Тисячолітній миколай



Сторінка17/62
Дата конвертації17.04.2017
Розмір9.82 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   62

— А що від Дураса? — поспитав я.

— Дурас заліг у сплячку і смокче лапу,— засміявся Йотков,— спробував був накапати на тебе полковнику Воронову, але той порадив йому спати спокійно і дотримуватися гігієни. З перемогою, капітане Сміян!

Мені від тої перемоги було мало радості. Ешелони йшли тепер по кілька за день, «студебеккери» звозили до Дельбркжа людей з усієї Рейнської рівнини — від Бонна до Дюссельдорфа,— в нашому Оссендорфі вже лишалося дві чи три тисячі, мені вже треба було передислоковуватися з своїм невеличким штабом до Бергіш-Гладбаху, а я все відкладав, відтягував, бо не міг повезти туди Оксану тільки для того, щоб за кілька днів садовити до «телятника», це було б просто знущанням, ми хотіли розлучитися там, де зустрілися, підсвідомо сподіваючись, що та радість нашої першої ночі здолає тяжку мить розставання. Я не виконав наказу підполковника Дураса і не відправив Оксани ні першим, ні десятим ешелоном, та однаково ж не міг захистити її і себе від холодної чужої волі і майже з жахом ждав того дня, який буде для нас останнім. Це було на світанні, це було на розстанні... О, мій улюблений поете, нащо писали ви ці гіркі рядки? Хіба не знали ви, що все написане збувається?

Останню ніч ми з Оксаною не спали, розгублено тулилися одне до одного в тривозі, відчували, як вповзає між нас темний страх, і не могли його відігнати.

— Їду до мами, а самій страшно,— шепотіла Оксана,— ось ніби було, було сонце, а тоді ніч і ніякого просвітку...

Я мовчки гладив її волосся, не знав, що казати, як заспокоїти.

— Ти яку пісню найдужче любив, ще як був удома? — неспо дівано спитала Оксана.

Я розгубився:

— Ну, не знаю. Може, оту, що попереду Дорошенко...

— А я пісню про Бондарівну. Ще малою не могла без сліз чути, як ото — Ой повели Бондарівну помежи крамниці, прицілився пан Каньовський з срібної рушниці... Мені здавалося, ніби то все про мене — і червонії стрічки, і кривавії річки, і в сирій землі гнити... і як же я тоді плакала від цієї пісні! А тоді вийшло, що я теж — мов Бондарівна, і довкола самі пани Каньовські, тільки рушниці вже не срібні, а залізні, чорні, страшні...

Я мовчки гладив Оксану, обіймав, хотів заспокоїти її своєю силою, а страх стояв між нами темний, холодний і невідступний.

Не було мені радості ні від усвідомлення добре виконаного обов’язку, ні від розкішних вілл у Бергіш-Гладбаху, куди ми невдовзі переселилися, ні від уважливості союзників, які вирішили переділити між собою зони окупації і тепер Рейнську область американці віддавали англійцям, підполковник Сейс переїздив до Франкфур-та-на-Майні, а тут з’явився британський майор Гарвей із старшим лейтенантом Робінсоном і перекладачем доктором Томбергом. Мені все було байдуже після того, як поїхала Оксана, хоч, правду кажучи, британська трійця — Гарвей, Робінсон і Томберг — не полишила б байдужим навіть мертвого. Після безмежно демократичних американців з їхнім рузвельтівським культом свободи нові господарі прикро вражали своєю прискіпливістю, дріб’язковістю і, сказати б, неймовірною занудливістю. Зануди є скрізь, їх упізнаєш уже здалеку, тільки глянувши, але ці належали до якоїсь зовсім незнаної породи, тут головну роль грала не зовнішність, а сама душевна сутність, переконання, нутро.

Зовні це були абсолютно чужі між собою люди. Квадратний, червонолиций, крикливий майор Гарвей, стрункий білявий красень Робінсон з аристократичними манерами і здохлякуватий, мов колгоспний кінь в тридцять третьому році, доктор Томберг,— нагадували мені, селянському синові, химерну комбінацію з двох буряків — червоного столового та цукрового і сухого будяка. Та це зовні. Коли ж бралися за якусь справу, то згризалися в неї з однаковою настирливістю і вибудовували довкола найпростішої проблеми такі бюрократичні загорожі, хоч бийся головою об стіну.

Гарвей поселився поблизу від нас у Дельбрюку, зайняв там великий особняк з червоної цегли, всередині — щось чи то палацик, чи якийсь музей. Кожен свій крок він обставляв такими церемоніями, ніби був мало не англійським королем, і Попов аж сичав од зневаги й ненависті до цього Томмі. Я заспокоював його: «Згадай казку про колобка, Попов. Я від баби втік, я від діда втік, я й од тебе втечу!.. Заткнемо за пояс і цього майора».

Однак спершу заткнули за пояс мене. і кому ж за пояс!

Підполковник Дурас все ж узяв реванш, і, треба сказати, реванш бурхливий. Щойно я познайомився з майором Гарвеєм та його командою і щойно став розправляти пір’я, щоб показати британцям нашу радянську гордість, як Дурас завдав мені удару майже смертельного. Неждано, як сніг на голову, впав він на нас у Бергіш-Гладбаху, але не сам і не з майором Йотковим, а з якимсь молодесеньким лейтенантиком — щось дрібненьке, молокососне, шибздик, обличчя — суцільна кімната сміху, зате обмундируваннячко таке, що я за всю війну не бачив і на генералах, хоч заслуг у лейтенантика — кіт наплакав: гвардійський значок і медаль за перемогу над Німеччиною, теж новісінька, як обмундирування, щойно викувана, я ще такої й не мав, бо поїхав сюди до Перемоги.

Дурас потирав руки од вдоволення, лейтенантик приндився, ну, компанія!

— Так, капітане Сміян, знайомтеся: лейтенант Козурін. Ваш начальник. Присланий з самої Москви. Прошу любити й жалувати.

Везти таке добро аж із Москви і навіщо ж? Аби лиш принизити фронтовика Сміяна?

— Мені що — подавати рапорт про відправку на батьківщину? — спитав я Дураса.

— Відставити рапорт, капітане Сміян! — загримів той.— Ми тут не для рапортів, а для виконання особливих завдань! і попрошу без амбіцій і амуніцій! Вам ясно? Зберіть особовий склад і представте лейтенанта Козуріна.

Я збирав і представляв. Чхати мені на Дураса, на Козуріна, на божу благодать, коли немає Оксани, коли я сам послав її туди, де вже, мабуть, порядкують отакі лейтенантнки, які не нюхали пороху, а тепер прискочили на готовеньке і будуть коверзувати й козуритися досхочу.

Козурін виявився занудою ще більшою, ніж мої друзі-англійці. Я навіть зрадів: найде коса на камінь! Лейтенантик доскіпувався до кожного, ніби у відділі кадрів. А де, а що, а як? Викладай йому все, розстібай сорочку, знімай підштаники, катай автобіографію, сповідуйся, мов перед попом. Цей не дасть спати на посту! Вимели з московських засіків хіба ж таке добро! Гидко мені було на душі, а тут ще Коляда заходив ходорком перед підполковником, припрошуючи підобідати чи там щось перехопити на ходу.

— Ти б не набридав, Колядо,— сказав я йому недоброзичливо.— Може, товариш підполковник поспішає, а ти зі своїми обідами-переобідами!

— Поспішаю — це точно, але чарку за нове начальство вип’ю з охотою! — заіржав Дурас.— Ти, Сміян, темний чоловік, не знаєш, яке тобі щастя привалило! Не дивись, що лейтенант такий молодий,— за ним он які сили стоять! Тобі й не снилося!

Козурін вдоволено плямкав губами, морщив носик, блимав оченятами, як кіт у сметані. Шибздик та й годі!

В нашій розкішній їдальні, прикрашеній оленячими рогами і кабанячими мордами, Коляда взявся накачувати Дураса і Козуріна коньяком, підполковник залпом бахнув кілька бокалів, кивнув Коляді, щоб той не забув покласти обплетений лозою бутиль в машину, бундючно махнув мені рукою, обійняв за плечі Козуріна і відбув до своїх емпірей, А я лишився з лейтенантом і з Колядою. Компанія, прямо скажемо,— хоч з шапки вбийся!

— Може, покличемо майора Михна? — запропонував я.— і капітана Попова теж годилося б.

— З безпартійними не п-п’ю,— проплямкав Козурін, тягнучи до себе бокал з коньяком.— Так-ких фронтовиків, як т-ти, капітан Сміян, л-люблю й п-поважаю, а всіх ц-цих т-табірників, в-ворож-жий елемент я б с-стріляв!

— Ну-ну,— гмикнув я зневажливо.— Запізнився ти з своїм стрілянням! Стріляти треба було раніше в тих, хто міг дати здачі,— у фашистів. А тепер — молодець проти овець.

— Т-ти мене ще не знаєш,— белькотав Козурін,— але ще взнаєш!..

Він скис після перших двох бокалів, весь заслинився, осоловів, але вперто пив далі, поліз до мене обійматися і навіть цілуватися, вишльопував губами мені над вухом:

— К-капітан, х-хочеш знати п~правду?

— На хрена мені твоя правда! Ти губи витри, а заодно й соплі!

— Ні-ні, ти послухай... Ти послухай, щоб н-не думав... Ти д-ду-маєш, я — гвардія?

— Яка з тебе гвардія? Соплі втри!

— П-правильно! Гвардія — це для маскування. Б-бо я не просто л-лейтенант — я лейтенант держбезпеки. Ч-чув?

— А що це за хреновина?

— Ц-це вище май-йора. Ясно? А т-ти тільки капітан... Так що п-попрошу!..

— Чхати я хотів на твоє липове майорство!

— Не р-раджу, капітан. Рідний мій дядько знаєш де? Не знаєш! Він г-генерал у с-самого Лаврентія Павловича Берії. Ясно? К-комісар держбезпеки... Т-тому просив би...

Він зсунувся з стільця під стіл, я ще додав йому навздогін ногою, тоді покликав Коляду, звелів:

— Прибери й доглянь наше начальство. Ти це вмієш.

Гидко було мені на душі і не хотілося жити. Хто я і що? Бойовий офіцер, переможець, краса і гордість свого народу, чи жалюгідний попихач всіх оцих дурасів і козуріних і самого господа бога?

Козуріна прислали до нас на зламі літа, коли з прирейнської зони, власне, закінчувалася відправка ешелонів. Ми вивезли людей з найбільших збірних пунктів, тепер підчищали простір од Бонна до Дюссельдорфа, знаходили маленькі табори, приховувані англійською адміністрацією або ж просто ніким не помічені, ешелони з Дельбрюка відходили тепер не щодня (і не по три-чотири, як місяць тому), не похапцем, без метушні й сум’яття, а чітко, розмірено, з суто англійським педантизмом ф навіть, сказати б, занудливістю.

Тоді машини знай підвозили наших людей, і все відбувалося за принципом «Давай-давай!», до вагонів напихалося іноді удвічі більше норми, бо ж їхати недалеко, вже вночі поїзд буде біля Ельби, а там уже радянська зона, вважай, домівка, то хто б тут дбав про якісь норми, зручності, комфорт або порядок. Тепер все обставлялося з суворою урочистістю, що дивним чином поєднувалося з дріб’язковою прискіпливістю.

Вагони завантажувалися репатріантами не всі одразу і не напхом, а по одному, повільно, спокійно і під пильним контролем. Ешелон подавали на рампу з щільно зачиненими вагонами, двері відсувалися тільки в тому вагоні, до якого підходила союзницька комісія, і тільки тоді починалося священнодійство. Репатріант (коли це було подружжя або й ціла родина, то всі вони разом) підходив (без речей) до майора Гарвея і пред’являв свою облікову картку. Картки ці сотворили ще американці, бо до Потсдамської угоди тут була їхня зона і весь облік визволених з концтаборів, цілком закономірно, припав на їхню долю. Треба сказати, що американці прибули на Рейн не з порожніми руками. Якісь адміністративні мудрагелі ще в Штатах вигадали облікові картки для всіх іноземців у визволених районах Німеччини, там же, в Штатах, видрукували їх у мільйонах примірників і привезли сюди разом з боєприпасами, сухим молоком фірми «Гаррісон бразерс» з Чікаго, яєчним порошком фірми «Уокер енд Меррімейкер», Кінгс-галетами і свинячою тушонкою і «Тондлабама» — консервованою картоплею в десяти кілограмових банках. Картки являли собою чотирикутник білого глянцевого картону завбільшки в дві долоні з запитаннями англійською мовою (примусове залучення до атлантичної цивілізації!), запитаннями майже стандартними, нейтрально статичними, за винятком одного-єдиного. Питалося там про речі звичайні: прізвище, ім’я, рік і місце народження (докладно), сімейний стан, освіта і професія — все, як належалось. Не цікавилася американська картка національністю, соціальним походженням, партійністю, байдуже було їй, чи маєте родичів за кордоном і що ви й ваші батьки робили до жовтневої революції і після неї, але зовсім несподівано запитувала про таке, що не могло примаритися радянській людині в найкошмарнішім сні, запитувала обурливо, провокаційно, протизаконно: куди хочете їхати? Коли я вперше побачив цю картку і мені переклали оте запитання, я не те що обурився, а просто озвірів. Яке мали право імперіалісти допитуватися в радянських людей, куди вони хочуть їхати? і взагалі, що це означає: хочу — не хочу? Всі повинні повертатися на батьківщину, їхати додому, до рідної хати — це ж ясно й малій дитині! Спробував би хтось підкинути мені таке провокаційне запитаннячко на фронті! Ну, тут не фронт, війна закінчилася, але ж принципи й ідеали наші не відсунуто кудись до тьоті Моті, вони утвердилися і засяяли в променях Перемоги ще сліпучіше. Тут уже й не обурюватися, не протестувати, не розводити словесної піни, а вихоплювати пістолет і стріляти а цю паскудну картку з її зміїним сичанням, з її кудиканням-закудикуванням! Такий був перший відрух моєї душі, та все ж я стримався, стріляти не став (не прострелиш усіх мільйонів американських карток), а як і личило повноважному представникові радянського командування на території, окупованій американськими військами, заявив офіційний протест підполковнику Сейсу, з яким контактував на той час.

Сейс мав ферму в Техасі, щось там тисяч з двадцять голів худоби, і все допитувався, яка в мене ферма (я сказав, що теж із селян), а я загадково відсмїювався, бо не станеш же хвалитися маминою коровою, поросям і собакою Рябком на цепку біля хати. Фермерська психологія не дала змоги Сейсу одразу збагнути причину мого обурення, коли ж нарешті він дотумкав, то не став читати мені лекції про так звані американські свободи (їдь куди хоч, роби що хоч, їж або не їж, співай або плач — президентові до лампочки!), а вдався до суто фермерських пояснень.

— Кожен таврує свій скот як хоче,— сказав Сейс,— той вогнем, той металічними бирками, ще інший ляпає фарбою.

— Люди — не худоба,— нагадав я американцеві.

— Право власності не обговорюється. Кожен дурень у себе хазяїн. Може, ця тилова наволоч навмисне вигадує такі запитаннячка, щоб доводити вас до сказу, а ти плюнь і розслабся. Як у вас там щось кажуть про гігієну?

— Дотримуйся гігієни?

— От-от! — поляпав мене по плечу Сейс.

Звичайно ж я не вспокоївся і написав сповнений вулканічного клекоту рапорт в Ізерлон, але звідти приїхав майор Йотков і досить популярно пояснив мені, щоб я не втручався не в свої справи, а надмірні заряди патріотизму приберіг для домашнього вжитку. Комусь іншому я б висловив усе, що про нього думаю після таких роз’яснень, але майор був бойовий офіцер, на грудях у нього сяяла Золота Зірка Героя Радянського Союзу,— тут не дуже розженешся з хлоп’ячими викриками і вибриками.

Так закінчилася моя пригода з американською обліковою карткою для репатріантів. А що ж казати про озвірілого від пильності Козуріна? Про американців мови не було. Взагалі щодо всіх союзників Козурін мав тверду лінію поводження, мабуть, запозичену від свого дядечка-генерала: махни рукою, плюнь і розітри! Імперіалісти, ідейні вороги, непримиримість і підступність — тут усе ясно.

Але ми всі, тепер підлеглі Козуріна, як ми могли допустити? Ну, ще хай ці офіцери-полоняги Михно, Коляда, Зябрєв, а капітан Сміян — кадровий офіцер, фронтовик, нагороджений бойовими орденами?

— Михно, Коляда і Зябрєв теж фронтовики,— нагадав я,— здається, опинитися в фашистському полоні, не будучи на фронті, ще нікому не вдавалося. Чи, може, вам відомі такі способи, лейтенант?

— Ви мені нитку на одну штуку не намотуйте!— кричав Козурін.— Ви мені скажіть, скільки тисяч радянських громадян уже відправили по цих вовчих білетах?

— Триста п’ятдесят тисяч.

— А скільки забрали у вас з-під носа отих, хто заповнив графу, куди хоче їхати? Мільйон, два, три?

Козурін не став писати ні до Хемера й Ізерлона, ні до Берліна — вдарився одразу до Москви. Але відповідь надійшла не з столиці, а знов з нашого штабу, тільки тепер приїхав звідти не майор Йотков, а підполковник Дурас. Поставивши по стійці «струнко» перед собою Козуріна, він кричав:

— Ти, лейтенант, не труси тут пір’ям, а сиди й роби, що звелено. Службу треба сповняти, а не сунути носа не в своє діло. Ясно тобі, курячий син?

— Я лейтенант держбезпеки і я не дозволю,— спробував вдатися до свого перевіреного способу залякування Козурін, але на Дураса це не подіяло ніяк.

— Доки в тебе на плечах загальновійськові погони, а на погонах один просвіт і дві зірочки, ти для мене лейтенант і ти мені танцюватимеш ті кадрилі, які я тобі заграю. Ясно?

В мене була підозра, що Козурін не втишився і писав далі до Москви, до свого дядечка і, може, й вище, але тепер уже й про підполковника Дураса і про його начальство, та, хоч як там воно було, тут щоденне життя вимагало свого, знов і знов назбирувалося людей на черговий ешелон, і треба було їх відправляти додому без затримки.

Козурін заявив: однині він особисто, нікому не передовіряючи, бере на себе все, що стосується відправлення ешелонів. і тому тепер щоразу, коли майор Гарвей прибував на рампу в супроводі старшого лейтенанта Робінсона, перекладача доктора Томберга і доброї дюжини чорноберетних солдат, у верблюдячої масті мундирах, Козурін уже був там і теж мав біля себе старшого лейтенанта Коляду, перекладача Попова і відділення автоматників Зябрєва.

Паритет у всьому. Хіба що масою свого чотирикутного (центнер з гаком) тіла майор Гарвей буквально задавлював шибздикуватого Козуріна, але це на державний престиж не впливало.

Процедура посадки у вагони була така. Репатріант підходив до майора Гарвея, показував свою картку (в декого вони стирчали в пілотках, дехто пришпилював до одягу на грудях), але майор сам не дивився, кивав Робінсону і Томбергу, ті перевіряли прізвище і відповідь на запитання «куди хоче їхати», Робінсон казав «ол райт», і вже західна цивілізація не мала більше нічого спільного з цією людиною. Далі наставала черга Козуріна. Той сам перечитував картку, не проминав жодного пункту, щосили вдавав задуму, індичився, врешті махав рукою: можна! Окрім того антирадянського пункту про добровільний вибір місцепроживання, доводила до сказу Козуріна відсутність фотографій на картках. Звідки він міг знати, що перед ним справді Посельонов, Костюченко чи Майданський — на лобі ж у них не написано! Так до Союзу можуть просочитися і шпигуни, й диверсанти, і які хоч агенти англо-американського імперіалізму. Але конвейєр великого переміщення мільйонних мас діяв невпинно, і навіть Козурін не міг загальмувати цього руху бодай на мить. Із зубовним скреготом поступився він принципами більшовицької пильності й у цьому пункті і надолужував додатковою прискіпливістю й ще більшим пиндюченням, а також вихваляннями після кожного ешелону:

— Я цьому Гарвею дав сьогодні! Ну, дав!

Коляда покивував кобилячою головою, мовляв, точно, дав сьогодні Гарвею наш товариш лейтенант, одноосібно й персонально. Підтакувач, таку його мать!

Перекладач Попов ніколи не підтакував. Виявляти презирства до хвалька Козуріна, щоправда, не наважувався, зате Коляду зневажав одверто і, сказати б, перманентно.

Бо Попов знав, що коли хто й збивав роги з майор Гарвея, то це ми з ним у перші дні й тижні відправки ешелонів з Дельбрюка.

Попов щоразу наполягав, щоб ми брали престижну машину, тому їхали ми моїм чорним шестициліндровим «вандерером», з червоними зірками на лискучих боках і з червоним прапорцем на радіаторі, Державний прапор на машині, звичайно, належав не просто до надмірностей, майже до державного злочину, бо таке право належалося тільки послові або главі держави. Але мій водій, старший сержант Анатолій Геворкян, красивий і могутній, як Давид Сасунський, не хотів і слухати про якісь там права і до прапорця додав ще зірки на передніх дверцятах. «Хто переможці? — кричав він.— Може, то не ми переможці?» Від Бергіш-Гладбаха до Дельбрюка треба було їхати прямою широкою вулицею, обставленою віллами, ресторанами, фотосалонами, перукарнями, магазинчиками, правобіч, у глибині негустого парку стояв там червоний цегляний палацик, зайнятий майором Гарвеєм і його штабом, але ми ніколи не заїздили за майором, не чекали його, бо кожен добирався до Дельбрюка самостійно і в зручний для нього час. Далі ми звертали праворуч і проїздили повз величезний табір есесівців, розташований у колишніх казармах мотострілецької дивізії. Есесівців там було двадцять чи й усі тридцять тисяч, їх охороняв англійський батальйон, а до цього тут уже побували французький і американський батальйони, але французи втрималися лише місяць, бо німецькі дівчата примудрилися переполовинити батальйон, нагородивши палких французів підступним даром богині Венери, американці виявилися стійкішими, володіючи необмеженими запасами таблеток червоного стрептоциду й порошка ДДТ, який убивав усе живе й мертве, але після Потсдаму, коли сюди прийшли англійські війська, вони залюбки віддали своїм англо-саксонським побратимам оце ненависне, розкричане, заволохатіле (чомусь усі ці голубоокі арійці зненацька обросли чорними густими бородами, і блондинів між ними наче й не бувало) ройовисько, можливо, найтяжчих військових злочинців усіх часів. Англійський батальйон ніс службу взірцево, чари німецьких красунь виявилися безсилими перед твердокам’яними британцями, жодному з яких і в голову б не прийшло підморгнути незнайомій дівчині, сказати їй слово або ж — сохрани й помилуй! — запросити до танцю, коли тебе ніхто їй не відрекомендував! А хто відрекомендує?

Біля табору Анатолій щоразу, незважаючи на мої протести і навіть заборони, зупиняв «вандерера», вони з Поповим вискакували з машини і кричали: «Ну, гади, що — зіг хайль?»

Есесівці вилуплювали очі на машину з червоними зірками і червоним прапорцем, якась незрима сила пересувала темну незграбну масу, притискувала її до огорожі з колючого дроту, передніх притискували до дроту, задні намагалися й собі продертися наперед, щоб побачити таке несподіване диво, але все те відбувалося мовчки, понуро, в тяжкій і безсилій насупленості. Ця публіка не звикла розкидатися зайвими словами. Єдине її знаряддя — кулі, улюблене ремесло — смерть.

Табір колишніх есесівців слугував для Попова мовби осьолком, на якому він відточував ненависть до майора Гарвея. Обламати роги на цій буйволячій довбешці!

Класичний продукт Британської імперії, офіцер колоніальних військ його величності, Гарвей, перекинутий до Європи з Індії, і далі вважав, ніби перед ним пригноблені індійці або африканці, які щойно вибралися з джунглів, дикі натовпи, юрба, напіврабська стихія. Затискуючи під пахвою стек, бридливо мружачись, він стояв на рампі, спостерігаючи за хаотичним пересуванням людей біля вагонів, тоді зненацька щось йому стріляло до голови і він гарчав:

— Третій вагон — вивернути для перевірки!

Душу б йому вивернути, цьому колонізаторові!

Я популярно пояснював майорові, що радянські громадяни такі самі переможці, як і британські піддані, отож ганяти й виганяти їх ніхто тут не може.

Наступного разу майор звернув увагу, що дехто з репатріантів везе з собою занадто багато речей.

— Це мародьорство! — хрипів він.— Я не дозволю.

Довелося нагадати про союзницькі домовленості. Кожен з гітлерівських в’язнів міг вивезти з собою хоч і пів-Німеччини, бо ж однаково рабство й неволю нічим не відшкодуєш. Скінчилося тим, що солдати майора Гарвея самі помагали нашим людям завантажитися.

Тоді майор вчепився в процедуру контролювання. Хто від’їздить і чи хоче від’їздити, чи немає тут чиєїсь злої волі. Знов дні й тижні «обламування ріг», у якому Попов був моїм вірним помічником, хоч майор Гарвей готовий був роздерти його на шматки. Тільки подумати: канадський капітан спільником у капітана радянського проти майора військ його величності короля Великобританії.

Козурін користався плодами чужої праці. Він приїздив після відправки чергового ешелону, хвалькувато копилив губи:

— У мене комар носа не підточить! Я все організував ідеально! Майор Гарвей у мене ось де!

Я мовчав. Хай тішиться! Однаково ж його вже не переробиш. Скільки вже бачив я отаких, що приходять на готовеньке, та й ще, мабуть, побачу. А що душу свою рвав з цим розпроклятим Гарвеєм, то це ж не для чогось, а тільки для важливої справи.

Мене Козурін ганяв по всіх усюдах, щоб ніде не загубився щонайменший табір, щоб англійці не приховали від нас нічого, жодної людини, жодної душі. Такий наказ Берліна і самої Москви. Що ж, наказ то й наказ, я чоловік військовий, звик виконувати, надто що тут виконання поєднувалося хіба ж з такою приємністю: мандрами по чепурних прирейнських містечках, під тихим сонцем, під теплими повільними дощами, без особливих пригод, відходячи душею від жорстоких днів війни, від хижого реготу смерті і клекоту крові.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   62

Схожі:

Тисячолітній миколай iconМиколай Коперник



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка