Тисячолітній миколай



Сторінка30/62
Дата конвертації17.04.2017
Розмір9.82 Mb.
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   62

— Старший лейтенант Полубара?— не вітаючись, запитав я ще від дверей.

— Ну? Чим можу? — слова ледь перепихаються через губу, голос жирний, зневажливий.

— Зараз ми все вияснимо й уточнимо.

Я пройшов до столу, взяв стілець, сів навпроти Полубари, розстебнув шинелю. Хай цей гад побачить мої ордени. Та я забув, що на цих людей ніякі заслуги не діють. Булькаті очі дивилися на мене так само безвиразно, як і тоді, коли я стояв біля порогу застебнутий на всі ґудзики. Може, з цим типом і розмовляти треба було стоячи? Але ж мої ноги! Вони були, мов дерев’яні. Я постукав чобіт об чобіт, тоді поліз до кишені галіфе, і тільки цей мій порух примусив Полубару сіпнутися, і в булькатих очах промайнула тінь перестороги.

— Тут не курять!—поспішливо заявив він.

— А я не за портсигаром. Я за оцією штукою!

І я спокійно виклав перед Полубарою пістолет. В господаря кабінету повільно, майже непомітно повело праву руку до шухляди столу, але я був насторожі.

— Сидіти спокійно! — порадив я Полубарі.— Я кінчав кулеметне училище. Ще до війни. Тобто: військова освіта справжня. Забув представитись. Моє прізвище Сміян. Капітан Сміян. З Зашматкіаки. Відомо про такий населений пункт? Відомо. і мені все відомо. Підемо далі. Дивися сюди, слуга вітчизни. Сидячи в тилу, ти такої штуки, мабуть, не бачив. У вас у всіх що? Наган або «ТТ». Тому пояснюю. Це пістолет «вальтер». Абсолютно безвідмовний. В ста випадках зі ста, коли натискаєш на спуск, пістолет стріляє. Калібр звичайний, 6,35, однак куля легко пробиває такі, як оце тут, двері, про твій лоб казати годі.

На мій подив, Полубара не розгубився, не злякався, не змінив пози. Так само, ледь перепихаючи слова через жирні губи, повідомив спокійно:

— Незаконне зберігання зброї. Від трьох років і до найвищої міри. Плюс погрози працівникові органів.

— Щодо органів—можу проінформувати. З травня сорок п’ятого по січень сорок шостого виконував особливе завдання на території Західної Німеччини. Під командою комісара держбезпеки Козуріна. Далі. Пістолет іменний. Ось тут відповідна гравіровка. Звичайно є також документ, підписаний генерал-лейтенантом Телєгіним, членом Військової Ради у маршала Жукова. Запитання будуть?

— Тут командують не генерали,—нахабно заявив булькатий,— тут командуємо ми.

Генерали все ж на нього подіяли, інакше він би промовчав і не костричився, як горобець у попелі. Не мало значення, що з Козуріним я прибрехав: дядько його ні сном, ні духом не відав про моє існування, та й прізвище в нього було якесь інше, бо доводився він Козуріну дядьком по матері. Але вже почав лякати, то долякуй до кінця. »

— Як ти тут командуєш, мені відомо,—сказав я Полубарі.— Найкраще було б просто пристрелити тебе, як собаку. і руки моя не здригнулася б. Домовимося ось як. Зараз ти подзвониш до Зашматківки, в контору колгоспу «Передовик», викличеш голову колгоспу Левченка і накажеш йому...

— В «Передовику» немає телефона,—швидко всунувся між мої слова Полубара,—в Зашматківці телефон тільки в сільраді.

— Вивчив Зашматківку навильот? Знавець? Тоді так. Дзвони до сільради і диктуй телефонограму. Ну? Стрілятиму без попередження. З метою самозахисту. Бо ти ж рвав з шухляди пістолет і хотів мене застрелити. Генерал Козурін мені повірить, бо вірять тим, кого знають. А хто тебе знає? Якийсь миршавий майор у області? Ну? Телефон!

Полубара потягнувся до телефонного апарата, що висів у нього за спиною точно під портретом Сталіна. Скільки кривди заподіяно з цієї чорної механічної скриньки, прикриваючись іменем вождя! Ось тобі, Марку, і «осінить». Ну, та тепер під цим портретом зробиться бодай одне добре діло.

— Викликай Зашматківку,—наставляючи «вальтер» на Полубару, командував я.—Так. Тепер: телефонограма. Голові колгоспу «Передовик» Левченку. Наказую негайно видати довідку для одержання пашпорту колгоспниці Григорович Оксані Левківні. Про виконання доповісти. Районний уповноважений МДБ СРСР старший лейтенант Полубара. Все. і сидіти тихо. Не пробуй нічого мені заподіяти. Генерал Козурін тебе під землею знайде!

* * *


Коли ти переслідуєш людей, то рано чи пізно стануть переслідувати й тебе. Ми народилися й виросли під грюкіт барабанів, які закликали до класової боротьби, згодом ми й самі били в ті барабани, вважаючи, що боротьба тільки проти когось, а не проти нас, що безпощадно нищити треба ворогів і чужі елементи, а тоді озирнулися й в очах нам почорніло: боротьба йшла вже проти нас, ворогами й чужими елементами ставали ми. і де ж ставали? Не в далеких краях, а на рідній землі. Чи ж за цією Україною тужив у фронтових снах поет Малишко, і тужили всі ми? Землянки, цілорічна каторжна робота за «голі» трудодні, сваволя Левченків і полубар, люди упослідженіші за тварин—для кого ж тоді була революція, для кого перемога, страждання, піт, кров?

Думки прокльовувалися в мені кволо, несміливо, мов сходи ярини на холодному весняному полі.

Душа моя, хоч загрубіла й покрилася корою під вогнем війни, однаково ж була зелена і наївно-недоросла. Я знав тільки одне: втікати, втікати, втікати!..

Риба шукає, де глибше, а чоловік—де краще.

* * *

Ми втікали удвох з Оксаною. Я вже зліпив сяку-таку хижку для мами і малого Марка, за хату для тітки Марфи візьмемося вже наступного літа, двічі їздив я до Нижньодніпровська — здавав документи, а тоді складав вступні екзамени до інституту,— став за цей час студентом (ура!—майбутній учений агроном), знайшов куток для нас з Оксаною, куток досить убогий — кімната в підвалі, господиня і двоє маленьких діток,— зате дешево і близько до інституту. Знов під землю, як і тут, у селі, та зате ми вільні люди, повноправні громадяни з пашпортами — в мене на п’ять років, у Оксани— тільки на рік, ще куций, обкарнаний, але вже є!



— Я тобі помагатиму,—шепотіла мені Оксана,—влаштуюся на роботу, зароблятиму.

— Що ж ти вмієш робити?—сміявся я.

— В Германії на свічковій фабриці працювала.

— Довго ж тобі доведеться шукати роботу за фахом! Підеш учитися. Десятий клас закінчиш, а тоді —теж до інституту.

— Нащо мені той десятий клас? Я хочу тобі помагати, а більше мені не треба нічого.

— Там побачимо. Не треба загадувати...

Ще довоєнні діди-перевізники переправили нас на той бік Дніпра до пристані, досить поштиво поглядали на мій кітель з орденами і, здається, не менш поштиво на великі чорні чемодани.

Такі самі погляди супроводжували нас і на пристані, але від цього втіхи було мало, бо на денний пароплав ми запізнилися, а вечірній ходив через день, буде тільки завтра. Чи то економлять вугілля, чи дуже низька вода в Дніпрі, і скорий ходить з швидкістю черепахи.

Діди були такі старі, що вже нічим не цікавилися і не дивувалися на цьому світі. Коли їхня увага й зачіплялася за що-небудь, то це стосувалося тільки їх самих, а більше нікого, і перемовлялися вони між собою тоді так, ніби були самі в човні і на всій річці.

— А що, Гавриле,—озвався той дід, що правував човном, я оце дивлюся та й думаю: нічого собі чамайдани.

— Та нічого, Петре.

— Таки добрячі чамайдани.

— Та й я думаю, що добрячі.

— До войни вроді таких і не було.

— Може, й не було, а може, й були. Згадай, як ми ще до колгоспів одну дашницю переправляли на той бік. Так у неї ще більші були. Вугласті, в мідних шпугах.

— Щось я й не згадаю.

— Ще вона одкрила один гостинця дістати малечі, а звідти музика як ударить! Та така ж ловка, наче ото «Боже, царя храни»...

— З музикою згадав. Тепер згадав. Ми ще їй через косу ті чамайдани перетягли по піску. Сила в нас тоді ще була...

Опівночі причалапкав буксир «Матіас Ракоші» з двома баржами, біля нашої пристані йому робити було нічого, але капітан знав, що тут дешеві кури і дуже смачні сливи-угорки, і причалив. Матроси пороснули на пристань поторгувати, я вхопив чемодани, кивнув Оксані й бігцем подався до сходнів: може, впрошу капітана довезти нас до Нижнього.

Капітан був старий і ніби ще довоєнний, як усе тут на Дніпрі: діди-перевізники, пристань, сірий буксир «Матіас Ракоші», тітки з кошиками і мішками. Він, здавалося, й не слухав мене, думав про своє, тоді ковзнув по мені втомленим поглядом, чи то спитав, чи то ствердив для себе:

— Молодожони?

— Можна сказати. Зустріч після розлуки.

— Ну, коли так...

— Я заплачу. Нам аби де...

— Не в платі справа. Інструкція забороняє. Сторонніх не можна. Інструкція. Ну, та ти цього не знаєш. На війні жив без інструкцій.

— На війні бувало по-всякому.

— Отож. А мене штовхаєш на порушення.

— Запізнююсь в інститут.

— З нами теж можеш запізнитися. Як сядемо на перекаті біля Щурівки, то ото тоді й запізнишся. А як не сядемо, то на ранок і будемо на місці. Каютка в самому трюмі, пориніть туди й не вигулькуйте, щоб ніхто не бачив...

Він уже брав нас! Я кинувся по сходнях до Оксани, потягнув чемодани. Капітан мовчки провів нас до трапа, показав, як і куди спускатися. Оксана подріботіла перша, мене капітан притримав ледь помітним порухом голови, неголосно промовив:

— Дуже вона в тебе гарна. Менше показуй її людям.

Я відчаєно змахнув рукою. Показуй — не показуй, а вже бачили й ті, кому треба, і ті, кому не треба. Трап загудів під моїми ногами залізом, і вузькі переходи гуділи залізом, і крихітна каютка на самому дні буксира теж була вся залізна, лунко-оглушлива, набита такою силою-силенною звуків, що, здавалося, крім них, тут уже не знайдеться місця ні для кого й ні для чого. Та ми все ж якось втулилися в ту залізну коробочку, зраділі притулкові, який нарешті здобули після стількох мученицьких місяців безглуздого розокремлення, ми стали посеред каютки, покидавши речі, глянули одне на одне, я простягнув руки до Оксани, і вона теж подала мені свої руки, але в несміливий, ніжний доторк наших долонь, в тонке здригання пальців зненацька ввірвалася груба, нахабна сила, щось велетенське й неоковирне тяжко засопіло над нашими головами, незграбно засовалося, тупо б’ючи в залізне тіло буксира і в лунке залізо нашої каютки.

— Що це?—зойкнула Оксана, відсмикуючи від мене свої руки, але я не відпустив їх, наблизив Оксану до себе, пригорнув, поцілував, може, вперше після нашої весни сорок п’ятого, заспокійливо пробурмотів:

— Заспокойся, мала. То, мабуть, парова машина. Хай чмихає!

Оксана шукала притулку в моїх обіймах, а над нашими головами невидимі темні сили несамовитіли щодалі дужче, врешті вони зрушили буксир з місця, і тепер під тонким залізним днищем шипів мокрий пісок і придонне каміння скреготало по залізу, як по душі,

— Ну, що ж це таке, Миколо? — безсило стогнала Оксана, обвиваючись довкола мене.— Що це? Що? і оті звуки, і світло, таке ж страшне світло! Миколо!

Справді, крім переповненості нестерпними звуками, каюта наша мала ще одну особливість: над вузькими залізними дверми захищена металевою сіткою тьмаво світилася електролампочка без вимикача. Лампочка ледь жевріла, вона виконувала тут скорше сигнальні функції і, власне, нічого не освітлювала, та Оксану вжахнула саме ця лампочка, вона забула навіть про всі ті звуки, які нестерпно терзали наш слух, вся її зболеність скупчилася тепер на тому незмигливому червоному оці, і ледь чутний стогін пролунав у залізному просторі, довкола якого з катівською впертістю товклися темні сили:

— Загаси! Загаси!

Я розгубився. Нічого під рукою. Жодного твердого предмета. Вузька залізна коєчка, такий самий столик, стільчик біля нього, але все пригвинчене до залізної підлоги, приварене, примуцьоване навіки. Я хотів одчинити двері: може, вимикач у коридорі? Але Оксана заступила мені дорогу: ні, ні, ні! Її жахало всевидюще пекельне око, та ще більше жахала можливість позбутися притулку, порушити відокремленість од світу, якої ми так прагнули багато місяців і яку вже чи й сподівалися здобути. Тоді я метнувся до чемодана, з самого дна видобув свого «вальтера», але не для того, щоб за фронтовою звичкою просто розстріляти небажане джерело світла (Оксана вже злякано затулила очі, ждучи пострілу), а спокійно просунув ствол пістолета крізь сітку і одним ударом розтовк лампочку на дрібні скалки.

Нарешті ми були вільні від усіх переслідувань, підглядань і пересудів! Благословенна темрява оповила нас, засліпила й оглушила, але й сліпі ми бачили одне одного, глухі — чули кожен удар серця, наші уста, наші руки, наші тіла набули загрозливо-прекрасної чутливості, наша кров вибухнула вогненною музикою захвату, досі ще не звіданого нами ніколи. В цьому тісному залізному просторі нам належав лише клаптик залізної підлоги, на який я кинув свою шинелю, та який же чарівливо-безмежний світ був для нас на тій фронтовій шинелі, які райські сади шуміли довкола нас, не знати, якими силами зроджені з цього грубого сукна, просякнутого потом і кров’ю, людською знемогою і димами невгасних пожеж, які спалили ліси, міста і цілі держави. Оксанине тіло обвивалося довкола мого тіла, мов довгостебла квітка. Трепетання охоплювало її, як темрява, і мова її теж була темна, на межі німоти. Нащо слова? Нащо все!

З самої весни ми шукали одне одного, мов сліпі, і не могли знайти. Оксана боялася зустрічатися зі мною не тільки наодинці, а й на людях, вона боялася не за себе, а за мене, за мою честь і гордість. Що люди скажуть? Я підла, брудна, недостойна, а ти... Ні, ні, ні! А село, хоч і гибіло ще під землею, стооко стежило за кожним нашим порухом, бо такий тут був тисячолітній звичай, і порушити його не могла ніяка сила. Може, так і треба для очищення душ? і хоч гіркий досвід Оксаниного і мого життя в найтяжчий час виривався далеко за межі рідного села, ми покірливо прийняли закони, що існували тут справіку, і не так я, як Оксана, бо жінки завжди твердіші в давній вірі, в дотриманні вірності усталеному і освяченому часом.

Ні, ні, ні!—тільки це й чув я від Оксани, і тоді, коли боровся за її життя, і коли зубами виривав для неї, хай і тимчасовий (тільки на один рік!) пашпорт, і коли стеріг від того районного Полубари, який знов міг простягнути сюди свої слизькі мацаки, і коли вже став сяк-так влаштовувати наш майбутній побут у місті. Поїдемо звідси? Може. Колись. Зареєструвати наш шлюб? Не зараз. Не тут...

Коли я вернувся з міста вже студентом і коли мамина хатка нарешті звелася над землею невисокими обвалькованими стінами і пологою (на високі крокви не знайшлося дерева) очеретяною покрівлею (сніпків околоту для вшивання не було—хто б там їх обмолочував!), я напросився в помічники до діда Архипа Нескоромного, який кінною косаркою косив у плавнях сіно. Дід Архип був старий, сінокосарка — ще довоєнна, щоразу в ній щось ламалося, то рвало косу, то «летів» косогін. Мої зіркі очі й дужі руки теж не дуже зарадили, і дід Архип мало не щодня брав порваного косогона і йшов до колгоспної кузні його варити. Оксана з жінками гребла неподалік од нас сіно, я влучив якось хвилю, шепнув їй: «Прийшла б до мене в обід. Побачиш, що дід Архип поніс до кузні свого косогона,— і прискоч!» — «Я тобі пиріжків з абрикосами принесу!»— блиснула вона очима.

Прийшла, коли я вже перестав і ждати, але прийшла не сама, а з Олькою Филофієвою. От тобі й «косим клевер, косим трави на комунівській землі!»

Я позадкував од Ольки, як од мари.

— Олько, ти?

— А хто б же то був? — насмішкувато вигнула вона злукавлені губи.

— Я вже думав, ти десь пропала в війну.

— Бог сиріт береже. Сироти не пропадають. Навіть казанські. Не бачив мене, бо я на тім боці Дніпра на каменоломні. Я ж окупована територія, вибирай: або колгосп або каменоломня. Оксана он репатріантка, так їй і вибирати не дають: гибій у колгоспі, та й край! Це не те, що ви, герої війни!

А сама пасла мене своїми безсоромними чорними очима, і все в ній насміхалося з мене: з моєї розгубленості, з мого колишнього переляку, такого ніби далекого і вже й забутого, але ж так добре знаного нам обом.

Ну, навіщо, навіщо привела її Оксана!

Ольчин батько дід Филофій (він завжди за моєї пам’яті був уже дідом) до революції служив у царській гвардії, з першої світової війни привіз до Зашматківки чорнокосу красуню-молдаванку, на бугрі між Поповим ставком і левадою Вороновських поставив високу простору хату, насадив привезених з Молдавії груш, з плодами золотисто-смаглявими, як тіло молдаванки, за якою зітхали всі зашматківські чоловіки. Молдаванка народила Филофієві одну за одною двох дочок, старша з них Олька вижила, а молодша, ще й не отримавши імені, вмерла разом з матір’ю під час пологів. То був двадцять перший рік, майже такий голодний, як тридцять третій, в Зашматківці вже тоді перемерло мало не півсела, а хто вижив, то мав умерти в тридцять третім. Дід Филофій з Олькою вижили якось і в тридцять третім, а в тридцять п’ятім, коли після вбивства Кірова стали ізолювати всі класово-ворожі елементи, колишнього царського гвардійця забрали теж, і слід його пропав навіки. П’ятнадцятилітню Ольку влаштували в колгоспний патронат, але через якийсь рік вона втекла з молодим районним представником на хутори, там представник утік уже від неї, бо мав дружину в райцентрі, Олька ж повернулася до Зашматківки, але в патронат не захотіла більше, поселилася в своїй великій порожній хаті. Знову залягла на рік чи два в невідомості, в убогій непомітності й, здавалося б, безнадійному сирітстві, а тоді, мов сніп яскравого полум’я вибухнув на Филофієвім бугрі, і всі враз побачили, що з тонконогого циганкуватого дівчиська виросла, ніби за одну ніч, розквітла молода жінка, повна гріховно-чортячої зваби, хоч затуляй перед нею лице і втікай світ-заочі від спокуси.

І почалося! Хата над Поповим ставком гула, як весільні бубони, гульки, реготи, дикий шал. Парубоцтво, та й жонатих дядьків тягнуло під дідові Филофієві груші незборимою силою, жінки плювалися, посилали прокльони на ту безчесну хату, дівчата потай заздрили Ольці і відверто зневажали її й ославлювали.

Мені ще не було сімнадцяти, я закінчив дев’ятий клас, вже відгуляв і відпрацював у колгоспі літні канікули, помагав матері вдома,— які вже тут гульки! Та недаремно кажуть: де біда, там і Миколай. З’явився мій сусід, шкільний товариш з семирічки Васько Улитин.

Після сьомого класу він не пішов учитися далі, бо й так просиджував по два роки у двох чи трьох класах, тому він ударився в город, але там ніде не зачепився і вдовольнився тим, що прилаштувався водоливом на дніпровську баржу. Платня там була ніяка, робота теж тільки на час навігації, але Васько з’являвся в селі гордий і пишний, як бог, замітав пилюгу на сільських вулицях широким кльошом, викликав смертельні заздрощі в малечі справжньою морською тільняшкою, а зашматківські дівчата мліли від самої думки опинитися в міцних обіймах «моряка».

Та Васькові всього цього виявилося недосить, бо виходило так, що в рідному селі, яке, власне, лежало біля його ніг, була сила, не тільки не підвладна йому, але й набагато могутніша, привабливіша, чарівливіша.

Ольга Филофіївна.

Васько довго примірявся, аж поки цього літа, з якоїсь там причини опинившись у Зашматківці, наважився впокорити Ольку. Кинувся наосліп до хати край грушевого саду на бугрі і скотився з того бугра, ні випивши, ні закусивши.

І опинився в мене на городі.

Я підпушував кукурудзу і за шерехом сапи, за шелестом широкого соковитого листя й не почув, як підійшов Васько, став позад мене, покликав:

— Мико!

— А, це ти, Васько? Здоров. Давно в селі?



— Та вискочив на пару днів. Діло тут одне є. Давно задумав, а не виходить. Треба, щоб ти поміг.

— Я? Що ж за діло?

— Та воно й не діло, а так, примха, єрунда, одним словом. Ти до дівчат як, ходиш?

— Ну, про що ти, Васько?

— Не червоній, не червоній! Хто ж не знає Сміянів? Он і твій батько був—ого! В тихім болоті... Ти можеш кинути оцю сапу, щоб ми поговорили?

— Підожди докінчу підпушувати.

— Та плюнь!

— Мати просила.

— Ну, гаразд. Підожду.

Він спустився до берега, ліг на траві, ліниво поляпував долонями по м’яких листочках гусячих лапок, насилу діждався мене, рвучко сів, показав на траву біля себе:

— Сідай! Слухай, Миколо. Ти ж знаєш Ольку Филофієву? Ну, чого я питаю? Хто б там її не знав?.. Ну, і мене ж ти знаєш. Передімною — ніяка сила... Галька он Губрієва як приндилася, а як я її зграбастав—і не писнула! А тут ця Олька! і така вона й ще не така, і ніби всі до неї, а розібратися, то й ніхто. Що за мана? Вискочив оце я з свого судна — і прямим ходом, нікуди не звертаючи,— до Ольки! А в неї і шумить, і гуде, дрібен дощик іде, а мене побачила—і мало не з рогачами: ти чого? Я туди, я сюди, а вона далі: це ти товаришував з Миколою Сміяном? Як так—товаришував? Я й зараз його найближчий товариш. Ах, найближчий? Ну, то от: приведи завтра Миколу до мене, приведеш, то, може, й тебе впущу до себе, а не приведеш, то не показуй і очей. Ти отаке чув, Миколо? Каже, приведеш, каже, тоді й впущу, може, а не приведеш, каже, то бий тебе божа сила. Ти мене чуєш, Миколо?

Хіба я був глухий? Але, вбитий усім почутим, не міг спромогтися не тільки на слово, а навіть на звук. Сором вдарив мене обухом, оглушив і наповнив душу темнощами, все в мені стрепенулося від гордості й щастя, бо найпрекрасніша зі знаних мені жінок жадає мене (коли Васько не бреше, ясна річ!), та водночас моя чиста, ще дитяча душа здригнулася відразливо від того бруду, в який її хотіли кинути. Я довго ловив повітря пересохлими губами, відвертаючи від Васька своє обличчя, поки нарешті спромігся з видимим спокоєм спитати:

— То чого ти хочеш від мене?

— Від тебе? Та ти що—нічого не зрозумів? Ну, дивак! Олька Филофієва хоче, щоб я тебе привів до неї. Петраєш? Щоб ти прийшов до Ольки. Ну?

— Не піду!—сказав я.

— Та ти що?—злякано закричав Васько.—Ти мій товариш чи не товариш? Тобі ж тільки так—піти для форсу. Щоб вона тебе побачила. А далі—все я. Ти мене розумієш, Миколо?

— Не піду!—вперто повторив я.

— Знаєш що? — підвівся з гусячих лапок Васько.—Я до тебе як до шкільного товариша, а ти... Коли хочеш, то я до тої Ольки вже й не рвуся. А хоче вона, щоб я привів тебе до неї, то я й приведу, хоч і на налигачі! Приведу, а там—як знаєш! Як стемніє — заявлюся і не пробуй ховатися, однаково ж знайду!

Я сидів удома, як припнутий. Мати й не помітила нічого, а чотирирічний братик міцно тримав мене за штани й щохвилини допитувався:

— А куди це ти зібрався?

— Маркусю, відстань од Миколи!—гукала мама.

— А куди він зібрався?—вперто допитувався малий.

Васько заявився в усій «морській» красі, зачарував своїм блиском навіть мою сувору матір, заявив досить одверто:

— Хочу викрасти вашого Миколу на сільську гулянку! Що йому нидіти над книжками!

— Та й справді, Миколко, піди, моя дитино,—не відаючи, в які прірви штовхає мене, легко піддалася спокусливій Васьковій намові мама, ще б, може, порятував мене мій малий братик, та він уже давно спав, так і не довідавшись, куди ж «зібрався» його старший нещасний брат.

Ніч була місячна, Попів ставок тяжко переливався живим сріблом, стежки в леваді Вороновських горіли білим вогнем, і їхнє холодне полум’я з могутньою, нездоланною силою штовхало нас на високий темний бугор, де край розкішного саду з перестиглими ароматними грушами височіла хата діда Филофія, мов втілення звабливості й гріха.

Не треба мені було туди йти, та зрадливі ноги самі несли до ганьби і згуби, а Васько, клешнясто вхопивши за плече, штовхав поперед себе настирливо і майже жорстоко, і я не опирався насильству, беззахисний перед злом, а може, в затаєній радості від очікуваного дарунку долі. Ми опинилися під високими деревами, від верховіття мало не до самої землі обнизаними перестиглими плодами. Груші світилися золотом і пахли медом, поплутані тіні від густого гілля обплітали моє тіло міцною сіттю і непомітно заманювали в глиб саду, далі й далі, аж поки вдарило мені в очі біле видиво хати, житла розпусної жінки, якій мало всіх дотеперішніх пожертв і яка замахнулася на мою ще дитячу цнотливість і чистість. Я йшов, як сновида, спотикався й перечіпався, сухе паліччя стріляло мені під ногами розкотистими громами ганьби, небо сипало крізь гілля цілі оберемки сухого місячного срібла, від якого я задихався, пахучі груші дурманили мені мозок, гріх капав з дерев, стікав золотистим соком плодів, липучим і солодким, на потріскану від бездощів’я гірку землю, і вона спрагло ковтала його і корчилася від насолоди, я чув її затаєні стогони, а може, то стогнало щось у мені від страху й розпуки. Куди я йду? Що роблю?



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   62

Схожі:

Тисячолітній миколай iconМиколай Коперник



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка