Тисячолітній миколай



Сторінка2/62
Дата конвертації17.04.2017
Розмір9.82 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   62

— Для проведення патолого-анатомічного дослідження треба зробити розтин тіла...

— Ну! Не я ж вам робитиму!

— А вдова просила не робити.

— Вдова! До чого тут вдова? Кого вона просила? Мене? Вперше чую. У нас без розтину тіла не хоронять.

Енергія з Сироти била, мов з атомної електростанції. Я вже мав нагоду відчути на собі його «випромінювання», хоч Сирота вдавав сьогодні, ніби бачить мене вперше. Цей діяч відав енергетикою чи як воно там у них називалося, принаймні був «причастен» до всіх великих заводів, ще більших будов і проектів, до атомних станцій, які ладен був понанизувати на всі річки України, втулити біля всіх найбільших міст республіки, і все це тільки для того, щоб було більше й більше енергії для нечуваного розвитку виробництва, яке повинне розвиватися для того, щоб давати нам ще більше енергії. Зупинити Сироту не міг ніхто, він жив і діяв за отією цинічною формулою часів сталінських репресій «живем мы весело сегодня, а завтра будет веселей», але за ним стояли великі НІБИ: ніби-прогрес, ніби-НТР, ніби-розквіт і ніби-майбуття, і Сирота блаженствував у недоторканості, безкарності, безвідповідальності, а народ, як то водиться, німотствував.

Розміри свого знахабніння він демонстрував зовсім недавно, після Чорнобильської катастрофи, і ось сьогодні, вже ставши перед конечністю, проводжаючи у вічність чоловіка, перед яким раболіпствував, він знову вистрілює якимись залізобетонними формулюваннями.

— У нас без розтину тіла не хоронять!

— Це коли не можуть встановити діагнозу,— подав я голос.

— Що? — закричав Сирота.— Вам ще мало некрологу?

Я підвівся і потупав до нього. Це було, сказати б, негуманно, наповзати своїм стокілограмовим тілом на хлялого чоловічка, який ось уже впродовж кількох десятиліть щосили молодився, сидів на всіх можливих дієтах, жив, мов схимник з давньокиївських печер, аби лиш створювати враження худого й молодого, головне ж: завжди готового зайняти місце, яке вивільнилося вгорі. Коли 6 я просто поклав свою руку на мізерну голову Сироти, то й цього було б досить, щоб одпровадити його до початків усіх початків, до зародження атомів і до їхнього розщеплення. А я ж міг не просто покласти свою тяжку, тисячолітню долоню, а ще й пристукнути нею, або хоч притиснути. Та ні. Я просто підійшов до Сироти, став над ним і сказав спокійно:

— Коли вже про некролог, то прізвище там неправильне.

— Не?..— Сирота задихнувся від обурення.— Як то неправильне? Що ви собі?..

— Там написано: Сміян. А треба: Несміян.

— Товариші,— майже благально звернувся до присутніх Сирота.— Поясніть, нарешті, цьому чоловікові, кого ми хоронимо.

Ми хоронимо видатного державного діяча Маркерія Федоровича Сміяна, якого знав увесь наш народ і наша... Ми хоронимо Сміяна!

— Він не сміявся вже років з тридцять,— сказав я спокійно.— То який же він Сміян?

— А ми тут не для того, щоб сміятися! — з притиском промовив Сирота.— Ми покликані вирішувати питання! Вам ясно? Вирішувати! і зараз ми займаємося саме цим.

— Та вже гаразд,— зітхнув я,— давайте вирішувати. Але скажіть тоді мені таке: хіба не сім’я, не родина має всі права на небіжчика?

— Марко Федорович видатний державний діяч, і він належить державі! — прорік Сирота, ще борсаючись у своїй суєтності, щосили тримаючись за те, що вже йому не належало, вислизало від нього, зникало навіки.

— Гаразд,— сказав я тому маленькому чоловічкові,— за життя мій брат належав державі. Згода. Але після смерті — невже знов державі? А де ж людська межа? Хто її знищив і за яким правом? Я випадково опинився тут. Мене попросила вдова, щоб я... Зрештою, ми матеріалісти. Розтин — не розтин, страшний суд, всезагальне воскресіння, філософія Федорова,— хіба ми готові обговорювати все це отут і саме в цей час?

— Міністерство охорони здоров’я має заперечення, до того ж вагомі,— солідно відкашлявся той пухкоплечий «чорнобильський соловей», який після атомної катастрофи брехав, що повітря після Чорнобиля стало ще чистіше, а вода ще прозоріша.— Ще в 1927 році академік Бехтєрєв, ніби передбачаючи можливість таких заяв, як оце ваша, писав: «Предубежденным родственникам нужно сказать прямо, что они не имеют права не допускать вскрытия мозга и тела вообще, ибо это противодействует развитию наук о происхождении таланта и гения, властям же следовало бы декретировать беспрепятственное вскрытие умерших знаменитостей».

— Що ми скажемо на це? — прошарудів насмішкувато Сирота. Він, мабуть, записав себе в генії ще тоді, в сорок восьмому році, коли поліз до трибуни, щоб громити «вейсманіста-морганіста» Миколу Сміяна.

— Бехтєрєв, може, й має слушність, та тільки мій брат не був ні генієм, ні знаменитістю.

— А ким же він був? — обурюючись не так вже й за покійного, як за себе самого, вигукнув Сирота,

— Просто займав посаду, як кожен із вас. Але ж посада — це ніяка не геніальність. Так що вимушений вас розчарувати. А тепер до всього, що я вже сказав, і до тих «вирішень питань», задля яких ви тут зібралися, будучи вповноваженими, як це завтра напишуть усі газети, хочу додати ще одну зовсім несподівану річ. Ось тут зі мною, в оцьому портфелі є заповіт мого брата, написаний і оформлений за всіма правилами, інструкціями, законами, і згідно з цим заповітом, з волею мого брата Марка Федоровича Сміяна, держава не має ніякого права на його останки, а право це має тільки його рід, який і вирішуватиме, де і як поховати небіжчика.

— Типовий екстремізм. Так ми дуже далеко зайдемо,— сказав Сирота.

Я нависав над його мізерністю, мов мільярднотонні українські чорноземи, а в руках мав звичайний школярський портфелик, з якого — тільки клацнути замочком! — міг би дістати братів заповіт, здобутий колись такою дорогою ціною, але я не став клацати замочком, тільки потрусив портфеликом над головою Сироти і повернувся на своє місце біля дверей. Слова тут зайві. Все зайве. Хоч головою об стіну, а вони зроблять своє. Портрет, некролог, підписи рядками, як орденські планки на ветеранському піджаці, де найвищі ордени займають верх, а медалі товпляться внизу.

— Зрештою,— спокійно погув я їм,— ви можете ставити бюст на головній алеї столичного кладовища, ми ж поховаємо Марка біля його батька та матері. Марко належить їм. А ви можете вдовольнитися кенотафом, як колись греки.

— Конотоп — це ж Сумська область,— зауважив хтось із членів комісії,— а Маркерій Федорович не з Сумської, а з Півдня.

— Не Маркерій, а Марко. Не Сумська і не Конотоп, а кенотаф.

Я пояснював, не пояснюючи отому пухкоплечому членові комісії, а сам дивився на Сироту, якої він заспіває на мій кенотаф?

Наївність моя не мала меж! Сирота розправився зі мною за всіма правилами службістської процедурності: він просто забув про моє існування. Ой, був та нема, та поїхав до млина.

— Що в нас тут ще? — перебирав на столі папери Сирота. — Труну з тілом встановити... доступ трудящих для прощання... хто в нас за що відповідає? Напис на вінку від уряду... Транспорт... Тепер — питання про увічнення... Які в нас пропозиції?

Вони ще хочуть увічнювати! Кого й за що? Не знають навіть до пуття, як же звали небіжчика. Маркерій та Маркерій, а в некролог записали за паспортом — Марко. Досяг, здавалося б, вершин, а жити не вмів, вмерти теж не зумів. Але кому тут про це скажеш? Одразу забудуть про свою дресированість перед Сиротою і накинуться на мене: «Хто? Маркерій Федорович! Та як ви смієте? Хто ви такий, щоб отак!..»

А так бач, сидять, мов контужені, поки Сирота чревовіщає.

Туга навалилася на мене тяжка, мов могильна плита. Чого я прийшов до цих тимчасових людей, чого сиджу серед них? Ми люди державні, самі собі не належимо, а ваш брат був державною людиною найвищого рангу... Ранги... Життя не має рангів, А людина —вище держави. Скільки держав було на цій землі, а брат — один. Він для мене тисячолітній, як і я. і ніхто не вбивав його, то він сам себе вбив. Самоусунувся. Самоліквідувався. Або ж просто змінив сферу перебування. Тут йому набридло. Або ми всі йому набридли, або ж він набрид усім. Він міг умерти інакше: в постелі удосвіта від інфаркту, або ж у клініці, коли хтось ненавмисне відключив штучне серце. Але Марко вибрав смерть гучну, з вибухом, вогнем, нищенням, мало не з аннігіляцією. Удар КАМАЗ’а — як це банально. А може, це болід, кульова блискавка, неймовірний заряд статичної електрики, лазер з космічної платформи? Звичайні способи розслідування тут нічого не дадуть. Вони надто примітивні. Я здійсню власне розслідування. Воно не записане ні в яких кодексах і статутах, не обмежене куцими параграфами і невблаганними статтями. Тисячолітнє розслідування.

Гей, брате мій, брате! Чи ж приймуть твою душу степи, ліси й пасовиська, а чи байдуже відторгнуть, як немилосердні заводи, вбиті хімією колишні ріки і сповнені затаєного жаху атомні електростанції, що висять на сумному дереві України, мов червиві груші? Жертва безтямної індустріалізації, ти лежиш тепер мертвий у столиці нашого народу, бо ті люди, які оточували тебе, коли й спроможні ще безтямно зачинати і продовжувати собі подібних, то вже давно нездатні ховати своїх небіжчиків, а тільки вибурмочують над ними нікчемні, безсоромні й цинічні чужі слова.

Брат лежав мертвий і непохований, а мені згадувався він тільки живий.

* * *

Брат тоді приїхав малою машиною. Погана прикмета. Бо коли машина велика, то це мов грім по небу: прокотиться, прогрюкотить, простугонить — і щезне разом з усім своїм небесним воїнством, а тобі зостанеться земля, тиша і спокій. А з малою машиною завжди морока. Приїхав доскіпуватися. Як ото японці: запускають в людину катетер з мініатюрною телекамерою, забираються в найпотаємніші закутки організму і просвічують тебе зсередини, мов спелеологи печеру. Можуть показати тобі твої нутрощі на екрані. Для науки видовище, може, й цікаве, але для тебе самого?.. Чи ще існують розумні межі, за які переходити не слід, а чи ми вже все потрощили в ім’я холодного абсолюту?



З машиною я вгадав. Брат ще не встиг і привітатися, сказав:

— Поїдемо по полях?

— В поля,— поправив я його.

— Ну, гаразд. В поля. То поїдемо?

— А чого туди їхати?

— Як то — чого? Подивимося, що виросло.

— Що сіяли, те й виросло,— сказав я спокійно,— в мене ж поля не товарні, а дослідні.

— Все ж таки я хотів поглянути,— вперся Марко.

— Нічого ти там не побачиш.

— Як то?


— А так. Ти ж усе звик по телефону: і сіяти, і косити й молотити, і доїти корів, і виконувати-перевиконувати...

Брат зітхнув.

— Твоє нерозуміння керівної ролі стає просто загрозливим...

Ми сиділи на далекому від розкошів диванчику. Не розділені барикадами столів, не в протистоянні, мов далекі зоряні світи, а поряд, бо все ж таки рідні брати, я навіть старший (за віком), Марко — молодший, розмовляли з повільністю хліборобських синів, говорили рідною мовою про рідну землю і про її плоди, говорили... і не чули один одного. Скажу вам таке, що обіуш дзвенітиме! Обіуш, обіуш…

Як мені докричатися до рідного брата, як прокричатися крізь нього!

Зовні ми схожі, хоч усе в нас неоднакове: зріст, очі, голоси. Одягнені ми теж майже однаково: костюми з дорогої матерії, модні черевики, напрасовані білі сорочки. Тільки в мене все трохи «не таке»: незграбніше пошите, неоковирніше сидить на мені, сковує всі мої рухи, і я вимушений випручуватися з свого одягу, неначе з гамівної сорочки. А брат розкутий, мов весняні води, в кожному його порусі — свобода, артистизм, вишуканість і якийсь особливий, сказати б, полиск. Чом же воно так? Чи я став надто незграбний біля землі, затужавів і затвердів на камінь, а брат тим часом набув у високих сферах якогось особливого польоту, легкої престрибливості, летючості? і хоч класик і казав колись, що людині не дано спурхнути й полетіти, але в мене завжди таке враження, що мій брат от-от спурхне й полетить. Звідки це в нього і чому я такий тяжкий порівняно з ним?

Зовнішня розгадка досить проста. Все, що на мені,— для таких, як я: домашнє, саморобне, часто нездарне, продукція наших рідних бракоробів, які, маючи калічені душі, готові перекалічити не тільки твоє життя, а й цілий світ. А на братові — привезене, завезене, добуте і роздобуте новітніми прислужниками, номенклатурними лакеями, десь куповане, а тут уже ніби й не продаване, а роздаване, мов своєрідна уніформа, ніби обрамлення для керівних душ. Знаки розрізнення, і ручка, яку брат дістає з кишені (пола піджака ледь відгортається і на шовковій підкладці видно золоте шитво фірменного знаку: «Bortex. Malta.» Знай наших! Ми вже мало не мальтійські рицарі!), імпортна, з золотим пером високої проби, а не копійчаний кульковий цурупалок, як у мене. і сигарети не наші, і навіть не ліцензійні молдавські, а справжні американські з ментоловим фільтром «Данхілл». і машина, яка стоїть на вулиці поряд з моєю забрьоханою «Нивою», хоч сьогодні й не велика, а мала, не «Чайка» без передніх номерів (щоб автоінспектори трепетали від великої невідомості), а «Волга», але не та «Волга», що її продають трудящим за здирницькою ціною, а особлива, сконструйована тільки для начальства, щоб ще здалеку було видно, що їде чин не простий і навіть не середній, а досить високий або й дуже високий і щоб автоінспектори (ці найперші жертви комунікаційного чиношанування) знову-таки трепетали і трепетали.

Я дивлюся на брата, примруживши свої немолоді (ой, які ж немолоді!) очі, і брат знає, що я знаю про нього все, але він не знає того, що я просто його брат і не тільки, як оце сьогодні, Учений Польовод одного з степових регіонів республіки, а й ще хтось, багатоликий і великий, смертний і безсмертний, присутній ось тут і в цей час і всюдисущий у всі часи на цілу тисячу років.

Не знає цього мій високопосадний брат Марко, і ніхто не знає.

А я з землі доброї, веселої, всеплодющої, щедрої, і з землі трагічної, де вже тисячі літ тече кров, червоніє і чорніє, де гримить залізо, і кінський тупіт, і ревіння вогню, і завивання машин. Я зарізаний кривим гуннським ножем, проткнутий широким візантійським мечем, зрешечений татарськими отруєними стрілами, зарубаний турецьким ятаганом, четвертований шляхетськими катами, спалений у фашистських крематоріях,— але я живу!

Я пройшов од Аттіли до Батия, од Візантії до Чорнобиля, і мене вже давно не було й немає, але я перетривав, я уцілів, я воскрес — і я живу!

Муки, страждання, сльози, смерть, стихії, лиха, голод, багато дітей, багато роботи, мало землі, ще менше щастя і ніяких радощів, а я живу, радію, я щасливий, як ніхто на світі.

Але ж брат приїхав недаремно. Не для щастя він приїхав. Сувора й холодна сила за ним, та він не бачить її і не знає. Тільки я повинен відкрити йому очі, хоч для цього й треба мені прокричатися крізь тисячу років.

Як це неймовірно тяжко!

Моя розповідь — це спогади про спогади спогадів, які в свою чергу теж були спогадами спогадів і так до безмежних глибин, до коренів і пракоренів, до первнів і джерел, примітивна логіка стверджує, що все це повинно належати (і навіть, мовляв, належало!) різним людям у різні часи, але життя людське ще нікому не вдавалося ввібгати в прокрустове ложе формальної логіки, так само як пустити його незворотнім жолобом лінійного часу, який рухається тільки вперед, тільки «від» і «до», тобто між двома конечностями, одні двері відмикаються, щоб пустити вас у світ, інші замикаються після смерті, і вороття немає,— цей час нагадує людину з відрубаною головою, а людина схожа на нього своїм біологічним існуванням, але не життям, ніколи не життям, яке не визнає понурого плентання до смерті, а вперто повертається назад, хоче і може повертатися на будь-які відстані, дивитися на себе звідти або ж зазирати туди звідси, мовби перебуваючи в світі дзеркал з таємничим задзеркаллям, де все набуває зовсім інших вимірів і де навіть вічність може вміщуватися на твоїй долоні і в зіниці твого ока.

* * *


Дзеркалами для мене була вода.

Я народився над великою водою.

* * *

А тепер опинився на воді ще більшій. Сам би й не попав туди, але ж був у мене старший брат Несміян. Брат починається з віків і правіків. З братом завжди краще. Він пішов до князя і сказав: «От коли б мій Сміянко поплив з Добринею».— «То хай попливе»,— згодився Володимир і не від надмірної любові до мого брата Несміяна, а лиш тому, що брат належав до старшої дружини князевої, яка живе з князем на єдинім хлібі.



Дурне то було плавання. Десь на передніх ладьях сам уй князів Добриня з послами до імператорів царгородських, а ми позаду, княжі отроки і конюхи з кіньми, яких не знати й навіщо везли до Царгороду — чи то для потреби, чи просто для пихи. Нас було троє: я, Сміянко, та ще Корчак і Мовчак, старійшина над нами Порій, а веслярі мовби й безіменні, бо коли чоловік не має мови, то не має він імені також, веслярі ж робили своє діло мовчки, тільки й показували нам та коням то затяті обличчя, то понурі спини, і все те плавання стояло мені перед очима, ніби суцільне гойдання понурих спин. Порій добродушно погукував на нас, щоб не дрімали, дбали про коней, годували, чистили, оберігали від падінь і ушкоджень. Біля коней чоловікові простіше. Кінь стоїть, як дерево, але й падає, як дерево від бурі. То ж коли море бралося сірими баранцями, а тоді кудлатими козлищами і ладьї починало бити й підкидати, то нам доводилося підпирати коней мало не власними плечима і їдучий піт страху кінського й людського змішувався в знемозі й розпачі. В морі немає доріг — і немає надій. Безмірність могутніх водних просторів наповнює жахом незміцнілі душі. Ні розум, ні серце нездатні охопити цей огром, і тільки відвага і молодість тримали нас серед цієї безіменності і безнадії. Відчинялися брами землі, і великі ріки повільно вливали свої води в море. Ми ставали і набирали солодкої води. Золотистої, як коріння київських сосен, дніпровської, горіхової з Дністра, несамовито жовтої, ніби дикі очі печенізькі, з Дунаю. Ой, чого вода каламутна, гей та гей! Короткі вітри штовхали наші ладьї уздовж крутого морського берега, веслярі помагали своїм веслам цупкими вітрилами, бо Добриня нетерпеливився: швидше та швидше. А нам любо було пливти довго і думати докладно й без поквапу.

Перед тим немало днів товклися під ромейським городом Корсунем. Мури високі — не дістанешся, отож робили приспи під ними, засипали рів, цілими тижнями волочучи туди землю, а ромеї вночі забирали землю і викладали її в насип біля південної церкви. Кінця тому пересипанню землі не видно було. Втома й вичерпаність, гола земля довкола, солоне море — як далеко ми зайшли і за чим? Не було тут хліба і пива, м’яса і риби, як на спокійних теплих полюддях серед засніжених зим, не було золотих і срібних ложок для дружини після вдалих походів на дулібів і ляхів, на в’ятичів і ятвягів. Дружинники — на попоні, а князь і ближчі — на килимах і узороччях, в дружини — голови вже й на Київ, а князь уперто втупився в церкви й будівлі корсунські, і в очах у нього: захланність.

Дружина підспівувала-підсміювалася:
А й у тому городі та в Корсуні

Ні царя ж не було, ні царевича,

А ні короля не було, ні королевича,

Як ні князя не було — й ні княжевича:

Тут жила-була Маринка, що з халдеянок,

Не нашої віри, а безбожниця.

Як у гавань входили — мито брала вона.

Паруса ронили — брала мито вона.

Якорі ми кидали — знову мито брала,

В човники сідали — брала мито вона,

Приставали до мосту — знову мито брала,

А по мосту йшли — мостовеє брала,

В митниці були — не промитнювала,

Набирала мита сорок тисячів...
Та то так лиш співалося, а вже відали ми, що замахнувся наш князь не на архонтову доньку Маринку, а на саму сестру Імператорів царгородських Анну, звану вже не чиєюсь там людською донькою, а «дочкою священної імперії».

Мало йому було жон київських і тих, що звозили для нього звідусюди. Двісті наложниць у Вишгороді, триста в Білгороді, двісті на Бересті. Казали, що в Новгороді, де був посадником від отця свого князя Святослава, явилися Володимиру волзькі булгари віри Магометової і спробували намовити в свою віру дозволом многожонства. Вірою він не спокусився, а жон уподобав вельми. В далеких віках, казано, був цар, який мав жон без одної тисячу і погинув через останню наймолодшу і найгарнішу, але погинув, бо був мудрий. А наш Володимир був не мудрий, а невіглас і тому мав обрісти спасіння.

Шукав його в ромейській царівні?

Хто ж то знає. Як то співали ми про князя:


Буде ж тоді день в половині дня

Княженецький стіл та й напівстола,

Володимир кнез розпотішився,

По світлій гридні походжає,

Чорні кучері розчісує...
Князь був для нас найвродливіший і наймужніший, простий і мудрий, суворий, але й добрий, невістяр, але й скромник. Він жив на висотах, вище навіть за всіх наших богів, що задомовлювалися в лісах і пасовиськах, в полях і багаттях, в теплі осель і спокійному диханні домашніх тварин, але саме завдяки цьому він мовби зливався з богами, робив їх приступнішими для нас, а самих нас теж ніби підносячи над дрібними клопотами і марнотою.

Слава князеві нашому, нехай живе князь, а з ним живемо й ми. Я був надто молодий тоді, щоб збагнути: не всі живуть, ой, не всі! А мій старший брат Несміян не врозумив мене, мовчав, бо таке мав призначення на сім світі: мовчати і махати мечем.

До Царгорода від Корсуня хоч і недалеко, але трудно пливти, надто ж тому, що здається, ніби зорі твої лишаються позаду і місяць теж позаду, а ти пливеш у невідомість, безвість і в чорноту, де навіть місяць якийсь перевернутий, а коли сходить сонце, то видається вчорашнім.

Мовчак на те й Мовчак, щоб ні з губи мови, ні з рота вітру, а Корчак все знай допитувався:

— А Царгород, він який — увесь із золота?

— Пильнуй! — гримав Порій.

— А оце допливемо до Царгорода,— не вгавав Корчак,— а за Царгородом що?

Я розводив руками:

— Хто ж то знає? Може, океан?

— А за океаном?

— Там уже, мабуть, Індія.

— Пильнуй! — погукував на нас Порій.

Ми товклися в Царгороді, як наш князь під Корсунем. Місяць, два та й ще довше. Добриня і княжі мужі були й у палацах, хвалилися, що допущено їх і до самих імператорів, а ми знай біля коней, золотом нам межи очі в Царгороді не бризкали, а бруду, убогості й пониження людського надивилися досхочу.

Царівна Анна не дуже рвалася в жони до нашого князя Володимира. Сказала ніби так: «Ліпше мені вмерти, ніж там бути». Імператори ромейські в золоті й багрянці, вони й народжуються, мовляв, у особливій багряній палаті, Анна теж багрянородна, то як же їй згоджуватися на тавроскіфа за морем, де холод, темнощі і безвір’я. А віри в ромеїв було аж он скільки! Часто замінювала чоловікові й хліб щоденний. Корчак сміявся:

— Багато віри — мало ума!

І пиха. Найостанніший голодранець копилив губу. Наші імператори знаються тільки з імператорами. Коли римський імператор Оттон попросив ромейської невісти, то імператор Іван Цимісхій видав за нього племінницю свою Феофано, яка не була багрянородною, а й тій Оттон був радий. А руку дочки священної імперії Анни просить король французький Капет для свого сина, але його просьбу знехтувано. Франція далеко, а король надто маленький. А що князь Київський — він ще менший?

Корчак спльовував на ті хвастощі ромейські.

— Князь наш для них маленький! А військо руське під Царгородом невеличке? Як треба було побити колотників, то в кого підмоги просили імператори — чи не в князя Володимира?

А я думав собі так: чи ж справді Русь менша за цю ромейську імперію? Хто їх міряв і хто знає? Щоправда, Царгород далеко більший за Київ, незмірно більший, але ж замкнений подвійним обручем страхітливих мурів, за якими іноді й неба не видно, оточений з трьох боків морем, задихається і гине від тісняви, зате ж який простір довкола нашого Києва і які дива розстеляються тобі перед очима з тої зеленої гори! Може, зваблював той широкий світ і нашого князя Володимира, як і його отця Святослава, бо людина завжди чогось ще не має і їй кортить здобути оте щось. Залежно від можливостей люди поділяються на простих і можних. Простому шматок хліба та одежину, можному — земель та просторів. Князю Святославу важило, скільки річок перебрів його кінь, на яких землях палали багаття його дружини, а князь Володимир ще й жон звозив звідусюди до Києва, бо багато жінок — це ніби здобуття мало не всього світу. Та й від цього, мабуть, втомлюєшся, хоч ти й князь, і переконуєшся, що все те омана, нічого ти не здобув, і тоді замахуєшся на щонайбільше. Так Володимир вибрав собі в жони ромейську царівну. Вважав, що вибрав він, а тоді побачить, що вибрали його, як стовп, до якого припнули коня. Що саме до цього йшлося, бачили навіть ми, доки сиділи в Царгороді.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   62

Схожі:

Тисячолітній миколай iconМиколай Коперник



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка