Тисячолітній миколай



Сторінка14/62
Дата конвертації17.04.2017
Розмір9.82 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   62

Та мій бойовий запал вмить згас і розтанув, як роса на сонці, щойно я побачив те, що йшло поперед Жирового Валета, вело його за собою, мов на невидимому налигачі, володарювало і царствувало не тільки над цим фертом, а й над усім, що було довкола: над холодним туманом, розритою землею, над залізними мінометами і залізними солдатськими душами, над просторами і загубленим серед них збаранілим і засліпленим од такого видива капітаном Сміяном,

Я тягнув долоню до своєї шапки-вушанки, рука не гнулася в лікті, пронизана вологою шинеля сковувала мої рухи, ніколи в житті не почувався я таким незграбним, недоладним, неоковирним, як перед цією легкою прекрасною істотою, ніжнолицьою, блакитноокою, з небесним усміхом на знадливих, як самий гріх, устах.

Отетерілий від цієї краси, я спершу й не помітив, що в кореспондентки на шинелі (до речі, з генеральського сизо-блакитного тонкого сукна) майорські погони, а коли усвідомив це, то ще з більшою запопадливістю потягнувся своєю долонею-лопатою до шапки, а рука не гнулася, шинеля стояла на мені лубом, і весь я був ніби здерев’янілий, мов бовван безсловесний.

Жировий Валет вивихнувся з-за плеча жінки, мабуть, хотів начальственно гримнути на мене, але вона владно зупинила його помахом пальчика і ласкаво звернулася до мене:

— Не треба козиряння, капітане. Не будьте педантом. Вам це зовсім не лйчить. Давайте знайомитись. Юлія Григорівна, а для вас можна просто — Юлія.

І подала мені ручку, про яку співається в нашій пісні: «Подай рученьку, подай біленьку...»

Я тицьнув їй свою грубу, брудну клешню і прохрипів своїм бліндажним басом:

— Капітан Сміян. Микола Федорович.

— Микола? — чомусь зраділа Юлія.— Ах, як прекрасно! Це ж Миколай! Вас називали Миколаєм? Всі Миколаї — угодники. А ви?

Угодники-догодники. Знайшла де питати! Я сотворив якусь незграбну подобизну усмішки на своїй мармизі, ніяк не міг спам’ятатися від цього щастя, що налинуло на мої залізні міномети, налинуло й пролине, а ми зостанемося в своїй загрубілості, в солдатській знемозі і світлій людській тужливості за красою і ніжністю. Політвідділівський ферт знову роззявив свого рожевого ротика з-під закручених вусиків, щоб дати мені якісь керівні вказівки, але Юлія Григорівна, або просто Юлія, якимсь надземним чуттям вгадавши його намір, знов наставила на Жирового Валета ніжний свій пальчик і вередливо промовила:

— Майор, я сама скажу, коли потрібна буде ваша допомога! Запам’ятайте це, прошу вас.

— Так точно! — гаркнув Валет.

— Ви не розгубили мою апаратуру?

— Ні в якому разі, товаришу майор!

— От і прекрасно. Капітане Сміян, Миколо Федоровичу, просто — Миколо, коли ви не заперечуватимете. Мені розповідали про ваші міномети ще в Москві. Тоді тут, на фронті, один маршал і другий — вони в захваті! Знаєте, як називають маршали ваші міномети? Ревучими! Це коли вже є в нас бомби, артилерія, «Катюші», «Андрюші» — і раптом ви з своїми чудо-мінометами... Ревучий командир дивізіону! Я уявляла вас з самої Москви, але тепер капітулюю. Дійсність перевершила всю мою уяву! Майор Фортунатов, ви можете підтвердити мої слова.

— Так точно! — гаркнув політвідділівський придурок.

— Маршал мені сказав: ревучі міномети! Я не могла собі цього уявити. Миколо, ви зможете зробити для мене так, щоб усі ваші міномети дали залп? і щоб я це сфотографувала. Бо я не просто кореспондент, а фотокореспондент, мої знімки друкуються в усіх центральних газетах і журналах, те, що потрапляє в об’єктив моєї камери, входить в історію. Ви це розумієте, Миколо?

Я промимрив, що розумію, а сам благав її в душі, щоб вона прибрала свою ніжну долоньку, якою знов накрила мою зашкарублу руку, бо від цього небесного дотику в мені народжувався людоїд і ревів гучніше за всі міномети світу.

— Юліє Григорівно! — вихопився Жировий Валет.— Все, що вам треба, ми організуємо!

— Я просила не вас, а капітана Сміяна,— сказала вона холодно, і за ці її слова я готовий був рабствувати перед нею до кінця свого життя.

Звичайно ж, я організував їй стільки мінометних залпів, скільки треба було для центральної преси, для міжнародного авторитету радянських збройних сил і для вдоволення журналістських і жіночих амбіцій Юлії Григорівни, тобто Юлії.

Тоді вона захотіла побачити мій штаб і моє фронтове пристанище і ніяк не могла зрозуміти, чому я досі сиджу в бліндажі.

— Адже тут Європа,— вередливо кривила губки Юлія Григорівна.— Безліч кам’яних будувань. Ренесанс. Барокко. Ви могли зайняти будь-який особняк, маєток, фольварок. Чому ж знову в землі, під цим страхітливим колоддям, в цій примітивній обстановці?

— Звичка, Юліє Григорівно.

— Звіть мене просто Юлія.

— і надійніше, Юліє...

— Ось так краще. А тепер скажіть мені на вушко: ви могли б у цьому своєму кошмарному бліндажі зостатися без нікого. Хто тут з вами?

— Старший ад’ютант дивізіону, тобто начальник штабу.

— Ви могли б його кудись спровадити на день або два?

— Але ж ми не можемо один без одного!

— Я так і знала. Тоді вам доведеться поїхати зі мною до штабу фронту.

— Мене туди не викликали!

— Викличуть. Майоре Фортунатов, ви можете організувати виклик капітана Сміяна до штабу фронту?

Жировий Валет був готовий до послуг.

— Все можна організувати, товаришу майор!

— То подбайте, прошу вас.

Так я опинився в просторому «доджі», мій дивізіон, полишений на старшого ад’ютанта Барвінюка, лишився десь у туманних безвістях, а мене підгицували американські ресори і ніжно гладила шовкова московська долонька, від одного тільки дотику якої можна було вмерти і бути щасливим навіть у смерті.

Дивізійного ферта ми викинули в якійсь темряві, тоді їхали далі, дорога була довга, а ніч ще довша, Юлія розпалювала мене, але не давала вибухнути, нарешті ми добралися до якогось фольварка, там ніби ждали Юлію, нас обаранили полковники, підполковники, майори, палали соснові плахи в гігантському каміні, лилося, пилося, кричалося, Юлія не відпускала мене від себе, десь уже перед світанком втомлено промовила:

— Як мені все це набридло! Ви могли б провести, Миколо, мене до моєї кімнати!

Хто я був там, на тому банкеті неправедному? Безвільний раб цієї неземної жінки, жалюгідний попихач і підніжок? А хто ми всі, коли не попихачі долі, могуття і краси?

Я повів Юлію заплутаними переходами фільварку, хоч насправді вела мене вона і була недоступно-холодною весь час, а тоді ми опинилися у величезній кімнаті, посеред якої стояло широке, як українська хата, ліжко, накрите згори, ніби та ж таки українська хата, солом’яною стріхою, шатром з коштовної тканини, а вся ця середньовічна кімната була наповнена дратівливо-живим запахом жінки, її духом і тайнощами, і тут обступили мене і стали непробивною облогою мавп’ячі стіни наших природних сил, я рвав поцілунками ніжні уста Юлії, рвав на ній одіж, пробивався до її коштовного тіла, до найбільших скарбниць і святинь, і хоч який був незграбний і брутальний, вона не відторгнула мене, зраділо піддавалася насильництву, зміїсто обплітала мене своїми виткими рухами, безладно белькотіла то в одне, то в друге моє вухо:

— О, мій лицарю, о велетню мій і повелителю! Візьми Юлію, Юльцю, Юленьку, розтопчи її, знищ, пусти під хмари, за вітром, за сонцем! О, радість! О, знемога! О, велич!

Яка божа іскра пронизала нас і поєднала мою грубу плоть і ніжну жіночу летючість, яка сила й безсилля сплелися тут, мов густі винорослі у райських вертоградах, щоб об’явитися світові дикими клекотами насолоди, захвату і погибелі!

Юлія піді мною була, мов легесенька пушинка кульбаби під диким степовим вітром. Гуде й стугонить вітер, рве й несе все світ за очі, а пушинка тільки вдає, що їй страшно, а сама, перестрибуючи й підтанцьовуючи, відважно лишається на місці і безсилістю своєю ламає всю вітрову силу. Так зламала мене та дивна жінка на краю ночі в фільварку, а вранці закружляла мене вже не тільки з полковниками й майорами, а й з генералами, ласкаво примусила політичного генерала нагородити мене іменним «вальтером», тоді пхнула до генерала стройового, у якого на вирішенні було моє представлення на майорське звання, а сама вже мчала кудись далі, нестримна, незалежна, мовби й неіснуюча, «как мимолетное виденье».

— Лечу, лечу! Мене запросили штурмовики. Унікальні знімки! Щось неймовірне!

І щезла, ніби й не було її ніколи! А може, й справді не було?

Стройовий генерал доволі сухо заявив, що не бачить ніякої потреби затримуватися мені в штабі і що він здивований, як це я міг в таку хвилину полишити свій дивізіон. Я відкозиряв і кинувся на попутному транспорті добиратися до передової. Не станеш же нагадувати генералові, що саме він дав дозвіл на моє прибуття до штабу.

Чи була Юлія? Її знімків я ніколи не бачив у жодній газеті, в жодному журналі. Та не все ж, мабуть, доходило з фронту. Зате той стройовий генерал добре запам’ятав моє прізвище, і майора я так і не одержав до самої Ельби. Прийнято вважати, що на війні доблесть, навіть коли вона спала в людині непробудним сном, неодмінно прокидається, зводиться на весь зріст, і людина являє чудеса хоробрості, благородства і величі. Це достеменна правда. Але правдою є й те, що підлість на війні може стати ще більшою, ніж за мирного часу. Може, в несвідомому бажанні порятуватися від тяжкої чоловічої підлості ми й шукаємо навіть у безнадії жіночої доброти і прихильності? Я не вірив у царство небесне, у вічний двигун, в недосяжні ідеали, проголошувані тиранами, але я вірив у красу, яка прийшла на землю в образі жінки, і хотів поклонятися тій красі, хоч і не вмів того робити. і коли в спогаді змикалися такі далекі одна від одної Олька Филофіївна з мого села з її тяжкою доброзичливою хтивістю, і летючо-неіснуюча Юлія Григорівна, то ставало соромно і страшно, і єдиним моїм виправданням було те, що я не знаходив усіх цих жінок, а вони знаходили мене, так ніби вичували мою тисячолітню силу.

Навіщо ж я шукав усі ці роки любов, коли вона була коло мене мало не від народження? Жодна жінка на світі не могла зрівнятися з Оксаною! Я мурмотів їй це нерозбірливо, косноязико, між першим і останнім соромом, а вона лиш витріпочувала руками, мов ніжними крилами, а тоді натрапила чутливими пальцями на мої рвані шрами на нозі, на плечі, на грудях, припадала до них губами, гірко заплакала.

— Чого ж ти плачеш, Оксано?

— Скільки разів тебе вбивали! Тепер мені здається, що я теж умирала щоразу. Чому ж не вмерла?

— Схаменися! Навіщо таке казати?

— Бо я так тебе любила, що не пережила б твоєї смерті. Я любила тебе ще змалку, ще тоді, як ви з моїм братом грали в шахи, коли я приходила з братом і з-за його плеча дивилася ніби на вашу гру, а насправді — тільки на тебе. Ще більше любила я тебе, коли ти вже був у десятирічці, а коли в травні сорок першого приїхав у командирській формі, то готова була вмерти.

— Чому ж тоді ховалася і навіть не підійшла до мене?

— Ти такий тоді був герой, довкола тебе вчительки, якісь молоді жінки з району, а хто я? Соплива дев’ятикласниця? А того травня не забуду повік!

Мені ще недосить було її сорому і її любові, волохатий звір підозріливості гидко заворушився в душі і домагався ще й Оксаниного приниження. О, прокляття невситимості!

Я не стерпів, щоб не проронити ніби знічев’я:

— А що це Пруня варнякав, ніби ти була замужем? Якийсь партизан Іванов...

Ніч уже наблизилася до світанку, і світанок був, як і в нас на Україні,— весь у сріблястому дрижанні повітря, Оксана теж уся задрижала від моєї тяжкої підозри, але не образилася, не обурилася, спокійно промовила:

— Все правда.

Краще б вона заперечувала, краще б збрехала, обдуреним я б почувався набагато щасливішим. Але Оксана, мовби знаючи, що стане для мене ще дорожчою і чистішою, коли розповість усе, повільно говорила далі:

— Мама знайшла його в нас на городі під грушею. Перебиті ноги, весь у крові, кров уже взялася корою, ми й не знали, мертвий він чи живий. Поклали його на ряднину, насилу донесли до хати, бо був великий і тяжкий. Нагадував тебе у всьому, аж я вжахнулася. Як ми його втягнули на піч, я вже тепер і не знаю. Треба було ходити за ним, як за малою дитиною. Мама поїла його травами, я обмивала, прибирала все. Коли він опритомнів, то кричав, що все робитиме сам, проганяв маму й мене, але був не спроможний, матюкався, плакав, кусав собі руки. Його я жаліла, а любила тільки тебе, але думала, що ти вже вбитий і ніколи не повернешся, і мені теж хотілося вмерти. Іванов казав мені: «Ти як мертва». А я й була мертвою. Ноги йому зрослися нерівно, він насилу пересувався по хаті, але рвався кудись, не міг сидіти, не послухав наших умовлянь... З нашого села йому вдалося вийти, а в степу натрапив на сани з районними поліцаями. Трьох поклав із свого пістолета, а тоді застрелився й сам. Хто він і що, так і не сказав ні мамі, ні мені. Лейтенант Іванов і все. Може, й справді Іванов. А для мене єдиним порятунком від поліцаїв було тоді оце рабство в Германії, тавро якого повезу й додому на своїх грудях.

Я пригорнув її до себе, поцілував довгі очі.

— Не повезеш, мала! Сьогодні ж попрошу дружину нашого перекладача капітана Попова Віру купити тобі щось з одягу в спекулянтів, а цю рабську робу я спалю к чортовій матері!

— Не дам! Це пам’ять моєї ганьби.

— Навіщо нам така пам’ять! Ми маємо право тепер жити вільними людьми і радуватися Перемозі, мала! Зостанешся тут у цій кімнаті і лежатимеш, як мати спородила, поки я тебе зодягну!

— Ти що? Я зараз піду до свого корпусу! Що скажуть дівчата?

— А що вони скажуть? Нікуди ти не підеш. Ми вже чоловік і жінка. Попов може бути тут з своєю Вірою? Чому ж я не можу? Хочеш — знайдемо тобі роботу. Або в штабі, або помагатимеш Вірі в офіцерській їдальні. Сьогодні всі знатимуть, що ти моя дружина. Підполковник Сейс все хвалиться фотографією своєї жінки, а я йому покажу живу!

В любові ми щедрі і охоче говоримо про інших, а дбаємо лише про самих себе. Не про Сейса і не про когось стороннього я тоді думав, слова зривалися з уст мовби самі собою, а тим часом усе в мені кричало: «Моя Оксана! Моя!» Кінець-кінцем, визначено людині за її страждання й муки, за піт і кров належну винагороду, яка не просто вдовольняє дрібну пиху або відшкодовує побутові втрати й щоденні незлагоди, а найперше підносить нашу бідність і нагадує про самоцінність, яку ми часто розгублюємо недбало на тряских дорогах життя. Я не почувався обділеним, доля зберегла мене на війні, військове щастя теж не обминуло мене, були звання, посади, ордени, навіть іменна зброя, та все то були, сказати б, земні знаки прихильності й подяки, а найвища винагорода приходить до нас тільки з небес, від всемогутніх сил буття,— і ось Оксана мовби спустилася до мене з хмари, впала на мене,, ніби манна небесна, і загрубіла душа моя стрепенулася, ожила, замолоділа, і все довкола ніби теж змінилося, звеселіло, засяяло, засміялося. Людина народжується для любові, а жити вимушена серед ненависті, жорстокості й крові. Може, тому так жадливо вловлює душа її щонайменші проблиски любові, навіть не завжди розрізняючи, своя та любов чи чужа. Наш казенний комендантський корпус мовби перемалювала якась незрима і добра, рука в барви веселки, доброзичливості й усміху. Наші мундири кольору ненависті сприймалися тепер як запорука того, що війна не вернеться, яскраво начищені мідні ґудзики вже не були ознаками зневаги й неприступності, а ставали сигналами вічного свята життя, чорна залізна зброя, з якою ми за звичкою ще не розлучалися, ніби враз потяжчала і вражала нас самих своєю непотрібністю і ворожістю.

І все це — Оксана.

Тут уже була Віра, легке небесне створіння, мовби й народжене для того, щоб злагіднити темну й тяжку душу Попова. Але Віра з’явилася разом з Поповим, в перші дні утворення цього дивного табору, вона сприймалася, як належність комендантського корпусу, її ніжні руки, понівечені рабською роботою на фашистів, подавали ті самі закодовані сигнали ненависті й жорстокості, що й військові мундири всіх чоловіків, які оточували Віру.

Оксана ж ввірвалася в це об’єднане службовим обов’язком середовище, мов вогненний болід. Всі були вражені й зворушені романтичною історією нашої зустрічі. Майже півтори тисячі днів і ночей кривавої війни, безмежні простори, мільйони смертей, цілі держави зрушили з місця і загублюються в цьому новітньому трагічному переселенні народів, а тут дві молоді душі, поєднані незвичайною ніжністю, може, ще від народження, хоч і не відали про це достеменно, зненацька зустрічаються далеко від дому, від спогадів, від надій,— і вже тепер ніяка сила неспроможна їх розлучити.

Маленький Сейс власноручно колотив якісь особливі американські коктейлі для Оксани і заявляв при всіх своїх лейтенантах, що він і його дружина Дороті з величезною радістю згодилися б вважати Оксану своєю дочкою, хоч і мають уже трьох донечок. і взагалі він би викликав Дороті сюди з Техасу, коли б це не коштувало так дорого. Лейтенанти ходили довкола Оксани, як по крихкій кризі,— обережність, ввічливість, обожнювання, трепет. Гаврило Панасович мурчав по-батьківськи: «Цінуй і бережи і готовий будь до всього доброго й лихого». Навіть мугиристий Коляда розм’як, мов віск у запаленій свічці, і пробував виголошувати Оксані незграбні компліменти.

Найбільше було мови про Оксанині довгі очі. Волохатий Попов виступив тут між нами й американцями не просто посередником і тлумачем, але, сказати б, і зацікавленою особою. Що ж то за дивні очі? Може, оті «Очи черные, очи жгучие, очи страстные и могучие», про які співають од Парижа до Нью-Йорка і Ріо-де-Жанейро?

— Ні,— сказав я,— то інші очі, про які я нічого не знаю.

— А в Оксани? — допитувався Сейс.— Це українські очі? Щось незвичайне.

— Мабуть, і не українські,— казав я.

— Тоді ж які? Може, скіфські?

Оксана сміялася: в яку далеч хочуть закинути її очі.

— В мене сербські очі,— пояснювала вона.

— Сербські? — цього не могли збагнути ні Сейс, ні Попов, ні будь-хто з американців.

Тоді я спробував розповісти їм про свою Зашматківку. Козацьке село на Дніпрі, тягнеться вздовж плавнів на десять чи й усі п’ятнадцять кілометрів, населення колись було понад десять тисяч, але після громадянської війни, після голоду двадцять першого, а тоді тридцять третього року лишилася хіба що третина, а що лишилося після цієї війни,— ми з Оксаною ще й не знаємо. Село це незвичайне, як, мабуть, усі українські села на Дніпрі. Американці нас легко зрозуміють, бо як Америка збиралася з усього світу найздобичливішими і найталановитішими людьми, так і подніпровські села на Україні були своєрідними центрами, де скупчувалися наймогутніші сили народу. В наших селах жили не тільки українці. В нашій Зашматківці були руські Федорови і Логунови, татари Музафарови і Гайнуліни, болгарин Гайдук, поляки Ніздіковські й Метельські, євреї Жураховичі й Дубинські, цигани Роде й Чабану, і був сербський рід Григоровичів, які прийшли на нашу землю, втікаючи від чужоземних утисків, ще в вісімнадцятому столітті. Оксана й походить з сербських Григоровичів, і, може, в її очах — ціла історія її народу, перерізана кривим турецьким ятаганом на півтисячу років.

Маленький Сейс, наївний у своєму техаському невігластві, породженому багатством, знічев’я перепитував:

— А що таке ятаган?

Попов розумів мене. Дві великі сили підіймалися над світом — радянська й американська, все інше не бралося до уваги. Канада, яку тим часом представляв Попов, була зіпхнута на узбіччя, це навіть не Англія, а щось десятирядне, то що ж повинен був відчувати капітан канадської армії в травні сорок п’ятого року на Рейні, опинившись між радянським капітаном і американським підполковником?

— Ви дозволите сказати йому по-нашому, по-козачому? — спитав мене Попов після лінивого зацікавлення Сейса ятаганом.

— Давай, Попов, тільки не дуже. По-моєму, він добрий чоловік.

Здається, хвилі від «шоколадного заколоту» докотилися до вищих сфер, і звідти нарешті прийшло так нетерпляче очікуване тисячами людей слово «репатріація». Воно вже давно незримо літало тут над нами, невловиме й недосяжне, як сподівання без надії, тепер нарешті спускалося на землю, знайшовши втілення в точних словах наказу. Наказ привіз з Хемера майор Йотков. За два тижні розпочинається репатріація радянських громадян з Рейнської зони. Ешелони формуються на станції Дельбрюк на правому березі Рейну біля міста Кельна. Для оперативного керівництва процесом репатріації капітанові Сміяну разом з його штабом передислокуватися з Оссендорфу в район Дельбрюка.

Коляда негайно «виявив ініціативу».

— Маю дещо на оці.

— Тобто?


— В Бергіш-Гладбаху американці реквізували у фашистських бонз кілька вілл, я вже домовився — можна поїхати подивитися.

— Але нам треба бути в Дельбрюку.

— Це поряд. Фактично те саме місто.

Ми поїхали. Страхітливі руїни Кельна, похмура велич собору, понтонний міст через Рейн, дикі черги американських військових машин, крізь які ми б не продерлися й до дня страшного суду, коли б не Попов, який лякав своєю волохатістю навіть незворушних регулювальників, ті на мить переставали жувати свою гумову жуйку, сонна полуда спадала з їхніх очей, вони здивовано втуплювалися в мого «вандерера» з червоними прапорцями і червоними зірками і майже несвідомо робили те, чого б не зробили, мабуть, і для самого генерала Ейзенхауера: зупиняли рух і майже пропихали нас уперед. Так ми добралися до мосту, так подолали міст, так випорснули з залізних стисків ошалілих автомобільних табунів і могли пробратися до іншого світу, про існування якого не могли й подумати: простір, воля, тиша. Широка пряма вулиця, обабіч чепурні будиночки серед зелених дерев і квітників, де тут Дельбрюк, де Бергіш-Гладбах, можеш їхати далі, акуратні емалеві таблички, що збереглися, мабуть, ще з часів Бісмарка, кликали до Леверкузена, Бенсберга, Білсфельда, глянь на північ, південь, схід — і повсюди отакі чисто вимиті й виметені містечка з штудерними будиночками, і все ціле, неушкоджене, дрімливо-самовдоволене, байдуже до того чорного горя, яке полишили по собі в усій Європі жорстокі дивізії несамовитого фюрера. Я вже бачив отакі німецькі містечка між Одером і Ельбою, тоді між Ельбою і Рейном, наші маршали суворо наказували берегти будинки, як людей, перед союзницькими військами німецькі міста здавалися без бою, благально підіймаючи руки білих прапорів, зроблених з простирадел, і тільки Кельн та Гамбург, мов знаки відплати, чорніли мертвими руїнами посеред збереженої переможцями німецької зеленої землі, та ще Дрезден, розбомблений з безглуздою жорстокістю союзницькими «літаючими фортецями» за одну ніч, мовби навмисно, щоб не дістався цілим до рук наступаючих радянських військ. Ми вберегли німецькі тисячоліття, а де ж тисячоліття наші? Німці нищили й палили все на своєму шляху, коли наступали, і ще з більшою методичністю нищили й палили при відступі. і в перемогах, і в поразках жили тільки ненавистю, зневагою і мстивістю, а ми не знаємо цих почуттів. Помста принижує переможців, це так, та чи ж буде на цій землі спокута і каяття?

Чотири реквізовані союзницьким командуванням будинки були мовби відповіддю на мої невеселі роздуми. Коляда метушився перед нами, розмахував руками, перемірював кроками посипані хрустким гравієм доріжки. Це головна алея. На в’їзді поставимо грибок для вартового, можна ще спорудити великий тригранник з портретами товариша Сталіна, президента Америки і англійського прем’єра. Штаб і капітан Сміян у триповерховій білій віллі, двоповерхову займе майор Михно і капітан Попов. У будинку посеред яблуневого саду розмістяться автоматники Зябрева. Він, Коляда, згоден поселитися в мисливському палацику, там просторі льохи для продуктів, величезна кухня і зал, в якому можна влаштувати їдальню для всіх.

Гаврило Панасович непомітно підморгнув мені: мовляв, хоч дурний Коляда, так хитрий, вже отаборився в палацику. А мені було байдуже до захланності цього інтенданта, якому у себе в полку я хіба що доручив би нагляд за спорудженням гарнізонних нужників, та й то ще б подумав перед тим. А тут цей холуй підполковника Дураса розмахує в мене перед носом своїми червоними пальцями і має нахабство вказувати, де кому жити. Але мене не так обурило самозванне розпорядництво Коляди, як здивувала його згадка про Попова. Канадський капітан вважався перекладачем при підполковнику Сейсу, до нас фактично не мав ніякого відношення, тож брати його до своєї команди я не міг без особливого наказу, а наказу такого не було. Те, що Попов руський і що перед війною мав дозвіл повернутися на батьківщину своїх предків, а тепер ще з більшою наполегливістю рветься до Радянського Союзу, для мене, як для людини, було привабливим і гідним щонайвищого схвалення, але як для офіцера, що звик жити в жорстко обмеженому руслі наказів, на превеликий жаль, лишалося в неокресленій сфері необов’язкової емоційності. «Как дым, как утренний туман», сказав би словами поета капітан Слєгін, з яким я колись провів два тижні в командирському резерві Брянського фронту під страхітливими нальотами німецьких «юнкерсів». Попов рветься до Радянського Союзу? А хто тепер не рветься до нас і хто не величає товариша Сталіна як найбільшого з полководців усіх часів? Як запоруку своєї відданості нашій великій державі, Попов виставляє поперед себе ніжну Віроньку, яку зачарував не знати й чим. Але хто сьогодні в Європі не завмирає від захвату перед нашими дівчатами, які, ще навіть не скинувши рабського одягу, можуть змагатися з найпрославленішими красунями всіх континентів своєю гожістю, чистотою і майже фортечною неприступністю?



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   62

Схожі:

Тисячолітній миколай iconМиколай Коперник



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка