Тисячолітній миколай



Сторінка12/62
Дата конвертації17.04.2017
Розмір9.82 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   62

— Ну, живуть! — мурчав розплямканий Дурас.— Ну, прохіндеї! Ми в Хемері на сухому пайку, а в них тут варене й парене! Це в тебе що, фронтовий досвід, капітане?

Я й сам не знав, звідки все це добро, Попов переклав слова Дураса Сейсу, той усміхнено кивнув на Коляду, який мовчки запихався смажениною в кінці столу.

— Це все містер Коляда. Справжній радянський бізнесмен!

— Ти там мені підбізнесменив? — спитав Коляду Дурас.

— Так точно, товаришу підполковник! — підхопився той.— Все вже в машині.

— Порядок у танкових військах,— вдоволено витер масні губи підполковник,— Армія держиться на таких офіцерах, як старший лейтенант Коляда. Пойняв, капітане?

Вже згодом тільки майор Михно пояснив мені причину такої прихильності Дураса до нашого Коляди. Визволений з німецького табору американцями Коляда якось одразу здобув їхнє довір’я і став мовби радником з німецьких питань. Керувався не так знанням (бо що можеш знати, сидячи в концтаборі), як по надприродним нюхом, між іншим, знайшов і ці казарми в Оссендорфі, та справа не в казармах і навіть не в цілих арсеналах зброї, яка тут зберігалася, а в прихованих тут величезних запасах чорної кави в зернах. Сотні п’ятдесятикілограмових мішків кави, здається, з самої Бразілії. Для німців це однаково, що золото. За торбинку кави тут можна виміняти будинок, десяток корів або свиней, автомобілі, жінку — що завгодно. Для американців приватна власність — недоторкана, от і сталося так, що Коляда став єдиним розпорядником цього воістину золотого запасу. Підполковник Сейс поставив охорону біля того складу, а хазяїн — Коляда.

— Чому ж він не доповів про це мені? — обурився я.

— Бо в нього покровитель — підполковник Дурас. Як тільки той сюди — Коляда йому мішок кави в машину. Сейса він не може купити так нахабно, але підмащується непомітно: то свіжини на обід, то сервіз з саксонської порцеляни, то бокали з богемського скла…

Це була, сказати б, запізніла інформація, яку я отримав згодом, після тих подій, які мало не скінчилися трагедією. А коли б я знав усе це до того — чи зумів би зупинити те, що назрівало в Оссендорфі непомітно, повільно, але не відворотньо? Навряд. і ніхто б не зумів, ніяка сила, бо військова машина — чи то наша, чи то союзницька,— налагоджена й спрямована тільки на нищення супротивника, на придушення і спаралізування, глуха на просьби й благання, чужа звичайним людським почуттям,— цей сліпий механізм далі гарчав би своїми безжальними трибками, перемелюючи все, що хотіло бути живим, на якусь невиразну, мертвотну кашу покірливості й нікчемності.

Але вся гігантська ієрархія союзницького командування зовсім забула про одну просту річ: люди, хоч які вони нещасні, безправні, упосліджені,— не хочуть бути ніким і нічим, ніяка сила, навіть усі армії світу, ніколи не змусять їх до цього.

Я теж входив у велику союзницьку ієрархію, отож мав відповідно поплатитися за це ще того дня.

Відкозирявши машині, яка повезла підполковника Дураса і майора Йоткова, перекинувшись не без допомоги Попова, ясна річ, кількома словами з веселеньким після руської горілки Сейсом, я спитав майора Михна, який обачливо мовчав при високих гостях, чи не зміг би він трохи пройтися разом зі мною по збірному пункту? «Пройтися по збірному пункту» аж ніяк не належало до надто вишуканих словосполучень, і моя шкільна вчителька Наталія Іванівна Лось за такий вислів неодмінно виставила б мені «двійку», та коли ти щойно позбувся доволі настирливого начальства, коли твоя міцна селянська голова гуде від незвичної заморської випивки і коли в тобі й досі все дрижить і колотиться од темного погляду довгих очей, заради яких готовий на все,— то тут уже не до точності вислову.

— Наказ? — спитав Михно, наставляючи на мене свої густі брови.

— Гавриле Панасовичу! — приклав я до грудей руки.— Ну, який може бути наказ, коли тут тільки ви і я? Давайте взагалі забудемо це слово. Воно не повинне стояти між нами ніколи. Я можу тільки просити вас, а вже ваша воля — вдовольняти мою просьбу чи ні.

Михно сумно усміхнувся:

— Вдовольняти — не вдовольняти. На жаль, епоха демократизму, навіть після Перемоги, так само далека і недосяжна для нас, як і до війни. Та бог з ним, з усім. У нас своє життя. Теж нерозплановане і по-своєму страшне, як воно й годиться для справжнього життя.

Я нічого не розумів.

— Про що ви, Гавриле Панасовичу?

— А ось ми підемо, і все буде видно.

— Але що? Що?

— Те, що визрівало всі ці дні й тижні, як чиряк. Мене сьогодні вранці попередили: буде вибух!

— Чому ж ви нічого не сказали?

— Кому? Підполковнику Дурасу? Він би наказав арештувати мене за панікерство. Майору Йоткову? Він би посвистів «В бой за Родину! В бой за Сталина! Боевая честь нам дорога!» Вам? Ви б кинулися до свого хемерського начальства, яке приїздило зовсім не до вас, а до нікчемного Коляди.

Звичайно ж, ми говорили зовсім не про те. Михно думав про свої страждання і про забуте нами життя, де були початки всього найкращого і найвищі надії, а я жив ранковими згадуваннями, в мені тріпотіло щось невиразне, темне і водночас яскраве до нестерпності, я рвався туди, де була Оксана, до тих довгих очей, яких я не зумів колись побачити, які зовсім забув, а тепер несподівано знайшов, щоб навіки піддатися їхнім чарам. Я мірився пройти вулицями збірного пункту так, щоб опинитися біля четвертого жіночого корпусу, мені потрібне було прикриття, своєрідне маскування, тому я майже розпачливо хапався за майора Михна, хотів зробити його своїм спільником, присяжним повіреним моїх несподівано зроджених почуттів, засліплено й збараніло домагався тільки свого, тільки для себе: ось ми підемо туди, ось ми будемо там, а тоді там.

Майор Михно був далекий від мого хлоп’яцтва.

— Я все ж не радив би вам, товаришу капітан.

— Вас я зву Гаврилом Панасовичем, чом би вам не називати мене просто Миколою?

— Субординація.

— Ну, гаразд. Микола Федорович вас задовольнить?

— Залежно від обставин. Та річ не в тому. Сьогодні тут буде Варфоломеївська ніч.

— Тобто?


— Більшість різатиме меншість.

— Принцип усіх революцій. Не бачу зв’язку.

— Припустимо, що комендантський корпус, у якому ми отаборилися з американцями — це Бастілія або Зимовий Палац, все інше — досить просто уявити.

— Я тут уже два тижні, але нічого такого...

— Все визріває непомітно, вибухає враз. Народ озвірів од цього табору. Всі рвуться додому, а тим часом ніхто їм нічого певного не каже. Страшенно обурені харчами.

— Харчами? Ті, хто ще вчора вмирав з голоду? Але ж таких продуктів навіть ми, фронтовики, й у снах не бачили! Шоколад, згущене молоко, галети, омлети, бульйони, соуси — все в порошку, все концентроване, їжа богів!

— А вони люди. і надто добре знають ціну життя після вчорашнього вмирання. Справді все концентроване, все в порошку, та посидиш тиждень на цих солодких супиках з порошкового молока і починає здаватися, що й життя твоє стирають у порошок. Сподівалися на приїзд представника радянського командування — капітан Сміян нічим не зарадив. Прикотило начальство з Хемера, всі ждали: ось оголосять про повернення на батьківщину — знов нічого. Була надія, що дадуть хоч по шматку живого м’яса на обід — де там: концентрати! Зараз вечеря. Какао, бісквіти — тьфу, та й годі! Терпець може урватися.

— Чому ж ви не попереджали?

— Ось. Вважайте — попередив.

Я кинувся до Сейса. Не було на місці Попова. Поїхав до міста з своєю молодою дружиною Вірою.

Попов знайшов Віру на якійсь німецькій фабриці, де дівчина разом з такими, як і сама, нещасними рабинями зі Сходу збивала дерев’яні ящики для військової амуніції. Права долонька в шкарубких мозолях, пальці лівої руки потовчені й порозплющувані, так ніби дівчину тортували в підвалах гестапо,— Попов щоразу показував усім ті пальці, скреготів зубами: «До кінця життя мститиму фашистам!» Сьогодні він повіз Віру до міста, щоб придбати для неї подарунки. Можна було уявити, як розлякуватиме Попов німецьких спекулянтів своїм «цеппеліном».

Машину цю, величезну сталеву сигару сірого кольору, Попов, як він хвастав, добув мало не з особистого гаража Герінга. Мабуть, тут було більше фантазування, ніж правди, хоч на такому металевому звірі, цілком ймовірно, міг би їздити який-небудь фельдмаршал Клюге або генерал Штюльпнагель. За інших обставин ми з Сейсом, використовуючи сякі-такі перекладацькі можливості Гаврила Панасовича, посміялися б собі з Попова і його «цеппеліна», але сьогодні було не до того. Сейс, не звернувши уваги на нашу схвильованість, всадовив нас з майором Михном і звелів ординарцеві зробити каву, а мені та кава, що нагадувала фарбу для спідниць, була до одного місця, я кивнув Гаврилові Панасовичу, щоб він мерщій змалював підполковникові оперативну обстановку. Без зайвих слів це було ось що: ми сидимо на бочці з порохом, яка неодмінно вибухне під нами, вже десь підпалено ґнота, вже вогонь повзе до пороху і єдине, що лишається невідомим,— коли саме той вогонь доповзе.

— Це щось ніби з «Солдата Швейка»,— без особливої поштивості до моєї персони зауважив Гаврило Панасович,— давайте я спробую сам як зумію.

І він, вимучуючи з себе щось дуже віддалено схоже на англійські слова, помагаючи собі пальцями рук, ліктями, колінами, надимаючи щоки, плямкаючи і моргаючи, спробував пояснити Сейсові про невдоволеність людей харчуванням. Американець зрозумів тільки одне слово: продукти.

— Продукти? — спокійно перепитав він.— Продукти о’кей!

Тоді майор Михно вишкріб з своєї пам’яті англійське слово «м’ясо» і зробив марну спробу просвітити союзника: мовляв, радянська людина без м’яса ніяк не може.

— М’ясо? — американець радісно ляснув себе по стегну.— М’ясо о’кей!

Я зітхнув. Проклята німота людська. Стоїш перед людиною, як перед непробивним муром. Звичайне малесеньке слово відчинило б тобі всі брами в чужій душі, але ти не знаєш того слова, не вмієш його вимовити.

— Ми так проокеємо тут усе на світі,— сказав я Гаврилові Панасовичу. — Може, нам треба було б самим негайно скликати всіх командирів полків і батальйонів, а там, може, з’явився б Попов, тоді запросили б підполковника і поговорили з усіма...

Ординарець приніс термос з кип’ятком, Сейс сам розставив на столі чашечки, став мудрувати з розчинною кавою. Життя в порошку!

Підполковник займав «генеральську» кімнату на другому поверсі. Люстра, багато мебльована, у відгородженій ширмою ніші маленька спальня, велика ванна кімната, туалет, двоє вікон і широкий балкон. Приблизно таку саму кімнату надано й мені, тільки що без балкона. Балкон був своєрідним привілеєм американського коменданта.

Двері на балкон були відхилені, і всі звуки ззовні легко проникали до кімнати. Поки Сейс ворожив над кавою, моє вухо вловило щось досить тривожне. Віддалений шум, тяжкий шерех, гучання голосів. Десь у харчоблоках кінчалася вечеря, роти й батальйони шикувалися, щоб строєм, з піснею розходитися по своїх корпусах, але, здається, сьогодні не було звичного строю, який мовби й не ступає по землі, а летить над нею, тільки виклацуючи підошвами залізний ритм, натомість вчувалася безладна маса; і не було розмаршировування-розтікання по домівках, а сунулася та маса сюди, ближче й ближче, тяжче і загрозливіше; і не улюблена пісня всіх старшин Червоної Армії «Р-рас-проща-алася с Нюрой чернобро-овой у мосточка около реки...» спурхувала над безтурботною шеренгою, а щось коротке, як удар, мов тисячогруде зітхання.

Я підвівся і пішов до балконних дверей. Сейс облишив каву, запитально поглянув на мене, на майора Михна. Гаврило Панасович знизав плечима, мовляв, я ж хотів попередити — забракло слів. Я відчинив двері ширше. Тепер уже не було сумніву: величезна людська маса сунулася з глибини табору сюди, до комендатури, вона вже, мабуть, затопила безмежний Плац у центрі, тепер втискується в горловини бічних вулиць, щоб вихлюпнутися на всю широчінь головного проїзду і взяти в кільце комендантський корпус.

Я вийшов на балкон, Сейс і Михно приєдналися до мене. Сейс щось спитав Гаврила Панасовича, той знов тільки знизав плечима. Ох, як же невчасно вирушив Попов за дарунками для своєї Віри! Хоч, коли подумати, то перекладач тут не дуже й знадобиться. Мовлення буде, сказати б, одностороннім і до краю обмеженим; всього два російських слова: «домой» і «м’ясо».

Ці два слова з багатьма тисячами розтелесованих, засліплених люттю й ненавистю людей накотилися, мов грім, на трьох розгублених од несподіванки чоловіків, що безпорадно стовбичили на балконі комендантського корпусу: здоровенний капітаняка Сміян, маленький, як ґудзик, підполковник Сейс, а між ними майор Михно, в своєму декоративному саморобному мундирі, схожому на строкате вбрання тих, що юрмилися внизу і ревіли: «До-мой! Мя-са! Домой! Мя-са!»

Я підніс руку, щоб бодай трохи втихомирити натовп, крикнув раз і вдруге: «Товариші! Товариші!»

Глас вопіющого...

Хоч ще не зайшло сонце і було світло, над людським стиском палало безліч факелів. Не так вогонь, як кіптява, але запалено їх і не для вогню та світла, а щоб підсилити враження незгоди, гніву й протесту. Мабуть, ті факели знайшли на есесівських складах з покинутою амуніцією, бо й вони, виходить, були «на озброєнні» танкових дивізій, щоб при відступах палити українські й білоруські села, А тепер що ж? Вчорашні мої фронтові побратими зчиняють заколот проти мене з оцими фашистськими факелами? Ну, гаразд. А коли вони на тих складах знайшли ще й дещо ваговитіше? Знайшов же Коляда цілі тонни кави.

В людській масі змішалося, втонуло, зникло все, що з такою солдафонською запопадливістю впроваджувалося в тимчасове життя цих щасливо-нещасних людей. Ні полків, ні батальйонів, ніяких командирів і начальників, всі рівні, всі однакові, всі об’єднані єдиним святим бажанням «До-мой!», всі заявляють про свою людську повноправність: «Мя-са!»

Ще зовсім недавно, ніби вчора, ці люди святкували день Перемоги, були радісні, добрі, розчулені, тоді чоловіки випустили наперед жіноцтво, щоб воно прикрасило й заквітчало великий день, освітило його ніжним сяйвом своїх лиць, а сьогодні всі були темнолиці, несамовиті й нещадні, чоловіки, як і належало, вели перед, жінки гуртувалися позаду, прикривали тил, закликали, підбадьорювали, надихали. Все, як у пісні: «Я на подвиг тебя провожала, над страною гремела гроза». і так далі. Не заздрив я тим, проти кого проводжали на подвиг своїх чоловіків отакі жінки, ой, не заздрив! А тут ще моє досвідчене фронтове око помітило якусь підозрілу метушняву на лівому фланзі. Центральна частина дружно обстрілювала нас двома замашними словами, правий фланг підтримував, жіноцтво з тилу додавало й собі, а от лівий фланг мовчки метушився, і ця мовчазність непокоїла мене і не подобалася більше, ніж крик. Щось там було, щось приховувалося, щось готувалося, але що? Я вже хотів був спитати Гаврила Панасовича, він тут досвідченіший, може, здогадається, та саме цієї миті лівий фланг розсипався, передні ряди розскочилися в боки, звільняючи простір для того, що ховалося за ними, з того простору вдарив потужний сніп червоного вогню, стукнуло й грюкнуло, довжелезний присадистий корпус комендатури мовби аж підстрибнув у повітря, а тоді присів і став розвалюватися на шмаття. Та то тільки здалося в першу мить потрясіння. Міцний корпус вистояв, тільки правий його край оповився хмарою червонуватого цегляного пороху, а коли та хмара трохи розвіялася, стало видно, що ріг будинку з усіма нижніми кімнатами щез безслідно.

Сейс, повернувши до мене посіріле лице, щось вигукував, мабуть, питав, що це таке, бо хоч і підполковник, але ж служба адміністративна, звідки йому знати всі ці веселі штуки.

— Панцер-фауст! — крикнув я йому, а тоді додав уже для майора Михна і для себе самого: — Щастя, що не вдарили під цей балкон!

Летіли б ми оце до господа-бога, віруючі й невіруючі, комуністи й капіталісти одним гамузом!

Сейс, заклично махнувши нам, побіг до кімнати, так ніби там можна було сховатися від панцер-фауста. Я повільно пішов слідом.

— Вийти до них на вулицю? — спитав я Михна.

— А що це дасть?

— Ну, може, вдасться поговорити. Повинні ж вони мене вислухати?

— Зараз вони слухають тільки себе. Люди повинні викричатися.

— А панцер-фауст? Вони сюди ще гаубицю прикотять.

— Все може бути.

До кімнати всунувся Коляда. Весь перекривлений, з синіми губами.

— Мій кабінет,— пробурмотів він ні до кого,— весь мій штаб... Все знищено...

— Ви що — були там? — спитав я без співчуття.

— На щастя, ні...

— То чого ж ви розводите панахиду?

— Там мої заступники — капітан Гальцев і капітан Гомонюк...

— Вбиті?

— На щастя, їх там не було...

Я стиснув кулаки.

— Ну, старший лейтенант! Це з вашої милості вся ота каша, а ви тут ще хникаєте! Поменше б комбінували та побільше думали про людей! Чим ви народ годуєте? Порошками? Якоюсь сироваткою?

— Я? Я дістаю в союзницького командування все найкраще!

— Мовчати! Бачу вже, яке найкраще! Он — послухайте! Гнати вас треба в три шияки звідси!

— Я буду доповідати підполковнику Дурасу!

— Хоч маршалу Жукову! А ми тут обійдемося без ваших послуг!

— Здається, люди відходять,— повідомив з балкона Гаврило Панасович.

— Ага,— злорадно вишкірився Коляда,— злякалися того, що натворили, тепер втікають?

— Та вони не втікають, бо за ними ж ніхто не женеться,— підійшов до нас Михно,— а ото рознесли в пух і прах твій штаб, Коляда,— щоб попередити. Так і знай.

— Це провокація! — верескнув Коляда.— Змова проти мене.

— Відставити крик! — наказав я.— Вам, Коляда, треба було вийти з нами на балкон і пояснити людям, як і чим ви їх годуєте. Завтра на сніданок щоб була мені каша з м’ясом!

— Каша з м’ясом? — перепитав Коляда.— Де я її візьму?

— Де хочете!

Я не хотів більше говорити з цим чоловіком! Треба було думати, як нам повестися в цій обстановці. Люди пішли від комендатури не для того, щоб втихомиритись. Мовляв, погаласували й досить. Отой простріл з панцер-фауста — то тільки знак, попередження, а все найтяжче — ще попереду. Я боявся, що стануть палити й трощити все довкола, що виникнуть сутички з американською охороною, дійде до стрілянини, поллється кров. Підполковник Сейс запропонував усім спуститися вниз до його штабу, негайно зв’язався по рації з своїм командуванням, стали прибувати з повідомленнями його офіцери, на щастя, повернувся з міста й Попов, вскочив до штабу розпарений, здивований і навіть розгублений, що для нього було зовсім невластиво.

— Що таке? — вигукнув він ще з порога.— Мені сказали, що по вас били ракетою? Що розгромили їдальню збірного пункту?

Підполковник Сейс заявив, що він вимушений попросити в командування два броньовики. Це трохи втихомирить гарячі голови.

— Голови втихомирюють не броньовиками,— сказав я,— ми з майором Михном зараз ідемо до наших людей і зробимо все для їхнього заспокоєння. Тому я просив би вас обійтися без збройної сили.

— Я вже безсилий,— розвів руками Сейс,— тепер я тільки виконавець наказів вищого командування.

Я мовчки кивнув Гаврилові Панасовичу, і ми вийшли. Попов наздогнав нас у коридорі, забіг наперед.

— Капітане! Підполковник Сейс пропонує послати з вами для охорони відділення військових поліцейських. Так буде краще.

— Подякуйте підполковнику,— сказав я,— але ми підемо без охорони. Це наша внутрішня справа, американцям не варто втручатися.

Коли ми вже були назовні, Гаврило Панасович попередив мене:

— Майте на увазі, Миколо Федоровичу, я без зброї. В Коляди в того понапихано пістолетів у всіх кишенях, а мене щось до цього заліза не дуже тягне. Я заспокоїв його:

— Стріляти нам не доведеться. Я б теж викинув свій пістолет, та він у мене іменний, багато з ним пов’язано, і служба вимагає. Але тепер наша місія — миротворча. Ніяк не можу зрозуміти одного: чому ніхто не прийшов до мене і не сказав про те, що назріває? Ну, просто прийшли б і поскаржилися. Є ж тут командири, скільки разів зустрічався з ними, обходив корпуси, знайомився з народом. Чому ж ніхто — жодної вимоги, жодного побажання?

— Надто багато блиску у вас, товаришу капітан. Погони блищать, ордени блищать, чоботи блищать, і весь капітан блищить і сяє — ні підступитися, ні поглянути. Ви з першого дня як заявили: «Ми зробимо все, щоб усіх вас зібрати і відправити...» Так і пішло: ми — ви. «Ми» — перший сорт, вища влада, «ви» — сорт другий, попихачі, щось ніби неживі предмети...

— Я ніколи такого і в гадці не мав!

— В гадці не було, а в словах було! А оця ідіотська воєнізація збірного пункту? Стройова підготовка, перевірки, патрулі, днювальні-переднювальні... Всі сподівалися: приїде представник радянського командування — поламає всю цю механіку. А представник прибув — і ну гратися в солдатиків і собі... Ось ми з вами йдемо вулицями вже не мирними, а збунтованими. Небезпечно, героїчно і як же благородно! Двоє проти стількох тисяч! Але де ж ці тисячі? Ніхто не нападає на нас, ніхто не вигукує своїх вимог, ніхто не виходить назустріч для переговорів або хоч для того, щоб почути наші обіцянки-цяцянки...

Справді ми йшли пустельними вулицями. Але зовсім неподалік чутно було гамір і гудіння натовпів, я завертав туди, ми доволі швидко опинялися там,— і знову пустка, жодної душі, настороженість і темне очікування довкола. Знову й знову кидався я на гук натовпів, а вони щезали переді мною, мов дим на вітрі, я вдарявся грудьми об порожнечу і мав би безпорадно впасти, коли б не іронічні зауваження Гаврила Панасовича, що з мого помічника перетворився на якогось третейського суддю, на мудрого спостерігача і провісника всього, що станеться.

— Отак ходити однаково що воду ножем різати,— сказав Гаврило Панасович.

— Але чому, чому вони мене уникають?

— А що ви їм скажете? Слова їм непотрібні. Я ж казав уже: народ озвірів, побачивши, що начальство прикотило з Хемера і поїхало собі, не кивнувши й пальцем, щоб щось змінити. Від того, що ви з підполковником Дурасом носи один перед одним дерли, нікому ж не стало краще й на крихту.

— Звідки вони знали, що там між нами з підполковником? Може, ви все повідомляєте?

— Може, й я, а може, сорока на хвості. Як то сказано: по ділах їхніх судіть...

Дурні то були балачки, а ще дурніші походеньки. Кому стукнуло в голову висмикнути мене з мого полку і послати сюди не знати ким і не знати навіщо. Ну, Сейс — він американський комендант цього зборовиська, тут усе ясно, у нього на все є інструкції, згідно з якими він повинен діяти. А я? Хто я? Радянський комендант? А що це таке і з чим його їдять? Я вмів стріляти, вмів розставити бійців, кулемети чи міномети, щоб забезпечити потрібний напрямок і відповідну щільність вогню,— «Красная Армия всех сильней!» Але бути якимось комендантом?

Ми ходили до самих темнощів, нічого не виходивши, а треба було сидіти біля підполковника Сейса і не дати йому запустити на територію збірного пункту броньовики.

На щастя чи на нещастя ми розминулися з броньовиками і, коли повернулися до штабу, довідалися про те, що сталося, з самого вигляду підполковника Сейса. Сейс сяяв, як різдвяна звізда. Ще б пак: нарешті він має нагоду виказати свої військово-адміністративні таланти! Як усі стройові командири, я ненавидів тилову інтендантську братію, цього ж підполковника готовий був оце розтерти на порошок! Коли вже й привозити до збунтованого табору якісь взірці американської військової техніки, то далебі не танки і не броньовики, а простісіньку радіопересувку з потужними гучномовцями, щоб пообіцяти людям те, чого вони вимагають, і таким чином вспокоїти їх. А цей підполковничок вирішив діяти силою і залякуванням! Кого ж хоче залякати? Тих, хто вмирав сто і тисячу разів, хто й досі ще вважає себе мертвим? Тих, хто не злякався самого Гітлера і всіх чортів-дияволів? Що їм залізо, що броня, що вогонь і полум’я! До того ж це військове містечко німці будували так, як будуються вони в усьому світі, всіма арміями — справедливими і несправедливими: точна геометрія, широкі вулиці, які прострілюються вздовж і впоперек, вузькі бокові проїзди для засади і несподіваного нападу, безмежний центральний плац, на якому легко організувати кругову оборону. Тут тобі Клаузевіц, тут тобі й Мольтке! А цей адміністративний підполковничок пхає сюди якісь жалюгідні броньовички, що можуть бути спалені панцер-патронами на першому ж перехресті.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   62

Схожі:

Тисячолітній миколай iconМиколай Коперник



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка