Тисячолітній миколай



Сторінка27/62
Дата конвертації17.04.2017
Розмір9.82 Mb.
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   62

— Ех, Сміяне, Сміяне,— зітхнув Михно,— молодий ти ще та зелений, хоч і постарів на війні і побите твоє тіло, як решето, але душа не зачеплена і чиста в своєму довірливому незнанні. Питаєш: чому не втікаю, чому жду повернення туди, де, може, доведеться підставити голову під удар? Втікають авантюристи, люди з пірцями на ногах, як у грецького бога пройдисвітів і ошуканців Меркурія, не люди, а перекоти-поле, без роду, без племені, без імені, з самою лиш невтоленою тугою в грудях і вічною розпукою в очах. Я ж селянин віковічний, народився на землі, зрісся з нею, вріс в неї, земля стоїть переді мною, мов моя неминуча темна доля. Не можу я втікати від своєї землі. Відчуваю її запах і тепло, смак землі і вітрів над нею на устах у мене, голос її розлунюється в мені, мов великодні дзвони. Ти ще застав у шкільній читанці оповідання про євшан-зілля? Бо вже, здається, його звідти чиясь холодна рука усунула. Коли застав, то пам’ятаєш, що таке пахощі рідної землі для того, хто був розлучений з нею. Я теж, як той татарський бранець, що визволився з неволі й повертається на Україну. Більше мені повертатися нікуди.

— А коли Сибір або й ще далі?

— Однаково не відступлюся. Така доля, така біографія. Тут я, можна сказати, фаталіст. Що є життя людське? Чи тільки комбінація білкових речовин, а чи таємничий процес, де біологія повинна скромно відступати перед історією, біографією, метафізичним трепетом між народженням і смертю, між перемогою і загибеллю? Я вчений агроном і мав справу з хіміко-біологічними процесами в ґрунті, в рослинах, у воді й повітрі, та все ж ладен надавати перевагу не цим наперед визначеним природним процесам, а усвідомленій і цілеспрямованій біографії. Все має свою біографію: людина, рослина, земля, вода. Чому ж я повинен зірватися з місця і летіти кудись без пуття? Можеш не турбуватися, капітане Сміян: майор Михно дотримає вірності своїй землі.

Ось одна з найбільших незбагненностей життя! Чоловік абсолютно впевнений, що, коли повернеться додому, буде неодмінно репресований, засланий до Сибіру або ще й далі, відірваний, може, й навіки від рідної землі, і водночас рветься до тої землі всім серцем, і ніяка сила не стане йому на заваді, ніякий голос перестороги не зупинить його, ніякі тривожні дзвони не злякають.

Непросту нашу бесіду зіпсував Вася Наумкін. Після від’їзду Козуріна старшим автоматично залишився я, тож сержант і прибіг доповісти про події в нашому маленькому гарнізоні. Автоматники займали будинок, який стояв посеред великого яблуневого саду. Яблука вже давно доспіли, ніхто їх не збирав, а саме сьогодні, коли в нас така надзвичайна подія, приїхали велосипедами господарі і просять дозволу скористатися плодами.

— Ну, в чому справа? Хай збирають,— сказав я.

— А коли вони хочуть у нас щось вивідати? Лейтенант би їх так без перевірки не пустив.

— То перевір їх, Наумкін.

— Та як? Насміхаєтесь, товаришу капітан?

— Як питаєш, так і відповідаю. В тебе ще щось?

— Німець покалічений. Руку йому під Москвою відірвало. Може, й ще дещо, бо якийсь недотумкуватий. А німочка — ну, я вам скажу, товаришу капітан! Як побачила Льоню Зябрєва, так і затрясло її всю.

— Так, зрозуміло. Зябрєв жде наказу, як йому діяти?

— Та ні, він сам зметикує. Це я для інформації.

— В тебе є ще інформація?

— Так точно. Ця польська дівчина Зося никає по території і вимагає, щоб їй дозволили віднести обід батькам.

— То хай віднесе.

— А що скаже товариш лейтенант?

— Повернеться з Хемера — ти його й спитаєш, Наумкін. Домовились?

— Так точно, товаришу капітан! Дозвольте йти?

Козурін приїхав уже надвечір разом з підполковником Дурасом і трьома вантажними машинами, повними конвою.

Про втечу Коляди не було мови, зате негайно скомандувано вивести з підвалу власовського бородатого полковника, тоді долучили до нього дружину, її сестер, зятя й племінницю. Дурас досхочу намилувався рідкісним видовищем, махнув лейтенантові — начальнику конвою, щоб вантажили і везли затриманих до Хемера, а сам попрямував до мисливської вілли, де, хоч і не було вже догідливого Коляди, та однаково ж мала знайтися для підполковника і випивка і закуска. Козурін видрібцьовував під правою рукою в Дураса, ми з Гаврилом Панасовичем і Поповим трималися позаду.

— Ну, капітане,— кинув мені через плече підполковник,— уконтрапупив ти здоровенного звіра! Уконтрапупив же?

— Не сам, з капітаном Поповим.

— Попов, вважай, ще іноземний підданий, а ти свій, і всі заслуги — твої. Ось навіть лейтенант відмовляється на твою користь, хоч і очолював операцію. Очолював же, лейтенанте?

— Так точно! — послужливо підтвердив Козурін.

— Зацапав такого полковничка, капітане,— далі просторікував Дурас,— тепер і сам можеш скакнути з капітанів навпростець у полковники. Можеш, капітане?

— Тільки після вас, товаришу підполковник,— заспокоїв я його.

— Порядок у танкових військах! — зареготав Дурас.— Знаєш субординацію, капітане! Хвалю! А от Козурін і чути не хоче про субординацію. Прискочив до нас — давай йому майора і орден! Ну, вже б щось одне, а то: майора і орден! Тоді що ж давати тим, хто загнуздав самого генерала Власова? А тим, що заарканили генералів Краснова і Шкуро? Не роззявляй рота, Козурін, не роззявляй рота!

В армії старший за званням однаково, що вождь на трибуні. Він говорить, а ви мовчки слухайте і тільки підтакуйте, схвалюйте і аплодуйте. Одностороннє мовлення.

Дурас не змінив свого поводження з нами і після того, як добряче випив і закусив, і тоді, коли ми запаковували його в машину. Козурін махав услід підполковнику обома руками, махав, мало не підстрибуючи від радості й полегшення, що все закінчилося благополучно, і я вже не мав сумніву: про Коляду він у Хемері навіть не натякнув. Ну, був якийсь полоняга-офіцер, і нема. А може, його взагалі не було, може, відправили з ешелонами ще влітку? Ніхто не спитає, ніхто не поцікавиться, ніхто не стане шукати серед тих мільйонів, про які а ні земні сили, а ні небесні не скажуть, живі вони чи мертві.

— То що, Козурін? — спокійно мовив я,— Поставив хрест на своєму лакизі? Ніжками затопчу, хвостиком замету?

— Ти про що це, капітан? — спробував він поєрепенитись.— Що за натяки?

— А ніякі не натяки. Я б тільки порадив тобі випустити з підвалу автоматника, який сидить там не знати за що. Звичайно, я міг би його випустити й сам, та залишив це задоволення для тебе. Не автоматникові б відсиджувати за Коляду, а тобі, Козурін, та вже чорт з тобою.

— Ну, ну, ти не дуже заїдайся, капітане,— мляво, без звичного нахабства спробував одбити мою атаку Козурін,— не така тут обстановка, щоб ми через якогось зрадника порушували свою єдність.

— Не така,— згодився я,— тут ти маєш рацію, Козурін.

А сам подумав, що ця мстива істота не промине нагоди, щоб шпигнути мене, відплатити за ці відверті слова бодай маленьким паскудством.

Почалося з того, що не було чим вивезти з польського табору в Мюльгаймі тих, хто згодився повернутися на батьківщину. Коляда вкрав наш вантажний «мерседес», а в легкові машини скільки візьмеш?

Я сказав Козуріну, що треба попросити машин у Хемері.

— Сам і проси! — вибухнув лейтенантик.

— Ти ж начальство.

— А ти відповідаєш за цю операцію! Де хоч бери! У майора Гарвея, може, в американській зоні. Там же в тебе дружки.

— В мене дружків за чотири роки війни знаєш скільки? Тобі й не снилося, Козурін!

Він не став зі мною більше говорити.

А за кілька днів знову напустив на мене фрау Вільтруд, про яку я вже й забув.

Це була не жінка, а справжня чума. Скандальна історія з церковним вінчанням на неї не подіяла ніяк, німецька фрау вперто домагалася будь-якою ціною повернути свого дорогоцінного Гюнтера, відірвавши його від руської фрау, зрадливої дружини славетного радянського академіка Лисенка. Весь цей час фрау Вільтруд тільки їй відомими способами вистежувала, винюхувала, аж поки знов натрапила на слід втікачів, і тепер з’явилася до нас з новою вістю і вимогою: підіть візьміть свою руську і поверніть мені мужа!

Стара пісня. Крім роздратування, нічого вона не викликала в моїй душі. Та звичайне роздратування вмить змінилося обуренням, коли я почув, що фрау Вільтруд знов торочить щось про Оденталь, про той самий Оденталь, де ми замість дружини академіка Лисенка вихопили з-під носа англійського майора його пришелепкувату наречену з вищою педагогічною освітою, одержану завдяки нашому безкоштовному навчанню в місті Орлі.

— Оденталь? Ноги моєї там більше не буде! Досить з мене кірхи в Оденталі.

— Герр гауптман, герр гауптман,— засокоріла фрау Вільтруд,— кірха в Оденталі то щось зовсім інше. Тоді ви їхали по шосе, яке веде з Леверкузена і Шлебуша, а тепер поїдете з боку Бехена...

— Я поїду? Це ще ми подивимось, хто поїде і чи поїде взагалі!

— Але ж, герр гауптман, у мене якнайточніші відомості, що вони там. Гюнтер привіз її до свого родового будинку, який дістався йому в спадок. Це не в самому Оденталі, а на деякій відстані від міста. Самотня вілла серед полів край лісу з Одентальським струмком. Вони там — це напевне. Ви повинні поїхати і взяти їх, неодмінно взяти, герр гауптман.

— Беріть Попова, беріть автоматників і вирушайте, капітане Сміян,— корчачи з себе велике цабе, заявив Козурін.

— А коли не поїду?

— Це ж чому?

— Набридло ганятися за цією лахудрою!

— Капітане Сміян, думайте, коли говорите!

— А я думаю.

— От-от, думайте!

— Можу тобі ще повторити, Козурін, що думаю. Ця розпроклята баба покинула такого знаменитого вченого і гасає по Європі з якимсь інженериком, а я повинен кланятися перед нею? Академік Лисенко під час війни розробив і довів можливість упровадження ряду сільгоспкультур у східних республіках Радянського Союзу, ти уявляєш, що це таке? А ця тут трясе своєю спідницею і тим, що під спідницею. Хочеш, то й лови її сам.

— Ви це почали, капітане Сміян, ви й закінчите,— заявив Козурін.— Чи, може, це я не зумів затримати дружину академіка Лисенка? Здається, це були ви, капітане Сміян, і про все це вже відомо нашому командуванню в Берліні і у відповідних інстанціях у Москві. і єдиний спосіб реабілітуватися для вас — це виконати наказ, якого ви не зуміли виконати своєчасно. Вам дається останній шанс.

Я знав, що тепер він кровопивствуватиме до кінця, тому плюнув на все, спорядив машину з чотирма автоматниками Зябрєва, посадовив фрау Вільтруд у «цеппелін» Попова, і ми вирушили ловити вітра в полі.

Добралися ми туди надвечір, виявилося, що вілла стоїть осторонь від шосе на косогорі, так що під’їхати туди несподівано не було ніякої змоги. Я звелів зупинитися оддаля, так щоб ми були надійно сховані від цікавих очей, а самі мали можливість стежити за всім. Від шосе до вілли йшла вузька доріжка, обсаджена невисокими акуратно підстриженими декоративними кущами, сам будинок вікнами своїми й дверима дивився на просторе поле, засаджене якоюсь німецькою гидотою — брюквою чи турнепсом, звідки про це знати моїй чорноземній душі? — а тилом майже впритул змикався з густим лісом, де, мабуть, протікав струмок, про який казала фрау Вільтруд.

За всіма законами тактики, нам треба було вести свою атаку саме з боку того лісу, а не стовбичити отут на шосе, куди привела нас недотумкувата фрау Вільтруд. Та вже нічого не вдієш. Бо поки ми отак стояли, не знаючи, як діяти далі, від вілли вниз по доріжці прогримів «цюндап» з хирлявим мотоциклістом, у чорній шкірі за кермом, і фрау Вільтруд мало не вистрибнула з «цеппеліна», вдарила себе в груди, закричала розпачливо:

— Гюнтер! Це він, Гюнтер! Доженіть його, прошу вас! Не відпускайте його, благаю вас!

Не мали ми чого робити — ганятися за цим недолугим німецьким інженериком! Яке нам до нього діло? Дружина академіка Лисенка — це зовсім інша справа. Тут честь і гідність навіть для такого бойового офіцера, як капітан Сміян. Справді: після того, коли ти зумів переправити до себе на батьківщину надзвичайно цінного вченого-ракетника, тоді власовського полковника, а тепер додаси до них ще й дружину академіка Лисенка,— що може бути вище?

Я не вагався жодної миті. Махнув рукою, подаючи знак машині з автоматниками, зронив Попову:

— Туди!


Ми помчали до вілли, так необережно полишеної чоловіком фрау Вільтруд, налетіли на будинок з такою нагальністю, що перед нами не встигли замкнути дверей, ми з Поповим увірвалися в дім, тримаючи пістолети напоготові (проти кого, проти кого?), проскочили простору вітальню, ще якусь кімнату, спальню, щось ніби кабінет, кухню, один і другий закапелок — ніде нікого. В просторому передпокої круті сходи вели до мансарди. Я кивнув Попову, щоб пильнував тут, унизу, а сам подерся нагору. Сходи рипіли, мої чоботи тяжко гупали по них, захеканий, з шумом і шелестом з’явився я в темному просторі, ледь освітлюваному невеликим вікном у далекому скаті покрівлі і в першу мить нічого не міг побачити. Не мансарда, а звичайне горище, повне дощок і дерев’яних брусів, мабуть, заготовлених для обладнання тут кімнати, все поскладано з німецькою акуратністю, та мені від цього не легше, бо я надто незграбний і завеликий для цього лабіринту, для цієї тісної пітьми. Та все ж світло від того далекого віконця в кінці горища помогло мені запримітити якусь тінь, яка промайнула і зникла, але одразу з’явилася знов. і це вже була не тінь, а людська постать, жіноча постать, чорти його бери, і вже вона не промелькнула перед моїми досі ще напівзасліпленими очима, а летіла просто до того віконця, затуляючи його світло від мене, а коли казати точніше, то вислизаючи від мене справді, як безплотна тінь: легко, летючо, ніби аж грайливо.

— Стій! — гукнув я, вихоплюючи з кобури пістолет.— Стій — стрілятиму!

Треба було гнатися, бігти слідом, а я стояв, мов пам’ятник, і вважав, що від самого тільки мого крику хтось теж може остовпіти, забувши про святу давньопредківську істину: бери ноги на плечі й утікай.

Я ще раз по-дурному повторив свою обіцянку стріляти, хоч прекрасно розумів, що це цілковите безглуздя: стріляти в дружину академіка Лисенка. Моя повторна загроза тільки додала снаги й сприту жінці, яка вже добігла до вікна і тепер, не вагаючись жодної миті, вдарилася в нього всім тілом і, чи то відчинивши, чи просто вибивши тоненьку раму, стрибнула вниз, згинула з моїх очей.

Тільки тоді я теж кинувся туди, обстукуючись плечами й ребрами об усе оте тверде причандалля, згромаджене запасливим інженером, доскочив до вікна, в якому зникла втікачка, насилу протиснувся крізь його вузький отвір і шелеснув униз. Глянути, куди я стрибаю, в мене просто не було змоги, коли б унизу була купа каміння, я низринувся б і на неї, потрощивши свої ноги, та, на щастя, там була купа сухого колючого віття (хазяйновитий Гюнтер, щоб не пропадало добро, звалив їх тут, підстригаючи обрамлення аллеї), яке замортизувало моє падіння, але й затримало мене на якийсь час, чіпко обплутавши мої ноги.

Коли я нарешті видобувся з цієї безглуздої пастки, переді мною постав один з наших автоматників, вологодський хлопець Вася Дедюхін, кров з молоком, зріст під два метри, ноги, як колони, але не рухаються, не біжать, а вросли в пісну німецьку землю, мовби навіки.

— Товаришу капітан! Вона побігла он туди вниз.

— А ти чого ж стовбичиш? Чому не переслідуєш?

— Сержант Наумкін поставив мене тут на посту і звелів нікуди не відлучатися, товаришу капітан.

О, вологодські хлопці, кров з молоком! Та хіба тільки вологодські? Проклинаючи сліпе виконання наказів, я ринувся, мов дикий тур, униз по косогору до темної стіни лісу, до того Одентальського — чи я там знаю? — ручая, який міг би затримати мою втікачку, віддати її мені до рук, помогти заблуканій душі, капітанові ж Сміяну сповнити свій військовий обов’язок.

Хоч і видалося мені, що на всі мої шамотання я витратив безмежну кількість часу, насправді все тривало якісь миті, і вже я котився, мов величезний колобок, по схилу, а поперед мене, в полі мого зору, в межах, сказати б, досяжності летіла жінка, за якою мені довелося полювати ось уже два чи три місяці. Синій жакет, темна спідниця, світле буйне волосся, міцні ноги, молода гнучка спина — може, це зовсім не та жінка, за якою я ганяюся? Бо хіба академік Лисенко міг мати таку молоду дружину? Я не знав, скільки йому років, але здавалося мені, що всі академіки безмежно старі, мало не столітні, тоді до чого ж оця молода гнучка спина, що вихитується переді мною в згасанні осіннього німецького дня? Ну, гаразд. Академік Лисенко такий знаменитий, такий великий улюбленець товариша Сталіна, що йому могли дозволити поміняти жінку. Стару відсунути, взяти молоду. Тоді як же ця молода опинилася в Німеччині і чому вона не хоче повертатися до такого великого вченого? А повертатися вона справді не хотіла ні до академіка Лисенка, ні до всіх тих громадян, яких, тяжко хекаючи і глибоко вгрузаючи в турнепсове поле, репрезентував тут капітан Сміян власною особою.

Я трюхикав за цією тричі проклятою лахудрою і не знав, що діяти. Наздогнати її вже не міг. Надто далеко вперед вирвалася вона та й легконога, як коза. Зупинити? Але як? Стріляти по безборонній жінці — це ганьба. Гукати, наказувати зупинитися, погрожувати? Лишалася ще надія на ручай. Для військової душі водна перепона завжди заслона перед ворогом: не дає йому втекти і заважає непомітно вдарити. Але то ж для ворога, а не для такої клятущої жінки! Вона влетіла в ручай, як бомба, здіймаючи бризки, мабуть, вище голови, перескочила на той берег і зникла з-перед моїх очей в темних глибинах лісу.

— Стій! — розпачливо все-таки заволав я.— Стій! Стрілятиму!

Стріляти я міг у білий світ, як у копієчку, а не в мадам Лисенко. Струмок виявився зовсім мілкий, з твердим кам’янистим дном, я перечалапкав на той берег, протупав поміж деревами й кущами, навпростець, наосліп, по-дурному. Нарешті здогадався стати й прислухатися. Щось бігло, ламало гілля, наближалося до мене, наздоганяло — може, я її випередив? Але з кущів вискочив засапаний Дедюхін з автоматом напоготові, метнувся поглядом туди й сюди.

— Сховалася? Дозвольте сікону по кущах, товаришу капітан.

— Одставити, Дедюхін. Дай коротку чергу в повітря! Дедюхін запустив патронів на дванадцять. Я гримнув на нього:

— Ти що? Я ж сказав: коротку!

— А це я щоб душу їй у п’яти загнати.

— Тихо! Давай послухаємо.

Знову тупання і тріскотнява і знову позад нас. Цього разу — Попов з автоматниками. Попов був настроєний рішуче: прострочити ліс в усі боки — десь ми її пришиємо!

Я припинив ці нездорові розмови і звелів прочісувати ліс. «Чесати» ми могли хоч до ранку. Ліс тягнувся навсібіч не знати й на скільки кілометрів, був густий, темний навіть удень, а тут уже наповзав вечір і довкола швидко сутеніло. Звичайно ж ми нікого не знайшли та й не могли знайти, довелося скомандувати припинити пошуки. Ця жінка була справді невловима. Може, це й на краще. Бо тільки подумати: чим ти тут займаєшся, капітане Сміян? Полюєш на хлястики? Застосовуєш свій багатий фронтовий досвід, ганяючись за беззахисними людьми, які зазнали стількох мук і страждань, виходить, лише для того, щоб тепер рятуватися ще й від тебе, від свого визволителя й збавителя? Ну, так, ти звик чесно виконувати свій обов’язок. Ніколи не задумувався, що то за обов’язок,— виконував, і все. Майор Михно пробував розкрити тобі очі — ти вважав, що це ворожі розмови. і ось ця невловима молода жінка своїм упертим утіканням, небажанням дістатися до твоїх безжальних рук ще раз, уже з іншого боку, не словами, а поведінкою своєю пробує достукатися до твого приспаного сумління. Та надто неповоротке воно в тебе, тяжкий спадок цілих віків сліпої слухняності гнітить його і, ледь зворухнувшись, сумління знов западає в сплячку, а натомість пробуджується вражена гордість і розпалює в тобі праведний, як на твою гадку, гнів проти тієї жінки, що так і лишилася для тебе загадковою. Ти навіть пробуєш втішити себе, відмахнутися від неї, презирливо кривиш губи. Ну, втекла, то й що? Подумаєш, яка велика цінність для батьківщини! А може, вона зовсім не дружина академіка Лисенка, а звичайна самозванка! Прізвище в неї Лисенко, от вона й вигадала, щоб набити собі ціну. А ми купилися на таку дешеву привабу. Лисенко. Лисенків на Україні хоч греблю гати. От Чубарів — цих чи й чув хто. Здається, був тільки один Влас Якович Чубар, та й той виявився ворогом народу. Звинуватили б мене в тому, що я випустив з рук мадам Чубар,— ото справді халепа! А Лисенків і вдома — дівати нікуди...

Приблизно з такими думками я постав перед Козуріним, але висловив їх набагато стисліше:

— Все, гаплик! Більше я за цією дамочкою не ганяюся!

— Можете заспокоїтись, капітане Сміян,— втішив мене Козурін.— Одержано наказ припинити нашу роботу. Завтра ви з майором Михном відправляєтесь на збірний офіцерський пункт у місті Вальдбрьоль, я з рештою особового складу повинен прибути до Хемера, щоб підготувати звіт.

— А Попов? — розгубившись од цієї несподіваної новини, геть по-дурному спитав я.

— Попов залишається в розпорядженні англійського командування.

— У нього ж виклик до СРСР?

— Немає підтвердження.

— А моя робота в польських таборах?

— Все згортається. Наказ.

Козурін смакував слово «наказ», так ніби це він командував нашими душами й тілами, а не якісь вищі сили з Берліна чи й з самої Москви. Хай повтішається!

В мені ж зродилося все, що я вперто заганяв на саме дно серця: спогади, сни, туга, розлука. і фронтовий вірш Малишка, так часто повторюваний мною під свинцевим небом війни: «Ти ізнов мені снишся на стежці гіркої розлуки Синім лугом, ромашкою, птицею з канівських круч, Так візьми ж мою кров і візьми моє серце у руки, Тільки снами не муч і невипитим горем не муч». Невже побачу незабаром маму, Оксану, свого маленького братика Марка, якого вже й геть забув?

А тим часом треба було збиратися, хоч для військової людини це зовсім просто: став, струснувся, і вже готовий. Попов пропонував мені взяти його «цеппелін», я подякував за щедрість, але відмовився. Надто ласий шматок, перший наш генерал, якого стріну, негайно конфіскує машину. і «вандерера», мого власного трофею, я не став брати, хай бере Козурін. Ми з Гаврилом Панасовичем звалили своє манаття в старенький чотирициліндровий «мерседес» — машина досить надійна і нікому очей не дертиме. Козурін розвів плачі, що Коляда вкрав його колекцію пістолетів (виміняних за каву, звісна річ!), я відчепив од пояса свій шістнадцятизарядний шкодівський, простягнув шпендрикові:

— Бери.


— А ти ж як?

— В мене ще є «вальтер». Тримай, поки не передумав! Та мені й стріляти більше не доведеться. Мати хвора, малий брат. Пишу рапорт, увільняюся з рядів — і вчитися на агронома. За порадою майора Михна. Агрономи ж не стріляють. Стріляй уже ти, Козурін. На війні не встиг, відведи душу хоч тепер.

Козурін ухопився за пістолет обома руками.

— Ну, дякую, капітане Сміян! Ніколи не забуду!

В цьому не було сумніву. Цей курдупелик тебе ніколи не забуде. Почне з того, що сяде в Хемері під крильцем у підполковника Дураса і понаписує на всіх нас такі характеристики, що закрутить і в носі, і в печінках-селезінках. Коли ж видасться, що не досить, то просигналізує своєму дядечкові, од якого й муха не сховається. Та мене їм не вскубти. Фронт з першого дня війни, рани, ордени — що мені Козурін, що мені всі тилові генерали-адмірали? А ось з Гаврилом Панасовичем — тяжче.

— Ви хоч Козуріну нічого такого, як ото мені? — спитав я Михна, коли ми вже їхали до Ельби.

Він довго не відповідав, обізвався, коли я вже, й забув про своє запитання:

— Переконання не розсортовуються, як кременчуцька махорка: оці для Сміяна, а ці для Козуріна, а оці ще для когось. Переконання мають єдину ознаку: або вони є, або їх немає.

— Та невже ж ви могли говорити Козуріну те саме, що й мені?

— Не пам’ятаю точно. Говориться завжди як? При нагоді. Коли випадала нагода, міг щось і сказати проти шерсті.

— А цей же гад нічого не забуває! Оце десь зараз сидить і строчить характеристики. Наше щастя, що ми його випередимо. Поки він там понашкрябуе та поки пустить свою отруту слідом за нами, вже ми будемо вдома і чхатимемо на нього з високої церкви.

— Ось тут ти помиляєшся, капітане,— зітхнув Гаврило Панасович,— і помиляєшся глибоко. Належні папери в нашій державі літають, як сталінська авіація: найвище, найдалі, найшвидше. Коли ж папір запізнюється, тоді вступає в дію принцип: не папір жде чоловіка, а чоловік повинен ждати паперу.

— Перебільшуєте, Гавриле Панасовичу,— заспокоїв я його,— перебільшуєте. Та й що нам тепер папери якісь, коли Німеччина зостається за плечима, а попереду — своя земля, свої люди!

Чомусь я вважав, ніби Німеччина тільки по цей бік Ельби, а ось перескочимо річку — і чи й було в твоєму житті все оте, що лишається позаду: безнадійні руйновища великих міст і чепурний затишок маленьких прирейнських містечок, залізні колони американських машин на автострадах і примарливі постаті німців-велосипедистів на узбіччях, солдатські дансінги, повні відгодованих переможців, і худі німкені з голодними дітьми на залізничних станціях, а над усім цим: ешелони, ешелони, ешелони з радянськими людьми, вчорашніми в’язнями, вчорашніми рабами, вчорашніми кандидатами в смертники, радість, і сум, і тривога, і допитливі погляди, що летять до тебе, мов до господа бога: а що, а як, а чи правда?

Чи я знав що-небудь? Виконував наказ, здійснював місію, виправдовував довір’я, дотримувався вірності. Все так, усе правда, ні підозр, ні вагань, ні сумнівів. Тільки в цьому запорука успішного завершення тих завдань, що покладені на тебе партією і народом. Бо що таке життя, як не перескоки від завдання до завдання. Ніби уроки в школі. Мов короткі перебіжки наскрізь прострілюваною ворогом місцевістю. Короткий кидок, залягання, кілька пострілів по ворожих вогневих точках, знов короткий кидок, знов залягання, прицільно по ворогові, без жалю, без пощади, на знищення. і хоч по тобі б’ють так само жорстоко, хоч мчиш ти під немилосердним залізним вогнем, та ніколи й ніде не почуваєшся вільнішим і розкованішим, ніж тут, і немає кращого підтвердження, здавалося б, безглуздої істини з набридливих політзанять: «Свобода — це усвідомлена необхідність».

Може, оце й тепер з таким радісним піднесенням полишав я ту Німеччину, де був, здається, вперше за все своє недовге життя майже не пригнічуваний тягарем щоденних обов’язків, де зазнав свободи, яка грає в піжмурки з необхідністю, де, навіть маючи начальниками таких підленьких людців, як Козурін і Дурас, все ж почувався, як у тій приказці: сам собі пан, сам собі свиня. Чому ж я рвався звідти, чому готовий був заплакати, побачивши на «нашому» березі Ельби незграбних солдатиків у брудних фронтових шинелях, і мало не кинувся обіймати тих солдатиків з контрольного пункту в Хельмштедті? Рідні лиця, рідна мова, навіть ота фронтова запацьореність рідна (хоч за півроку після Перемоги вже можна було б переобмундирувати солдат бодай тут, на межі двох світів!) — що може бути дорожчого для тебе? Навіть несвобода, коли вона своя, рідна, незміримо привабливіша за чужу свободу.

На машину іноземної марки автоматники налетіли досить дружно, але, побачивши двох радянських офіцерів, так само дружно відкозиряли і відступили.

— Начальство де? — спитав я, виходячи з машини.

Мені показали одне з казенних будувань, досить вдало втулених між шосе й залізничною станцією — ідеальне місце для контрольно-пропускного пункту, де тепер володарював бог і цар узбережжя майор Костюнін. Про це теж мені повідомлено не без гордості: мовляв, ти, хоч і з Європ прибуваєш, але невелике цабе, всього лиш капітан, а в нас майор. Для моєї гідності це теж було досить приємно: відрапортувати про своє прибуття на батьківщину не якомусь сопливому Козуріну, а фронтовому офіцерові, старшому за званням. Чому я вирішив, що начальник контрольного пункту фронтовик? Та хочби тому, що його солдати й досі носили фронтові шинелі. Ніколи не забуду, як отут, вже біля Ельби, одна гарненька німкеня, приахкуючи від захвату, що його не могла приховати, споглядаючи наших руських ведмедів, із стражданням у голосі допитувалася в мене: «Aber warum so schmutzig!»— «Але чому такі брудні!». Я пояснив популярно: а тому, мила фроляйн, що вони в цих шинелях, в оцьому обмундируванні проповзли під фашистським вогнем од Сталінграда до Берліна. Проповзли і перемогли! Ось так, моя люба фроляйн і всі інші, хто цим цікавиться!

Звідки мені було знати, що майор Костюнін, до якого я оце йшов, належить зовсім не до нашого фронтового братства, а саме до козуріних, до присланих на готовеньке і тому байдужих до всіх тих, чиєю кров’ю здобута Перемога.

Охорона тут була на рівні якнайвищому. Документи мої читали й перечитували на мосту, на березі, біля входу до штабу контрольного пункту знов стовбичило два вартових, на яких ні мій хвацький вигляд, ні капітанські погони не справляли ніякого враження.

— Займемося вивченням документів? — пожартував я. Але тут, мов чортик з кишені, вискочив звідкись ловкенький старшина і виставив переді мною повернену догори ретельно вимиту білу долоньку. Ач, яке чепурне! А може, так і треба тут, на межі двох світів, бо хоч на тім боці й союзнички, та капіталізм залишається капіталізмом, а ми своїх соціалістичних принципів на їхню сочевичну юшечку не зміняємо. Я мовчки поклав на контрольну долоньку своє посвідчення і став дивитися, що буде далі. Старшинка перевернув документ так і сяк, глянув на фотографію, тоді на мене, прискалив око, схилив голову на праве плече і подивився на мене косяка, одним словом, розтягував гуму на всю довжину і все це тільки для того, щоб, зітхнувши, повернути мені посвідчення і голосочком Козуріна процвірінькати:

— Товариш майор не може вас прийняти. Здайте машину і слідуйте до Магдебурга.

— Що, що? — перепитав я.— Що здати? Може, ще й штани тут у вас скинути і марширувати в глибину території голяка? Ти з ким розмовляєш, так тебе і розтак, тиловий ханурику? Де це твій майор-розмайор? Хочете, щоб я пустив димом усю вашу смердючу контору? Он там у машині сидить майор Михно з панцер-фаустом, пальцем йому кивну — і пошле він вас усіх до ангелів і архангелів, хоч таких, як ти, старшина, треба б топити в станційних нужниках. Бачив ти коли-небудь нужник на фронтових станціях? Та кого я питаю!

Справді: кого питав? Кітель у старшинки щойно з цейхгаузу, ґудзики сяють, канти цвітуть первозданною блакиттю, зате простір, призначений для належного розташування бойових нагород, зяє такою безнадійною порожнечею, що від неї здригнулася б неминуче і найтвердіша душа. Та тільки не душа цього старшинки!

— Я виконую наказ товариша майора і попрошу вас!..— спесиво задер голову старшинка.

— Виконуй далі,— добродушно порадив я йому і, легко відгорнувши мізерного служаку, відчинив двері до штабу. Вартові заклацали затворами, старшинка щось вигукнув погрозливе, але все те я вже поминув і проминув, я рвався сліпо вперед, я кипів таким обуренням і такою ненавистю, перед якими навіть вигаданий мною панцер-фауст у руках у Гаврила Панасовича видавався б дитячою іграшкою.

І на кого ж я натрапив у своїй роз’юшеності? Кого першого зустрів у цих нікчемних лабіринтах контрольної влади? Коли б трапилася там цариця Катерина, яка зруйнувала колись Запорозьку Січ, гоголівська панночка, що призвела до загибелі нещасного бурсака Хому Брута, або навіть полум’яна революціонерка Роза Люксембург, іменем якої названо вулиці буквально всіх міст Радянського Союзу,— то й тоді я б не сторопів так, як нині, коли на мене, щойно я переступив поріг просторого штабного приміщення, пішла груди в груди молода висока жінка. Гнучка і гожа, з чорних очей так і вистрибують цілі оберемки чортів, з-під коротенької рожевої комбінації вистромлюються ноги, на яких могла б утриматися добра половина світу (не прогресивного, ні, ні!), ніжні плечі грубо обіймає офіцерський кітель з майорськими погонами, який нахабно тре своїм цупким сукном високі дівочі перса, і рожевий шовк комбінації перед цим сукном безсилий, бо це німецький дерев’яний шовк, підробка, ерзац, як підробкою слід було вважати все в оцій жінці: погляд, голос, усмішку, рухи, всю поведінку.

Бо це була моя знайома з Бергіш-Гладбаху Зоя, племінниця особистого ад’ютанта генерала Власова.

А я оберігав її чистоту від підлого Козуріна! «Она безгрешных сновидений тебе на ложе не пошлет». Яка марнота!

— Що ж це ви, Зою, в такому розтерзаному вигляді? — не втерпів я від докору.

— Вночі тут у нас був невеличкий сабантуй, от і заспали,— пояснила вона, позіхаючи.

— Бачу, ти не розгубилася: не заарканила капітана — хапонула майора.

— А що — завидки беруть? Хочете, капітане, поясню, чим відрізняється жінка від лисиці?

— Чи не один чорт!

— А от і ні. У жінки та перевага, що вона може вибирати мисливця, який її уб’є, а лисицю вбивають без вибору.

— Ну, ти, бачу, вибирати навчилася.

— Війна навчила.

— Хіба ти була на війні?

— А де ж я була? Дядечко мій теж вважав, що на війні тільки він, а ми — ніби пил од його чобіт.

— Ти мене з своїм христопродавцем-дядечком не зрівнюй. Де його поділи?

— Відтарабанили кудись у тил. Пообіцяли мінімум десять років.

— Хто ж це такий тут добрий — обіцяти карателеві всього десять років? Може, твій майор?

— А ось ви його й спитайте самого! — кивнула Зоя на присадкуватого лисого чоловіка, що з кректанням виповз із сусідньої кімнати, чухаючи крізь трикутний виріз у спідній армійській сорочці руді волохаті груди.

— В чім справа? — прохрипів цей майор, що мав звичай носити свої погони на плечах ППЖ.— Хто такий?

— Це той капітан, що затримав нас там,— махнула собі рукою за спину Зоя.

— А-а, ловець мікробів? Вітаю і поздоровляю! З чим припожалував?

— Вертаюся після виконання урядового завдання. Щойно довідався, що один мій клієнт побував тут, ну і — цілком природно — зацікавився.

— Зою,— полупав сонними очима майор,— поясни капітанові.

— Роз’яснення вже одержано. В червні я послав сюди дуже цікавого німецького підданого. Обіцяли мені, що його ждатиме тут літак.

— В червні мене тут не було. В червні я, капітане, був знаєш де? Нічого ти не знаєш, мілко плаваєш. Зою, скільки тобі казати, щоб не брала мого кітеля!

Він посунув на дівчину, карячконогий, майже на цілу голову нижчий од неї, простягнув руку, щоб зірвати в неї з плечей свій кітель з самотньою, як у Козуріна, медалькою над лівою кишенею, зате з широкими золотими погонами, увінчаними майорською зіркою. Зоя відсахнулася, майорова рука безсило звалилася вниз.

— Я там до останнього дня ганявся за дружиною самого академіка Лисенка,— щосили намагаючись говорити спокійно, не відставав я від майора,— запевняли мене, що її, як і отого важливого німця, ждатиме тут літак, щоб негайно на Москву. Був літак?

— Літак? Де? — майор лише тепер, здається, починав розуміти сенс моїх слів.

— Тут, на аеродромі. Є у вас аеродром?

— У нас, тут? — майор подивився на мене з відвертою зневагою.— Який аеродром? Хіба що на моїй лисині? Що ти мені морочиш голову, капітане? Ти як сюди попав?

Я показав йому в вікно на свій «мерседесик», розкарячений, як і сам майор.

— Машиною? Машину здати!

— А це мій трофей.

— Однаково. Не положено. Капітанові не положено.

— У мене в машині майор сидить.

— Що за майор? Чому не з’явився сюди?

— Я старший — я і з’явився.

— Ну, тоді ясно, який це майор. Усі СМЕРШі плачуть за твоїм майором.

— Він працював з нами.

— Хоч з самим генералом Ейзенхауером! Та мені чхати. Не хочеш залишати машину — відберуть в Магдебурзі.

— Я прямо на Потсдам.

— Значить заберуть у Потсдамі. і машину, і твого майора. Зойко, віддай кітель!

Я для ввічливості мовчки козирнув і лишив тих двох вирішувати проблему майорського кітеля. В машину всовувався якось незвично тяжко, аж Гаврило Панасович занепокоївся:

— Що з тобою?

— Та нічого особливого. Просто відчув, що ми вже вдома.

— Я теж відчув. Ніби й далеко ще від дому, а вже в повітрі щось таке квилить-проквиляє...

— Ну, Гавриле Панасовичу, ну що ви ото? Квилить, проквиляє... Просто — п’яний майор, варнякання якого ви не могли чути.

— Так я ж і не казав, що чую. Мені не чулося, а вчувалося...

Вчувалося, а краще б — передчувалося.

В Потсдамі нас ніхто не ждав, взагалі там не ждали нікого, всі прилаштувалися так вдало й вигідно, що негайно привели в дію хитромудрі механізми тилової спихотехніки: Іван киває на Петра, моя хата скраю, я нічого не знаю. Довелося метнутися до Берліна, тоді назад, тоді знову до тих куп цегли й каміння, що звалися колись столицею Німеччини. і в цій їзді, в писанні рапортів, пояснень, клопотань я несподівано загубив майора Михна. Точніше кажучи, не загубив, а втратив.

Може, почалося з мене самого? Починаючи з тих квітневих днів, коли мене висмикнуто з майже рідного фронтового оточення і пересунено, мов маленького пішака, на величезній шахівниці війни, пересунено і засунено, так от, починаючи з того часу, я став помічати, як поволі обсипаються з мене не тільки обов’язки, але й права, заслуги, розтрушується, ніби сіно з полудрабків, усе набуте мною кров’ю і потом за всі роки війни, і я повертаюся в первісний стан з порожніми руками. Порожні руки ще не біда, а коли й душа порожня? Чим вона заповнювалася всі ці страшні роки? Твердістю, мужністю, виконавством, клопотами, владою. Дійти від командира кулеметного взводу до начальника штабу стрілецького полку, маючи на плечах капітанські погони, займати, власне, полковницьку посаду? Не так і погано, капітане Сміян, зовсім непогано. Та ось уже в тебе немає полку і немає нічого, крім капітанських погонів на плечах і орденів на грудях, ось уже командуєш не ти, а командують тобою, і хто ж? Паршивий лейтенантик, тилове щеня, генеральський родич? Дика несправедливість оця трохи врівноважувалася незвичним відчуттям свободи і власної самоцінності в чужому зачаєному світі, а там ще дарунок долі — Оксана, і я знову жив, був сам собою, і душа моя росла, мов буйне дерево.

Повертався додому, серце рвалося від нетерплячки, а дорога виявилася далека, і ще довго розлунюватимуться в мені тужним стогоном Малишкові слова про Україну. Перед недосяжною Україною я зненацька відчув себе маленьким хлопчиком, безрадною дитиною, в якої віднято батька, а тут був ще безраднішим перед тупою машиною, яка могла більш-менш справно функціонувати під час війни, а тепер тільки гарчала своїми сталевими трибками і нещадно перемелювала всіх, хто мав нещастя або необачність потрапити між ті трибки.

Кілька днів бився я з інтендантами й штабістами, щоб здобути для нас з майором Михном якийсь притулок. Врешті нас поселили в розкішній казармі, що призначалася колись для гвардійців самого короля Пруссії чи там когось із курфюрстів. Але як поселили? Мені — окрему кімнату, а Гаврила Панасовича в зал, де вже наші рідні двоповерхові коєчки і сорок чи й шістдесят тимчасових постояльців. З криком і грюканням кулаком я все ж домігся, щоб Гаврило Панасович жив у моїй кімнаті.

Тоді вкрали нашу машину. Увечері ще стояла серед інших трофейних тарантасів на казарменім плацу, вранці не стало. Шукай вітра в полі. Держава дбала не про нас. До Берліна я тепер добирався на випадкових «студебеккерах», своя фронтова братва охоче підвозила бойового капітана. Моя справа десь там ніби блукала між штабними столами й столиками, майором Михном ніхто не цікавився. Гаврило Панасович лежав, задерши ноги на бильце гренадерського ліжка, і докінчував запаси американських сигарет, привезених з собою «звідти».

А одного прекрасного вечора, як пишуть у книжках, я не застав Гаврила Панасовича в кімнаті, не було його ніде і в казармі, зникли і два його чорні шкіряні чемодани, ні сліду, ні духу від чоловіка. Перед тим майора вже викликали до СМЕРШу, але нічого тривожного, старший лейтенант-смершівець доволі ввічливо розпитав Гаврила Панасовича про все, що з ним сталося за війну, не лаявся, не погрожував, ще й пригостив міцним солодким чаєм. Мене в берлінських штабах приймали далеко не так привітно і ганяли між інстанціями, як солоного зайця. Але ось я цілий і неушкоджений і повноправно займаю собі гренадерську кімнату, а Гаврила Панасовича нема й, мабуть, не буде.

Вранці я пішов шукати СМЕРШ. Ці не питали, де їм розташовуватися, зайняли розкішний особняк з садом, басейном, розмальованими альтанками і павільйончиками. Говорити зі мною тут не дуже рвалися, тільки завдяки своїй чорноземній упертості зміг я довідатися, що справи офіцерів-полонених «звідти» веде старший лейтенант Пивоваров, а вже тоді розшукав і самого Пивоварова, який набирався снаги для доблесного виконання високих завдань, сидячи в саду над басейном, дно якого було викладене барвистою мозаїкою, і ганяв у воді прутиком.

Я представився, повідомив, що працював разом з майором Михном і прибув сюди теж разом з ним, тобто якоюсь мірою відповідаю за нього, і ось майор Михно зник.

Пивоваров мовчки ганяв своїх рибок. Грубий мужлан, кістляві руки, червона загрубіла шкіра, робітничо-селянське походження так і пре, а бач — аристократичні забаганки! Я покашляв, нагадуючи про себе.

— То що ви хотіли, капітане? — нарешті обізвався старший лейтенант.

— Довідатися, де майор Михно.

Смершівець знову взявся за своїх рибок. Згодом, як найвищу милість, повідомив:

— Там, де треба.

— А точніше? Я повинен знати.

— А я не зобов’язаний відповідати!

Пивоваров кинув прутик, підвівся, обтер руки, глянув на мене риб’ячими очима.

— Вам ясно, капітане?

Тільки тоді я збагнув, який з мене бевзь. Знайшов, кого питати та й як питати! Все на світі потребує відповідної обстановки і належного оформлення. Істина така проста, що я аж засміявся від її усвідомлення. Смершівець подивився на мене ледь стривожено. Перед ним, мабуть, не сміявся ніхто, і мій сміх викликав у його темній душі щось схоже на розгубленість.

— Не бачу причин для сміху,— похмуро проронив він.

— Та тут справа ось у чому, старшой,— переходячи на панібратський тон, взявся я пояснювати,— вся справа навіть не в майорі Михно, а в коньякові.

— В коньякові? Про що ви, капітане?

— Ну, такий собі двадцяти літровий бутиль, обплетений лозою, повен добрячого коньяку. Ми його везли з самого Рейна. Бутиль на двох, все збиралися випити, як тільки станемо на радянську землю, а тепер що ж виходить? Майора нема, а бутиль є. Не везти ж мені його далі самому. От я й подумав... Одним словом, старшой, дозволь запросити тебе на рейнський коньяк.

— Ви помиляєтесь, капітане. Я не п’ю.

— При виконанні — хто ж п’є? А після?

— Весь наш час належить обов’язкові без остачі.

— Ну, а все ж якесь віконце іноді може утворитися? Не віконце, а хоч невеличка кватирка. Присісти хоч на хвилинку, згадати бойових друзів, «где же вы теперь, друзья-однополчане»... Ну, старшой!

Атака була така несподівана, що смершівець ніяк не міг вирішити, як йому повестися. Поки ж він вагався, я наступав.

— Так я жду, старшой. Знайти мене легко, ти ж знаєш. Там, де жив майор Михно. Заскоч, трохи посидимо. Коньячок — не пошкодуєш, що попробував. А нагоди такої може й не бути більше. Ну, старшой!

— Не можу обіцяти, і взагалі...

— Без обіцянок,— заспокоїв я його,— ми люди свої, можна й без обіцянок!

А сам уже знав: прийде, не пропустить нагоди, скористається випадком, бо ще не бачив світ такого хай і найвірнішого слуги вітчизни, що відмовився б випити надурняк. Та ще іноземного коньяку.

Пивоваров пив, як гусак. Пийте, люди, горілочку, а ви, гуси,— воду. Не закусював (не спокушали його й щедро викладені мною заморські консерви), смалив цигарку за цигаркою, мовчки підносив кухлик, перекидав його в рот.

Не знаю, чи були тут у королівських гренадерів кришталі та фарфори, нам зосталися тільки малювання та ліплення на стелях і на стінах: мортири, аркебузи, купи ядер, широкі палаші, колісниці й кінські зади широкі, як піч,— і під цими декораціями навіки втраченої величі бенкетували два переможці великої війни, далекі від пишнот, вишуканості й витребеньок: на розстеленій газетці з фронтовими алюмінієвими кухликами і так само алюмінієвими знаряддями типу «ложка-виделка», видобутими з-за халяви. Пивоваров, хоч уже цілих півроку розлягався в королівських віллах, не забув про своє робітниче походження, не розманіжився душею, не став вередувати, побачивши мізерне моє начиння, він сповідував твердий принцип: важливо, не з чого пити, а що пити.

— Ти таки справді з пивоварів,— не стерпів я,— п’єш, наче пробу береш.

— Я з робітників-металістів. Київський «Арсенал». Чув? Предки мої там від заснування. Од Петра Першого.

— А ти ж як з арсенальців у смершівці?

— В тридцять восьмому від комсомолу рекомендували в органи. Органи ж, сам знаєш, капітане, велика сила.

— З тридцять восьмого, а дослужився тільки до старлейта?

— А це, вважай, дорівнює загальновійськовому підполковнику.

— Виходить, не ти мені, а я тобі повинен козиряти?

— Виходить.

— Ну, гаразд, я вже тобі покозиряю. А ти скажи мені, куди заховав майора Михно.

— Ніхто його не ховав.

— Тоді де ж він?

— Сказано: там, де треба. На спецперевірці.

— Мало він у концтаборах спецперевірявся?

— Не твій клопіт. Треба буде тебе перевірити — теж перевірять, можеш бути певен.

— Про себе я б не питав. Про себе завжди все знаєш сам. А от що з моїм Гаврилом Панасовичем — це питаннячко. Куди ви його поділи?

— Ми ним не займалися. У нас тільки фільтраційні функції. Кожен, хто з’являється до нас, повідомляє, хто він і що. Може назватися хоч і римським папою або маршалом авіації. Це безплатно. Ми слухаємо, складаємо відповідний папір і відправляємо його куди треба. Офіцера — до офіцерського пересильного табору, рядового — до табору для рядових. А вже звідти — на Батьківщину.

— і все? Тоді скажи: куди ти відправив майора Михна, чий коньяк оце п’єш?

Пивоваров довго придивлявся до мене, мабуть, напружено вишукуючи в своєму одурілому від алкоголю мозку інформацію про те, хто ж це такий стовбичить перед ним. Тоді погрозливо поводив у мене перед обличчям оцупкуватим червоним пальцем, поплям-кав губами:

— А це ще треба розібратися: чи він Михно чи Махно.

— Ти що — п’яний чи одурілий від народження! — вигукнув я.

— До твого відома, кап... капітане, п’яним я не буваю ніколи.

— А коли не п’яний, то скажи: куди ти запроторив майора Михна?

— Це, звичайно, таємниця, але можу сказати. Тобі можу. Ти ж наш чоловік. Наш же?

— Питаєш!

— Офіцерів ми всіх — до Франкфурта-на-Одері. Там табір тисяч на п’ятдесят. Може, й на сто. Було дуже багато, тепер менше. Потік вичерпується.

— Я його там знайду, як поїду?

— Не раджу туди їхати. Можуть бути неприємності. Та й не застанеш ти там свого майора. Вже він тю-тю! Франкфурт — пересилка. Перший етап. Наступний — батьківщина.

— Добра мені батьківщина! Куди ж там його?

— Деталі. Рядових — на відбудову Сталінграда, на шахти Донбасу і Воркути. Офіцерів од нас — у Першу Горьківську гвардійську дивізію. Але це тільки так називається.- Насправді — спецтабір для перевірки. В лісах під Великими Луками.

— А звідти?

— Кому як. Кого випустять, а хто й загримить. Як у кого на роду написано. А також: що про нього скажуть органи.

Він так допік мене своїми органами, що я розізлився і виклав йому всі свої рейнські пригоди, принагідно зробивши їхнім учасником і майора Михна: і про ракетного конструктора, і про ад’ютанта генерала Власова, і про дружину академіка Лисенка. А чим міг похвалитися цей примітивний смершівець? Нікчемними зрадниками і дрібненькими шпигунами? Пивоваров довго думав, надимався, червонів, але, мабуть, нічого путнього вигадати не міг, тільки й похвалився:

— Ми відповідали за безпеку при проведенні Потсдамської конференції.

— Здивував! Це ж ваша служба.

— Для товариша Сталіна і його супроводу відібрано було 62 особняки — спробуй усе це відповідно забезпечити.

— Не ти ж сам це робив? Скільки тут таких гавриків, як ти, свинячу тушонку їло?

— Ти як зі мною розмовляєш? — п’яно вигукнув Пивоваров.

— А хто ти для мене? Знаєш, які в мене повноваження? Тобі й не снилося.

До такого нахабства Пивоваров, мабуть, не звик, тому негайно змінив тактику і запропонував майже по-дружньому:

— Хочеш, покажу особняк, де жив товариш Сталін? Не зблизька — здалеку, бо там можуть затримати. Але здалеку показати можу. Хочеш? Але спершу давай ще вип’ємо.

Ми пили так довго, що до особняка вже не добралися.

А назавтра Пивоваров не те що не захотів розмовляти за мною, а взагалі не впізнавав мене, як мільйонер безробітного в фільмі Чапліна. Як писав Шевченко: кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями. Не буде баба дівкою, і яке ж фронтове братерство з смершівцями! Я зрозумів, що втратив майора Михна, може, й назавжди. Хіба що вціліє він ще раз, воскресне з мертвих і подасть голос, обізветься. Чи ж обізвешся, Гавриле Панасовичу?

* * *

Малий брат мій Марко не мав тоді ще й десяти років, то ж не міг я всього цього розповісти йому, щоб не скаламучувати дитячий розум.



* * *

Додому я добирався в лютому сорок шостого. З війни вернулися вже мільйони бійців, а ешелони й досі були напхані по саму зав’язку і на перони виходили дівчата й жінки в надії зустріти своїх рідних, ждучи чуда навіть для тих, на кого вже давно за сільською божницею лежала згорнута вчетверо «похоронка». Ешелони були такі переповнені, що, роблячи пересадку в Орші, я насилу зумів втулитися в вагон матері й дитини, де, ясна річ, не було жодної матері, самі лише дорослі діти, рядові й офіцери, цілі й з ледь загоєними ранами, але всі щасливі, добрі й щедрі, і коли по вузькому проходу, спотикаючись об ноги в керзових, юхтових чоботях, в ботинках з обмотками, в гіпсових бандажах, пройшов молодий сліпий інвалід і, розтягуючи барвисті міхи трофейного акордеона, заспівав «В лесу прифронтовом», всі потягнулися до нього, загукали:

— Стривай, браток! Візьми ж хоч щось за пісню! Така ж пісня, браток!

Але інвалід пройшов вагон, не зупиняючись, доспівав вальс уже біля дверей, тоді оголосив:

— Текст вальсу мається в мене віддрукований. Хто хоче придбати,— будь ласка.

І став роздавати лопотючі аркушики цигаркового паперу з текстом вальсу, а в шапку йому летіли червоні тридцятки то по одній, то й цілим жужмом, мовчки і з примовляннями:

— Бери, браток. Спасибі за пісню. Бери — не жалко. Очей же не купиш ні за які гроші.

В Бахмачі знов треба було пересідати на поїзд до Кременчука. Була зима й не зима, віяло вже теплими передвесняними вітрами з півдня, чорноземи пішли в розтопи, я чомусь вважав, що на Чернігівщині чорноземів і немає, самий пісок, а тут, у Бахмачі, стояла така багнюка, що в ній втонула б ціла танкова армія. Але ж було ради чого пробрьохатися крізь ту багнюку, бо ось тут, біля самих колій, вирує справжній український базар з майже довоєнним достатком: ковбаси, ряжанка в риночках, кендюх і сало, молоко в глечиках, сметана в стоянцях, крутобокі яблука, золота цибуля, солоні огірочки ніжинські, квашена капуста і помідори, сивий самогон у пляшках, заткнутих кукурудзяними качанами, пишні разки калини, і мова, рідна мова, прекрасна й ласкава, як добрі лиця жінок, одягнених незграбно й убого, в ватяних темних куфайках і чорних «плисках», закутаних у товсті сукняні хустки, на ногах — самошйвні валянки і склеєні з трофейних автомобільних камер галоші — чуні, війна, руїна і ворожа зла воля і сила криком кричать з кожної жіночої постаті, та все ж безсилі перед незбагненним чаром цих чудотворних лиць, цих святих очей і небесних голосів, що пролунали мені на зимовій станції Бахмач тисяча дев’ятсот сорок шостого року райською музикою безсмертя мого народу.

Мамо рідна! Повертаюся до тебе не блудним сином, залитим слізьми каяття, а доблесним переможцем, в хвалі й у славі. Оксанонько! Чи ждеш мене, чи виглядаєш? Як ми вчили колись у школі: «Коли потяг у даль загуркоче...» А тепер уже не загуркоче, а при-гуркоче...

Поїзд ніс мене на південь, ближче й ближче до дому, вагони знов переповнені демобілізованими, вільними, як птахи небесні, людьми, веселий гамір, співи, спогади, а в мене горіла душа, і в голові безладна мішанина віршів з шкільних підручників, бадьорих фронтових пісень і тих мовби й неіснуючих, але сущих відчаєних наспівів, які принесло в безнадійному сорок другому до моєї роти поповнення з колимських таборів: «Далеко, край Охотского моря, где кончается Дальний Восток, я тружусь без нужды и без горя, строю новйй стране городок. Когда кончится срок приговора, в путь далекий я сразу пущусь. И на поезде в мягком вагоне я к тебе, дорогая, примчусь».

Не доходили м’які вагони до мого села. Та коли б і доходили, то не став би я їх ждати, бо стрибав у перший-ліпший, аби тільки їхати, аби котилося, аби ближче й ближче до дому. Солдат не перебирає. Немає поїзда — перевалюйся через борт попутної «полуторки», а там прилаштовуйся на колгоспну підводу, запряжену парою кінських скелетів, вибракуваних полковим ветеринаром наших наступаючих частин і щедро подарованих селянам «для зміцнення колгоспного ладу».

До мого села — ні залізниці, ні шосе, ні путящої дороги. Від степу темним валом нависають над селом розбагнені мало не до центру землі чорноземи, а з-за плавень холодно дихає Дніпро, який щороку заливає весняними водами всі нижні вулиці. Здавалося б: ось місце, яке могла б поминути війна. Ох, не поминула, не обійшла! Я написав мамі з Берліна і одержав відповідь. Мама писала: «Живемо в землі». Я нічого не розумів. Могла б пояснити хіба що Оксана, але з нею щось діялося ще загадковіше, ніж оті мамині слова. Я писав Оксані щотижня, а від неї — жодного слова. Не доходили мої листи?

Тільки тоді, коли моя підвода перевалила через гору Кучерявого, я збагнув страшне значення загадкових маминих слів «Живемо в землі».

Моє рідне село зникло. Не існував більше той прекрасний, неповторний світ, який жив у моїй душі всі ці роки, щез той маленький материк мого дитинства і моєї юності, який здавався колись мені безмежним, хоч і обмежувався з одного боку озером Круглим і Сосною (так звали ми великий сосновий бір), а з другого — Миронишиним озером і Дубиною (тобто старезною дібровою). Не було ні сосен, ні дубів, ні сотень білих хат, з безладною гармонійністю розсипаних по розлогій долині, ні кучерявих садків, які, навіть безлисті серед зими, завжди вражали таємничою поплутаністю свого віття. Село мовби провалилося крізь землю, і люди, які жили в ньому (коли тут взагалі хоч хтось залишився живий), теж пішли під землю, щоб жити тепер там і вже звідти далі робити те, що робили вони століття цілі й тисячоліття, всю свою історію: годувати світ хлібом.

Розбомблене, спалене, розутюжене танками? Але хочби ж чорні димарі стирчали над погорільщиною, хочби поодинокі мертві дерева підпирали мертве небо над мертвою землею, лишаючи для людей хоч якийсь простір між ними. Ніде нічого. Тільки три хати в різних кінцях долини — одна під старою, колись червоною бляхою, дві під сірою черепицею, та від того ще тяжче на душі, ще безнадійніше.

В липні сорок першого, відступаючи, ми палили перестиглі пшениці (щоб не дісталося ворогові!), і тоді горіли малі й великі села разом з хлібами, горіли мовчки, безіменно, без скарг, бо так було треба, такий був наказ товариша Сталіна. В сорок другому і в сорок третьому бачив я десятки спалених фашистами російських сіл (всуціль дерев’яні, вони й звалися «деревнями»), знов безіменно-мовчазних, бо на скарги й болі не було часу, ми квапилися, ми нетерпеливилися, ми горіли тільки одним пориванням, тільки одним покликом, тільки одними словами: «Вперед на запад! Даешь Берлин!».

Вся Європа стогнала над двома знищеними її селами: чеським Лідіце і французьким Орадуром. А в нас спалено разом з людьми сотні й тисячі сіл, і Європа мовчала, ми мовчали теж.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   62

Схожі:

Тисячолітній миколай iconМиколай Коперник



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка