Тисячолітній миколай



Сторінка24/62
Дата конвертації17.04.2017
Розмір9.82 Mb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   62

Попов рвався до кімнати ще з більшою агресивністю, ніж я, він опинився поперед мене, та чомусь вийшло так, що його ніби й не помічено, на мене ж, мов молода тигриця, налетіла чорноока високогруда дівчина і, зневажливо кривлячи повногубий рот, обурилася:

— Як? Не питаючи, вриватися до чужого помешкання? Де ж офіцерська ґречність? і це радянський офіцер? Славний переможець?

Попова вона відверто зневажала. Атака йшла на мене. До того ж дівчина говорила польською мовою. За столом посеред кімнати сиділи, мабуть, батьки високогрудої дівчини: схожа на неї вродлива чорнява жінка і лисий чоловік з інтелігентним обличчям, схожий чи то на інженера чи на вчителя. Принаймні, таким він мені видався.

Я щось промимрив на своє виправдання, хоч як тут виправдаєшся? Жінка від столу й собі додала щось осудливе на нашу адресу і так само польською мовою. Мабуть, ми з Поповим або ж не так зрозуміли білорусів, або ж справді не туди вскочили зопалу.

— Пробачте,— сказав я,— нам сказали, що тут громадяни з наших Прибалтійських республік, тому ми...

— На щастя, Польща ще не є вашою так званою республікою,— гордо заявила дівчина,— і ми не дозволимо хамського поводження.

— Зосю,— осудливо промовив чоловік од столу,— не можна бути такою нечемною з паном офіцером.

— Хіба справжні офіцери так поводяться! — пирхнула Зося.

Я мовчки вклонився, кивнув Попову і незграбно висунувся з цієї розпроклятої кімнати, де довелося напекти стільки раків. Не барак, а справжній Ноїв ковчег. Німецькі офіцери, радянські громадяни, польські піддані,— хто тут ще?

Маючи гіркий досвід, ми з Поповим перед наступними дверима вже не скакали наввипередки, а поступалися один одному місцем і правом першому постукати, тоді терпляче ждали відповіді, коли ж — після другого чи й третього постукування — з-за дверей нарешті відгукнулися, ми перезирнулися майже зніяковіло і трохи розгублено. Жіночий голос обзивався до нас мовою, якої ні я, ні Попов не те що не розуміли, але й не чули, здається, ніколи. Литовська, латиська, естонська? Про жодну з них ми не мали ніякісінького уявлення.

Попов виявився рішучішим і першим штовхнув двері.

У досить великій (як і в поляків) кімнаті з двома вікнами, захаращеній безліччю меблів і речей, на низькому широкому дивані під стіною сиділо дві темноволосі жінки середнього віку — нічого особливого й виразного ні в лицях, ні в постатях, ні в одязі,— наше вторгнення, з усього видати, не застало їх зненацька, але й захвату особливого не викликало. Перебиваючи одна одну, жінки гнівно стріляли в нас незрозумілими словами і, судячи з їхніх жестів, пропонували очистити приміщення.

Якомога терплячіше я пояснив, хто ми такі, які маємо повноваження і які завдання тут виконуємо, і запропонував жінкам свою допомогу в справі повернення на батьківщину.

— Але ми латишки! — ламаною російщиною заявила старша з жінок.— У нас є всі відповідні документи. У нас статус переміщених осіб.

Попов простягнув руку: документи! Жінки вперто сиділи на дивані. Тоді я терпляче пояснив їм, що ми повинні переконатися, хто вони й що. Звичайно, це насильство, але такий уже наш обов’язок.

Молодша зіскочила з дивана, кинулася до столика в кутку, принесла звідти цілу паку паперів, мовчки подала мені, знов угніздилася на своє місце.

В паперах сам чорт не розібрався б. Довідки на всіх можливих мовах, підписи, печатки. Та я недовго й читав те все. З Латвії? Гаразд. Теж радянська земля. Латвійські громадяни — громадяни радянські. Всім додому! Час і пора. Так сказав товариш Сталін. Погуляли — і годі. Починаємо загоювати рани, завдані війною. Кожна людина на ціну золота. Кадри вирішують все. Жінки? Жінки так само. Жінка в колгоспі велика сила.

Такий був хід моїх думок, приблизно таке сказав я й розгніваним жінкам і запропонував їм збиратися, щоб їхати з нами. Транспорт і безпеку гарантовано.

Жінки знов спробували обстрілювати нас незнаними словами, але ми стояли спокійно, незрушно і незворушно. Тоді вони трохи вспокоїлися, про щось перемовились між собою, зрештою старша заявила:

— Залиште нас. Нам треба перевдягтися і спокійно дати лад своїм речам.

— Скільки вам треба часу? — спитав я.

— Ну, може, годину...

— Гаразд. За годину прошу бути готовими.

Ми вийшли з кімнати. Під дверима я поставив вартового. Ще один вартовий став під вікнами. Ждати цілу годину нам ніяк не випадало, та не станеш же торгуватися з жінками, надто після конфузу з нашим вторгненням до польського сімейства.

Німці не відзначаються пустою цікавістю, однак люди завжди люди, тож незабаром з туманцю стали виринати один по одному місцеві мешканці, збиралися невеличкими купками, віддаля поглядали на те, що діється біля бараку. Стовбичити під цими мовчазними поглядами було не дуже приємно. Попов з білорусом спокійно покурювали, Зябрєв і ще один його автоматник помагали білорусці прилаштувати в машині її небагате майно. Я ходив туди й сюди, в думці проклинаючи і цей барак, і отих двох крикливих дамочок, і цей чужий ранок, який приносив суцільні розчарування. Врешті я не витримав і послав Зябрєва, щоб трохи підігнав дамочок. Зябрєв повернувся розгублений.

— Дверей не відчиняють, і взагалі щось їх там ніби й не чутно,— доповів він.

Я посміявся:

— Може, сіли на віник і вилетіли в димар? Але, здається, димаря там немає. Вартовий біля дверей стоїть, не відходить?

— Стоїть.

Вікна я й сам бачив. Там ходив автоматник. Все, як і належиться в таких випадках. Людей пильнувати ми навчилися. Здавалося б, ця страшна війна мала навчити нас найвище ставити людську свободу, а з наших дій виходило, що ми зненавиділи свободу, а ще більше возлюбили авторитет вождя і насильство. і ось я, доблесний переможець, борець за найвищу справедливість на землі, вимушений слугувати насильству, слугувати покірливо, віддано, мало не з захватом. Чому я це робив? Зі страху? Але на війні я загубив страх. Не за страх, а за совість? Та чи ж багато совісті було в усьому тому, що я робив останні місяці?

— Покличемо наших дам? — відкидаючи свої невеселі роздуми, звернувся я до Попова.— Вже час. Та й забарилися ми тут занадто.

Я хотів натякнути Попову про своє невдоволення цією досить безглуздою поїздкою, але цей чоловік з його товстошкірістю не був створений для розуміння натяків.

Попов помчав поперед мене з навальністю носорога, відсторонивши вартового, грюкнув чимдуж у двері, ждав, що вони поквапливо відчиняться, та цього не сталося. Підійшли ми з Зябрєвим, Попов трахнув у двері вже зі злістю — ніякого наслідку. Я притримав його, спокійно попросив:

— Відчиніть, будь ласка. Година вже минула. Треба їхати.

Ні мови, ні руху, ні шелесту за дверима. Зябрєв метнувся з бараку, я зрозумів: побіг зазирнути до вікон, постукати й погукати ще туди. Повернувся він майже одразу, знизав плечима:

— Нікого не видно. Кімната порожня.

— Що ж тут — підземний хід?

— Якась маячня.

Я ще раз покликав крізь двері. Нічого.

І хочби ж тоді визирнули сусіди — хтось з поляків або той обер-лейтенант, про якого я вже й забув, а тепер згадав з незбагненним роздратуванням. Сидять, позалазили в нори, не виткнуть і носа. Спитати б про цих божевільних дамочок. Чи вони завжди такі пришелепкуваті, чи тільки сьогодні?

— Ламай двері! — звелів я Зябрєву.

Попов випередив старшого сержанта. Натис своєю тушею на благенькі фільонки, все затріщало, двері відскочили, відкриваючи видовище, яке не могло б примаритися і в найбожевільнішому сні.

Звичайно, ці дві непривітні жінки могли б вдатися до різних способів для того, щоб не потрапити до наших рук. Могли вознестися на небо, втекти з допомогою таємничих пристроїв, отруїтися, повіситися, перерізати собі жили. Переступаючи поріг кімнати, я вже заздалегідь уявляв собі страшну картину, яка відкриється моїм очам, і внутрішньо здригався від того уявного видовища. Бо й кому захочеться відчувати себе винним у чиємусь нещасті?

Та побачив я зовсім не те.

На дивані, що стояв у простінку між вікнами (ось чому Зябрєв і не міг їх побачити у вікно), голі, як мати народила, сиділи наші знайомі і, щойно побачили нас, здійняли такий вереск, що їх, мабуть, чутно було в усьому містечку.

Мій недостатньо розвинений розум був, мабуть, досить відчутно спаралізований тривалим виконанням неправедних, а іноді й просто злочинних наказів, та душа ще зберігала свою природну незіпсованість, і тому звичайнісіньке почуття сорому примусило мене зробити крок назад, я готовий був утікати звідси світ за очі, так ніби сам був нагий перед тисячами чужих очей.

А ті жінки? Що вони і як вони? Чи не засоромилися перед ведмедкуватим нахабством Попова, який пер до кімнати напролом, перед жадібною цікавістю Зябрєва і солдата-автоматника, перед моєю незграбною розгубленістю?

Де там! Засліплені ненавистю до самозванних людоловів, у відчаї і безнадії перед сліпою нездоланною силою, вони вдалися до цього останнього, як їм здавалося, засобу, сподівалися коли й не перемогти нас, то бодай зганьбити (про своє зганьблення, мабуть, не думали або ж забули), налякати, нажахати, з темних нутровищ величезного дивана світили нам у очі сліпучо-білими голими тілами і кричали, кричали, кричали.

«Так тобі й треба! — пролунав у мені чийсь ніби сторонній голос.— Так тобі й треба!» А мій власний голос тої ж самої миті пролунав десь зовсім осторонь і незалежно від мене:

— Зябрєв! Хапайте їх і отак голяком — у машину! Щоб знали! Хотіли нас налякати! В машину! А тоді — їхнє барахло. Захочуть — прикриються!

Зябрєву і його автоматнику не треба було повторювати. З молодіжною безжальністю накинулися вони на голих жінок, зграбастали, бігцем понесли до машини, пожбурили до кузова, так само бігцем повернулися за одягом, а нещасні жінки тулилися спинами до кабіни, гнулися, щоб сховатися за бортами від поглядів місцевих жителів, цих мимовільних свідків їхньої страшної ганьби і ще страшнішої поразки, я стояв ще в коридорі і крізь проріз далеких дверей все це бачив і трохи заспокоївся лише тоді, як Зябрєв і солдат принесли до машини оберемки якогось одягу і жінки одна поперед одної стали хапати його і прикривати свою наготу,

Тільки тоді я ступив до кімнати, де вже хазяйновито никав з кутка в куток Попов, поджунюючи своїми грубими англійськими ботинками речі, які траплялися на путі.

— Дивлюся, чи немає тут зброї,— сказав він.

— Не вигадуй. Була б у них зброя, не так би вони тебе зустріли.

— А тебе?

— і мене. Хай хлопці все повиносять, а ми давай ладнатися звідси. Дивуюся, що досі союзники не нагрянули.

Вже виходячи з кімнати, я побачив на стіні велику німецьку офіцерську сумку. Зазирнув у неї — повно паперів. Папери — це завжди документи. Я почепив сумку собі на плече, пішов слідом за Поповим по коридору. Коли вже минав «польські» двері, звідти прошелестіло:

— Пане капітане!

Я зупинився. Двері відхилилися, з них визирнула Зося, переконалася, що Попов пішов, не озираючись, підскочила до мене, спробувала зазирнути мені в обличчя.

— Пане капітане, ми все чули. Ви забираєте цих нещасних жінок?

— Я вимушений це зробити. Вони радянські громадяни. В мене наказ.

— Але ж це тільки жінки! Хіба ви воюєте з жінками?

— Ми ні з ким не воюємо. Ми повертаємо людей на батьківщину.

— А коли б я попросила, щоб ви їх відпустили?

— Це неможливо.

— А коли б я дуже-дуже попросила?

— Ви ще раз хочете кольнути мене неґречністю? Зрозумійте мене...

— Ну, гаразд. Занадто мало часу, щоб вас вблагати. Тоді ми просимо щось інше. Ми просимо, щоб ви взяли й нас.

— Ва-ас?

— Так, мене й моїх батьків. Ми хочемо бути разом з цими нещасними. Ми з ними пережили стільки всього в цій країні, що хотіли б супроводжувати їх і тепер.

— Але ж ви поляки! Я не маю права.

— Хай це вас не бентежить. Вважайте, що ви нас не забираєте, а ми самі. Тільки супроводжуємо своїх знайомих. Щоб переконатися, що з ними все буде гаразд.

— В цьому можете не сумніватися.

— Ми віримо, віримо! Але хотіли б на власні очі. Розумієте? Невже ви не зможете зробити для нас цю маленьку послугу, пане капітане?

— А потім? Що буде з вами потім?

— Ви про нас не турбуйтеся. Ми й так збиралися їхати до Гамбурга, в нас квитки на американський лайнер. і ця коротенька подорож з вами — тільки вияв уваги й милосердя до своїх близьких знайомих. Ви навіть не уявляєте, що ми пережили, що ми пережили.

— Ну, гаразд,— піддався я,— коли ви вже так просите... У вас там якісь речі? Я пришлю солдатів, вони допоможуть.

Попов невдоволено замурчав, почувши про мій акт доброї волі. Ще невдоволеніше він замурчав, коли я сказав, що незручно поляків везти у відкритому кузові, треба взяти їх у його «цеппелін». З своїми поводитися можна всяко, а іноземних підданих треба шанувати.

Попов віддячив тим, що за всю дорогу не зронив і слова, хоч як пробувала його зачіпати балакуча Зося. Я теж не відзначався особливим красномовством, не дуже прислухався до дівочого щебетання, більше думав про те, якою, власне, безглуздою і майже непотрібною виявилася ця поїздка. Враження таке, ніби Попов заздалегідь знав, чим усе закінчиться, і навмисне підмовив мене.

Біля вартового під грибком витанцьовував злий, як чорт, Козурін і накинувся на мене, ще я не вийшов і з машини.

— Капітане Сміян, що за самоуправство! — зривистим голосочком закричав він.— Хто вам дозволив?

— А ти вже прокинувся? — здивувався я.— Так рано? Не міг же я турбувати тебе вдосвіта.

— Ви будете відповідати! — знов зірвався на крик Козурін, але вмовк, побачивши Зосю, яка вистрибнула з машини.

— Це польська сім’я,— пояснив я,— вони попросилися до нас тимчасово. Чоловік і жінка — білоруси. Просяться додому. А ті дві жінки — затримані. Чинили опір.

— В підвал їх! — скомандував КозурІн.— Білорусів поселимо в твоєму особняку. Поляків — до Коляди. Потім доповісте, капітане СмІян.

Козурін був у своїй стихії. Командувати, розпоряджатися, карати й милувати.

Я кивнув Попову, дякуючи за допомогу, пішов до нашого штабу, щоб залишити там привезену з собою сумку. Знайомитися з її вмістом я не мав наміру, але вирішив витрусити всі папери, для чого, розстебнувши застібку клапана, перевернув сумку і, взявшись за виріжки, підняв над столом. Посипалися папери, фотографії, якісь квитанції, посвідчення, одна з фотографій не потрапила на стіл і, закружлявши, впала на підлогу. Я поклав сумку, нахилився, щоб підняти ту фотографію. Фронтова звичка. Ніщо не повинно загубитися. Скільки було офіцерських бліндажів у взятих штурмом німецьких лініях оборони, підбитих штабних машин, впійманих у засадах мотоциклістів — і скрізь кожен клаптик паперу треба було зберегти, як найбільшу коштовність, бо на фронті знання про ворога іноді набагато цінніше навіть за зброю. Там, у бараці, я взяв цю сумку машинально, підкоряючись виробленому за роки війни автоматизму, не задумуючись, кому вона може належати і що в ній. Тим жінкам вона не належала — це точно. У них свої жіночі сховки для речей найінтимніших — ми нічого не зачепили. Інша річ, що жінки самі відмовилися від дарованої їм природою таємниці й неторканості, але то вже їхня справа. З жінками тепер усе просто. Козурін мерщій відтарабанить їх до Хемера, вихвалятиметься перед підполковником Дурасом, що то саме він завдяки надзвичайній пильності виявив сховище втікачів і зумів вихопити їх з-під носа в американських вербувальників слов’янської рабської сили, які прикриваються Міжнародним Червоним Хрестом, роздають на всі боки нансенівські паспорти, квитки на океанські лайнери, а найголовніше: обіцянки про райське життя за океаном. Але що для мене Козурін і навіть оті люди, з якими я сьогодні повівся не зовсім справедливо? А як повелися вони зі мною? Хто про це спитає і кому болить душа за капітана Сміяна? Може, Оксані, та вона далеко, нічого не знає про моє побутування на Рейні і, може, воно й краще, що не знає. Мама? Надто далеко я від неї — і відстанями і роками. Не бачив ось уже п’ять років. Після визволення України були від мами листи, тут і листів немає. Я вже за рубежами, знову ніби вмер для неї, як у ті страшні роки окупації. Щастя, що вціліла. і вона, і маленький мій братик Марко. Богомільна моя мама писала, що малий брат мій названий на честь одного з євангелістів, це вже вона подбала про це, ім’я ж його означає — лев, і таким він і росте, попри все, що твориться в світі. Я уявляю собі десятилітнього сопливого Марка, у якого на вічно немитих ногах мало не до самих колін «курчата», але він неодмінно повинен бути левом, і мені ставало смішно й гірко на душі. Мамо, мамо, невже навіть ця страшна війна не вбила святощів у вашій чистій душі?

Тим часом був я далеко і від рідної матері і від свого фронтового товариства, і від великої своєї держави, яка святкувала найбільшу в діях людства перемогу, жбурляючи штандарти повержених фашистських дивізій до підніжжя Мавзолею, під маршальські чоботи Верховного Головнокомандуючого, який продемонстрував здатність вільнолюбного і неймовірно хороброго народу сокрушитй злі сили варварства, хоч які б могутні вони були, під чоботи товариша Сталіна, який заслужив вдячність усієї Європи, яка може жити й процвітати, тільки будучи вільною.

Нахиляючись за фотографією, що летіла вниз, я не думав про вільне життя й процвітання Європи, здається, я тоді взагалі ні про що не думав, а діяв майже автоматично. Все зібрати, нічого не загубити, бо все знадобиться.

Фотографія впала зображенням униз на килим, який з залассям топтав тут з ранку до вечора Козурін, я акуратно підійняв маленький білий чотирикутничок, перевернув його, щоб глянути, на всяк випадок глянути, сказати б, для попереднього ознайомлення, бо вся та купа документів, яка лежала на столі, потребувала пильного вивчення, уважного вглиблення в кожний папірець, в щонайменшу кому. Все це мало настати згодом, а тепер перед моїми очима була ця випадкова фотографія. Аматорський знімок, зроблений, мабуть, апаратом «Кодак». Три німецькі офіцери, взявшись під руки, позували перед камерою, усміхнені, вдоволені, благополучні. Знімок на пам’ять, а не для історії. Бо коли для історії, тоді вони неодмінно фотографувалися на тлі шибениць з тілами радянських партизанів, над ровами, повними трупів наших полонених, перед палаючими українськими хатами або розпачливим руйновищем Варшавського гетто.

Цих трьох історія не цікавила. Не вони для історії, а вона для них. Стояли на білому тлі, мовби зависнувши в порожнечі, новісінькі мундири на них стоабурчилися, ніби щойно з цейхгауза, козирки високих кашкетів насунуто на самі очі, щоб підкреслити всю глибину зневаги, з якою ці троє дивляться на світ. Гауптман, майор і полковник, менші за званням з боків, полковник у центрі. В майора і гауптмана залізні хрести і медалі за Францію і за зимову кампанію на Сході, у полковника — якісь незнані мені відзнаки. Ну, що б, здавалося, знімок з якимись трьома німецькими офіцерами? Війна закінчилася, перемога за нами, і все це тепер суєта суєт і трин-трава. А я, взявши собі на долоню той знімок і глянувши на нього, мало не застогнав і не закричав, та все ж стримався і тільки скреготнув зубами. Тримаючи фотографію в руці, вискочив з будинку, побіг до гаража, в який Попов саме заводив свого «цеппеліна», гравій хрущав під моїми чобітьми, хапав за підошви, заважав бігти, не пускав.

— Попов! — гукав я ще здалеку.— Давай машину! Випустили ми власовця! Чуєш, Попов?

Чим подобався мені Попов найбільше — ніколи не вимагав зайвих пояснень. Так було й тепер. Почувши мій крик, Попов миттю розвернувся, вигнав «цеппеліна» до грибка, відчинив мені назустріч дверцята.

— Там? — тільки й спитав, вирулюючи на шосе.

— В бараці. Лопухи ми з тобою. Так званий обер-лейтенант — ось він!

І я тицьнув перед очі Попову фотографію гауптмана, майора і полковника.

— Ах, сволота! — вилаявся Попов.— Які ж ми ідіоти! Заради нього їхати і отак...

— Ти знав щось про нього? — не повірив я.

— Не зовсім точно, але знав. Вчора ми з Вірою заблукали до пивної в Бенсбергу і там я зустрів свого знайомого з американської військової розвідки. Він натякнув мені, що а Овераті для нас може бути крупна дичина. А ми з тобою кинулися ловити перепілок. Покажи ще мені цей знімок.

Вдруге дивитися не було потреби. В центрі знімка між німецьким гауптманом ф німецьким майором стояв наш знайомий обер-лейтенант Дремлер, але в полковницьких погонах, а на рукаві його офіцерського френча викрасовуаався трикольоровий щит з написом «РОА»: «Русская освободительная армия», тобто так звана армія тричі проклятого зрадника генерала Власова. Дремлер, чи як він там насправді звався, був точнісінько такий, яким ми його з Поповим бачили дві години тому в бараці для іноземних робітників на околиці Оверата: високий, худий, з сивою, довжелезною, розділеною навпіл «толстовською» бородою.

Ох, ця його борода! Я вже тоді, коли ми з Поповим опинилися в кімнатці так званого Дремлера, мав деякі підозри щодо справжності обер-лейтенанта. Бо де це бачено обер-лейтенанта німецької армії з такою толстовською бородою! Що це — декорація? За всю війну я не бачив жодного німецького офіцера з бородою, та ще такою, та ще в такому невисокому чині.

Однак підозра як народилася, так і вмерла. Бо, по-перше, німець, а яке мені діло до німців, чому я маю доскіпуватися до чиєїсь бороди? По-друге, тотальна мобілізація. Гітлер перед своїм крахом загріб до вермахту старе й мале, немічних дідів і чотирнадцятилітніх дітей. Може, цей Дремлер саме з тотального набору?

А він був власовський полковник, зрадник, негідник, шкура, і в душі знущався з моєї недосвідченості, з моєї наївної довірливості, з моєї смішної зеленості.

Капловухий тюхтій, тютя з полив’яним носом!

До самого Оверата ми з Поповим не перекинулися жодним словом. Що слова! Обох нас ошукав цей зовні такий благородний і пристойний дід, у якого борода світиться сріблом, а душа темна, як жужелиця. Мабуть, і бороду відростив для такого випадку, бо хоч у цій проклятій війні не було вже, здається, нічого такого, що здивувало б, знетямило людину, та цей зрадник все ж примудрився перелицюватися, з кривавого ката перевернутися на добропорядного старигана, замаскуватися під Льва Толстого чи якогось мало не святителя.

«Цеппелін» ревів уже й не кінськими, а дикими буйволячими силами, Попов розігнав машину так, що здавалося: не вправиться з нею, вріжеться в отой триклятий барак, і ми знищимо його, згинувши й самі в несамовитому вибуху.

Але Попов погамував розклекотаних буйволів у нутрощах сталевої потвори, він пожбурив «цеппелін» з шосе просто під самі двері бараку, в гуркоті й скреготі загальмував саме тої миті, коли на порозі з’явилася знайома нам обом постать.

Так званий обер-лейтенант Дремлер, в тому самому німецькому офіцерському мундирі, що й кілька годин тому, в тьмяних, ніби вилитих з гуми, офіцерських чоботях, з туго напханим військовим ранцем за плечима, але в цивільнім тирольськім капелюсі і вже й з геть невійськовою сучкуватою палицею в руці, спокійно відчинив двері і вже заніс був ногу, щоб переступити поріг, як тут перед самими східцями загриміло сталево-сіре чудисько і ведмедкувата волохата постать викотилася з нього, стрімко злетіла на східці, а тоді — чорний «парабеллум» під бороду, під носа, межи очі і голос зривистий од ненависті:

— Ах ти ж негіднику власовський, ах ти ж гад фашистський! В машину, падлюко!

Дідові забракло якихось трьох хвилин. Надто довго збирався і, видати, надто певний був, що ніхто не зірве з нього машкару. Не було б нас з Поповим, спокійно промарширував би так званим обер-лейтенантом на той бік шосе, подолав невеличку відстань до лісу, а там тільки непорушні примхливі тіні та пташиний гамір, а більше нічого, і де тільки й ховатися таким темним душам, для яких серед людей не зосталося місця.

Дід, як мірився неквапно спускатися вниз, так і потупав поперед Попова, не змінюючи темпу, не пробуючи ні обурюватися, ні протестувати, ні дивуватися хоча б. Я відчинив перед ним задні дверцята, він скинув ранець, поклав його на сидіння, тоді мовчки всунувся до просторого салону сам, міцно всівся, прилаштував свою півпудову патерицю між кістлявими колінами, нахабно задер бороду. Все це робив з таким урочистим спокоєм, ніби цю машину спеціально подано для нього, а ми — його підлеглі.

Так-то воно, та не зовсім так!



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   62

Схожі:

Тисячолітній миколай iconМиколай Коперник



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка