальніших заходів. Нацисти говорили, що європейські й американські газети контролюють євреї, а будь-яка закордонна критика — це частина міжнародної єврейської змови проти німецького народу111.

Важливим результатом березневого бойкоту 1933 року стала, отже, риторика. Гітлер знайшов аргумент, який не втомлюватиметься повторювати навіть у пізніші часи, коли його армія завоює більшу частину Європи, а в концтаборах загинуть мільйони євреїв. Не важливо, що Німеччина чи німці роблять, — вони роблять це, захищаючись від міжнародного єврейства. Євреї — завжди агресори, німці — завжди жертви.
* * *

Спершу у внутрішній політиці Гітлера проявлявся більше його антикомунізм, аніж антисемітизм. Для того, щоб опанувати німецьку державу, він мав знищити комуністів і соціал-демократів. Протягом 1933 року в ув'язнення потрапили до 200 тисяч німців, здебільшого чоловіків, яких вважали лівими опонентами режиму. Терор 1933 року мав радше залякати, аніж знищити: після нетривалого «профілактичного ув'язнення», як це називали нацисти, більшість цих людей невдовзі випустили. Комуністичній партії не дали зайняти 81 місце, здобуте на парламентських виборах, а всю партійну власність невдовзі конфіскувала держава. Станом на червень 1933 року всі інші партії, крім нацистської, були заборонені законом. У листопаді нацисти провели парламентські вибори, брати участь у яких могли лише їхні кандидати. Гітлер дуже швидко зробив Німеччину однопартійною державою, а не такою, як міг сподіватися Сталін. Німецьку комуністичну партію, яка багато років була найсильнішою компартією після радянської, знищили за кілька місяців. Її поразка стала серйозним ударом по престижу міжнародного комуністичного руху112.

Спершу, як видається, Сталін сподівався, що особливі радянсько-німецькі стосунки збережуться, незважаючи на прихід Гітлера до влади. Ще з 1922 року ці держави підтримували тісну військову й економічну співпрацю, виявляючи негласний спільний інтерес до геополітичних змін у Східній Європі за рахунок Польщі. Рапальський мирний договір 1922 року було підтверджено Берлінським договором про нейтралітет 1926 року і продовжено ще на п'ять років У 1931-му. Найбільш промовистим свідченням добрих стосунків і спільної мети двох країн були німецькі військові навчання на території Радянського Союзу. У вересні 1933 року цьому настав край. У січні 1934-го нацистська Німеччина підписала договір про ненапад з Польщею. Цей несподіваний крок ніби сигналізував про переорієнтацію німецької зовнішньої політики. Здавалося, що головним партнером Берліна на сході стала Варшава, а не Москва. Чи можуть німці виступити проти Радянського Союзу спільно з поляками?113

Нові стосунки Німеччини з Польщею турбували Сталіна більше, ніж поразка німецьких комуністів. Сталін особисто провадив зовнішню політику на двох рівнях: на дипломатичному й на ідеологічному, один спрямований на іноземні держави, інший — на суспільства, зокрема і власне. Інструментом реалізації першого був нарком іноземних справ Максим Литвинов, для другого існував Комуністичний Інтернаціонал. Сталін, імовірно припускав, що Гітлер сповідує схожий підхід, і відвертий антикомунізм не завадить добрим стосункам Берліна й Москви. Але зближення Німеччини з Польщею скидалося радше на антирадянську дипломатію, аніж на антикомуністичну ідеологію. Як резонно припускав Сталін, Гітлер намагався залучити Польщу в ролі молодшого союзника до хрестового походу проти Радянського Союзу. Коли наприкінці 1933 року йшли німецько-польські переговори, радянське керівництво справедливо побоювалося, що Німеччина хоче купити польську територію на заході в обмін на обіцянку, що Польща згодом анексує землі радянської України. Втім, Польща ніколи не виказувала інтересу до подібних німецьких пропозицій. Попри заяви радянської розвідки й пропаганди, німецько-польський договір не містив якогось секретного протоколу про військову співпрацю проти СРСР. Однак Гітлер справді хотів використати німецько-польську угоду як початок зближення з Варшавою, що мало закінчитися військовим союзом проти СРСР. Навесні 1934 року він відверто цікавився, що треба зробити в цьому напрямку114.


* * *

У січні 1934 року Радянський Союз потрапив у жахливу ситуацію. Внутрішня політика радянського керівництва прирекла на голодну смерть мільйони людей. Зовнішня — сприяла приходу до влади Гітлера, вороже налаштованого диктатора-антикомуніста, який підписав мирний договір з Польщею, колись спільним ворогом Німеччини й СРСР.

Сталін знайшов шлях риторичного й ідеологічного відступу. На XVII з'їзді ВКП(б) у січні-лютому 1934 року, який назвали «з'їздом переможців», Сталін заявив, що друга революція в СРСР завершилася. Найтрагічнішу подію в житті радянських людей — голод — не згадали взагалі. Його приховали за загальними питаннями про те, як Сталін та його вірні соратники здолали опір класових ворогів і виконали п'ятирічний план. Лазар Каганович назвав Сталіна творцем «найбільшої революції в історії людства». Прихід Гітлера до влади, попри всю очевидність протилежного, вважали ознакою близької перемоги радянської системи в цілому світі. Жорстокості нацистів показують, що капіталізм скоро впаде під тягарем внутрішніх суперечностей, і європейська революція не за горами115.

Сприймати це серйозно могли тільки переконані революціонери, комуністи, яких міцно прив'язувала до свого вождя віра і страх. Треба було мати особливий спосіб мислення, щоб справді вірити в те, що чим гірше все з вигляду, тим краще воно насправді. Такий спосіб мислення називали діалектикою, але тепер це слово (хоч і походило від греків через Гегеля і Маркса) означало просто здатність підлаштовувати свої думки до мінливих проявів волі вождя116.

Своєю чергою, Сталін розумів, що самої риторики замало. Навіть проголосивши, що гітлерівська революція — це ознака наближення перемоги соціалізму, Сталін поспішив внести зміни у внутрішню політику СРСР. Він не став методично, рік за роком знищувати українських селян. Краще, щоб залякані й принижені селяни вижили і виробляли продовольство, потрібне радянській державі. Селянам дозволили обробляти невеличкі присадибні ділянки. Нереально високі плани здачі й експорту зерна знизили. У 1934 році голод в СРСР припинився117.

Злет Гітлера справді став нагодою виставити СРСР захисником європейської цивілізації. Після кільканадцяти місяців зволікання Сталін у червні 1934 року нарешті озвучив новий курс. Згідно з новою лінією Комінтерну, політика вже не була предметом «класової боротьби». Усі ліві сили мали об'єднатися довкола Радянського Союзу й комуністичних партій світу в один «антифашистський» табір. Замість того, щоб вести безкомпромісну класову боротьбу, комуністи збиралися рятувати цивілізацію від загрози фашизму. Термін «фашизм», придуманий Мусоліні в Італії, в Радянському Союзі використовувався як загальна назва загнилого капіталізму. Хоч поширення фашизму й означало занепад капіталістичного ладу, ненависть фашистів до Радянського Союзу (логічно вела далі ця аргументація) виправдовувала компроміси радянської влади й комуністичного руху з іншими капіталістичними силами (в інтересах захисту Радянського Союзу). Європейські комуністи мусили позиціонували себе як «антифашисти» й співпрацювати з соціал-демократами та іншими лівими партіями. Всі чекали, що комуністи в Європі приєднуватимуться до «народних фронтів», виборчих альянсів і виграватимуть на виборах разом із соціал-демократами та іншими лівими партіями. На той момент комуністи мали співпрацювати з демократіями, а не працювати на їхнє знищення118.

Звісно, німецьким комуністам і соціал-демократам це не допомогло — було запізно. Але в інших країнах західної та південної Європи люди, стурбовані зміцненням Гітлера і поширенням фашизму, вітали нову радянську політику. Представляючи Радянський Союз батьківщиною «антифашизму», Сталін прагнув монополії на добро. Хіба добропорядні й розумні люди не воліють стояти на боці антифашистів, а не фашистів? Усі, хто проти Радянського Союзу, натякала ця позиція, фашисти або принаймні їхні симпатики. В часи Народного фронту, в червні 1934-го — серпні 1939-го, за наказом Сталіна в Радянському Союзі буде репресовано 750 тисяч осіб, ще більше запроторено до ГУЛАГу. Більшість репресованих людей належали до селян і робітників, саме в їхніх інтересах мала працювати радянська соціальна система. А більшість депортованих належали до національних меншин. Так само, як прихід Гітлера до влади відсунув на задній план голод в СРСР 1933 року, відповідь Сталіна на ці події відвернула увагу від Великого терору119.

Народні фронти матимуть найбільші шанси на успіх у західноєвропейських демократіях далеко від Радянського Союзу, Франції та Іспанії. Найбільший успіх чекав у Парижі, де Народний фронт у травні 1936 року справді прийшов до влади. Ліві партії (у тому числі радикали Еріо) виграли вибори, а посаду прем'єр-міністра обійняв Леон Блюм. Французькі комуністи, які брали участь у коаліції переможців, формально до уряду не увійшли, але становили більшість у парламенті й були впливовою політичною силою. Голосів для реформ цілком вистачало, хоча комуністи переймалися головно тим, щоб зовнішня політика Франції була дружньою до Радянського Союзу. В Парижі перемогу Народного фронту вважали тріумфом тамтешньої лівої традиції. Але багатьом, і не тільки політичним біженцям із нацистської Німеччини, здавалося, до це радянський успіх, ба навіть доказ, що радянська влада підтримує демократію і свободу. Завдяки французькому Народному фронту критикувати Радянський Союз було складно навіть найреспектабельнішим європейським інтелектуалам120.

Коаліція лівих партій створила Народний фронт і в Іспанії, у лютому 1936 року він виграв вибори. Але відтак усе змінилося. У липні група офіцерів, підтримувана правими політиками, організувала переворот і спробувала скинути обраний уряд. Той чинив опір — і в Іспанії почалася громадянська війна. З погляду іспанців це був суто внутрішній конфлікт, але в нього активно втручалися ідеологічні супротивники і прихильники Народного фронту. У жовтні 1936 року радянський Союз почав допомагати республіканцям, а нацистська Німеччина й фашистська Італія підтримували праві сили генерала Франциско Франко. Громадянська війна в Іспанії сприяла зближенню Берліну й Риму, довкола неї оберталася вся європейська політика Радянського Союзу. Іспанія місяцями не сходила з перших шпальт радянських газет121.

Іспанія стала справжнім прапором європейських соціалістів, які приїздили воювати у лавах республіканців. Багато з них приймали за річ самоочевидну, що Радянський Союз стоїть на боці демократії. Одного з найпроникпивіших європейських соціалістів, англійського письменника Джорджа Орвела вразило те, як сталіністи б'ються в Іспанії за перемогу іспанської лівиці. Йому здалося, що радянська влада разом зі зброєю експортує свої політичні практики. Допомога Сталіна іспанській республіці мала свою ціну: право вести фракційну боротьбу на іспанській території. Найбільший ворог Сталіна Троцький ще був живий (хоч і в далекому мексиканському засланні), й чимало іспанців, які захищали свою республіку, трималися ближче до Троцького, ніж до сталінського Радянського Союзу. Невдовзі комуністична пропаганда почне виставляти іспанських троцькістів фашистами, а відряджені в Іспанію радянські енкаведисти розстрілюватимуть їх за «зраду»122.


* * *

Опоненти Народного фронту вважали його змовою Комінтерну з метою захопити владу у світі. Народний фронт дав Японії й Німеччині зручний привід до зміцнення стосунків. 25 листопада 1936 року Німеччина і Японія підписали Антикомінтернівський пакт — дві держави зобов'язувалися проводити консультації одна з одною в разі нападу на одну зі сторін. Договір між японською і німецькою розвідками від 11 травня 1937 р. передбачав обмін розвідувальними даними про СРСР і містив план з використання національних рухів на окраїнах Радянського Союзу123.

Із радянського погляду японська загроза видавалася актуальнішою за німецьку. У першій половині 1937 року здавалося, що Німеччина — доважок до японської загрози, а не навпаки. В японській політиці домінували дві візії імперії — північна і південна. Впливове угруповання в японській армії вважало, що ресурси Сибіру — ключ до майбутнього економічного розвитку країни. Сателіт Японії держава Маньчжоуго мала довгий кордон з Сибіром і дуже добре надавалася до ролі плацдарму. Японці гралися з ідеєю створити маріонеткову українську державу в східному Сибіру, де опинилося близько мільйона депортованих українців і переселенців. У Токіо розраховували, що заслані в табори українці можуть виступити проти радянської влади — особливо, якщо матимуть за спиною підтримку іноземної держави. Обізнані з цією концепцією польські шпигуни називали її «Маньчжоуго № 2»124.

Очевидно, що японці мали стратегічні інтереси в Сибіру. У спеціальній японській академії в Маньчжоуго, у місті Харбін, уже підготували й навчили російської мови перше покоління молодих імперіалістів, як-от Тіуне Сугіхара125. У 1935 році він брав участь у переговорах з Радянським Союзом про продаж японцям Китайсько-Східної залізниці, яка проходила територією Маньчжурії. Сугіхара служив у міністерстві закордонних справ Маньчжоуго, прийняв православ'я, одружився з росіянкою, називав себе Сергієм і більшість часу проводив у російському кварталі Харбіна. Там він подружився з російськими емігрантами і вербував їх для розвідувальної роботи в СРСР. Радянсько-японська боротьба на Далекому Сході привернула увагу Гарета Джоунса, який того самого року відвідав Маньчжоуго. Валлієць мав дивовижний нюх на новини і проникливо побачив у цьому регіоні арену глобального конфлікту «фашизму» і «антифашизму». За загадкових обставин його викрали і вбили бандити126.

Сталін мусив перейматися не лише загрозою прямого нападу японців на Сибір, а й зміцненням японської імперії на Далекому Сході. Маньчжоуго була однією з японських колоній, створених на історично китайській території; не виключено, що попереду були й інші колонії. Китай мав найдовший кордон з Радянським Союзом і дуже хитку державу. Націоналістичний уряд взяв гору в громадянській війні над китайською комуністичною партією. Загони китайських комуністів на чолі із Мао Цзедуном мусили відступити на північ і захід країни, це був т. зв. «Великий похід». Але жодна зі сторін не здобула монополії на владу. Навіть у регіонах, де перемогли націоналісти, вони залежали від місцевих отаманів. Найбільше значення для Сталіна мало те, що націоналісти й комуністи були нездатні співпрацювати проти японців.

Радянська зовнішня політика мусила балансувати між підтримкою братських комуністичних партії (менш важливо) і потребами державної безпеки (більш важливо). І хоч у принципі Комінтерн підтримував китайських комуністів, Сталін озброював і фінансував націоналістичний уряд, сподіваючись у такий спосіб утихомирити прикордоння. У населеній здебільшого мусульманами китайській провінції Сіньцзян (Східний Туркестан), яка мала довгий кордон з Казахською РСР, Сталін застосовував такий самий підхід, абстрагований від ідеології. Він підтримував місцевого царька Шен Шицая, відряджаючи в регіон інженерів і шахтарів для розробки природних ресурсів і енкаведистів для забезпечення порядку127.

У глобальному сенсі німецько-японське зближення можна розглядати як остаточне оточення Радянського Союзу Японією, Німеччиною і Польщею. Ці три країни — найважливіші сусіди СРСР; саме ці три країни завдавали поразок Радянському Союзу (або Російській імперії) за життя Сталіна. Попри те, що Німеччина програла Першу світову війну, її війська били російську армію на східному фронті у 1917 році. Японія завдала принизливої поразки російській армії і флоту в російсько-японській війні 1904–1905 років. Польща розбила радянську армію зовсім недавно, у 1920 році. Після підписання німецько-польського і німецько-японського договору здавалося, що ці три держави об'єдналися проти Радянського Союзу. Якби Антикомінтернівський пакт або німецько-польський договір про ненапад справді містив секретні положення про війну з Радянським Союзом, побоювання Сталіна мали би реальну причину. Але насправді нічого подібного не існувало. Військовий союз між Токіо, Варшавою і Берліном був дуже малоймовірним, а то й узагалі неможливим. Польща підтримувала з Японією добрі стосунки, але Варшава воліла не робити кроків, які могли сприйматись як ворожі до Радянському Союзу. Польща відхилила пропозицію Німеччини приєднатися до Антикомінтернівського пакту128.

Політичний талант Сталіна, крім іншого, полягав у вмінні поставити знак рівняння між іноземною загрозою і провалами у внутрішній політиці, так ніби це одне й те ж, а він тут ні за що не відповідає. Такий хід звільняв його від провини за політичні помилки і дозволяв виставляти внутрішніх ворогів агентами іноземних держав. Ще в 1930 році, коли оприявнилися проблеми колективізації, Сталін говорив про міжнародну змову троцькістів і різних іноземних держав. Очевидно, заявляв Сталін, що «доки існуватиме капіталістичне оточення, серед нас будуть мародери, шпигуни, саботажники і вбивці». Будь-яка проблема в СРСР перетворювалася на підступ реакційних Держав, які сподівалися затримати неминучий хід історії. За будь-якими невдачами п'ятирічки бачили руку іноземців — тому зрадників чекало найсуворіше покарання, а головні винуватці сиділи у Варшаві, Токіо, Берліні, Лондоні й Парижі129.

У ці роки сталінізм практикував подвійну брехню. Успіх народних Фронтів ставили в залежність від просування по шляху соціалізму, що було передусім справою пропаганди. Водночас голод і злидні всередині країни пояснювали іноземними підступами — по суті безпідставно. Сталін стояв на чолі радянського державного апарату й Комуністичного Інтернаціоналу, а відтак умудрявся брехати і там, і там: перед загрозою іноземної інтервенції держава доволі хитро заручилася підтримкою радянських громадян, які постраждали від її політики. Потужне поєднання війни з іноземцями і внутрішньої опозиції було, зрештою, першим уроком радянської історії. Сам Ленін під час Першої світової війни виконував роль секретної зброї німців; сама більшовицька революція стала побічним ефектом німецької зовнішньої політики у 1917 році. Двадцять років потому Сталін побоювався, що опоненти всередині країни скористаються наближенням війни, щоб зруйнувати його режим. Троцький жив на еміграції, достоту як Ленін у 1917 році. Під час війни Троцький міг повернутися й зібрати своїх прихильників, так само як Ленін двадцять років тому130.

У 1937 році Сталін не мав суттєвої політичної опозиції в радянській компартії, але схоже, що це його переконало в одному — вороги добре опанували конспірацію. Так само як у розпал голоду він знову заявляв, що найнебезпечніші вороги прикидаються безневинними й відданими. Всіх ворогів, навіть невидимих, слід викрити і знищити. 7 листопада 1937 року, у двадцяту річницю більшовицької революції (і п'яті роковини самогубства дружини), Сталін підняв тост: «Ми безжально знищимо всіх, хто на ділі або в думках — так, у думках — загрожує єдності соціалістичної держави. За повне знищення всіх ворогів, і їх самих, і їхньої рідні!»131.

На відміну від Гітлера, Сталін мав інструмент реалізації такої політики — службу державної безпеки, колись вона називалася ЧК (Чрезвычайная комиссия) і ОГПУ (Объединенное главное политическое управление), тепер НКВД (Народный комиссариат внутренних дел). Служба безпеки постала в ході самої більшовицької революції, тоді її називали ЧК. На початку її місія полягала радше в політиці, аніж у захисті правопорядку: знищення ворогів революції. Після створення СРСР ЧК (ОГПУ, НКВД) перетворилася на потужний орган державної безпеки, який стежив за дотриманням радянського законодавства. У виняткових ситуаціях, як-от кампанія колективізації у 1930 році, звичайні юридичні процедури припиняли свою дію, і офіцери ОГПУ, які очолювали трійки, виступали одночасно в ролі суддів, присяжних і судових виконавців. Це було повернення до революційних традицій ЧК і виправдовувалося революційною ситуацією — побудовою соціалізму або загрозою соціалізму. Щоби мати змогу нищити своїх ворогів у другій половині 1930-х років, Сталін потребував, щоб НКВД визнало факт певної кризи, яка виправдовувала б надзвичайні заходи132.

Нагоду утвердити контроль за НКВД дало Сталіну одне драматичне вбивство. У грудні 1934 року в Ленінграді застрелили одного з найближчих соратників Сталіна Сергія Кірова. Сталін скористався убивством Кірова так само, як Гітлер використав підпал рейхстагу минулого року. Він звинуватив у цьому злочині внутрішніх ворогів і заявив, що вони планують інші терористичні акти проти радянського керівництва. Убивцю, Леоніда Ніколаєва, затримали у той же день, але просте розслідування Сталіна не задовольнило. Він проштовхнув спеціальний закон, який дозволяв прискорену розправу з «терористами». Наголошуючи на загрозі тероризму, Сталін заявив, що колишнє ліве крило політбюро замислило замах на радянське керівництво з метою повалити радянську владу133.

Те, як Сталін інтерпретував ленінградське вбивство, стало прямим викликом органам радянського правопорядку. Він не вважав, що НКВД доволі часто приймав рішення, не маючи достатніх доказів. Коли голова НКВД Генрих Ягода наважився розпитати про Сталіна, йому порадили остерігатися, щоб не «отримати по шапці». Сталін знайшов довірену людину, Ніколая Єжова, який охоче поширював сталінську версію подій. Єжов, невисокий чоловік родом з польсько-литовського прикордоння, прославився фразою про те, що опозиція — синонім тероризму. У лютому 1935 року він очолював «контрольну комісію», яка збирала для політбюро компромат на членів ЦК. Сталін і Єжов підкріплювали один в одного переконання в існуванні повсюдних змов. Сталін цілковито покладався на Єжова, аж до того, що в рідкісні моменти емоційної близькості турбувався про його здоров'я. Єжов спершу став заступником Ягоди, а тоді й наступником. У вересні 1936 року його призначили наркомом внутрішніх справ, він очолив НКВД. Ягоду перевели на іншу посаду, а через два роки розстріляли134.

У серпні 1936 року Єжов почав висувати колишнім опонентам Сталіна фантастичні звинувачення і влаштовувати відкриті показові процеси. Зізнання відомих людей привернули увагу світу. 19–24 серпня відбувався суд над Львом Каменевим і Григорієм Зинов'євим, колишніми союзниками Троцького й опонентами Сталіна. Вони зізналися в терористичній змові з метою вбити Сталіна, разом з чотирнадцятьма іншими особами їх засудили до смерті й розстріляли. Старих більшовиків на допитах принижували й били, на суді вони просто озвучили слова чужого сценарію. Але їхні зізнання, яким повірила маса людей, витворили щось на кшталт альтернативної історії Радянського Союзу, в якій Сталін завжди мав рацію. У майбутніх показових процесах Сталін навіть повернувся до випробуваної в кінці 1920-х років комбінації: розібравшись із колишніми лівими опонентами Каменевим і Зинов'євим, він повернувся проти колишнього правого опонента Ніколая Бухаріна. У 1928 році, ще коли дискусія була можливою, Бухарін погрожував оголосити Сталіна організатором голоду. І хоч погрозу не здійснив, все одно загинув. Зачинщиком змови оголосили Троцького, який не міг постати перед судом, бо жив за кордоном. Заголовок «Правди» від 22 серпня 1936 року прямо вказував на зв'язок між ними: «Троцький — Зинов'єв — Каменєв — Гестапо». Чи справді три старі більшовики, люди, які створили Радянський Союз, могли бути агентами капіталістичних держав? Чи були ці три комуністи єврейського походження агентами спецслужб нацистської Німеччини? Звісно, ні — але ці звинувачення сприйняли всерйоз навіть за межами Радянського Союзу135.

Для багатьох європейців і американців ці показові процеси видавалися просто судом, а зізнання були надійним доказом вини. Деякі оглядачі, які симпатизували Радянському Союзу, вбачали в них позитивну тенденцію: британській соціалістці Беатрис Веб, наприклад, сподобалося, що Сталін «відрізав суху гілку». Інші симпатики СРСР притамували сумніви, керуючись тією логікою, що СРСР — ворог нацистської Німеччини, а тому становить надію цивілізації. До 1936 року європейська громадська думка так поляризувалася, що стало справді непросто критикувати радянський режим і не видатися прихильником фашизму й Гітлера. Націонал-соціалізм і народні фронти сповідували достоту однакову бінарну логіку: Гітлер називав своїх ворогів «марксистами», а Сталін своїх «фашистами». Обидві сторони однаково вважали, що третього не дано136.

Сталін підвищив Єжова саме тоді, коли вирішив втрутитися в іспанські справи; показові процеси і народні фронти належали, з його погляду, до речей одного порядку. Народні фронти давали змогу визначати друзів і ворогів — за умови, звісно, зміни генеральної лінії Москви. Для Сталіна іспанська громадянська війна була водночас битвою з озброєним фашизмом в Іспанії та його закордонними прихильниками і боротьбою з лівою опозицію та внутрішніми ворогами в СРСР. Він вважав, що іспанський уряд слабкий, бо нездатний знайти і знищити шпигунів та зрадників. Радянський Союз був водночас державою і певною візією, внутрішньою політичною системою та інтернаціоналістською ідеологією. Зовнішня політика СРСР завжди продовжувала внутрішню, а внутрішня політика — зовнішню. У цьому полягала її слабкість і сила137.

Як зрозумів Орвел, пропагандистський сюжет про зіткнення Радянського Союзу з європейським фашизмом збігся з кривавими чистками колишніх і потенційних опонентів усередині країни. Радянські місії в Барселоні й Мадриді почали свою роботу саме тоді, коли відкрилися показові судові процеси. Зіткнення з фашизмом в Іспанії виправдовувало насильство в Радянському Союзі, а чистки в Радянському Союзі виправдовували насильство в Іспанії. Громадянська війна в Іспанії показала, що Сталін має тверду настанову, попри всю плюралістичну риторику народних фронтів, знищити опозицію в ім'я власної версії соціалізму. Орвел спостерігав, як у травні 1937 року комуністи провокували сутички в Барселоні, а відтак іспанський республіканський уряд, зобов'язаний Москві, засуджував партію троцькістів. Орвел писав про перестрілку в Барселоні: «Ця гидка бійка в далекому місті набагато важливіша, ніж видається на перший погляд». Він мав цілковиту рацію. Події показали силу сталінської логіки, яка нехтувала географією і місцевою політичною реальністю. Орвел написав про них зворушливий розділ у спогадах про іспанську війну під назвою «Уклін Каталонії», з яких принаймні деякі західні ліві й демократи засвоїли, що фашизм — не єдиний ворог138.

Усередині СРСР зізнання засуджених створили видимість осередків організованих змов, що їх Єжов назвав «центрами», за якими стояли розвідки іноземних держав. Наприкінці червня 1937 року в Москві Єжов доповів ЦК партії про висновки, яких він дійшов. Єжов повідомив партійній еліті, що існував головний осередок змови — «центр центрів», який об'єднував усіх політичних опонентів, представників збройних сил і навіть НКВД. Його мета — знищення Радянського Союзу і відновлення капіталістичного ладу. Агенти «центру центрів» не зупиняться ні перед чим, навіть перед кастрацією племінних овець — цей акт саботажу Єжов згадав окремо. Все це виправдовувало чистки в партії, армії і НКВД. Того ж місяця було засуджено 8 вищих керівників збройних сил; у наступні кілька місяців буде розстріляно половину генералітету Червоної армії. Зі 139 членів ЦК, які брали участь у з'їзді партії 1934 року («з'їзд переможців»), розстріляли 98. Усього під час чисток в армії, державному та партійному апараті загинуло до 50 тисяч осіб139.


* * *

Тоді ж, у 1934–1937 роках, Гітлер також використовував насильство заради утвердження своєї влади над державними інститутами — партією, поліцією, армією. Подібно до Сталіна, він проаналізував свій шлях до влади і покарав смертю деяких людей, які йому допомагали. І хоч масштаб насильства був набагато менший, гітлерівські репресії виразно показали, що влада закону в Німеччині залежить від примх фюрера. На відміну від Сталіна, який прямо підпорядкував собі НКВД, Гітлер використовував терор як спосіб розвинути власну парамілітарну інституцію, СС, і утвердити її пріоритет над різними установами безпеки й охорони правопорядку в Німеччині. Сталін використовував чистки з метою залякати особовий склад армії, натомість Гітлер наблизив до себе німецьких генералів, усунувши нациста, якого армійське командування вважало загрозою.

Найпомітнішою мішенню гітлерівських чисток став Ернст Рем, керівник СА, штурмових загонів нацистів, так званих коричневосорочників. СА допомагало утверджувати особисту владу Гітлера, залякувало опонентів (і виборців) та сприяло приходу фюрера до влади у 1933 році. Провоковані СА вуличні бійки приносили більше користі Гітлерові-політку, аніж Гітлерові-канцлеру. У 1933 і 1934 роках Рем говорив про потребу другої революції, але Гітлер не сприймав цієї ідеї. Рем також плекав власні амбіції, які погано узгоджувалися з гітлерівськими планами реформи німецької армії. Рем виставляв СА як силу, що краще відображає нацистський дух, ніж армія, яку він хотів контролювати. Тримільйонна СА лишала далеко позаду стотисячну армію, яку Німеччина могла мати за умовами Версальського договору. Гітлер мав на думці відмовитися від зобов'язань за цим мирним договором, але коштом відбудови німецької армії, а не коштом заміни її на нову парамілітарну організацію140.

В останні дні червня 1934 року Гітлер наказав СС усунути Рема, кільканадцять його підлеглих, а також кількох інших суперників у нацистській партії та політиків. На чолі СС стояв Гайнрих Гімлер, він особливо наголошував на важливості питання расової чистоти, ролі ідеологічної підготовки й особистої відданості Гітлеру. Ця розправа увійшла в історію як Ніч довгих ножів — Гітлер використав одну парамілітарну організацію нацистів, СС, щоб розібратися з іншою, СА. Фюрер підтримав дії Гімлера й одним махом покінчив з Ремом та багатьма іншими людьми. 14 липня 1935 року Гітлер повідомив у парламенті, що було вбито 74 особи; насправді ж — як мінімум 85, з них кілька депутатів рейхстагу від НСДАП. Ясна річ, Гітлер заявив, що Рем та інші планували заколот проти законного уряду, який слід було упередити. Крім керівництва СА, криваві гітлерівські чистки зачепили консервативне крило і колишніх урядовців. Із трьох попередників Гітлера на посаді канцлера одного вбили, іншого заарештували, третій урятувався втечею141.

Завдяки тому, що СС стало інструментом кривавої кампанії, Гімлер наблизився до центру влади. СС, інституційно відокремлена від СА, стала найупливовішим елементом у складі націонал-соціалістичної партії. Після Ночі довгих ножів завданням СС стало поставити правоохоронні установи Німеччини на службу нацистській ідеології. Гімлер намагався поєднати СС з регулярними правоохоронними службами шляхом ротації кадрів і централізації всіх цих установ під своєю владою. У 1936 році Гітлер призначив Гімлера головою всіх поліцейських служб Німеччини. Він відповідав за роботу поліції порядку, карного розшуку і гестапо. Поліція (точніше кілька різних поліцейських служб) належала до інститутів держави, а СС була партійною установою нацистів; Гімлер намагався об'єднати ці дві структури. У 1937 році він провів реформу і створив об'єднану ієрархію двох структур142.

Не меншу роль, ніж піднесення СС над СА, зіграло покращення стосунків між Гітлером і армійськими генералами. Вище командування було вдячне Гітлеру за розправу над Ремом. До 1934 року армія лишалася єдиною важливою державною структурою, над якою Гітлер не мав цілковитої влади. Але щойно Гітлер дав зрозуміти, що планує розбудувати армію, а не поставити на її місце СА, як ситуація швидко змінилася. За кілька тижнів помер президент Німеччини, і військове командування підтримало Гітлера в ролі одноосібного голови держави. Гітлер ніколи не називав себе «президентом», він волів вживати слово «вождь» — фюрер. Від серпня 1934 року німецькі солдати складали присягу на особисту вірність Гітлеру і зверталися до нього «мій фюрер». Того ж місяця на загальнодержавному плебісциті було схвалено назву посади Гітлера — «вождь і рейхсканцлер». У березні 1935 року Гітлер відкрито денонсував умови Версальського мирного договору, відновив військовий призов і почав відбудовувати німецькі збройні сили143.

Гітлер, як і Сталін, показав себе справжнім господарем в органах влади — він виставляв себе жертвою різних змов, а відтак користався нагодою позбутися справжніх чи вигаданих ворогів. Одночасно з цим Гітлер створював щось на кшталт інструментів примусу, що їх Сталін успадкував від Леніна і більшовицької революції. СС і німецька поліція ніколи не будуть здатні на організований терор в Німеччині, порівнянний за масштабом з діями НКВД в Радянському Союзі. Ніч довгих ножів, жертвою якої стали кільканадцять осіб, у жодне порівняння не йде зі сталінськими чистками в партії, армії та НКВД, коли було розстріляно десятки тисяч. В СРСР загинуло набагато більше людей, ніж нацистський режим знищив до початку Другої світової війни. Щоб зрівнятися з НКВД, СС потребувала часу і практики. Гімлер вважав свої кадри «солдатами ідеології», але вони зможуть втілювати свою місію расового завоювання й домінування, лише ставши на плечі справжніх солдатів: за кордоном Польщі після 1939 року й Радянського Союзу після 1941-го144.

Логіка домашнього терору Гітлера була логікою майбутньої наступальної війни: посилений і лояльний до Гітлера Вермахт веде війну, а СС і поліція перетворюють її на винищувальну. В цьому сенсі побоювання Сталіна стосовно війни мали цілковитий резон. Німці, однак, у майбутній війні не розраховували на допомогу радянського населення. У цьому сенсі сталінський варіант загрози — спілка іноземних ворогів з внутрішніми опонентами — не був підставовий. Тому нова, ще більша хвиля терору, що його Сталін розв'язав проти власного населення у 1937–1938 роках, виявилася абсолютно марною і справді контрпродуктивною.


* * *

Чистки в радянській армії, партійному апараті й НКВД були прелюдією до Великого терору, який у 1937–1938 роках із класових і національних приводів забрав сотні тисяч життів. У результаті допитів десятків тисяч людей виникли численні «організації», «змови» і «групи», до складу яких ризикували потрапити дедалі більше радянських громадян. Репресії проти комуністів поза сумнівом сіяли страх у лавах партії; але партії як такій влітку 1937 року нічого не загрожувало, доки її члени йшли слідом за Сталіним і переслідували справжніх ворогів у радянському суспільстві. Чистки також стали перевіркою лояльності НКВД, позаяк керівництву висувалися звинувачення за примхою Сталіна, а особовий склад мусив спостерігати, як переслідують їхніх колег. Однак улітку 1937 року обложений НКВД повернеться проти соціальних груп, що їх чимало енкаведистів охоче визнавало за ворогів. Кілька місяців вище керівництво Радянського Союзу замишляло удар по групі, якої вони справді боялися — куркулів145.

Куркулі були селянами, їм вдалося пережити сталінські революції: колективізацію, голод, а дуже часто й ГУЛАГ. Як соціальний клас куркулі (заможні селяни) ніколи не існували. Цей термін був радше елементом радянської класифікації, який зажив власним політичним життям. Спроба «ліквідувати куркулів» під час першої п'ятирічки призвела до вбивства колосального числа людей, але вона радше створила клас, аніж зруйнувала — клас тих, хто зазнав принижень і репресії, але вижив. Мільйони людей, яких депортували, або які втекли під час колективізації, вважалися куркулями, й іноді вони приймали цю класифікацію. Радянське керівництво мало враховувати ту ймовірність, що революція сама створює собі опонентів. На пленумі ЦК Компартії у лютому-березні 1937 року кілька промовців дійшли такого логічного висновку. Куркулі вважалися «запеклими ворогами» радянської системи146.

Потрапити в куркулі означало не лише зазнати страждань, а й пережити депортацію на колосальну відстань. Колективізація кинула мільйон куркулів у ГУЛАГ або змусила їх тікати в міста. Це означало важку дорогу на сотні, а то й тисячі кілометрів. Як мінімум 3 мільйони селян під час першої п'ятирічки влаштувалися робітниками на різні підприємства. Зрештою, в цьому й полягав сенс п'ятирічки: зробити з аграрного Радянського Союзу індустріальну країну. Близько 200 тисяч людей, які раптом відчули на собі тавро куркуля, втекли у міста, рятуючись від розстрілу або заслання. 400 тисячам куркулів вдалося втекти із спецпоселень — хтось втік у міста, ще більше людей — у села. Десятки тисяч вийшли з таборів і спецпоселень, відбувши термін покарання. Отримавши п'ять років заслання у 1930, 1931 і 1932 роках, маса людей вийшли з ГУЛАГу в 1935, 1936 і 1937-му147.

Влада оптимістично гадала, що переселення знівелює вороже соціальне походження куркулів і, завдяки перевихованню, ті стануть звичайними радянськими людьми. У другій половині 1930-х років сталінізм утратив такі сподівання. Сама соціальна мобільність, притаманна сталінській політиці індустріалізації, була тепер порушена. Куркулі вступали в колгоспи — можливо, вони збиралися стати на чолі повстанців, як це зробили інші селяни в 1930 році. Куркулі поверталися в соціальний устрій, який у багатьох сенсах лишався традиційним. Сталін знав з результатів перепису 1937 року, які він не сприйняв, що більшість дорослого населення не приймає офіційний атеїзм радянської держави і вірить у Бога. Через двадцять років після більшовицької революції ця релігійність непокоїла і, можливо, розхолоджувала владу. Чи не відбудують куркулі старе суспільство?148

Куркулі, засуджені пізніше або на довші терміни, досі перебували в таборах у Сибіру, Казахстані, на Далекому Сході і в Середній Азії: чи не підтримають раптом ці люди вторгнення японців? У червні 1937 року НКВД повідомляло, що заслані в Сибір куркулі становлять «широку базу повстання». Звісно, за підтримки іноземної Держави в ситуації війни куркулі боролися б з радянською владою. А тим часом вони вважалися внутрішніми ворогами. Одна репресивна політика закладала фундамент для іншої: заслані куркулі не любили радянської системи; а місце їхнього заслання, далеко-далеко від дому, лежало надто близько до джерела зовнішньої загрози, експансіоністської Японської імперії149.

Повідомлення НКВД з Далекого Сходу малювали сценарій союзу внутрішніх ворогів з іноземними державами. У квітні 1937 року спалахнули повстання проти радянської присутності в китайській провінції Сіньцзян. У маріонетковій японській державі Маньчжоуго японці вербували російських емігрантів, які налагоджували контакти з куркулями, засланими в Сибір. Згідно зі звітами НКВД, «Російський генеральний військовий союз», за спиною якого стояла Японія, планував після нападу Японії спровокувати повстання куркулів. У червні 1937 року місцеві відділи НКВД отримали дозвіл провадити масові арешти й розстрілювати людей, запідозрених у зв'язках з «Російським генеральним військовим союзом». Мішенню операції стали заслані куркулі та колишні офіцери царської армії, які нібито ними командували. Звісно, перших було значно більше, ніж других. Почалися репресії серед куркулів, які відбували сибірське заслання150.

Радянське керівництво завжди вважало японську загрозу східною частиною ворожого капіталістичного оточення, до якого входили Польща й Німеччина. Підготування до війни з Японією в Азії були водночас приготуваннями до війни в Європі. Позаяк багато куркулів поверталися із заслання додому, з азіатської в європейську частину СРСР, було просто уявити ворожу мережу, яка охоплювала всю країну, з одного кінця в інший. В Сибіру почали розстрілювати селян, але Сталін, імовірно, вирішив покарати куркулів не лише на засланні, а й у цілому Радянському Союзі.

У телеграмі Сталіна і політбюро «Про антирадянські елементи» від 2 липня 1937 року містилися інструкції стосовно масових репресій у всіх регіонах СРСР. Радянське керівництво звинуватило куркулів в останній хвилі саботажу і злочинності, що фактично означало будь-які невдачі й інциденти в Радянському Союзі. Місцеві управління НКВД мали зафіксувати всіх куркулів на своїй території та розробити план розстрілів і висилок. Місцеві енкаведисти попросили дозволу долучити до списку різного роду інші «антирадянські елементи». 11 липня політбюро вже мало перші розстрільні списки. За ініціативи Сталіна початкові цифри округлили, додавши «зайву тисячу». Це розширило масштаб операції — державні репресивні органи отримали чіткий сигнал, що їхнє завдання не просто засудити всіх тих людей, на яких НКВД уже мало справи. Щоб продемонструвати свою відданість і старанність в атмосфері небезпеки й чисток, енкаведисти мали знайти ще більше винуватців151.

Сталін і Єжов хотіли «повної фізичної ліквідації контрреволюції», що означало знищити ворогів «раз і назавджи». Переглянуті плани спустили з Москви в регіони разом із наказом № 00447 від 31 липня 1937 року «Про знешкодження колишніх куркулів, злочинців та інших антирадянських елементів». Сталін і Єжов пропонували розстріляти 79 950 радянських громадян і ще 193 тисяч засудити до десяти років таборів. Не те, щоб члени політбюро чи центральне керівництво НКВД в Москві мали на увазі якихось конкретних 272 950 людей. Які саме радянські громадяни потраплять у лещата репресій, залежало від рішення місцевих відділів НКВД152.

Кількість розстрілів і депортацій осіб офіційно називалася «лімітами», хоча всі причетні до справи знали, що їх слід перевиконати. Місцеві енкаведисти мусили пояснювати, чому не виконують «лімітів» і були зацікавлені їх перевиконати. Ніхто не хотів видаватися малодушним у боротьбі з «контрреволюцією», особливо якщо врахувати, що курс Єжова зводився до того, що «краще занадто, аніж недостатньо». Під час цієї кампанії загинуло не 79 950 людей, а вп'ятеро більше. На кінець 1938 року, виконуючи наказ № 00447, енкаведисти розстріляли 386 798 осіб153.

Наказ № 00447 виконувала та сама інституція, що принесла терор у радянське село на початку 1930-х років — трійка. Трійка складалася з начальника місцевого НКВД, керівника комітету партії і місцевого прокурора. Саме вона перетворювала ліміти на розстріли, а цифри на трупи. Загальні квоти по Радянському Союзу було поділено на 64 регіони, в кожному була своя трійка. На практиці в трійках заправляли енкаведисти, які зазвичай головували на засіданнях. Прокурори ігнорували юридичні процедури. Партійні керівники мали інші обов'язки, не були фахівцями з питань державної безпеки і боялися, що самі стануть об'єктами звинувачення. Енкаведисти почувалися у своїй стихії154.

Виконання наказу № 00447 почалося з «очищення картотек». НКВД збирала певні матеріали про куркулів, адже саму категорію «куркуль» вигадала держава. Злочинці — друга група, згадана в наказі, — це за означенням люди, які вже стикалися з правоохоронною системою. До інших «антирадянських елементів» на практиці просто належали люди, на яких місцеве НКВД завело справу. Енкаведисти за допомоги міліції провадили розслідування в «оперативних секторах» всіх 64 зон. «Оператиивна група» складала список людей, яких слід було допитати. Їх заарештовували, вибивали зізнання і підштовхували здавати інших155.

Зізнання вибивали тортурами. Енкаведисти застосовували «конвеєрний метод», коли в'язня допитували безперервно вдень і вночі. Крім цього практикували «стояння», коли підозрювані мусили стояти біля стіни, а якщо ті засинали або торкалися опори, їх били. Відчуваючи цейтнот, енкаведисти часто просто били в'язнів, поки ті не зізнаються. 21 липня 1937 року Сталін схвалив таку практику. В Білоруській РСР енкаведисти опускали в'язнів головою в нужник і били, коли ті намагалися підвестися. Деякі слідчі приносили з собою заготовку зізнання і просто вписували туди персональні дані в'язня, змінюючи ту чи ту деталь від руки. Інші заставляли підписувати порожні бланки, а заповнювали їх потім. Так радянські органи «викривали ворога» і фіксували його «настрої»156.

Цифри приходили з центру, але трупи множилися на місцях. Вироки трійок, які виконували наказ № 00447, не потребували жодного затвердження в Москві й не підлягали оскарженню. Члени трійки зустрічалися вночі зі слідчими-енкаведистами. Вони вислуховували короткий звіт і рекомендований вирок: розстріл або заслання в табори. (Дуже невелика кількість затриманих не отримувала жодного вироку). Вони розглядали сотні справ гамузом, бувало, що по шістдесят за годину; долю людей вирішували за якусь хвилину. Наприклад, за одну ніч ленінградська трійка засудила до смертної кари 658 в'язнів Соловецького табору157.

Як і скрізь, терор панував у ГУЛАГу. Годі зрозуміти як саме в'язні таборів могли загрожувати радянській державі: але в ГУЛАГу, як і в цілому СРСР, існували свої квоти смерті, що їх слід було виконувати або перевиконувати. Побутувала така логіка: так само, як могли бути небезпечними люди, яких вважали куркулями, могли бути небезпечними і люди, яких ув'язнили як куркулів. Табори системи ГУЛАГу мали початкову квоту 10 тисяч розстрілів, але у висліді було страчено 30 178 в'язнів. Одним із найжахливіших місць репресій став Омськ у південному Сибіру. В тому регіоні було багато спец-поселень, куди засилали селян під час колективізації. Начальник місцевого відділу НКВД 1 серпня 1937 року, ще до того, як набрав сили наказ № 00447, попросив збільшити 8-тисячний розстрільний список. Його підлеглі за одну ніч розстріляли 1 301 людину158.

Кампанія проти куркулів проходила в повній секретності. Нікому, навіть засудженим, не говорили про вирок. Засуджених забирали спочатку в першу-ліпшу в'язницю, потім везли у товарних вагонах на схід і північ або відправляли на місце страти. Приміщення і місця для розстрілів вибирали обережно. Вбивства завжди проходили вночі, в нелюдних місцях. Людей розстрілювали у звукоізольованих підземних приміщеннях, у великих будинках на кшталт гаражів, де сторонні шуми маскували звуки пострілів, або в лісах подалі від населених пунктів. Постріли завжди робили енкаведисти, як правило, з нагана. Двоє людей тримали в'язня за руки, а кат робив один постріл ззаду в основу черепа, потім нерідко робили «контрольний постріл» у скроню. «Після страти, — йшлося в одній з інструкцій, — трупи класти в попередньо викопаний рів, ретельно засипати і замаскувати». З приходом зими 1937 року земля замерзла і могили копали з використанням вибухівки. Всі, хто брав участь у розстрілах, зобов'язувалися берегти таємницю. Безпосередньо причетних до справи людей було небагато. Команда московських енкаведистів, яка складалася лише з дванадцяти осіб, у 1937–1938 роках розстріляла на околиці Москви в Бутово 20 761 людей159.

Усю кампанію проти куркулів від самого початку супроводжували розстріли. Єжов з очевидною втіхою повідомляв Сталіну, що станом на 7 вересня 1937 року розстріляно 35 454 особи. У висліді кількість людей, розстріляних в ході антикуркульської кампанії, стала майже такою, як кількість людей, засланих у ГУЛАГ (378 326 і 389 070 відповідно). Загальна тенденція заміняти висилку на розстріл мала практичні резони: убити було легше, ніж депортувати; крім того, табори швидко переповнилися, а від депортованих нерідко було мало користі. В результаті однієї ленінградської справи було розстріляно (не заслано в табори) 35 інвалідів-глухонімих. Начальник українського НКВД Ізраїль Леплевський наказував підлеглим розстрілювати, а не висилати літніх людей160.


Українську РСР, де «куркулі» чинили повсюдний «опір» колективізації, захопила масштабна хвиля масових репресій. Леплевський волів не обмежуватися буквою наказу № 00447, щоб не проминути так званих українських націоналістів, уявні підступи яких з часів голоду вважали загрозою територіальній цілості Радянського Союзу. За звинуваченням у націоналізмі в УРСР заарештували 40 530 осіб. За однією з версій, українців заарештовували за те, що вони в 1933 році нібито просили продовольчої допомоги в Німеччини. Коли в грудні 1937 року ліміти репресій для УРСР (уже вдвічі збільшені) було виконано, Леплевський попросив їх підняти. У лютому 1938 року Єжов додав 23 650 осіб до республіканських лімітів. У кінцевому підсумку в 1937–1938 роках у ході антикуркульської операції енкаведисти розстріляли 70868 жителів Української РСР. У 1938 році відсоток смертних вироків, порівняно з іншими видами покарань, був в Україні особливо великий. У січні-серпні було розстріляно 35 563 особи і лише 830 заслано в табори. Наприклад, трійка по Сталінському району в липні-серпні 1938 року засідала сім разів і кожного разу виносила смертний вирок 1102 звинуваченим. Так само й ворошиловградська трійка засудила на смерть 1226 осіб, справи яких розглянули у вересні 1938 року161.

Ці колосальні цифри означали регулярні й масові розстріли, справа закінчувалася величезними могильними ямами. В промислових містах радянської України робітників, які нібито мали куркульське походження, засуджували за звинуваченнями в різного роду саботажі і, як правило, розстрілювали того ж дня. У Вінниці засуджених до смерті зв'язували, затикали кляпом рота і відвозили на мийку автомобілів. Там чекала машина, шум двигуна глушив звуки пострілів. Трупи вантажили на машину і везли на місце поховання: у сад, парк або на цвинтар. Перш ніж завершити свою роботу, енкаведисти викопали не менше 87 масових могил у Вінниці й поблизу міста162.


Подібно до показових процесів, кампанія проти куркулів оживила в пам'яті Сталіна кінець 1920-х і початок 1930-х років, коли його політичні позиції були вразливі, — але цього разу результат було наперед відомо. Колишніх політичних опонентів, які асоціювалися з дискусіями довкола колективізації, було фізично знищено. Як і куркулів, які нагадували про масовий опір колективізації. Так само, як знищення партійної еліти утвердило Сталіна в ролі наступника Леніна, знищення куркулів утвердило сталінську інтерпретацію політики Леніна. Якщо колективізація призвела до масового голоду, то вина за це лежить на самих голодних людях і агентах іноземної розвідки, які підлаштували всю цю ситуацію. Якщо колективізація викликала незадоволення в населення, це також була вина самих людей і їхніх іноземних покровителів. Саме тому, що сталінська політика виявилася такою катастрофічною, захист цієї політики вимагав схибленої логіки й масових смертей. Щойно було запроваджено репресивні заходи, як їх можна було представити як вердикт історії163.

Сталін подавав свою політику як річ неминучу й таким чином претендував на те, що знає майбутнє, і заперечував (абсолютно не визнаючи цього!) марксизм, який допускав дискусію в партійному керівництві. Тією мірою, якою марксизм був наукою історії, його природним світом була економіка, а об'єктом дослідження — соціальний клас. Навіть у найжорсткіших ленінських інтерпретаціях марксизму причиною несприйняття революції виступало класове походження опонентів. Однак сталінізм приніс нові обертони; притаманні сфері державної безпеки вислови заполонили марксистську риторику і змінили її до невпізнанна. Особи, обвинувачені на показових процесах, нібито зрадили Радянський Союз іноземним державам. Згідно з обвинуваченням, вони вели класову війну, тільки що в непрямий і тонкий спосіб: допомагали імперіалістичним державам, які взяли у вороже коло батьківщину соціалізму.

Хоч кампанія проти куркулів була, на перший погляд, класовим терором, убивства були іноді цілеспрямовані, як-от в Українській РСР проти «націоналістів». Тут Сталін теж запроваджував дещо нове. У ленінському варіанті марксизму національності мали прийняти радянський проект, адже їхній соціальний розвиток збігався з будівництвом радянської держави. Тобто селянське питання було від самого початку в позитивний спосіб пов'язане з питанням національним: люди, які з селян виростали до робітничого класу, духовенства або професійних верств, приймали національну свідомість лояльних радянських громадян. Але при Сталіні селянське питання було пов'язане з національним у негативному сенсі. Набування українськими селянами української національної свідомості вважалося небезпечним. Інші, не такі чисельні національні меншини несли ще більшу небезпеку. Більшість жертв наказу № 00447 в Українській РСР були українцями; але непропорційно багато було поляків. Тут мало не найпомітніше увиразнився зв'язок між класом і нацією. На одній з оперативних планерок енкаведист сказав: «Раз поляк, значить куркуль»164.
* * *

Нацистський терор 1936–1938 років провадився в подібному ключі: як правило, репресій зазнавали члени певних соціальних груп, визначених за політичними критеріями; людей карали за те, хто вони, а не зате, що вони скоїли. Найважливішою категорією нацисти вважали «асоціалів», тобто людей, які вважалися (іноді цілком справедливо) ворожими нацистському світогляду. До них належали гомосексуалісти, волоцюги, алкоголіки, наркомани або нероби. Крім того, ворогами нацисти вважали свідків Єгови, які заперечували нацистські настанови більш відверто, ніж німецькі християни інших конфесій. Нацистські лідери вважали всіх цих людей арійцями, але зіпсутими, яких мало виправити ув'язнення й покарання. Як і радянське НКВД, німецька поліція у 1937–1938 роках проводила організовані рейди по окремих районах і мала виконувати репресивні квоти в певних секторах суспільства. Сповнена бажання довести свою відданість і догодити начальству, німецька поліція теж часто перевиконували ці квоти. Але наслідки арешту в Німеччині були інші: майже завжди в'язниця, дуже рідко смертна кара165.

Репресії нацистів стосовно небажаних соціальних груп потребували створення в країні мережі концентраційних таборів. На додачу до таборів у Дахау і Ліхтенбергу, створених 1933 року, було організовано табори в Заксенгаузені (1936), Бухенвальді (1937) та Флосенберзі (1938). У порівнянні з ГУЛАГом ця репресивна машина мала цілком скромні масштаби. Наприкінці 1938 року в радянських таборах і спецпоселеннях перебувало понад мільйон радянських громадян, натомість у Німеччині в таборах сиділо до 20 тисяч людей. Якщо врахувати демографічну різницю між двома країнами, то радянська табірна система на той момент була у 25 разів крупніша за німецьку166.

Радянський терор у той час не лише перевершував нацистський у масштабі — він був незрівнянно більш смертельний. У гітлерівській Німеччині годі було уявити страту 400 тисяч людей за вісімнадцять місяців, як у Радянському Союзі в ході реалізації наказу № 00447. У 1937–1938 роках до смертної кари в Німеччині засудили 267 осіб, у Радянському Союзі — 378 326 лише в ході однієї кампанії боротьби з куркулями. Знов-таки, зважаючи на різницю в кількості населення, ризик, що громадянин СРСР загине під час кампанії проти куркулів, був у 700 разів вищий за ризик, що німецький громадянин дістане смертний вирок у нацистській Німеччині167.

Після чисток серед еліти й утвердження своєї влади над головними державними інституціями і Сталін, і Гітлер у 1937–1938 роках провели масові репресії проти окремих груп населення. Втім, Великий терор не зводився до боротьби з куркулями. Його можна розглядати, або принаймні представити як класову війну. Радянський Союз убивав як класових ворогів, так і етнічних.

Наприкінці 1930-х років націонал-соціалістичний режим Гітлера уславився расизмом і антисемітизмом. Але першу репресивну кампанію проти внутрішніх національних ворогів провів сталінський режим у Радянському Союзі.






Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   28

Схожі:

Тімоті Снайдер криваві землі iconВідомі психологи: Ломрозо Чезаре та Лірі Тімоті
Чезаре Ломброзо народився в Італії у місті Верона 6 листопада 1835 р. У молодості Чезаре брав участь у русі за об'єднання країни,...
Тімоті Снайдер криваві землі iconТема. Українські землі під владою Російської та Австрійської імперій у першій половині ХІХ століття
Позначте назву української землі, де у 1810 – 1815 рр., І в 1831 р були «холерні бунти»
Тімоті Снайдер криваві землі iconУроків історії України клас. Тема Українські землі в XVI ст. Урок Вступ Формування картографічних знань та вмінь
Користуючись картою атласа «Українські землі в XVI — І половині XVII ст.», назвіть
Тімоті Снайдер криваві землі iconАнтропогенез як космологічно обумовлена еволюція життя на землі
Землі на хід еволюції розумного життя на нашій планеті. Обґрунтовується теза про взаємообумовленість космічного й божественного витоків...
Тімоті Снайдер криваві землі iconНаукова думка
Галичині й на Білій Русі. Це була його батьківщина й дідизна. Польський король затвердив за ним І за його родом ще й усю Лубенщину:...
Тімоті Снайдер криваві землі iconВірші Дмитра Павличка для дітей ( шукаємо рими)
Де зелені хмари яворів Заступили неба синій став, На стежині сонце я зустрів, Привітав його І запитав: — Всі народи бачиш ти з висот,...
Тімоті Снайдер криваві землі iconКонспект уроку природознавства в 5 класі Тема. Людина І Всесвіт. Астрономія наука, що вивчає Всесвіт. Мета
Всесвіту, портрети Миколи Коперника, Джордано Бруно, Галілео Галілея; малюнки із зображеннями уявлень давніх людей про форму та розміри...
Тімоті Снайдер криваві землі iconБіосфера — сфера життя, оболонка Землі, населена живими організмами. Біосфера — сфера життя, оболонка Землі, населена живими організмами
Біосфера з одного боку є середовищем життя,а з іншого-результатом життєдіяльності організмів
Тімоті Снайдер криваві землі iconО. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні

Тімоті Снайдер криваві землі iconУрок позакласного читання. «Тарас Шевченко жити буде, поки на землі житимуть люди …»
Тема уроку: Урок позакласного читання. «Тарас Шевченко жити буде, поки на землі житимуть люди …»


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка