Тисячолітній миколай



Сторінка25/62
Дата конвертації17.04.2017
Розмір9.82 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   62

— Нам відомо, хто ви такий,— сказав я. Дід мовчав.

— Ми прекрасно знаємо, яке ти падло,— просичав Попов, вмощуючись за кермом,— і ти повинен дякувати богові, що капітан Сміян ще кудись тебе везе. Щодо мене, то я пристрелив би тебе отут, як собаку, щоб не паскудити своєї машини!

Дід не зворухнувся. Дивився поперед себе, понад нами, поза нами, дивився вдалину, хоч мав би озиратися на всі ті кладовища, які полишив позад себе за чотири роки війни.

Ми полетіли назад з такою самою несамовитістю, як летіли й сюди, до Оверата. Як ми змогли встигнути? Чому дід збирався з таким спокоєм, з такою повільністю? Адже досить йому було вийти з барака, перетнути шосе — і вже збавчий густий ліс, якому ні краю, ні кінця. Все-таки, мабуть, є на світі справедливість, а я ж все-таки мав усі підстави вважати себе представником справедливої армії.

Дід нарешті заворушився, дістав з кишені френча пачку американських сигарет із зображенням жовтого верблюда, розгублено вертів у пальцях сигарету, мабуть, не маючи вогню. Я клацнув запальничкою, подав дідові прикурити.

— Якнайпокірливіше дякую! — вишуканою російською мовою сказав дід.

Здається, мені ще ніколи в житті не дякували так витончено. Та й які там подяки на війні? Хіба що від Верховного Головнокомандуючого в урочистій формі, однаково на всі армії і фронти. А від своїх командирів — тільки круті слова, приперчені такою міцною приправою, що хоч кривися, хоч чхай, хоч гопки бий. З яких же епох вистрибнув цей дід і чому він опинився серед власовців? Може, він ще дореволюційний полковник, був у еміграції і пішов проти радянської влади з ідейних міркувань?

— Нам відомо, що ви полковник власовської армії,— сказав я.

Дід мовчав.

— Вас судитимуть як військового злочинця.

Відповіді я не отримав, та не дуже й сподівався отримати. Вишукані слова подяки вирвалися в діда цілком випадково, завчена форма, і більш нічого, нутром же своїм лишався він і далі запеклим моїм ворогом і ненавидів мене, Попова, всіх нас — переможців, ненавидів і зневажав.

Ну, ну, полковнику, помовч, помовч. Коли одна малесенька фотографія помогла нам здерти з тебе овечу шкуру, то якої ж ти заспіваєш, коли я сяду до столу, на якому ціла скирта твоїх паперів?

Козурін знову ждав нас на в’їзді коло вартового, але не кричав і не корчив із себе велике цебе, а тільки видовжував свою курчачу шийку, спостерігаючи, як з «цеппеліна» повільно видобувається височезний сивобородий німецький офіцер.

— Це ще звідки? — підстрибнув він до мене.— Капітане Сміян, ви можете пояснити?

Я тицьнув йому під ніс знімок з трійцею бойових друзів, Козурін вихопив фотографію з моїх рук, глянув раз, глянув удруге і аж затанцював од начальницького завзяття:

— В підвал його! В підвал! і обшукати до нитки!

— Ти хоч не порозганяв тих, що ми привезли? — незлобиво спитав я Козуріна.— Наїздилися ми з Поповим на цілий місяць. Не буде заперечень, щоб ми поснідали, а тоді я засяду за папери, які привіз разом з цим власовським дідом?

— Які заперечення? Про що мова, капітане? — поважно змахнув рукою Козурін.— Після того, як ми зацапали такого звіра, ми маємо право на все!

«Ми» — в цьому був увесь Козурін з кишками, печінками і селезінками, Хай «микає», а нам, як сказав поет, своє робить.

Я добрався нарешті до тої скирти паперів, з якої витрусилася фотографія з власовським полковником — цей ключ до нашого успіху. Паперів було — аж страх брав од цих залишків чийогось життя, записаного й переписаного, задокументованого й пронумерованого, зашифрованого в натяках і недомовках листів і виставленого напоказ у випадкових і навмисних знімках.

Я почав з фотографій. Легше і швидше. Читання без літер і без зусиль, на це спроможен навіть Козурін, який відверто зневажав самий процес читання, бо всі його зусилля спрямовувалися на нишпорення, винюхування, допильновування.

А яка ж багатюща пожива для нещадної пильності Козуріна ховалася в цих знімках! Може, й мені легше було на душі, коли б переглядав усе це не сам, а ще з кимось, з тим же Козуріним, з чортом-бісом! Бо тільки для моїх очей видовище було нестерпне, обурливе ледь не до судоми. На всіх знімках — бородатий власовський полковник, в житті, сказати б, першому, довоєнно-радянському, і в житті другому, зрадницько-фашистському, полковник сам, з дружиною, в гроні сім’ї, з товаришами по службі (у нас) і з співучасниками злочинів (тут), знімки великі й малі, любительські й з дорогих ательє, фотографії на посвідчення (усе зберіг!), де значилося, що так, справді полковник Червоної Армії і у Власова теж полковник, а в фашистів спершу тільки обер-лейтенант, а тоді вислужився в майори, але не вище, і ніякий не Дремлер, а Дремлюга Володимир Іванович, за походженням білорус, народження 1891 року, син купця першої гільдії, що мав крамниці й доходні дома в Москві, а в революцію все втратив безнадійно і безповоротно, що породило а синовій душі відчай і ненависті, до більшовиків і всіх голодранців на світі. То що ж: ненависть помогла Дремлюзі за двадцять років після громадянської війни пройти путь від рядового-червоноармійця до полковника, щоб пожинати плоди так зневажуваної ним революції? Він жив у великих прекрасних містах в Росії, на Україні, в Білорусії, займав там розкішні квартири з таким умеблюванням, якого я вдома ніколи й не бачив, а вперше побачив тут, у Німеччині, щороку він з дружиною відпочивав на чорноморських курортах, самі назви яких лунали для мене таємничістю казок Шехерезади: Гурзуф, Алушта, Сімеїз. Тепле ласкаве море, відшліфовані морськими хвилями камені, а на них довге жилаве тіло бородатого полковника (хоч і в самих трусах, та однаково ж полковник!) і до нього горнеться замашне повногруде жіноче тіло —Віра Дремлюга, вірна подруга полковника, сама теж не просто жінка й дружина, а майор Тсовіахіму і кращий стрілець України 1932 року, про що свідчить фотографія з відповідним підписом, а на фотографії — Віра Дремлюга власною особою, в майорській формі, з дрібнокаліберною гвинтівкою Тульського заводу, притиснутою до плеча і націленою на ворогів революції точнісінько так, як націлював її товариш Сталін з кремлівської трибуни, коли Лазар Мусійович Каганович передав вождеві цей дарунок тульських зброярів.

Я вже давно впізнав цю Віру Дремлюгу. Вона була старшою з тих двох «латишок», які безсоромно оголилися перед нами в Овераті, сподіваючись цією цинічною дією налякати нас і примусити відмовитися від виконання своїх обов’язків. Молодша була її рідною сестрою так само, як сестрою старшою була мати Зосі, ота «польська» мотрона, що соромила мене за мою неґречність і мугирство. Знімок трьох сестер засвідчував не просто їхню зовнішню схожість, а й, сказати б, питому спорідненість (недвозначний підпис підтверджував це незаперечно), інші фотографії показували, що сестри мали життя не гірше, ніж Віра, так само купалися в теплому морі, прогулювалися під пальмами (яких я ще зроду не бачив!), сиділи в театральних ложах з оголеними плечима, обвішані коштовними прикрасами,

А настала війна, посунула на землю нашу темна фашистська сила,— і ці люди, які все мали, які могли насолоджуватися життям і його благами, що навіть не снилися мільйонам таких, як я, перші зрадили, переметнулися до ворога, кинулися лизати його грубі катівські чоботи. Як же так? Чому це сталося? і куди поділася та прославлена наша пильність, від якої не міг заховатися жоден ворог народу — від найбільшого до найдрібнішого? А тут же не якийсь дрібненький чоловічок, а полковник Червоної Армії, начальник укріпрайону на Західному кордоні під Білостоком, чоловік довірений, затверджений у найвищих інстанціях, може, й самим товаришем Сталіном.

Я нічого не розумів. Як же так? Що ж йому було ще треба? Поки Сатана просівав усіх нас крізь решето смерті, цей полковник випав чи вистрибнув з решета і не просто, щоб зберегтися, а щоб перекинутися на бік ненависного ворога і стати таким самим ворогом народові, який дав йому життя, дав йому все, зробив тим, ким він був.

У паперах зберігся загальний зошит, чернетка просторої заяви, що з нею полковник Дремлюга звернувся до фашистського командування, якому без жодного пострілу здав свій укріпрайон першого ж дня війни.

Здригаючись од огиди, читав я холодні слова, написані холодною рукою ворога не простого, не випадкового, не жертви тимчасового настрою, миттєвого переляку, не примітивного перебіжчика, який рятує свою шкуру, а там хоч потоп! Ні, це був ворог за переконанням, ворог від народження, людиноненависник і людожер за покликанням. Він був навіть страшніший за генерала Власова, який до війни служив чесно й віддано, дивізію, якою командував у Київському військовому окрузі, зробив найкращою в Червоній Армії, в перші місяці війни на Україні, тоді під Москвою відзначився так, що був призначений командувати армією і заступником командуючого фронту. Зраду Власова можна б якось пояснити нашими жахливими провалами на фронті, його зневірою в можливість розбити фашистів. Це зрадник і ворог зі зламаною душею. А Дремлюга, який здає укріплення фашистам першого ж дня війни, підносить їм на блюдечку — хто це, як його назвати? і чому ж його не викрито й не знищено тоді, коли викривали й знищували ворогів народу?

Я нічого не розумів. Коли б не живий Дремлюга сидів десь піді мною у підвалі і не оці фотографії й документи, я ніколи б не повірив, що таке справді може бути.

Падіння цього чоловіка не мало меж. Він згоден був на все, аби тільки мстити більшовикам. Фашисти зробили його обер-лейтенантом (після нашого полковника!) — він з радістю прийняв цю подачку. Його послали карателем у Прибалтику — він палив, вішав, стріляв ще з більшою жорстокістю, ніж це робили німці, і незабаром став уже майором і забрав до себе дружину і її сестер (ось звідки їхня польська і латиська чи литовська мова!) Чужої крові і чужих мук він не помічав, не знав і не хотів знати, для цього катюги взагалі не існувало на світі нічого, крім фашистського командування, перед яким він лакействував і звивався, мов огидний хробак, мов зажерлива гусінь, та ще його коханої дружини і її родичів, про блага для яких Дремлюга з купецько-бухгалтерською дріб’язковістю невтомно дбав протягом усіх цих страшних років, домагався, випрошував, канючив. Я не міг збагнути, навіщо Дремлюга зберігав усі документи? Перед ким мав намір звітувати? Хіба що перед самим господом богом в день Страшного суду? Крім фотографій, листів, посвідчень, копій наказів про пересування Дремлюги по службі (служба? катівський промисел, а не служба!), про нагороди й заохочення, тут були його заяви, просьби, домагання про матеріальне забезпечення дружини і її сестер, німецькі продовольчі картки, всілякі посвідчення, навіть поїздні квитки. Не було тільки жодного документа, жодного листа до дружини про те, як він опинився у власовській армії, хто повернув йому звання полковника і хто зробив особистим ад’ютантом генерала Власова? Може, сам генерал? Та, судячи з деяких паперів, Дремлюгу підклали Власову, як зозуля підкладає своє яйце в гніздо дурній пташці, самі фашисти. Влаштувавшись на новій службі, передбачливий полковник мерщій перевіз свою дружну родиноньку з Прибалтики, де вже чутно було гриміння радянської артилерії, в саму глибину Дойчланду — до Франк-фурта-на-Майні, і негайно став бомбардувати всіляких гауляйтерів домаганнями поліпшити житловий стан своєї дружини і її сестер, надати їй усіх пільг і привілеїв, належних дружині німецького офіцера, пам’ятаючи про те, що її чоловік — майор вермахту, має такі й такі відзнаки, відповідні права і так далі, і так далі, і так далі. Отож, у Власова — полковник, а для німців і далі Дремлюга був майором, посланим у штаб самозваної армії і для солідності обтиканий барвистим полковницьким пір’ям. Мабуть, вірний фашистський слуга ретельно доносив своїм хазяям про все, що він чув і бачив у Власова, та, ясна річ, копій цих доносів Дремлюга не зберіг. Зате в листах до коханої Віроньки він захоплено вимальовував світлу будущину найперше для них самих, і в своїх захватах дописався навіть до того, що в листі, датованому кінцем лютого сорок п’ятого року, тобто за два місяці до кінця війни, тоді, коли фашисти вже були розтрощені повсюди і не лишалося в них ніякісіньких надій, і ось саме в цей час бородатий прихвостень вибелькочу-вав: «Дорога Віронько! Вчора мав бесіду з Андрієм Андрійовичем, і він сказав мені, що більшовизм буде розгромлений».

Андрій Андрійович — це генерал Власов. Навряд, чи був він уже таким ідіотом, щоб у лютому сорок п’ятого не розуміти безнадійності свого становища. Хіба що, знаючи, хто насправді його «особистий» ад’ютант, до кінця грав роль перед Дремлюгою, а той далі грав роль перед власною дружиною (і перед фашистською воєнною цензурою), хоч обидва діяли за принципом шкільного вчителя арифметики: два пишемо, три запам’ятовуємо,— і, вже не маючи сумніву, що фашизм розгромлений навіки й безповоротно, все ж для власного збереження, підставляли в свої висловлювання на законне місце фашизму — більшовизм.

Я сидів над цими проклятими паперами до пізнього вечора. Віра принесла мені обід до канцелярії, співчутливо позітхала: «Невже все таке негайне?»

— Віро,— сказав я,— негайне — це не те слово. Взагалі сьогодні для мене вмерли всі слова, і я й сам ніби вмер у цій гидоті, що на столі переді мною.

— Таке й скажете! — знизала тендітними плічками Віра.— Ви всі сьогодні наче подуріли. Попов нагримав на мене безпричинно. Козурін сокорить біля цих поляків. Що воно в нас діється?

А хіба я знав, що воно діється? Дочитавши всі папери, я спустився вниз, звелів вартовому відімкнути кімнату, де сидів Дремлюга, ввійшов туди. Полковник сидів на кушетці (всі меблі —від колишніх хазяїв, і меблі вишукані навіть для підвальних кімнат) і читав (чи вдавав, що читає) працю Леніна «Розвиток капіталізму в Росії» німецькою мовою. Червоні палітурки, великими чорними літерами (латинськими): «Ленін», далі — німецька назва ленінської роботи. Винахід Козуріна. В бібліотеці колишнього господаря вілли були твори Маркса, Енгельса і Леніна, Козурін звелів розкласти їх у підвальних кімнатах — мовляв, хай читають зрадники, яких ми туди замкнемо. Ніхто, здається, належно не поцінував винаходу Козуріна, твори класиків лежали неторкані, а ось сьогодні, бач, було інакше. Не на того напали. Дремлюга сидів і читав Леніна.

— Як для сина купця першої гільдії, для вас тут багато цікавого,— сказав я.

Дремлюга мовчав так само, як у машині.

— Я б не радив вам грати а мовчанку,— майже співчутливо промовив я,— однаково ж нам тепер усе про вас відомо, і доведеться відповідати перед радянським народом, зрозумійте це.

Дремлюга затулявся від мене книжкою Леніна, не хотів говорити, зневажав і ненавидів.

Що ж. Я пішов звідти без жалю й розчарувань. Свій обов’язок я виконав чесно, далі хай усе буде так, як належиться.

В нашій «мисливській віллі» горіли вогні і музика грала, як у вірші Максима Рильського. Я застав там товариство розвеселене і безтурботне. В дубовому залі палав камін, шкірилися з стін ікласті вепрячі морди, клалися на все довкола різьблені тіні від оленячих рогів, пурхала, як метелик, невагома Віра, розносячи закуски, підлесливо горбатився перед Козуріним Коляда, розливаючи і підливаючи болотяно-темні коньяки, біля п’яного в дим Козуріна волохато громадився так само впитий Попов, їм товаришувала «польська пані» (тепер я вже знав, хто вона!), чоловік же її сидів за роялем, біля якого в натхненній позі, приваблива, як молода чортиця, виблискувала чорними очима їхня донечка Зося і голосом, сповненим вогненної жаги, виводила:



Она безгрешных сновидений

Тебе на ложе не пошлет...

Відкинуто маскування, гру в польське чи яке там іще походження, російська мова так само вишукана, як в отому «Покорнейше благодарю», показували нам, які ми мугирі, плювали в очі, а Козурін блаженствував, слухаючи Зосю, знай підносив бокал і пив на честь її матері, самознищувався, танув, перетворювався на ніщо перед цим молодим звабливим голосом, перед цими словами, що обіцяли так багато й беззастережно:



Не называй её небесной

И у земли не отнимай...

Козурін побачив мене, п’яно змахнув рукою.

— Капітане, сідай! Випий з нами, капітане!

Тоді пояснив своїй дамі (так ніби вона й сама не знала):

— Капітан Сміян, який привіз вас сюди, і добре зробив, що привіз! Капітан, давай вип’ємо!

Я випив бокал коньяку, щоб хоч трохи продезинфікуватися після тої гидоти, в якій бабрався цілий день.

— Слухай, Козурін,— нахилився я до вуха лейтенанта,— нам треба поговорити.

— Не Козурін, а товариш лейтенант! — п’яно проварнякав той.

— Ну, чорт з тобою, хай буде — товаришу лейтенант! Ти здатний мене слухати?

— Слу... слухати? Я завжди слухаю. Нік... нік-кому з вас і не снилося, як ум... міє слухати Козурін!..

— То знай же,— сказав я тихо,— знай, що отой бородатий — особистий ад’ютант генерала Власова, в підвалі з ним його дружина і її молодша сестра, а оце навпроти тебе — її старша сестра. Ти мене зрозумів, Козурін?

Я сподівався, що Козурін підстрибне, мов підкинутий пружиною,— де там! Він до того розпився і розманіжився від співу і споглядання повногрудої Зосі, що чи й почув сказане мною. Коли ж я спробував пробитися до його затуманеного мозку, він кволо відмахнувся:

— Не набридай, капітане! Завтра розберемося. Все завтра!.. Все...

Я плюнув і пішов звідти, супроводжуваний чарівливим дівочим голосом:



Пред троном красоты телесной

Святых молитв не зажигай...

Хіба мені треба більше за всіх!

Я ліг у себе в кімнаті, взяв книжку. Наживін. Історичний роман «Москва и Тверь». Ніколи не чув про такого письменника. А про що я чув? Книжки носив мені Гаврило Панасович, а його постачали російські емігранти, які їхали до нас звідусюди: з Німеччини, з Голландії і Бельгії, з Франції, навіть із Швейцарії. Ми не мали точної інструкції, як вестися з емігрантами, Козурін для профілактики перепихав їх на Гаврила Панасовича, а той, не маючи ніяких прав, виступав у ролі втішальника, терпляче вислуховував сповіді цих заблуканих душ, щось їм там говорив, не обіцяючи нічого певного, заронював у серця якісь надії, не відмовлявся від їхніх добровільних приношень, а приношеннями цими завжди були-книжки, безліч книжок, про існування яких ще вчора ми не мали ніякісінького уявлення. Книжки російських авторів, видані в Берліні, в Парижі, романи, повісті, оповідання, вірші, Бунін, Шмельов, Борис Зайцев, Ходасевич, навіть запеклі вороги радянської влади генерали Денікін і Краснов.

Денікін написав величезну книгу про громадянську війну «Очерки великой смуты», Краснов випустив романи «Опавшие листья», «Павлоны». Ще б генерал Шкуро став складати вірші, сумуючи за своїм генеральським минулим! Моя класова свідомість протестувала проти самого факту існування цієї білоемігрантської літератури, але Гаврило Панасович уперто носив мені книжки і спокійно радив:

— А ти почитай, почитай...

Що лишалося в нашому майже монастирському побуті: ганятися за людьми, пити коньяк у Коляди, підлотствувати, як Козурін? Навіть листа до матері не напишеш, бо ти перебуваєш в «особливому відрядженні», виконуєш «особливе» урядове завдання, ти собі не належиш, тебе просто немає на світі.

Було вже пізно, я лежав і читав про те, як московські й тверські князі змагалися в прислужництві перед татарськими баскаками, як виривали один в одного ханські ярлики на право володіння землею, і тут у моє читання, в далекий тринадцятий чи чотирнадцятий вік увірвався зовсім реальний, теперішній, тривожний стукіт, і дівочий голос ы зойк:

— Товаришу капітан! Товаришу капітан!

Стукотіло з веранди, а голос був Зосин, той самий, що зовсім недавно виспівував перед розпитим Козуріним:

И для небес, как добрый гений,

Твоей души не сбережет...

Я накинув халат (трофеї переможців!), відчинив скляні двері з веранди. Зося майже впала на мене, задихана, зрозпачена, вся в якомусь вогні самоспалення. В тій самій довгій спідниці з міцного чорного крепсатину і в пишній білій блузі, в яких співала в дубовому залі, але блуза розпанахана, зачіска понівечена, повні червоні губи — мов рана.

— Що з вами, Зосю? Сядьте, будь ласка, заспокойтеся. Я підвів її до крісла, поміг сісти.

— Дати вам води?

— Дякую. Коли можна, щось міцніше.

— Міцніше? Але в мене нічого немає, крім коньяку.

— Це навіть краще! Давайте коньяк!

— Але що сталося?

Вона мовчки простягнула руку, нагадуючи мені про коньяк. Випила півсклянки, які я налив, так ніби то була вода, обвела поглядом кімнату, мене в незграбному халаті, заспокоєно усміхнулася:

— Я вірила, що ви мене захистите. Тільки ви.

— Але звідки ви довідалися, де я живу?

— Вдень я блукала тут по території, до мене приклеївся ваш сержант і все мені розповів. Він показував, де його кімната, але я запам’ятала вашу — і пригодилося.

— А тепер? Звідки ви? Що сталося?

— А що могло статися у вашому кублі? Після музичного вечору ваш Козурін наказав тому ж таки сержантові привести мене до нього. Під автоматом, ніби для допиту чи що. Сержант стояв за дверима і все чув. Як Козурін умовляв мене, як обіцяв золоті гори, як благав, а тоді погрожував, а тоді, озвірівши, кинувся на мене... Але куди ж йому з його курячими ручками-ніжками! Я вирвалася, вискочила з кімнати, сержант тільки свиснув услід: «Далеко не втечеш!», а я побігла до вас. Ви дасте мені ще випити?

— Може, не треба більше?

— А що треба? і хто знає, що треба людині, а що ні? Надто жінці, молодій, принадливій і... без надій. Ну, так, в мене тепер нічого немає. Я стала жертвою своєї родини, яка звабила мене обіцянками райського життя, а тепер привела до цілковитої катастрофи. Всю війну тягнули мене за собою, тепер хочуть затягнути до могили. Самі трупи,— вони хочуть зробити трупом і мене. Може, я зовсім безрадна? Може. Та це не означає, що я лягатиму в постіль з будь-яким слизняком, з усіма вашими козуріними! Перемогти навіть найбільшу армію ще не означає перемогти найбезсилішу і найсамотнішу на світі жінку. Я не піддалася Козуріну і не піддамся ніколи! А до вас прийшла сама.

— Ну, я справді готовий захистити вас від будь-якого насильства.

— Захистити? А поцілувати ви мене можете? Коли ні, то хоч налийте ще вашого коньяку! Невже я вам не подобаюсь, капітане? А ви мені надзвичайно! Ще тоді, як ви вломилися до нашої кімнати...

Я застережливо підніс руку.

— Не треба, Зосю. і навіть не Зосю, а Зоє. Адже вас звати Зоєю? Бачите, я знаю все.

— і в вас заговорило класове почуття? Я для вас — тільки ворожий елемент, з яким треба боротися, який слід знищити?

— Ніхто з вами не збирається боротись, Зою. Ніхто не стане звинувачувати. Бо ви — тільки жертва обставин.

— Я не хочу бути жертвою! Я хочу жити! і цілувати таких мужчин, як ви, капітане! Ви можете підійти до мене?

Підійти не штука, а хто може передбачити наслідки? Та чи й треба їх передбачати, коли пізно вночі, десь у Західній Європі, в замкненій кімнаті опиняються двоє — молода дівчина, розпалена до того, що під нею на сажень земля горить, і молодий капітан, що береже свою цноту, та чи ж зуміє зберегти перед такою спокусою?

Мене врятував Козурін. Він, мабуть, стояв під моїми дверима з холлу, притиснувшись вухом, слухав наші перемовляння з Зосею, чув чи й не чув, але затарабанив у двері саме вчасно, саме тоді, коли я вже був готовий ринути в прірву.

— Капітане Сміян, відчиніть! — закричав Козурін.— Я наказую вам: негайно відчиніть двері!

— Чого тобі тут треба? — підійшовши до дверей, спитав я.

— Зося у вас?

— Припустимо.

— Я питаю: там вона чи ні?

— Тут. і ти прекрасно знаєш, звідки вона сюди прибігла.

— В підвал її! В підвал її! — зарепетував Козурін.— Капітане Сміян, негайно відчиніть двері! Цю зрадницю негайно треба ізолювати!

— Ти ж сам сказав: завтра розберемося. Іди спи, Козурін.

— Зі мною автоматники! Я накажу виламати двері! В підвал її!

— Спробуй тільки. Май на увазі: стрілятиму без попередження і не промахнуся! Ти п’яний, Козурін, піди проспись.

За дверима почувся глухуватий голос майора Михна. Стукотнява і крики розбудили Гаврила Панасовича, і він спустився з другого поверху. Це вже можна було вважати підмогою, я відімкнув двері і став на порозі, ніс до носа з Козуріним. Той навіть не порадів відчиненим дверям, бо всю свою злу п’яну енергію спрямував на Гаврила Панасовича.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   62

Схожі:

Тисячолітній миколай iconМиколай Коперник



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка