Тисячолітній миколай



Сторінка18/62
Дата конвертації17.04.2017
Розмір9.82 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   62

Та тут приїхав з Ізерлону майор Йотков і поклав край моїм сентиментальним мандрам.

— Є нове діло,— сказав майор.— Наказ полковника Воронова.

— Мені?

— Тобі.


— А Козурін?

— Хай витанцьовує краков’як з Гарвеєм.

— Краков’як, на жаль, доводиться вигецувати мені.

— Вважай, що матимеш ще один танець. Не знаю, як він тут зветься. Тепер з німцями.

— Не зрозумів.

— Місцева влада. Союзнички вже заграють з німцями. Відродили в Кельні магістрат, знайшли довоєнного обербургомістра.

— Не чув.

— Не біда. Розвідаєш, увійдеш в контакт. Справа надзвичайної ваги. Зацікавлена Москва. Знайти могили наших людей, які тут загинули, і встановити на них пам’ятники. З усією урочистістю, ну, і все таке інше. Сам розумієш. Маєш якесь уявлення?

— Та вже маю. Сама тільки Кельнська яма чого варта? А ще: есесівське стрільбище Ван, Еренфельд, Браувайлер, Мюльгайм, Бенсберг. Не знати, кого тут більше — живих чи мертвих.

— Виходить, ти в курсі.

— Але майже всі загиблі — це наші полонені,— нагадав я.

— Якась проблема?

— А наказ 270 від 16 серпня 1941 року, підписаний Сталіном і членами Ставки? Вважати порушниками присяги, зрадниками батьківщини. Як же тепер — пам’ятники?

— З тобою вчорашні полонені офіцери працюють?

— Живі можуть слугувати. А мертві?

— А про мертвих, виходить, подбав тепер товариш Сталін і передав наказ і для наших дурних голів. Дійшло?

В мене таки була дурна голова. На війні відучуєшся мислити, навіть коли вмів це робити в мирний час. А коли не вмів, не встиг ще навчитися, коли мозок твій, мов зелене яблуко, яке може зарум’янитися тільки з того боку, звідки світить на нього сонце? А для таких, як я, сонцем був товариш Сталін, його накази, веління, слова і заклики. Вважати всх полонених зрадниками — так і зробимо. Розстрілювати кожного, хто бодай зворухнувся на своїй бойовій позиції,— розстріляємо. Вперед на Захід? Вперед. Дайош Берлін? Дайош. Сказав би товариш Сталін: дайош берег Атлантики! — ми б дійшли й до океану. Як казав наш класик: дух, що тіло рве до бою.

Відтоді, як мене призвано до армії, я завжди був людиною для наказів. Погано це чи добре? Не знаю. Але знаю тільки те, що завжди в усьому повинен бути порядок. Армія оберігає найбільший порядок на землі. Найбільший і найвищий. Тому цілком виправдана безмірна зневага військових до всіх цивільних. Коли ж солдат потрапляє у полон, то він перестає бути військовою людиною і неминуче переходить у зневажувану категорію людей нижчого сорту. Ось чому сталінський наказ номер 270 у серпні сорок першого року ми сприйняли як боже одкровення, як велике пояснення наших невдач на фронтах, наших поразок і катастроф. Винні не ми, винні зрадники. Таке просте і мудре пояснення. А товариш Сталін завжди був для нас простий і мудрий.

І ось тепер, коли приїздить Герой Радянського Союзу, легендарний фронтовий розвідник, а тут, вважай, повноважний представник радянської влади в Західній Європі, і передає мені наказ про увічнення пам’яті тих, кого я ще вчора в своїй зеленій, мов недостигле яблуко, душі вважав зрадниками, і наказ той від самого товариша Сталіна, в мені все перевертається і перетрушується. Соломотряс. Я селянський син, і все, що відбувається в світі, для мене так чи інакше пов’язано з побутом мого дитинства. Коли в ненажерливий барабан молотарки завдають звільнені від перевесел снопи пшениці і залізні зуби вимолочують кожен колосок до зернини, переколошкану нещасну солому підхоплюють своїми дерев’яними руками зчеплені з барабаном механізми і трясуть її, тіпають, вибивають з неї дух, щоб не заховалося в ній жодної зернини. Соломотряс.

Отак перетрушувалося тоді все в мені, а коли точніше: починало перетрушуватися.

А заява Молотова про фашистські звірства на окупованих територіях і в концтаборах? Я лежав тоді в госпіталі, мав задосить часу для того, щоб обурюватися (на передовій не до обурень), але це не виходило за межі газетного формулювання «справедливий гнів і обурення всіх радянських людей» і йшло не від душі й серця, а від холодного розсудку: так треба, щоб бути, як усі.

Сонце здригнулося, коли побачив визволювану рідну землю. Тепер уже ніколи не забути мені страшного духу згарищ, тихого зойку перекалічених сиріт, тіней вічного страху в довгастих Оксаниних очах. А вона ж занесла той страх аж сюди, на Рейн. «Не на Рейні, не на Марні... в МТС пошлем друкарні...» Ох, Павле Григоровичу, шановний Павле Григоровичу, як же легко, мов польку танцюючи, писали ви цей вірш (та ще й коли — в голод тридцять третього!) і як на цьому Рейні тяжко вмиралося нашим людям. Друкарень в МТС і не спромоглося послати (бо й навіщо? — ще антирадянські листівки спрозоряться друкувати!), а от людей наших не вберегли, і опинилися вони й на Рейні, і на Марні — для страждань, загибелі, проклять.

В день страшного суду мертві встануть з могил і підуть судити живих. Може, цей похід уже почався. Встали мертві з берегів Волги, Дніпра, Дону й Дунаю, польських, румунських, чехо-словацьких, угорських і балканських рік, а тепер встануть і з берегів Рейну...

Може, я б нічого й не знав про наших мертвих на цих берегах, але самі німці делікатно й ненастирливо поклали край моєму незнанню. Вони йшли до нас самі, чоловіки й жінки, з мученицькими після концтабірних страждань лицями, в збереженому їхніми рідними заширокому для їхніх дистрофічних тіл одязі, ішли, щоб привітатися з радянськими людьми, з товаришами по партії, потиснути руку, заявити про готовність ставати до лав, діяти, помагати.

У нас не було ніяких повноважень на контакти з німецькими комуністами, Козурін панічно кричав: «Я не маю права засвічуватися!». Приймав гостей і говорив з ними завжди я, сказати правду, ці люди для мене були якимись абстрактними, неживими (може, цьому сприяв незримий, але вперто сущий мовний бар’єр між нами), але інформація від них плила такими потужними потоками, що закрутило б і понесло будь-кого.

Тепер мені знадобилося все те, що прийшло само собою і до часу вважалося майже непотрібним.

Колись дуже давно, ще повесні сорок другого року, після госпіталю я ждав нового призначення в резерві Брянського фронту. Штаб фронту був у місті Єлець, а його офіцерський резерв, коли можна б так гучно висловитись, містився в триповерховому цегляному будинку в районі залізничної станції. Станцію німці бомбили разів по шість-вісім протягом дня. Прилітало кілька Ю-88, в несамовитому піке вивергали на нещасну станцію стокілограмові бомби, тоді нахабно вивертали до сонця (погода, як на зло, всі дні стояла сонячна, льотна) лискучі підчерев’я, так ніби дратували наших зенітників, які могли хіба що полоскотати їх своїми нікчемними гарматками, і зникали в байдужій голубій далечині, щоб незабаром з’явитися знов. Ні до того, ні опісля я не бачив страхітливіших руйнувань, як тоді в Єльці, та наидивніше: військові ешелони все ж якось проскакували крізь оте руйновище (сапери вночі лагодили колії), а наш триповерховий «резерв», хоч стояв за якусь сотню метрів од станції, посеред чистого поля, не мав не те що жодного попадання бомби — жодної подряпинки на стінах! Навіть шибки в будинку були всі цілі, так ніби берегли їх од страхітливих вибухових хвиль оті наївні паперові хрести, що ними пообклеювали ми всі вікна ще в перші дні війни.

Будинок мав своє «бомбосховище»: звичайний підвал, який годився більше для могили, а не для порятунку від бомб. Хто бігав туди, а хто й ні. Я лінувався щоразу спускатися з третього поверху, бо поранена нога ще не загоїлась як слід і не дуже сприяла таким вистрибуванням», до того ж у мене була завжди якась зневага до бомбардувань, чомусь звичайний артилерійський обстріл завжди видавався мені страшнішим за найжорстокіший бомбовий удар, а несподіваний напад автоматників (та ще з розривними кулями!) взагалі міг довести мене мало не до паніки. Може, це типова психологія мінометника, на якого завжди полюють ворожі батереї і роти автоматників, не знаю. Знаю тільки, що тоді, в Єльці, бомби мене зовсім не лякали, хоч видовище нашого «резерву» посеред пекла вибухів було досить моторошне. Підбадьорював мене в тій досить дурній, як тепер подумати, хоробрості мій сусід по кімнаті майор Слєгін. Цей високий жилавий чоловік невизначеного віку і неви-значеної військової спеціальності (на брудних петлицях, крім двох «шпал», не було ніяких емблем, а сам майор про свій рід військ говорити не хотів), цілими днями лежав на залізній коєчці, задерши на тоненьке металеве бильце взуті в міцні ялові чоботи ноги, і невтомно просвіщав мене про найбільшу загрозу для радянського суспільства і взагалі для життя на землі. Найбільшою ж загрозою, як вважав майор Слєгін, була демократія і все, що з нею пов’язано. Ще не розплющуючи очей удосвіта, майор гарчав у мене над вухом: «Р-роз-трощити демократію!». Це був заспів на весь наступний день. Я був надто молодий і недосвідчений, на сусідних формаціях знався в обсязі середньої школи, вірніше — в межах тих історичних знань, які здобув колись од суворого вчителя історії Семена Івановича Лося, тому я ні захищати демократії, ні нападати на неї слідом за майором Слегіним не дуже поспішав, але слухачем у майора був майже вдячним, бо це було мов атракціон в цирку. Тут гримлять бомби, смерть так і шугає над головою, а чоловік вдень і вночі, лежачи на залізній казарменій койці, воює з демократією, руйнує й трощить усі її надбання, інституції, наслідки й обіцянки. Чи не сміх!

Я поцікавився, чому майор не відає страху перед бомбами? Невже це теж наслідок його ненависті до деморатії? Так би мовити, душа загартувалася в ненависті?

— Молодий ти ще, лейтенанте,— зітхнув майор.— У тебе вітер в голові, а моя голова на все має свою теорію. На війні ти давно?

— З першого дня.

— А толку ніякого. Дурне діло — отак пустоголово воювати. От міста. Бачив розбомблені міста?

— Ну?

— Що лишається завжди незачеплене? Я подумав: а справді, що ж лишається?



— Ну, мабуть, те, в що не попали бомби.

— Не по-па-али! А в що вони не попадають закономірно? Закономірно не попадають вони у в’язниці. Все розтрощено, все порозгортано до камінчика, а в’язниця, поставлена ще Катериною або й Петром, стоїть! Думав ти над цим? Не доводилось? А треба, щоб доводилось! Тепер зайдемо з іншого боку. Що стає першою жертвою? Куди падають перші бомби?

— Ну, як ось перед нами,— на станцію, на вокзал. Єлець он на горі стоїть з своїми церквами, а тут унизу — капуста!

— Так. А на станції — що перше?

— Вокзал.

— Не вокзал, а станційний туалет. і біля нашого «резерву» при першому ж нальоті розхекало дерев’яний нужник он там між деревами. і скрізь, де починається катавасія з бомбами, перше цурпалля летить з нужників. Ти там сидітимеш — і від тебе саме цурпалля залишиться. Закон без винятків. Сам спостеріг, сам вивів. Можеш перевірити. Тому й не боюся тепер, бо знаю: коли розбило нужник, в будинок уже не попаде.

Майора Слєгіна з його химерним діапазоном мислення від демократії до нужника я згадав, побачивши ретельно, сказати б, по-хазяйськи розбомблений союзницькою авіацією Кельн. Велетенське місто на берегах Рейну означувалося хіба що деякими вцілілими окраїнами Оссендорфа, Дейца, Цюндорфа, а так — тільки камінь, цегла, завали, знесені вибухами всі мости через Рейн, знищено все, що будувалося тут, починаючи ще від римлян, вмерли під бомбами віки й тисячоліття, а посеред того безмежного кам’яного поля смерті темними масивами височіли донебесні шпичаки Кельнського собору, похмура бетонна споруда Кельнської в’язниці і присадкуваті корпуси німецької філії автомобільного заводу «Форд». Теорія майора Слєгіна справджувалася ще й з надбавкою!

Коли ж я занурився в ті безнадійні, на перший погляд, руйновища величезного міста, то виявилося, що будинки, як і люди, наділені чудодійною здатністю вціліти навіть на полях суцільної смерті. Мабуть, коли б справді настав кінець світу, який настирливо передрікали священні книги, то й тоді не все б загинуло, щось збереглося, заховалось, вижило б. Так і тут, у цьому вбитому місті, виникали переді мною оманливі видива забутого спокою і затишку: то маленький будиночок з палісадником, повним червоних троянд, то цілісінький актовий зал університету, то незачеплений квартал тісно притулених один до одного гостроверхих ганзейських будувань, то затишна пивничка, в якій пишнотіла німецька фрау, в широкій картатій спідниці, наповнює високі череп’яні кухлі пінявим ячмінним трунком з таким буденним спокоєм, ніби не було на світі ні війни, ні Гітлера, ні мільйонів безневинних жертв. і люди, люди серед руїн, повсюди повно людей, що ніби породжувалися цими колишніми будинками, кварталами, дільницями, цим камінням, цією цеглою і глиною. Якісь тихі, дивно негаласливі діти, худі чоловіки, в довгих цивільних плащах (так і здається, ніби ховають під ними військові мундири!), жінки з високими зачісками, ніби збереженими ще з часів звитяжних маршувань гітлерівських армій по Європі — і одяг у всіх з кумедно вимощеними ватою плечима, так що плечі стирчать мало не до самих вух,— бундючна мода переможців, які й у гадці не мали бути поконаними, розгромленими й потрощеними, а тепер приречені носити оті ватяні плечі, мов печать ганьби і зневаги.

Ми з Поповим поїхали шукати нову кельнську владу. Коли вже перебралися через понтонний міст, збудований тут американськими військами, і опинилися на площі, сяк-так розчищеній від руїн, я вирішив спитати зустрічну німкеню, як нам проїхати до магістрату.

— До магістрату? — здивувалася жінка.— Хіба в Кельні вже є магістрат?

Вона була молода і така неймовірно вродлива, що я розгубився і не став більше ні про що її розпитувати, тільки мовчки метнув головою до Попова, щоб він їхав далі. Куди? Хіба це мало значення? Якось знайдемо. Лише згодом я схаменувся і аж застогнав од незбагненного душевного болю.

— Що таке? — поцікавився Попов.

— Я просто останній дурень! Треба було взяти цю жінку з собою!

— З собою? і що б ти з нею робив?

Я розгубився. Справді: що? і тут же збагнув: я б сказав їй, що вона схожа на Оксану! Ось для чого повинен був я запросити ту німкеню! Сказати їй, що вона схожа на мою Оксану, і що, може, душа в неї так само добра, і змучена, і нещасна, але тепер вільна і буде завжди й навіки вільна! Все це треба було сказати тій випадково зустрінутій серед руїн жінці, щоб уберегти її від зневіри, щоб не дати поруйнуватися її душі. Адже з усього видно, яка самотня й безпорадна та жінка, попри її молодість, вроду і звабу. Коли б я сам вів машину, то, мабуть, завернув би назад у пошуках тієї жінки, але мене віз Попов, який ненавидів усе німецьке такою чорною ненавистю, що я не наважився далі говорити про жінку і про той несподіваний спалах, що стався в моїй душі. Кому яке діло до чужих спалахів?

Попов знав будинок, де ще при американцях містилося військове управління Military Соуегпетепї (196), ми поїхали туди, виявилося, що англійська військова влада виділила в цьому колишньому купецькому будинку один поверх (третій, чи що?) для магістрату (бо старовинна ратуша була розбомблена), отож там ми могли тепер знайти Кельнського обер-бургомістра, прізвище якого було — Аденауер. Той обер-бургомістр міг зватися як завгодно, для мене це не мало ніякого значення, могло мати значення для німців, бо Аденауер нібито був тут обер-бургомістром ще до Гітлера, мало не до нашої ери, тоді фашисти його усунули, здається, на якийсь час саджали навіть до концтабору, але він якось зберігся і тепер, коли німці розгубилися й зневірилися без надій і без влади, цей дід з’явився, мов з того світу, ніби сама історія прийшла знову до розбитого народу з своїми заповідями і надіями, і вже було для чого жити навіть серед таких руїн, як оце в Кельні.

Будинок вразив мене мармуровими широкими сходами, бронзовими гратницями на сходах, високими скляними дверима, безліччю скляних дверей, які нечутно відчинялися й зачинялися, пропускаючи нас з Поповим в потаємні глибини цього загадкового притулку новонароджуваної влади, що виникла зовсім нез’ясовано там, де не мала ніякого права на це.

Дід Аденауер був якийсь ніби вилинялий, жовтий, у чорному буржуйському (саме таких буржуїв я завжди уявляв, читаючи наші газети) костюмі, здається, він був худий і високий, хоч англійський майор, що пересувався слідом за ним, наче прив’язаний ниточкою, був ще вищий і нависав над Аденауером, чи то прикриваючи його, чи то загрожуючи йому за найменший непослух.

Моя німецька мова недалеко вийшла за межі шкільного «Вір бауен моторен, вір бауен тракторен», а тут розмову слід було вести тонку, державно-дипломатичну і водночас гідну мого статусу представника переможців, тому переклад знов пішов багатоступеневий: від мене до Попова, від нього до англійського майора, вже від майора до обер-бургомістра і тим самим шляхом — назад. Ця багатоповерхова балачка, а ще те, що ні Аденауер, ні майор не запропонували нам сідати, і всі ми стирчали посеред великої кімнати з двома великими столами (тільки для переговорів!) і безліччю стільців, крісел і дорогих диванів,— все це поволі наповнювало мене нетерплячкою, злістю і навіть зневагою. Чому я, переможець, повинен бути залежним від цього колишнього рейнського діда, про щось просити його, ждати, чи зволить він виконати мою просьбу? Я дивився на цього жовтого діда, вчетверо старішого за мене, старішого на цілі віки й епохи, і починало ввижатися мені, що дід неживий, давно вмер, а це тільки оболонка, яка приводиться в дію таємничими силами, спрямованими не на добро, а лише на зло.

Аденауер довго не міг збагнути, про які пам’ятники і про яких загиблих ідеться, тоді не хотів вірити, що десь тут поряд, в німецькій землі лежать сотні тисяч мертвих радянських людей (так ніби він сам був не в концтаборі, де люди вмирали, як мухи, а на рейнському курорті для товстопузих буржуїв!), тоді заявив, що в магістраті немає ніяких коштів. Тут англійський майор, нависаючи над обер-бургомістром, похмуро заявив, що Потсдамськими угодами передбачено належне увічнення пам’яті всіх союзницьких воїнів на всій німецькій території, ну і таке інше. Лише після цього дід схаменувся і запросив нас сідати.

Стіл був широкий — щоб у розпалі переговорів ніхто не дістав до свого супротивника і не зацідив йому в зуби (а тут годилося б!).

Дід ще раз перепитав мене, чи правда, що стільки мертвих і в стількох місцях.

— Але як вони могли сюди потрапити? — мляво подивувався він.

— Це треба спитати в тих, кого вже немає,— відповів я, натякаючи на непричетність діда до злочинів його земляків.

— Може, ці ваші люди, покидаючи непривітні холодні простори своєї землі, прагнули до цивілізації? — бовкнув дід.

— До цивілізації, де б їх усіх убили? — гірко посміхнувся я.

— Пробачте, я старий чоловік і можу іноді говорити не те, що треба.

Бач, він був старий і тому міг говорити будь-що. Старі не знають страху. Хоча німці вбивали й старих. і дітей. Зою Космодем’янську повісили тільки за те, що підпалила стайню з німецькими кіньми. Чому вони так далеко доскакали, ті коні?

Обер-бургомістр перевів розмову на вартість пам’ятників, але я рішуче заявив, що перед лицем смерті торгуватися негоже і гріх.

— Я вас розумію,— зітхнув дід.— Я сам католик, а католики не шкодують для своїх небіжчиків нічого, тому наші кладовища найкращі в світі. «Чого, на жаль, не скажемо про наші кладовища»,— подумав я.— Але нам, очевидно, доведеться встановити точку відліку, від якої починається пам’ятник.

— Точка відліку? Дуже просто: смерть навіть одної людини.

— Нам доведеться виробити відповідний ритуал,— далі канудив дід.— Це урочистий акт, в якому беруть участь не приватні особи, а держави. Очевидно, з вашого боку потрібен генерал, від англійського командування так само...

Я не міг зрозуміти, навіщо йому генерал. Для пишноти, для престижу? Але який престиж перед лицем цієї страшної смерті, смерті безіменної, мовчазної, невідомої?

— Може, ви захочете хоронити своїх загиблих, як хоронили своїх героїв троянці? — дедалі більше входив у смак своїх безпредметних розбалакувань старий.— Вхід на той світ у гаю чорних тополь над рікою Океан. Там, під білою осикою озеро пам’яті, з якого п’ють душі героїв і мучеників. Тому душі прагнуть до Океану, в країну Заходу. Гомер. «Іліада», пісня восьма і дев’ята.

І дід прочитав незрозумілою мовою вірші довгі, як нещастя.

Я того Гомера в очі не бачив і тільки й читав колись прозовий переказ про одноокого циклопа Поліфема. «А чи були в троянців концтабори, колючий дріт і крематорії?» — кортіло мені спитати в Аденауера, та я змовчав і тільки тяжко поглянув на розбалаканого діда. Бюрократ, думав я, старий проіржавілий бюрократ! Скільки людей убито і яких же людей, а тут бюрократюга воскресає, виходить із сплячки і знов за своє!

Я підвівся, за мною Попов, господарі зробили те саме.

— Ми привеземо вам списки всіх встановлених нами поховань і зробимо це вже завтра, щоб не відкладати,— пообіцяв я.

Прощалися без рукостискань. Хоч і не вороги, але й не друзі. Добре, що є козирок, до якого можна доторкнутися пальцями. Честь маю!

Перед тим я побував у всіх тих трагічних місцях. Пісна земля пополам з камінням і вже скрізь проросла травою. Страшна трава смерті. Вона мовби ворушилася над убитими і земля теж ніби ще ворушилася і тисячі невідомих голосів посилають з глибин заклик до живих, розповідають про свої страждання і муки. Ох, як же далеко зайшли вони і тільки для того, щоб тут умерти! Принесли сюди сум степів і дух великих просторів, і смерть кожного з них теж була велика, хоч і не знана світові, вони вмирали мовчки, незламні в своєму мучеництві й своєму протесті, а мовчазний протест, мабуть, набагато страшніший за всі крики незгоди й гучні прокляття. Хіба не так ми вмирали в боях? Теж мовчки, теж миттєво, летюча смерть, мов вознесіння на небо. Перемога була там, з нами, але тут теж не поразка. Найдоблесніші не завжди найщасливіші.

Не маючи ніякісінького досвіду, я розробив детальний ритуал відкриття пам’ятників. На спеціальні замовлення часу немає, братимемо те, що знайдемо готове в майстернях цвинтарних скульпторів: білий мармур, чорний лабрадорит, ангели, архангели, різьблені вінки, урни, світильники — нехай буде так. Може, знайдемо десь місце для наших символів: п’ятикутня зірка, серп і молот, напис російською мовою про вічну шану і пам’ять. Викарбувати б і списки полеглих, та де ж візьмеш ті списки, на яких каменях вмістяться імена всіх невинно убієнних. В концтаборах в’язні спали на паперових матрацах, зшитих з особових справ тих, хто вже був спалений у крематоріях, розстріляний, замучений голодом. В кожному матраці десятки тисяч імен, а ті, що сплять на цих матрацах, так само приречені стати тільки папірцями для нових матраців — хто спроможний укласти ці кошмарні реєстри двадцятого століття!

Перед мармуровими ангелами, оздобленими п’ятикутними зірками,— урочисті промови. Промови союзників, промова місцевої адміністрації (хоч і самого діда Аденауера). Я віддаю честь. Оркестр грає гімн. Оркестр чин — англійський військовий чи цивільний німецький? Але ніхто не знає нового радянського гімну. В нас є листівки з текстом, але без нот. Гратимемо «Інтернаціонал». Колишні концтабірники, німецькі комуністи, змучені, змарнілі, ледь живі, грають гімн міжнародного пролетарського єднання і плачуть, а з ними плачемо й ми. Тоді салют. З салютом морока. Англійський майор заявив, що це їхня зона окупації, тому салют теж їхній. Нарешті домовились: спільний. Відділення автоматників Льоні Зябрєва і відділення шотландських гвардійців, у барвистих спідничках, стріляють кожне за своєю командою, але дружно. Тоді кладемо вінки з живих квітів і розмальовані залізні вінки, доволі кошмарна річ, але зате майже вічна. Хай простить мене бог за таку церемонію, але нічого кращого я вигадати не міг, а спитати не було в кого.

На фронті все було інакше. Ми не хоронили своїх полеглих, ніяких ритуалів, церемоній, пафосу й пишноти. Для цього була похоронна команда комендантського взводу, тилова пацючня, вся ота тричі зневажувана й проклята братія, що ошивається біля кухонь і хромових інтендантських чобіт, випиває наркомівські сто грам, що належать убитим, і лапає дівчат із медсанбатів.

А ми знай ішли вперед, перемагали, вмирали, воскресали, щоб знов битися, перемагати і йти вперед і вперед, далі й далі, на Захід — дайош на Захід! На Берлін — дайош Берлін!

Тут же треба було подбати про загиблих, та ще й як подбати! На рівні вже й не високому, а щонайвищому. Сам товариш Сталін стежить за цим. Він усе знає, усе передбачив. В серпні сорок першого видав наказ про те, що всі полонені зрадники,— виходить, так було треба, щоб були ми тверді, щоб не здригнулися наші душі від страшних поразок. Тепер сам скомандував знайти всі могили «зрадників» і увінчати біломармуровими пам’ятниками — теж так треба, хай бачить увесь світ і хай знає! Мармур не наш, ангели не наші — не біда, хай потратяться ці спадкоємці кривавої слави!



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   62

Схожі:

Тисячолітній миколай iconМиколай Коперник



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка