Тисячолітній миколай



Сторінка23/62
Дата конвертації17.04.2017
Розмір9.82 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   62

— Слухайте, пане Спринчак,— підсовуючи капітанові бокал, запропонував я,— давайте краще вип’ємо з вами за дружбу й слов’янське братство. Слов’янський комітет, голова генерал Гундоров. Чули? Ні? Отак і я ніколи не чув про Пшибишевського. А пан капітан що-небудь чув про Ніздіковських?

— Ніздіковські? Хто такі?

— А мої сусіди в селі. Польська сім’я. і була в них дівчинка Броня, в яку я був закоханий. Яка ж гарна була Броня!

— Пан одружився з тою Бронею?

— Не міг. Я тоді мав десять років, Броня — років з дев’ять, не більше.

— і де ж вона?

— Броня? Броня вмерла, як вмерли всі Ніздіковські, як вимерла половина нашого села в голод тридцять третього року.

— Ви вмирали з голоду, а самі йшли на Польщу з визвольним походом? Від чого ж хотіли нас визволяти — від достатку й ситості?

— Казав же панові капітану, що був тоді ще учнем і не можу відповідати за війну, в якій не брав участі. За Вітчизняну відповідав своїми ранами, своїм життям і готов відповідати хоч і на страшному суді.

— Але ж війну вели такі, як пан, а не Сталін? Чому ж тепер усі лаври приписують тільки йому? Навіть Черчілль…

— Черчілля й питайте. А для нас Сталін — наш прапор. Вам це не подобається? Маєте заперечення?

Заперечення були в Робінсона. і не словами, а дією. Доблесний британець вичалапкував з-за столу із допомогою абсолютно тверезого, як виявилося, доктора Томберга заявив, що запрошує всіх присутніх серів прогулятися по парку. Звідки він узяв парк, я не знав, бо між віллами, які ми займали, росли, здається, самі яблуні, та коли ми опинилися надворі, Робінсон, крім яблунь, все ж запримітив ще якесь німецьке дерево — чи то липу, чи бересток — і, недовго думаючи, подерся на нього з чіпкістю й спритом індійської мавпи. Що то значить народитися й вирости в сім’ї потомственних колоніальних офіцерів!

Я ще не встиг зважити, чи такі дії Робінсона не плямують гідності британського офіцера, як пан Спринчак, мабуть, щоб довести всім свою капітанську кондицію, вихопив з кобури пістолета і дав залп по своєму союзнику. Козуріну це так сподобалося, що він ударив гопки, підскочив до дерева і, тицяючи в повислого на гілляці Робінсона, заверещав до Спринчака: «В зад його! В зад його!» Я ледве встиг упасти всім тілом на правицю пана капітана, і черговий постріл, на щастя, спрямований виявився вже не вгору, а в землю, та Спринчак і не виявив спротиву, одразу віддав пістолет і заспокоїв мене зі сміхом:

— Хай пан не переймається занадто, пане капітане. Це тільки польський гумор.

Я подумав собі: а те, що тебе Сталін разом з твоїм генералом Андерсом у тридцять дев’ятому засадив за колючий дріт і тримав там до початку війни — це, може, сталінський гумор? От жахнув би пан капітан Робінсона в те місце, що підказував одурілий від коньяку Козурін,— де б ми всі були з нашим гумором?

Не знав я тоді, що злі жарти, причепившись до чоловіка лиш один раз, можуть переслідувати його, як нечиста сила.

В п’ятницю вже зранку перед невиспаним Козуріним сиділа фрау Вільтруд і заливала слізьми все довкола з такою інтенсивністю, що можна було сподіватися нового всесвітнього потопу. Коли потоп, то потрібен Ной, і цим Ноєм міг бути тільки я. Козурін, звичайно ж, нічого не міг второпати з плачливого белькоту фрау Вільтруд, бо був сонний і дурний, щоб його трохи подратувати, я теж вдав дурника і довго не склеював з безладних схлипів чогось змістовного, та всьому на світі настає кінець, Фрау Вільтруд повідомляла, що завтра в Оденталі, в місцевій кірсі, вінчається руська. З ким? Звичайно ж з її Гюнтером! Чому саме з Гюнтером? Бо він зв’язався з вашою руською, і саме біля Оденталя його родовий будинок. Це вінчається він, Гюнтер, все вказує на це.

— Але ж ви з ним не розлучені? — поспитав я.

— Не грає ролі. Після того, як Гюнтер побув у концтаборі, для нього немає нічого святого! Це страшний чоловік!

— Страшний чоловік? То чому ж ви хочете його повернути?

— Ах, ви не знаєте, що таке самотність для жінки? Адже я ще зовсім молода жінка.

Щоб уже така молода, я б не сказав, але це питання не обговорювалося. Козурін, довідавшись про вінчання, аж зашкварчав од люті:

— Ми не можемо цього допустити! Поламати за всяку ціну! Беріть Попова і зранку туди. Це далеко?

— Десяток кілометрів.

— Сидіть там хоч з ночі, але щоб мені... Тільки подумати: дружина самого академіка Лисенка!

Він уже, мабуть, приміряв на свої курячі груди ордена за цю операцію, що ж до мене, то я не дуже горів ентузіазмом. Попов так само не був у захваті, довідавшись про кірху й вінчання.

— Стріляти в церкві — це не для мене,— скривився він.— Один англійський король убив у соборі архієпископа Кентерберійського, і йому цього не можуть простити вже вісімсот років.

— Ні стріляти, ні вбивати ми не збираємось,— заспокоїв я Попова.— А потім: чому саме в церкві? Ми підстережемо молодих біля церкви і там їх зацапаємо тепленьких!

Ми поїхали в Оденталь «цеппеліном» Попова, кожен у своїй формі, з орденами, з пістолетами,— нам нічого було приховувати.

Кірха була, як кірха: темна, шпичаста, калатав над нею досить пісний дзвін, негусто йшли святково зодягнені люди, переважно жінки, бо чоловіків або ж убито на війні або позамикано до таборів військових злочинців. Брати шлюб у такий час? Де тут візьмеш бодай скверненького жениха? А от же знайшла наша співвітчизниця, забувши про все на світі, а найперше — про славного сталінського вченого академіка Лисенка! Я сидів у машині й збовтував у собі справедливе патріотичне обурення, як гіркі ліки перед вживанням. Ах, лахудра, ах, сяка й така, з жиру телесується, закортіло їй німецької любові, родинних вілл і ще там якоїсь бенері, а я віддувайся! Чому це я, бойовий офіцер, у якого повні груди орденів, повинен віддуватися то за Бернарда Шоу, то за дружину академіка Лисенка, яка знати нікого не хоче? Вже коли й тримати когось за колючим дротом, то саме отаких клятих жінок, і не просто для профілактики, а постійно. Перманентно, як казали наші теоретики світової революції.

Попов торкнувся моєї руки, муркнув здивовано: «Оце? Не може бути!»

Повз нас проскочив новенький «джип», став, як вритий, за десяток метрів поперед «цеппеліна», з машини зістрибнуло двоє хвацьких англійських лейтенантів, один з них подав руку молодій пишній жінці, звів її з заднього сидіння, обережно взяв під лікоть, інший лейтенант негайно прилаштувався з другого боку і теж заволодів ліктем молодої жінки.

Ми з Поповим сиділи, як вражені громом. Наречена? Висока, пишна, білява, молода — кого цим здивуєш в Європі, повній жіноцтва? Але ж у білій сукні, на голові прозора фата, в правій руці букетик якихось штучних квітів — наречена, чорти його бери! Але де ж жених? Адже ці браві британські лейтенанти, з усього видати, тільки старші дружки,— чи бояри, чи як воно тут зветься в цих Європах? — самого ж жениха не видно. Може, він вже в кірсі, там жде свою найдорожчу? Все може бути. Але як могло статися, що цим дивним шлюбом опікується англійське командування?

— Попов,— прошепотів я,— ти що-небудь розумієш?

— Нічого не розумію.

— Що будемо робити?

— Треба брати їх, поки не опинилися в церкві!

Треба, то й треба. Дружно й точно клацнули ми дверцятами «цеппеліна», майже урочисто промарширували слідом за британцями, які повільно вели наречену до кірхи, легенько, але з достатньою твердістю відтрутили лейтенантиків, перехопивши теплі жіночі лікті свої загрубілі долоні, зробили «На месте кру-уго-м!» і повели молоду жінку тепер уже не до вінчання, а до нашого сірого металевого ковчега на колесах, щоб везти до Бергіш-Гладбаха, до Козуріна, зрештою — до академіка Лисенка.

Все відбулося швидко, мовчки і так несподівано, що жінка спам’яталася лише тоді, коли ми делікатно запхнули її на заднє сидіння «цеппеліна». Вона васістдастнула, тобто зойкнула традиційне німецьке «Вас іст даст?», але я вже втулився поряд з нею, Попов ухопився за кермо і рвонув тяжку машину з місця,— який тут вас іст дас?

Лейтенантики отетеріло стежили за нашим від’їздом, але ні гнатися за нами, ні навіть зворухнутися з місця не спромоглися. Військову частину операції ми з Поповим здійснили практично бездоганно. Тепер наставала набагато тяжча частина — дипломатична.

Наречена билася об двері, мовчки, вперто, затято билася всім тілом, хотіла вирватися на волю, визволитися будь-що. Пташка в залізній клітці? Але занадто тілиста як для нещасної пташки. Мені треба було б спробувати якось утихомирити жінку, вмовляти її, пояснити, що ми дбаємо тільки про її інтереси (інтереси соціалістичної вітчизни малися на увазі самі собою), але я навіть не знав, як звертатися до нашої полонянки. «Товаришка Лисенко?» Смішно. «Маріє»? Занадто фамільярно. «Громадянко»? Це вже зовсім по-міліцейськи. «Слухай-но, ти»? Грубо і недостойно, надто зважаючи, що це за жінка.

Тому я мовчки борюкався з жінкою, сподіваючись, що моя сила переважить і що жінка втихомириться, та запаси дикої люті в ній виявилися просто невичерпні, вона телесувалася дедалі дужче, аж поки Попов, який спиною відчував усе, що діється позад нього, не втратив терпцю і, вихопивши з кобури чорного «парабеллума», через плече тицьнув зброю в обличчя «мадам Лисенко» й просичав крізь зуби:

— Ти, стерво собаче, сиди тихо, а то!..

— Попов, ти що! — гукнув я своєму напарникові, вже наперед гаразд уявляючи, чим може окошитися (найперше для мене) таке поводження з дружиною академіка Лисенка. На мій подив пістолет і грубі слова Попова подіяли на жінку набагато ефективніше, ніж мої незграбні спроби приборкати її мовчазним борюканням. Вона вмить втишилася і тепер сиділа слухняно й непорушно.

— Хай сидить, коли не хоче, щоб я пожбурив її під колеса «джипа»! — хрипко промовив Попов.— Доблесні британці сидять у нас на багажнику.

Я поглянув у заднє вікно «цеппеліна». Справді «джип» з лейтенантами гнався за нами, мчав майже впритул, норовив навіть перегнати і, може, зупинити нас. Лейтенанти наввипередки показували стеками водієві-сержанту на нашу машину, той несамовито крутив кермо, час од часу сигналив (сигналик, щоправда, так собі), тоді й Попов несамовито ревів сиреною «цеппеліна», піддавав газу, розганяв усе живе й мертве, що могло б трапитися на шляху.

Лейтенанти гналися аж до нашого розташування, коли ж «цеппелін» завернув до вартового під грибком, «джип» проскочив мимо і, не зупиняючись, полетів далі.

— Вистежили нас, тепер привезуть сюди якого-небудь майора Гарвея,— засміявся Попов.

— Хоч і генерала! — безтурботно відгукнувся я і відчинив перед своєю бранкою дверцята.— Прошу!

Козурін потирав руки. Його молокососні губенята так і дрижали від радісного нетерпіння, медалька із зображенням товариша Сталіна вже не почувалася сиротою на його новісінькій гімнастерці в передчутті вельможного орденського сусідства. Тільки подумати: така операція! Він звивався біля жінки, як змій, готовий був підхопити її під лікоть, щоб урочисто супроводжувати до своєї резиденції, але ж не смів, не наважувався, а тільки улесливо усміхався і примовляв: «Просимо! Просимо! Будь ласка сюди! Будь ласка!»

В парадній вітальні він довго припрошував жінку сісти, а вона вперто стояла, негнучко випроставшись, пригнічуючи нікчемного Козуріна своєю масивністю і суто жіночою потужністю. Сталінський академік знав діло, вибираючи собі жінку! От тобі й хата-лабора-торія та гілляста пшениця.

Нарешті жінка все ж таки сіла, Козурін скомандував принести каву й фрукти, мерщій вгніздився навпроти і розпочав мову про те, про що мав би говорити я ще в машині, та, бач, не зумів, не знайшов відповідних слів.

— Ми представники радянського командування в англійській зоні окупації. У нас найширші повноваження щодо радянських громадян, які опинилися тут з тих чи інших причин. і коли ми довідалися про вас. Самі розумієте: ми все кинули, щоб допомогти вам. Я негайно повідомлю своє командування в Хемері, ще сьогодні піде шифровка до Берліна і до Москви. На першому ж аеродромі задемаркаційною лінією вас ждатиме літак... Ми не можемо сказати, що за вами прилетить ваш чоловік академік Лисенко, але гарантуємо, що все буде точно і в порядку.

Козурін заливався соловейком і навіть не помітив того, що помітив я. При згадці про шифровки, літак, академіка Лисенка молода жінка мовби пробудилася з глибокого сну, скинула з себе заціпеніння, стривожено обвела поглядом кімнату, пильніше придивилася до Козуріна, губи їй смикнулися, тоді знов стверділи, однак довго вона не витримала і, забувши про своє «васістдас», повернулася в свій питомий стан з словами:

— Що ви тут говорите? Який чоловік? Який академік Лисенко? Я не знаю ніякого академіка!

Козурін, який був зрадів, почувши, що німа заговорила та ще й рідною мовою, відсахнувся від жінки, так ніби йому в обличчя кинуто не звичайні слова, а тяжке каміння.

— Ви не дружина академіка Лисенка? — прошепотів він.— Ви не товаришка Лисенко? А хто ж ви така?

— Я Шиянова Ольга, студентка Орловського педінституту, а тепер дружина англійського майора Стокса! — була відповідь.

— Ви не товаришка Лисенко? — все ще не вірячи, повільно підвівся Козурін.

— Я Шиянова Ольга! і майор Стокс ось-ось буде тут і тоді я вам не заздрю, вам тут усім!

— Ах, так ти не дружина академіка Лисенка? — заходячи жінці за спину, зловісно промовив Козурін.— Ти не вона, ти якась там Шиянова-Буянова?

І, зненацька зриваючись на вереск, підбіг до дверей, вдарив у них чоботом, скомандував:

— Наумкін! В підвал її!

Вася Наумкін був тут як тут, глузливо вклоняючись, кінчиками пальців підтримуючи фату, припросив дорогу наречену підвестися і під дулом його автомата протупати туди, де її не знайде не тільки якийсь там англійський майор, а й сам англійський король.

Шиянова, презирливо бгаючи губи, підкорилася цьому насильству, Козурін же одразу накинувся на мене:

— Капітане Сміян, кого ви мені привезли? Де ви взяли її?

— Там, куди ти нас послав, Козурін,— холодно відмовив я.

— Ви все переплутали!

— Переплутала ця дурна фрау Вільтруд, а ти її послухав, ось і маєш. Жди тепер ще британського майора на свою голову.

— Самі розбирайтеся тепер з майорами! — заверещав Козурін і вже був норовив дати тягу, але обіцяний нашою розкішною співвітчизницею майор Стокс уже був тут, у супроводі вже знайомих мені лейтенантів і Попова, переступив поріг вітальні, відрекомендувався досить ввічливо і ще ввічливіше став пояснювати:

— Сталося непорозуміння. і тільки тому, що я запізнився до церкви, де повинен був зустрічати свою наречену. Але мені перерізала шлях колона американських «студебеккерів» з вугільним брикетом, я простояв біля перехрестя цілої чверть години і неприпустимо затримався.

Майор Стокс був дебелий, як наш знайомий майор Гарвей, а заввишки з Робінсона, говорив повільно, самовпевнено, мундир мав увесь в якихось нашивках, емблемах, глянувши на які, я зрозумів, що він з 32 королівської гвардійської бригади, девізом якої є пильність, про що свідчила одна з нашивок із зображенням широко розплющеного ока. От тобі й маєш: покликаний пильнувати безпеку й недоторканість самого короля, а власну наречену ганебно проґавив! А тепер торочить нам про якісь «студебеккери» і буровугільний брикет.

Козурін втретє перед моїми очима перероджувався, мов змій з казки. Запопадливість перед «дружиною академіка Лисенка», тоді злобна істерика, тепер — холодна зверхність над цим гвардійсько-королівським майором.

— Я хотів би знати, де моя наречена? — ввічливо поцікавився майор.

— Вона там, де треба,— холодно кинув Козурін.

— Я повинен побачити її.

— Це неможливо.

— Але чому? Вона моя наречена.

— Вона радянська громадянка і не може бути нареченою іноземця.

— Ми кохаємо одне одного, і ніхто не може стати нам на перешкоді!

— Помиляєтесь, майоре. Така сила існує. В нас є Указ про заборону радянським громадянам брати шлюби з підданими інших країн.

— Це насильство над особистістю!

— Нічого не знаю. Указ існує, і ми повинні його виконувати. Вашу так звану наречену ми відправляємо на батьківщину. Указ підписав маршал Сталін.

— Я напишу маршалу Сталіну!

— Не радив би вам цього робити. Він надто зайнятий, щоб читати ще й листи про кохання.

— Я попрошу нашого короля, щоб він поклопотався за мене перед маршалом Сталіном!

— Цього вам ніхто не забороняє.

— Але Ольга! Що буде з нею?

— Про неї потурбуємось ми.

Треба віддати належне Козуріну: тут він виказав таке вміння говорити з іноземним підданим, що мені й не снилася. Все-таки йому щось перепало від отого дядька-генерала з «органів».

Майор Стокс відкозиряв, забрав своїх лейтенантів і в супроводі небалакучого Попова відбув туди, звідки прибув.

— Ну, Сміян,— просичав Козурін,— я тобі цього ніколи не забуду!

— Давай-давай! — посміявся я.— Бережи своє дорогоцінне здоров’я, Козурін, і не втрачай пильності!

— Я подам на тебе рапорт у Хемер! — підскочив він до мене.

— Хоч господу богу подавай. Пиши од пуза! Можеш обписати мене з ніг до голови. Після того, як мене обписали німецькі осколки, мені вже сам чорт не страшний.

Козурін несподівано вспокоївся і був майже лагідний, коли сказав:

— Чорт тобі, може, й справді не страшний, та є дещо страшніше чорта!

Може, натякав на свого дядька-генерала і на недремні «органи», в яких той служив? Але дядько був далеко, а все неблизьке нас не лякає.

Ольгу Шиянову Козурін швиденько переправив до Хемера, а вже звідти вона помандрувала до нашої зони і далі — на Батьківщину. Чи хоч зняла з себе фату, чи так і з’явилася перед нашими доблесними прикордонниками? Це вже виходило за межі моїх зацікавлень, надто що Попов поставив перед нами нову проблему.

Цей загадковий Попов за ті місяці, що я його знав, завжди уявлявся мені таким собі добрим ярмарковим дядьком, який тримає на дні свого воза цілий міх несподіваних дарунків і час від часу розв’язує той міх, щоб показати те чи інше, зацікавити, привабити, набити собі ціну.

Так було ще при американцях, коли Попов, мало чи не на честь мого приїзду на Рейн, видав нам таємницю гітлерівського вченого-ракетника, так сталося й цього разу після ганебного провалу з дружиною академіка Лисенка.

Тактовно виждавши кілька днів після цієї історії, Попов, коли ми поверталися з польського табору (наша «селекційна» робота тривала там далі), похмикуючи і попирхуючи, сказав ніби між іншим:

— В мене є дані, що в Овераті переховується кілька родин радянських громадян. Там на околиці містечка ще гітлерівці поставили барак для іноземних робочих, от вони саме в ньому.

— Звідки такі відомості? — поцікавився я.

— Таємниця мадридського двору.

— Попов, не крутійствуй! — гукнув я.

— Коли я скажу, що маю відомості від німецьких антифашистів, це тебе вдовольнить?

— Припустимо. Але чому ти не сказав про це Козуріну?

— Бо я не люблю дристунів! Ти, мабуть, забув, що я з донських козаків.

— Та я не забув, а тільки весь час думаю, яка коняка витримає на своїм хребті таку тушу, як у тебе.

— А ваш Тарас Бульба який був?

— Тарас Бульба — це гіпербола, а ти живий чоловік. Та гаразд. Що ти пропонуєш з цим Овератом?

— Завтра вдосвіта підскочити туди, взявши «мерседес-бенц» з автоматниками Зябрєва, і подивитися, що воно і як.

— А як щодо Козуріна?

— Зробимо йому сюрприз.

Загалом кажучи, я жив не для того, щоб робити сюрпризи Козуріну, та існував же, крім Козуріна, й обов’язок, а свої обов’язки я звик виконувати.

До Оверату ми прибули ще до сходу сонця. Теплий вересневий дощик кропив нам дорогу, снував сиве павутиння у вузьких вуличках Оверата, сонно ляпотів над самотнім дерев’яним будуванням на околиці містечка.

Барак був — гітлерівський стандарт. Кам’яний підмурок, дерев’яні панелі, покрівля з толю, акуратно закріпленого дерев’яними брусками, три кам’яні східці до вхідних дверей, довгий коридор, обабіч нього двері до кімнат.

Автоматників Зябрєва я розставив під вікнами, ми з Поповим пішли на штурм вхідних дверей.

Штурмувати не було чого: двері виявилися незамкнені.

— Може, тут нікого й немає? — трохи розчаровано поглянув я на Попова. Але Попов уже не вдовольнявся навіть роллю доброго дядечка з міхом подарунків. Тепер він виступав у ролі фокусника, в якого з порожнього рукава виростає рука. Він рішуче ступнув до перших дверей у коридорі й стукнув раз і вдруге.

— Герайн,— почулося зсередини. Німецькою мовою означало: «Ввійдіть»,— але німецьке слово ще нічого неозначало. Його міг промовити будь-хто. Адже ми в Німеччині, а не де-інде.

Ми ввійшли. Опецькуватий, у волохатій сукняній формі Попов і чорноземний капітан Сміян — голова до неба, руки й ноги так, як треба. Кімнатка виявилася невеличкою, тому точніше було б сказати: ми не ввійшли, а впхалися в неї. Вузеньке солдатське ліжко, заправлене сірою казенною ковдрою, під вікном мініатюрний столик, біля нього стілець, на стільці — німецький обер-лейтенант, в новісінькому офіцерському френчі з планками бойових нагород, в типових гітлерівських «колючих» галіфе з шкіряними леями, у високих офіцерських чоботях,— типовий німецький офіцер, все звичне, все, як треба, навіть офіцерський вишкіл ось він: господар кімнатки ввічливо підвівся нам назустріч, хрипкуватим баритоном відрекомендувався:

— Обер-лейтенант Дремлер.

Що він обер-лейтенант, я бачив і так, а що він там дремлер-штемлер-берегемблер, мені, як то кажуть, було до лампочки. Мені, та не Попову.

— Документи! — загримів Попов.

Документи-аусвайси? Будь ласка. Розстебнуто верхню кишеню, видобуто сіру, як і мундир, книжечку, розгорнуто перед нашими немилосердними очима. Знов той самий обер-лейтенант Дремлер Вольфганг-Іоганн, полк, дивізія, рід військ, фотографія. Панове хотіли ще чогось? Офіцер стояв перед нами так само високий, як я, худий, як чорт, типовий пруссак, германська військова кісточка,— що ми могли йому сказати, чим виправдати своє нахабне вторгнення?

— Ентшульдіге,— сказав я і ще раз повторив: — Ентшульдіге!

Німець теж пробачливо усміхнувся і сів біля свого столика, спокійно спостерігаючи за нашою незграбною евакуацією з його суверенної території.

Коли я зачинив двері цієї першої в бараці кімнати, щось мені мовби муляло, щось бентежило, але Попов не давав часу на роздуми, він летів уперед, як гарматне ядро, він уже штовхав ногами наступні двері, фокусник за всяку ціну мав знайти в порожньому рукаві нормальну, цілком здорову руку!

В сусідній кімнаті було молоде подружжя. Обоє біляві, вродливі і нещасні. Білоруси. Вивезені на каторжні роботи, тут познайомилися, одружилися після Перемоги, тепер не знають, як добратися додому.

— Ой, братки! Ой, рідненькі! — безпорадно заметушилася перед нами жінка, то припрошуючи сідати, то намагаючись нас чимось почастувати, знов кидаючись то до нас, то до свого розгубленого, як і сама, чоловіка в радісній розтривоженості і переповненні несподіваним щастям.— Та невже ж додому? Та невже ж правда?

— За болотом стужилася,— спробував за легенькою насмішкою над дружиною приховати і власну радість молодий білорус.

— Ви що — не чули хіба, що вже сотні тисяч відправлено звідси додому? — здивувався я.— Три місяці з Дельбрюка йдуть ешелони. Сімдесят кілометрів звідси — і не чули?

— А й не чули ж! — притиснула до грудей руки жінка.— Нічого не чули. Наші сусіди кажуть нам: нікому ми не потрібні. Ніхто не жде. Одна путь — на Гамбург, а там американський пароплав забере й повезе за океан. Вже нам і квитки привезли.

— Хто вам привіз квитки?

— Сусіди по бараку. В тих он трьох кімнатах. Вони всі з Прибалтики, добрі люди, а кажуть, що ми нікому не потрібні, про нас забули.

— Товариш Сталін ні про кого не забув,— твердо промовив я.— Збирайтеся, поїдете з нами. Наші хлопці допоможуть вам повантажитися. А ми зазирнемо до ваших сусідів.

Перші двері по коридору навпроти відчинилися від легкого доторку руки Попова. Враження було таке, ніби їх щойно ледь прихилили. Підслуховували чи визирали в коридор?

Ми ввійшли без особливих церемоній, бо після почутого від білорусів про квитки на американський пароплав треба було діяти швидко й без вагань. Прибалтика з сорокового року стала радянською, всі її мешканці — радянські громадяни, а я офіцер по збиранню радянських громадян з усіма відповідними наслідками.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   62

Схожі:

Тисячолітній миколай iconМиколай Коперник



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка