Тисячолітній миколай



Сторінка26/62
Дата конвертації17.04.2017
Розмір9.82 Mb.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   62

— Майоре Михно! — зривистим голосочком вигукнув Козурін.— Я наказую вам не втручатися!

— Та ви просто п’яні, Козурін,— спокійно зауважив Михно.

— А я вам наказую забиратися звідси! — верескнув той.

Я взяв Козуріна за плечі, повернув обличчям до виходу, легенько підштовхнув у спину.

— Тупай звідси, Козурін. Розберемося тут без тебе. Зося до ранку побуде нагорі, в кімнаті майора Михна, а ми її постережемо тут унизу. Від тебе, Козурін, постережемо, так і знай. Он вона сидить у кріслі. Якою від тебе вирвалася, така й сидить. Хочеш глянути? Та краще коти звідси, поки ще тримаєшся на ногах!

Козурін лаявся і грозився, але мої руки пересилили його погрози.

Зосю ми уклали спати нагорі, самі влаштувалися в холлі. Про сон до ранку вже не було мови.

— Коньячку для бадьорості? — підморгнув я Михнові.

— А закусити в тебе знайдеться? Бо моє робітничо-селянське походження вимагає неодмінно закусювати після випивки.

— Банка аргентінської телятини.

— Давай аргентінську телятину, хай їй грець!

Ми трохи посиділи мовчки, випивши по чарці. Михно ні про що не розпитував, мені не хотілося розповідати. Власне, майор уже й так знав про затримання полковника-власовця, всі про це знали, а деталі не грали особливої ролі. Хвалитися, який я пильний, оперативний, рішучий і вмілий? Тільки не перед майором Михном, який за віком годиться мені в батьки, а досвідом своїх страждань перевищує цілі полки таких щасливчиків війни, як я. Бо хоч і тяжкі поранення, але живий, і груди в орденах, і довір’я мало не самого Верховного.

Гаврило Панасович випив ще чарочку, примружено кивнув нагору, де спала чи не спала дівчина:

— Хлястики?

— Та які хлястики, Гавриле Панасовичу? — обурився я.— Найзаклятіші вороги! Зрадники! Власовці!

— і жінки хіба власовці?

— Аз ким вони всю війну? Поки цей бородатий каратель вішав і розстрілював, де були вони? Німецький пайок одержували? Офіцерські квартири отримували?

Михно не став сперечатися зі мною. Його думки текли спокійно, але вперто,— ні перепинити їх, ні спрямувати іншим руслом. Відчуття таке, ніби стоїш на березі великої ріки, і єдине, що можеш зробити,— це кинутися в її води і або ж пливти за течією, або втонути.

— Ловимо людей,— неголосно говорив Гаврило Панасович.— Знай ловимо людей собі на щастя, а їм на горе. Зветься: виконання обов’язку. А що за тим обов’язком, чи ми задумуємось? Чужого горя не помічаємо, воно промелькуе повз нас, як дим, а ми радуємося добре виконаному обов’язку.

— Дозвольте не погодитись, Гавриле Панасовичу,— не стерпів я,— ми нікого не ловимо, ми збираємо.

— Ти й сьогодні збирав?

— Сьогодні — ворог. Ворогів треба ловити для справедливого відомщення!

— Ворог, кажеш. Ну, гаразд. А ти маєш хоч найменше уявлення про те, що буде з усіма тими, кого ми «зібрали»? Сотні тисяч, яких відправили з травня по серпень,— це репатріанти. З таким тавром їм, може, доведеться жити й до смерті. Повернешся додому — сам побачиш, як їм живеться. і це ж ті, хто добровільно повернувся на батьківщину, тобто репатріювався. Почалася війна — евакуація. Тоді наповзла, мов чорна чума, окупація. Тепер от репатріація. А тепер подумай про тих, кого ловимо-збираємо ми. Від репатріації ухилилися. Добровільно повертатися додому не захотіли. Хто вони? Ти щойно відповів: «найзаклятіші вороги». А раз так, то куди їх? Відомо, куди: заховати якомога далі, ізолювати якнайсуворіше, щоб своїми ворожими міазмами не отруювали чистого дихання монолітного радянського народу. Хто був у фашистському полоні, сяде до табору за полон, стаття 58-1-6; дівчата, які хотіли одружитися з іноземцями, сядуть згідно з Указом «за іноземців»; підозрювані сядуть за підозри; ті, кого ти витягнув з польських таборів,— за спробу сховатися в польських таборах; ще інші сядуть просто за те, що пізно повернулися і примусили товариша Сталіна ждати.

— По-вашому, виходить, що я цього власовського полковника повинен відпустити на всі чотири вітри, жаліючи?

— Ти за півроку впіймав одного такого полковника, а решта? Кого ти ловив і кого впіймав? Згадай, коли можеш. Півроку вже, як закінчилася війна, а ти далі воюєш.

— Не сам же. Ви так само воюєте, Гавриле Панасовичу.

— Я покутую гріх. Вже казав тобі про це. Караюсь у душі, проклинаю себе щодня, щогодини, а тим часом якась страшна сила затягує мене глибше й глибше в злочини й гріхи непрощенні і одна для мене втіха — це знання того, що нічого мені не поможе, що я помандрую слідом за всіма, кого запроторив у неволю.

— Гавриле Панасовичу, це антирадянські розмови!

— Ми ж з тобою не на радянській території? От і розмови можуть бути всілякі. У тебе освіта яка? Сталінська? А я вчився ще до революції. Починав з церковно-приходської школи. Закон божий, пророки й апостоли, великомученики і отці церкви. Ви, молодші, вже не спізнали цієї науки, воно мовби й полегкість, та водночас і небажана полегшеність не тільки в знаннях, а й у поведінці, в світосприйманні і світогляді.

Що супроводжує людину від народження й до самої смерті? Примус, насильство, переслідування. Тисячу років ми те й знаємо, що примусово заганяємо людей у віру, в державне підданство, у владу законів, в панівні узвичаєння, структури, формування. Піди й приведи. Охочі піти й привести завжди знайдуться.

Не без вигоди для себе, звичайно, іноді через слабість душевну, найчастіше ж — через безмежну підлість натури.

— То що ж по-вашому — анархія? — спитав я.

— Тільки добровільність, право вибору для кожного і ніякого насильства. З цього повинен починатися соціалізм.

— А диктатура пролетаріату?

— От-от. Ми почали з диктатури пролетаріату, а тепер бачимо, що кінця їй не буде ніколи. Треба ж було починати з визволення людської душі. З справжньої свободи. А ми — з дикого насильства. Моє життя пов’язано з землею, а там насильство при Сталіні було найстрашніше. Ти сам із села — знаєш, хоч, може, й не усвідомив до кінця та й не можеш пам’ятати, як заганяли до колгоспів.

— Мій батько — організатор першого колгоспу в нашому селі.

— Теж переконаний був, що робить добре діло, так само, як оце ти тепер. Батько твій заганяв людей до колгоспу, ти заганяєш до сталінських таборів — і все з святою вірою, що творите справедливу справу, просвіщаєте темні уми. Насправді ж темрява — у ваших головах. Я на все життя запам’ятав слова апостола про добровільність віри: «Никтоже может прийти ко мне, аще не отец пославый мя привлечет его» (Іоанн, 6, 44), тобто бог до віри не примусово «влечет», а внутрішньою своєю благодаттю чоловіка призиває, просвіщаючи затемнений смисл людський і преклоняючи ліностную його волю без всякого насильства.

— А дисципліна? — поцікавився я.— Дисципліна повинна бути? Скажімо, в армії.

— В армії, та не у всьому ж суспільстві. Звести все життя тільки цо дисципліни — це і є фашизм, коли хочеш знати. Я можу про це судити з цілковитим правом після того, як пройшов пекло фашистських концтаборів. Не голод і холод, не фізичні знущання, не щохвилинна загроза смерті були страшні в концтаборах. Не тіло не витримувало, не марна плоть, бо вона була забута, вона вже ніби знищилася, вже ми переходили в інший стан існування, позасвітнього чи що, а тут лишалися тільки наші душі, які в корчах і здриганнях приглядалися до тупого діяння безжальної фашистської машини тотального примусу, з нелюдською тривогою ждали, чим закінчиться ця страшна війна, і рвалися щодня й щогодини від цього ждання і від цієї нелюдської тривоги. Мабуть, ніхто в світі не вірив так у нашу перемогу над фашизмом, як вірили люди за колючим дротом. і що ж? Настала Перемога, знищено найбільше зло на землі, а жорстокості в світі не меншає, так ніби існує якийсь таємничий закон збереження добра і зла в співвідношеннях, визначених навіки й без-поворотньо.

— По-моєму, ви перебільшуєте,— безжурно зауважив я.— Все залежить від настрою. Коли мене сюди посилали, я теж думав, що світ кінчається! Ще на Одері захопив я трофейний дизель, обладнаний — пальчики обсмокчеш! Мене саме призначили начштабу полку — і той дизель для штабу, як знахідка. Дійшов на ньому до самої Ельби, заздрили мені навіть генерали з штабу фронту. А тоді — виклик до командування: здати справи, здати дизель, передати на зберігання партквиток і всі документи,— і в розпорядження полковника Воронова в американській зоні окупації. Я мало не ревів од розпачу. Як же так: віддати комусь свій трофейний дизель! А тепер ніби й нічого. Вже й забуваю про дизель.

Гаврило Панасович зітхнув.

— Аби ж то життя все — як трофейний дизель. А воно ж яке довге, велике, тяжке. Згадаєш мене, Миколо, не раз і не двічі. Може, й цю нашу розмову згадаєш.

— і слова апостола?

— Не зашкодить.

— А як же щодо того полковника, який сидить у підвалі в Козуріна — до нього теж ці слова апостола? Може, він і не зрадник зовсім, може, взагалі в нас зрадників на фронті не було?

— Хочеш знати мою думку?

— Коли вона не така, як у мене, то чом би й не хотіти?

— Згадай сорок перший рік. Ти на фронті з перших днів, усе сам бачив, пережив. Я ще пробував евакуювати свою агростанцію, мене мобілізували згодом, але в ті перші місяці війни все змішалося: військові й цивільні, надія і страх, судьба і нещастя. Тільки за перші два тижні війна відкотилася від західного кордону і вдерлася в саме серце України, а Сталін у своєму виступі по радіо третього липня запевняв нас, що кращі сили ворога і кращі сили його авіації вже розгромлені.

А фашистські «мессери» ганялися по степах за кожним окремим червоноармійцем і танки Гудер’яна опинилися вже під Сумами. Коли це були «гірші» частини, то які ж тоді в чорта були ті «кращі», які вже розгромлено, і чому наші війська ніяк не можуть зупинитися, а тільки біжать, біжать, біжать?

Гриміли залізні накази утримувати до останнього бійця Київ, Одесу, Севастополь, Дніпро і Донбас, заритися в землю, ні кроку назад, і до останнього патрона, не зупинятися ні перед якими жертвами, ні перед якими... Жертви, жертви, жертви... До війни жертви, на війні так само. Мостили тілами всі путі, клали, як снопи, як хмиз у гатки, як колоддя в переправи.

І нічого не помагало. Ніхто не знав причини наших поразок. Вгору глянути не наважувалися, а той, що дивився згори, бачив довкола тільки те, що бачив і до війни: зраду, панікерство і боягузливість. «Зрада», «зрада» шелестіло й сичало повсюди, розповзалося, мов пошесть, слово, од якого здригалися серця не тільки рядових бійців, а й загартованих воїнів з генеральськими погонами, у тих, хто пройшов Іспанію, Халхін-Гол, Фінляндію. Павлов зрадник, Кирпонос зрадник, маршал Кулик зрадник, сам Ворошилов мало не зрадник. Сталін знімав командуючих фронтами, віддавав під суд генералів, розсилав грізні накази: «Командуючому і членові Військової Ради, прокурору і начальнику Третього управління негайно виїхати в передові частини і на місці розправитися з боягузами і зрадниками».

Що ж виходило? В царя Третє отдєлєніє, в Сталіна — Третє управління. Вся історія — викриття зрадників? Ну, хай так. Не стану заперечувати, що цей упійманий тобою (хоч і пізно!) полковник — зрадник, якому не може бути прощення. Та хіба ж усі зрадники? і хіба два роки відступали і дійшли до самої Волги через зрадників? А де було верховне командування, і яке воно було, і чи було воно взагалі? Ти над цим не задумувався?

— Не мав часу задумуватися. Під Києвом пробило мені груди, потрощило ребра, чотири місяці госпіталю в Саратові, запасний полк, а навесні — Брянський фронт. Знов поранення, півроку в гіпсі, воювати довелося вже в Польщі. Так що я ніби й не відступав.

— Пощастило.

— Як подумаєш тепер, то й справді пощастило. Хоч було всього. Страшно й згадувати. Але ж терпіли всі, весь народ, уся країна. Не там шукали винних? А хто знав, де їх треба шукати? Візьміть того ж генерала Власова, особистий ад’ютант якого сидить у нас у підвалі. Хто б міг подумати, що Власов стане зрадником та ще яким? Він і командуючий РВА, і глава комітету визволення народів Росії, і глава так званого російського уряду. і це ж один з найкращих сталінських генералів, 99-а дивізія якого в сороковому році зайняла перше місце в Червоній Армії по бойовій підготовці, тридцять сьома армія, що нею він командував, відзначилася при обороні Києва, а двадцята армія, дана Сталіним під командування Власову, завдала рішучого удару фашистам під Москвою. і такий генерал зраджує і кидається в прислужники до Гітлера!

— Захотілося ще вище,— спокійно кинув Михно.— Виходить, що нутро в цього генерала кар’єристське від самого народження. і що ж: розгледіло це нутро пильне більшовицьке око? Викрило підлу душу? Не там шукали ворогів. Хто призначав Власова командуючим арміями, а тоді — заступником командуючого Волховським фронтом? Сам Верховний. Хто нагородив орденом Леніна ще до війни? Наш великий вождь. Які характеристики по службі мав Власов? Найблискучіші. Може, мав якісь зауваження? Єдине в сороковому році: звернути увагу на збереження і догляд за кінським складом. Це вже хтось з наших великих кавалеристів — Ворошилов або Будьонний. Дбати про коней. А про людей — як випаде. От він і «подбав». Кинув другу ударну армію в ржевських болотах, а сам — до фюрера на фрюшток. Я в концтаборах зустрічав з тої другої ударної, вважай, половину особового складу.

Здається, ми з Гаврилом Панасовичем починали знаходити спільну мову, хоч і повільно, нелегко, в химерних перельотах думок.

— Мене що вразило? — сказав я.— Вчора переглядав папери цього полковника Дремлюги, пише він у листі до дружини: «Андрій Андрійович з Малишкіним, Жиленковим, Трухіним учора довго й багато пили, але розум у нього лишився світлий, і в бесіді зі мною генерал сказав, що бог поможе нам перемогти більшовиків». і це пише в лютому сорок п’ятого! А в квітні, за три тижні до кінця війни, знов лист до дружини з Судет, десь там у горах в замку якогось фашистського туза Власов одружується з вдовою есесівця фрау Білен-берг, пишне весілля, німецький уповноважений при штабі «верховного правителя Росії» Штрік-Штрікфельдт передає поздоровлення від самого фюрера, генерал знов напивається до чортиків, але знову заявляє своєму ад’ютантові, що бог з ними і що вони неодмінно переможуть. Кого, де й коли — спитати б їх! і ось я думаю: хто з них божевільний — Власов чи цей його бородатий ад’ютант?

— А обидва. Ти ж сам бачиш: живуть гірше хижих звірів, а на язиці — тільки «ідейні» розмови. А як ідейний, так і божевільний. До того ж — навіки і безнадійно.

— Ну, вони й на зріст, здається, майже однакові. Німці, мабуть, полковника й у ад’ютанти підсунули, щоб догодити Власову. Той дохлякуватий і під два метри заввишки і цей теж.

— Я б тобі міг назвати цілий оберемок негідників і дрібненьких на зріст,— прискалив око Михно,— та боюся скаламутити твої патріотичні почуття. А вони здадуться тобі для протистояння Козуріну. Бо поки ми оце розбалакуємо, він спить і здобувається на силі, щоб вранці одним ударом — і власовського полковника з його сателітами, і тебе, щоб не псував апетиту. Я хоч і старий, а таки встиг помітити одним оком, що ця Зося — дівчина добряча. Чи помиляюся? і знайшла ж у кого сховатися, га? Капітане Сміян!

— Наволоч цей Козурін! — сплюнув я.— Ох, яка ж наволоч! Треба було йому набити морду за це!

— Хіба тільки за це? Та тепер уже пізно. Нагоду втрачено. Вранці він візьметься за тебе. На всяк випадок тримай мене в резерві. Хоч скверненький, а все ж твій союзник. А найголовніше: свідок.

Козурін справді рвався до реваншу і навіть не доспав, порушивши свій начальницький режим.

Та всі наготовлені на мене громи й громики вдарили в пісок.

Вночі втік Коляда.

Слово «втік» не зовсім точне. Коляда спокійнісінько виїхав вантажним «мерседесом» удосвіта, вартового біля грибка обминути не пробував, а ще й зупинився біля нього, за кермом був цього разу власною персоною, але таке бувало часто, машина була завантажена так, що вгиналися ресори, та в цьому теж нічого не було дивного, бо старший лейтенант весь час щось возив і перевозив туди й сюди і робив це безконтрольно, бо Козурін заявив перед усіма: «Коляді я довіряю».

Втечі Коляди ніхто б і не викрив. Поїхав — приїде. Затримається на день чи й більше — не страшно. Козурін йому довіряє — порядок у танкових військах. Для комбінацій і махінацій потрібен час, то ж Коляді час надавався без обмежень. Головне зовсім не в тім, де їздить і як довго, а що привезе — і, звичайно ж, не для нас, а для захланного Козуріна. Але цього разу Коляда поїхав, щоб ніколи не вернутися, і сам про це сповістив Козуріна, чи то й далі виказуючи службистську запопадливість, чи то беручи реванш за всі ті приниження, яких зазнав од лейтенантика. Він залишив вартовому автоматникові заклеєного конверта з наказом передати Козуріну, щойно той прокинеться. В конверті була записка: «Більше не вернуся. Я обрав свободу. Можете не шукати. Коляда». Підлий раб розгинав спину перед своїм миршавим панком. Коли б Коляда просто взяв та втік, то й чорт з ним. Та виявилося, що разом з ним пропав і наш золотий запас: мішки з бразільською кавою, все те, що я перевіз сюди з Оссендорфа, шістдесят мішків по п’ятдесят кілограмів кожний, три тонни кави — капітал, за який можна виміняти половину поверженої Німеччини. Ясна річ, усі ці місяці Коляда нахабно менджував кавою, вимінюючи щось для Козуріна і для себе, а для нас — вино з Мозеля, всіляку живність: свиней, телят, овець, птицю, рибу, дичину,— так що навіть від майора Гарвея раз або двічі на тиждень приїздили до нас сержанти за свіжиною. Бо як же не власкавити союзничків!

Шукати Коляду? Простіше знайти голку в копиці сіна. Як і в кожного з нас, у нього сертифікат на гербовому англійському папері з королівськими коронами: такий-то старший лейтенант має право носити зброю (пістолет — номер...), всі представники союзницького командування повинні виказувати йому якнайбільше сприяння. З таким сертифікатом Коляда вже давно перескочив американський понтонний міст через Рейн і опинився коли не у Франції, то в Голландії або Бельгії. А міг взагалі нікуди не їхати, а сховався де-небудь тут у Бенсберзі або в Дайці під спідницею в тепленької фрау, для якої цей здобичливий товстом’ясий руський — мов дар небесний.

Отже, Коляда пропав, його вже не вернеш, махни рукою, плюнь і розітри. Це збагнув навіть Козурін з його курячим мізком, бо не став споряджати погоні за втікачем, але це зовсім не означало, що він змирився з подією і не кинеться негайно шукати винних. Вартового автоматника відправлено до підвалу. Хай посидить поряд з власовським полковником і подумає гаразд, як треба нести службу. Попова з Вірою поставлено в канцелярії на цугундер: як могли проспати і не чути, коли цей негідник, цей зрадник, цей падлюка виповзав, вивантажувався, вигрібався з підвалів, злочинно вивозив те, що належить усім, грабував нас, щоб паралізувати всю нашу роботу? Де були вони, чому не виявили пильності, як собі уявляють своє подальше існування тут, у цьому самотньому форпості комунізму серед ворожого імперіалістичного моря?

Тендітна Віра, гаразд відаючи, що означають звинувачення в утраті пильності, гірко плакала, а товстошкірий Попов нічого не розумів і доволі грубо заявив Козуріну, що він звик спати, коли треба спати, і навіть сам господь бог не примусить його в ці години виконувати ще якусь службу, хочби навіть цього домагалися всі дияволи.

З Поповим не вийшло — Козурін узявся за майора Михна.

Мораль, як у байці Крилова: ви обидва концтабірники, ви, майор Михно, повинні були знати, що собою являє старший лейтенант Коляда,— чому не сигналізували?

Сміх і сльози! Гаврило Панасович почухував свої кошлаті брови, упівока поглядав на маленького Козуріна, не знаючи: радіти з висоти своїх мук і страждань, що з’являється на землі щось нове, якісь істоти, покликані незнищимою силою життя замінити тебе і тобі подібних, а чи печалитись і гірко плакати, усвідомлюючи всю трагічну невідповідність цих самозваних спадкоємців доблесті й величі.

— Річ у тім, товаришу лейтенант,— зберігаючи поштивість, спробував пояснити Козуріну Гаврило Панасович,— річ у тім, що ми з Колядою не маємо нічого спільного. і не тому, що ми були в різних концтаборах. Це не має ніякого значення. Можна бути в тому самому концтаборі, навіть лежати на сусідніх нарах, отримуючи баланду з того самого бачка, розкришувати пайки так званого хліба,— і все ж не мати нічого спільного між собою. В концтаборах люди поділяються на «доходяг» і «шакалів». «Доходяги» з міркувань ідейних і суто людської порядності гордо тримають голову перед ворогом, «шакали» ж натомість готові лизати чоботи конвоїрам за ложку баланди, за недокурок сигарети завбільшки з нігтик можуть задушити товариша, а спитати б: задля чого це все? Однаково ж в концтаборі всім здихати, та тільки «доходяги» вмирають з гідністю, а «шакали» в ганьбі й приниженнях. Приблизно те саме, до речі, відбувається і в звичайному житті, де люди, поза всіма класовими категоріями, розрізняються найперше за моральними принципами. Маємо людей нормальних, з високими ознаками порядності, і примітивних нахаб, які ганьблять рід людський уже самим своїм існуванням, але ніколи не відчувають себе упослідженими, бо завжди знаходять собі покровителів. Коляда саме з цих типів. «Шакал» у концтаборі, нахаба в нормальному житті. Хто його підтримував? Будь-хто, та тільки не я, ні, боже мій, не я!

Мстиві люди вбачають натяки навіть там, де їх немає, а тут натяк був аж надто прозорий. Козурін вужем закрутився від слів Гаврила Панасовича, дай йому силу і волю, він би скрутив цього майора в баранячий ріг, але обставини не сприяли проявам такої революційної рішучості, доводилося відкладати на потім, тим часом лейтенантик спробував угризнути мене:

— Капітане Сміян, це все через вас! Ви втратили пильність! Хто рекомендував мені Коляду? Хто привіз його сюди від американців?

— Не нуди світом, Козурін,— спокійно відповів я.— Ніхто Коляди тобі не рекомендував і ніхто не привозив. Він сам до тебе приклеївся і сам зачарував тебе. Потрібні уточнення, чим зачарував?

Козурін не здавався. Звинуватити хоч і весь світ — тільки самому зостатися чистим і вмити руки, як Пілат.

— Як він міг вивезти всі наші запаси кави, всі продукти? Де були вартові? Куди всі дивилися? Це зрада! Це... Так ганебно проспати ворога! Втратити пильність! Забули слова товариша Сталіна про те, що фортеці найлегше беруться зсередини!

Голова порожня аж гуде, а воно ще цитує Сталіна. Я міг би за присягнутися, що Козурін не подолав навіть «Короткого курсу», спіткнувшись на четвертій главі. Тулити діалектику до тричі зневажуваного Коляди і закон заперечення заперечень до десятка мішків трофейної кави? Ну, теоретик!

— Можу пояснити,— сказав я, не приховуючи зневаги,— Коля да повивозив усе тими самими машинами, в яких текстильна фабрикантка привозила тобі своє ганчір’я. Ти не радянський офіцер, Козурін, ти звичайний собі ганчірник! З якої матерії пошито твій мундир? З англійської? Виникає запитання: чому лейтенант Козурін знехтував вітчизняним матеріалом і вирядився в колонізаторську вовну? Народ жде пояснень.

Козурін нарешті збагнув, що марно згаяв час, шукаючи винних там, де їх не знайдеш, взяв наш парадний «вандерер» з Анатолієм Геворкяном і помчав до Хемера.

Гаврило Панасович втомлено усміхнувся услід нашому живчику:

— Невтішне наше горе і безмежна скорбота наша. Втратити такого годувальника і постачальника — як це пережити?

— А що, Гавриле Панасовичу,— підкинув я йому провокаційне запитаннячко, не знати й чому,— чи не думав Коляда, втікаючи, так само, як ото ви, коли перелічували мені всі ймовірні покарання, які ждуть тих, хто повернеться на батьківщину? Надто, що він чоловік поінформований, терся біля начальства, до Хемера й Ізерлону вискакував мало не щотижня, може, справді щось там прочув краєм вуха — і ноги на плечі!

— Я йому в душу не зазирав,— не приховуючи зневаги, відповів Михно,— та чи й була взагалі душа в цього лакизи?

— Чорт з ним, з Колядою! Давайте говорити інакше. Після того, що я почув од вас, Гавриле Панасовичу, сьогодні вночі, я все ж хотів би спитати прямо: не було у вас думки вчинити так, як оце Коляда? Ну, не точно так, не по-злодійськи й по-шкурницьки, пограбувавши своїх товаришів, а просто взяти і зникнути, сховатися десь у Європі чи й далі для власного збереження або для власного спокою? Як то кажуть: риба шукає, де глибше, а людина — де лучче.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   62

Схожі:

Тисячолітній миколай iconМиколай Коперник



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка