Тисячолітній миколай



Сторінка34/62
Дата конвертації17.04.2017
Розмір9.82 Mb.
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   62

З цього коротенького екскурсу в біблійний світ ви можете зрозуміти, що навіть всевидячий і всекараючий господь бог міг бути милосердним не тільки до нерозумних дітей своїх, але навіть до таких страшних злочинців, як Каїн.

Ми ж позбавлені великодушності не тільки божої, а й просто людської. Раз марксистське вчення оголосило селянство класом, приреченим на знищення, треба говорити про цей клас тільки погано. І не знають наші діти, що селянські сини Березовський і Бортнянський стали великими композиторами в той самий час, коли гриміла слава Моцарта, а ще один селянський син Григорій Сковорода силою філософської мислі міг би позмагатися з своїм прославленим сучасником Іммануїлом Кантом.

Відібравши в українського селянства його історію, звичаї, пісні, думи, надії, вийняли в нього душу, а воно покірливо мовчало, сподіваючись захистити бодай своїх дітей од грядущих кошмарів.

Взявши душу, прийдуть і за тілом. Спершу селянство розполовинили— з одного боку незаможники, з іншого куркулі. Куркулі підлягали знищенню —в цьому не сумнівався ніхто. Навіть нарком здоров’я Семашко, мабуть, у хвилину тяжкого затемнення розуму заявив: «Лікарі повинні дотримуватися класової моралі, а не лікувати куркулів». Жоден голос не пролунав на захист цих людей, а в них же були золоті руки, і не в залізній індустріалізації треба було шукати порятунку від убогості, а в цих руках.

Я наважився хоч на хвилю перепинити цей бурхливий потік тяжких звинувачень проти всього того, що було для мене недоторканим, непорушним, інакше хіба б проливав я свою кров на війні і хіба б не вірив кожному слову нашого вождя.

— Пробачте, Олексію Григоровичу, — обережно промовив я,—ви дивитесь на все, сказати б, з деякої відстані, віддаля, звичайно ж ви знаєте незмірно більше за мене і ваш життєвий досвід перевищує мій удвічі, утричі, чи я там знаю—ще в скільки разів. Однак навіть я міг би де в чому заперечити вам. От ви кажете: приймали все слухняно, покірливо, суцільна ненависть і затемнення розуму, ніхто нікому не поміг, не захистив бодай словом. Це не зовсім так. Взяти моє село. Воно малоземельне, як усі придніпрянські села на Україні. У нас хто мав десять десятин землі вже вважався куркулем. А коли в нього десятеро дітей, та старі батько й мати, а то ще й діди та баби? Працює, як проклятий, але яке ж там багатство, який достаток? І ось коли мій батько Федір Сміян став організовувати перший колгосп в нашому селі, то він умовив отих «куркулів» вступити до колгоспу, усуспільнити реманент і тяглову силу, поступитися деякими будівлями, і цей колгосп «Хвиля революції» став найпередовішим у районі.

— Надзвичайно цікавий випадок! — жваво повернувся всім тулубом до мене професор. — Я про таке справді не чув ніколи. І що? Як було далі?

— У всіх районних зведеннях «Хвиля революції» завжди була на першому місці аж до тридцять п’ятого року. Навіть у тридцять третьому в нас умерло менше, ніж у сусідніх селах. Звичайно, тоді ніхто не лічив умерлих, але так люди казали. А весною тридцять п’ятого, коли після вбивства Кірова проголошено безпощадну боротьбу з залишками ворожих елементів, приїхала з району машина, щоб забрати і мого батька. Хтось написав з села, що він запеклий підкуркульник, узяв під крильце всіх сільських куркулів, віддав їм на поталу весь колгосп. Батька не встигли арештувати, бо він саме того ранку загинув, витягаючи на греблі воза з горілкою. Його поховали як героїчного захисника соціалістичної власності, і вже я так і школу закінчував — і до військового училища пішов з характеристикою: син героя.

— А ваші так звані куркулі?

— Їх потихеньку забирали, а в тридцять сьомому загребли вже всіх, деяких брали з жінками й дітьми, деяких самих, кому як пощастило.

— Куркулі в колгоспі,—Черкас погмикав сам до себе.—Неймовірно! Добровільно закопували себе в могилу?

— Чому ви вважаєте, що колгоспи — це могила?

— А що ж це таке, по-вашому?

— Завдяки колгоспному ладу ми перемогли фашистів!

— Тоді чому ж фашисти на окупованих територіях так дбайливо зберігали наші колгоспи? Щоб завдяки колгоспному ладу перемогти соціалізм? Оте «завдяки», у яке ви з такою легкістю повірили,—не що інше, як маленька політична хитрість: сказати про очевидне, не заглиблюючись в суть. Справді колгоспи — найзручніша для держави форма, щоб брати з селян усе, що їй потрібно: зерно, м’ясо, молоко, садовину й городину, сировину і навіть живих людей (по так званому оргнабору). Це почалося ще в громадянську війну, коли введена була продрозверстка. Але подумайте: хіба селяни самі, добровільно не віддали б усього, що вони мають, для перемоги над таким страшним ворогом? Та ось війна скінчилася, ворог розбитий, а продрозверстка (бо що таке всі оті поставки, перша заповідь, перша квитанція?) залишилася.

— Треба підіймати з руїн народне господарство.

— Піднімемо з руїн, треба буде досягати небаченого розквіту — і знов за рахунок селянства, і далі залишиться продрозверстка, хоч, може, її назвуть уже й не поставками, а ще якимсь евфемізмом. Згадаєте мене: так буде, допоки існуватимуть колгоспи в їхній нинішній формі! Старим людям іноді відкривається майбутнє, і тоді вони не пророкують його, а бачать навіч. Я вмру і лежатиму в землі, а наді мною і далі пануватиме продрозверстка і голод розповзатиметься більше й більше, аж поки доповзе до самого Кремля!

— Олексію Григоровичу! — злякано вигукнув я.— Це вже... Це вже, знаєте...

Я не наважився вимовити слова, яке просилося на язик, мене врятувала Оксана, що з’явилася на порозі і спитала, чи маємо намір обідати, бо в неї вже все готове.

Професор нічого не зрозумів.

— Готове? Ви сказали «готове»? Що саме?

— Обід. Поки ви тут говорили... Я не хотіла заважати. Трохи прибрала вам на кухні. Ви не гніватиметеся, Олексію Григоровичу?

— Обід. Кухня. Гніватися? Сарданапал і Валтасар! — загримів Черкас.— Я можу поцілувати вашу руку, Оксаночко? От і вір святим апостолам, що краще не одружуватися! Миколо, я вам заздрю. З великим запізненням, але заздрю! З неприпустимим запізненням, на жаль...

Обід був смачний (Оксанині ж руки!), але щось все ж таки відчувалося в ньому холостяцьке і нічогісінько професорського: ні дорогого посуду, ні накрохмалених серветок, ні лікерів, кав і сигар. Щось середнє між чаєм у майора Гарвея в Дельбрюку і аргентинськими консервами на газетці в Потсдамі.

— Він тебе геть замучив,— сказала Оксана, коли ми йшли додому.— Хоч щось цікаве?

— Страшне, Оксано! Таке страшне, що я волів би й не чути, а тепер швидше забути. Тільки боюся: не вдасться.

— Коли страшне, то мені не треба й чути.

— Ти знаєш усе це і не чувши. Всі ми знаємо, та мовчимо. А професор не мовчить. і від цього мені ще страшніше.

— Ти ж герой війни. Хіба героям буває страшно?

Я подумав з гіркотою: герой-герой, а чим поміг рідній матері? Впрягалася в плуга, замість скотини, жила в погребі, працювала в приниженні гірше рабського, бо навіть раба годують, а колгоспники гнули спину цілий рік задарма. Такого не знала вся історія людства. Не чувано при найжорстокіших тиранах. Може, поміг маленькому братикові? На перший погляд, ніби й так, бо був взірцем, слугував для пишань і величань. Насправді ж ставав вічним докором за його невчасне, запізніле народження — не для подвигів і геройства в ім’я вітчизни і товариша Сталіна, а тільки для страждань — то від напів-сирітства, то від жорстокостей війни, то від холоду й голоду.

В мене закінчувалася літня екзаменаційна сесія, коли Марко прислав першого в цьому лихому році радісного листа:

«Дорогий Миколо! Повідомляємо вас, що ми з мамою живі й здорові, чого й вам з Оксаною бажаємо, а також хочу розповісти тобі про те, що в нас уже достигають хліба і мама потихеньку приносить додому трохи колосків і ми виминаємо зерно з них, але воно ще таке сире, що на моїх жорнах не мелеться, так я товчу його в салотовці, а тоді мама пече з нього тоненькі маторженики, і вони чомусь зелені, як кушур з нашого Брідка. Я ще ніколи не їв зеленого хліба і не чув, що він є, а тепер у нас хліб тільки зелений, і дух від нього трохи як од трави, але все одно такий смачний цей зелений хліб, як той шоколад, що ти привіз мені з Германії...»

Якою страшною може бути навіть людська радість! Я теж їв зелений хліб влітку тридцять третього року. Темними ночами біг у степ, сідав у пшениці, стриг колоски в торбину, з якою ходив до школи (портфелів і ранців тоді не знали), ніс додому, де ми з мамою обминали ті колоски і товкли в ступі недостигле зерно, і все потай, щоб не побачив мій дурний ідейний батько, і не знаючи, що за ті колоски мене могли розстріляти, як то написано було в постанові, надрукованій у всіх газетах.

Але діти не читають газет і друкованих у них жорстоких постанов, так само як не читають вони слів євангеліста про те, що хто не прийме царства божого, як мала дитина, той не ввійде в нього. Євангеліста звали Марк, мого брата — Марко.

Каменем сидів я в інститутській бібліотеці, внадився до професора Черкаса, де, як у райськім саду, було повно заборонених плодів, споживати які тут не заборонялося. Професор збирав бібліотеку все своє довге життя, під час війни її зберігала його стара родичка, в цій книгозбірні ніщо не вилучалося, не викидалося, не знало політичних підозр і анафем, книжки жили й тоді, коли їхні автори давно вже були розстріляні, замучені голодом у тюрмах і хворобами в таборах, тут зберігалися праці Вавілова, Чаянова, Кондратьєва, романи письменників, яких я ніколи не читав, вірші поетів, про яких ніколи не чув. «І Бєлий, і Блок, і Єсенін...». І тоненька книжечка з висловлюваннями найвідоміших європейських політиків про смерть Леніна. І товстелезний том з кумедною назвою «Как мы строим метро имени Л. М. Кагановича». Ы збірка віршів не знаного мені Тодося Осьмачки «Клекіт». І роман Підмогильного «Місто».

Книжки мудро мовчали, загадково мружилися, іноді вчувалися мені тихі шепоти, болісні зітхання, гіркі скарги, були там розважливі настанови, полум’яні заклики, плачі й регіт, повчання й хвастощі. Письменник, від якого для нас лишилося тільки прізвище у вірші Тичини, розповідав: «Я рос в обстании профессоров, с четьірех лет я разбираюсь в гуле имен вокруг меня: Дарвин, Геккель, Спенсер, Милль, Кант, Шопенгаузр, Вагнер, Вирхов, Гельмгольц, Лагранж, Пуанкаре, Коперник». А який «гул імен» довкола мене, довкола мого тисячолітнього життя? Що долинало на цей край степів, на край життя, який віки цілі значиться словом «Україна»?

А що чув і бачив мій маленький брат? Може, він слухав настанови великого вождя, віддавав піонерський салют першому маршалу, сидів на колінах у Микити Сергійовича Хрущова? Хрущов був у Олени Хобти і в Марка Озерного, чом же не зупинив він свою машину в Зашматківці і не дав моєму малому братикові цукерку?

Безіменність породжує безнадійність, а я не міг з цим змиритися. Поки мої однокурсники разом з не дуже досвідченими викладачами ламали голови над темами курсових робіт, я вирішив рвонути до самого Марка Озерного і написати про те, як він обробляє землю, щоб вирощувати такі казкові врожаї. Курсова це буде чи дипломна — не важить, але для ґрунтознавства, поза всіма сумнівами, скарб неоціненний.

Професор Черкас, почувши про мій намір, загадково погмикав, але обійшовся без свого улюбленого «Сарданапал і Валтасар» і навіть виклопотав для мене в дирекції відрядження.

Кукурудзу вже виламали (нужденний урожай, та однаково посилали студентів на поміч колгоспникам), мабуть, прославлений майстер високих врожаїв підбиває підсумки й утішається досягненнями, настрій у нього якраз для розважливих бесід — і саме цей час я вибрав і вибрав напрочуд вдало.

Всього одна ніч пароплавом (ясна річ, третім класом, по-студентськи), і ось уже дерев’яна пристань з написом «Мишурин Ріг», і гора над нею («Ой всі гори високії...»), і дорога попід горою вглиб степу, але степ тут не такий, як на лівобережжі, а ніби зібганий могутніми праісторичними силами, велетенські земляні маси зсунуто від самого моря в гігантські брижі і так зоставлено тут перед Дніпром, мовби для захисту від ріки, яка впродовж мільйонів років уперто вгризається в товщу правого берега.

Село Марка Озерного заховалося в тих велетенських бганках чорнозему й глини, хати розбіглися поміж ярами, тулилися попід кручами, шукали затишку в земних зморшках або ж сміливо вискакували до берегів спокійної дніпровської затоки.

Села мають свої долі, як і люди. Ось моя рідна Зашматківка теж біля Дніпра, але спалена дощенту німцями і все життя загнане в погреби, а це село, на щастя, вціліло, і тихо біліють хатки серед густих вишневих садків, і густа дереза робить ще вужчими звивисті вулички, і пахощі спілих яблук, складених у хатах під полами просто на глиняній долівці, і сухе огудиння на городах.

Село, але й не тільки собі село, а кукурудзяна столиця України. Ще в 1940 році Марко Озерний одержав орден Леніна — перший у нашій країні орден Леніна за кукурудзу! В сорок шостому він — лауреат Сталінської премії. Торік — Герой Соціалістичної Праці, депутат Верховної Ради України. Фантастичний дід і фантастична українська кукурудза!

Тридцять вісім років тому, 1910 року, в тодішньому Катеринославі влаштовано було «Південно-Російську сільськогосподарську і промислову виставку». У виставці брали участь сім губерній і областей півдня Росії, крім того, «для конкуренції» допущено й іноземні фірми. З далекого американського штату Міннесота приїхав на ту виставку студент Джон Вілсборн. Щоб продемонструвати досягнення сільського господарства Америки, Вілсборн на території виставки спорудив взірцеву ферму з штату Небраска. Поряд, для контрасту, поставлено «трудовий осередок півдня Росії — малоросійський хутір». То була звичайна селянська глиняна хата з солом’яною стріхою і вишневим садочком, з криницею у дворі і мальвами під причілковим вікном. В хаті—глиняні горшки й миски, ручний ткацький верстат, у дворі — дерев’яний чумацький віз. Яке все було убоге поряд з просторим будинком американського фермера, з численними культурними будівлями на обійсті, з плугами, сівалками, кінними соломорізками, дивовижним комбайном, в який запрягали дванадцять пар волів, з казковими врожаями кукурудзи по тисячу пудів з десятини.

Неймовірний збіг обставин: той «малоросійський хутір» 1910 року взято тоді... з села Мишурин Ріг, де вже бігав оцими кривулястими вуличками малий Марко Озерний. Чи ж думав-гадав американський студент Джон Вілсборн, що через три десятки років після тої виставки в Катеринославі простий колгоспник з «малоросійського хутора» перевершить усіх американських фермерів? Де ви, містере Вілсборн? Як ото співає по московському радіо куплетист Ілля Набатов: «Чем угрожать нам атомом, достопочтенный сэр, зашли би к психиатору, зашли бы в диспансер».

Сповнений патріотичних гордощів, я йшов вулицями Мишурина Рогу мало не пританцьовуючи, як Василь у кінофільмі Довженка «Земля».

На що там натякав професор Черкас, без належної пошани відгукуючись про всіх наших передовиків? Не слід звертати уваги. Звичайний професорський снобізм.

Спитавши одного й другого, я добрався до контори колгоспу «Червоний партизан» (словосполучення з часів громадянської війни, бо в Вітчизняну війну партизани вже були не червоні, а радянські, і навіть Червона Армія перестала бути червоною, а стала радянською), бо надто добре знав, що будь-яку справу в селі треба починати саме звідси. Кожна селянська хата має свій неповторний дух, зате всі колгоспні контори на Україні смердять однаково; запах глини, дешевого тютюну, брудного одягу і безнадійної нудьги, яка почалася в 1929 році і не знати, коли закінчиться. В конторі вже з самого ранку сухо трахкають рахівниці, хрипить у телефон голова колгоспу, обтирають стіни заслужені колгоспні нероби— це химерне породження соціалізму, який проголосив свій великий девіз «Хто не робить, той не їсть» і одразу ж став годувати такі сонмища нероб і невдалюг, яких ніколи не знало людство.

Мабуть, я натрапив на одного з таких соціалістичних дармоїдів, бо щойно розтулив рота, щоб спитати про Озерного, як чолов’яга, в захисного кольору кухвайці, в галіфе і «кирзяках», так добре мені знаних (свій брат фронтовик?), відліпився від стіни, сплюнув на глиняну долівку махряного «бичка», вигнув спину, став переді мною, як кінь перед травою, радісно вигукнув:

— Марко Остапович? Вам треба Марка Остаповича?

Я скромно перепитав, де б міг знайти цього видатного трудівника, тобто, де він живе, як туди пройти, чи він удома?

— Марко Остапович? Удома? Та хто вам сказав, що він може бути у себе вдома?

— А що — він на нараді в області чи в Києві?

— Та ні, він тут.

— Тоді як же?

— А так, що він у баби своєї давно не живе, а живе у Палажки! Так я став носієм таємниці, яка, власне, має мало спільного з високими врожаями кукурудзи, та, звісна річ, відіграє деяку роль в житті самого майстра цих врожаїв.

Хата в Палажки була чепурна, чиста й простора, в ній пахло пиріжками з картоплею і кропом, і сама Палажка була біла й м’яка, як пшеничний пиріжок, а голос у неї—спокійний, ласкавий та водночас і владний—хоч і для російських імператриць.

До мене (ласкаво):

— Ви, значить, з області? До Марка Остаповича? Він спочиває в кабінеті. Та я зараз його покличу.

До мого добровільного Вергілія в лабіринтах кукурудзяної столиці (владно):

— Должковий? Ти вже тут? Оце ось наллю, випий — і щоб ноги твоєї не було! Не дай бог, Марко Остапович побачить!

Поки власник кухвайки й кирзових чобіт вихиляв свою чарку і розчинявся в просторі, як типовий український домовий, пиріжково-пишна Палажка урочисто вивела з благословенних надр свого житла довговусого Майстра, звиваючись довкола нього, як ясочка, то ніби підштовхуючи, то ніби й притримуючи, то ніби підпираючи, то ніби й зоставляючи напризволяще, щоб не була загрожена його висока гідність.

Майстер був у армійській спідній сорочці, в чорних просторих штанях, вільно заправлених у халяви ялових чобіт (спочивав у чоботях? Своєрідний чорноземний шик!), гайдамацькі вуса знизу вже бралися сріблом, срібло вилискувало й на міцній, ніби виточеній з темного грушового дерева, голові, надмірно видовжені від багатолітньої тяжкої роботи руки темно звисали мало не до колін, і при всій виробленості цих рук, при змореності всього жилавого тіла, при вистражданості суворого обличчя, в задубілій шкірі якого, в глибоких зморшках, в тяжкій знемозі віддзеркалилася вся наша доля й недоля, всі війни й перевороти, всі окупації й евакуації, всі насильства і безчинства,— над усім отим жахом нашого чорного життя несподівано з-під селянських острішкуватих брів дивляться на тебе по-дитячому блакитні очі і тихий, майже батьківський голос питає:

— Що вам угодно?

Тикаючи й микаючи, я став молоти щось про ґрунтознавство, про Докучаєва і Вільямса, про принципи й перспективи, Майстер терпляче слухав моє словоливство, але, мабуть, не впускав ні до лівого, ні до правого вуха жодного мого слова, бо коли я нарешті вмовк, він з селянською терплячістю поцікавився:

— Так ви з якого органа? Палажка вам покаже все, що треба. Все написане про мій передовий метод у центральній пресі і скрізь.

— Я не кореспондент,— простодушно відповів я по-дитячому блакитним очам.

— А хто ж ви такий? — розчаровано спитав Майстер.

— Студент.

Гайдамацькі вуса здивовано підстрибнули, довга рука клешнясто відгорнула Палажку, яка впродовж наших коротких перемов здійснювала застережливі рейди довкола високоцінного об’єкта, казенно-суворий голос вмить злагіднів, зовсім по-дитячому засвітилися блакитні очі з-під насторожених селянських брів:

— Студентів у мене ще не було. А я цих хлопців люблю. Ви як — снідали вже?

— На пароплаві.

— Тоді пообідаємо. Палажко, ти мене чуєш?

І ми стали обідати. А тоді вечеряти. І коли я зривався, щоб спитати про кукурудзу, Майстер клав мені на плече темну, як дубовий корінь, руку і тихо промовляв:

— Перш ніж говорити про кукурудзу, треба б нам трохи випити.

Ми пили трохи, а тоді більше, та й знов трохи, і Марко Остапович, хоч як застережливо кружляла довкола хранителька його великих тайн Палажка, поволі, в безнадії селянської відвертості оголював свою душу, сповідався, мов на страшному суді, викладав переді мною затаюване хліборобськими хитрощами від усіх отих холодних казенних очей, що, здавалося їм, простежували кожен крок Майстра і мерщій роздзвонювали на весь світ про секрети успіхів, про вищі та ще вищі досягнення, про унікальний сплав споконвічного українського працелюбства і найпередовішої мічурінської агробіологічної науки. А насправді? Один написав, інші переписували. Сюди ніхто й не потикався. У них там кукурудза в газетах росте. І назву дали: «Партизанка». Новий мічурінський сорт. А хто розбере — новий чи старий? Росла тут мінесота, кінський зуб, ведмежа лапа, біла й жовта. Мішалося-перемішувалося, от і виросло качаняччя, як голоблі. Повіз у область на нараду, показав качан — ляпають, радіють, поощряють, значить. Голова наш Хейлик довоєнний і післявоєнний каже: берись, Марко Остапович. Ти, каже, берись, а ми не мішатимем. Так при Хейлику воно й було. Благодаря. А тепер Хейлик умер, прислали Мокієнка. І вже коли при ньому щось у мене росте, то не благодаря, а вопріки. Дуже вредний чоловік. До всіх сікається. Ось ми в тебе твою Жаб’ячу балку відберемо, а тоді й подивимось. Спрашується: кому вона треба, та балка, Маркові Озерному? Так у нього вже все є. А треба вона для колгоспного строя і його успіхів!

Кінець моєї пригоди був зовсім несподіваний. На ранок, коли я ще спав після вчорашніх намагань осягнути глибини передового досвіду, мене розбудили, досить брутально поторсавши за плечі, і був це, на жаль, не Майстер, а якийсь непоказний чоловічок, з досить злими очима, в рудуватому пальті і пом’ятому капелюсі.

— Ви хто такий? — хрипким спросоння голосом спитав я.

— Це ви хто такий, хотів би я знати! — хмикнув чоловічок.

— Навлежки не звик пояснювати.

— То одягніться!

На одягання в мене пішло три хвилини.

— Ну?—наполягав чоловічок.

Я пояснив йому, хто я і звідки.

— Документи!

Довго читав, недовірливо зиркав на мене, знову читав. А я намагався вгадати, що воно за тип. Новий голова? Отой Мокієнко, що «вопріки»?

— Так от,—начитавшись, заявив чоловічок.— Коли ви справді студент Сміян з оцього, що тут написано, інституту, то не туди попали. У Марка Остаповича академія передових урожаїв, і студентам тут робити нічого. Даю вам двадцять чотири часа строку, і щоб вас тут більше не було!

— Та хто ж ви, зрештою, такий, щоб ставити мені ультиматуми, чорти його бери— розізлився я.

— Сказав— і точка! —чоловічок повернувся і пішов до дверей. Я дивився йому вслід і не знав, сміятися чи плакати. Що за чудасія? Спитати б Палажку, але вона десь зникла, може, й цього стража прикликала, щоб мене випровадити. Майстер ще, мабуть, спав і хай спить, він заслужив на відпочинок.

Я надягнув шинель, почепив свою офіцерську сумку, обережно попричиняв за собою двері Палажчиної хати і вирушив тепер уже не для ознайомлення з передовими методами, а на пошуки отої загадкової балки з не дуже вишуканою назвою — Жаб’яча.

Ніхто з дорослих, до яких я звертався, мені чомусь не поміг, зате виручали цікаві школярики, і коли увечері я сідав на пароплав, то моїм знанням деяких передових методів могла б позаздрити Всесоюзна Академія сільськогосподарських наук і навіть її президент Трохим Денисович Лисенко, якому я так і не зміг привезти з Німеччини його дружину.

Я не став спускатися в трюм, де гріються тітки, що везуть свої загадкові кошики на ранковий базар до міста. Посидів трохи на палубі, але нічний осінній вітер пробирав і крізь шинелю, тоді я, шукаючи затишку, пройшов на корму і спустився вниз, до самої води, сподіваючись, що буду там сам і ніхто не заважатиме мені впорядкувати свої думки.

На кормі, біля ручної лебідки з сталевим тросом, була прив’язана корова, корову я побачив одразу, а тоді зауважив і темну зіщулену постать її хазяйки, закутаної теплою вовняною хусткою.

— Холодно? — спитав я.

— Та хіба ж нам звикати, — співучо відповіла жінка.

— Далеко везете свою корівку?

— А я й не знаю, чи воно далеко, чи близько. Дочка вийшла заміж під Нікополем і оце виписала мене до себе. Думаю: поїду, а Рябуха ж моя? Я ж її теличкою ще з окупації вберегла. Жалько безсловесну худобину в чужі руки. А люди ж нараяли: бери, кажуть, її на параход...



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   62

Схожі:

Тисячолітній миколай iconМиколай Коперник



База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка