Тисячолітній миколай



Сторінка31/62
Дата конвертації17.04.2017
Розмір9.82 Mb.
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   62

Хата стояла вгорі над садом, як нага жінка, безсоромно біліла під місяцем, а два причілкові вікна дивилися здалеку, мов темні жіночі очі, повні відьомської сили, гріховного поклику й зваби, і гарячий шепіт линув звідти, бив мені в засоромлене обличчя, кликав і наглив: «Чого ж ти? Йди швидше до мене! Швидше! Швидше!»

І тоді я не витримав цього невільницького одурманеного пересування і побіг, але не туди, куди штовхала мене недовідома сила, а назад, геть із саду, далі од тої хати, я панічно втікав од Ольки, так і не наблизившись до неї, теплі округлі груші лоскітливо дотикалися до моїх шік і до моїх губ, гладили моє лице (може, то безсоромно ніжні жіночі руки?), я стогнав од сорому і ганьби, рвався на волю з чіпких обіймів зваби й гріха, не чув, як притишено гукав позад мене Васько, як гнався за мною, щоб зупинити, завернути назад.

Мене б тоді не зупинила ніяка сила.

Коли вже молодшим лейтенантом перед самою війною приїхав я на тиждень у відпустку до рідного села і геройствував серед зомлілих од захвату дівчат, то з жахом думав, що ось-ось зустрінеться мені Олька, і тоді розсиплеться весь мій командирський блиск і я безславно загину перед очима цих дівчаток, що дивляться на мене, як на бога.

На щастя, Олька мені не зустрілась.

А тоді війна і цілі віки нещасть, смертей, люди гинули, не встигнувши полишити по собі ні пам’яті, ні згадки, згоріло моє село, згоріла хата діда Филофія, згорів садок з грушами, згоріла ніч моєї юнацької ганьби, а чорні вітри розвіяли навіть попіл.

І ось, ніби зродившись з попелу, стала переді мною живісінька Олька, самою своєю появою нагадала про ніч під грушами, про мою втечу, про мій сором, і не змінилася за ці роки ніскілечки, була, мов гріх втілений, могутня молода самиця, що може тільки здвигненням плеча відторгнути від мене Оксану з її несміливою ніжністю і боязкою жагою.

Олька ввігналася в нашу сподівану самотність, як залізний клин у м’яке дерево, розчахнула нас, стала посередині, мов бог між світлом і пітьмою, і вже тільки її велінням ми повинні були коритися.

— А я вже давно чула, що ти повернувся з війни, а це прийшла сьогодні до дівчат у плавні, а мені й кажуть: Оксана збирається до Миколи. Пиріжків з абрикосами і горнятко меду несе. А я й кажу: «В таку спеку до пиріжків треба сметани!» і пішла з Оксаною, бо в неї тільки мед, а в мене ще й сметана. Та ти ж не наїдатимешся, Миколо, раз уже ми прийшли, а може, поведеш нас скупатися на Прорізь?

Це було мовлення до всього на світі, та тільки не до нас з Оксаною: до стриножених коней, що паслися в некошених травах, до високого блакитного неба, до сліпучого сонця, до безмежного простору, в якому ми загубилися розгублені й безпорадні перед цією владною жіночою силою.

— Оксано,—знущалася наді мною Олька,—ти бачиш: наш кавалер стісняється! Ми тут розтанемо на сонці, як свічки, а він і не подумає повести нас униз до Дніпра. А ну ж давай покажемо йому, що і як!

І вона перша скинула з себе легеньке ситцеве платтячко, зоставшись у саморобному темному ліфчику і таких самих самошийних трусиках, вузенька смужка яких не приховувала, а ще дужче підкреслювала розложистість Ольчиних стегон і її смаглявий безсоромний живіт. Я відвернув очі, не так лякаючись спокуси, як ненавидячи цю нахабну промовисту плоть, що мало не спричинилася колись до мого юнацького гріхопадіння. Оксані на знак солідарності зі мною слід було б так само коли й не відвернутися від Ольки погордливо, то принаймні хоча б змаловажити її пропозицію щодо купання, вона ж, зовсім несподівано для мене (а може, й для себе самої), ніби зачарована видовищем Ольчиного безсоромно оголеного тіла, теж мерщій зісмикнула з себе синеньке безрукавне платтячко, і її гінке молоде тіло так радісно зазолотилося під сонцем, що я навіть засміявся з полегкістю.

— Миколо, чого ж ти?—гукнула Оксана.—Йдеш з нами чи ні?

— Йому що? — насмішкувато примружилася Олька.— Він собі катається на сінокосарці та травичку нюхає, а в нас сінна потерть позалазила в такі закапелки, куди й радянська влада не добереться!

— Ой, Олько! — посварився я на неї.—Добалакаєшся ти з своїм язиком!

— Далі кар’єра не пошлють!

Вона першою побігла до кручі, Оксана, легко скакнувши, випередила Ольку, щоб не відстати від них, я швидко зняв сорочку, на ходу витоптався з штанів, мої казенні чорні сатинові труси, хоч які широкі й довгі, все ж не прикривали довгого рваного шрама на лівій нозі, а шрами на плечі й на грудях і зовсім були відкриті, і Олька, лише на мить озирнувшись, все те побачила, стала, сплеснула руками:

— О, боже! Миколо, що ж вони з тобою зробили?

— А нічого. Бачиш же: заросло.

Вона підождала, поки я наблизився, несміливо простягла руку.

— Ти чого? — не зрозумів я..

— Хоч погладити,—прошепотіла вона.

— Сказав же: позаростало, як на собаці!

Я вивихнувся з-під її руки, кинувся вниз з кручі слідом за Оксаною, яка вже влетіла в воду і попливла, переборюючи могутню течію. Колись у цьому місці Дніпро з розгону вдарив у крутий виступ берега і прорізав у ньому кількакілометровий вузький каньйон, відокремивши від материка неширокий довгий острів. Відтоді ріка тут назавжди розполовинилася, основна маса води й далі текла руслом, а між берегом і островом утворилася мовби ще одна річка, яку назвали Проріззю. Вода в Прорізі видавалася холоднішою, ніж у Дніпрі, і течія тут була набагато дужчою, і чорні вири підстерігали необачного плавця вже під самим берегом.

Я поплив слідом за Оксаною, Олька лишилася на мілкому, брьохалась там по-собачому, здіймала своїм важким тілом цілі хмари бризок.

— Пливи до нас, Олько!—покликала її Оксана.

— Знайшли дурну! Там бистря, а я плавати не вмію...

Я наздогнав Оксану, ми перезирнулися невесело: нічого не вийшло з нашої спроби усамітнитися навіть тут, на краю світу. Де взялася ця Олька? Все нам зіпсувала! Втопити її за це мало!

Ми повиходили на берег, пританцьовуючи на одній нозі, виливали з вух воду, підставляли сонцеві то один бік, то другий, щоб просохнути, труси висіли на мені незграбними бганками, Оксана вся сріблилася прозорими краплями води, а смагляве Ольчине тіло було ніби зовсім сухе—ні сліду від купання й несамовитого брьохання в воді. Відьма вона, чи що?

Ми повернулися до мого маленького табору, Оксана розіклала на рушничку принесений для мене обід, жінки їсти не захотіли, Олька відійшла вбік, вмостилася на свіжому покосі і, затуливши косинкою очі, блаженно завмерла. Оксана сиділа й з любов’ю дивилася, як я їм, і я відвзаємнював їй її погляди, а сам іноді непомітно зиркав на ту, що перепаскудила нам все, ненавидячи її дедалі дужче, більше й більше розпалюючи в собі ту ненависть. Ну, чого їй треба від мене? Де вона взялася і чому саме в цей день, коли ми з Оксаною нарешті могли втекти від людей бодай на короткий час? Невже ми такі нещасливі?

Ненависть, якою я палав до Ольки, не позбавила мене спостережливості, і незабаром я помітив, як Ольчине відьомське тіло залисніло потом від палючого сонця. Заснула,—подумав я і, приклавши палець до уст, тихо підвівся і показав Оксані, щоб ішла за мною.


Покрадьки добралися ми до води, безшелесно занурилися в неї і, не змовляючись, попливли через Прорізь на той бік до острова, де вже нас ніхто не побачить і не знайде. Течія норовила знести нас кудись убік, ми вперто борюкалися з нею і тому ще й не встигли віддалитися від берега, як звідти залунав такий знайомий нам і такий ненависний тепер Ольчин голос:.

— Ач, які хитрі! Думали, я все просплю, а вони без мене на острів!

І тяжкий сплеск тіла у воду, і вже цей втілений гріх впливає між нас з Оксаною і рве туго напнуті між нами невидимі струни нетерпіння брутально й безжально. От коли б її втопити, щоб ніхто ні знав, ні бачив! Та хоч я чотири роки вбивав людей на війні, я не вбивця!

— Ти ж казала: не вмієш плавати?—зовні миролюбно, хоч все в мені кипіло, спитав я Ольку.

— А й не вмію! Щоб через усе Дніпро. А через Прорізь перепливу, раз ви попливли. А тонутиму, то ти витягнеш. Витягнеш же?

Вона знову ввігналася між нас, як сталевий клин, не дала зійтися й на острові,— ні схитнутися плечима, ні доторкнутися руками, стерегла кожен наш порух, вбивала своєю присутністю щонайменший натяк на ніжність.

— А я знала, що ви рвонете на острів!—похвалялася вона.— Хотіли обійматися тут без мене?

— Не втрьох же обійматися! — не стерпів я.

— А хочби й утрьох! До нас он на каменоломню щопонеділка агітатор прителющується і знай голосить: «Голівне в чім? Голівне в тім, щоб ви не опинилися в обіймах англо-американських імперіалістів і реакціонерів усіх мастей, а йшли по стовбовій дорозі!» Я його й питаю: яких же це мастей—конячих, коров’ячих чи тільки картярських? А він каже: усіх, які є. Ви таке чули? Та ще й стовбова дорога — і з нею обіймайся. Це ж скільки обіймів получається? А ти кажеш: тільки вдвох.

Крізь залізні переборки «Матіаса Ракоші» не змогла проникнути навіть темна Ольчина пристрасть, і ми нарешті залишилися удвох з Оксаною, і життя нам уявлялося тільки таке, тільки удвох, нерозлучно, скрізь і завжди, навіть коли оточують нас сліпі стихії і невидимі сили брутально вторгаються в нашу беззахисну ніжність. Я лоскотав Оксані вухо поцілунками і нашіптував їй почуті колись на фронті від товариша, а тепер відповідно перелицьовані жартівливі віршики:



Коли ви утонете

І до дна прилипнете,

Рік полежте, два полежте,

А тоді вже й звикнете.

Коли вас роздягнуть раз,

Ви злякано скрикнете.

Раз роздягнуть, два роздягнуть,

А тоді вже й звикнете!

— Безсовісний!—ледь чутно шепотіла Оксана, злякано здригаючись від залізного грюкоту довкруг нас.

Слова тут були нечутні, вони ніби й не починалися, тільки невиразні шепоти, шелестіння уст і незбагненності, первісна, надприродна близькість, поєднання тіл і душ, захват—до дитячого схлипу в горлі.

Оксана була легка, як скіпка, майже невагома, її тіло, ще хвилину тому наповнене потужними зарядами невпокореності, загрозливо злагідніло, ніби самознищуючись у моїх обіймах. Я злякався цієї ніжної слабості, цього недовідомого бажання розтанути в темному гримучому просторі, полишивши мене з безпорадно порожніми обіймами, але глибокий стогін Оксанин, тужливий і радісний водночас, стогін, що пересилив усі ворожі нам звуки ночі в залізному нутрі дніпровського буксира, повернув мені надію, і віднині я вже знав твердо, на все життя і назавжди, що Оксану не можна вичерпати, понизити, поруйнувати, її навіть убити не могла б ніяка сила, бо й тоді Оксана стала б вічним спогадом, незнищенним знаком і знаменням і не тільки для людей, які її знали й любили, а й для землі, води, вітрів, що заздрісно огортали її тіло і несли його відбиття, намножуючи мільйоннократно, в глибини віків, до скіфів, у золоту загадковість таємничих епох і світів.

У теплому тумані буксир причалив до берега і знесилено постогнував, а ми були повні такого вогню, що не загасили б його і найбурхливіші води, не те що цей серпневий туман.

Ми вийшли з залізних нутрощів «Матіаса Ракоші», так і не побачивши ні ріки, по якій пливли, ні берегів, ступили на берег у місті, яке звалося «місто заліза і сталі», і знов, як у залізній каюті буксира, довкола нас було суцільне залізо: залізні заводи, залізні пакгаузи, залізні вулиці. Може, й люди тут залізні, і нам з Оксаною теж доведеться злитися з ними або ж загинути?

Залізні трамваї ще не ходили по залізних рейках, бо Дніпрогес лежав у руїнах, а електроенергії з нашвидкуруч відбудованої теплоцентралі було обмаль. Я впіймав розхитану тритонку, і ми добралися до найнятого мною підвалу: тьотя Тоня і її маленькі школярики Ніна і Вова, а батько не вернувся з війни, але не поліг геройською смертю, а пропав безвісті, що жорстоко відкинуло тьотю Тоню і її діток в клас людей упосліджених, безправних, власне, мовби й неіснуючих.

Коли будинок по той бік вулиці, в якому жила тьотя Тоня з дітьми, розбомбили фашисти, вона притулилася з дітьми в цьому підвалі, з-під руїн видобула дещо з уцілілого домашнього начиння і так перетривала до кінця окупації. Коли прийшли наші, мало що змінилося в житті нещасної вдови: той самий підвал, ні води, ні електрики, майже цілковите безправ’я, щастя, хоч видавали продовольчі картки на неї й на дітей, але на роботу ніде не брали, якось перебивалася тим, що торгувала соняшниковим насінням, яке привозив їй вряди-годи племінник з Лихівки. Нам з Оксаною виділено велике металеве ліжко з дошками замість матрацу, кімнату тьотя Тоня розгородила ситцевою ширмочкою—з одного боку школярики, з іншого—студент з дружиною. Вода—в колонці через дорогу, там же в руїнах, вся решта цивілізації, а точніше: каналізації. Щоб мати світло, я повинен був щовечора, стоячи на верхніх східцях розхитаної драбини, яка вела до підвалу, зачіпляти оголеними кінцями кабеля за електричні проводи, а вранці зісмикувати й ховати кабель, щоб не побачив кербуд. Красти електрику доводилося тому, що тьоті Тоні, як неповноправній громадянці, не давали лічильника, отож вона не могла платити за електроенергію, а раз не платиш—не маєш права користуватися. Виходило так само, як з пропискою: коли не прописаний, не беруть на роботу, а не маєш роботи — не пропишуть. Хоч по місту скрізь понаклеювано було оголошення, які починалися словом: «Потрібні». Потрібні токарі й слюсарі, теслі й маляри, інженери й чорнороби, освічені й неписьменні, потрібні робочі руки, безліч робочих рук, потрібна людська сила, дешева, невідмовна, в необмежених кількостях. Оксану взяли на один з залізних заводів — якесь будівництво, найчорніша робота, мізерна платня, зате гарантовані хлібні картки, прописка, майбуття.

— Там хоч вечірня школа є?—допитувався я.

— А я знаю?

— Тобі ж тільки десятий клас закінчити. А тоді — разом зі мною в інститут.

— Ти вчись, а я подивлюся, — зводила вона на жарт надто серйозну розмову.

Знову, як у нашому підземному селі, нас оточував убогий побут, нужденне життя, знову довкола було безліч людей, і та коротка втеча від них на залізному дніпровському буксирі відходила в непам’ять і вже ніби й не існувала ніколи. Я розумів, як тяжко Оксані вести мову про майбутнє, коли минуле вперто не відступало від неї, висіло на ній, мов камінь на утопленикові. Я намагався прогнати тугу з її очей і часто відступав безсилий, не знаючи, чим зарадити. Знову й знову відроджував я в спогаді ту чудом вцілілу грушу на спаленому обійсті Григоровичів, і під темним деревом, могутнім, як неопалиме життя, на холоднім снігу холодне тіло Оксанине. Вона вже вмерла для самої себе, а тоді воскресла, та ніяк не могла повірити в це і довгі місяці жила мовби навпомацки, як сновида.

Життя принижує нас, на жаль, частіше, ніж возносить.

Ми сходилися докупи пізно ввечері, бо Оксані доводилося пішки добиратися з заводу через усе місто, а я гнувся над книжками в інститутській читалці до її закриття, поспішаючи заповнити спорожнілу за війну голову потрібними знаннями. Тверді дошки зрадливо рипіли під нашими молодими тілами, завмерши, ми прислухалися, чи вже поснули діти, чи вспокоїлася в своїй удовиній постелі тьотя Тоня, ми лежали непорушно, боялися доторкнутися одне до одного, і тільки наша безмірна ніжність, і наша чулість безперешкодно й безшелесно струменіли між нами, лилися могутніми потоками і, може, в цьому було найбільше щастя на світі.

Інститут не злякав мене неприступними горами знань, якими треба було оволодіти. Я б міг спитати: а чим доводиться оволодівати людині на війні? Які інститути зрівняються з цими кривавими досвідченнямй? До того ж я колись зазнав усіх принад військової науки в кулеметному училищі. Дев’ять годин занять, три години самопідготовки щодня, вічно невиспаний, вічно ненаїдений, затурканий сержантами на стройовій підготовці, розтерзаний суворими викладачами, одним з яких подай голу теорію, іншим же—доведене до ідіотизму вміння поводитися й маніпулювати з так званою матчастиною.

А тут панувала суцільна свобода й незалежність! Агрофак, власне, становив половину інституту, а наш перший курс, відповідно,—мало не половину факультету. Сто сорок сім чоловік! Здебільшого—фронтовики, трохи дівчаток, вже повоєнних випускниць,— все доньки голів колгоспів, директорів радгоспів, районного начальства, з міста—жодної, та й ці чи повернуться до своїх сіл після інституту, несучи в темні поля світло агрономічної науки, чи правдами й неправдами чіплятимуться за місто, спробувавши його принадливої волі.

Курс наш був такий багатолюдний і неповороткий, що ми не ходили до викладачів по різних аудиторіях, а засіли в найбільшій аудиторії на третьому поверсі, і викладачі змушені були приходити до нас. В сорок першому інститут евакуювався до Казахстану, всі молоді за віком викладачі пішли на фронт, багато хто з старіших вже не захотів повертатися два роки тому з евакуації, через те викладацькі сили сьогодні не надто вражали навіть таких невігласів, як ми. І тому коли десь через місяць після початку занять до нас заявився сам заступник декана Охомуш і майже урочисто оголосив, що завтра нам читатиме лекцію професор Черкас, ми ні зраділи, ні сполошилися. Щоправда, професорів у нас ще не було, не було навіть доцентів, але, зрештою, яка різниця? Істина не залежить від того, чиїми устами вона проголошується. Мене вже обрано було секретарем факультетського партбюро, як начальство я сидів за першим столом біля самої кафедри, наганяв сяянням своїх орденів страх на тиловиків-асистентів і розгубленість на молоденьких викладачок, яких звичайно ж лякав надмір біомаси в моїй постаті. А тут професор. Що ж, подивимося, послухаємо, оцінимо.

Стіл, за яким я сидів, знаходився біля дверей нашої аудиторії. Двері скляні, великі, двостулкові, але відчинялася завжди тільки одна половинка, викладач нишком протискувався крізь вузький отвір, нечутно прослизав до кафедри, розкладав на ній свої шпаргали, вклонявся, відкашлювався, відгмикувався, несміливо бурмотів про се чи про те.

А тут бахнули обидві половинки дверей, задеренчало скло, зашуміло й загриміло, щось вкотилося, влетіло, ніби бомба прокотилося до кафедри, тоді назад, ще й ще раз, туди й сюди, ніяк не вспокоюючись, не стабілізуючись, не знаходячи жаданої точки. Тоді пролунав голос—спершу тихий, ніби шелест вітру в листі, далі з степовими невтримними висвистами, а закінчилося грюкотом барабанів і ревінням мідних труб:

— Сарданапал і Валтасар!

Ми, темні й непросвіщенні діти робітників і селян, войовничі безвірники від народження і ще войовничіші невігласи, нічого не зрозуміли з цього вигуку, ми знали імена класиків марксизму-ленінізму, імена друзів і ворогів, кращих представників прогресивного людства і міжнародної реакції, але ніколи не чули імен, названих цим дивним чоловіком-бомбою, чоловіком-барабаном чи ким він там був насправді, і професор, прекрасно відаючи про нашу безнадійну недовченість, негайно прийшов нам на допомогу і милостиво пояснив:

— Перший з них — ассірійський цар, який зібрав докупи всі землі і забезпечив їхній розквіт, а другий, сидячи в казковому Вавілоні, все проциндрив і довів до згуби землю, державу, народ. Будуть запитання? Я—Черкас. Олексій Григорович. Читатиму вам ґрунтознавство. Запитань не повинно бути. Що таке ґрунт? Ґрунт— основа всього сущого. Всі ви поставлені підошвами своїх ніг на ґрунт, а головами дотикаєтеся зірок, тільки тому ви й люди. Я наведу вам слова письменника, якого ви, на превеликий жаль, не зможете прочитати, хоч він написав їх саме тут, у нашому місті і адресував кожному з вас: «Родюча сила землі, що проймала його сили і мозок, могутні вітри степів, що його породили, надавали пристрасної яскравості його маренню про блискучу прийдешність».

Він ще говорив щось, гримів і грюкотів, але я вже нічого не чув, я закоханими очима стежив за кожним порухом цього незвичайного чоловіка. Широке черево, розчепірені товсті руки, ноги врозтіч, як у футболіста в боротьбі за м’яч, мчить, як тур, жене поперед себе невидиму силу, долає її, топче, пускає прахом. Всі полковники й генерали, яких я набачився за війну, перед якими часто завмирав і здригався від шанобливості, якось одразу змаліли, знищилися, провалилися в небуття перед цим незбагненним волохатим дідом, начиненим мільйонним тротиловим еквівалентом знання і непохитної упевненості в їхній сутності, потрібності й справедливості.

Сарданапал і Валтасар!

Професор гримів, приголомшував, убивав, але я не хотів бути вбитим, тому після лекції, використовуючи вигоди свого місцезнаходження в аудитори, першим опинився біля Черкаса і відрекомендувався:

— Сміян. Секретар партбюро факультету.

Професор відступив од мене на крок, полоснув по мені безпощадним поглядом глибоко схованих під кущуватими бровами маленьких очей:

— Ви секретар чи студент?

— Студент,— пробурмотів я.

— Ну, а я безпартійний. Все життя маю справу тільки з землею, землі ж, як мені відомо, ще нікому не вдавалося ні прийняти до партії, ні виключити з неї. Хочете заперечити?

— Пробачте,—пробурмотів я, незграбно задкуючи.

— Будь ласка.

Він не зробив спроби притримати мене, хоч трохи злагіднити наше зіткнення, як це годилося б у його становищі. Але вже такий був професор Черкас. Ніякої поблажливості дурням! Порозумнішають— він до їхніх послуг, хочуть лишатися дурнями—вольному воля, спасенному рай. Професор не визнавав методик, які розробляли люди досить помірних здібностей в столичних інституціях, він не вірив у міністерські програми, які теж приходили з столиць. Перетворити дурнів на розумних, як це виписували всі методики і програми, однаково, що перекувати мечі на орала. Пусті слова про право бідних. Грандіозне окозамилювання історичних масштабів. Бо, як показує історія людства, кількість дурнів завжди переважала кількість розумних так само, як мечів завжди було набагато більше, ніж плугів, і коштували вони незмірно дорожче, а хто стане перековувати золотий руб на залізну копійку?

Сарданапал і Валтасар!

Я зійшовся ближче з професором Черкасом тільки після першого семестру, коли єдиний на всьому факультеті, склав на «п’ятірки» всі екзамени і одержав «п’ять» також у суворого ґрунтознавця, чого не вдавалося зробити нікому за останні три роки. Черкас спробував «поганяти» мене, обстрілюючи несподіваними запитаннями, але я вдало викручувався, і зрештою професор капітулював.

— Предмету ви не знаєте і не можете знати,—бурчав він, виводячи «п’ятірку» в моїй заліковій книжці,—за такий короткий час це просто неможливо, але повинен відзначити, що природної кмітливості вам не бракує, і саме це значною мірою...

Я образився:

— Чому ви вважаєте, що ваш предмет вже такий неприступний? Я селянський син, народився на землі, ріс у землі, моя мати й досі живе в землі —і не в переносному, а в прямому значенні...

— Всі народжуються на землі, то й що?—загрюкотів Черкас.— А що виростає на землі? Динозаври, крокодили, кобри і наші українські тхори? Ще мені скажете про соціальне середовище? Мовляв, декабристи, які розбудили Герцена, і так далі і так далі? А ті, хто вішав декабристів, хіба виростали в якомусь іншому соціальному середовищі? Може, їх привезли з Вогненної Землі або з Тасманії? Всі ми пітекантропи з тяжкими, непробивними черепами! Жили колись на землі кроманьйонці, що мали мозок більший за наш, у них були тонкі черепи, крізь які легко проходило знання, але з’явилися важкоголовї пітекантропи з товстостінними черепами і винищили кроманьйонців. І тепер усі ми пітекантропи! Ми майже нічого не знаємо—це наше горе. Але ми нічого не хочемо й знати— це вже справжня трагедія. Єгиптяни дали нам мідні лоби. Від ударів долі такі лоби тільки дужче блищать та навіки заклепуються. Користь від них бодай в упертості. А тепер повсюди лоби бетонні, які від ударів розсипаються на пісок,— і це вже катастрофа. Повсюди—цілі гори піску, дюни, бархани, Кара-Куми й Сахари. Маєте заперечення?

Професор відкинувся на спинку стільця, вдоволено засопів. Хто з студентів міг відважитися на заперечення проти його залізної логіки? Мозок у людини недаремно має дві півкулі: в одній народжуються задуми, інша ці задуми контролює. В студента ж півкулі ще несформовані, голова його нагадує недостиглий гарбуз, де насіння ще не розокремилося з жабуринням, і мозок студентський — протоплазма. Які вже тут заперечення?

Та цього разу професор Черкас помилився.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   62

Схожі:

Тисячолітній миколай iconМиколай Коперник



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка