Тімоті Снайдер криваві землі



Сторінка8/28
Дата конвертації14.04.2017
Розмір6.49 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   28

Депортовані поляки навряд чи й чули слово «куркуль», але тепер мали трагічну нагоду про все дізнатися. В одному сибірському поселенні поляки знайшли скелети куркулів, депортованих у 1930-х роках. В іншому спецпоселенні шістнадцятирічний поляк раптом збагнув, що бригадир у його таборі був куркулем. «Він щиро сказав мені, — згадував хлопчик, — що у нього в серці — віра в Бога». Поляків вважали римо-католиками, а отже християнами, тому їхня присутність підштовхувала українців і росіян до подібних зізнань. Але навіть на далекому сході радянська влада вкрай вороже реагувала на будь-які ознаки польськості. Якось польський хлопчик прийшов у місто обміняти одяг на їжу й натрапив на міліціонера, який збив з нього кашкет. На кашкеті був білий орел, символ польської держави. Міліціонер не дозволив хлопчикові підняти кашкет із землі. Радянські журналісти писали, а вчителі розповідали, що Польщі вже немає і більше не буде256.


* * *

Завдяки дієвим інструментам практичного насильства, підрахунку й класифікації своїх нових громадян, влада змогла занурити поляків у радянську систему. Після кількох тижнів хаосу Радянський Союз розширився на захід і позбувся найнебезпечніших потенційних опонентів. В іншій частині Польщі, на захід від лінії Молотова-Рібентропа, німці не могли практикувати такий підхід. Зовсім недавно Гітлер розширив територію Райху за рахунок Австрії та Чехословаччини, але там жили переважно німці. На відміну від радянської влади, німці не мали змоги заявляти, що несуть пригнобленим народам і класам справедливість та рівноправність. Усі знали, що нацистська Німеччина — для німців, а на щось інше німці й не претендували.

Засновок націонал-соціалізму полягав у тому, що німці — вища раса. Стикнувшись з існуванням польської культури, нацисти мали, принаймні самі собі, доводити це припущення. У стародавньому польському місті Кракові всю професуру знаменитого університету відправили в концтабори. Пам’ятник Адаму Міцкевичу, великому поету-романтику, скинули з п’єдесталу на Ринку, а саму площу перейменували на Адольф-Гітлер-пляц. Такі дії мали як практичний, так і символічний вимір. Краківський університет був старіший за будь-який університет у Німеччині. Сучасники Міцкевича цінували його не менше за Гете. Наявність такого університету і такої історії, а також саме існування польських освічених класів стало перешкодою для німецьких планів і становило проблему для нацистської ідеології257.

На місці усього польського в тих землях мало постати німецьке. Як писав Гітлер, Німеччина «мусить щільно замкнути чужі расові елементи, щоб кров німецького народу більше не псувалася, або без зайвих труднощів усунути їх і передати звільнені території своїм співвітчизникам». На початку 1939 року відповідальність за процес Гітлер поклав на Гайнриха Гімлера. Гімлер на той момент уже очолював СС і німецьку поліцію, тепер він став «райхскомісаром зі зміцнення німецькості», тобто міністром з питань чистоти раси. На територіях, анексованих у Польщі, Гімлер мав ліквідувати місцеве населення і замінити його німцями258.

Гімлер з ентузіазмом узявся за цей проект, але завдання виявилося дуже непростим. Це були польські території. У незалежній Польщі не існувало якоїсь чисельної німецької меншини. За поясненнями радянського керівництва, що СРСР увійшов на територію Східної Польщі з метою захистити українців і білорусів, стояла принаймні правдоподібна демографія: у Польщі жило близько 6 мільйонів українців і білорусів. Німців, навпаки, налічувалося менше мільйона. На щойно анексованих Німеччиною територіях співвідношення поляків і німців складало п’ятнадцять до одного259.

Але повноправним господарем німецької преси виступав міністр пропаганди Йозеф Гебельс, тому в німців (і тих, хто вірив нацистській пропаганді) склалося враження, що в Західній Польщі живе дуже багато німців і вони зазнавали страшних утисків. Утім, реальність дуже відрізнялася від пропаганди. Річ не тільки в тому, що 9 мільйонів поляків у нових землях Райху набагато перевершували чисельністю німців. У результаті анексії Гітлер долучив до Райху набагато більше євреїв (як мінімум 600 тисяч), ніж німців, що збільшило кількість єврейського населення Німеччини втричі (від 330 тисяч до майже мільйона). Якби до складу Райху включили Генерал-губернаторство (де жило 1 мільйон 560 тисяч євреїв), то на підвладній Берліну території опинилося б понад 2 мільйони євреїв. У місті Лодзь, яке увійшло до складу Райху, жило більше євреїв (233 тисячі), ніж у Берліні (82 788) та Відні (91 480) разом узятих. У самій Варшаві, яка залишилася в складі Генерал-губернаторства, жило більше євреїв, ніж в усій Німеччині. Завдяки останнім територіальним здобуткам Гітлер отримав у підданці стільки поляків, що це число перевершило кількість німців, здобутих Райхом під час усіх анексій, враховуючи Австрію і прикордонні землі Чехословаччини. Враховуючи Генерал-губернаторство і Протекторат Богемії і Моравії, анексований у Чехословаччини, Німецька імперія отримала близько 12 мільйонів поляків, 6 мільйонів чехів і 2 мільйони євреїв. За кількістю слов’янського населення Райх поступався лише Радянському Союзу260.

Артур Грайзер, якого поставили на чолі Вартеланду, найбільшого нового регіону Німеччини, особливо переймався ідеєю «зміцнення німецькості». Підлегла йому провінція простягалася від великого польського міста Познань до великого польського міста Лодзь. Там жило близько 4 мільйонів поляків, 366 тисяч євреїв і 327 тисяч німців. Гімлер пропонував до лютого 1940 року депортувати мільйон осіб, зокрема всіх євреїв і кількасот тисяч поляків. Грайзер почав «зміцнювати німецькість» із трьох психіатричних клінік — пацієнтів розстріляли. Пацієнтів четвертої психіатричної лікарні в містечку Овіньська чекала інша доля. Їх у жовтні-листопаді 1939 року забрали в місцеве відділення гестапо і потруїли з балонів чадним газом. Це перше, здійснене німцями, масове убивство з використанням цього методу. Німці знищили 7 700 польських громадян, які перебували в психіатричних лікарнях; так почалася практика «евтаназії», яку невдовзі почали застосовувати і в межах довоєнної Німеччини. Протягом наступних двох років понад 70 тисяч «непридатних до життя» німецьких громадян було отруєно газом. Зміцнення німецькості мало внутрішній і зовнішній виміри; наступальна війна за кордоном допускала вбивство німецьких громадян усередині країни. Історія почалася і так триватиме261.

Завдання відселення євреїв із Німеччини наклалося на інший ідеологічний пріоритет — переселення німців з Радянського Союзу. Щойно СРСР розширився на захід за рахунок Східної Польщі, Гітлер почав перейматися долею німців (колишніх польських громадян), які потрапили під радянську владу. Гітлер почав організовувати переселення цих людей у Німеччину. Вони мали оселитися у Вартеланді, в домівках депортованих поляків. Але це означало, що передовсім треба відселити не євреїв, а польських фермерів, щоб звільнити місце для німців зі сходу. Та навіть якщо євреям дозволяли на якийсь час залишитися вдома, їх чекали лише страждання й приниження. У Козеніці ортодоксальних юдеїв змушували танцювати довкола вогнища книжок і співати «війна — наша доля». У Ловичі 7 листопада 1939 року всіх чоловіків-євреїв змусили промарширувати у в’язницю, а єврейська громада платила за них викуп262.

1–17 грудня 1939 року відбулася перша хвиля депортацій з Вартеланду в Генерал-губернаторство, переважну більшість з 87 883 висланих становили поляки. Поліція передовсім відбирала поляків, які «становили безпосередню загрозу німецькій нації». Під час другої хвилі 10 лютого — 15 березня 1940 року було вислано ще 40 128 осіб, знову переважно поляків. Дорога тривала недовго. Зазвичай шлях із Познані, столиці провінції Вартеланд, у Варшаву, найбільше місто Генерал-губернаторства, займав кілька годин. Тим не менше тисячі людей померли від холоду в поїздах, які днями стояли на запасних коліях. Ремарка Гімлера: «Це просто тамтешній клімат». Зайве й казати, що польський клімат не відрізнявся від німецького263.
* * *

Зима 1939–1940 року в Польщі й Німеччині була незвично холодною. Зима в Україні, Росії і в північному Казахстані ще холоднішою. Тисячі поляків захворіли й померли в радянських спецпоселеннях. У трьох таборах на території Росії та України польські військовополонені дотримувалися свого політичного і релігійного календаря. У Козельську, Осташкові та Старобільську люди знайшли спосіб відзначити 11 листопада, день незалежності Польщі. У всіх трьох таборах в’язні планували відзначити Різдво. Більшість полонених належали до римо-католицької церкви, але було багато юдеїв, протестантів, православних і греко-католиків. Їх тримали у спаплюжених монастирських приміщеннях, полонені молилися і причащалися в закутках обдертих соборів264.

В’язні бачили сліди того, що трапилося з православними ченцями й черницями під час більшовицької революції: кістяки в мілких могилах, контури людських фігур на стінах, утворені слідами куль. Один в’язень у Старобільську завважив, що над монастирем постійно літає зграя чорних ворон. Але молитва давала надію, і люди різних віросповідань молилися разом — до 24 грудня 1939 року, коли священиків, ксьондзів і рабинів кудись забрали, і їх більше ніхто не бачив265.

Ці три табори являли собою ніби лабораторію для спостереження за поведінкою польських освічених класів. Козельськ, Осташків і Старобільськ на вигляд перетворилися на польські містечка. В’язні не мали іншого одягу, крім військових одностроїв із білим орлом на фуражках. Ясна річ, у колишній Східній Польщі ніхто на людях цю емблему більше не носив, громадський простір заполонили серп, молот і червона зірка. Після того, як на німецькому боці кордону польські університети закрилися, а в радянській зоні перетворилися на українські або російські, в’язні таборів організовували лекції чільних польських науковців і мислителів, які перебували в лавах резервістів. Офіцери організували скромні кредитні спілки з тим, щоб бідніші могли позичати в заможніших. Вони декламували з пам’яті поезію, які вивчили у школі. Дехто міг з пам’яті навести довжелезні романи періоду польського реалізму. Ясна річ, бувала серед в’язнів і незгода, бійки і крадіжки. Якісь люди — як виявилося, дуже мало — йшли на співпрацю з радянською владою. Офіцери мали різні думки про те, як поводитися під час тривалих нічних допитів. Однак дух польської національної солідарності виразно впадав в очі, радянській владі теж266.

Утім, польські офіцери лишилися самотні. Вони мали змогу писати листи родинам, але не могли розповідати про своє становище. Знаючи, що енкаведисти перечитують усе написане, їм доводилося ховатися зі своїми словами й думками. Добєслав Якубович, один із козельських в’язнів, щоденнику довіряв листи, які хотів би написати дружині, мрії побачити її плаття, гратися з донькою. Зворотною адресою в’язні мусили вказувати санаторій, що завдавало їм ще більше болю267.

В’язні приручили сторожових псів і собак із сусідніх містечок. Собаки повз варту могли заходити на територію табору через ворота й маленькі дірки в колючому дроті. Серед офіцерів-резервістів у Старобільську був Максиміліан Лабендж, найзнаменитіший ветеринар у Варшаві. Літній пан ледве пережив дорогу. Він доглядав за цими собаками, а інколи навіть робив хірургічні операції. Ветеринар мав особливо багато клопоту з дворнягою, якого польські офіцери називали Лінек, скорочено від Сталінек — «маленький Сталін». Загального улюбленця серед собак офіцери звали Фош, за іменем французького генерала, командувача військ Антанти, який переміг німців у 1918 році. В кінці 1939 — на початку 1940 року польський уряд у вигнанні осів у Парижі, й поляки сподівалися, що Франція розіб’є німців і врятує Польщу. Об’єктом надій польських офіцерів і символом контактів із зовнішнім світом став маленький собака Фош, який десь у місті мав свій дім. Вони чіпляли йому під нашийник записки, сподіваючись отримати хоч якусь відповідь. Якось у березні 1949 року вони знайшли записку: «Люди кажуть, що скоро вас випустять зі Старобільська. Люди кажуть, що ви поїдете додому. Ми не знаємо чи це правда»268.


Це була неправда. У березні нарком внутрішніх справ Лаврентій Берія, можливо, під упливом Сталіна, прийняв стосовно поляків рішення. Берія прямо написав, що польських полонених треба ліквідувати. У записці членам політбюро від 5 березня 1940 року, а фактично адресованій Сталіну, він писав, що всі польські полонені «тільки й чекають, коли їх випустять, щоб почати активну боротьбу з радянською владою». Він стверджував, що контрреволюційні організації на нових радянських територіях очолювали колишні польські офіцери. На відміну від заяв кількарічної давнини про «Польську військову організацію», це була не фантазія. Радянський Союз окупував і анексував половину Польщі, й деяких поляків сповнювало бажання боротися. У 1940 році в різного роду організаціях опору брало учать до 25 тисяч поляків. Щоправда, енкаведисти швидко викрили більшість цих організацій і заарештували їхніх активістів, але існувала справжня й відчутна опозиція радянській владі. Берія пояснював свою пропозицію стосовно польських полонених («застосувати до них вищу міру покарання — розстріл») фактом реального польського опору269.

Сталін підтримав пропозицію Берії, і машина Великого терору запрацювала знов. Берія організував роботу особливих трійок, які швидко розглядали справи польських військовополонених. Трійки мали право ігнорувати рекомендації слідчих і ухвалювати вироки заочно, навіть не викликаючи самого в’язня. Скидається на те, що Берія встановив розстрільні квоти, як у 1937 і 1938 роках: усі в’язні у трьох таборах, плюс 6 тисяч осіб у в’язницях Західної Білорусі та Західної України (по 3 тисячі відповідно), плюс особливо небезпечні елементи серед офіцерів запасу, які перебували на волі. Справи військовополонених нашвидкуруч розглянули — 97 % поляків із трьох таборів, 14 587 осіб, було засуджено на смерть. Виняток становили кількадесят радянських агентів, люди німецького й латиського походження та особи, за якими стояла іноземна протекція. Смертний вирок отримали і 6 тисяч в’язнів у західних областях і ще 1 305 осіб, заарештованих у квітні270.

В’язні трьох таборів чекали, що їх відпустять додому. Коли у квітні 1940 року першу групу людей вивезли з козельського табору, товариші влаштували їм прощальну вечірку. Колеги-офіцери вишикувалися, хоч і не мали зброї, в почесний стрій, повз який вони йшли до автомашин. В’язнів поділили на групи по кількасот людей, посадили на поїзд і через Смоленськ повезли на маленьку станцію Гняздово. Там їх висадили й оточили кордоном озброєних енкаведистів зі штиками. Далі по тридцять людей садовили в машини і везли в дачну місцевість у Катинському лісі. Там їх обшукували й забирали цінні речі. Офіцер Адам Сольський до останнього моменту вів щоденник: «Вони спитали про обручку, яку я...» Енкаведисти відводили в’язнів у приміщення і розстрілювали. Далі тіла вантажівками відвозили у наперед викопані в лісі величезні ями. Так тривало, аж поки не розстріляли всіх 4 410 полонених із Козельська271.

Полонених в осташківському таборі проводжав оркестр. Їх по 250–500 осіб відправляли залізницею в енкаведистську тюрму в місті Калінін (нині Твер). Там їх недовго тримали, поки йшла звірка списків. Поляки чекали, не знаючи, що трапиться далі; ймовірно до останнього моменту люди ні про що не здогадувалися. Енкаведист спитав одного полоненого, яких один по одному кликали на розмову, скільки тому років. Хлопець посміхнувся: «вісімнадцять». Ким ти працював? Той усе ще посміхався: «телефонним оператором». Довго працював? Хлопець на пальцях порахував: «шість місяців». Потім йому, як і всім 6 314 полоненим, що пройшли через цю кімнату, наділи наручники і відвели у звукоізольовану камеру. Двоє людей тримали його під руки, а третій стріляв у потилицю272.

Головного ката в Калініні, якого в’язні ніколи не бачили, звали Василій Блохін. Він був одним з головних убивць під час Великого терору, коли командував розстрільним загоном у Москві. Саме Блохіну довіряли розстріл відомих людей, засуджених на показових процесах, а крім цього, він особисто розстріляв тисячі робітників і селян. Під час розстрілів у Калініні він одягав шкіряний картуз, фартух і довгі рукавиці, щоб не забруднити мундир. Щоночі він одного за одним розстрілював із німецького пістолета від 200 до 500 чоловіків. Далі тіла вивозили вантажівкою в сусіднє село Мідне, де стояли дачі енкаведистів. Там їх кидали у велику яму, вириту екскаватором273.

Із табору в Старобільську в’язнів групами по 100–200 осіб везли залізницею в Харків у тюрму НКВД. Вони не могли знати, що потрапляють в один із епіцентрів знищення поляків у Радянському Союзі. Наставала їхня черга, ці люди йшли на смерть, не здогадуючись, що тут сталося в минулому, яка доля спіткала товаришів з інших таборів, не знаючи, що їх самих чекає в майбутньому. Протримавши день-два у в’язниці, офіцерів відводили в кімнату для перевірки. Далі їх вели в іншу кімнату без вікон. Охоронець питав: «Можна?» — і стріляв у в’язня. Як згадував один енкаведист, «клац і кінець». Трупи кидали на машини. На голову трупам натягували піджаки, щоб не забруднити кузов кров’ю. Трупи клали один на одного головою до ніг, щоб більше вміщалося274.

У такий спосіб убили 3739 полонених зі старобільського табору, зокрема всіх друзів і знайомих Юзефа Чапського: ботаніка, який йому запам’ятався незворушністю; економіста, який намагався приховати свій страх від вагітної дружини; лікаря, відомого завсідника варшавських кав’ярень і любителя мистецтва; лейтенанта, який напам’ять розказував цілі п’єси і романи; юриста — ентузіаста європейської федерації; інженерів, учителів, поетів, службовців, журналістів, хірургів і солдат. Чапському пощастило вціліти: невелику частину польських офіцерів відправили з цих трьох таборів в інше місце275.
Одна важлива сцена роману Достоєвського «Брати Карамазови» відбувається в Оптиній пустині в Козельську, де в 1939–1940 роках тримали польських військоповолонених. Там відбувається знаменитий діалог між молодим послушником і старцем про можливість моралі без Бога. Якщо Бога немає, то все дозволено? В 1940 році в реальному будинку, де відбувся цей літературний діалог, у колишньому монастирі енкаведисти вели допити. Вони уособлювали радянську відповідь на це питання: смерть Бога — необхідна передумова визволення людства. Багато польських офіцерів мимоволі давали іншу відповідь: у світі, де все дозволено, Бог — це останній прихисток. Вони сприймали свій табір як собор і молилися в ньому. Багато офіцерів, перед тим як їх відправили на смерть, відвідали великодню службу276.

В’язні трьох таборів, принаймні багато з них, вважали, що їх відбирають для якоїсь певної ролі в Радянському Союзі. Вони й гадки не мали, що коли не пройдуть перевірки, їх уб’ють. Вони нічого не знали про польську кампанію якихось два роки тому під час Великого терору, коли було розстріляно десятки тисяч радянських поляків. Та навіть якби вони розуміли, що поставлено на карту, важко уявити, що багато польських офіцерів змогли б правдоподібно продемонструвати лояльність до радянської влади. Перебуваючи в таборах, вони бачили радянські газети, дивилися пропагандистські фільми і слухали через гучномовці радіопередачі. Все це здавалося їм образливою маячнею. Навіть ті, хто доносив на своїх товаришів, вважали систему абсурдною277.

Дві культури, польська і радянська, не дуже добре комунікували, принаймні якогось спільного інтересу не мали. У період союзницьких стосунків Сталіна і Гітлера уявити спільний грунт між поляками і радянською системою було непросто. Крім усього іншого, існувала велика ймовірність культурних непорозумінь. Колективізація та індустріалізація модернізували Радянський Союз, але при цьому не приділялося жодної уваги населенню, точніше, споживачам, що було характерно для капіталістичного Заходу. Радянські громадяни, які стали на чолі Східної Польщі, бувало, не вміли їздити на велосипеді, їли зубну пасту, використовували унітаз як раковину, носили по кілька годинників, бюстгальтери одягали як ушанки, а нічні сорочки як вечірнє плаття. Польські в’язні були такі самі невігласи в засадничих для радянської системи моментах. На відміну від радянських громадян, які потрапляли в подібні ситуації, поляки не уявляли, що їх можуть засудити чи вбити без правових підстав. У тому, що радянські й польські громадяни, нерідко народжені в одній і тій самій Російській імперії, тепер так погано розуміли одне одного, — ознака великої цивілізаційної трансформації, здійсненої сталінізмом.

Головний слідчий у Козельську, той самий чоловік, що зайняв келію старця Зосими з роману Достоєвського, назвав це м’яко — «дві різні філософії». Врешті-решт радянський режим накинув і утвердив свою філософію. Кпини на адресу радянської системи у Східній Польщі можна було легко парирувати питанням: і як тепер називається ця країна? Поляків, що сиділи в таборах, було важко пристосувати до радянської цивілізації. Вони не мали досвіду радянського життя: російські й українські селяни, які бачили цих поляків, через багато років згадували їхню акуратність, охайність і горду виправку, їх не можна було змусити жити як радянські люди, принаймні не одразу і не за таких обставин; але їх можна було ліквідувати так само, як раніше ліквідовували радянських. Багато польських офіцерів мали міцніший характер і кращу освіту, ніж енкаведисти. Але вони не мали зброї, їх збивали з пантелику. Двоє енкаведистів тримали їх під руки, третій стріляв, а трупи ховали в місцях, де, здавалося, їх ніхто ніколи не знайде. Їхній голос губився в історії так само, як голоси маси радянських людей278.

У висліді ця хвиля терору, нова антипольська кампанія, забрала життя 21 892 польських громадян. Переважна більшість цих людей, хоч і не всі, була етнічними поляками. Польща була багатонаціональною державою, в офіцерському корпусі служили люди багатьох національностей, і серед загиблих були євреї, українці і білоруси. До 8 відсотків жертв були євреями, що більш-менш відповідало відсотку єврейського населення у Східній Польщі279.

Так само, як під час Великого терору, переслідувань зазнавали і сім’ї репресованих. За три дні до того, як було прийнято рішення ліквідувати польських військовополонених у таборах, Берія наказав депортувати їхні родини. Радянська влада знала всіх цих людей: в’язням дозволяли листуватися з рідними саме для того, щоб зібрати імена й адреси. Оперативні трійки в Західній Білорусії й Західній Україні підготували списки на 60 667 осіб, яких мали вислати в спецпоселення у Казахстані. Більшість цих людей — члени сімей тих, кого в наказі називали «колишніми». Як правило це були сім’ї, що втратили чоловіків і батьків. Дружинам говорили звичну радянську брехню, що їх відправляють до чоловіків. Насправді сім’ї висилали в Сибір (у «вічний бруд і сніг», як запам’яталося одному 13-річному польському хлопчику), тоді як чоловіків розстрілювали в Катині, Калініні, Харкові, Биківні та Куропатах. Деякі польські діти 20 травня 1940 року писали Сталіну, обіцяючи, що будуть хорошими громадянами СРСР, і нарікали лише, що «важко жити без тата». Наступного дня енкаведистам роздали премії за успішну, без жодної втечі, ліквідацію трьох таборів280.

Ця дорога для депортованих людей виявилася ще важчою, ніж у лютому, бо серед них не було чоловіків. Жінок з дітьми, а часто і з літніми батьками, висаджували в Казахстані. Людей, не давши їм часу на збори, висилали у квітні, більшість жінок не мали відповідного одягу. Одяг, який вони встигли захопити з собою, нерідко доводилося вимінювати на їжу. Жінки пережили наступну зиму, збираючи кізяки для вогню. Тисячі жінок померли. Вони мусили якось рятувати своїх дітей. Жінки воліли виховати дітей поляками, але усвідомлювали, що інколи єдиний вихід — віддати їх у радянські установи, де дітям легше було вижити. Одна жінка лишила п’ятеро своїх дітей у відділенні НКВД і зникла з шостим немовлям, більше ніхто її не бачив. Вагітна жінка стривоженого поляка-економіста, якого тримали у Старобільську й убили в Харкові, розродилася на засланні. Немовля померло281.

Тоді ж, у березні 1940 року, голова НКВД Берія наказав вислати людей, які відмовилися взяти радянський паспорт. Це означало, що вони не сприймають радянську систему, а крім того, становлять проблему для радянської бюрократії. За польськими громадянами, які не хотіли, щоб їхні імена фігурували в радянській обліковій системі, було важче наглядати й дієво покарати. Переважну більшість людей, які відмовилися від радянського паспорту, складали біженці-євреї із західної Польщі. Ці люди втекли від німців, але не хотіли приймати радянське громадянство. Вони боялися, що якщо візьмуть радянські документи, то їм не дозволять повернутися в Польщу, коли державу буде відновлено. Євреї виявилися лояльними громадянами Польщі, а відтак стали жертвами обох режимів, які завоювали їхню батьківщину. Втікши від есесівців, вони потрапили в руки енкаведистів. У червні 1940 року в Казахстан і Сибір було депортовано 78 339 осіб, близько 84 % їх становили євреї282.

Польські євреї зазвичай не мали досвіду життя в сільській місцевості і були ще більш безпорадні, ніж поляки. Ремісників і шевців засилали на північ Росії валити ліс. Єврейський хлопчик на ім’я Йосиф згадував, що в його рідному містечку німці змусили євреїв спалити власну синагогу й реготали з них. Його родина втекла в радянську зону, але відмовилися брати радянські паспорти. Брат, батько і мати хлопця померли на засланні283.
* * *

У Західній Європі цей період отримав назву «дивна війна»: нічого не відбувалося. Франція і Британія у вересні 1939 року оголосили війну Німеччині. Але минула осінь, зима, весна наступного року, Польщу розбили, знищили й розділили, десятки тисяч польських громадян було замордовано, сотні тисяч депортовано, а жодного західного фронту союзники не відкрили. Німці та їхні радянські союзники могли робити все, що їм заманеться.

У квітні 1940 року німці вторглися в Данію й Норвегію, отримавши доступ до мінеральних ресурсів Скандинавії та заблокувавши шлях британцям у Північну Європу. Втім, 10 травня «дивна війна» закінчилася — Німеччина напала на Францію і Нідерланди. До 14 червня загинуло близько 100 тисяч французьких й 60 тисяч британських солдат, а німці дійшли до Парижа. Вони розбили французів несподівано швидко. Тоді ж, у червні 1940 року, Радянський Союз також розширився на захід, анексувавши три незалежні прибалтійські держави: Естонію, Латвію і Литву.

У Литві, найбільшій і найгустіше населеній прибалтійській державі, національне питання стояло особливо гостро. У міжвоєнний період Литва претендувала на місто Вільнюс і довколишні землі, які лежали в північно-східній Польщі. На цих територіях жили переважно поляки, євреї та білоруси, але литовці вважали Вільнюс своєю столицею, адже в середньовічні й ранньомодерні часи це місто було столицею Великого князівства Литовського. У 1920–1930-ті роки адміністративним центром держави був Каунас, але литовські еліти вважали столицею Вільнюс. Сталін у 1939 році зіграв на цих почуттях. Замість того, щоб приєднати Вільнюс до Радянського Союзу, він віддав місто все ще незалежній тоді Литві. Ціною за цей подарунок, як не дивно, стало розташування радянських військових баз на литовській території. Влітку 1940 року, коли радянські війська вже було дислоковано в Литві, Радянський Союз накинув незалежній республіці політичну революцію, ще більш поспішну й штучну, ніж у Східній Польщі. Більша частина литовської політичної еліти втекла в нацистську Німеччину284.

За подіями уважно спостерігав японський консул у Литві Тіуне Сугіхара, який сидів у Каунасі й мав стежити за німецькими та радянськими військовими приготуваннями. Влітку 1940 року японське керівництво взяло чіткий курс на підписання договору про нейтралітет із Радянським Союзом. Убезпечивши в такий спосіб північ, японці відкривали собі двері для руху в 1941 році на південь. Сугіхара був один із небагатьох японських посадовців, які мали змогу спостерігати за розвитком німецько-радянських стосунків після поразки Франції. Сугіхарі бракувало власних кадрів, тому він використовував у ролі інформаторів і помічників польських офіцерів, яким вдалося уникнути німецького й радянського арешту. Він давав їм японські паспорти і прикривав дипломатичними посадами. Сугіхара допомагав полякам шукати шляхи порятунку колег-офіцерів. Завдяки японській візі була можливість через Радянський Союз виїхати в Японію. Цим шляхом скористалося лише кілька польських офіцерів, але як мінімум одна людина все ж досягла Японії з розвідувальними відомостями про побачене під час довгої дороги285.

Тоді ж до Сугіхари почали звертатися єврейські біженці — польські громадяни, які у вересні 1939 року втекли від німців, а тепер боялися радянської влади. Вони чули про депортацію євреїв у червні 1940 року і вважали, що їх чекає така сама доля. І мали підстави боятися: через рік радянська влада депортує близько 17 500 осіб із Литви, 17 тисяч із Латвії та 6 тисяч з Естонії. За допомогою польських офіцерів Сугіхара допоміг кільком тисячам євреїв виїхати з Литви. Вони залізницею добиралися через весь Радянський Союз на Далекий Схід, далі йшли морем в Японію, а звідти їхали в Палестину або США. Ця операція стала непримітним, але яскравим фіналом тривалої співпраці польської та японської розвідки286.


* * *

У 1940 році нацистські лідери думали, як позбутися 2 мільйонів євреїв у німецькій частині Польщі, але між ними не було згоди, як саме це зробити. Початковий воєнний план передбачав створення свого роду резервації для євреїв під Любліном на території Генерал-губернаторства. Але німецька окупаційна зона в Польщі була порівняно невеликою, а сам Люблін лежав не набагато далі від Берліна (700 кілометрів), ніж два найбільших міста, з яких належало виселити євреїв, — Варшава (600 кілометрів) і Лодзь (500 кілометрів). Тому оптимальним рішенням цей план не здавався. Генерал-губернатор Ганс Франк виступав проти того, щоб на підлеглу йому територію звозити нових євреїв. Наприкінці 1939-го і в 1940-му році систематичні депортації поляків з Вартеланду в Генерал-губернаторство тривали. Німці переселили загалом 408 525 осіб; ця цифра ненабагато відрізнялася від кількості поляків, депортованих радянською владою. Ці депортації завдали чималих страждань людям, але мало змінили етнічний баланс у Німеччині. Поляків було надто багато, і переселити їх з однієї частини окупованої Польщі в іншу означало не розв’язати проблему, а створити хаос. Це ніяк не наближало візії Гітлера про звільнення життєвого простору на сході287.

Восени 1939 року до справи залучили фахівця з депортацій Адольфа Айхмана, який мав підвищити ефективність операції. Айхман уже довів свої таланти, пришвидшивши еміграцію австрійських євреїв із Відня. Але проблема, як виявив Айхман, полягала не в тому, що виселення євреїв у Генерал-губернаторство проходило неефективно, а в тому, що воно не мало сенсу. Айхман побачив, що генерал-губернатор Ганс Франк не хоче бачити у своїй колонії нових євреїв. У жовтні 1939 року, перш ніж цю практику припинили, Айхману вдалося депортувати в Генерал-губернаторство близько 4 тисяч австрійських і чеських євреїв. Відтак він дійшов очевидного, здавалося, висновку: ці 2 мільйони євреїв слід депортувати на схід, на гігантські простори СРСР, союзника Німеччини. Сталін, зрештою, вже створив був зону єврейського поселення на Далекому Сході, в Біробіджані. Німці завважили (і звертатимуть увагу на це потім), що радянський режим, на відміну від німецького, має державні ресурси й територію, потрібну для ефективної масової депортації. У січні 1940 року німці запропонували передати СРСР європейських євреїв. Але Сталін цією пропозицією не зацікавився288.

Генерал-губернаторство лежить надто близько і надто мале для розв’язання расової проблеми, а радянська влада не захотіла брати євреїв, — то що ж робити з расовими ворогами, з яких складається місцеве населення? Тримати під суворим контролем і експлуатувати, поки буде слушний момент для «остаточного розв’язання» (під яким усе ще розуміли депортацію). Цю схему придумав Грайзер, 8 лютого 1949 року він наказав створити гетто в Лодзі, куди помістили 233 тисячі євреїв. Тоді ж, у лютому, варшавський губернатор Людвіг Фішер доручив юристу Вальдемару Шону розробити план єврейського гетто. У жовтні-листопаді німці відселили понад 100 тисяч неєвреїв з північно-західної частини Варшави, відведеної під гетто, і переселили туди понад 100 тисяч євреїв з інших районів міста. Їх зобов’язали носити нашивку у вигляді жовтої зірки Давида й запровадили для них інші принизливі правила. Євреї втратили своє майно за межами гетто; воно діставалося найперше німцям, іноді полякам (їхні будинки нерідко були зруйновані німецькими бомбами). Євреї, спіймані без пропусків за межами гетто, підлягали розстрілу. В інших частинах Генерал-губернаторства євреїв спіткала така ж доля289.

У 1940–1941 роках Варшавське та інші гетто перетворилися на імпровізовані трудові табори й загони для людей. Німці організовували єврейські ради, юденрати; як правило, туди відбирали людей, які до війни очолювали місцеві єврейські громади. Головою юденрату у Варшаві був Адам Черняков, який до війни працював журналістом і був сенатором. Юденрати виступали посередниками між німцями та євреями у гетто. Німці також створили неозброєну єврейську поліцію, у Варшаві її очолював Юзеф Шежинський. Єврейська поліція мала підтримувати порядок, запобігати втечам і здійснювати на практиці німецьку політику примусу. До чого все це веде, лишалося незрозумілим, але з часом євреї переконалися, що життя в гетто не може тривати безкінечно. Тим часом гетто стало туристичною принадою для приїжджих німців. Історик Варшавського гетто Емануель Рінгельблюм завважив, що «особливу популярність має сарай, де чекають на поховання десятки трупів». У 1943 року вийде бедекерівський путівник по Генерал-губернаторству290.

Улітку 1940 року, після перемоги над Францією, німці повернулися до ідеї якогось віддаленого в просторі «остаточного рішення». Радянська влада відмовилася приймати євреїв в СРСР, а Ганс Франк опирався їхньому масовому переселенню на територію Генерал-губернаторства. Мадагаскар належав Франції; після її поразки єдиною перешкодою на шляху переселення євреїв лишився британський флот. Гімлер розмірковував про це так: «Сподіваюся, що завдяки великому переселенню євреїв в Африку або яку-небудь іншу колонію я побачу повну ліквідацію самого поняття «євреї». Цим амбіції Гімлера не обмежувалися: «Через довший період часу стане можливим ліквідувати на нашій території національні поняття — українці, гуралі, лемки. І те, що було сказано про ці клани, стосується також, у більшому масштабі, поляків...»291.

Євреї гинули масово, особливо у Варшавському гетто, куди зігнали їх понад 400 тисяч. Гетто займало якихось п’ять квадратних кілометрів, тож щільність населення становила 80 тисяч осіб на квадратний кілометр. Але більшість євреїв, які померли у Варшавському гетто, походили не з Варшави. По всій території Генерал-губернаторства, і зокрема у Варшавському дистрикті, німці зганяли євреїв з маленьких поселень у великі гетто. Неваршавські євреї були зазвичай бідніші, а крім того, втратили після депортації все своє майно. Їх відправляли у Варшаву, не давши часу зібратися, дуже часто вони не мали змоги щось захопити з собою. Ці євреї з-під Варшави склали нижчий прошарок гетто, особливо вразливий для голоду і хвороб. Із 60 тисяч євреїв, які померли у Варшавському гетто у 1940–1941 роках, переважну більшість становили переселенці та біженці. Саме вони найбільше постраждали від жорстокої політики нацистів — для прикладу, цілий грудень 1940 року в гетто не завозили харчів. Після тривалих страждань і морального занепаду вони помирали голодною смертю292.

Дуже часто батьки помирали першими, а діти лишалися самі в дивному місті. Гітля Шульцман згадувала, що після смерті обох батьків «блукала безцільно по всьому гетто і дуже спухла від голоду». Сара Сборов, мати якої померла, коли лежала в ліжку з дітьми, а потім спухла і померла від голоду сестра, писала: «Десь глибоко всередині я все розуміла, але не могла сказати». Кмітливий підліток Ізраель Ледерман розумів, що було «дві війни, війна куль і війна голоду. Війна голоду гірша, бо людина страждає, а від куль помирає одразу». За спогадами одного лікаря, «десятирічні діти продавали себе за шматок хліба»293.

Єврейська громада організувала у Варшавському гетто кілька сиротинців. Деякі діти у відчаї бажали батькам смерті, бо тоді сиротам даватимуть хоч якусь їжу. Сиротинці являли собою жахливе видовище. За словами однієї з працівниць, діти «сварилися й билися, штовхалися за миску з кашею. Дуже хворі діти лежали на підлозі, пухли від голоду, трупи не прибирали по кілька днів». Вона тяжко працювала, щоб у сиротинці запанував хоч якийсь порядок, але діти підхопили тиф. Жінку з підопічними зачинили всередині приміщення на карантин. Притулок, — писала вона, мимоволі провіщаючи завтрашній день, — «перетворився на газову камеру»294.
Німці поки що не чіпали довоєнну польсько-єврейську еліту й набирали з її представників юденрати, які мали втілювати в гетто німецьку політику, але водночас вбачали в неєврейських польських елітах політичну загрозу. На початку 1940 року Гітлер дійшов висновку, що найнебезпечніших поляків у Генерал-губернаторстві слід просто ліквідувати. Він повідомив Франку, що польські «керівні елементи» слід «знищити». Франк підготував список осіб, які підлягали ліквідації, що дуже нагадувало операцію «Таненберг»: освічені кадри, духовенство, політичні активісти. Цікавий збіг: він оголосив своїм підлеглим план «ліквідації» «духовних лідерів» 2 березня 1940 року, за три дні до того, як Берія розпочав операцію зі знищення польських військовополонених в СРСР. По суті, політика нацистів нічим не відрізнялася від політики Берії: знищити вже заарештованих людей плюс заарештувати й ліквідувати тих, кого вважали небезпечними. На відміну від Берії, Франк скористався нагодою ліквідувати і звичайних злочинців, імовірно, щоб звільнити місце у в’язницях. На кінець 1940 року німці вбили близько 3 тисяч осіб, яких вважали небезпечними в політичному сенсі, й приблизно стільки ж звичайних злочинців295.

Німецька операція була гірше координована, ніж радянська. У різних частинах Генерал-губернаторства так звану «акцію з надзвичайного упокорення» проводили по-різному. У Краківському дистрикті в’язням оголосили їхню провину, хоча, власне кажучи, якогось вироку не було зафіксовано. Провина полягала у зраді, що тягнуло за собою смертну кару, але в документах зафіксовано, що всіх в’язнів застрелено при спробі втекти. Насправді в’язнів перевели з в’язниці Монтелупів у Кракові в сусіднє містечко Кжесавіце, де змусили самих викопати собі яму. Наступного дня їх розстріляли, по 30–50 осіб за раз. У Люблінському дистрикті людей тримали в замку, а тоді вивезли на південь від міста. Поставили на краю ями й розстріляли з автоматів при світлі автомобільних фар. Уночі 15 серпня 1940 року було розстріляно 450 осіб296.

У Варшавському дистрикті заарештованих тримали у в’язниці Павяк, а потім вивозили у Пальмірський ліс. Німці змусили людей викопати кілька довгих ровів — три метра завширшки і тридцять метрів завдовжки. В’язнів підняли вдосвіта й наказали зібрати речі. Спершу люди думали, що їх переводять в інший табір. Лише коли машини повернули в ліс, люди зрозумілі, що їх чекає. Найкривавіша ніч настала 20–21 червня 1940 року — німці розстріляли 358 осіб297.

У Радомському дистрикті каральні операції вели систематично і особливо брутально. В’язнів збирали й зачитували вердикт, з якого випливало, що вони становлять «загрозу для німецької безпеки». В’язні-поляки зазвичай просто не розуміли, в чому полягає юридична процедура. Їх вивозили великими групами післяобід за графіком: «3:30 — збір, 3:45 — зачитування вердикту, 4:00 — транспорт». Перші кілька груп німці вивезли у піщану місцину за дванадцять кілометрів на північ від Ченстохової, зав’язали їм очі й розстріляли. Ядвізі Фляк, дружині одного з в’язнів, вдалося згодом пробратися на місце розстрілів. Вона побачила на піску сліди кривавих подій: людські рештки й подерті пов’язки. Її чоловікові Маріану щойно виповнилося двадцять два, він був студентом. Чотирьом в’язням, які були депутатами міської ради, вдалося вижити. Зять Гімлера, який керував містом, потребував цих людей для будівництва басейну й борделю для німців298.

Пізніше в’язнів з Ченстохової вивозили на розстріл у ліс. 4 липня 1940 року там застрелили трьох сестер Глінських — Ірену, Яніну й Серафіну. Сестри відмовилися казати німцям, де переховуються їхні брати. Яніна назвала німецькі порядки «смішними і тимчасовими». Вона сказала, що ніколи не зрадить «брата й іншого поляка». І не зрадила299.

Дорогою на місце розстрілу в’язні кидали з кузова вантажівки записки в надії, що перехожі їх підберуть і передадуть сім’ям. Це була свого роду польська традиція, на диво багато подібних записок знаходили адресатів. Люди, які писали ці записки, на відміну від польських військовополонених у трьох радянських таборах, знали, що їх везуть на смерть. В’язні в Козельську, Осташкові й Старобільську теж кидали записки з вікна автобуса, коли їх вивозили з табору, але писали, що не знають, куди їх везуть300.

Ось і різниця між радянськими і німецькими репресіями. На схід від лінії Молотова-Рібентропа прагнули робити все таємно — і, за винятком кількох екстраординарних випадків, це вдавалося. На захід від лінії Молотова-Рібентропа німці не завжди ховалися зі своїми діями, їм рідко вдавалося їх маскувати, навіть коли стояло таке завдання. Тож жертви «акції з надзвичайного упокорення» змирялися і намагалися приготувати свою родину до долі, яка їх спіткала. Люди, що чекали на смерть, не мали спільної думки, що вся ця ситуація означає. Мєчислав Габровський писав, що «кров, пролита на польській землі, не мине марно, з неї виростуть месники вільної і великої Польщі». Ришард Шмідт з кулаками кинувся був на слідчих і не сприймав помсти, бо «помста народжує нову помсту». Маріан Мушинський просто прощався зі своєю сім’єю: «Господи, благослови вас. Я всіх вас люблю»301.
* * *

Деяким людям, яких прирекла на смерть «операція з надзвичайного упокорення», не йшли з думки родичі, яких заарештувала була радянська влада. Радянський Союз і нацисти не координували політику стосовно польських освічених класів, але переслідували один і той же тип людей. Радянська влада усувала людей, яких вважала шкідливими для режиму, прикриваючись класовою боротьбою. Німці теж захищали територіальні здобутки, але керувалися расовими теоріями й бажали тримати нижчі раси в покорі. У висліді політика обох не надто відрізнялася, більш-менш одночасно вони проводили масові депортації і масові розстріли.

Принаймні у двох випадках траплялося так, що радянська влада вбивала одного члена родини, а нацистський режим іншого. Яніна Довбор була єдиною жінкою серед польських офіцерів, які потрапили в радянський полон. Вона мала авантюрну вдачу і ще дівчинкою опанувала планер і парашут. Вона стала першою жінкою в Європі, яка зробила стрибок з висоти понад п’ять кілометрів. 1939 року вона вивчилася на пілота й записалася в резерв польських військово-повітряних сил. У вересні 1939-го потрапила в радянський полон. Згідно з одними даними, її літак збили німці. Яніна вдало катапультувалася, але, як польського військовослужбовця, її затримала радянська влада. Її відправили в Осташків, потім у Козельськ. Вона мала окрему камеру й проводила час із товаришами льотчиками, серед яких почувалася безпечно. 21 або 22 квітня 1940 року її розстріляли в Катині, поруч із нею в могилах лежало 4409 чоловіків. Молодша сестра Яніни Агнєшка залишилася в німецькій зоні. Наприкінці 1939 року вона з кількома друзями вступила в організацію опору. У квітні 1940-го, приблизно в той же час, коли розстріляли Яніну, Агнєшку заарештували. 21 червня 1940 року її розстріляли в Пальмірському лісі. Обох сестер убили пострілом у голову й закопали в неглибоких ямах, перед тим відбувся фальшивий і швидкий суд302.

Братів Внуків, які походили з регіону, що колись був центрально-східною частиною Польщі, а тепер німецько-радянським прикордонням, спіткала подібна доля. Старший брат Болєслав був політиком, депутатом польського парламенту. Молодший Якуб вивчав фармакологію і працював над конструкцією протигазів. Обидва одружилися в 1932 році й мали дітей. Якуба та інших фахівців з його інституту заарештували й розстріляли в Катині у квітні 1940 року. У жовтні 1939-го Болєслава заарештували німці, у січні його посадили у в’язницю в люблінському замку, а 29 червня 1940 року розстріляли в ході «операції з надзвичайного упокорення». Болєслав залишив прощальну записку на хустинці: «Я помираю за батьківщину з посмішкою на губах, жодної вини за мною немає»303.

Навесні й улітку 1940 року німці розширили систему концентраційних таборів з метою експлуатувати й тримати в покорі поляків. Наприкінці квітня 1940 року Варшаву відвідав Гайнрих Гімлер. Він наказав відправити в концтабори 20 тисяч поляків. З ініціативи Ериха фор дем Бех-Целевскі, який відповідав за «зміцнення німецькості» в Сілезії, поблизу Кракова на місці польських казарм було відкрито новий концтабір — Освенцім, більш відомий у світі під німецькою назвою Аушвіц. «Операція з надзвичайного упокорення» закінчилася, в’язнів більше не розстрілювали, а відправляли в німецькі табори, дуже часто в Аушвіц. Перший транспорт складався з польських політичних в’язнів із Кракова; їх відправили туди 14 червня 1940 року й дали номери 31–758. У липні вагони з польськими політичним в’язнями вирушили в Заксенгаузен і Бухенвальд; у листопаді — ще два в Аушвіц. 15 серпня почалися масові облави у Варшаві; німці ловили на вулицях сотні, а потім тисячі людей і відправляли їх в Аушвіц. У листопаді 1940 року в цьому таборі почали систематично знищувати поляків. Приблизно в той же час на табір звернули увагу інвестори з компанії IG Farben. Аушвіц став гігантським трудовим табором, який дуже нагадував радянську модель — з тією різницею, що невільники працювали на інтереси німецьких компаній, а не на сталінську індустріалізацію304.
* * *

На відміну від німців, які марно сподівалися, що знищили польські освічені класи у своїй частині Польщі, радянській владі це великою мірою вдалося. Польський опір у Генерал-губернаторстві дедалі ширився, натомість осередки опору в Радянському Союзі було швидко викрито й знешкоджено або знищено активістів. Тим часом оприявнився виклик радянському режиму з боку українців. У Польщі жило близько 5 мільйонів українців, майже всі вони стали громадянами Української РСР. Далеко не всім подобався новий режим. Українські націоналісти мали досвід нелегального існування, адже їхні організації в міжвоєнній Польщі було заборонено. Тепер Польщі не існувало і робота націоналістів природно змінилася. Реальна радянська політика підштовхувала деяких місцевих українців у бік націоналізму. Частина українських селян спершу вітала прихід радянської влади, адже вона роздавала поміщицькі землі, але подальша політика колективізації відвернула селян від режиму305.

Організація українських націоналістів почала влаштовувати терористичні акти, спрямовані проти інститутів радянської влади. Деякі чільні українські націоналісти мали між двома світовими війнами контакти з німецькою військовою розвідкою і СД, розвідувальним відділом СС, на чолі якого стояв Райнгард Гайдрих. Сталіну було відомо, що частина цих осіб досі збирає розвідувальні дані в інтересах Берліна. Тому мішенню четвертої хвилі депортацій з анексованих територій Східної Польщі були передусім українці. Перші дві хвилі зачепили переважно поляків, друга — євреїв. Під час травневої операції 1941 року із Західної України було депортовано 11 328 польських громадян, переважно етнічних українців. Найостанніша така операція, що відбулася 19 червня 1941 року, зачепила 22 353 колишніх польських громадян, більшість з них становили поляки306.

Польському хлопчику з Білостоку запам’яталося: «Нас забрали під бомбами, був вогонь, бо люди горіли просто в машинах». 22 червня 1941 року Німеччина напала на Радянський Союз, німецькі бомби падали на поїзди з депортованими людьми. Близько 2 тисяч людей загинули у вагонах, ставши жертвою обох режимів307.

Проводячи чистки на нових землях, Сталін готувався до іншої війни. Але він гадки не мав, що вона почнеться так швидко.
* * *

Коли 22 червня 1941 року Німеччина несподівано напала на Радянський Союз, Польща і СРСР раптом перетворилися з ворогів на союзників. Обидві країни воювали з Німеччиною, але ситуація виникла незручна. За попередні два роки радянська влада репресувала близько півмільйона польських громадян: 315 тисяч осіб було депортовано, 110 тисяч заарештовано, 30 тисяч розстріляно, 25 тисяч померло в неволі. Польський уряд знав про депортації, але не знав про масові вбивства. Менше з тим, Радянський Союз почав формувати польську армію з сотень тисяч польських громадян, розкиданих по радянських тюрмах, трудових таборах і спецпо-селеннях308.

Польське верховне командування розуміло, що кудись поділися кілька тисяч польських офіцерів. Польський уряд відрядив Юзефа Чапського, офіцера й художника, який сидів у козельському таборі, в Москву із завданням знайти зниклих людей, колишніх його одно-табірників. Будучи людиною розважливою, він все ж розумів своє завдання як священну місію. Польща отримала другий шанс поборотися з нацистами, і Чапський мав знайти офіцерів, які поведуть людей у бій. Коли він приїхав у Москву, на думку йому спали рядки польської романтичної поезії, глибоко мазохістичні візи Юліуша Словацького, який просив Бога не знімати Польщу з хреста, допоки вона не зможе міцно стати на ноги. Розмовляючи якось з одним прямодушним співвітчизником-поляком, Чапський згадав знамениті рядки Ципріяна Норвіда про тугу за батьківщиною, написані в еміграції:

Do bez-tęsknoty і do bez-myślenia,

Do ych, co mają ak za ak — nie za nie,

Bez światło-cienia...

Tęskno mi, Panie...

Чапський, блискуче освічений містянин, який походив зі змішаної в етнічному плані родини, знаходив розраду, сприймаючи свою батьківщину крізь призму романтичного ідеалізму309.

Чапський опосередковано звертався до Святого письма, адже у вірші Норвіда — алюзія на Євангеліє від Матвія: «Ваше ж слово хай буде: так — так, ні — ні. А що більше над це, то те від лукавого». Ці ж біблійні слова Артур Кестлер взяв епіграфом до третього розділу свого роману про Великий терор «Сліпуча темрява». Чапський відвідає Лубянку, де відбувається дія роману Кестлера; саме там допитували Кестлерового друга Александра Вайсберга, до того як випустили в 1940 році. Вайсберга з дружиною заарештували наприкінці 1930-х років; пережите ними лягло в основу роману Кестлера. Чапський хотів розпитати луб’янських слідчих про своїх друзів, зниклих польських військовополонених. Він зустрівся з Леонідом Рейхманом, енкаведистом, який допитував польських в’язнів310.

Чапський передав Рейхману звіт, у якому йшлося про останні відомі полякам місця перебування тисяч зниклих офіцерів. Скидається на те, що Рейхман прочитав його з олівцем від початку до кінця, але не позначив нічого. Він відповів ухильно й пообіцяв потелефонувати Чапському в готель після того, як сам у всьому розбереться. Якось опівночі задзвенів телефон. Рейхман повідомив, що мусить їхати з міста у терміновій справі. Новин він не мав. Рейхман дав Чапському імена інших посадовців, з якими той мав сконтактувати, до всіх цих людей уже звертався польський уряд. Чапський навіть не підозрював, що всіх цих офіцерів убили. Але він побачив, що радянська влада щось приховує. Він вирішив поїхати з Москви311.

Наступного дня, повертаючись у готель, Чапський відчув на собі чийсь здивований погляд. Утомившись від уваги, яку в радянській столиці привертав до себе польський мундир, він не надав цьому значення. Біля ліфту до нього підійшов старий єврей. «Ви польський офіцер?». Цей єврей походив з Польщі, але тридцять років не був у рідних краях і хотів побачити батьківщину. «Тоді я зможу спокійно померти», — сказав він. Зворушений Чапський запросив пана до себе в кімнату, щоб дати йому примірник журналу, який видавало польське посольство. На першій сторінці була надрукована фотографія Варшави — столиці Польщі, міста, яке було осередком єврейського життя, перехрестям двох культур. Площа перед замком лежала в руїнах, знаменита колона короля Сигизмунда впала. Такий вигляд мала Варшава після німецьких бомбардувань. Гість Чапського знесилено опустився на стілець, схопився за голову й розплакався. Коли літній єврей пішов, Чапський сам почав плакати. У мертвотній і фальшивій атмосфері офіціозної Москви один дотик живої людини все для нього змінив. «Очі цього бідного єврея, — згадував він, — врятували мене від прірви зневіри і відчаю»312.

Відчуття, які охопили цих двох людей, мали зовсім свіже коріння — їх народила спільна німецько-радянська окупація Польщі. Між вереснем 1939-го і червнем 1941-го, коли радянська й німецька держави були союзниками, вони обидві знищили 200 тисяч польських громадян і депортували близько мільйона. Поляків відправляли в ГУЛАГ і Аушвіц, де вони гинутимуть десятками тисяч. Польських євреїв у часи німецької окупації зганяли в гетто, де їхня доля висіла на волосинці. Десятки тисяч польських євреїв уже загинули від голоду і хвороб.

І Москва, і Берлін завдавали польському суспільству свідомого удару, знищуючи освічені еліти. Вони хотіли перетворити поляків на аморфну масу, якою можна правити, а не керувати. Ганс Франк, цитуючи Гітлера, вважав, що його обов’язок полягає у знищенні «керівних елементів» польського суспільства. А енкаведисти дійшли у своїй репресивній логіці крайності, вибираючи жертв за довідником «Хто є хто у Польщі». У Східній Європі йшов свого роду наступ на саму концепцію модерності, на соціальне уособлення ідеалів Просвітництва. Гордістю східноєвропейських суспільств була інтелігенція, освічені класи, які брали на себе роль керманичів нації, особливо в періоди бездержавності й кризи, і зберігали через свої твори, слова та поведінку національну культуру. В німецькій мові є це ж слово з таким же значенням; Гітлер прямо наказував «знищити польську інтелігенцію». Головний слідчий в Козельську говорив про «дві різні філософії»; один із німців, які вели «акцію з надзвичайного упокорення», наказав розстріляти літнього чоловіка за те, що той виказує «польський спосіб мислення». Саме інтелігенція втілювала всю цю культуру і уособлювала особливий спосіб мислення313.

Масові вбивства польської інтелігенції, організовані обома окупаційними режимами, були трагічним знаком, що вона все ж виконала свою історичну місію.






Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   28

Схожі:

Тімоті Снайдер криваві землі iconВідомі психологи: Ломрозо Чезаре та Лірі Тімоті
Чезаре Ломброзо народився в Італії у місті Верона 6 листопада 1835 р. У молодості Чезаре брав участь у русі за об'єднання країни,...
Тімоті Снайдер криваві землі iconТема. Українські землі під владою Російської та Австрійської імперій у першій половині ХІХ століття
Позначте назву української землі, де у 1810 – 1815 рр., І в 1831 р були «холерні бунти»
Тімоті Снайдер криваві землі iconУроків історії України клас. Тема Українські землі в XVI ст. Урок Вступ Формування картографічних знань та вмінь
Користуючись картою атласа «Українські землі в XVI — І половині XVII ст.», назвіть
Тімоті Снайдер криваві землі iconАнтропогенез як космологічно обумовлена еволюція життя на землі
Землі на хід еволюції розумного життя на нашій планеті. Обґрунтовується теза про взаємообумовленість космічного й божественного витоків...
Тімоті Снайдер криваві землі iconНаукова думка
Галичині й на Білій Русі. Це була його батьківщина й дідизна. Польський король затвердив за ним І за його родом ще й усю Лубенщину:...
Тімоті Снайдер криваві землі iconВірші Дмитра Павличка для дітей ( шукаємо рими)
Де зелені хмари яворів Заступили неба синій став, На стежині сонце я зустрів, Привітав його І запитав: — Всі народи бачиш ти з висот,...
Тімоті Снайдер криваві землі iconКонспект уроку природознавства в 5 класі Тема. Людина І Всесвіт. Астрономія наука, що вивчає Всесвіт. Мета
Всесвіту, портрети Миколи Коперника, Джордано Бруно, Галілео Галілея; малюнки із зображеннями уявлень давніх людей про форму та розміри...
Тімоті Снайдер криваві землі iconБіосфера — сфера життя, оболонка Землі, населена живими організмами. Біосфера — сфера життя, оболонка Землі, населена живими організмами
Біосфера з одного боку є середовищем життя,а з іншого-результатом життєдіяльності організмів
Тімоті Снайдер криваві землі iconО. П. Знойко Міфи Київської землі та події стародавні

Тімоті Снайдер криваві землі iconУрок позакласного читання. «Тарас Шевченко жити буде, поки на землі житимуть люди …»
Тема уроку: Урок позакласного читання. «Тарас Шевченко жити буде, поки на землі житимуть люди …»


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка